Актуальність дослідження. Історія української філософії - це одна з відносно молодих галузей історико-філософського знання. Питання про її об'єкт, предмет, методологічні засади, джерела продовжує залишатися дискусійним. Проте сам факт існування цієї галузі сьогодні вже навряд чи хто поставив би під сумнів. Роботи вітчизняних дослідників останніх десятиріч відтворюють основні етапи тривалої, складної і драматичної історії становлення української філософської думки як невід'ємного - хоча й не завжди чітко артикульованого - складника духовної культури нашого народу від часів Київської Русі до сучасності. Предметом всебічного аналізу стали, зокрема, проблеми початків національної філософської традиції, специфіки філософської думки в Україні доби середньовіччя, філософської спадщини Г. Сковороди, філософії національної ідеї і т. ін.

Водночас дослідницьку роботу в цьому напрямку навряд чи можна вважати завершеною. У процесі національного відродження, відновлення історичної пам'яті, особливої актуальності набуває звернення до спадщини тих визначних українських мислителів-гуманітаріїв, імена яких, добре відомі світовій науковій громадськості, впродовж багатьох років замовчувались на батьківщині, або згадувались лише з негативними ідеологічними епітетами. До таких мислителів відноситься і Дмитро Іванович Чижевський - видатний славіст, україніст, історик філософії і філософ культури. Його праці, стали відомі на Україні лише в останні роки, до того ж далеко не в повному обсязі, однак без них неможливо сьогодні уявити вітчизняну філософську науку, культурологію та літературознавство.

Науковий доробок Д. Чижевського досить вагомий і багатогранний. Як славіст він вперше всебічно дослідив унікальне явище українського літературного бароко, створив оригінальну "коменіану" (аналіз творчості Яна Амоса Коменського). Як історик філософії - здійснив глибоке дослідження впливу Гегеля і, загалом, німецької філософської традиції на слов'янський культурний світ. Він започаткував філософське українознавство, розглянуши історію філософської думки в Україні як окремий, самобутній напрям розвитку світового історико-філософського процесу, обгрунтувати її методологічні засади і періодизацію. Йому належить також фундаментальне дослідження про мислителя, з іменем якого пов'язують один з найвищих злетів філософської думки східнослов'янських народів - Григорія Сковороду, а також численні праці з історії російської, чеської та словацької філософії та культури.

В історії української гуманітарної думки ХХ ст. ім'я Д. Чижевського стоїть в одному ряду з іменами таких її визначних представників, як М. Грушевський, С. Єфремов, В. Липинський, О. Пріцак та ін., для яких дослідницька робота була формою служіння національній культурі, обстоювання її самобутності.

Історія філософії як наука найтіснішим чином пов'язана з сферою, де відтворюється розвиток духовності народу, здобувають теоретичне обґрунтування базові національні цінності. З цього погляду наукова спадщина Д. Чижевського актуальна ще й тому, що він, як історик філософії, одним із перших звернувся до проблеми національної специфіки філософської думки, до питання про існування філософських рефлексій в духовній культурі тих народів, які традиційно розглядалися і сприймалися як "нефілософські", такі що лишилися осторонь магістрального шляху розвитку світової філософської думки (східних і західних слов'ян). Він накреслив методологічні перспективи розв'язання цієї проблеми, ідею багатоваріантності шляхів культурно-історичного розвитку, неідентичності самих критеріїв науковості гуманітарного знання в межах різних культурних традицій. Надаючи великої ваги "впливам" більш розвиненої західної філософської традиції, вчений водночас застерігав проти абсолютизації цієї традиції як єдино можливого універсального еталону.

Вивчення історико-філософського доробку Д. Чижевського є важливою передумовою інтеграції вітчизняної історико-філософської науки в загальноєвропейський і світовий науковий простір, подолання хибних уявлень про провінційність і ізольованість вітчизняної філософської традиції. Критичний аналіз цього доробку в сучасному контексті - важливий чинник відновлення нашої духовної пам'яті, поглиблення нашої філософської культури.

Міра наукового опрацювання проблеми. До середини 90-х років філософська спадщина Д. Чижевського була предметом аналізу і оцінок лише в роботах зарубіжних дослідників - передусім німецьких (М. Фасмер) та представників української (О. Пріцак, П. Феденко) і російської (В. Зеньковський,) діаспори. У вітчизняній історико-філософській та філологічній літературі вченого згадували лише як "націоналіста', "ідеаліста" і т.п. Впродовж останніх років, завдяки появі ряду публікацій вітчизняних дослідників створено передумови для неупередженого об'єктивного аналізу наукового доробку Д. Чижевського. Важливу роль в цьому відношенні відіграли публікації В. Лісового, В. Горського, Т. Закидальського, А. Хруцького, В. Янсена, О. Пріцака, І. Шевченка, завдяки яким ім'я вченого було фактично повернено з небуття, здійснено всебічний грунтований на значному масиві першоджерел, аналіз його світогляду та наукової спадщини (роботи В. Лісового, В. Горського).

Водночас внесок Д. Чижевського в українську та зарубіжну філософію та духовну культуру потребує дальшого, більш конкретного вивчення. Це стосується насамперед його праць в галузі історії вітчизняної та зарубіжної філософії, які складають значну частину його наукової спадщини. Свої, власне філософські ідеї, вчений не виклав у вигляді певної завершеної системи, вони реалізовані насамперед в його історико-філософських роботах, які, в повному обязі на сьогодні ще не досліджені.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дисертаційного дослідження є праці Д. Чижевського в галузі історії філософії, та культури України, Росії, Західної та Центральної Європи. Також аналізуються роботи українських, російських, західноєвропейських філософів та культурологів, присвячені вивченню історії філософії та культури слов'янських народів. Предметом дослідження є історико-філософська концепція Д. Чижевського як складова його філософської та літературознавчої спадщини, її методологічні засади, основні висновки і результати історико-філософських досліджень вченого.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження - здійснити теоретичний аналіз історико-філософських досліджень Д. Чижевського з точки зору їх проблематики, методології, змісту та актуальності в сучасному контексті. Для реалізації цієї мети слід розв'язати наступні завдання:

Проаналізувати світоглядні та методологічні засади, на яких ґрунтуються історико-філософські дослідження Д. Чижевського;

Дослідити внесок вченого у філософію культури, його новаторський підхід до проблем історії української культури;

З'ясувати погляди вченого на проблему взаємозв'язку між духовною культурою епохи і її філософською думкою та на проблему "національної філософії";

Дати порівняльний аналіз історико-філософської концепції Д. Чижевського та концепцій російських істориків філософії;

Оцінити наукове значення здійсненого вченим "виокремлення" української філософської традиції з загальноросійського контексту;

Проаналізувати концептуальні підходи Д. Чижевськогодо вивчення історії російської філософії та духовної культури;

Дослідити його погляди на питання про західноєвропейські впливи на російську філософію та культуру, зокрема, на питання про вплив німецької класичної філософії.

Джерела і теоретико-методологічні засади дослідження

Джерелознавчою базою дисертаційної роботи є, насамперед, філософські, культурологічні та літературознавчі праці Д. Чижевського, зокрема, його монографії "Філософія на Україні. Спроба історіографії", "Нариси з історії філософії на Україні", "Філософія Григорія Сковороди", "Російська духовна історія", "Гегель в Росії", "Історія української літератури" та численні статті, нариси, рецензії. Їх аналіз дає змогу реконструювати погляди вченого на предмет філософії, періоди і етапи її розвитку, національну специфіку, взаємозв'язок з духовною культурою.

Дисертаційне дослідження ґрунтується на таких теоретико-методологічних засадах як, принцип об'єктивності (теоретичні висновки повинні бути обґрунтовані фактами, у даному випадку - твердженнями що випливають з аналізу текстів першоджерел і не несуть у собі ідеологічних чи політичних оцінок); принцип історизму (врахування історичних умов, за яких формувався світогляд вченого); системності (вивчення історико-філософського доробку вченого як органічної складової його загальнофілософських, культурологічних та літературознавчих досліджень).

Автор дослідження спирався на класичну традицію європейської історико-філософської та філософсько-культурної думки (Г. Гегель, В. Дільтей, М. Вебер, К. Ясперс, Е. Гуссерль), під впливом якої формувався світогляд Д. Чижевського, традицію російської історико-філософської науки (Е. Радлов, О. Введенський, Г. Шпет, О. Лосєв, В. Зеньковський, Г. Флоровський).

Важливими методологічними засадами, на які орієнтується дисертаційне дослідження, є висновки, що їх містять роботи сучасних вітчизняних вчених - дослідників історії філософської та суспільно-політичної думки на Україні (В. Шинкарука, В. Нічик, В. Горського, В. Лісового, Я. Стратій, М. Лука, В. Литвинова, І. Огородника, М. Русина, М. Кашуби, П. Гнатенка), та зарубіжної історії філософії (І. Бичка, Ю. Кушакова, А. Лоя, І. Бондарчук, А. Тихолаза).

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації здійснено комплексний систематичний аналіз досліджень Д. Чижевським історії філософської думки слов'янських народів як невід'ємного складника європейської філософської і культурної традиції. Доведено, що у спадщині Д. Чижевського філософські ідеї досліджуються у культурному контексті, а явища культури осмислюються в контексті філософських ідей, що дало змогу обґрунтувати самобутність слов'янських філософських традицій і накреслити перспективи їх вивчення. В ході дисертаційного дослідження були отримані результати, які претендують на новизну і виносяться на захист, а саме:

Доведено, що історико-філософські дослідження Д. Чижевського ґрунтуються на світоглядних засадах, джерелами яких є класична онтологія від Платона до Г. Гегеля ("діалектика'), феноменологія, неокантіанство і містицизм. Вчений обґрунтував оригінальний методологічний підхід в історико-філософських дослідженнях, в основу якого покладено вивчення взаємозв'язку між культурою, світоглядними ідеями та власне філософією;

Аргументовано, що, вивчаючи філософську думку слов'янських народів, вчений розглядав її як невід'ємну складову антично-європейської традиції, підкреслюючи, водночас, її самобутність. Важливим методологічним знаряддям аналізу філософії слов'янських народів стало обґрунтоване дослідником поняття "культурно-історичних епох' і динаміки духовного розвитку в межах кожної з них;

В дослідженні доведено, що Д. Чижевський вперше виокремлено дослідив історію української філософії як галузь історико-філософських досліджень, обґрунтовано її методологічні засади, визначено основні етапи та напрями розвитку ("філософія серця'), здійснено аналіз світогляду найвизначніших її представників - Г. Сковороди, П. Куліша, П. Юркевича. Доведено, що вчений дав оригінальне тлумачення світоглядних засад творчості М. Гоголя (отці церкви, протестантські містики, релігійно закорінена "етика праці");

Проаналізовано внесок вченого у вивчення історії російської філософської думки та російської духовної культури від початків до ХХ ст. Показано, що Д. Чижевський вважав істотними чинниками розвитку російської духовної культури та філософії середньовічної доби ідеї аскетизму, месіянізму ("Москви - третього Риму ), "Святої Русі як певного позачасового, позаісторичного ідеалу, поляризацію, протистояння непримиренних позицій без спроб їх гармонізації, домінування антизахідницьких настроїв аж до петровських реформ. З цього випливало, зокрема, що зміст, форми і тенденції духовного розвитку двох культурних регіонів - Московської Русі і Русі - України істотно різняться між собою;

Аргументовано, що важливим чинником формування російського духовного розвитку впродовж ХІХ ст. став вплив німецького ідеалізму, зокрема філософії Г. Гегеля. Д. Чижевський дав всебічний аналіз етапів становлення російського гегельянства та наслідків його поширення, зокрема для формування російської національної свідомості, з одного боку, та розвитку академічної філософії в Росії - з іншого. Він виділив три етапи засвоєння ідей німецького ідеалізму в Росії - "романтичний", "панування просвітництва', "нового відкриття філософії. Російські гегельянці зробили стимулювали розвиток професійної філософської культури, підготувавши грунт для появи таких мислителів як В. Солов'йов, М. Бердяєв, О. Лосєв;

Показано, що Д. Чижевським здійснено аналіз впливу німецької класичної філософії та літератури на творчість Ф. Достоєвського, що дало змогу більш чітко визначити її ідеологічні мотиви.

Теоретична значимість дослідження. Результати дослідження допоможуть більш глибокому розумінню суті історико-філософського процесу, специфіки національних філософських традицій - української та російської, ролі взаємовпливів в духовному житті народів.

Здобуті результати дають можливість більш чітко проаналізувати особливості становлення і розвитку української та російської філософської думки в західноєвропейському контексті.

Практична значимість результатів дисертації полягає в тому, що отримані результати сприяють аналізу сучасних явищ культурного життя та ідеологічних процесів, усвідомленню національної культурної самобутності.

чижевський історик філософія

Отримані в ході дослідження висновки можуть бути використані в процесі викладання курсів "Історії української філософії" та "Історії української культури", при написанні учбових посібників для студентів, теоретичних статей з історії української, російської філософії та західноєвропейської філософії.

Апробація роботи. Здійснювалася у виступах і обговореннях на науковихі науково-практичних конференциях: Виступ на міжнародній конференції "Україна - незалежність, нація, держава" "Д.І. Чижевський - як культуролог" (Львів 1992р.), виступ на міжнародній конференції "До

сторіччя з дня народження Д.І. Чижевського" "Історико-культурні погляди Д.І. Чижевського" (Київ 1994р.), наукових конференциях професорсько-викладацького складу і студентів Київського університету імені Тараса Шевченко, у викладацькій роботі.

Структура дисертації визначена метою, завданням, загальною логікою дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Список використаних джерел містить 71 найменування джерел інформації. Повний обсяг дисертації - 157 сторінок.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається ступінь її наукової розробки, обґрунтовується структура праці, формулюються мета і завдання дослідження, окреслюється об'єкт і предмет дослідження, теоретико-методологічні

засади, наукова новизна і практичне значення одержаних результатів, а також апробація результатів дослідження.

У першому розділі "Методологічні засади історико-філософських досліджень Д.І. Чижевського" дається загальна характеристика світогляду вченого і тих теоретичних джерел, під впливом яких він формувався, висвітлено основні напрями і засади його філософських, культурологічних та літературознавчих досліджень.

Д. Чижевський народився в 1984р. у м. Олександрія на Єлисаветградщині (тепер Кіровоградська обл.) у родині офіцера російської армії, який походив з українського дворянського роду і приймав участь у народницькому русі, за що зазнав переслідувань. Вищу освіту вчений здобував спочатку в Петербургському, а потім в Київському університетах. Формування його світогляду припало на час українського національного відродження, революції, громадянської війни, коли Україна на короткий час здобула власну державність. Вихований в традиціях російської культури, Д. Чижевський поступово включається в українське культурне життя, починає усвідомлювати себе українцем. В 1921р. він змушений емігрувати. В наступні роки жив і працював в основному в Німеччині (деякий час - у Чехословаччині та США), світове визнання вченому принесли його дослідження в галузі славістики. Помер вчений у 1977р. у м. Гайдельберзі де і похований.

Становлення філософських поглядів Д. Чижевського відбувалось під впливом ідей класичної онтології, феноменології Е. Гуссерля, "фундаментальної онтології" М. Гайдеггера (у яких безпосередньо навчався і з якими в наступному, на протязі значного періоду часу, спілкувався український вчений), а також ідей неогегельянства, неокантіанства та етнопсихології.

Методологія, якою користувався дослідник, ґрунтувалася на поєднанні ідей діалектики і феноменології, а також конкретних методів культурного-історичного та історико-літературного аналізу. Одним із джерел, під впливом яких формувався світогляд вченого, виступають також своєрідно витлумачені ідеї містицизму як способу мислення, який прагне охопити буття в реальному і трансцендентному вимірах. Будучи майстром філософського та літературознавчого "мікроаналізу", який ґрунтується виключно на конкретних фактах, Д. Чижевський розглядав ці факти у широкому ідейному та історико-культурному контексті. Він не прагнув до створення всезагальної завершеної філософської системи, водночас, одною з ключових проблем його досліджень було питання про співвідношення між універсальним, всезагальним і конкретно-індивідуальним, унікальним в культурі. Вчений намагався при цьому уникнути крайнощів, поєднавши властивий гегелівській філософії універсалістський підхід з "індивідуалізуючою" методологією неокантіанства і ідеями етнопсихології (В. Вундт, М. Лацарус, Г. Штейнталь) про самобутність національних культур і світоглядів. Факт культурно-світоглядного плюралізму він розглядає не як відхилення, а як норму культурного розвитку.

Історія філософії була одним з головних наукових зацікавлень Д. Чижевського. Його роботи охоплюють широке коло проблем цієї науки: античну філософію доплатонівської доби, німецьку містичну філософію доби середньовіччя, філософію Г. Гегеля та романтиків. Найбільш вагомим став внесок Д. Чижевського у вивчення філософської думки слов'янських народів - української, російської, словацької, чеської. Він першим обґрунтував загальну концептуальну схему історії української філософії.

Принциповою методологічною засадою досліджень Д. Чижевського в галузі історії філософії виступає теза про приналежність слов'янських культур до антично-європейської культурної традиції. Цю тезу він конкретизує у понятті "національної філософії" як специфічної, зумовленої національно-культурним контекстом форми осмислення "вічних" філософських питань. Відповідно до цього він досліджує впливи західної філософії у слов'янському культурному світі, а також (як це мало місце у випадку Я.А. Коменського) впливи слов'янських мислителів на західну філософію та культуру (науковий доробок Я. Штура). Важливе методологічне значення при цьому відіграє поняття "культурно-історичної епохи" як певного ідеального типу, зміст якого віддзеркалює характерні ознаки духовного стилю епохи як унікальної цілісності. В історії духовної культури вчений виділяв епохи романської культури, готичної культури, ренесансу, бароко, просвітництва, класицизму, романтики, реалізму та неоромантики. Він переніс культурно-стильовий метод аналізу у площину історико-філософських досліджень, що дало змогу вибудувати ідеальні типи - "філософія доби бароко" (який вчений використав як методологічне знаряддя при дослідженні філософської спадщини Я.А. Коменського та Г. Сковороди), "філософія доби просвітництва", "філософія доби романтизму" та ін. Цим самим вчений накреслив перспективу сучасних компаративістських досліджень в історії філософії.

У другому розділі: "Обгрунтування Д.І. Чижевським концепції історії української філософії" аналізуються праці вченого, присвячені історії вітчизняної філософської думки. Показано, що грунтуючись на ідеї європейської приналежності української культури та ідеї національної філософії дослідник поставив проблему становлення і розвитку національної філософської традиції на Україні. Він фактично був першим, хто виокремив цю традицію із загальноросійського контексту. У розділі здійснено порівняльний аналіз концепції Д. Чижевського і поглядів відомих дослідників історії російської філософії ХІХ - початку ХХ ст.: О. Введенського, Е. Радлова, Г. Шпета, О. Лосєва, спільною рисою яких було фактичне ігнорування української філософської думки як такої. Не вступаючи з цими авторами у пряму полеміку вчений відкинув цей поширений стереотип. Він був практично першим, хто показав існування елементів філософського знання в культурі "старої України" - культурі доби Київської Русі, феодальної роздрібленості та Козацької держави, поставив питання про зв'язок між цими елементами та народним світоглядом як одною із підвалин національної філософії. У свою чергу народний світогляд тісно пов'язаний з народним характером. Ознаками українського народного характеру вчений вважав емоціоналізм, сентименталізм, чутливість та ліризм, а також прагнення внутрішньої гармонії та відразу до крайнощів.

Могутнім поштовхом для пробудження у старій Україні "філософічних інтересів", як показав Д. Чижевський, було прийняття християнства. Проникнення і розповсюдження на Україні збірників християнської релігійно-повчальної літератури створило сприятливі предумови для знайомства з ідеями античних філософів. Особливе значення мала діяльність представників руху "ожидовілих", які поширювали перші професійні філософські збірники. Загалом же усю добу від Київської Русі до ХУІІ ст. дослідник називає епохою "філософічного навчання". Особливо інтенсивним стає воно починаючи з ХУІст., коли на Україні постають перші власні наукові осередки - теологічні школи Острозька і Київська. В академічних курсах викладачів Києво-Могилянської академії була обґрунтована своєрідна система філософського знання, у якій елементи середньовічної схоластики трансформувалися у новий різновид "барокової схоластики" - філософії нового духовного стилю. Вчений розглядав діяльність Академії насамперед в контексті гуманістичних і реформаційних впливів і вважав неприпустимим вживати тут виразу "схоластика" у негативному значенні.

Свого найвищого розвитку бароковий стиль філософського мислення досягає у творчості Григорія Сковороди - фундатора як української так і російської філософії у власному значенні цього слова, і, зокрема, самобутньої концепції "філософії серця". Внесок Д. Чижевського у вивченні філософії Григорія Сковороди є досить вагомим і значним. Він присвятив цьому мислителю окреме монографічне дослідження, що дало змогу піднести вітчизняне "сковородознавство" на якісно новий рівень. Шляхом ретельного текстологічного аналізу автор "Філософії Григорія Сковороди" виявив глибинну спорідненність світобачення Г. Сковороди з ідеями християнського містицизму в його німецькому варіанті. Встановлення факту впливів німецької християнської містики дало змогу витлумачити ряд "темних" місць у текстах українського філософа, зокрема пояснити його символічну систему. Водночас дослідник не зміг уникнути тут і деяких спрощень, внаслідок чого не здобув належного висвітлення історичний та культурний контекст ідей Г. Сковороди.

У ХІХ ст. у розвитку філософської думки на Україні, як доводить Д. Чижевський, настає якісно новий період. Значного впливу набувають в цей час ідеї німецької класичної філософії, зокрема І. Канта, Й. Фіхте, Г. Гегеля, Ф. Шелінга та романтиків. Романтичний світогляд, підкреслює дослідник, мав на Україні, як і в інших слов'ян, неймовірно могутній і широкий вплив. Внаслідок цього в Україні, на відміну від Росії не набув широкого поширення просвітницький радикалізм та позитивізм. Натомість тут набуває подальшого розвитку релігійно та романтично зафарбована "філософія серця", впливи якої відчутні в творчості Миколи Гоголя і Пантелеймона Куліша, тоді як систематичне обґрунтування - в роботах Памфила Юркевича.

Важливим внеском Д. Чижевського в історію української філософії було його дослідження ідейно-світоглядних засад творчості М. Гоголя. Вчений вказав на суттєві особливості світогляду письменника, які лишилися непоміченими дослідниками його творчості, котрі давали їй діаметрально протилежні оцінки ("реаліст", "символіст", "реакціонер", "радикал" і т. ін.). Плюралізм цих ідеологічних оцінок неможливо пояснити без врахування постійного прагнення М. Гоголя до самостилізації, за якою криються серйозні ідеологічні мотиви. Основою гоголівської самостилізації, яка увійшла у саму глибину його особистості, було відчуття себе як "чужинця для всіх", "вічного подорожнього", людини "прихованого життя". У цьому контексті письменник виступає послідовником максими "втечі від світу" Григорія Сковороди. В його творчості ця максима набуває дальшого розвитку як протиставлення двох планів буття - зовнішнього, де за позірною величчю криється марнота, і глибинного, де за позірною непоказністтю криється глибина. Ця опозиція конкретизується Гоголем у протиставленні динамічного і, водночас, поверхового Парижу занедбаному, проте величному Римові, офіційного і динамічного Петербургу - дрімотній та ідилічній Москві, Великоросії - хуторянському українському життю. У російському літературному середовищі М. Гоголь був людиною не лише з іншого культурного простору, а й з іншого культурного часу - "олександрівської епохи". У такого роду "відсталості" письменника від свого часу криється причина його ідеологічних прозрінь, передбачення ним деяких ідей Ф. Достоєвського та естетики символізму.

Д. Чижевський проаналізував роль релігійних мотивів у творчості М. Гоголя. Він показав, зокрема, що глибока релігійність властива була письменнику впродовж усього його життя, а не лише в його останній період. М. Гоголь зазнав серйозного впливу християнської містичної літератури в її католицькому та протестантському варіантах (Т. Кемпійський, Г. Юнг-Штиллінг та ін.). Ці впливи особливо відчутні у відомій роботі "Вибрані місця із листування з друзями", яка викликала таке обурення з боку В. Бєлінського. Дослідник показує, що критики М. Гоголя не звернули уваги на основне - те, що письменник прагнув зблизити проблеми релігійні та економічні, обґрунтовуючи, як це робили свого часу ідеологи Реформації, релігійну "етику праці'. На жаль, сучасна М. Гоголю російська інтелігенція, так само як і офіційна церква, лишалися глибоко байдужими до цих питань.

Наприкінці ХІХст. українська філософська думка, як показує Д. Чижевський, щодалі більше піддається "віянням часу" - в ній посилюються впливи позитивізму, який прагнув підпорядкувати філософію критеріям спеціально-наукового знання (В. Лесевич, О. Стронин та ін.), також стають більш відчутними прагнення пов"язати філософські пошуки з ідеологічними, політичними інтересами. Важливе значення для вивчення особливостей розвитку української філософської думки ХХст. мав аналіз дослідником філософської спадщини В. Липинського.Д. Чижевський довів, що політичні ідеї цього мислителя ґрунтуються на певних філософських засадах. В. Липинський створив оригінальну концепцію філософії української історії, ключовими категоріями якої є поняття "традиції", "аристокритії" і "нації". Визначаючи націю як єдність яка зумовлена спільністю "території", "землі" він був більш радикальним і послідовним ніж російські євразійці. Динамічні моменти філософії історії В. Липинського пов'язані з категоріями "ідеї", "слова", "моралі", "долі". На противагу песимістичним настроям, властивим тогочасовій західній філософії історії, концепція В. Липинського є оптимістичною, і в цьому, як доводить Д. Чижевський, її значення для українського духовного відродження ХХ ст.

Підводячи підсумок, слід зазначити, що здійснений дослідником систематичний огляд історії філософської думки на Україні був практично першою спробою такого роду. Як і усяка перша спроба, він не охоплював всього того матеріалу, який стосується цієї проблематики, але накреслював його 'загальні контури'. Дискусійним було і продовжує залишатися одне з ключових понять, на якому власне ґрунтується цей огляд - поняття "національної філософії'. Водночас безсумнівна цінність досліджень Д. Чижевського в галузі історії української філософської думки полягає, насамперед, у самій постановці проблеми її існування як окремої гілки європейської філософської традиції і обґрунтування її загальної концептуальної схеми.

У третьому розділі - "Д.І. Чижевський як історик російської філософії" - предметом дослідження виступає внесок вченого у вивчення історичних особливостей розвитку російської філософської думки від Х до початку ХХ ст. Як і в роботах з історії філософії на Україні, автор розглядає філософські ідеї і концепції як такі, що щільно вписані в цілісність духовної культури і національної самосвідомості. Основними дослідженнями цього напрямку є двотомна монографія Д. Чижевського "Російська духовна історія', монографія "Гегель в Росії" та низка статей в часописах, словниках і т. ін. Як першоджерела для реконструкції історії російської філософської думки вчений використовує не лише тексти академічних філософів, а й твори визначних російських письменників та публіцистів - Ф. Достоєвського, Ф. Тютчєва, Л. Толстого, В. Хлєбнікова, інших видатних діячів російської культури. Звичайно, дослідник не ставив за мету розробку систематичної історії російської філософії. Його головна увага зосереджена на вузлових, найбільш значимих періодах і моментах цього процесу.

Російську філософську думку Д. Чижеський прагне читати насамперед в культурно-історичному контексті, як один із складників розвитку національної "духовної історії'. Він виділяє такі два основні періоди цієї історії: перший - від Київської Русі до епохи Петра І і другий - від епохи Петра І до початку ХХ ст. Перший період має таку хронологічну структуру:

1. Період християнізації східних слов'ян (Х ст.);

2. Духовне життя періоду посилення феодальної роздрібленості (ХІ - ХІІІст.);

3. Духовна криза ХІУ - ХУст.;

4. Період московського абсолютизму (ХУ - початок ХУІІст.);

5. Духовна криза ХУІІст. В духовному житті доби Київської Русі дослідник виділяє певний ритм: майже до кінця ХІст. у текстах літературних пам'яток звучать відчутні оптимістичні мотиви, відчуття радості ві прилучення до християнського світу. Аскетичні цінності поєднуються тут з ідеалами християнського лицарства та відверто антиаскетичними настроями. Проте катастрофа ХІІІст., падіння Києва під ударами монголо-татарських орд супроводжується глибокою духовною кризою. Ця криза прямим чином не пов'язана з військово-політичною поразкою, вона має певні іманентні корені - відсутність духовної культури, яка "трималася б на власних ногах'.

Після ХІІІ ст. духовний розвиток в межах північно-східного (московсько-руського) і південно-західного (києво-руського) регіонів розгортається досить відмінними шляхами. На південному заході не постає скільки-небудь цілісне, єдине державне утворення - проте тут духовне життя лишається більш відкритим, вільним від ізоляціоністських тенденцій. Натомість на північному сході формується система духовних цінностей, консолідуючим ядром якої виступає ідеал "Святої Русі", що знаходить своє втілення в культі самітництва, схимництва, юродства - з одного боку, та мессіанізму та національної обраності - з іншого. Як підкреслює Д. Чижевський, такого роду ідеал був "сном духу", який гальмував творчу активність і сприяв духовній стагнації. З ним було пов'язане уявлення про те, що Росія стоїть поза історією і над історією. Цілком закономірно, що ідеал "Святої Русі" став ідеологічним еквівалентом месіаністської концепції "Москви як третього Риму", що її запозичив у візантійського хроніста Манасії і пересадив на московський грунт чернець Філофей. Цим самим духовна криза практично не було подолана, а перейшла у стан постійної хвороби яка руйнувала народну душу. Ці утопічні, месіаністські уявлення, як підкреслює дослідник, були успадковані російським марксизмом і здобули в ньому нове життя, набувши ще більшого впливу. Спільною рисою концепцій "Святої Русі' і російського комунізму є утопізм, принципова неможливість реалізації на практиці.

Оцінюючи історичне значення змін в російському духовному житті, викликаних Петровськими реформами, Д. Чижевський підкреслює суперечливий характер цих явищ. Тут знайшла свій прояв одна із давніх особливостей російського духовного життя - його різка поляризація, розкол на протилежні, непримиренні позиції, відсутність тої середини де б протилежності могли примиритись. З цим пов'язаний зокрема і церковний розкол ХУІІІ ст. спричинений реформами патріарха Нікона, наслідком якого стало фактичне виключення з духовного життя мільйонів прихильників старої віри, які водночас були носіями народної моралі. Розкол мав своїм наслідком не піднесення, а, навпаки, зниження рівня духовного життя, зокрема, рівня розвитку теологічної науки та остаточну втрату незалежності церкви від держави. І все ж прорубане Петром І "вікно в Європу" дало змогу подолати - у певних межах - ізоляціонізм і прилучитися до здобутків секулярної західної культури, у тому числі і у сфері філософській.

Російське духовне життя ХУІІІ - ХІХст., зазначає Д. Чижевський, значною мірою розвивається під західними впливами. Звичайно ж, воно не зводиться лише до них - і, водночас, без цих впливів уявити собі постання, скажімо, академічної філософської думки в Росії просто неможливо. Особливо інтенсивними були в цей час впливи двох конкуруючих між собою культурних сил - французської, на боці якої були Просвітництво, раціоналізм, політичний радикалізм, та німецької, яка була пов'язана з містикою спекулятивною філософією та романтикою. Очевидно, що в умовах відсталого розвитку капіталістичних відносин і панування самодержавного режиму в Росії складалися більш сприятливі умови для сприйняття насамперед німецьких духовних впливів як таких, що не мали прямої політичної заангажованості.

Поява і розвиток російського гегельянства зумовлені тими глибинними зрушеннями в європейській історії минулого сторіччя, які прийнято називати "весною народів" - спалахом національної свідомості і боротьби за національну незалежність. Процес національного самоусвідомлення розгортається і в Росії. Інша річ, що духовним запитам російської інтелігенції в силу ряду обставин ближчими виявилися не раціоналістично-просвітницькі, а спекулятивні і містичні ідеологічні формули.

Прослідкувавши майже вікову історію "російського гегельянства", український вчений тим самим осмислив вузлові моменти розвитку російської філософії думки від 20-х років ХІХст. до початку радянської доби. Не зводячи все до "західних впливів", він показав, водночас, винятково важливе значення німецької класичної філософії і, зокрема, ідей Гегеля, як своєрідного каталізатора, для розвитку російської філософської думки. Кожен із трьох етапів засвоєння і переосмислення німецької філософської класики в Росії втілює в собі якісно новий момент "феноменології російського духу'. Перший - "романтичний" (20-ті - 50-ті роки) - це доба, коли під безпосереднім впливом західної традиції у Росії формуються перші напрями, течії, зорієнтовані на усвідомлення національної самобутності (раннє гегельянство, слав'янофіли). Другий етап - "панування просвітництва" (60-ті - 80-ті роки) - характеризується зменшенням зацікавлення власне філософськими проблемами, посиленням стурбованості питаннями соціально-політичними, що має своїм наслідком певне спрощення і примітивізацію філософської культури. Третій - "напередодні сьогодення' (90-ті роки ХІХст. - 20-ті роки ХХст.) - це доба, коли філософію "відкривають заново", починається інтенсивна розробка її окремих напрямків - гносеології, онтології, релігійної антропології - та їх протистояння, боротьба між ними. Внаслідок революції 1917р. розвиток незалежної філософської думки в Росії фактично припиняється (за поодинокими винятками - О. Лосєв) і продовжується в діаспорі (М. Бердяєв, О. Лосський, Г. Флоровський, С. Франк та ін.).

Для першого етапу (М. Станкевич, В. Бєлінський) властивою була свого роду романтизація спадщина Гегеля і Шелінга. Він завершився глибокою кризою, одною з причих якої було "релігійне" сприйняття німецької філософської спадщини, нехтування якісною різницею між філософською теорією і життям, практикою. Водночас покоління гегельянців 40-х років посіяло ті духовні зерна - зокрема ідею діалектики та ідею конкретності - без яких неможливо уявити подальший розвиток російської філософії.

Характеризуючи другий етап засвоєння філософії Гегеля в Росії - 60-80р. ХІХст. - як добу "панування просвітництва', Д. Чижевський вказує на якісну відмінність між західним і російським просвітництвом. Останнє, на відміну від західного, не мало власної багатовікової традиції розвитку і не здатне було революціонізувати суспільства так, як це зробило у ХУІІІ ст. французське просвітництво. В умовах необмеженного панування самодержавництва, низького рівня політичної культури просвітницька ідеологія в Росії поступово вироджується у так званий "нігілізм", якому притаманні зневага до традиції, примітивність мислення, максималізм та

агресивність. Починають домінувати не пошуки позитивних цінностей, а прагнення до всезагального заперечення, з одного боку, та до утопії - з іншого. Усе це Д. Чижевський іронічно називав "одноповерховим розумінням дійсності'.

Типовими представниками просвітництва автор "Гегеля в Росії" вважав Д. Писарєва, В. Зайцева, П. Ткачова, М. Чернишевського, П. Лаврова. Лише два останні, на його думку володіють належною філософською культурою, тоді як решта є втіленням "філософського безчасся" - доби, коли символом світогляду стає "різання жаб". У цей, вкрай не сприятливий для розвитку незалежної філософської думки, час вона знаходить свій розвиток у роботах М. Страхова, Б. Чичеріна, С. Гогоцького, М. Дебольського, П. Бакуніна, які, кожен у свій спосіб, опираються на ідеї Гегеля. Вони критикують однобічність просвітницького раціоналізму, механічне розуміння ним природи і суспільства, спроби звести вищі форми життя до нищих, нездатність зрозуміти людську особистість як вищу цінність.

Значну увагу Д. Чижевський приділив питанню про відображення ідей просвітництва у творчості Ф. Достоєвського. Він показав, що світогляд російського письменника формувався значною мірою під впливом ідей визначного німецького письменника - просвітителя Ф. Шіллера. Поділяючи ідеї просвітницького гуманізму, російський письменник, водночас, вів інтинсивну полеміку з російським просвітницьким "нігілізмом", представників якого вважав карикатурою на західних просвітителів. Д. Чижевському імпонувало прагнення Ф. Достоєвського подолати позитивістське розуміння психічного буття, як чогось вторинного, усвідомити людину як істоту, яка трансцендує буття.

Головною заслугою російських гегельянців 60-х років було, як вважає дослідник, збереження спадкоємності розвитку філософської думки як самобутнього феномену духовної культури, протистояння просвітницькому позитивізму та нігілізму як спробам заперечення філософії як такої. Значною мірою завдяки їх зусиллям з 90-х років у Росії відбувається "друге відкриття" філософії. Назріває протистояння між прихильниками гносеологічної та онтологічної орієнтації. В російській філософії "онтологічний поворот" розпочався навіть раніше, аніж у західній філософії (роботи В. Соловйова, М. Федорова, І. Ільїна, О. Лосського, М. Бердяєва). Кожен з цих мислителів своїм способом прагне подолати "гносеологізм" неокантіанців і позитивістів, виступаючи водночас проти традиційного розуміння гегелівської філософії як "панлогізму'. Тут робляться перші кроки до переосмислення гегелівського діалектичного методу в екзистенціально-антропологічному контексті, вперше висуваються ідеї, які згодом стануть ключовими для ряду впливових течій західної філософської думки (релігійний екзистенціалізм, філософська антропологія і т. ін.).

Це філософське відродження було насильницьким шляхом обірване після революції 1917р., після якої серйозні філософські пошуки в Росії стають практично неможливими. Д. Чижевський, оцінюючи ситуацію філософії у радянській Росії 20-х років звертає увагу на протистояння двох напрямків - офіційного догматизованого "марксизму-ленінізму" та неофіційної філософської думки (О. Лосєв, М. Рубінштейн). Праці О. Лосєва "Античний космос і сучасна наука", "Філософія імені" та ін. - це спроба створення оригінальної цілісної філософської системи, зміст якої полягає у несприйнятті позитивістського методологізму і спробі переосмилити в сучасному контексті (з врахуванням новітніх феноменологічних ідей Е. Гуссерля) ідеї платонізму. Водночас, як вважає дослідник, обмеженість методу О. Лосєва полягає в тому, що історія філософії для нього - це фактично історія платонізму.

Міркування з приводу лосєвськіх ідей дали можливість Д. Чижевському торкнутись більш широкої проблеми - особливостей національної філософської традиції. Він, зокрема, не поділяв поширеної думки (Л. Карсавін, С. Булгаков та ін.) про те, що російська філософія має перед усім практичну спрямованість - на противагу філософії західній, для якої самоцінне значення мав теоретичний дискурс. Філософія, підкреслює дослідник, є і може бути лише теоретичною наукою. Справжній практичний пафос відчувається лише там де є серйозна теорія, як це було у Платона, Спінози, Канта, Гегеля. Філософія, пише Д. Чижевський, це лише всього-навсього остання серйозність, яка вимагає усвідомлення відповідальності, визначення "із останніх глибин'. Російська, як і взагалом слов'янська філософія, ще лише розпочинає шлях у цьому напрямку і вже має тут певні здобутки.

У висновках підведені підсумки дослідження, описані перспективи і напрямки подальшої наукової розробки окресленої проблематики, пропонуються практичні рекомендації.

На основі аналізу історико-філософської спадщини Д. Чижевського встановлено, що його роботи в цій галузі є вагомим внеском в вітчизняну філософську і культурологічну думку.

Творчо освоївши ідеї класичної і сучасної йому західної філософії, український вчений обгрунтував новий методологічний підхід у дослідженні історії філософії слов'янських народів, основу якого складає вивчення взаємозв'язку між культурою і філософськими ідеями, що дало змогу розробити концепцію філософської думки на Україні репрезентувати її як самобутній напрямок в розвитку європейської духовної культури. Обгрунтована Д. Чижевським концепція культурно-історичних епох, тенденцій їх зміни створила можливість розробки більш точної періодизації історії філософської думки слов'янських народів.

Аналізуючи філософську спадщину Я.А. Коменського, Д. Чижевський довів, що в духовній культурі слов'нських народів візрівали ідеї, які в майбутньому ставали ключовими для вчень відомих західноєвропейських філософів.

Дослідження українського вченого показали, що важливим чинником формування російської філософської думки і духовної культури ХІХст. стала німецька класична філософія, зокрема гегельянство. Розвиток російської філософії відбувався не ізольовано, а в інтенсивному діалозі з західними духовними традиціями.

Зроблено висновок, що в особі Д. Чижевського, його філософських, культурологічних та літературознавчих працях українська філософська думка стала невід'ємною складовою європейської та світової філософії культури ХХст.

Основні положення і висновки дисертації подаються в публікаціях автора