Свобода совісті ті її правовий зміст

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство внутрішніх справ України

Академія внутрішніх військ МВС України

Кафедра соціально-правових дисциплін

Реферат

з дисципліни «Філософія»

на тему:

«Свобода совісті ті її правовий зміст»

Харків - 2013

Зміст

• Вступ
• Розділ.1 Сутність свободи совісті, її формування і розвиток

1.1 Правовий аспект свободи совісті

1.2 Свобода релігії

1.3 Історія виникнення поняття «свобода совісті»

1.4 Розвиток «свободи слова»

Розділ 2. Свобода совісті в історії України

• Розділ 3. Конституція і законодавство України про свободу совісті
• Висновок
• Список використаної літератури

• Вступ
• Релігія -- явище суспільне. Вона органічно вплетена в структуру соціуму, є одним із важливих її компонентів та безпосередньо чи опосередковано перебуває в різноманітних взаємозв'язках з іншими елементами суспільної структури. Проблема буття релігії в суспільстві розкривається передусім через поняття «свобода совісті». Як складна і багатогранна за своїм змістом категорія, свобода совісті може мати різні форми вияву: моральні, політичні, правові тощо. Нижче мова йтиме насамперед про її філософсько-релігіезнавчий вимір.
• Поняття «свобода совісті» є поєднанням двох понять -- «свобода» і «совість».
• Свобода -- здатність людини діяти (чи не діяти) з власної волі.
• Совість -- усвідомлення людиною відповідності своїх дій певним нормам, відчуття моральної відповідальності за свої вчинки внаслідок самооцінки, форма вираження моральної самосвідомості особи.
• Отже, свобода совісті -- це своєрідний акт (процес) самовизначення людини або вибір нею вектора власного діяння. Зміст понять «свобода» і «совість» привертав людську увагу з давніх-давен. Згадаймо хоча б біблійну історію про вигнання Адама і Єви з раю. Божим повелінням першолюдям було заборонено споживати плоди дерева пізнання добра і зла. Та вони порушили цю заборону, здійснивши свій вибір, тобто самовизначились. У цьому акті самовизначення, за Біблією, й лежать витоки людської свободи.
• Самовизначення -- вільний, усвідомлений людиною і санкціонований її совістю вибір ціннісно-смислових засад, життєвих орієнтирів та визначення на цій основі позицій власного буття.

• Розділ 1. Сутність свободи совісті, її формування і розвиток
• Надзвичайно важливою у контексті релігієзнавчого осмислення історії становлення, генезису, інституалізації релігії в Україні, її функціональної ролі та місця в українському соціумі, характеру і змісту державно-церковних відносин, релігійної ситуації постає проблема свободи совісті. Актуальність означеної проблеми як в теоретичному, так і в практичному аспектах визначається передусім тим, що свобода совісті в концептуальному плані цілком справедливо розглядається як одна з найцінніших свобод людини, тобто вона визнається як фундаментальна загальнолюдська цінність, як важливий елемент життєдіяльності особистості та суспільства. Свобода совісті -- суспільний феномен, що перебуває у нерозривному зв'язку із сенсом, світоглядними координатами буття людини. Міжнародна релігієзнав-ча думка виділяє свободу совісті поміж інших прав і свободи особистості як центральний, стрижневии принцип, на якому грунтуються не лише права, суспільна безпека, гідність людини, а й повага до її світоглядних орієнтацій, переконань. Як поняття «свобода совісті» відображає умови, за яких можливе вільне самовизначення особистості в світоглядній сфері буття, її духовне становлення, розвиток, самоактуа-лізація. Засвоїм змістом це поняття «свобода совісті» багато-аспектне. Його сутнісне навантаження нерідко визначається в залежності від предметного поля дослідження: філософія, етика (філософсько-етичне), політологія, право (політико-правове), релігієзнавство, теологія (релігієзнавче, теологічне). Філософський аспект свободи совісті. В найбільш загальному (філософському) тлумаченні свобода совісті виявляє себе як внутрішня здатність особистості оцінювати, осмислювати різні світоглядні парадигми, вільно, без будь-якого зовнішнього силового спонукання, лише за велінням власної совісті, самовизначатися щодо них і діяти, здійснювати вчинки, творчо самореалізуватися у системі координат свого світоглядного вибору. У філософській інтерпретації свобода совісті постає як специфічно вибіркова й узгоджена активність свідомості, совісті та волі індивідуума, спрямованих на його самовизначення в духовній реальності щодо граничних життєвосмислових засад свого буття. Духовне, зокрема світоглядне, самовизначення особистості повноцінне лише тоді, коли воно у своїй внутрішній сутності не спричинене зовнішніми спонукальними чинниками. У філософському розумінні свобода совісті виявляє себе як атрибут особистості, адже визнання свободи совісті -- це визнання цінності особистості, її духовного суверенітету, її підзвітності в контексті самовизначення лише своїй совісті, а для віруючої людини -- і Богу, зв'язок з яким є для неї сенсом і метою життя.
• 1.1 Правовий аспект свободи совісті
• Правовий аспект свободи совісті. Визначається сукупністю юридичних норм, які регулюють суспільні відносини в процесі реалізації свободи совісті. Свобода совісті може бути об'єктом цих норм лише в процесі самореалізації особистості, тобто в своєму публічному, суспільному вияві там, де «силове поле» дії свободи совісті одного «Я» перетинається з «силовим полем» дії свободи совісті іншого «Я». Зауважимо, що держава через закон встановлює лише межі, можливості, гарантії зовнішнього вияву свободи совісті. Однак право не може регулювати процес світоглядного вибору. Скажімо, для релігійного самовизначення особистості свобода совісті як право є формально зовнішнім. Совість у кожної людини вільна онтологічно -- держава не дає, не «дарує» права на свободу совісті, вона лише окреслює правовий простір, у якому, наприклад, віруючий індивід мав би змогу вільної самореалізації згідно з вибором своєї совісті. Іншими словами, розумова діяльність, думка людини, сфера її совісті, які не виявляють себе у певних діях, вчинках, поведінці, не є предметом права і не регулюється ним. Кожна людина має сама визначити форми, способи, шляхи пізнання істини, сутності трансцендентного, свого єднання з Богом. Аюдина від народження має право бути вільною, суверенною і незалежною у вирішенні та захисті своїх ідей, переконань, суджень, свого погляду на світ, сенс і призначення людського життя. Це справа його совісті. Сфера совісті -- це приватна сфера особистості. Держава не має втручатися у цю дуже тонку й делікатну царину людського буття. Для чіткішого осмислення змісту свободи совісті, її структури, форм практичного вияву в релігієзнавчому та правовому аспектах важливо більш чітко визначитися щодо сутності окремих понять.
• 1.2. Свобода релігії
• Релігієзнавче осмислення свободи совісті дає змогу усвідомити її сутність саме в предметному полі релігійного самовизначення і самореалізації особистості. Потреба в релігії, релігійних цінностях, орієнтирах породжує потребу в духовній свободі, а отже, і в праві на її здійснення. Релігієзнавчий зміст свободи совісті, а саме свободи релігійної совісті, розкривається через поняття: «свобода релігії», «свобода віросповідання», «свобода в релігії», «свобода церкви». Нерідко юристи, релігієзнавці, зокрема теологічно орієнтовані, розглядають поняття «свобода совісті» як тотожне поняттю «свобода релігії». Ці поняття взаємопов'язані, проте не тотожні. Свобода релігії -- це один з найважливіших елементів структури свободи совісті. Як релігієзнавча категорія саме в предметному полі свого вияву -- ставлення людини до релігії -- «свобода совісті» розкриває свій зміст через поняття «свободи релігії». Останнє містить основні аспекти свободи совісті: самовизначення індивіда щодо релігійних цінностей, орієнтирів, а також відповідне зовнішнє релігійне самовираження на їх основі. Свобода релігії у зазначеному контексті виявляє себе у двох аспектах: як свобода вибору релігії і як свобода релігійного культу. Розглядаючи ці поняття у поєднанні їх внутрішнього і зовнішнього аспектів вияву, зауважимо, що перший з них розкриває свою сутність через поняття «свобода віросповідання», а інший стосується соціально-правових можливостей функціонування релігійних організацій і характеризується' поняттям «свобода церкви». Свобода віросповідання -- поняття, яке в релігієзнавчій і правовій літературі зустрічається частіше, ніж поняття «свобода релігії», важлива складова структура останньої, що характеризує можливості для особистості вільно, без зовнішнього примусу сповідувати у прийнятний для неї спосіб будь-яку релігію -- предмет свого самовизначення. Свобода церкви -- поняття, що характеризує соціально-правові можливості функціонування релігійних організацій (церкви, релігійних асоціацій, громад віруючих). Якщо свобода віросповідання за своєю суттю -- це вид індивідуальної свободи, то поняття «свобода церкви» репрезентує вид суспільної свободи. Релігійна організація, як вільне суспільне утворення громадян-одновірців, має свою внутрішню структуру, статут, який регулює не лише проблеми, пов'язані з віросповіданням, культовими діями, а й питання дисципліни, господарської, фінансової діяльності. Релігійні об єднання вступають у певні відносини з державою, іншими світськими організаціями, іншими конфесіями. Ці відносини, як і позакуль-това діяльність церкви (релігійних організацій), виходять далеко за межі предметного поля свободи совісті. Однак вони є невід'ємним елементом «силового поля» свободи релігії, свободи церкви. Останнє характеризує ступінь автономності, незалежності її внутрішнього устрою, структури, управління, канонічної діяльності від державних чинників, а також відбиває суспільні, економічні, політичні, правові можливості діяльності церкви та її структурних підрозділів. Свобода церкви містить у своїй структурі свободу створення релігійних груп, об'єднань; свободу діяльності церковних організацій та управління; свободу господарської і фінансової діяльності; повну рівність у правовому відношенні всіх релігійних спільностей, які функціонують у державі. Свобода в релігії -- поняття, яке визначає міру свободи, яку допускає будь-яка релігійна організація для своїх громадян-од-новірців у тлумаченнях окремих положень релігійного вчення, рішень вищого релігійного органу щодо необхідності тих чи інших культових дій. Йдеться про свободу думки віруючих, можливість релігійної самореалізації їх у певній релігійній спільноті. Цей аспект свободи релігії -- свобода в релігії -- постає безпосередньо як вияв свободи совісті. Слід зазначити, що реалізація принципу свободи релігійної думки майже в усіх конфесіях, за винятком окремих протестантських церков та неорелігійних утворень, є дуже проблематичною.
• 1.3 Історія виникнення поняття «свобода совісті»
• Поняття «свобода совісті» («свобода релігії») історично, в практичному і науковому контексті вживалося як категорія права. Водночас воно взаємопов'язане з розвитком суспільства, держави, ставлення останніх до світоглядних орієнтацій людей, ^передусім релігійних, до різноманітних конфесій та їхніх інституцій. Свобода совісті (як правове поняття) виникла за певних соціально-історичних умов, пройшла складний, тернистий шлях свого формування й утвердження: від віротерпимості, суспільного визнання допустимості права на вільний вибір релігії, віросповідання до права особистості на свободу свого волевиявлення щодо вибору світоглядних (релігійних чи арелігійних) парадигм, орієнтирів, цінностей. З одного боку, свобода совісті постає як результат суспільно-індивідуальної реакції на суперечності, переслідування, насилля щодо віруючих, інаковіруючих, невіруючих, що мали місце в історії розвитку кожного суспільства саме в системі відносин «держава -- релігія, церква -- людина». З іншого -- як важливий принцип вирішення цих проблем, як правова гарантія унемож-ливлення насилля, примусу в справах совісті. Як категорія права, як практична цінність свобода совісті утверджувалася в період буржуазних революцій XVIII--XIX ст., що декларували рівне право для кожного члена суспільства, яке б захищало його як людину, наділену невідчужуваними правами, зокрема і правом на свободу совісті; ставило б в однакові з усіма відносини до влади, робило б його автономним, уможливлювало б її вільний і самостійний вибір духовних орієнтирів, цінностей, власних суджень і поведінки. Однак, перш ніж стати надихаючим гаслом на прапорі буржуазних революцій, вона пройшла тернистий шлях свого становлення, народжувалася та розвивалася у боротьбі багатьох людських поколінь за право на свободу думки, переконань, совісті. У кожну епоху проблема свободи совісті, свободи релігії поставала і вирішувалася залежно від змісту й характеру суспільних відносин, від рівня розвитку соціуму, продуктивних сил, від потреб та історичних завдань, які порушувалися перед суспільством, інтересів та мети того чи іншого класу, навіть світоглядних уподобань окремих правителів. Світова історія (особливо в її християнському аспекті) зберігає з цього приводу чимало свідчень. Релігійна нетерпимість, нещадне придушення будь-якого інакомислення активно проявилися ще в процесі формування монотеїзму, перетворення християнства в державну релігію, зміцнення союзу «олтаря і трону». Християнська церква активно використовувала всю систему державної влади Римської імперії для боротьби з язичеством, іновірцями, інакомислячими, єретиками. Скажімо, за правління імператора Феодосія І в 391--392 pp. виник на державному рівні інститут, метою якого було виявлення інакомислячих, боротьба проти єретиків і язичників. Світський меч активно використовувався християнською церквою і в феодальну епоху. Церква в той час була органічно вплетена в суспільно-політичну та економічну систему держави, поставала як «загальна санкція всього існуючого». Це був період цілковитого панування церкви, релігійного насилля і нетерпимості. Для боротьби з єретиками була створена інквізиція. За свідченням французького філософа-просвітителя Вольтера, жорстокість, з якою переслідувалися єретики, релігійні опозиціонери, призвела до того, що населення Європи скоротилося майже на третину. В окремих наукових публікаціях знаходимо дані про те, що загальна кількість жертв інквізиції становила 9--12 млн чоловік. У цей складний історичний період активно порушувалися і обстоювались ідеї віротерпимості, релігійної свободи і навіть свободи в релігії. Ці ідеї, як і вимоги «свободи в поясненні святого письма», вільного вибору релігії, набули розвитку в епоху Відродження та Реформації. І якщо представники Відродження певною мірою теоретично обгрунтували віротерпимість, свободу релігії, свободу віросповідання, то період Реформації характерний спробами перевести ці ідеї в практичну площину. Протестантизм став своєрідним провідником ідей, зокрема свободи релігій, совісті нового класу (буржуазії), що зароджувався. Важливим, спільним як для періоду Відродження, так і для періоду Реформації було активне заперечення принципу релігійної виключності й протиставлення йому принципів свободи совісті саме як свободи релігійної совісті, як права сповідувати будь-який релігійний культ. У 95 тезах М. Лютера, оприлюднених у Віттенберзі в 1517 p., а також у його реформаторському творі «Про свободу християнина» (1520 p.), знаходимо чітке розуміння ним принципів релігійної свободи, віротерпимості, свободи релігійних організацій. В оболонці теологічних міркувань М. Аютер стверджує свободу релігії як перший всезагальний принцип правосвідомості, трактуючи вияв совісті як процес інтимно-особистісний. Передусім це підтверджує відомий вислів М. Люте^а про те, що «в справах совісті Бог хоче бути один і тільки Його слово може владарювати». Він наголошував на тому, що будь-який закон, який поширює свою владу на совість людини, не лише зазіхає на права Бога, а й творить нерозумну марну справу, бо нікого не можна примусити вірити. Зазначимо також, що М. Аютер виступав не проти будь-яких законів, що обмежують самостійність християнина, а лише проти тих, які спрямовані на попередню цензуру совісті, що, за його висловом, «встановлюють букву над духом».
• 1.4 Розвиток «свободи слова»
• Вагомий внесок у розвиток й обгрунтування принципів релігійної толерантності, свободи совісті, релігії зробили представники соціанства (XVI--XVII ст.), які ввійшли в історію як непримиренні противники насилля у справах віри. Конфесійний плюралізм, який поширився у Західній Європі як наслідок Реформації, піддав сумніву ідею державної церкви, порушив проблему необхідності відокремлення церкви від держави. Свобода совісті (свобода релігії) як категорія права, що несла в собі вимогу необхідності забезпечення права для людини бути вільною у виборі релігії, здійснення релігійних обрядів, права, що виключало б будь-яке насилля над її совістю, була обгрунтована в працях ідеологів буржуазії, що народжувалася, Т. Мора, Ж. Бодена, М. Монтеня, Б. Спінози, П. Бейля, Ж. Мельє, Т. Гоббса, Д. Толанда, А. Коллінза, Дж. Локка. Вони зробили значний внесок у розвиток уявлень про свободу совісті в її правовому відображенні. Зокрема, Дж. Локк не лише був активним захисником принципу віротерпимості, а й переконливо і всебічно обгрунтував принцип свободи совісті ^свободи релігії) як невід'ємного природного права людини. Його «Лист про віротерпимість» (1685 р.) містить чіткі положення щодо сутності свободи совісті, вимоги надати громадянам повну свободу у виборі й сповіданні релігії, обгрунтування принципу відокремлення церкви від держави, забезпечення рівноправ'я усіх віросповідних напрямів, егалітарності громадян незалежно від їхньої релігійної належності. «...Свобода совісті, --зазначав Дж. Локк, -- є природне право кожної людини... і нікого не варто силувати в питаннях релігії законом чи силою». Найбільш радикальними провідниками ідей свободи релігії, віросповідань, совісті в XVIII ст. були французькі просвітителі Ф. Вольтер, Ж. Руссо, Д. Дідро, К. Гельвецій, П. Гольбах, Ж. Ламетрі, а також німецький філософ Л. Фейербах. Характерно, що окремі з них під правом на свободу совісті розуміли не лише право сповідувати будь-яку релігію, а й право бути невіруючим, атеїстом. Вони захищали право кожної людини на свободу думки, на суверенне духовне життя. Слід зазначити, що ідеї свободи совісті, свободи релігії, віросповідання в контексті теорії природного права були втілені прогресивними державними діячами США Т. Джефферсоном, Г. Пейном, Б. Франкліном, Дж. Медісоном в існуючу дійсність і знайшли своє відображення у «Біллі про встановлення релігійної свободи» та в Декларації незалежності. Остання за своєю сутністю, за К. Марксом, була першою декларацією прав людини. Принципи свободи віросповідання, закладені творцями американської конституції у первинному документі 1787 p., а згодом у Першій поправці 1789 p., діють в США і донині. Варто ще раз зауважити, що законодавче проголошення права людини на свободу релігії, свободу совісті лише санкціонувало те, що визріло в умонастроях людей, суспільній свідомості. У науково-історичному контексті буде доречно згадати і про значний внесок у розробку теоретичних концепцій свободи совісті, обгрунтування її принципів, здійснений авторами декрету Паризької комуни про свободу совісті, а згодом К. Марксом, Ф. Енгельсом, В. Леніним. І хоча ці ідеї в своїй практичній реалізації набули класово-ідеологічного забарвлення зі значним зміщенням акцентів на атеїзацію громадян, насильницьку ліквідацію релігії в теоретичній своїй іпостасі, вони розкривають справжню сутність свободи совісті. Саме життя, історія розвитку суспільства вимагали, щоб свобода совісті була законодавчо закріплена в актах як право, що гарантує недоторканність совісті людини в питаннях її ставлення до релігії.

• Розділ 2. Свобода совісті в історії України
• Гуманістичні ідеї мислителів Західної Європи істотно вплинули на формування та поширення ідей релігійної терпимості, свободи релігії, свободи совісті на терені України. Як справедливо зауважував В. В. Вернадський, «національна самосвідомість українців розвивалась на грунті етнографічних особливостей психіки, культурних тяготінь і нашарувань, що пов'язують Україну із Західною Європою, та історично зумовленого ладу народного життя, перейнятого духом демократизму». Візантійські історики свідчили, що наші давні предки відзначалися наполегливістю, згуртованістю, почуттям солідарності, товариської взаємодопомоги. Вони над усе цінували свободу і нікому не давали змоги нав'язувати рабство, підкорити себе духовно. Любов до свободи їх змушувала бути терпимими, поважати почуття людської гідності навіть у рабів. Відомо, що кожний племінний союз, який входив до складу Київської Русі, мав своїх богів, свої особливості в традиціях та вірі. Ці відмінності поважалися, не було нетерпимості, зверхності у ставленні до богів інших племен, які входили до союзу. В дохристиянські часи в Київській Русі ставлення до іновірців було певною мірою доброзичливим, толерантним. Свідченням цього є факт діяльності громад християн на теренах Київської Русі ще далеко до офіційного прийняття християнства. Торговельні та інші зв'язки з народами-сусідами давали змогу нашим предкам ознайомитися з різними віруваннями, що також сприяло формуванню віротерпимості. З прийняттям християнства наші пращури не сприйняли візантійської ортодоксії, вони, як зауважував М. Грушевський, «зісталися на завсігда» при певній духовній і релігійній свободі в поглядах на віру і мораль. Не сприйняло «українське населення» і проповіді грецьких місіонерів про релігійну винятковість християн, а також ту атмосферу непримиримості й нетолерантності, яка їх супроводжувала. Теодосій Грек (грецький місіонер), який жив і працював у Києві в XII ст., дорікає киянам за те, що «вони з похвалами відзиваються про інші конфесії, ігнорують конфесійні ріжниці та позволяють собі такі вислови, що „і сю віру і ту Бог дав"». Фео-досій Печерський, як ревнитель православної віри, в своєму по-сланні-зверненні до князя Київського писав: «Ти, чадо безупинно хвали свою віру..., одначе, будь милостив не тільки до своїх християн, але і чужих..., буде це єретик чи латинян, всякого помилуй і вирятуй від біди...». Ці приклади також засвідчують, що наші далекі предки усвідомлювали і шанували принцип віротерпимості. Загальна атмосфера толерантності, віротерпимості, яка мала місце в Київській Русі, була не лише передумовою вільного роз-вою на її теренах релігійного розмаїття, а й сама віротерпимість, як соціально-психологічний феномен, живилася, закріплювалася множинністю співіснуючих релігійних напрямів. Дух релігійної нетерпимості, навіть при переході українського православ'я під юрисдикцію Московської патріархії, був дуже слабо виражений в Україні. Адже саме тут знаходили притулок старообрядці, прихильники раціоналістичних і містичних сект, які зросли на грунті російського православ'я, представники різних єретичних рухів, вигнанці за віру. Саме в Україні започаткували свої общини протестантські віросповідання. У посланні константинопольського Патріарха Іосафа митрополиту Макарію (1561 р.) зазначалося, що «люторське вчення» розбестило Малу Росію». Український вчений, церковний діяч І. Огієнко, який глибоко вивчав історію, культуру, релігію, складові менталітету українського народу, твердив, що «український нарід і українське духовенство завжди ставилось терпимо до всіх іновірців та чужинців і ніколи не виявляли до них збільшеної нетерпимості». Безперечно, цьому слугувало й те, що природна терпимість українців як своєрідна іпостась їхнього характеру підсилювалася культурно-гуманістичними впливами Західної Європи. Україна, як відомо, перебувала в «силовому полі» європейських реформаційних рухів. «Український корабель, -- як слушно зауважив М. Грушевський, -- плив повними вітрилами під вітром Реформації». На «протестантський фермент» впливів на православних віруючих в Україні звернув увагу відомий український філософ, дослідник проблем віротерпимості, свободи совісті М. Драгоманов. Українські релігієзнавці, зокрема М. Грушевський, зазначали, що саме Реформація запліднила українське духовне життя ідеями віротерпимості, свободи релігійної совісті. Значний вплив на поширення в Україні ідей свободи релігійної совісті, віротерпимості здійснили ащіани, общини яких активно діяли в багатьох регіонах України (Волинь, Поділля, Київщина). Тут працювало понад 150 соціанських шкіл, інших навчальних закладів. Відомі були в Україні і повчання Феодосія Косого, який був тісно пов'язаний із соціанами і проповідував «рівність народів і вір», обстоював принципи релігійної свободи. Зв'язки із Західною Європою, поширення протестантизму на українські землі, гоніння, яких зазнавала Українська православна церква з боку Польщі, спроби окатоличення українців, релігійна нетерпимість, яка насаджувалася російською державною православною церквою, все це, у своїй сукупності сприяло тому, що ідеї свободи релігії, свободи совісті знаходили в Україні благодатний грунт. У Російській імперії, до складу якої входила більша частина території України, майже до 1917 р. не було свободи релігії, свободи віросповідань. Хоча «Звід законів Російської імперії» і проголошував «свободу віросповідань», однак на практиці реалізовувався чітко дозований і диференційований принцип віротерпимості. Існувала чітка градація релігій, їх прав і можливостей, а відтак і віруючих. Невіросповідний стан чи атеїзм взагалі державою не визнавався. В основу церковної політики царизму було покладено православний конфесіоналізм. Православна віра конституювалася як панівна, а православна церква була державною. Інші віросповідання були лише «терпимими» чи гонимими. Релігійне інакомислення -- старовірство, сектантство -- жорстоко переслідувалося. До 1905 р. переміна релігійної належності, вихід з «панівного віросповідання» розглядалися як кримінальний злочин. Саме в умовах такого «духовного, державно-церковного тоталітаризму» в Російській імперії передові мислителі проповідували ідеї свободи релігії, свободи совісті, вели боротьбу за їх практичне втілення. Поміж них -- керівники декабристів, товариства яких діяли в Україні, а саме в Тульчині, Василькові, письменники, філософи: М. І. Новиков, Д. І. Фонвізін, О. М. Радищев, О. І. Герцен, М. П. Огарьов, М. Г. Чернишевський, В. Г. Бєлінський, М. О. Булгаков, М. О. Бердяев та інші. Активну боротьбу за свободу релігії як «першоелемента будь-якого здорового церковного, державного і суспільного життя» вели старообрядці, які, пройшовши через страшні гоніння, приниження, вимагали свободи совісті не лише для себе, а й для інших віросповідань. В Україні ідеї свободи релігії, віротерпимості пропагували, обстоювали: український філософ Г. С Сковорода, який розглядав свободу взагалі й свободу релігії, зокрема як запоруку розвою людських здібностей, як «ідеал вільномислячої, внутрішньо незалежної, відповідальної людини»; Т. Г. Шевченко та значна частина кирило-мефодіївців, зокрема М. І. Костомаров, П. О. Куліш, М. П. Драгоманов. Останній, як глибоко обізнаний із західноєвропейськими ідеями свободи релігії, свободи совісті, чимало зробив для їх пропаганди. Ним були підготовлені аналітичні праці: «З історії відносин між церквою і державою в Західній Європі», «Боротьба за духовну владу і свободу совісті в XV--XVII ст.», «Про волю віри» тощо. Розкриваючи сутність ідеї свободи совісті, М. П. Драгоманов твердив, що це означає «не тільки кожному вільно триматись якої хоче віри і церкви, або й не триматися ніякої, але жоден уряд не може видавати із скарбу, зібраного із спільних податків, жодної плати, або помочі ніякому духовенству, або церкві -- а кожне духовенство і церква має утримуватися тільки на вільні дари своїх вірних. Це зветься повним відокремленням церкви од держави». Вагомий внесок у популяризацію ідей свободи совісті, віросповідання здійснили І. Я. Франко, а згодом М. С. Грушевський, який наголошував, що «церква має бути відділена від держави, духовенство таким чином виходить з-під усяких формальних впливів її й перестає бути державним урядовцем тої чи іншої релігії...». Боротьба за свободу релігії, свободу совісті, яка відбувалася в Росії, мала свою специфіку, вона була взаємопов'язана з боротьбою, спрямованою на ліквідацію монархії, союзу держави та православної церкви. Революційні події 1905 р. змусили царський уряд розпочати роботу над новою редакцією законів, що стосувалися проблем свободи релігії. 17 квітня 1905 р. був виданий указ «Про зміцнення основ віротерпимості», який певною мірою зменшив релігійні утиски, проте не ліквідував їх основи. Проблеми релігійної свободи, реформи віросповідної політики активно обговорювалися на засіданнях Державної Думи Росії чотирьох скликань, вносилося чимало проектів з цих питань, однак вони так і не були прийняті. Росія продовжувала жити без юридично гарантованої свободи совісті. 1 ільки після лютого 1917 р. Тимчасовим урядом було прийнято ряд постанов, декретів, які скасовували віросповідні обмеження. У липні 1917 р. був опублікований закон «Про свободу совісті», в якому остання розглядалася як свобода віросповідань, як віротерпимість. Були відмінені найбільш одіозні норми законів Російської імперії з релігійних питань. Терпимі й гонимі віросповідні напрями одержали широкі права. Однак держава, як і раніше, тримала під контролем діяльність релігійних організацій. Принцип «позакон-фесійності держави», як і сама цілісна віросповідна реформа, не були доведені до логічного завершення. Після Жовтневого перевороту перші декрети радянської влади суттєво змінили становище релігійних організацій. Декрет «Про свободу совісті, церковні та релігійні товариства» («Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви») від 23 січня 1918 р. створив правове поле для реалізації принципів свободи совісті. Церква була відділена від держави, а школа від церкви. Набула чинності світська система освіти. Кожен громадянин одержав можливість вільно вибирати і сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, бути невіруючим, атеїстом. Усі віросповідання одержали рівні права. Заборонялося прийняття будь-яких місцевих законів, постанов, які б утруднювали чи обмежували право на свободу совісті, свободу церкви. Релігія була оголошена справою совісті кожної окремої людини. Наприкінці 1922 р. Україна, знаходячись у «силовому революційному полі» Росії, формально залишалася самостійною державою. У сфері державно-церковних відносин, декларації й реалізації принципів свободи совісті, свободи релігії Україну не обминули процеси, які відбувалися в Росії. Зі створенням Української Народної Республіки її Генеральний Секретаріат прийняв резолюцію, яка визнавала релігію приватною справою кожного громадянина. Уряд УНР не визнавав і не створював жодних установ у справах релігії та церкви. Більш активну політику щодо церкви провадив уряд П. П. Скоропадського, а з його падінням -- Директорія УНР, що взяли напрям на фактичне створення національної церкви. В законі «Про тимчасовий державний устрій України» (1918 p.), а згодом у декреті УНР «Про віру» (1919 р.) було проголошено свободу віровизнання і зазначено, що «...верховна влада в УНР не може сповідувати іншої віри, крім православної». Згідно з декретом Директорії Українську православну церкву мав очолити Синод, який призначався урядом. Рішення Синоду, його постанови ставали чинними лише після затвердження їх урядом. Усю церковну владу Директорія брала на своє утримання. Цей декрет був сприйнятий у світському та значною мірою в релігійному середовищі (зокрема, протестантськими організаціями) як порушення принципів свободи совісті. Він практично не був реалізований. Зі встановленням в Україні радянської влади були продубльовані основні декрети, конституційні положення про свободу совісті, що були прийняті в Росії, а з 1922 р. і в СРСР: Декрет Тимчасового робітничо-селянського уряду України «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» (1918 p.), Конституція України (1919 р., ст. 23), Конституція Української РСР (1929 р., ст. 5,8), Конституція України (1937 р., ст. 104; 1978 р., ст. 50). Упродовж семи десятиліть (за незначним винятком 1917-- 1927 pp.) демократичні за своїм змістом принципи свободи совісті в умовах тоталітарної системи, ідеологічної індоктринації, активної боротьби Комуністичної партії проти релігії та церкви залишилися лише деклараціями; на практиці свобода совісті, свобода віросповідань, і особливо, свобода церкви, повністю обмежувалися. Законодавчі акти, зокрема законодавство про культи від 8 квітня 1929 p., були дискримінаційними щодо релігійних організацій. Наприкінці 20-х років масового характеру набули адміністрування щодо релігійних організацій і віруючих, процеси форсування «ліквідації релігії», репресії стосовно служителів культу, закриття церков. За період 1918--1936 pp. відбулося різке зменшення культових приміщень порівняно з дореволюційним періодом: в СРСР їхня кількість становила лише 28,5 %, а в Україні -- 9 %. Ці процеси продовжувалися і в подальші періоди історії радянської доби. Суперечності між конституційними гарантіями свободи совісті й практикою їх реалізації продовжували поглиблюватися.

• Розділ 3. Конституція і законодавство України про свободу совісті
• філософський релігієзнавчий свобода совість
• Демократичні процеси, які були започатковані в 1985 p., розпад СРСР, утворення незалежної Української держави зумовили кардинальні зміни як в усіх галузях суспільного буття, так і в релігійній сфері щодо державно-церковних відносин. Наша держава заявила про пріоритетність прав людини, про свою підтримку міжнародних правових актів, що стосуються прав і свобод, зокрема свободи совісті. У контексті Загальної Декларації прав людини, документів, підписаних у рамках Гельсінських угод, які безпосередньо стосуються проблем свободи совісті, релігії, церкви, Верховна Рада України 23 квітня 1991 р. прийняла Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації». Цей Закон започаткував законодавчу основу, що закріпила оптимальні демократичні критерії державно-церковних відносин, дав змогу створити правові основи, необхідні для послідовної реалізації принципів свободи совісті (свободи релігії, свободи церкви) в Україні. Специфічний характер діяльності релігійних організацій знайшов своє відображення в спеціальних нормах чинного законодавства, яке уточнює, конкретизує правовий статус релігійних організацій, можливості та умови для виконання ними своєї функціональної ролі в суспільстві. В своїй сукупності законодавство України, що регулює усі правовідносини, пов'язані зі свободою совісті, постає як цілісна система нормативних актів, які містять норми різних галузей права: адміністративного, цивільного, кримінального тощо. Фундаментальні основи, гарантії, умови та можливості практичної реалізації прав і свобод людини, в тому числі права на свободу совісті, знайшли відображення у статтях розділу другого «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» Конституції України, яка прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. У статті 35 цього розділу Конституції України зазначається: «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово^чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа -- від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою». Свобода світогляду і віросповідання (свобода совісті), як й інші основні права і свободи людини (зокрема, право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34)), розглядаються Конституцією як невідчужувані та непорушні (ст. 21). Декларовані, гарантовані Конституцією права і свободи людини визначають «зміст і спрямованість діяльності держави», а їх утвердження і забезпечення «є головним обов'язком держави» (ст. 3). Конституція України, законодавство про свободу совісті (свободу світогляду і віросповідань) розглядають останню як особисте право людини вільно і незалежно визначати своє ставлення до релігії. Це право, як записано в Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 p., включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання. Закон не допускає встановлення обов'язкових переконань і світогляду, будь-якого примусу при визначенні громадянами свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії. Гарантується право батьків (або осіб, які їх заміняють) виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань і ставлення до релігії та право на таємницю сповіді. В основу конституційних гарантій свободи совісті, свободи релігії покладено п'ять визначальних принципів: I.Рівноправність громадян незалежно від їх ставлен ня до релігії. Конституцією України (ст. 24) гарантована рівність усім громадянам: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань...». Тобто громадяни (віруючі, невіруючі, атеїсти) мають рівні права в усіх сферах життя суспільства, на них покладаються рівні обов'язки. II.Відокремлення церкви і релігійних організацій від держави (ст. 35 Конституції України). Це -- один з основних принципів забезпечення свободи совісті (свободи релігії) в поліконфесійній державі, якою і є Україна, гармонічних державноцерковних відносин. Цей принцип постає своєрідним гарантом невтручання держави, її органів і службових осіб у внутрішні справи церкви (релігійних організацій), у здійснювану ними в межах закону діяльність. Держава в питаннях віри є нейтральною. Вона не фінансує діяльність релігійних організацій. Суть цього принципу і в тому, що релігійні організації, їх інститути не виконують державних функцій, не втручаються у справи держави, не є суб'єктом політичного життя. Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність структурних підрозділів інших віросповідань, проповідувати ворожнечу, проявляти нетерпимість до прихильників інших релігій, невіруючих, атеїстів. III.Відокремлення школи від церкви. Цей принцип стверджує світський характер системи державної освіти в Україні й означає також, що держава не має на меті формувати в учнів, студентів якесь певне ставлення до релігії. Аналіз релігії здійснюється з наукових позицій. Навчально-виховний процес у державних закладах освіти вільний від втручання релігійних органі- зацій. Стаття 6 про відокремлення школи від церкви Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» гарантує рівність прав громадян України на здобуття різних видів і рівнів освіти. Держава не бере на себе справу релігійної освіти й виховання. Релігійна освіта й виховання -- це справа релігійних організацій і батьків. Закон вимагає лише, щоб релігійний навчально-виховний процес відбувався в атмосфері терпимості та поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань, щоб не порушувалися права дитини, її інтереси. IV.Рівність усіх релігійних організацій перед законом. Розділ другий Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» містить норми, що гарантують свободу церкви (релігійних організацій). Останні визначаються як добровільні об'єднання віруючих, які створюються ними з метою спільного задоволення своїх релігійних потреб, реалізації права на свободу віросповідання. Усі релігійні організації незалежно від їх конфесійної належності є рівними перед законом. Не допускається вста новлення будь-яких переваг чи обмежень одних церков (релігійних організацій) щодо інших. Держава однаковою мірою захищає права й законні інтереси всіх релігійних організацій будь-якого віросповідання, якщо їхня діяльність не суперечить вимогам чинного законодавства і правопорядку. Релігійні організації вільні в своїй канонічній та позарелігійній діяльності. З моменту реєстрації свого статуту релігійна організація набуває прав юридичної особи. Закон містить норми, які забезпечують реалізацію майнових прав релігійних організацій, їх виробничу, господарсько- фінансову діяльність. V.Наявність спеціальних законодавчих актів, які визначають механізми реалізації права на свободу совісті, свободу церкви. Ці законодавчі акти регулюють права власності релігійних організацій, їх добродійну та культурно-освітню діяльність, трудові відносини у релігійних організаціях та на їх підприємствах, можливості створення власних, а також використання державних засобів масової інформації, встановлюють певні пільги для релігійних об'єднань. У законодавчих актах є так само норми, які вказують на конкретну відповідальність за порушення законодавства України про свободу совісті. Водночас слід зазначити, що передбачені законом обмеження при реалізації прав на свободу совісті, свободу церкви постають як необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, здоров'я, життя і моралі, а також прав і свобод інших громадян. Ці обмеження відповідають нормам міжнародного права в цій сфері. Можна із впевненістю стверджувати, що в Україні створена правова база, необхідна для повноцінної реалізації свободи совісті й віросповідання, діяльності релігійних організацій. Конкретні кроки в нормалізації державно-церковних відносин в Україні, створення законодавчої бази, що гарантує практичну реалізацію права на свободу совісті, реальні умови вільного функціонування релігійних організацій, можливості повного виконання притаманної їм місії, сприяли розвиткові процесу, який у засобах масової інформації, наукових працях був охарактеризований як «процес релігійного відродження». Основними критеріями структури останнього є передусім зростання кількості релігійних організацій, числа віруючих, розширення спектру конфесійного розмаїття. Тільки за період 1991--1995 pp. чисельність релігійних громад зросла на ЗО /о і налічує нині понад 17 000 громад більш як 70 віросповідних напрямів. Змінився соціальний, правовий статус релігії, релігійних організацій в українському суспільстві. Значно підвищився рівень довіри до церкви, релігійних організацій, до їх духовного і добродійного служіння. Значущість для людини прав на свободу совісті, свободу самовизначення і самореалізації у духовній сфері в процесі соціологічного опитування підтвердили близько 90 % респондентів. Ці позитивні процеси, як і прагнення держави забезпечити повноцінну реалізацію гуманістичних принципів свободи совісті в контексті вимог міжнародного права, є хронологічно першим свідченням духовного розкріпачення українського суспільства, його впевненого поступу шляхом демократії і свободи.

• Висновок
• У філософсько-релігієзнавчому вимірі свобода совісті є внутрішнім надбанням особи, сферою її суверенної приватної власності. Зміст поняття «свобода совісті» розкривається через поняття «духовний суверенітет», «вибір», «воля».
• Поняття «свобода релігії» передбачає свободу вибору релігії, свободу відправлення релігійного культу, а також суспільно-політичні можливості й правові гарантії вільного релігійного самовизначення особи й вільного функціонування релігійних інституцій. Свобода релігії забезпечується також «свободою віросповідання», «свободою церкви», «свободою в релігії», «релігійною толерантністю».
• Духовне самовизначення конкретної особи повноцінне лише тоді, коли воно не спричинене зовнішніми силовими спонукальними діями, тобто коли воно підвладне лише поклику совісті.
• Публічний вияв сободи совісті передбачає: право особи на свободу мати, змінювати релігійні вірування за власним вибором або ж дотримуватися нерелігійних переконань; рівність усіх релігій та їх прихильників, а також невіруючих перед законом; можливість індивідуально або разом з іншими, публічно чи приватно сповідувати свою релігію, брати участь у богослужіннях, обрядах, ритуалах; право на поширення своїх релігійних чи нерелігійних переконань; невтручання держави у справи церкви, а церкви -- у справи держави.
• В історії взаємовідносин держави і церкви виокремлюють шість моделей --теократія; цезаропапізм; державна церква; відокремлення церкви від держави; відокремлення церкви і держави; поєднання моделі державної церкви і моделі повного відокремлення церкви і держави.
• Право на свободу совісті визнано нині всім цивілізованим людством і закріплено в таких фундаментальних міжнародних актах, як Загальна декларація прав людини, Європейська конвенція з прав людини, Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань, Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі тощо.
• Сучасна українська модель державно-церковних відносин є виваженою та послідовно демократичною. Вона відображає правове забезпечення в Україні свободи совісті як віруючих, так і невіруючих і повною мірою узгоджується з основними міжнародними правовими актами, учасником яких є Україна.

• Список використаної літератури

1. Бабій М. Ю. Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення. -- К., 1994.

2. Закон Української РСР від 23 квітня 1991 р. № 987. XII. "Про свободу совісті та релігійні організації" // Відомості Верховної Ради України. -- № 20. -- Ст. 277.

3. Закон України від 23 грудня 1992 р. "Про внесення доповнень і змін до Закону У РСР "Про свободу совісті та релігійні організації" // Голос України. -- 1994. -- 12 січ.

4. История атеизма й свободомыслия в Европе. -- М., 1986.

5. Клочков В. Б. Религия, государство, право. -- М., 1988.

6. Коник Б. П. Свобода совести й ее лжезащитники. -- М., 1986.

7. Конституція України. -- К., 1996.

8. Рене Д. Основнме правовне системи современности. -- М., 1988.

9. Релігійна свобода: історичне підґрунтя, правові основи і реалії сьогодення. -- К., 1998.

10. Религия й права человека. На пуги к свободе совести. -- М., 1996.

11. Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні. -- К., 1996.

12. Французские материалисты XVIII века об атеизме, религии й церкви. -- М., 1977.

Размещено на Allbest.ru