Філософські погляди Григорія Сковороди

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Григорій Сковорода (1722-1794) - найвидатніша постать у культурному житті України XVIII ст. Філософ і пост, педагог і музикант, зппиоць латини, старогрецької, староєврейської, польської, німецької, російської мов, він розвинув комплекс ідей, актуальних для свого часу, став не лише ідейним предтечею нової української літератури, а й творцем найзначнішого вчення в історії української філософської думки. Пройшовши складний шлях боротьби із зовнішнім «світом», який, попри всі зусилля, так і «не впіймав» його, Сковорода дійшов висновку, що «коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне-то й усе світле, щасливе, бажане. Оце є філософія». Саме таку філософію - філософію життя і прагнув створити «український Сократ», гармонійно поєднуючи основоположні принципи своєї філософської творчості та власний спосіб життя.

Своє філософське вчення Сковорода сформував під впливом античної і середньовічної європейської філософії (Фалес, Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Аристотель, Пліній, Е. Роттердамський); народної творчості (міфи, легенди, думи, перекази, народні прислів'я та приказки); вітчизняного просвітництва (К. Транквіліон-Ставровецький, Ф. Прокопович, С. Полоцький, М. Козачинський, Г. Кониський). За своїм змістом і спрямуванням філософія Сковороди відрізнялася від філософії професорів Києво-Могилянської академії. Розвиваючи традиції Просвітництва, Сковорода відходить від догматичного наслідування своїх учителів, засвідчуючи це вже в загальнофілософській орієнтації. Якщо провідною тенденцією філософських курсів києво-могилянців був арістотелізм, Сковорода тяжів до ідей Платона, який в академії був об'єктом критики. Якщо професори акцентували увагу на дослідженні проблем онтології та гносеології, що розглядались у контексті зовнішнього світу, то Сковорода зосередився на етико-гуманістичній проблематиці: у нього на передньому плані не світ, а людина і духовне начало в ній. Всупереч своїм учителям, які зводили небесне до земного, возвеличуючи не лише розум, а й земне життя людини, він підносив природу до Бога, засвідчував другорядність людської плоті й понад усе ставив у людині істинно людське - духовність, дух, зводячи до них сутність людського життя. На відміну від науково-освітніх праць професорів Києво-Могилянської академії просвітницька філософія Сковороди мала яскравий етико-гуманістичний вияв.

За життя Сковороди був дуже відомою в Україні людиною, його погляди обговорювалися у вчених колах, про нього писали в листах представники тогочасної еліти. В той же час його вірші-псалми співали на ярмарках лірники. Жодного твору Григорія Савича не було надруковано за життя, але майже в кожному інтелігентному домі були рукописні копії. Сковорода був одним з останніх представників згасаючої епохи бароко з її академіями, мандрівними поетами, рукописними книгами, латиною і церковно-слов'янською мовою.

Самобутність таланту та неординарність поглядів мислителя захоплювали практично всіх, хто знайомився з його творчістю. Серед дослідників життєвого і творчого шляху Григорія Сковороди - відомі українські вчені: Ю. Барабаш, Л. Махновець, І. Пінчук, М. Попович, Л. Ушкалов, Г. Хоткевич, Д. Чижевський, В. Шевчук, В. Шинкарук. Творчість Г. Сковороди цікавила і вчених Європейського Заходу та СШа, зокрема, ще 1928 р. в Берлінському університеті захищалась дисертація «Григорій Сковорода» (1722-1794). Український філософ XVIII ст. і його духовно-культурне оточення д-ра Домета Олянчина». [1, c. 129]

Отже, предметом цього індивідуально-дослідницького завдання є світогляд та філософські погляди видатного мислителя, поета, філософа Григорія Сковороди. започаткованої ще в елліністичну епоху теми роздумів грецьких мислителів. Метою - розглянути етапи формування особистості українського філософа та зрозуміти його філософські погляди. Постановка мети передбачає розв'язання ряду завдань, серед яких виділимо: зрозуміти, як життєвий шлях вплинув на світогляд філософа, розглянути становлення філософської думки Григорія Сковороди, відзначити головні аспекти його філософії.

Задана тема є актуальною в даний час, адже розглядається у контексті проблематики української культури і становить вагому частину її напрацювань. До того ж, Григорій Сковорода є однією зі знакових постатей нашої культури, основоположником української філософії, що формувалася на основі західноєвропейських тенденцій і мала витоки з елліністичного часу.

1. Життєвий шлях мандрівного філософа

філософія світогляд сковорода гуманіст

Завершення доби бароко в iсторiї української культури було позначено появою чи не найзначнішою в iсторiї філософської думки України вчення, творцем якого був видатний філософ i поет, співак i музикант, байкар i педаюг Григорій Сковорода.

Народився він 3 грудня 1722 р. в с. Чорнухах Лубенською полку на Полтавщині у казацько-селянськiй родини. З дитячих років (Сковорода виявив схильність до літератури та музики. Здобувши початкову освіту у сільського дячка в рідному селі, наділений неабияким розумом Сковорода 1734 р. вступив до Києво-Могилянської академії. З цим учбовим закладом пов'язано понад десять років його життя. Перебування в Академії Сковорода завершив 1753 р. Цей важливий етап у філософському розвитку мислителя був позначений не лише здобуттям широкої освіти, ґрунтовної філософської ерудиції, що її він одержував учбових аудиторіях й в бiблiотецi Академії. Навчання тричі переривалось. Наприкiнцi 1741 р. Сковороду було зараховано співаком придворної капели у Петербурзі. Пд. час подорожу iмператрицi Єлизавети до Києва 1744 р. він повертається до Академій i продовжує навчання, але ненадовго. У серпня 1745 р. у складу мiсiї, яку очолював генерал Вишневський, Сковорода вiдїжджає до Угорящни. Разом з мiсiєю він побував в мисах Австрії, Угорщини, Словачщни. Повернувшись з Угорщини 1750 Сковорода певний час викладає поетику у Переяславський семiнарiї. Але після конфлікту з місцевим єпископом, незадоволеним: прогресивними нововведеннями, реалізованими в курси поетики Сковородою, його було виключено з семiнарiї i протягом 1751-1753 р. він знову перебуває в Академії.

Цей період життя позначений здобуттям освіти й житевих вражень, що, зрештою, визначити характер i спрямування його подальшої філософської творчості.

У наступний період, що охоплює 50 - 60-i роки, Сковорода працював домашнім вчителем, викладав у Харківському колегiумi. Цей час позначено активною поетичною творчістю, розробкою власної філософської та життєвої позиції.

3 1769 р. мислитель рішуче відмовляється від будь-яких офiцiйних посад, обираючи долю мандрівною філософа. Протягом 70-80-х років Сковорода перебував у багатьох мстах i селах Слобідської та Наддніпрянської України і поза і ї межами. На цей час припадає період його активної філософської творчості. Перший філософський діалог «Наркіс. Разглагол о том: узнай себе», було створено ним наприкiнцi 60-х років. Тематично до нього примикає й другий діалог «Симфонія наречення книга Ахань, о познании самого себе. В обох діалогах розробляється тема самопізнання, що є центральною в усій творчості Сковороди.

На початку 70-х років ця тема одержує свій розвиток у розробці вчення про два натури, якому присвячувалося три діалоги («Бесіда, наречення дворе», «Бесіда 1-я, наречення observatorium», «Бесіда 2-я, наречення observatorium»).

Наступний цикл дiалогiв, що складається з чотирьох творів (‚Діалог, или разглагол о древцем мире, «Розговор п'яти путников о истинном щастьи в жизни», «Кольцо», «Розговор, называемый алфавит, или буквар мира») присвячується аналiзовi проблеми щастя. У створених після цього трактатах та діалогах («Никона Алкивиадская (Израильськiй змий, «Жена Лоткова», «Брань архистратига Михайла со Сатаною, «Благородний Еродiй», «Убогий Жайворонок») Сковорода по фiлософському обґрунтовує своє етичне вчення, розвиваючи вчення про два натури i три світи, про сродну працю, щастя тощо. 1791 р. він написав останній свій діалог «Потоп зміїн», в якому підсумовуються головня ідеї, що складають зміст філософської позицii мислителя.

Істотну конкретизацію філософська позиція Г. Сковороди одержує також в його поетичний та епiстолярнiй спадщина.

Помер Г. Сковорода на 72-у році життя у маєтку свою давнього приятеля Андрія Ковалевською в село Павіванiвцi (нині - Сковородинiвка) на Харкiвщинi 9 лис топала 1794 р. На могильному каменю, згідно з заповітом, було написано слова, що визначають розуміння сенсу життя i спрямування фiлософii великого мислителя: «Світ ловив мене та не впiймав». [2, c. 84 -86]

2. Філософські погляди та світогляд видатного гуманіста епохи

Серед загальної атмосфери кволого духу української нації XVIII століття яскравим зблиском стало життя будителя нації, філософа і поета Григорія Сковороди. Здається, з самісінького дна політичного занепаду, в час майже повної руїни колишньої величі з'явилася постать, що уособлювала найкращі якості нашого народу: незламність духу, волелюбство, мудрість, подвижництво. Геній народу, втілений у постать мандрівного філософа-вчителя, пробуджував колективний розум і запалював його до прагнення й утвердження існування в дусі.

Вроджене відчуття і набуті знання досить швидко перетворилися у Г. Сковороди у непохитне переконання, що животворящим началом людини є її дух. Самопізнання, заглиблення у свій внутрішній світ, уміння слухати себе, голос своєї совісті дозволяють правильніше й чіткіше осягнути покликання людини на цій землі, викристалізувати думки і почуття, аби навести духовний лад у своїй душі. Бо тільки в чистоті, несуєтності, благоговійності й мудрості можна почути істинний голос свого внутрішнього «я», голос духу.

Феномен постаті Григорія Сковороди - у дивовижному гармонійному поєднанні краси тілесної й духовної. У власному житті він сповідував виразні й тверді принципи: самопізнання і внутрішня згода з волею Бога. Окрім того, філософ постійно наголошує, що людина має невичерпний духовний потенціал, який лише необхідно спрямувати у потрібне русло, на справі Божі: пізнання і творчість. У своїх філософських творах великий мислитель розмірковував над основами буття.

Творчу спадщину г. Сковороди складають філософські твори - це сімнадцять трактатів і діалогів та літературні пам'ятки - збірка поезій «Сад божественних пісень» [7, с. 248.]. Збереглося також 120 листів г. Сковороди до різних осіб, прозові переклади, притчі тощо. Свого часу І. Франко назвав Г. Сковороду «національним філософом», оскільки він дав вираження глибоким і суттєвим духовним цінностям нації.

Світогляд Сковороди суперечливий, непослідовний, на ньому позначились постійні творчі шукання й прагнення відійти від феодально - цекковної ідеології. В поглядах філософа відбилися протести трудящих мас селянства, рядового козацтва та ремісників проти феодально-кріпосницького гніту, їх мрія про справедливий суспільний лад, боротьба українського й російського народів проти спільного ворога - російського царизму й кріпосництва.

Ідейними джерелами світогляду українського філософа були передова російська культура в особі М.В. Ломоносова та прогресивна українська культура, представлена такими іменами, як І. Вишенський, Ф. Прокопович, Г. Конинський та ін. [6, c. 76]

Мудрість Г. Сковороди вирішальною мірою була виплекана премудрістю віри. Насамперед це стосується розуміння смерті. Воно узгоджується з догматами віри: смерть як вінець життя і двері в безсмертя. «Треба своєчасно приготувати собі зброю проти цього ворога не різного роду міркуваннями, бо вони не дійсні, але спокійним узгодженням своєї волі з волею Творця. Такий душевний мир готується заздалегідь, він зростає тихо у тайні серця, зміцнюється почуванням зробленого добра». [3] Усвідомлюючи своє покликання й часове призначення пробудження духу нації, Григорій Сковорода кожним словом, кожним кроком, кожним помислом виконував свою місію.

Філософія серця

Коротко оглянувши біографію мандрівного філософа, можна сказати, що все його життя було присвячено філософії, роздумам. Життя для нього є філософією і філософія є життям. Д. Чижевський визначає це основною думкою мислителя. В реалізації думки, в тому, що він дійсно зробив зі свого життя філософію, втілив свою філософію у своє життя - велич Сковороди. - У цьому ж, може, і його певна слабість. Бо, розчинивши філософію у життєвому чині, він не покладав занадто вже великої ваги на теоретичне оброблення, формальне усталення, систематизацію своїх філософічних ідей. Через це дехто і звав його «філософом без системи», через це, коли і можна говорити про «методу» Сковороди, про його «метафізику», «онтологію», «гносеологію», то завше лише в певному сенсі, лише з певним застереженням, бо викінченої і обробленої системи у нього дійсно немає, немає закінченої і детальної відповіді на усі запитання, що може поставити систематик-філософ. А проте філософія мислителя - суцільна і монолітна, збудована, так би мовити, в одному стилі, просякнута одним духом.

Коли життя є філософія, як пише Д. Чижевський, а філософія людини має зумовлювати її життя, то природно в центрі уваги філософа повинні стояти релігійні і моральні проблеми, так би мовити, певна практична проблематика є завершення і ціль теоретичної філософії. Теорія має вести до певної «praxis pietatis». У Сковороди, дійсно, не бракує теоретичної філософії; де в чому її проблеми освітлені дуже детально й уважно, але завершення системи його думок є, безумовно, релігійно-моральне.

Із цим «практичним» ухилом філософування Сковороди пов'язане і те, що для нього центральне в людині - не її «теоретичні», «пізнавальні» здібності, а більш глибоке за них емоціонально-вольове єство людського духу - «серце» людини. Із серця піднімається, виростає і думка, і стремління, і почування. На «серце» людини повинна бути звернена і головна увага моральної чинності людини. Звідси вимога «пізнай себе», «поглянь у себе» і т.д. Звідси і визнання рівноцінності різних людських типів і людських індивідуумів. Звідси і своєрідна теорія «нерівної рівності» людей щодо їх морального та релігійного життя. [8, c. 46 -47]

Проблема антропології людини. І досліджуючи твори мислителя, розуміємо, що проблема людини, зокрема внутрішньої, є дійсно для Сковороди центральною. Вона означує собою й етику мандрівника - завдання людини «переобразитися» в «дійсну людину».

Внутрішня людина, на думку Сковороди, так само захована у зовнішній людині, як ідеї в матерії. І душа має свою «поверхню», свою «зовнішність», що прикриває глибину внутрішнього. Ці обидва зовнішні шари людської істоти слід усунути, щоб дати вільно проявитися внутрішній людині, щоб вона вийшла зі своєї глибини.

Перший засновок для звільнення внутрішньої людини є пізнання, що внутрішня людина взагалі існує. Цей теоретичний ступінь є лише перший та підготовчий ступінь на шляху до «нових народин», на шляху до «дійсної людини». «Дійсна людина» є «таємниця», яку необхідно відкрити для пізнання справжньої сутності особистості. Відкриття цієї таємниці утворює підвалини, щоб з'єднатися із «внутрішньою», «дійсною», «правдивою» людиною.

Наука про «внутрішню людину» - одна з найпоширеніших наук не лише християнської, а й уже античної містики. Філон розвиває із платонівських зародків науку про земного та небесного Адама. У Святому Письмі читаємо про «внутрішню людину серця». [9, 130 - 134]

Таким чином, вчення Сковороди про людину, її антропологію, що є основою його етики, - антитетичне. Як весь світ, так подвійна по природі своїй і людина. [8, c. 67]

Серце як антитеза психічному життю. Проте Сковорода протиставляє «внутрішню людину» не лише тілу, а ще й якійсь «поверхні» психічного життя. Він відрізняє останню, а також глибину, яку називає «серцем». Але уявлення про «серце» є, швидше, передумова антропології Сковороди, ніж дальше уточнення та розвій ідеї «внутрішньої людини». «Серце» є корінь усього життя людини, вища сила, що стоїть поза межами і душі, й духу, - шлях до «дійсної людини» веде через «преображення душі в Духа, а Духа - в серце».

Серце є найпервісніше в душі, до чого душа має «повернутися». Воно є безодня, глибінь, основа людського буття. Серце є корінь людини. Як повітря невидне та непомітне, але ламає дерева, руйнує будови, гонить хвилі та кораблі, гасить та роздмухує вогонь, так і серце.

Розуміється, не досить визначати найглибше в людині, як серце, - містики всіх часів витратили немало сил, щоб дати означення цьому середовищу людського буття. Сковорода хоче з різних боків ближче підійти до єства «серця».

Серце як божественна сутність. Серце є божественне в людині. Внутрішня людина є Бог, - тому й серце божественного «елементу». Серце означене епітетами Бога: воно «вогнисте», воно «божественна іскра» в людині. Серце, як і Бог, «неподільне», «нероздільне», не піддається аналізу. Серце Сковорода називає «точкою», «пунктом», «центром» душі. Іншими словами, серце є «цілісна» людина, бо емпіричній людині саме і бракує цілості. Дійсна людина не є складна, комплексна, але «вічна, ціла». Богопізнання не приступне нікому, хто має лише «половину серця» або «половину душі». Єдність, цілісність серця є заодно єдністю усіх сердець у Богові.

Коли Сковорода хоче визначити внутрішній характер серця, сердечного життя, то він, з одного боку, виходить із характеристик «душевної іскри», scintilla animae або rationis у філософії середньовіччя, й іноді серце є для нього раціональним принципом: «думка є наш головний та центральний пункт. Тому вона часто зветься серцем…»

Серце як сфера підсвідомого. Але серцем є не лише думка. Наука Сковороди вільна від раціоналістичного забарвлення. Філософ розуміє серце і як сферу підсвідомого.

Наука про серце не повинна бути містичною, як вважає Д. Чижевський. Але Сковорода надає їй містичного забарвлення. Серце безроздільне, панський принцип, що своїм напрямом визначає поворот людини до Бога або від Бога. Обидві можливості - безмежна висота, до якої може піднятися людина, та безмежна глибінь, до якої вона може впасти, - є заодно у серці.

Тим-то Сковорода відрізняє просто два серця - «старе й нове»; «суєвірне», «попільне», «темне» та «тілесне», «скотське», «звіряче»; «нечисте» - з одного боку, та «нове й чисте», «спокійне», «тихе», «мирне», «прозоре» - з іншого. Сковорода подає складну символіку форм буття серця: верблюд, вовк, олень, «віл-молотник», лев, сокіл, орел, голуб символізують для нього ці різні форми (ступені) людського буття. Серце чисте перетворюється у «духів» чеснот, що «злітають» догори, над усім «брудом» земного. [9, c. 137 - 138]

Безодня серця - зв'язок із божественним буттям. У філософії Сковороди викликає цікавість ще й відношення людини до божественного буття. Відношення між «внутрішньою» та «зовнішньою» людиною, між ідеєю та матерією, між «глибоким серцем» та поверхнею психічного життя, між словом та сенсом Біблії - нагадують до деякої міри відношення між людиною та Богом. Саме в цьому контексті філософ розглядає серце як лампу, де «горить» олія божественного буття. [9, 142 - 143]

Глибину серця Сковорода називає також «безоднею». Тим самим він наближається до всіх пізніших наук про «підсвідоме». Щоправда, він відрізняється від багатьох із пізніших представників «філософії підсвідомого» тим, що для нього душевна безодня серця зовсім не є темною глибиною, джерелом лише злого та ненормальних збочень. Глибина душевна - подвійна: зла та добра, темна та світла.

Бездонність серця виявляється у його «ненаситності», як темна, так і світла сердечна безодня не дасть задовольнити навіть і цілим світом: неспокій, хвилювання, колихання темного, «нестримний рух» світлого серця є динамічними висловами для цієї ненаситності. Завжди знаходитись у русі, що прагне до безмежного, - є єством людської душі.

Невпинний рух є формою буття людської безодні. Ця рухливість, це стремління та цей неспокій мають постійний, нерухомий, незмінний пункт напряму, постійну тенденцію - до божества, до правдивого буття. Хто хоче ту ненаситність заспокоїти чимось іншим, а не вічністю, той хоче «жменею» закидати безодню океану, а краплею охолодити вогненне царство. [9, c. 146 - 148]

Людина як серце мікрокосмосу. Людина ж - «мікрокосмос», «око його серця» відбиває у собі весь світ. Схожість структури великого та малого світу є для Сковороди лише спеціальним випадком загальної згоди, паралелізму між різними сферами буття: не лише людина виказує паралелізм із «великим світом», але й Біблія.

Людина - центральна точка світу. Тому Сковорода неодноразово повторює: «пізнай себе», «слухай себе», «увійди в себе самого!», «повернись до себе самого!». Бо самопізнання є неминучим разом із богопізнанням, і заодно - з пізнанням «житлового світу», пізнанням Біблії. Це, наприклад, є основною темою першого з діалогів філософа «Нарцис». [9, c. 150 - 151]

Витоки філософії серця. Наука про серце, як було вже згадано, базується на письмі та платонізмі. «Глибина серця», що доступна лише Богові, є сталим висловом Старого Заповіту, де знайдено й «іскру». І Новий Заповіт переймає засіб вислову Старого, говорячи про «таємну людину серця». З іншого боку, в елліністичну епоху виробляється поняття найвищого та найглибшого пункту внутрішнього життя людини, що далі сполучається із біблійною мудрістю у християнській теології. Вже Платон мав уявлення про «спалахування» душі, про «іскру душевну».

Наука про серце проходить через цілу схоластику: Петро Ломбардський говорить про superior scintilla rationis, Бернгард про scintilla animae, Ріхард від св. Віктора про intimus mentis sinus, Тома Аквінський про scintilla animae, Діонісій Рікель про vertes animae, apex mentis, інші про abditum mentis, intimum et summum mentis, acies mentis, sancta sanctorum, scintilla. Зовсім природно наука про глибину душі стає одним із основних пунктів науки німецьких містиків.

«Серце» часто - як і в Сковороди - розуміється без деякого емоційного забарвлення. І все ж ще зі старовини зустрічаємося із емоційно забарвленими характеристиками «серця».

Ідея «сродної праці» в системі філософських поглядів Григорія Сковороди

Спосіб життя мав надзвичайно великий вплив на формування філософської концепції видатного просвітителя, що, у свою чергу, відобразилося в його художній творчості. Яскравим свідченням цього може бути сковородинська концепція «сродної» праці, в контексті якої відома теза «пізнай себе» наповнюється новим змістом. Йдеться вже про самопізнання та самовдосконалення людини на основі «сродної» життєвої діяльності. Праця - це всеперемагаюча сила, без якої не може бути добра і щастя. Але вона приносить радість і задоволення лише тоді, коли є «сродною», відповідає індивідуальним природним нахилам людини. Щоб бути щасливою, людина повинна пізнати себе, свої здібності і відповідно до них вибрати той чи інший вид суспільно корисної праці. Тобто Сковорода говорить про працю не як засіб існування, а як найбільшу життєву потребу і найвищу насолоду. Навіть соціальну нерівність письменник розглядає з погляду ідеї «сродності».

Соціальна нерівність, на думку філософа, це абсурдне явище, бо справедливо було б говорити лише про нерівність здібностей, обдарувань, тобто нерівність природного походження. Тому й класові суперечності Сковорода пояснював тільки моральними чинниками, ігноруючи соціальний момент, надаючи перевагу природним задаткам, які повинні визначати місце людини в житті. Критика соціальних вад у нього пов'язана із зміною життя шляхом викорінення «несродної» праці у всіх сферах суспільної діяльності. Вдосконалення суспільних відносин можливе лише за умов життя людей, заснованого на праці, яка приносить насолоду. Ідея «сродної» праці є предметом роздумів багатьох філософських трактатів Сковороди [3] Найвідомішим його твором, де дається аналіз цієї проблеми, є «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар світу». Саме цій ідеї в різних її аспектах (суспільно-політичному, естетичному, етичному) присвятив значну частину своїх творів автор першої в українській літературі збірки байок, що вийшла під назвою «Басни харьковскія» (1769-1774). У байці «Змія і Буфон» Сковорода говорить про необхідність праці для оновлення людей і їхнього життя. Мудра Змія помолоділа, скинувши з себе стару шкіру, лише після того, як доклала зусиль, щоб пролізти крізь вузьку щілину. Буфон же не здатний на це, бо неповороткий і лінивий. Байка вчить не шкодувати сил та енергії заради оновлення життя як окремої людини, так і суспільства в цілому: «Хто труда не докладе, той до добра не прийде». Тобто тільки праця може дати добро, відчуття молодості й щастя. Бо «чим краще добро, тим більшим трудом, наче рвом, воно обкопане». [4] Наполегливість, силу волі виявляє також Олень - персонаж байки «Верблюд і Олень», який, долаючи труднощі, добирається до джерела з чистою водою. Між тим, ледачий і вайлуватий верблюд п'є каламутну воду. Щастя Оленя саме в тому, що Бог наділив його працелюбністю, котра допомагає йому знаходити чисту джерельну воду - іншої олені не п'ють. Спосіб життя завжди впливає на смаки та уподобання. І тому поспішає Олень, щоб якнайшвидше відшукати прозоре джерело; і тому лежить Верблюд, якому каламутна вода солодша від чистої. Досить повно висловлює Сковорода свої погляди на необхідність праці за природними нахилами у байці «Бджола та Шершень», сюжет якої був досить поширеним серед російських байкарів XVIII століття. Паразит Шершень насміхається над Бджолою, вказуючи їй на те, що вона така дурна: працює не так на себе, як на інших. Але Бджола називає Шершня дурнем, бо для неї праця - найсолодша річ («нам незрівнянно більша втіха збирати мед, ніж їсти»). Хоча «мед любить їсти і ведмідь, та й шершень теж лукаво його дістає». Бджола пояснює «пану совітнику», що вони саме й народилися для того, щоб збирати мед, а жити без цієї праці і досхочу мед їсти - то для них «все одно, що смерть». Саме у «сродній» праці отримує Бджола задоволення, тільки в ній вона відчуває себе щасливою. Байка переростає в цілий трактат, пересипаний багатьма фактами із життя, біблійними висловами, посиланнями на Епікура, Ціцерона. [3] Сковорода наводить багато прикладів, доводячи, що щастя людини - в «природженому ділі», що немає нічого гіршого, «як купатися в достатку і смертельно мучитися без природженого діла». «Погляньте на життя блаженної натури і навчітеся. Спитайте вашого хорта, коли він веселіший? - Тоді, - відповість вам - коли полюю зайця. - Коли заєць смачніший? - Тоді, - відповість мисливець, - коли добре за ним полюю». Мисливський собака найвеселіший тоді, коли полює на зайця; домашній кіт, зловивши мишу, не їсть її, бо головне для нього - саме процес полювання, а не задоволення своїх потреб; замкнена в достатку бджола вмирає з нудьги від того, що не може літати по квітучих луках, збираючи пилок.

У філософському вченні Сковороди яскравою і важливою для сучасності є теза про щастя людини і людства загалом. Суть щастя Григорій Сковорода зв'язує з образом життя самої людини. Найбільш повно ця суть розкривається через вислів Сократа: "…Інший живе для того, щоб їсти, а я - їм для того, щоб жити. …» - яким Сковорода відкриває свій трактат під назвою «Ікона Алкивіадська». Своїм розумінням щастя Сковорода як би захищає людську «природу» від примітивного її зведення до споживання і користі. Сам він обрав такий образ життя, який з його слів допомагав йому «не жити краще», а «бути краще». Прагнення «бути краще» він зв'язував з поняттям «чистої совісті»: «краще годину чесно жити, чим поганить цілий день. [4] Найбільшої глибини теза про щастя досягає на тому моменті, коли Сковорода визначає саму суть «чесного життя» і «чистої совісті». Виявляється ця суть розкривається через трудову діяльність людини. У Сковороди не всяка праця веде до чесного життя і чистої совісті. У нього праця - це не обов'язок, не борг, не примушення (як суспільство вважає сьогодні), а, навпаки, вільний потяг людини. Процес праці розглядається як насолода і відчуття щастя навіть незалежно від його результатів. Такій праці Сковорода дає визначення «сродної». Розділення людей, що займаються «сродною» і «несродною» працею - це і є сама глибока думка, на яку можна спиратися при розв'язанні сучасних проблем людства.

Думка про те, що щастя людини полягає в праці, і що вона зробила мавпу людиною, відвідувала багатьох філософів і раніше. Але визначення праці з позицій джерела свободи і щастя, або джерела страждання і нещастя людей зустрічається досить рідко. У Сковороди вперше ця тема визначилася як головна і в літературних творах, і в філософських трактатах. Вся його творчість виходить з розуміння того, що людство може об'єднати тільки праця з суспільною користю і особистим щастям - «сродна» праця. Праця ж «несродна» - джерело деградації і людини, і людського суспільства. Обгрунтування потреби людини в «сродній праці» є одним з найважливіших висновків концепції сродності.

Згідно з твердженням Сковороди, «сродна» праця є водночас і потребою людського тіла, і потребою духовною, оскільки вона звеселяє дух, приносить задоволення і насолоду. «Сродна» діяльність характеризується тим, що вона однаково корисна й для того, хто знайшов своє покликання, і для суспільства. Цією єдністю суспільного і особистого інтересу «сродна» праця відрізняється від випадкової праці, обраної з міркувань користі, слави чи гордості. Тому уважне ставлення до самого себе, турбота про власний духовний світ матиме значення для інших людей.

Сковорода закликає працювати заради власної користі, дбати про потрібне для себе і тим самим про досягнення свободи. Це міркування важливе для розуміння філософії і моралі Сковороди в цілому. Новим у поглядах Сковороди була не вимога праці взагалі, а вимога «природної» праці.

Значення цієї ідеї в тих історичних умовах, коли через соціально-історичні обставини розвитку відбувався процес інтенсивного закріплення привілеїв паразитичної верхівки суспільства, було вельми актуальним. Участь у процесі праці є не тільки виразом суспільної корисності людини, а й найголовнішою умовою, за якої людина тільки й може досягти щастя. Те, що в «сродності» філософ насамперед ставить питання про працю, надає його вченню соціального звучання, бо воно спрямовувалося проти паразитизму панівних класів, що живуть за рахунок привласнення наслідків праці трудящих.

Сковорода симпатизує передусім таким видам праці, як землеробство та ремесло, які в його очах мають більшу моральну цінність, ніж, наприклад, деякі науки. Він всіляко підкреслює переваги цих видів праці перед іншими, наголошуючи на тому, що вони суспільству потрібніші за інші. Землеробство в очах Сковороди має ту привабливість, що воно не веде до згубного відриву людини від природного середовища і дає міцну насолоду землеробам.

Що ж до «чесного ремесла», то Сковорода надає йому важливого значення, адже воно не пов'язане з привласненням чужої праці. В ремеслі він вбачає «неоскудевающій родник не изобилованого, но безопаснаго пропитанія». Якщо «многое множество богачей всякой день преобразуется в нищіи», то в цьому «кораблекрушеніи единственною гаванью єсть ремесло».

Захист моральних переваг тих видів праці, які пов'язані з виробництвом найнеобхідніших для людини продуктів і які не ведуть до втрати людської цілісності, є характерним для світогляду Сковороди в цілому. У підході до з'ясування природної праці філософ відштовхується від погляду на суспільство як на цілісний організм, члени якого пов'язані між собою функціональною залежністю. Свій погляд на «сродну» працю він висловлює так: «Сколько должностей, столько сродностей. Сій разныя к различным должностям божественныя побужденія означались у них разными разных че-ловков именами, своими сродностьми прославившихся. Однак все сій дарованія столь различныя един и той же дух святый действует. Так, как например, в мусикійском органе один воздух разные чрез различныя трубки голоса производит, или как в человеческом теле один ум однак разно по разсужденію разных частей действует». Завдяки цьому встановлюється гармонійна рівновага у суспільному організмі, яка забезпечує життєдіяльність цього організму і зумовлює душевний спокій та добробут його членів.

Глибока переконаність у тому, що природа передбачила для кожної істоти певний «сродний» їй вид діяльності, і що необхідно лише його пізнати, спонукає Сковороду картати людську зухвалість, що не бажає миритися з природою, прагне важкого, неможливого, непотрібного, внаслідок чого страждає, коли не досягає бажаного. Ця спрямованість на досягнення внутрішньої свободи, незалежної від зовнішніх обставин, зрештою приводить Сковороду до визнання благим всього, що йде від природи. «Труд єсть живый и неусыпный всей машины ход потоль, поколь породит совершенное дело, соплетающее творцу своєму венец радости. Кратко сказать, природа запаляет к делу и укрепляет в труди, делая труд сладким». Це і є та ідея, яка всебічно обгрунтовується Сковородою. Недарма для нього ідеалом «сродності» є «трудолюбивая пчела» і «герб мудрого человека, в сродном деле трудящегося». Там, де метою праці є не «изобиліе», а сам природний процес, сама справа перетворюється на веселе «пиршество». Навпаки, поривання людини у сфері неприродної праці в ім'я одержання посад, прибутків, слави тощо перетворюється на муку. Людина, що збагнула природні їй заняття, знаходить в них надійний спокій і впевненість у собі, тоді як людина, що пов'язала свою долю з неприродними цими заняттями, не може досягти спокою, бажання її розпалюються без меж, «дух несытости женет наряд, способствует, стремится за склонностію, как корабль и коляска без управителя, без совета, и предвиденія, и удовольствія. Взалкавши, яко пес, с ропотом вічно глотая прах и пепел гибнущій, лихвы отчуждены еще от ложесн заблудивше от чрева, минув существенную исту…» [4]. Так він переконує в тому, що природовідповідність у праці, вчинках, в житті веде до вершин щастя, а відсутність її означає полон, гризоту, нещастя. Прагненню до багатства протиставляється заклик задовольнятися найнеобхіднішим, не спрямовувати свій зір на край землі, а повернутися до своєї хати, до самого себе.

Однією з основних ознак «сродної» праці є те, що вона приносить людині насолоду не своїми наслідками, винагородою чи славою, а самим процесом її. Заперечуючи трудність як надмірність витрати сил при досягненні того, що не становить справжніх потреб людини, Сковорода разом з тим високо підносить труд, працю, що є проявом пізнаних необхідностей природи. Така природна праця хоч і пов'язана зі словом труд, однак характеризується легкістю і супроводжується духовною насолодою. Щодо такої праці (труда) філософ нерідко вживає поняття «забава», «праздник» тощо, оскільки вона дає розраду духові. Неробство («праздность») Сковорода вважає злом і для людини, і для суспільства. Але разом з тим не раз підкреслює, що «сродна» праця повинна бути легкою, вона зумовлює веселість духа, святковий настрій душі. Тому для доброї людини кожний день свято. Філософ тлумачить працю не тільки як фізичні зусилля, а й як активність думки, рух свідомості по шляху до пізнання істини. До останнього ряду праці, зокрема, належить і філософська творчість самого Сковороди, який на закиди в бездіяльності відповідав, що неробство важче за Кавказькі гори, але справа для людини не тільки в тому, щоб «продавать, покупать, жениться, посягать, воєваться, тягаться, портняжить, строиться, ловить зверя», бо ці справи не можуть вичерпати людське серце. «Погрузив все наше сердце в пріобретєніє мира и в море телесных надобностей», пише Сковорода, «не имеем времени вникнуть внутрь себе, очистить и поврачевать самую госпожу тела нашего, нашу душу», і в цьому й полягає причина розслаблення духа, боязливість, заздрість, невдоволення, гнів тощо. [12]

Суперечності світу в філософії Г. Сковороди

Одним із основоположних принципів філософської системи Сковороди є вчення про двонатурність світу. Згідно з ним все суще складається з двох натур - видимої і невидимої, тобто матеріального й ідеального, тілесного і духовного, мінливого і вічного, залежного і визначального тощо. «У цьому цілому світі, - писав Г. Сковорода, - два світи, з яких складається один світ: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і розпадливий. Цей - риза, а той - тіло. Цей - тінь, а той - дерево. Цей - матерія, а той - іпостась, себто основа, що утримує матеріальний бруд так, як малюнок тримає свою барву. Отже, світ у світі то є вічність у тлінні, життя у смерті, пробудження у сні, світло у тьмі, у брехні правда, у печалі радість, в одчаї надія». Тезу про двонатурність світу Сковорода повторює сотні разів із десятками відтінків, беручи в основу антитетичне розуміння буття як єдності протилежностей. Видимий матеріальний світ (Сковорода називає його порізному: «матерія», «стихія», «земля», «плоть», «тінь», «ніч», «смерть», «попіл», «пісок» тощо) - це лише бліде відображення невидимого світу, який є реальним. Невидиму натуру або вічність, дух, істину він розуміє як Бога, нематеріальну основу всіх речей - як вічну і незмінну першооснову всього існуючого. Але невидима натура існує лише у видимій. Тобто обидві натури невід'ємні, взаємопов'язані. Оскільки невидима духовна натура існує поза простором і часом, то вічною є і тінь її - матерія, як постійною є і їх взаємна боротьба. З того, що в усьому сущому існує два єства - невидиме і видиме, Сковорода робить висновок про неможливість зникнення чи загибелі чого-небудь. Загинути нічого не може, воно лише втратить свою тінь. І пояснює це аналогією: художник намалював оленя, потім стер фарби. Малюнок зник, а образ оленя не може зникнути.

Принцип двонатурності світу Г. Сковороди органічно пов'язаний з його вченням про три світи. Спираючись на давню філософську традицію (античну, натурфілософію М. Кузанського, Д. Бруно, філософські курси києво-могилянців, зокрема С. Полоцького), він поділяв усе суще на три специфічні види буття - «світи»: великий, або макрокосм (Всесвіт); малий, або мікрокосм (людина); світ символів, або Біблія. [13]

«Суть же тры мыры, - пояснює Сковорода в дiалозi «Потоп змiин» - Первуй десть всеобщiй и мер обительный, гаде все рожденное обитает. Сей состав лен виз без численнях мер мыров и десть великий мер. Другiи два суть частныи и мали мыры. Первуй мiкрокозм, сиру иь, - мырик, марок били Чехови. Вторуй мер символичный, сиріч Библiа».

Вчення це також спирається на давню традицію, що бере свій початок в обгрунтованiй античними мислителями ідеї про єдність людини з всесвiтньо-космiчною субстанцією, згідно з якою людина розглядалась як малий сват, макрокосм, що відбиває в собі, щоправда у менш досконалий форма, вся особливості, притаманна макрокосму.

Погляд на людину - макрокосм, що є невід'ємною частиною макрокосму, активно розробляється за доби Відродження (М. Казанський, д Бруно та АН.). Аналогiчнi ідеї, як вже зазначалося, обґрунтовувались у Києво-Могилянській академії. Симон Полоцький, крім мікрокосму та макрокосму, виокремлює i третій світ - світ першообразний (Бог).

На відміну від своїх попередників, Сковорода в окремий світ виокремлює Бiблiю як сутнісний вияв надприродної реальності, що утворює символiчний світ через який можливим є осягнений невідомої натури (Бога).

Поясненню великого світу порівняно до інших двох свiтiв Сковорода приділяє менше уваги. Й це зрозуміло. Адже в центра його фiлософiї - проблема людини (макрокосму), що розглядається у процесу пере ображення її на шляху до пізнання Бога. I все ж творча спадщина мислителя дає достатні підстави для реконструкції образу макрокосму, яким він вимальовується у фiлософiї Г. Сковороди.

Великий світ - це весь світ речей, Всесвіт (часто-густо він його позначує термінами «все-на-все», «пампами» - у грецький мова позначте «Всесвiт», чи аналогiчиим за значеним латиномовним - universum). Великий світ нескінченний i безмежний, він складається з безконечної кiлькостi свiтiв, наче «вавок з вiночкiв або машина з машинок». Слідом за античними мислителями, Сковорода вказує, що субстрат тілесного свату утворюють чотири елементи - вогонь, повітря, вода i земля. В «дiалоз били разглаголъ о древцем миръ» великий світ Сковорода називає старим світом, бо його давно й усі знають. На вiдмiну від нього новий світ відкривається лише тим, хто за видимим бачить невидиме. У цьому розумiннi старий світ є тінь нового світу. Новий світ - вічний i незмінний, натомість старий світ - мінливий, перебуває в постійному русі. Отже, макрокосм є антиномічним за своєю будовою i складається з видимого i невидимого, старого i нового свiтiв.

Концепція двох натур, що зумовлює антиномічне бачення великого світу, поширюється й на розуміння Сковородою макрокосму. Не лише у великому свiтi, а й в малому свiтi, в людина є два єства, стверджує він: тло земляне i тло духовне, таємне, приховане, вічне. Не заперечуючи реальності тілесного в людина, Сковорода рішуче підкреслює, що справжньою людина не зможе стати доти, доки не збагне, що «кров i плоть є ніщо», а істинну людину утворює невидиме, духовне її начало. Суть невидимого начала утворює серце. З огляду на це Г.С. Сковорода осмислює проблему смерть й безсмертя. В поема «Про святу вечерю, або вiчнiсть» вiн пояснює, що сутнiстю всього є невидиме. Смерть дає можливiсть бути невидимими, а тому її не слiд боятись. Зникає лише видиме тiло. Внутрiшнiй, духовний свiт залишається навiки. Як колос i стебло не гинуть остаточно, бо їх сила ховається в зернi, з якого знов i знов виростатимуть новi стебла i колоски, так i людина, вмираючи, не перетворюється на нiщо, зникає лише й видимiсть.

Людина, мiкрокосм для Г.С. Сковороди - це центр, в якому сходяться i набувають свою значения усi символи макрокосму i Бiблiї. Вчення про малий свiт або людину, є стрижнем усiєї фiлософської системи Г.С. Сковороди. Великий свiт є першим лише у логiчному планi. Iсторично ж концепцiя великого i символiчною свiту складається у творчостi сковороди на основi розумiння ним сутностi людини. Причому, на вiдмiну вiд домiнуючої в тогочаснiй захiдноєвропейськiй думцi тенденцiї до осягнення сутностi людини через пiзнання природи, Г.С. Сковорода прагне насамперед з'ясувати сутнiсть людини з середини й. Великий же свiт фiлософ розглядає лише тiєю мiрою, якою вiн дає змогу зрозумiти проблему людини, й щастя, до пошукiв якого спрямовано основний змiст фiлософiї Г.С. Сковороди. Процес самопiзнання, спрямований на осягнення невидимої натури в людинi, є, по сутi, прагвенням осягнути в собi Бога. Отже, самопiзнання є разом з цим i пiзнанням Бога. З цим пов'язане вчення Г.С. Сковороди про третiй свiт - свiт символiв, або Бiблiя. Світ символів, вiдповiдно до вчення Г.С. Сковороди, виступає як самостійна реальність, що забезпечує людина можливість осягнення Бога. Через цей світ Бог являється людина. Особливу роль у цьому сенсу Сковорода відводить Бiблiї, спираючись при цьому на вельми тривалу традицію символічного тлумачення й, започаткованою ще в Александрійській школі, зокрема у творах Фелона. Як вже зазначалось, образно-символiчний спосіб мислення був притаманний для культури за доби бароко; iн поширювався як в Захiднiй Європа, так i в тогочасний Україна, зокрема у творчості професорів Києво-Могилянської академії. Розвиваючи Даль що традицію i спираючись на сформульоване ним вчення про два натури, Г.С. Сковорода обстоює погляд на Бiблiю як особливий світ символів, для осягнення якою треба вмити побачити за словесним знаком, який має тілесну, матеріальну природу, втаємничений духовний, невидимий зміст. «Слово, имя, знак… термін, - пояснює iн, - десть то тлънныи ворота, ведущiи к нетлънiя источнику. Кто не раздъляет словесних заков на плота и дух, сей не можеш раз личать меду водою и водою, красот небесних и Рось». Саме такого прочитання вимагаю Бiблiя, адже «вся в Бiблiи приятные вимена напримър: свет, радость, веселье, живот, воскресенiе, путь, объщение, сладость и пр. - все обозначают сей блаженний мир».

Основним символом у Бiблiї, на думку Сковороди, виступає Сонце, що символізує вічну натуру, або Бога. Його копії, або «вiцефiгури» - це ті, що заступають головну. Ними є темниця i Йосиф, коробочка i Мойсей, рів i Даниіл. Мета кожною символу Бiблiї полягає в тому, щоб вести розум людини до пізнання начала, невидимості. Справжній, прихований зміст Бiблiї Г.С. Сковорода вiдрiзняє від буквального, який є «вздором історiальним». Лише перед тим, хто спрямовується до осягнення прихованого змісту, «фігуральна завіса» спадає i перед ним відкривається вiчнiсть, начало, Оскільки Бiблiя є книжкою про Бога, а Бог - це начало всьому існуючому, то Бiблiя насамперед є світом начала, в ній всіє істинної начало обмазується и всім тим, чуто походило на начало». Оскільки символом, що зображує начало, є кільце, або змій, що звивається в кільце, то вони, власне, i виступають символом Бiблiї. Завдяки третьому символічному свiтовi невидимий світ перетворюється на видимий i стає досяжним для сприйняття. [2, c. 91 - 94]

Висновки

Філософська спадщина Г.С. Сковороди багатогранна. Серед загальної атмосфери кволого духу української нації XVIII століття яскравим зблиском стало життя будителя нації, філософа і поета Григорія Савича Сковороди. Здається, з самісінького дна політичного занепаду, в час майже повної руїни колишньої величі з'явилася постать, що уособлювала найкращі якості нашого народу: незламність духу, волелюбство, мудрість, подвижництво. Геній народу, втілений у постать мандрівного філософа-вчителя, пробуджував колективний розум і запалював його до прагнення й утвердження існування в дусі.

Значення філософської спадщини Г.С. Сковороди в тому, що на неї можна спиратися в наш непростий час, коли людина накликає на себе небезпеку результатами своєї ж праці, коли при збільшенні числа храмів зберігається зростання злочинності, коли праця людини втратила всяку привабливість, а життя стало безцільним (якщо воно не пов'язано з накопиченням капіталу) і незахищеним. Багато які з перерахованих проблем можуть отримати розв'язку, якщо відродити тему «сродної» праці, поставлену Сковородою майже 250 років тому.

Філософський і літературний спадок, життєвий і творчий шлях г. Сковороди були об'єктом досліджень філософів, істориків, літерату - рознавців, письменників. Його образ творила і мудра народна творчість, наповнена легендами, анекдотами. «Він є, безперечно, найцікавішою постаттю історії українського духу» [7, с. 5].

Одна з головних ідей філософії Сковороди - ідея так званої «сродної» праці. З дитячих років, ще юнаком, майбутній філософ та письменник звик допомагати своїм батькам. Щастя, що ця допомога давала йому справжнє задоволення, бо його батьки - звичайні селяни - змогли вказати дитині на те задоволення, яке може приносити праця заради власного добробуту. Пізніше усе пережите в дитинстві Григорій Сковорода висловив у своїх творах та власній філософській теорії. Він навчав, що кожна людина має працювати. Бо ледарювання призводить до деградації насамперед духовної, воно ніби уповільнює життя людини, робить його беззмістовним та безбарвним. Тільки праця в змозі позбавити людину песимізму, нудьги та сірості. Але ця праця має відповідати покликанню людини, найтоншим порухам людського серця.

Григорій Сковорода дійшов висновку, що головне - вчасно помітити нахили дитини і в жодному разі не створювати перешкод на шляху її духовного та професійного розвитку. Коли дозволити селянській дитині, якщо вона того хоче, стати музикою і все своє життя присвятити цьому справді прекрасному мистецтву, а синові монарха дати змогу працювати на землі, якщо він не має бажання, а головне - хисту керувати країною, люди стануть щасливішими. Коли займаєшся улюбленою справою, навіть результативність твоєї діяльності відчутно збільшується. Але Григорій Сковорода міркував не тільки про щастя кожної людини окремо: коли кожен бути займатися своєю «сродною» працею, саме суспільство стане краще, бо кожна людина - від хлібороба до полководця - робитиме свою справу творчо, професійно і з задоволенням.

Сковорода мав великий вплив на дальший розвиток української суспільно - філософської думки й культури насамперед гуманістичною і демократичною спрямованістю свого світогляду та своєю просвітительською діяльністю. І. Франко відзначав, що сковорода був першим провісником глибокого гуманізму в українській літературі, який «стає основою всіх кращих творів української літератури ХІХ ст.» [5, c. 370]

Список використаних джерел

1. Борщак І. Україна в літературі Західної Європи / Пер. з франц. З. Борисюк; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М.С. грушевського н України. - К., 2000.

2. Горський В.С. історія української філософії. Курс лекцій. - К., 1996

3. Григорий Сковорода Соч. в 2-х томах. - М., 1973

4. Григорій Сковорода: Сад пісень (вибрані твори) - К.: «Веселка», 1972

5. Іван франко, Літературно - критичні статті, К., 1950.

6. Острянин Д.Х., Євдокименко В.Ю. Нарис історії філософії на Україні. - К., Наукова думка, 1966. - 656 с.

7. Чижевський Д. Історія української літератури: Від початків до доби реалізму. - Тернопіль: Феміна, 1994. - 480 с.

8. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - К., Орій при УКСП «Кобза», 1992, с. 46-47.

9. Чижевський Д. Філософія Г.С. Сковороди / Підготовка тексту й переднє слово проф. Л. Ушкалова. - Харків: Прапор, 2004, с. 130-134.

10. http://ukrlib.com.ua

11. http://kimo.univ.kiev.ua/Phil/31.htm

12. http://www.osvita.org.ua/referat/philosophy/67/

13. http://knowledge.allbest.ru/philosophy/2c0a65635b2ad78a5c53b89421306d27_0.html

Размещено на Allbest.ru