Філософська система Г.С. Сковороди

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Ім'я українського філософа і поета-байкаря Григорія Савича Сковороди (1722-1794) займає дуже високий рейтинг серед імен знаменитих філософів. На думку автора даної наукової роботи, його філософська система не тільки оригінальна, але і досить сучасна.

Вибір філософських поглядів Сковороди як теми контрольної роботи зроблений автором цілком свідомо. Багато положень в цих поглядах автор розділяє і загострює увагу на тих моментах, які вважає для себе дуже важливими. Тематично робота складається з трьох частин. У першій частині стисло викладаються біографічні дані і предфілософський шлях Г.С. Сковороди. У другій - власне філософська система Сковороди, а в третій - зв'язок філософської спадщини Сковороди з сучасністю.

1. Біографія Г.С. Сковороди

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 р., в селі Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. В рідному селі затримався до 16 років. Він вчився спочатку у дяка, потім в церковнопарафіяльній школі. Шкільна поезія - Різдвяні і Великодні пісні - доповнювалися народними величальними піснями, щедрівками, колядками, гаївками, купальськими піснями. Григорій мав чудовий голос і неабиякий музичний хист. Пізніше він вільно грав на сопілці, флейті, скрипці, гуслях, лірі, бандурі. У Чорнуській школі був солістом у церковному хорі, що разом із винятковими здібностями до навчання відкривало йому дорогу до підготовчого класу Київської академії.

Ще в 1631 році видатний український діяч культури Петро Могила об'єднав Київську братську школу зі школою Києво-Печерської лаври в єдиний Києво-Могилянській колегіум, який з 1694 року став називатися Київською академією. Тривалий час це був єдиний вищий навчальний заклад України та всього православного Сходу. Сюди їхали вчитися з Петербурга і Москви, Польщі, Молдавії, Румунії, Болгарії, Сербії, Греції і Близького Сходу. Вихованці Київської академії за царськими указами розсилалися по всій імперії. Вони працювали в школах і колегіумах, в російських посольствах майже всіх країн, запрошувались для роботи професорами у вищі школи Сербії, Угорщини, Чорногорії.

В 1738 році перед брамою Київської академії зачудовано зупинився Григорій Сковорода. Йому випало щастя тут вчитися.

Він був солістом академічного хору і відзначався в науках, але згідно царського указу від 10 серпня 1742 року “Про набір співаків у двірську капелу” дев'ятнадцятирічний студент стає “придворним уставщиком”, тобто солістом придворного хору цариці Єлизавети, що любила тішити себе слуханням співу, особливо українських пісень. Співаки і музиканти набиралися з України. 1744 року цариця Єлизавета перебувала в Києві, а з нею і двірський хор. Сковорода не захотів знову їхати до Петербурга і повернувся в Київську академію.

У 1745 році як людина високої освіти і знавець музики, співу та мов, Сковорода був запрошений супроводжувати посольство до Угорщини за токайськими винами для царського двору. Та досить було дістатися за кордон, як Сковорода взяв до рук ціпка і пішов вивчати Європу: “Старався знайомитися найперше з людьми, вченістю і знаннями добре відомими тоді”. Мандрував по Німеччині, Словаччині, Польщі, Австрії, Північній Італії. Він слухав лекції знаменитих німецьких професорів, в тому числі І. Канта, вивчав різні філософські системи і життя людей, зіставляючи його з життям в Україні.

Восени 1751 р., Сковорода продовжив навчання в богословському класі Київської академії, з якою розпрощався через два роки, але залишився назавжди “студентом”. В 1753 р., працював у згадуваному Переяславському колегіумі, де написав свій перший твір - "Рассуждение о поэзии й руководство к искусству оной". Потім Сковорода працює домашнім учителем у поміщика Степана Томари, а з 1759 р., викладає у Харківському колегіумі, який кілька разів залишав (1760, 1764, 1766 рр.) через свою оригінальність та нестандартність мислення, тлумачення історії, філософії, богослов'я, що часто суперечило церковним догмам. В ті роки побував у Москві, в пошуках істини обійшов всю Слобожанщину, а в 1764 р., здійснив подорож до Києва.

Останні 25 років свого життя (1769-1794 рр.) Г. Сковорода мандрував Україною, проповідуючи серед народу свої філософські та соціальні погляди. У своїх філософських працях він обстоював ідею рівності між людьми, права кожного, незалежно від соціального становища, на щастя і волю, вважаючи волю найвищим досягненням людини. Шлях до ідеального суспільства він бачив у вихованні нової людини через самопізнання, доступне їй завдяки розуму і внутрішньому чуттю. Найвідоміші твори Григорія Сковороди - це збірки "Сад божественних пісень", "Байки харківські", "Вступні двері до християнської добронравності", "Наркіс. Розмова про те: пізнай себе", "Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе", "Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті (товариська розмова про душевний мир)", "Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру", "Книжечка про читання Святого Письма, названа Жінка Лотова", "Боротьба Михаїпа зі Сатаною про це: легко бути добрим", "Суперечка Біса з Варварою", "Вдячний Еродій", "Убогий Жайворонок", "Діалог. Назва його - Потоп зміїний" та інші філософські твори.

У різні епохи філософи звертались до проблеми людини, осмислювали її в дусі конкретно-історичних вимог, інтересів і потреб, відповідно до цього творили ідеал людини, який ніколи і ніде не міг бути осягнений та здійснений у всій адекватності й повноті. Людина завжди прагнула глибше й повніше осягнути сутність явищ, закони світо влаштування та себе саму. Григорій Сковорода є зразком цих стремлінь. У центрі його філософської системи - людина, її реальні потреби й прагнення. Своє завдання філософ бачив в озброєнні людини засобами досягнення щасливого життя.

2. Культурна інновація

Дослідниками осмислені та глибоко розкриті:

- філософські погляди Г. Сковороди (Д. Багалій, Ф. Зеленогорський, І. Іваньо, Л. Ушкалов, Д. Чижевський, В. Шаян, В. Шинкарук);

- зроблено ґрунтовний аналіз проблем, пов'язаних із духовністю у творчості мислителя, (М. Братасюк, І. Захара, Т. Силаєва, М. Скринник);

- проаналізовано специфіку людської діяльності, основи творчої, «сродної» праці у філософії мислителя (Г. Волинка, Г. Каплан, М. Сич, Ю. Федів).

Проте, реалії сьогоднішнього суспільного життя та розвитку сучасної філософської думки потребують детальнішого розгляду й осмислення глибинних традицій української духовної культури, визначальні характеристики яких були закладені і сформовані у вченні Г. Сковороди. Саме тому метою статті є аналіз творчості Г. Сковороди як культурної інновації. Г. Сковорода відомий в українській культурі не лише як поет, музикант, філософ, але й як особа, що дала українській культурі новий виток розвитку. Проаналізуємо історико-культурні обставини, що послужили відправною точкою творчості Григорія Савича. Середина XVІІІ ст., на українських землях проходить під гаслом освіти. Дійсно, критерієм рівня духовної культури народу завжди був стан освіти і науки в суспільстві. В середині XVІІІ ст., на території семи полків Гетьманщини діяло 866 шкіл. На період Гетьманщини припадає перша спроба в Україні ввести обов'язкову освіту. Вчення в Україні стає почесним і обов'язковим. Зростає кількість освічених людей. У таких умовах прагнення до освіти і освіченості було природним і однозначно заохочувалося державою. Саме на цей період припадає учнівство Г. Сковороди. Інтенсивно розвиваються наука, особливо математика, хімія, медицина. Утім, культурний процес в українських землях наприкінці XVІІ-XVІІІ ст., ускладнювався мовною політикою російського і польського урядів. Українську мову виводять із уживання спочатку в Польщі, а потім, у 1720 р., заборонили книгодрукування українською мовою в Києво-Могилянській академії, і з другої половини XVІІІ ст. на Лівобережжі і Слобожанщині всі освітні заклади під тиском влади поступово перейшли на російську мову. Такий підхід не міг вплинути на творчість правдолюба Г. Сковороди. Тоді ж відбуваються зміни і в інституті сім'ї. Якщо до середини XVІІІ ст., вона зберігає свою подвійність: патріархальність - розділ сім'ї - чоловік і одночасно з цим великий вплив жінки (очевидно, метафора «чоловік - голова, дружина - шия», про цю ситуацію), той розвиток товарно-грошових відносин у XVІІІ ст., зумовив посилення процесу підробітку в інших місцевостях. Жінок і дітей стали залучати до виробництва. Зросла економічна незалежність дітей від батьків. Все це прискорило розпад традиційної великої сім'ї. Саме в той час остаточно затверджуються кріпацькі стосунки в Росії і Україні. Катерина ІІ ліквідує Запорізьку Січ і узаконює на Лівобережжі і Слобожанщині кріпацтво. Втрачає волю трудове козацтво, що внаслідок царизму потрапляє до кріпацтва. Щоб зміцнити владу поміщиків, царизм зрівняв у правах українську козацьку старшину з російськими поміщиками-кріпосниками. Посилилась визвольна боротьба закріпаченого селянства. Колишня козацька верхівка піклувалася про зміцнення свого соціального статусу в самодержавній ієрархії царизму. Ще однією особливістю розвитку культури українських земель XVІІ-XVІІІ ст., було використання в архітектурі і мистецтві стилю бароко, який тільки почав входити до української поезії.

Він значною мірою відповідав ментальності українців, оскільки органічно об'єднував відчуття святковості, динамічності, яскравої багатобарвності світу з ліричною, поетичною, філософською сентиментальністю.

І додатково українці, як і всі народи, що в тій або іншій мірі мали контакти зі Сходом, у сфері мистецтва тяжіли до блиску, емоційності, декоративності, а саме ці елементи являли основу барочного стилю.

Таким чином, прагнення України до освіти, відкриття шкіл, розквіт науки, тяжіння до пишноти, з одного боку, і утиски на власних землях у мовній політиці, розпад патріархальної сім'ї, зміна ролі жінки, з іншого боку, з'явилися тими умовами, в яких розвивалась творчість Григорія Савича Сковороди. У роботі В. Ерна «Життя і особа Григорія Савича Сковороди» є згадка про поетичну діяльність поета. Згідно з історією, Григорію Савичу запропонували написати підручник поетики, що він і зробив. Проте, цей підручник був підданий критиці духівництвом. З приводу причин такого неприйняття Церквою підручника існує декілька думок: по-перше, у ньому поет брав під сумнів Біблійні вірші. По-друге, заслуговує на увагу цікава гіпотеза В. Шевчука про створений Г. Сковородою курс вивчення поезії. Оскільки текст поетики до нас не дійшов, В.Шевчук висловлює думку, згідно з якою причиною критики був не стільки зміст підручника, скільки його новаторська форма. Автор вважає, що ним була збірка «Сад божественних пісень», яка є ніби своєрідним «зведенням усіх основних поетичних розмірів українського бароко». Про педагогічну творчість філософа йдеться в роботі В. Ерна: «Запрошений до поміщика Тамари виховувати сина його Василя, Сковорода швидко здобув любов свого вихованця. Його педагогічні прийоми на рідкість оригінальні і свіжі...».

Думка сучасників допомагає скласти уявлення про Григорія Савича Сковороду, як особу творчу, з високо розвиненою креативністю. Що ж лягло в основу творчості поета, музиканта, філософа, педагога;чиї погляди вплинули на погляди вченого? По-перше, філософські погляди стародавніх греків. В описуваний період українські філософи, в основному дотримувались ідеалістичних поглядів Платона. Вивчення старогрецької філософії вплинуло і на становлення Г. Сковороди. З пристрастю шукача істини Сковорода заглиблюється у вивчення античної філософії. Для хлопця істина відкрилася через Епікурове вчення про вічність матерії. Відважність богоборця імпонувала і незалежності характеру Сковороди. Проте, задумавши відродити національну самосвідомість, Сковорода обирає своїм керівником Сократа. Сам філософ указує на одне з джерел своєї творчості - філософію Сократа - філософію моральності і моралі. Ще одним джерелом творчості Сковороди стала Книга Книг. Згідно з описами, Григорій Савич знав Біблію з раннього дитинства, але відзначає її особливу роль у своєму житті тільки з 30 років. Біблія викликає у нього подвійне ставлення: поклоніння і непримиренне бажання заперечувати її і трактувати по-своєму. Біблія - свята книга, але до духівництва у філософа достатньо питань. Найбільш яскраве ставлення до духівництва відображено в творі «Сон». Знову повертається філософ до проблеми двох світів - двох світоглядів: все відбувається за принципом подібності (схожості) - це перша частина сну і це природно. А ось друга частина сну: Храм прекрасний, але всередині нього сморід. Може, це про світ, даний Біблією, і мир усередині людини? Може, перша і друга частина сну не випадкові? Адже, якщо перша частина сну - це реальне життя, тоді в другій частині сну явна невідповідність зовнішнього світу внутрішньому, звідси сморід, гидливість і страх. Григорієм Савичем піднята важлива етична проблема про узгодження зовнішнього і внутрішнього насамперед у тих, хто несе волю Божою. У роботі А.Ніжинець «На зламі двох світів» указується на новаторський підхід до змісту підручника поетики («Міркування про поезію і керівництво до мистецтва оної»). У чому ж полягав цей креативний, новаторський підхід, адже сам підручник не зберігся? Повернемося до культурно-історичної обстановки в період життя і творчості Г. Сковороди. Пригадаємо масове зубожіння українців, з одного боку, і прагнення до науки, освіти, з іншого. Тоді стає зрозумілою орієнтація українського народу на інші, розвиненіші культури, бажання збагатити, прикрасити, створити власну культуру. І як найкраще відповідає цим настроям стиль бароко. Проаналізуємо відмінності креативного підходу в творчості Г. Сковороди від наявних у літературній творчості підходів до віршування і моралі того часу. Звернемося до двох підручників, що викликали найбільші нарікання і неприйняття з боку Церкви. Що стосується підручника з поетики, то дослідники зазначають запропоновану Григорієм Савичем нову форму (креативність за формою): це була, як відомо, збірка практичних вправ у стилі бароко (у той час «узаконеним» стало силабічне віршування). Крім того, враховуючи, що збірка «Сад божественних пісень» є новим тлумаченням Біблії в тому варіанті, що близький до філософії Сковороди, можемо констатувати креативність за змістом і результатом. Ще одним важливим доказом креативності Сковороди за формою і змістом є його підручник етики («Початкові двері до християнської ґречності»), який також не прийнятий православною церквою. Власне підручник етики був своєрідним. Так, уже в першому розділі «Про Бога» філософ указує на те, що весь світ складається з двох натур: одна - видима, друга - невидима. Людина не пасивна і не просто є посудиною, в якій плещеться Слово Божий. Людина має і власний розум. У людині можуть існувати два світи одночасно. Хто знає, може великий філософ володів даром передбачення і зі свого часу побачив реальний і віртуальний світи. До речі, складається враження, що Книга Книг з'явилася для Сковороди вихідною точкою його творчості. Адже якби не було Біблії, то її варто було б придумати, оскільки саме їй опонував філософ. Таке ставлення якщо і не було новаторським, то, принаймні, воно примушувало замислитися про природу людини і світу в цілому. І було бунтарським у ставленні до Церкви. Г. Сковорода виходив із передумови, згідно з якою людина не може виробити об'єктивного погляду на світ, якщо вона не визначить своє місце в природі і суспільстві. Філософ бачив у пізнанні самої людини ключ до пізнання природи і суспільного розвитку. Людину він розглядав не просто як частину природи, а як особливий маленький світ - мікросвіт, що за складністю своєї організації перевершує всі явища природи і складається з тих же двох натур (зовнішньої і внутрішньої), що і макрокосм. Ідея перетворення людини із зовнішньої у внутрішню, духовну, що є в основі вчення Сковороди, спрямована на внутрішнє життя людини. Шлях до внутрішнього духовного розвитку лежить через етичне вдосконалення людини, цінність якої визначається її якостями, такими як розум, знання, працьовитість, віра, милосердя, справедливість і виявляється в її справах. Крім того, в самому факті тлумачення Біблії вже новаторство. Пізніше філософи говоритимуть про те, що Біблія має декілька варіантів тлумачення: перший варіант - сенс, який вклав у написання Бог, але цей сенс залишається не завжди розкритим для читача, другий варіант - розуміння сенсу Біблії самим читачем;третій варіант - тлумачення Біблії філософами. При цьому постійним залишається тільки перший варіант, а решта мають стільки тлумачень, скільки і прочитань. Ще однією абсолютно новою за формою, змістом і результатом стала збірка «Байки Харківські». Григорій Савич виступає як новатор, вводячи концепцію «спорідненої» праці. Принцип «спорідненості» в концепції Сковороди є принципом відповідності вищому, розумнішому і справедливому початку, що визначає сенс людського існування. Філософ високо цінує прагнення людини до «спорідненої праці». Тільки така праця, на його думку, сприяє досягненню єдності приватних інтересів окремої людини з інтересами суспільства. Відповідним чином «не споріднена праця» є джерелом несправедливості і пригноблення сильними слабих. Сам факт створення першої в Україні збірки байок, затвердження самостійності цього жанру є знаменним явищем. Цей факт відображав нові тенденції в розвитку естетичної свідомості, потреби в розвитку літературних жанрів як способу подальшого естетичного освоєння дійсності. Таким чином, збірка байок відображає креативність автора і за формою, і за змістом, і за результатом. Загалом, філософія людини в творчості Г. Сковороди позначена всім відомими категоріями.

3. Культурологічні погляди Г.С. Сковороди

Погляди Г.С. Сковороди - переживання людиною свого «буття в світі». Власне, це лейтмотив всієї філософії Сковороди - існування двох світів. Суть полягала в розумінні того, що є найбільш важливим для людини: зовнішній світ зі своїми спокусами або внутрішній зі своїми дійсними глибинами, видима або невидима натура. Безумовно, Сковорода віддає перевагу невидимій природі, внутрішньому світу людини, хоча зазначає, що шлях осягнення і розуміння внутрішнього світу, невидимої природи - надзвичайно важкий, оскільки пов'язаний з важкою духовно-практичною діяльністю, постійними муками творчості. Сковорода закликає не боятися труднощів і наполегливо шукати істину, яка часто захована під зовнішньою оболонкою. Проте, було б помилкою вважати, що український філософ нехтує видимою натурою, зовнішнім світом. Він переконаний, що і зовнішнє може бути важливим для людини, і його так само слід шукати і бачити. Видима натура є також творіння Бога і має свою цінність. Добро і зло. Вічний пошук. Важливим для Сковороди був такий стан, як відчай, гріх, страх і самотність. Високодуховна людина не може впадати у відчай, адже вона має віру і діє. Гріх, пов'язаний із страхом, має для духовної людини конструктивне значення. Його подолання зміцнює людину в духовності, надає силу і впевненість у власному житті. Самотність також є небажаним, але властивим людській істоті станом, проте подолання самотності є природна і необхідна умова життя людини. Цей процес складний, адже не завжди людина знаходить собі вірних і надійних друзів. У жодній суспільній формації немає людей, які були б всі одночасно задоволені життям і не відчували б себе самотніми. Український філософ добре розумів, що подолання самоти - необхідна складова життя людини. Бог. Бога Григорій Савич трактує як Усесвітній Розум. Проблема полягає в тому, що людина, на думку Сковороди, не лише не здатна осягти цей Розум, а й не намагається це зробити. Власне, причиною цього є спотворення самої людської природи: безглуздість, неосвіченість, злитість, жадібність, заздрість. Сковорода переконаний, що людину і все людське в світі може врятувати віра в Бога. Цю віру він розуміє як довіру Всесвітньому Розуму, що знаходить своє відображення в діях конкретних розумних людей, які не лише шукають у собі «дійсну» природу людини, а й упорядковують своє життя згідно з приписами цього Розуму. Для Сковороди Бог існує як безпосередня даність, яка не потребує логічних доказів. Основними поняттями в творчості Г. Сковороди є любов і свобода. Саме вони допомагають долати і відчай, і страх, і самотність. Мислитель піднесено говорить про любов, вважаючи її за панацею від бід, нещастя і напасті. Любов пов'язана з глибоким переживанням людиною свого буття в світі, але вершиною любові є християнська любов до ближнього. Християнський принцип - люби ближнього свого як самого себе - набуває у Сковороди світського звучання. Любов співвідноситься з дружбою між людьми. Сковорода не розрізняє волі для чогось і волі від чогось. Воля - одна і переважна. Людина має бути вільною від світу зла, а зробити їй це надзвичайно важко. Вона має бути вільною для себе самої, для своєї найбільшої мети - людського щастя. Звичайно, мислитель більше акцентує увагу на внутрішньому світі людини, на внутрішній волі, оскільки переконаний, що для того, щоб зробити світ щасливим, людина повинна стати щасливою сама. А для цього вона (людина) повинна любити і бути вільною. Таким чином, творча діяльність Г. Сковороди призвела до впровадження нового напряму в літературі і мистецтві (стиль бароко), критичного аналізу Біблії і створення її нового тлумачення, народження баєчної культури і як наслідок, створення нової, особистісно-орієнтованої філософії. Все сказане дає можливість перевести творчість Сковороди в розряд культурної інновації того Джерела своєї творчості філософ, поет, драматург черпав із античної філософії, європейської культури і Біблії. Творче осмислення Біблії, інтеріоризація філософської системи Сократа, Платона дозволили Сковороді написати твори, що є новими формою і за методом. А створення підручників поетики та етики показало креативність за результатом. За часів Григорія Савича його творчість була інноваційною. І, очевидно, один із найважливіших моментів творчості Сковороди, про який у літературних джерелах говориться значно менше, ніж про інші його досягнення, але на наш погляд, є найбільш сильним у всіх відношеннях - вірність українській мові навіть тоді, коли мовна політика України була спрямована проти використання української.

Висновок

В осмисленні культурно-історичного процесу вагомий внесок вітчизняних учених. їхні суспільно-політичні, історичні, філософські погляди були тісно пов'язані з науковими надбаннями світової культурології. Вони створили ряд оригінальних концепцій, основною тезою яких була ідея самоцінності національної культури та її взаємозв'язку з культурами інших народів.

Засади символічного трактування культури передбачив Григорій Сковорода (1722-1794), який висунув теорію, згідно з якою культура - це три світи:

- перший - світ природи ("макрокосмос");

- другий світ - це людська спільнота і світ окремої людини;

- третій світ - це Біблія, або "світ символів".

Філософ вважав, що все в світі, включаючи Біблію, має подвійну природу - зовнішню, видиму, або "матеріальну натуру", і внутрішню, або "духовну натуру", які являють собою дуалістичний світ вічного і тлінного, доброго і злого, піднесеного та приниженого тощо.

На підставі такого аналізу Г. Сковорода дійшов висновку, що вся природа, тобто "макросвіт", переломлюється і продовжується у "мікросвіті" - в людині. філософія просвітитель гуманіст

Третій, символічний світ, у якому живе людина і частинами якого є мова, міф, релігія, мистецтво, наука, це світ, який уособлює Бога, призваний допомагати людині пізнати себе, своє місце і роль у навколишній дійсності.

Бог для філософа - це внутрішня сутність речей, закономірність світобудови, тому все "нове" в природі і людині треба шукати в самій людині, бо все, що існує на небесах і на Землі, підпорядковане єдиним природним закономірностям.

В історії української науки Г.С. Сковорода вперше заклав основи розуміння культури як окремої, специфічної сфери буття, в якій усе божественне перебуває в символічних формах. Принцип символізму й інтерпретації Біблії він поширив на сферу духовної культури, її історію та форми прояву, зокрема дохристиянську, християнську та світську.

Размещено на Allbest.ru