Вчення Еммануїла Канта про рівні та форми пізнання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат з філософії

на тему:

"Вчення Еммануїла Канта про рівні та форми пізнання"

Пізнавати - значить розмірковувати, робити аналіз, приходити до певних висновків. На фоні питання про рівні та форми пізнання слід виділити працю І. Канта "Критику здатності розмірковувати". Ця книга Канта є основною його роботою, як по її значенню для розуміння філософії самого Канта, так і по впливу, яке вона одержала в історії післякантовского німецького ідеалізму. У цій роботі навчання кантовского критицизму застосовується, по-перше, до здатності судження про прекрасне і твори мистецтва, по-друге, до здатності судження про доцільність у природі, чи про продуманість будівлі організмів.

Навчання Канта про доцільність в органічній природі з його перевагами і недоліками виступають у суперечливому сполученні. Зовсім ясно, що, заперечуючи застосовність до організмів принципу механічної причинності як спосіб теоретичного пояснення, Кант і в рішенні цього питання стає агностиком, однак у кантовському запереченні принципу механічного пояснення доцільних органічних структур звучить і інший, принципово не зв'язаний з агностицизмом мотив, а саме критика однобічності і недостатності механізму як методу, покликаного пояснити походження органічних форм, але все-таки механізм для Канта залишається ідеалом.

У той же час він з великою наполегливістю висунув перед філософією і перед теорією пізнання питання про доцільність форм органічної природи. Він з рідкою проникливістю показав, що наука не вправі зупинитися перед загадкою доцільності і не може і не повинна скласти перед нею зброя причинного теоретичного дослідження і пояснення, однак агностицизм Канта паралізує коштовні висновки з його робіт.

Кант указує на необхідність доповнити принцип механічного пояснення теологічним принципом із упровадженням фізичних методів у біологію. Успіхи кібернетики переконливо показують нам у даний час, наскільки принциповий був Кант, захищаючи право усе більш широкого застосування до органічної природи і до її доцільних структур методів фізичної причинності.

Коротка біографія Іммануіла Канта

Іммануіл Кант народився в Пруському королівстві в 1724 році, у місті Кенігсберзі, у родині майстрового - майстра сідельного цеху. Закінчив гімназію і Кеныгзбергський університет. Спочатку працював домашнім учителем. З 1755 року викладав у Кенигсбергском університеті і лише в 46 років / у 1770 році/ одержав професорську кафедру логіки і метафізики /був деканом факультету і двічі обирався ректором університету/.

У ході семирічної війни Кенігсберг був зайнятий російськими військами, а в 1794 році Іммануіл Кант обирається членом Російської академії.

Хоча книги Канта стали публікуватися в 70-і роки, широку популярність він одержав лише в останнє десятиліття XVIII століття. Почуваючи, що початків старіти, Кант залишає викладацьку діяльність, але продовжує свої філософські дослідження.

У 1804 році Кант умер. Він похований у Кенігсберзі /Калінінграді/ на Острові Канта.

1) Щоб визначити, прекрасно щось чи ні, ми співвідносимо представлення не з об'єктом за допомогою розуму заради пізнавання, а із суб'єктом і його почуттям чи задоволення невдоволення за допомогою уяви. Судження смаку тому не є пізнавальне судження: стало бути, воно не логічне, а естетичне судження, під яким мається на увазі те судження, що визначає підстава якого може бути тільки суб'єктивним. Кант далі підкреслює, що задоволення, що визначає естетичне судження смаку, вільно від всякого інтересу. Він пише: "Кожний повинний погодитися з тим, що те судження про красу, до якого домішується найменший інтерес, дуже пристрасно і не є чисте судження смаку. /У першому виданні "Критики здатності судження" Канта, що вийшла російською мовою в 1798 році, слово "упереджене" переведено як "партійно", тому зміст фрази звучить так: "...судження про красу, до якого домішується найменший інтерес, партійно"/. Тому для того, щоб бути суддею в питаннях смаку, не можна ні в найменшому ступені бути зацікавленим в існуванні речі, у цьому відношенні треба бути зовсім байдужним.", стор.205./Усі посилання в наступному на висказивания Іммануіла Канта будуть даватися по зібранню творів у шести томах, т.5, "Критика здатності судження", видавництво "Думка", Москва, 1966./ Усяка зацікавленість веде не до естетичної насолоди, а до практичного задоволення від приємної чи гарної речі, далі Кант відзначає: "Через це відчуття воно збуджує бажання мати такі предмети...", стор.207. Судження про предмет задоволення може бути зовсім незацікавленим і в той же час дуже цікавим, тобто, воно не ґрунтується на інтересі, але збуджує інтерес: такі всі чисті моральні судження, але судження смаку самі по собі зовсім не обґрунтовують якого-небудь інтересу. Незважаючи, однак, на все це розходження між приємним і гарним /перше те, що подобається зовнішнім почуттям у відчутті, друге те, що подобається за допомогою розуму через одне лише поняття/ вони сходяться в тім, що завжди зв'язані з зацікавленістю у своєму предметі.

Судження смаку, очищене від утилітарності, є споглядальним судженням, тобто, будучи байдужним до існування предмета, лише зв'язує його властивості з почуттям задоволення і невдоволення.

З трьох видів задоволення, що означають, отже, три різних співвідношення представлень з почуттям задоволення і невдоволення, стосовно якого ми відрізняємо друг від друга чи предмети способи представлення, перші два: приємне - те, що доставляє насолоду, гарна - те, що цінують, схвалюють, є не естетичними, тому що в першому випадку зацікавлені зовнішні почуття, у другому - зацікавлений розум. І тільки третій вид задоволення позбавлений усілякої зацікавленості - прекрасне - те, що тільки подобається і тому воно вільно, а, виходить, і естетичне. "Приємне і добре відчувають і тварини, позбавлені розуму, красу - тільки люди",стор.211. Кант виводить дефініцію прекрасного: "Смак їсти здатність судити про чи предмет про здатність представлення на підставі чи задоволення невдоволення, вільного від всякого інтересу. Предмет такого задоволення називається прекрасним".

З цієї дефініції можна судити про те, що судження, вільне від всякого інтересу, містить у собі підстави задоволення для кожного. У цьому суб'єктивному представленні про предмет суб'єкт може припустити, що той чи інший предмет чи може повинний викликати в іншого індивіда таке ж судження - чи задоволення невдоволення. і "хоча воно тільки естетичне судження і містить лише в собі відношення представлення про предмет до суб'єкта, воно подібно з логічним судженням про те, що можна припускати його значимість для кожного", однак з понять ця загальність також не може виникати. Отже, судженню смаку, цілком відрізане від всякого інтересу, повинне бути пресуще домагання на значимість для кожного, але без загальності, спрямованої на об'єкти, тобто, з ним повинне бути зв'язане домагання на суб'єктивну загальність. З трьох видів задоволення гарне і приємне базуються на особистих почуттях, тому суб'єкт охоче погоджується з іншими, незбіжними з ним думками про даний предмет. Але в прекрасному суб'єкт свої представлення намагається видавати за загальні і відстоює свою точку зору в суперечці зі співрозмовником, вимагаючи від нього тих же естетичних суджень, що й у нього, але загальність задоволення в судженні смаку представляється тільки як суб'єктивна. У судженні смаку про предмет, представлення про цей предмет може бути лише щиросердечним станом у вільній грі уяви і розуму, передує почуття задоволення від цього предмета і є основою цього задоволення. "Прекрасно те, що усім подобається без поняття".

Всякий інтерес псує судження смаку і позбавляє його неупередженості, особливо якщо він, на відміну від інтересу розуму, неподає доцільність почуттю задоволення, а засновує її на цьому почутті. Тому судження, на яке виявляється такий вплив, не може претендувати на загальзначимість смаку. Смак завжди виявляється варварським там, де він для задоволення має потребу в додаванні збудливого і зворушливого, а тим більше, якщо він робить критерії свого схвалення, тим більше часто те, що збуджує, зараховується до краси і навіть видається за красу. Судження смаку, на яке збудливе і зворушливе не має ніякого впливу є чисте судження смаку.

У понятті смаку існують два види краси: вільна краса - не припускає в собі ніякої мети і своєї внутрішньої досконалості - до цього поняття Кант відносить продукти природи і непрограмну музику. Якщо ж краса припускає поняття мети, що визначає, чим повинна бути річ, а значить і припускає її досконалість, це краса привхідна /обумовлена краса/, до таких понять Кант відносить різні продукти людської діяльності. Судження про вільну красу є чистим, судження про привхідну є прикладне судження смаку. У судженні про прекрасний не може бути ніякого об'єктивного правила смаку, справді, будь-яке естетичне судження є почуття суб'єкта, а не поняття про об'єкт, хоча емпіричний досвід народів створював за всіх часів такі поняття про ідеал краси, вірніше, норми роду краси, але вона, ідея, слабка, і навряд чи може претендувати на критерії прекрасного, хоча на деякі твори мистецтва дивляться як на зразкові. Як далі пише Кант, ідеалом краси може бути тільки те, "що має мету існування в собі самому, а /саме/ людинаа, що розумом може сам визначити собі свої мети, чи де він повинний запозичати їх із зовнішнього сприйняття, все-таки в стані з'єднати їх з істотними і загальними цілями і потім також і естетично судити про згоду з ними - тільки людина, отже, може бути ідеалом краси, також як серед усіх предметів у світі /тільки/ людство в його обличчі, як мисляча істота, може бути ідеалом досконалості".

Про прекрасний завжди думають, що воно має необхідне відношення до задоволення, але ця необхідність особливого роду: нетеоретична об'єктивна необхідність і непрактична необхідність. Це, як відзначає Кант, "задоволення є необхідний наслідок деякого об'єктивного закону й означає тільки те, безумовно / без подальшого наміру/ повинне діяти певним чином".

Скоріше, це необхідність зразка, що базується на почутті суб'єкта, але цей суб'єкт видає своє особисте судження смаку не за частку, а за загальне і будучи як би чистою ідеальною нормою. При припущенні цієї норми можна по праву робити правилом для кожного судження, що з цією нормою погодиться, хоча ця норма більш ніж невизначена. Таким чином, судження смаку є незацікавленість суб'єкта предметом, засноване на його почутті - вільної гри уяви без залучення яких-небудь понять і законів, тільки в цьому випадку переживання суб'єкта будуть носити естетичний характер.

2) Прекрасне має та подібність з піднесеним, що обоє подобаються самі по собі, вони обоє припускають не істотно визначальні і не логічно визначальні судження, а судження рефлексії. Разом з тим у цих категорій є й істотні розходження, так, наприклад: прекрасне в природі стосується форми предмета, піднесене може знаходиться й у потворному. Таким чином, як констатує Кант: "Прекрасне, очевидно, береться для зображення невизначеного поняття розуму. Отже, там задоволення зв'язане з представленням про якість, а тут - із представленням про кількість", стор.250.

Підстава для прекрасного в природі ми повинні шукати поза нами, для піднесеного ж - тільки в нас і в напрямі думок, що вносить піднесене в представлення про природу.

Якщо прекрасне викликає в людині почуття чи задоволення невдоволення, то піднесене викликає в людині ідею об піднесеному Кант пише: "Звідси випливає, що піднесене треба шукати не в речах природи, а винятково в наших ідеях. У яких же ідеях воно укладено - рішення цього питання треба надати дедукції", стор.256.

Піднесене не треба шукати в продуктах людської діяльності, тому що величина /розміри цих предметів/ визначені метою, піднесене не треба шукати й у доцільних продуктах природи, визначених природою, піднесене необхідно шукати тільки в грубій природі, що являє собою величини - ідеї піднесеної душі суб'єкта. Якщо естетична здатність судження в оцінці прекрасного співвідносить з розумом уява в його вільній грі, що бути в згоді з поняттям розуму, точно також у судженні об піднесеному судження співвідноситься з поняттями розуму, щоб суб'єктивно відповідати його ідеям. Піднесене, як і прекрасне, необхідно шукати не в об'єкті, а в самій людині - у здатності його душі, тільки в першому випадку це необхідно шукати в ідеї, а в другому випадку - у почутті чи задоволення невдоволення. У першому випадку душу знаходиться в збудженому стані, у другому - вона в спокійному спогляданні.

Підводячи підсумок піднесеному почуттю, Кант виводить дефініцію: "Якість почуття піднесеного полягає в тому, що воно є почуття невдоволення естетичною здатністю розгляду предмета, що у той же час представляється в ньому як доцільне; а це можливо тому, що /наша/ власна нездатність виявляє свідомість необмеженої здатності того ж самого суб'єкта і що душу може естетично судити про неї тільки завдяки цій свідомості"

Сила природи часто в нас викликає страх, але якщо людина випробує тільки страх перед нею, він ніколи не може судити про височину цієї природи. "Хто боїться, той узагалі не може судити про височину природи, як не може судити об прекрасному того, хто у владі схильності і потяга".

Наше судження про піднесений у природі виникає не тоді, коли вона викликає в нас страх, а тоді, коли будить у нас нашу силу, зіставляючи її без усякого побоювання, піднімаючи нашу уяву до зображення тих випадків, у яких душу може відчувати височина свого призначення в порівнянні з природою.

Якщо піднесене приписується силі, то одним з найбільших проявів височини уже не в природі, а в суспільстві здійснюється у війні. Так, Кант вважав, що оскільки в такому стані душі людські сили доведені до межі, а прагнення збереження свого життя для хороброї людини нічого не виходить, те в таких ситуаціях душу здатна на піднесені почуття. В одній із грецьких трагедій ми знаходимо такий випадок. У розпал бою случилося затьмарення Сонця і багато хто в цьому побачили загибель, але один з полководців вимовив: "Добре! Ми будемо боротися в пітьмі!" Подібний випадок відбувся у Вітчизняну війну 1812 року, у лейпцігському бої "Битва народів". Французи потерпіли поразку і тільки невелику жменьку французької гвардії непохитно оборонялася. Коли один з нападаючих запропонував їм здатися, бачачи марність опору, один із гвардійців відповіла: "Гвардія не здається, гвардія гине!" Але, напевно, вищим проявом загального героїзму піднесеної душі солдата відбувся у Велику Вітчизняну війну, коли масовий героїзм радянського солдата виявлявся на кожнім кроці. Ми знаємо багато прикладів, коли героїзм того чи іншого чи солдата офіцера був зафіксований - відзначений нагородою, але в радянського командування не вистачило б почесних звань, орденів і медалей, щоб відзначити масовий героїзм радянських людей, до того ж героїзм робився не для нагороди, а по заклику піднесеної душі захисника своєї батьківщини. Але Кант це судження приписує будь-якій війні взагалі, мені ж здається, що тільки визвольна війна несе в собі це поняття піднесеного, загарбницькі війни несуть людям лише зло, і, як пише Кант:"И якщо ми знаходимо наші сили недостатніми для подолання /цього зла/ - воно предмет страху, а не почуття піднесеного".

3) Домагання естетичного судження на загальзначимість для кожного суб'єкта, як судження, що повинне ґрунтуватися на якому-небудь апріорному принципі /Апріорні принципи -/від латинського priori з попереднього/ - поняття логіки і теорії пізнання, що характеризує знання, що передує досвіду. У Філософії И.Канта апріорне знання - умова досвідченого знання, що додає йому оформлений, загальний і необхідний характер. Апріорізм характерний для ідеалістичної гносеології кантіанства і неокантіанства., Радянський енциклопедичний словник, видання четверте. Видавництво "Радянська енциклопедія", 1987 р./, має потребу в дедукції - визнання законності його домагання, яку треба додати ще понад роз'яснення в тім саме випадку, коли справа стосуються чи задоволення невдоволення від форм об'єкта.

Дедукція судження смаку має деякі особливості, і перша полягає в тім, що судження смаку визначає свій предмет у відношенні задоволення /як краси/, притязая при цьому на схвалення кожного, як якби воно було об'єктивним. У даному випадку суб'єктивні судження смаку, засновані не на логічних міркуваннях, а на почуттях суб'єкта, претендують на загальність суджень, тобто, об'єктивний характер. Друга особливість полягає в тім, що судження смаку не може визначатися ніякими доводами, ні емпіричними, ні апріорними, тому що доводи засновані на понятті і навіть узаконених правилах, а це вже буде не судження смаку, а судження розуму. Хоча судження смаку претендує на загальний характер, воно по природі суб'єктивно. Це дуже добре просліджується на "критику". "Критики" створюють визначений кодекс правил, якими повинні керуватися люди в оцінці прекрасного, ці правила вони базують на логічних міркуваннях-поняттях, створюючи тим самим цілу науку про прекрасний, видаючи ці правила за об'єктивні. Хоча вони і засновують ці правила на особистих судженнях про прекрасний, але сам-те головне в тім, що і ці правила не можуть ста еталоном в оцінці прекрасного індивідуумом, тому що він сам виходить у цій оцінці зі своїх розумінь, вірніше, від рефлексії суб'єкта. "Таким чином, хоча критики, як говорить Кант, можуть філософствувати більш правдоподібно, чим кухаря, усе-таки доля і тих і інших однакова".

Хоча судження смаку не базується на логічних поняттях, але має з ним одну загальну рису - домагання на загальність, але оскільки смак спирається не на поняття, а на почуття - вільна уява суб'єкта, те і судження смаку буде суб'єктивною загальністю, це можна пояснити тим, що ми вправі припускати, що в кожної людини ті ж суб'єктивні умови здатності судження, які ми знаходимо в самому собі. кант причинність кібернетика філософ

Якщо судження, як реальне сприйняття, співвіднести з пізнанням, то воно називається почуттєвим відчуттям. Відчуття від продукту природи /квітки/ можна назвати задоволенням насолоди, задоволення ж від якого-небудь учинку, у силу його моральних властивостей, є задоволення не насолоди, а самозаможності і відповідності її з ідеєю нашого призначення, почуття при цьому має моральний характер. Задоволення від піднесеного в природі вимагає власного зверхчуттєвого призначення і воно має моральну основу. Тільки задоволення від прекрасного не містить у собі ні моральних законів, ні елемента споглядання, не носить навіть морального характеру, воно насамперед задоволення однієї лише рефлексії. Особисті почуття приймають загальний характер тому, що ми у своїх судженнях вважаємося не стільки з дійсними, скількох з можливими судженнями інших, ставлячи себе на місце кожного. Отут три моменти:

1. мати власне судження, тобто, думка, вільне від усіляких забобонів, ця здатність залежить від розуму індивіда;

2. думкою ставити себе на місце кожного іншого, здатність широкого напряму думок, тобто, здатність зіставляти свої емпіричні спостереження з загальною точкою зору. Це і є здатність судження;

3. завжди мислити в згоді із собою, здатність мислити послідовно, це відбувається завдяки з'єднанню двох перших моментів. Здатність послідовного мислення повинна перецти в навичку, цим завідує розум. Звичайно, судження смаку не зводиться до розуміння даної формули, це може служити лише наочним теоретичним виправданням цього почуття, у дійсності це усе відбувається набагато складніше і багатообразніше, але, як пише Кант, естетичне судження смаку виникає лише тоді, "коли уяву у своїй волі будить розум, а розум без /посередництва/ понять додає грі уяви правильність, представлення повідомляється іншим не як думка, а як внутрішнє почуття доцільного стану душі".

Ми вже установили, що судження смаку про прекрасний у природі виявляється в незацікавленості і до об'єкта, але він може викликати визначений інтерес емпіричного чи інтелектуального характеру, із судженням смаку цей інтерес зв'язаний побічно. Судження смаку в образотворчих мистецтвах завжди має зацікавленість. Справа в тім, що утвору мистецтва намагаються наслідувати прекрасної природи, а цьому випадку інтерес суб'єкта викликається співвіднесенням закладених крас з першоджерелом природи - пізнавальний інтерес, але утвір мистецтва є продукт самої людини і він може закласти в процесі його створення визначені краси, тобто, доцільність, і в цьому випадку інтерес працює, настільки, наскільки придатний цей предмет для мене - "марнолюбний інтерес", чи для суспільства - інтелектуальний інтерес. Таким чином, чистому судженню смаку не характерна ніяка зацікавленість. "Краса ця повинна бути чи природою бути прийнятої за природу, щоб ми могли харчувати до неї, як такий, безпосередній інтерес".

Мистецтво по праву варто вважати утвором рук людських, його вільного розуму, а предмет, зроблений їм за законами прекрасного в природі, не повинний мати аналогії в такого роду предметах. Сам процес роботи над добутком повинний бути вільним, тобто, робота не для заробітку, а робота з законів краси вільного таланта. Хоча навіть у процесі створення твору мистецтва є щось начебто елементарного примуса. Існує два види мистецтв. Приємні мистецтва - призначені лише для насолоди, розваги. До цього виду відносяться ігри, сервіровка столу і їжі, уміння створити невимушену обстановку в компанії і т.д. Витонченого ж мистецтва - це спосіб представлення, що сам по собі доцільний, і, хоча і без мети, на все-таки сприяє культурі здібностей душі для спілкування між людьми. Прекрасне мистецтво тоді, коли ми усвідомимо, що це мистецтво, проте воно здається нам природою. Це відбувається тому, що воно точно відповідає правилам, але ці правила, по яких працював художник, повинні бути сховані від спостерігача. От чому Бетховен ніколи не працював при свідках.

Геній - це талант, природні зачатки душі, через які природа дає мистецтву правило. Геній має оригінальність, разом з тим добутки його є зразком, сам процес написання твору мистецтва ніколи не фіксується і /дуже рідко/ передається іншим, як посібник для написання твору мистецтва. Це відбувається тому, що сам процес створення твору мистецтва не має наочності і тому науково описаний бути не може. Якщо механічне мистецтво є мистецтво уміння, старанності і вивчення, то образотворче мистецтво - мистецтво генія, хоча елементи механічного присутні й у ньому. Для судження прекрасного необхідний смак, а для створення предметом мистецтва потрібний геній. Як же зв'язані і чим розрізняються ці поняття?

"Краса в природі - це прекрасна річ, а краса в мистецтві - це прекрасне представлення про річ".

Якщо в природі безформні предмети не можуть бути прекрасними, то в мистецтві потворне виступає у формі прекрасного, формі опису, вірніше, у творі мистецтва потворний предмет виступає як прекрасний і навіть піднесений, у силу геніальності смаку художника, але найчастіше знаходиться в пошуку художника, таким чином, має діалектику, хоча ми знаємо приклади пориву душі, натхнення, що приводить до моментального відтворення твору мистецтва в цілому і відразу. Я маю на увазі, що Моцарт, Мусоргський і І. Штраус писали свої добутки відразу і на чистову, хоча перший масу варіантів програвав на фортепіано, два других робили замітки скрізь і усюди, аж до манжет. Таким чином, якщо і створюється твір мистецтва "відразу", те йому все рівно передує визначений період підготовки, тобто, період дозрівання цього добутку. Але, як справедливо відзначає Кант, ми у творах витонченого мистецтва, до яких він відносить поезію, музику й образотворче мистецтво "картинні галереї", можемо часто спостерігати: "в один геній без смаку, в іншому смак без генія", с тор.329.

Розглядаючи другу формулу, ми можемо сказати, що добуток, що відноситься до образотворчого мистецтва, іноді не має духу, тобто, воно не приводить наші щиросердечні сили в рух, не сприяє вільній грі уяви - естетична ідея.

Інтелектуальні поняття, що не існують у природі, якимись є любов, слава, смерть, заздрість і всі людські пороки, виступають у поетичному добутку у виді естетичних ідей тільки по засобах талановитості самого поета, тому що Кант вважає, що "тільки в поезії ця здатність естетичних ідей може виявлятися повною мірою",стор.331.

Естетична сила несе в собі з головною ідеєю добутку масу побічних представлень, що, у своєму різноманітті і викликають щиросердечний рух. Співвідношення розуму - інтелектуальні поняття зі здатністю духу і є суть таланта, найвищий прояв цих співвідношень є суть генія, дефініція генія Кантом зводиться до наступного: "Геній є зразкова оригінальність природного дарування суб'єкта у вільному визнанні своїх пізнавальних здібностей".

Розглядаючи першу формулу /геній без смаку/, необхідно відзначити, що тільки одне багатство уяви - геній приводить до неясності в образотворчому мистецтві, смак же вносить у добуток ясність, порядок і повноту думок, він робить ідеї стійкими, здатними викликати тривале і загальне схвалення, і, якщо при зіставленні двох цих властивостей у добутку встане питання про жертву, те ця жертва повинна йти з боку генія, а не смаку.

Розподіл образотворчих мистецтв ми будемо проводити по ступені вираження того чи іншого виду мистецтва. Їх три: артикуляції - слово, жестикуляція - жести, і модуляція - тон. "Тільки сполучення цих трьох видів вираження вичерпує здатність того, хто говорить до повідомлення, адже завдяки цьому думка, споглядання і відчуття передаються іншим одночасно і сукупно".

Таким чином, мається і три види образотворчих мистецтв: словесне, образотворче і мистецтво гри відчуттів.

До словесних образотворчих мистецтв відносяться риторика і поезія. До образотворчого відносяться ліплення, зодчество, живопис.

Живопис розділяється на істинно живопис - зображення природи і декоративно-прикладний живопис - зображення продуктів природи. Перший вид мистецтва в більшій частині призначений для слуху й у меншої - для зору. Другий вид - у більшій частині для зору, і в меншої - для дотику.

До мистецтва витонченої гри відчуттів відноситься музика і мистецтво фарб, перше використовує слух, друге - зір.

Усі ці чисті образотворчі мистецтва в сполученні один з одним приводять до синтетичних мистецтв, так, наприклад, сполучення слова і жесту приводять нас до театрального мистецтва драми, чи комедії трагедії, у багатьох випадках там присутні і живопис, і музика. Сполучення слова і музики приводить до співу.

Сполучення музики, танцю, слова, приводить до музично-театрального жанру чи опери оперети. Музика і жест /танець/ створюють основу балету. Таким чином, ми бачимо, що синтетичні мистецтва можуть містити в собі чи два /балети і драма/, чи усі види мистецтва, як, наприклад, опера. Яка ж естетична цінність цих синтетичних мистецтв взагалі і стосовно /чистого/ образотворчим мистецтвам? У таких сполученнях образотворче мистецтво є в ще більшій мері мистецтво. Але чи стає воно більш прекрасним? Як відзначає Кант, у цьому можна сумніватися, "тому що перехрещуються настільки різноманітні види задоволення".

Диференціацію витончених /простих/ мистецтв Кант проводить за принципом впливу цього мистецтва на вільну гру уяви - чи душі, як він говорить, здатності /"порушення і щиросердечного хвилювання"/. По цьому принципі на перше місце стає поезія, а потім музика.

Трохи не зрозуміло, чому перше місце займає поезія, адже вона виражається в словах, нехай навіть без понять, але більш конкретно, ніж музика, що, на мій погляд, дає більше волі душі, ніж поезія /Платон у своїй державі на перше місце серед мистецтв ставив музику - непрограмну/.

Якщо ж диференціацію мистецтва простежити по ступені збагачення культури душі, здатність виховувати в нас моральні якості, то на перше місце тут виходять образотворчі мистецтва і насамперед живопис, тому що вона містить у собі інші види образотворчого мистецтва. Ці мистецтва більш індивідуальні, ніж музика, що претендує на роль суспільного мистецтва, тому й інформація, що несуть у собі образотворчі мистецтва, також індивідуальне.

Ця диференціація може бути і по інших принципах і в іншому порядку, і, як пише у виносці сам Кант, "нехай читач не розглядає цей начерк можливого розподілу образотворчих мистецтв як задуману теорію. Це тільки одна з багатьох спроб, що ще можна і треба почати",стор.338.

4) Здатність судження, що повинна бути діалектичної, повинна претендувати на загальність. Але судження смаку в більшій мері суб'єктивно, тому що спирається на суб'єктивні /поняття/ про добутки того чи іншого виду мистецтва, кожний має свій смак, про смак не дискутують, але все-таки про смак можна сперечатися, а виходить, суперечка припускає дві протилежні точки зору, що претендують на загальність, але дві відразу протилежні точки зору не можуть бути прийняті за ідеал смаку. Виникає анатомія смаку. До того ж у суперечці протилежні сторони спираються на поняття, доводячи свою правоту, але, як нам уже відомо, судження смаку не спирається на поняття, інакше це буде просто логічною суперечкою. Діалектик здатності естетичних суджень смаку відноситься не власне до смаку, а до критики смаку.

При дозволі тієї чи іншої антиномії справа йде тільки про можливість того, що два очевидно протилежних один одному положення насправді не суперечать один одному, а можуть співіснувати, хоча пояснити можливість їхнього поняття вище нашої пізнавальної здатності.

Таким чином, Кант порушує питання про сполучення суб'єктивних і об'єктивних принципів судження смаку, але не знаходить на це відповіді, у цьому його характер антиномії, він пише: "Зовсім неможливо дати визначений об'єктивний принцип смаку, яким судження смаку могли б керуватися і на підставі якого вони могли б бути досліджені і доведені, адже тоді не було б ніякого судження смаку. Тільки об'єктивний принцип, а саме, невизначена ідея зверхчутливого в нас може бути зазначена, як єдиний ключ до розгадки цієї навіть у своїх джерелах схованої від нас здатності, але далі вже нічим не можна зробити його зрозумілим",стор.361.

Принцип смаку завжди можна вбачати насамперед у тім, що смак судить емпірично, через зовнішні почуття, чи з апріорних основ. У першому випадку це буде емпіризм смаку, у другому - його раціоналізм. Раціоналізм же принципу смаку може чи бути раціоналізмом реалізму, доцільності, чи раціоналізмом ідеалізму її, але судження смаку не є пізнавальний процес, а краса - не властивість предмета самого по собі, це лише естетичное почуття в самому суб'єкті, тому раціоналізм принципу смаку ніколи не можна вбачати в тім, начебто доцільність у цьому судженні мислиться як об'єктивна. За реалізм естетичною доцільності природи говорять прекрасні утвори самої природи. Про ідеалізм доцільності в красі природи Кант пише так: "Але що прямо доводить принцип ідеальності доцільності в красі природи, як принцип, що ми завжди думаємо в основу самого естетичного судження і який не дозволяє нам застосовувати реалізм мети природи як підставу для нашої здатності представлення, - так ця та обставина, що при оцінці краси взагалі ми шукаємо мірило в нас самих і що естетична здатність судження, коли судить про тім, прекрасно усе це чи ні, сама собі влаштовує закони, чого не могло б бути, якщо допустити реалізм доцільності природи, тому що ми в такому випадку повинні були б учитися в природи тому, що ми повинні вважати прекрасним і судження смаку було б підлегле емпіричним принципам". Ще ясніше можна доглянути принцип ідеалізму доцільності в образотворчому мистецтві, справді, із прекрасною природою воно має загальне те, що в ньому не можна допустити естетичний реалізм, доцільності через відчуття, але задоволення не повинне залежати від досягнення визначених цілей. Образотворче мистецтво не є продукт чи розуму науки, а як добуток генія, і, отже, воно одержує свої правила через естетичні ідеї, що істотно відрізняються від вихідних з розуму ідей визначених цілей. Отже, навіть в основі раціоналізму лежить ідеальність цілей, а не їхня реальність. Таким чином, ідеалізм доцільності в судженні смаку про прекрасний у природі й у мистецтві є єдине припущення, при якому критика тільки і здатна пояснити можливість судження смаку.

Усяке суб'єктивно-абстрактне зображення як почуттєве втілення буває двояким: схематичне, тобто, поняттям розуму дається відповідне апріорне споглядання, чи символічне, коли під поняттям розуму не може бути ніякого почуттєвого споглядання, здатність судження погодиться із самим способом дії, а не по спогляданню. Таким чином, усі споглядання, що підводяться під апріорні поняття, є чи суть схеми, чи символи.

Прекрасне є символ морально доброго: і тільки приймаючи це в увагу, вона і не подобається з домаганням на згоду кожного іншого, причому душу усвідомить і деяке облагороджування й узвишшя над сприйнятливістю до задоволення від почуттєвих вражень і судить по такій же максимальній мірці своєї здатності судження про достоїнство інших. Прекрасне подобається безпосередньо, без всякого інтересу, припускає повну волю уяви, суб'єктивний принцип судження про прекрасний стає загальним.

Для образотворчого мистецтва існує тільки манера, а не спосіб навчання. Майстер показує учню, як і що слід робити, загальні правила для даного мистецтва є нагадуванням, а не перенесенням у процес творчості, але прагнення до ідеалу існує, але в практиці цей ідеал майже недосяжний. Тільки коли вчитель розбудить в учні уява, тільки тоді учень зможе діяти за законами краси образотворчого мистецтва, тобто, може проявитися геніальність учня, його культура щиросердечних сил.

У висновку Кант пише: "Але тому що смак, по суті, є здатність судження про почуттєве втілення моральних ідей /за допомогою деякої аналогії рефлексії про обох/, з чого і з засновується на цьому більшій сприйнятливості, що виходить з цих ідей почуттю/ /воно називається моральним почуттям/ виводиться те задоволення, що смак повідомляє значимим для людства взагалі, а не тільки для особистого почуття кожного - те ясно, що щирою пропедевтикою до твердження смаку служить розвиток моральних ідей і культури морального почуття; тільки в тому випадку, коли чуттєвість приведена в згоду з цим почуттям, дійсний смак може прийняти визначену незмінну форму". На закінчення хочеться сказати кілька слів про навчання Канта взагалі і, зокрема, його "Критиці здатності судження смаку".

Формування філософських поглядів Канта проходило поступово, тому його ранні погляди відрізняються від пізніх, іноді навіть цілком переглядаються, і, як відзначає Асмус: "Кант не був кантіанцем у такій мері, у який його зображують новітні шанувальники".

Позитивна цінність філософії Канта в тім, що він вперше в історії німецького ідеалізму відновив діалектику, розробив сам деякі її питання і свої роботи повідомив сильний поштовх до її подальшого розвитку.

"Критика здатності судження" займає проміжну ланку в загальній філософії Канта, і, як говорив філософ: "Критика здатності судження є сполучною ланкою обох частин філософії "Критика чистого розуму" і "Критика практичного розуму". Ця книга вразила розуми сучасників.

Ця система поглядів цілком відповідає і відповідає розвитку наук того часу. Деякі висновки були зроблені Кантом завдяки його геніальності і набагато випередили час.

Багато мислителів звертали увагу на філософію Канта як з погляду її цінності, так і з критичними зауваженнями. Провідні мислителі минулих століть дали глибокий аналіз соціально-класової основи філософської системи Канта. Уся концепція Канта спрямована на людину, його зв'язок із природою, вивчення людських можливостей і справедливо відзначив Фрідріху Шиллер: "Про смертну людину поки ще ніхто не сказав більш високих слів, чим Кант, що і складає зміст усієї його філософії - "визнач себе сам". Ця велика ідея самовизначення світить нам, відбиваючи в тих явищах природи, що ми називаємо красою".

Список використаної літератури

1. Гринишин Д.М., Корнілов С.В. Іммануіл Кант: учений, філософ, гуманіст. - Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1984, 150 с.

2. Гулига А.В. Кант. 2 изд. - М.: Мол. гвардия, 1981, 303 с. /"ЖЗЛ"/.

3. "Критика чистого розуму" Кант і сучасність, Б.А. Штейнберг та ін. - Рига, 1984, 286 с.

Размещено на Allbest.ru