Проблеми релігійної філософії

Размещено на http://allbest.ru

Зміст

Вступ

1. Релігійна філософія і сьогодення

2. Сучасна неотомістська філософія - офіційна доктрина католицької церкви

3. Постулати персоналізму

Висновки

Перелік посилань

Вступ

Двадцяте століття являлє собою особливий етап у розвитку сучасного суспільства. Воно вирізняється конфліктністю, суперечливістю, інтенсифікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Зрештою, це час зародження глобальних проблем. Усе це не могло не позначитися на характері тих питань, які висували філософи. Філософська парадигма XX ст. виступає як планетарне явище й могутня поліфонія етносоціальних світоглядних ментальностей.

У другій половині XX ст. людство перейшло на новий етап свого історичного розвитку, який характеризувався подальшим зростанням виробництва, нарощуванням темпу його руху, ускладненням суспільного життя і загостренням соціальних протиріч, зміною становища людини в світі, її участі і ролі в історичному процесі. Разом із змінами в соціально-економічному і духовно-культурному житті людства відбулися значні зміни в змісті і характері філософствування, діапазон якого значно розширився порівняно з минулим: волюнтаристи та індетерміністи, раціоналісти та ірраціоналісти, об'єктивісти і суб'єктивісти, сцієнтисти і антисцієнтисти тощо, -- всі вони разом стають своєрідним дзеркалом того, чим стурбоване людство і які думки панують в головах людей.

Одні філософи у пошуках відповідей на питання, які поставило життя, звернулись до філософської спадщини, філософської класики минулого, намагаючись "прочитати" її у відповідності до вимог історичного моменту, тому відбулось повернення до І.Канта і виникли неокантіанські школи -- Марбургська і Фрайбургська, найбільш відомі їх представники Герман Коген (1842-1918), Пауль Наторп (1854-1924), Ернст Кассірір (1874-1945), Генріх Ріккерт (1863-1936) та інші. До Гегеля повернулись у формі неогегельянства: Герберт Бредлі (1846-1924), Бенедетто Кроче (1866-1952), Артур Ліберт (1878- 1946), Ріхард Кронер (1884-1974), Жан Валь (1902-1969), Жан Іпполіт (1907-1968). Дехто, скоректувавши деякі положення К.Маркса, особливо про класи і класову боротьбу, революцію і державу диктатури пролетаріату, намагався з'єднати марксизм з своїми міркуваннями про людину, її поневолення і самовивільнення, страждання і щастя. Такий напрямок у західній філософії відомий під назвою неомарксизму, а представляє його, в основному, Франкфуртська філософсько-соціологічна школа (Г.Маркузе, Т.Адорно, Ю.Хаберманс та ін.). Під впливом марксизму побудував своє вчення і неофрейдист Е.Фромм (1900--1980). Філософи релігійної орієнтації модернізували вчення середньовічного філософа Фоми Аквінського, і воно одержало назву неотомізму.

Найбільш характерним для всіх філософських шкіл -- і тих, які представляють модернізовані філософські напрямки минулого, і тих, які грунтують на переважно нових засадах, є орієнтація на людську індивідуальність, на суб'єктивний фактор життєдіяльності і функціонування суспільства. Це стосується, насамперед, філософської антропології, фрейдизму, екзистенціоналізму, герменевтики, неопозитивізму, феноменалізму, персоналізму, неотомізму тощо.

Загальним для них є насамперед те, що всі вони виявляють стурбованість положенням і становищем людини, її долею в майбутньому, наростанням кризових явищ у суспільстві і, в першу чергу, кризою духовної культури, процесами відчуження людини від природи, від інших людей і від самої себе. Але кожний напрямок у сучасній філософії, кожна з філософських шкіл намагалась і намагається вирішувати все по-своєму, виходячи з своїх світоглядних засад і методології, соціальної орієнтації і філософської традиції, етнічної приналежності і власної позиції. Із усього розмаїття цих напрямків і шкіл можна виділити три основні групи: антропологічно-ірраціоналістичну філософію, сцієнтистсько-раціоналістичну і релігійну філософію [9, С. 140-141].

У релігійній філософії яскраво виражається теологічне вирішення соціальних проблем. Як правило, вся система суспільних відносин тлумачиться з позицій провіденціалізму (теологічна концепція історії як промислу Божого) і зводиться до божественної доцільності.

Сучасна епоха породжує у теологів та релігійних філософів прагнення оновити традиційні ідеї, тому вони все активніше залучають до своїх філософських інтересів проблеми суспільства, людини, науки, культури, цивілізації і т.д. Це одна із специфічних рис оновлення релігійної думки.

Релігійна філософія представлена різними течіями, які мають спільні риси та ознаки. Проте різні церкви кладуть в основу своїх вчень різні філософські ідеї [11, С.144].

Найавторитетнішою течією є неотомізм як офіційна філософська доктрина Ватикану. Якщо неотомізм є визнаною філософією католицизму, то персоналізм є філософією протестантизму.

Більш детально про сутність цих релігійно-філософських течій зупинимось далі в роботі.

1. Релігійна філософія і сьогодення

Наростання суперечностей в суспільстві і ритмі його руху, грізні небезпеки в різних сферах життєдіяльності людей, руйнівний натиск технологій та екологічний стан, загроза ядерної війни і голоду в планетарних масштабах, нездатність людства виробити надійні заходи проти цілого комплексу грізних небезпек, а відповідно, мати гарантоване майбутнє, породжують у широкої громадськості світу настрої беззахисності, невпевненості і безнадійності.

Як відображення цих процесів і настроїв в різних кінцях Землі став зростати інтерес широкої громадськості до релігій, відроджуватись старі віровчення і з'являтись нові, виходити праці представників тих чи інших філософських релігійних віровчень. Важливою особливістю цього процесу є те, що серед релігійних мислителів "нової хвилі" зустрічаються професіональні вчені, в тому числі вчені-природничники з світовим ім'ям. Серед релігійних філософів представники різних конфесій і вірувань: це і католики Ж.Мартен, Г.Марсель, Т.Шарден, і протестанти П.Тилліх, Р.Нібур, і представники ісламу Джамал ад-Диамал Афгані, Мухамед Ікба-ла та інші. Інтенсивно розробляються і поширюються різновиди східної релігійної філософської думки.

Спільним для всієї сукупності філософських релігійних вчень сучасності є "антропологічний поворот", який здійснює філософія останнього століття взагалі, намагання наблизити релігійні віровчення до вимог сучасності і відповісти на актуальні питання, які ставлять віруючі і саме життя [9, С. 150].

На фоні глобалізації, європейських інтегративних процесів, з'яви нового виду воєн - терористичних в Україні склалася межова ситуація, для якої характерний злам культурної парадигми, що проходить по осі раціональності (в класичному розумінні) і світоглядних пошуків націотворення й творення особистісного "Я". Увесь світовий контекст вимагає від України як держави і від українця як громадянина цієї держави поглибленої уваги до "наявного буття", яке в гегелівській традиції визначається як "ось це", що існує "тут" і "тепер" та в гайдеггерівському розумінні - як світ "людини" [10, С. 13].

Для релігійної філософії, як і для екзистенціальної філософії, головною проблемою є проблема людського буття.

Релігія, яка за тривалий період свого існування накопичила багато різноманітних способів осмислення природних і соціальних явищ, безумовно, є одним із фундаментальних джерел цінностей та орієнтирів для людини. Способи релігійного осмислення дійсності відрізняються від наукових методів, мають свою специфіку. Найпоширенішими серед них є "ілюзія позатілесності" та "містичне прозріння" (одкровення).

Перший є спробою умоглядно вийти із свого індивідуального тіла, звільнитися від тілесності та побачити навколишній світ збоку, відкриваючи тим самим причетність особистого буття до смислу всесвітньої ціліісності. Другий - заглиблення у власне особисте "Я", подолання межі із зовнішнім світом, злиття з потоком світових подій. Зрозуміло, що осмислення цих методів потребує спеціальної підготовки та відповідних умов.

Проблема співвідношення філософії і теології виникла в перші століття існування християнства. Відмінність філософії від теології, на удмку релігійних філософів, полягає в тому, що філософія не в змозі осягнути істини одкровення, недосяжні для людського розуму. З огляду на це своє основне завдання всі релігійно-філософські течії вбачають у доведенні необхідності, корисності, загальної значущості релігії для людини. Головне питання релігійної філософії - це питання про ставлення Бога до створеного ним світу та до людини і ставлення людини до Бога.

Релігійна філософія дає своє вирішення онтологічних, гносеологічних, космологічних, соціальних та інших проблем.

В основі релігійного-філософської онтології лежить вчення про Бога та доведення раціональності чи ірраціональності його буття. Для релігійно-філософської гносеології характерне роздвоєння об'єктів на природні та надприродні. Основою пізнання вважається одкровення, зафіксоване в системі догматів. Завдання ж філософії і науки - допомогти людині наблизитись до одкровення для укріплення віри.

У релігійній філософії яскраво виражається теологічне вирішення соціальних проблем. Як правило, вся система суспільних відносин тлумачиться з позицій провіденціалізму (теологічна концепція історії як промислу Божого) і зводиться до божественної доцільності.

Релігійна філософія представлена різними течіями, які мають спільні риси та ознаки. Проте різні церкви кладуть в основу своїх вчень різні філософські ідеї [11, С.144-145].

Поворот до глобального вивчення соціальної і ментальної історії людини (об'єкта історичної антропології), започаткований Ф.Ніцше та Ш.Бодлером, засвідчив інтерес не лише до нових способів осмислення хаосу, процесуальності світу, а й до переосмислення традиційного культурного космосу, що базується на гармонійній досконалості. Все назване фокусується в проблемі духовності, в якій має свою нішу іконічна інтенція героїчного як осягання культурно-естетичної сутності ікони і функціонування її змісту й форми в людській буттєвості. Адже в слові "культура" є стародавній латинський корінь "cultus" - шанування богів" (Mережковський).

Ікона, ідея якої занурена у світ, впорядковує сучасність, контролює реальність. Піднесене завжди дає поштовх до розвитку нових форм буденного. Зацікавленість іконою, як і іншими містичними концептами, характерне для періодів світоглядних криз та напружених пошуків мотивацій людського існування: розвал Римської імперії породив неоплатонізм, раннє християнство, гностицизм, маніхейство, кінець Середньовіччя - суфізм, каббалу, ісихазм. В епоху Відродження духовний світ людини поповнили хасиди, квакери, янсеністи, хлисти. У Новітній час складовою містицизму стала теософія, антропософія, неотомізм, персоналізм. Визначні представники німецької класичної філософії лишили по собі цікаві спостереження про ікону та й релігію взагалі. Так, Гегель [7] був переконаний у тому, що йому вдалося довести існування Бога і окреслити традиційну для церкви проблему - проблему Зла. У другій половині ХХ століття релігійні і духовні течії містицизму поєднуються з елементами наукової картини світу (парапсихологія та біоенерготерапія (екстрасенсорне цілительство). Окрім того, релігія та релігійне мистецтво, з їх трансцендентною сутністю, є очевидною реакцією на матеріалістичну та раціоналістичну тенденцію тоталітарної доби, яка "стирала" національні обриси культурних явищ.

Отже, в період екстрему культура, несучи в собі генетичну пам'ять про свої кульмінації, являє собою своєрідний тест на свободу. Дослідницьку розраду становить не лише те, що релігійно-художній концепт виступає в національно-зумовленому вигляді, а й те, що релігійно-художній концепт виступає в новому ракурсі, іконосфера постає як одна з вічних категорій культури (у тому числі й художньої), які є водночас і визначальними категоріями людської свідомості. Адже культура розпочинається і завершується в особистості, її цілісності й гармонійності. Мова йде про культуру, яка несе вічну ідею і для якої не існує, як казав Августин Блаженний [1], теперішнього, а існує "теперішнє минулого" та "теперішнє майбутнього". Внутрішнє життя вічного в людській свідомості перебуває в пошуках такого джерела духовності, яке б давало наснагу протидіяти експансії редуціонізму, що орієнтує на найпримітивніші тваринні інстинкти, спрощення людського в людині і усього того, що сприяє розвитку негативних чинників, завдяки яким людина стає на шлях "недосконалої тварини" (Ф.Ніцше). Так, сакральне мистецтво, як і культура загалом, стабілізує, укорінює себе й суспільство від криз, втрати енергетичної наснаги, захищає від екстрем або пом'якшує їх. В іконі християнство набуває естетичної реальності, об'єкт зображення не збігається з самою реальністю, водночас він виражає її сутність: прагнення бути самим собою без того, щоб бути представником свого середовища, класу, - це те, що Гайдеггер [3, 205] назвав спрагою справжності [10, С.13].

2. Сучасна неотомістська філософія - офіційна доктрина католицької церкви

В рамках християнства існують і розвиваються католицька, протестантська і православна філософії. Кожна з них має свої особливості. Найбільш представницькою, широко розповсюдженою у наш час, є філософія неотомізму, заснованого на вченні італійського теолога Фоми (Томмазо) Аквінський (1225 -1274).

Неотомізм - одна з найбільш впливових течій католицької філософії. Поширено у всьому світі, головним чином у католицьких країнах. Це сучасна релігійна філософія римсько-католицької церкви.

Сучасний етап в його розвитку одержав назву неотомізму. Поширений неотомізм у країнах, де католицизм утвердився в якості пануючої або однією з найавторитетніших релігій: Бельгії, Франції, Німеччині, Італії, Іспанії, США, в низці країн Латинської Америки. Відомими філософами-неотомістами є Е.Жільсон, Х.Марітен, І.Данієлу (Франція); Д.Мерс'є, А.Дондейн, Р. ван Реймекер (Бельгія), М.Грабман, Й. де Фріз (Німеччина), Ф.Ольджаті, У.Падовані, К.Фабро (Італія).

Так, одним з основних принципів філософії Фоми Аквінського є ідея гармонічної єдності віри і знання, релігії і науки. Сучасні його послідовники стверджують, що віра і знання, релігія і наука перебувають і беззаперечному синтезі. Причому, це поєднання базується на догматичному твердженні, що обов'язковим, органічним для філософії є божественне одкровення. Звідси неотомістська філософія є служницею богослов'я. Вважається, що основним завданням філософії має бути раціональне розкриття і виправдання істин теології.

Теоретичним центром по розробці філософії неотомізму є: Академія святого Фоми у Римі, католицький університет у Фрейбурзі (Швейцарія), Католицькі університети у Вашингтоні, Парижі, Мадриді, Торонто, Оттаві і т.д. католицький християнський релігійний філософія

Родоначальником неотомізму є Фома Аквінський, його теологічне вчення, яке Енциклікою Папи Льва ХІІІ (1879) визнано єдино істинною філософією, що відповідає усім християнським догматам. Неотомізм (від нео... і томізм (від імені Томмазо) - об'єктивно-ідеалістичне вчення, офіційна філософська доктрина католицизму. Виник у середині ХІХ століття. Неотомізм відродив і модернізував схоластичне теологічне вчення томізму, його основні принципи і постулати.

Основний томістський принцип, який взятий за основу і сучасним неотомізмом, це: “філософія - служниця богослів'я”. У “Католицькому словнику” про це мовиться таке: філософія є нею тому, що “по-перше, тому, що вона прокладає дорогу для віри, встановлюючи, наприклад, духовну природу душі, буття бога і т.д.; далі, тому, що, хоч вона і не може довести істини одкровення, вона може показати, що вони не є такими, що явно суперечать розуму; в-третіх, тому, що в усіх випадках, коли філософія і теологія стикаються, філософ зобов'язаний, коли з'являється необхідність, виправити свої висновки у відповідності з вищою і найбільш достовірною істиною віри. Це схоластична аксіома, що ніщо не може бути істинним у філософії, що визнається неправильним у теології” (Цит. по: Современная буржуазная философия. М., 1978, стор. 415).

Схоластичними аксіомами були у вченні Фоми Аквінського і такі принципи як принцип гармонії віри і знання, примат віри над знанням (знання не повинно суперечити вірі, якщо це не так, то воно повинно бути відкинуто як неприйнятне); принцип ієрархії (принцип Піраміди: на вершині абсолютна божественна свідомість, все інше - у її підніжжя); принцип творіння всього існуючого богом. Всі ці принципи є основоположними у сучасному неотомізмі. Авторитет Аквінського дуже високий у католицькому світі. Його називають “пророком”, “святим”, який передбачив і з'ясував багато сучасних філософських проблем. Вчення Фоми, заявляють неотомісти, дає істинні відповіді на всі світоглядні проблеми людини. “Усім тим, хто нині хоче істини, - писав Марітен, - ми кажемо: ідіть до Фоми”.

Чому ж сучасні католицькі філософи так підносять Фому і його схоластичне вчення, котре відповідало рівню розвитку суспільства у ХІІІ столітті? Щоб дати відповідь на це запитання, необхідно розглянути дуже важливу особливість релігійної філософії, а саме: її доступність, зрозумілість, простоту викладу. Без цього не можна зрозуміти, чому філософське вчення схоласта ХІІІ століття стало необхідним, прийнятним у ХХ столітті. Вчення Фоми Аквінського як раз і мало таку особливість, як відносна простота доведення релігійних постулатів, доступність, певна спрощеність в поясненні складних проблем розвитку природи, людина і суспільства.

Візьмемо, для прикладу, п'ять способів доведення буття бога. Скажімо так: Фома добре знав філософію, особливо античну, особливо філософію Платона і Арістотеля і використав їх вчення для обґрунтування теології. У католицькій філософській доктрині є вісім способів доведення буття бога, п'ять з них обґрунтував Фома Аквінський. Ось вони, ці п'ять способів: 1) бог існує на основі загальної причини. Аргументація: все у світі має свою причину, а це означає, що є “причина причин”, нею є бог; 2) на основі наявності руху. Аргументація: все у світі рухається, рух - невід'ємний атрибут природи. Це означає, що хтось зробив “перший поштовх”, хтось дав “початок рухові”. Цей початок рухові дав бог; 3) на основі випадковості усіх конечних речей світу. Це означає, що за випадковістю стоїть необхідна істота. Цією необхідною істотою є бог; 4) на основі недосконалості творінь людини робиться висновок, що є щось найдосконаліше і цим найдосконалішим є бог; 5) на основі доцільності і того порядку, котрий існує у Всесвіті. Ця існуюча доцільність лише підтверджує, що її може створити лише бог. Сучасні неотомісти доповнили розробку Фоми Аквінського ще трьома доведеннями буття бога, а саме: 6) психологічним (наявність бога у свідомості доводить те, що він є насправді. Бо якщо є бог у свідомості, то він є також і в дійсності); 7) моральним (чому всі люди мають ідентичні моральні принципи? Тому, що бог засновник світового морального порядку); 8) історико-юридичним (це доведення здійснюється на документально-історичній основі - діяння Ісуса Христа, як Сина Божого, його вчення, народження, розп'яття, воскресіння тощо). Предметом філософії неотомізму є, звичайно, бог, його діяння як творця Всесвіту, вірування в нього.

Неотомісти, продовжуючи розвивати традиційне тлумачення Фоми Аквінського, стверджуючи, що теологія превалює над філософією, віра домінує над розумом, використовують сучасну наукову термінологію. Це робиться задля того, щоб уникнути конфліктів між прихильниками науки і релігії. Неотомісти прагнуть представити цей конфлікт як наслідок лише "непорозуміння", неправильного тлумачення текстів священних книг. Так, про "дні" творення слід говорити в алегоричній формі, розуміючи під ними мільярди і мільйони років творення та розвитку сучасного світу.

Навіть матеріалістичну, еволюційну теорію походження живого неотомісти не заперечують. Іншим прикладом використання для "примирення" віри і розуму, науки і теології, оперування найсучаснішою науковою термінологією є запевнення неотомістів, що від ствоернням Богом у перший день світла слід розуміти взаємоперетворення позитронів-електронів на потоки фотонів.

Поряд з доказом фундаментальної проблеми томізму - буття Бога та розуміння місця Його в Світі - неотомісти розвивають проблему буття людини. Наслідком є зміщення акценту на проблеми людини. Через аналіз людського буття у світі повинні розглядатися та обгрунтовуватися всі основні положення неотомізму. Людина, за неотомізмом, є складною єдністю душі та тіла. Метою та смислом її існування повинно бути споглядання божетсвенного блага, але не лише споглядання, а й прагнення до блага. Прагнучи до блага, людина набуває інтелектуальних, моральних та теологічних чеснот, на формування яких і повинно бути спрямоване суспільне життя. Особистість - це стійка і самостійна духовна субстанція. Її органічними рисами є свобода, самосвідомість, здатність проявити себе в духовній дії, творчій можливості. Але проявитись у ціннісному відношенні всі ці риси можуть лише в співвідненсенні з Богом. Взагалі людський інтелект, щоб бути істинним, повинен погоджуватися з божественним інтелектом. Людина творить свій культурно-історичний світ, але спонукається до цього Богом-творцем.

Людина - основний елемент буття, через неї проходить історія, яка вееде до вищого стану розвитку суспільства - "граду Божого". Людське суспільство розумієтсья неотомістами як природне. Його основними формами є сім'я, община, Батьківщина, держава. Приватна власність ототожнюється з присвоєнням людиною прнедметів природи. Неотомізм заперечує такі соціальні організації. як індивідуалізм та колектиізм, як фальшиві крайнощі. Він пропагує атк званий солідаризм, який обгрунтовує християнськимпринципом любові до ближнього. На практиці це має виглядпроповіді соціального миру сіж класами.

У цілому в неотомістській концепції спостерігається поєднання матеріалізму та ідеалізму, різних наукових та антропологічних вчень сучасності [8, С.78-80].

Як і їх середньовічний попередник, неотомісти творцем світу вважають Бога, який є тотожністю сутності й існування, проявом сил світу і його можливостей: інертну і непорушну матерію Бог виводить із стану потенції в стан оформленого в речі існування. Весь створений Богом світ наповнений його власною екзистенціональністю. Щаблями ієрархії творення є першоматерія, неорганічна природа, світ рослин і тварин, людина, царство "чистих духів", ангелів. Створивши світ, Бог постійно керує ним, приділяючи особливу увагу людині, яку створив по образу і подобі своїй. Людину Бог наділяє індивідуальною душею, а божественне буття її фіксується трансцендентними поняттями, такими як "єдність", "благо", "краса".

Людина володіє свободою волі та вибору, в тому числі і вибору власної долі, яка вже залежить від вірності Богові або від боговідступництва. Саме зловживання людей дарованою їм Богом свободою і визначає їх реальну історію: шлях людства детермінований Богом, і люди не повинні втручатись у божественний задум, впливати на напрямок і зміст запланованого Божою волею, таємниця якої незбагненна. Бог є абсолютне буття, "сама єдність", "сама істина", "саме благо", "саме прекрасне", джерело всього сущого і найвища його форма. Тому право пояснювати, що таке Бог, душа, дух і все божественне, надане тільки тим, хто несе в собі релігійні настанови і досвід. Бог безкінечний, тому він за межами, доступними розумові, який здатний оперувати тільки кінцевим. Розум може тільки доходити до тієї межі, за якою людина може осягнути буття Бога, а далі вже -- царина релігії з її здатністю до одкровення.

Все, що є матеріально-кінцевим, хоча і створене Богом, має обмежену досконалість, тому на його основі ще не можна говорити про необмежену досконалість Бога як творця світу. Смисл і призначення пізнавальної діяльності людини -- виявити трансцендентне в тому, що чуттєво сприймається. Наука пізнає лише зовнішній зв'язок подій, лише вторинні причини, тоді як "останні причини" всього існуючого належать до зверхприродного, до Бога. Ідеальне має узгоджуватись з ідеальним, для цього людський інтелект повинен узгоджуватись з божественним інтелектом. Тому науці доступні тільки другорядні істини, абсолютні і беззаперечні істини недосяжні для неї, а логіка науки неспроможна їх довести, оскільки пізнає Бога опосередковано, через предмети і явища природи як його породження. Отже, людський розум не може бути визнаним єдиним суддею в справах істини і омани, а "природним світлом людського розуму" не можна достовірно впізнати Єдиного й Істинного Бога через його творіння. Розум без віри впадає в скептицизм, гординю, атеїзм, але і віра без розуму, вимушені визнати неотомісти, є лише маловірством. Отже, необхідна гармонія віри і розуму, підтримка ними одне одного [9, С. 150-151].

Бог, за основними положеннями метафізики неотомізму, є тотожністю сутності та існування. По-перше, він створив світ і, значить, світ є проявом його сил і можливостей. По-друге, людина створена "за образом і подобою Бога", і їй притаманні розум і свободна воля. І по-третє, Бог не лише створив світ, він постійно керує цим створеним світом. Отже, між Богом і світом існують певні зв'язки, які характеризуютсья як подібність, аналогія. На цьому і побудована неотомістська доктрина "аналогії буття", яка є фундаментом традиційних доведень буття Бога. Бог, створивши світ із нічого, наповнює його влачоню екзистенціальною повнотою і одночасно будує його за певним суттєвим зразком. Екзистенціальна інтерпритація зв'язку божественного буття і царства творіння відіграє роль засобу оновлення креаціоністських уявлень. З позиції неотомізму, важливими щаблями ієрархії є: першоматерія, неорганічна природа, світ рослин і тварин, людина, царство "чистих духів", ангелів [11, С.146].

Свої ідеї і постулати неотомізм нерідко ув'язує з природничо-науковими положеннями, однак усі вони так чи інакше служать доводами щодо буття Бога, теодицеї, есхатології тощо. Не відкидаючи своїх традицій і не цураючись багато з того, що дала сучасна наука, тримаючись у фарватері сучасного духовного життя людства, включаючи політику, мораль, мистецтво, неотомізм залучає в коло своїх прихильників досить велике число людей різних соціальних прошарків і професій, включаючи технічну інтелігенцію і вчених. У соціальних питаннях неотомізм всю свою проблематику концентрує навколо людської особистості: сім'я, нація, держава розглядаються в зв'язку з незмінною сутністю людини, точніше -- з людською природою. Залежно від зв'язків особистості з суспільством неотомізм поділяє їх на три типи: індивідуалізм, колективізм і солідаризм.

Перші два: капіталізм (індивідуалізм) і колективізм (соціалізм, комунізм) відкидаються як хибні крайності, як суспільства, в яких людській особистості дискомфортно і вона не може бути щасливою. Натомість пропагуються християнська любов до ближнього та класовий мир і злагода, опора не на реальні сили і зв'язки, а на Бога і на зв'язки з ним.

Таємниця божественної волі незбагненна, але беззаперечним є одне: людство жде апокаліпсис, Божий суд, поділ на праведників і грішників, на тих, кому Бог присудить вічне життя в раю, і тих, кого помістять у пекло. Філософію, як і їх середньовічний попередник Фома Аквінський, неотомісти оголошують "служницею богослов'я". Вимушені пристосовуватись до нових соціальних умов і процесів, рівня науки і прогресу знань, поступово втрачаючи свій вплив, в тому числі через конкуренцію з іншими релігійними філософами, неотомісти де в чому зближають свої позиції з позитивізмом і екзистенціалізмом; залишаючись в цілому ірраціоналістами, намагаються надати своїм міркуванням "раціоналістичного" вигляду, а в науці визнають те, що раніше категорично заперечували і піддавали анафемі, зокрема, теорію Дарвіна. Одним з прикладів намагання раціоналізувати релігійну філософію католицизму, модернізувати її відповідно до вимог часу й рівня сучасних знань є космологічно-релігійна теорія походження всього живого і людини французького богослова і вченого-палеонтолога Тейяра де Шардена (1881-1955). Він замість "христогенеза" запропонував "космогенез", за яким Всесвіт еволюціонує від хаотичної невизначеності до впорядкованої структури космосу, чим керує надкосмічний Бог, названий точкою "Омега", що ототожнюється з вселенським Христом. Омега є водночас і внутрішнім імпульсом речей до розвитку і вдосконалення, і зовнішньою щодо них притягальною ідеальною силою; словом, той самий Бог, який утверджувався і пропагувався християнством протягом багатьох століть. Тим не менше концепція Тейляра де Шардена знайшла прихильників не тільки в зарубіжжі, але й в Україні, в тому числі і серед філософів [9, С. 151-152].

3. Постулати персоналізму

Персоналізм (від лат. persona -- особистість) як філософсько-релігійний напрям виник і сформувався в Росії на межі XIX і XX ст. (М.Бердяєв, Л.Шестов, МЛоський) і США (Б.Боун, Дж.Ройс). З 30-х років XX ст. поширився в Франції (Е.Муньє, ЖЛакруа, П.Ландоберг, П.Рікер, П.Тібо) та в інших країнах.

Якщо неотомізм є визнаною філософією католицизму, то персоналізм є філософією протестантизму. Персоналізм з особливою виразністю відобразив кризові явища в суспільстві, науці, в становищі людини, небезпеку її обезособлення і деградації. З цього погляду засновників персоналізму невлаштовували ні позиція об'єктивного ідеалізму з його абстрагуванням від конкретної людини, ні марксистський історичний матеріалізм з його принципом колективізму і націленістю на революцію. Панлогізму і монізму, що корінилися в гегелівській філософії, персоналізм протиставив множинність існувань, свідомостей, воль, особистості, а розуму -- інтуїцію і почуття. В марксизмі ж М.Бердяєв бачив розпочатий попереднім матеріалізмом "остаточний процес обездушування історії, змертвлення внутрішніх її таємниць", в тому числі за рахунок раціоналізації і людини, і її духовного життя, як це мало місце і в Гегеля. "Увесь світовий процес, -- пише Бердяєв, -- стоїть під знаком людини. Людини не з маленької літери, а з великої, в серцевині його лежить доля Людини, яка визначається першопочатковою Божественною драмою". Тільки персоналістичне вчення про світ, -- твердить М.Бердяєв, -- для якого будь-яке буття -- особисте і самобутньо-субстанційне, в силах осмислити людину і людське, тільки визнавши Абсолютну людину, Боголюдину, Христа - Сина Божого, який є великою таємницею, можна розкрити і таємницю людини [3].

Персоналісти виходять з того, що основу світу становить особистий першопочаток, що одушевляє всю природу, обумовлює ступінчасту структуру світу, нижчим ступенем якої є неорганічна природа, а увінчує її Ісус Христос. З цієї точки зору світ є ієрархією особистостей, найвищою з яких є Бог як "верховна особа", як творець світу живих істот, оригінальних особистостей, здатних до творчого збагачення буття.

Тільки після явлення Христа, тільки в Христі і через Христа, богоусиновленя, здійснився світовий факт божественного самоусвідомлення людини, відродження людської природи, ушкодженої гріхом. Христос відновлює втрачений родовід людини, її право на божественне походження і призначення. Перетворення людини в природне є її падінням, бо вона скована необхідністю і безсильна звільнити себе з рабства і повернутись до своїх джерел. У силах це зробити тільки Абсолютній, Божественній людині, через яку кожна людина причетна до божественної природи і божественної сили, до Бога-творця. Через Христа Бог продовжує боголюдське творіння і прилучення людини до творчості, в якій людина виявляє свою свободу і могутність, хоч і подібну, але не рівну творчій могутності Бога і не тотожну їй. Отже, суть людини творча, вона творить невимушено і вільно, відповідно до своїх бажань і прагнень, бо через її бажання і прагнення проявляється воля Верховної Істоти -- Бога.

Оскільки дійсність створена і твориться особою, то вона в цьому відношенні пізнаванна: особа знає, що творить, а розум пізнає те, що створив. Але рядова людина пізнає тільки те, що створила сама. її особистий досвід обмежений, вона не володіє абсолютною могутністю, не всесильна і не така універсальна, як "верховна особа".

М.Бердяєв пише: "Два розуми проходять через всю історію -- розум малий і розум великий. Взаємовідношення двох розумів і становить основну проблему філософії... Є обмежений розум, розсудок, розум раціоналістів, і є розум божественний, розум містиків і святих. Через безумовну відмову від розуму індивідуального придбається розум універсальний. Як найбільші філософи, і християнські і язичницькі, для яких філософія була священною, визнавали існування вищого божественного розуму -- Логоса, в якому суб'єкт і об'єкт тотожні, і відкривали дію Логоса в людині" [4].

Наука з її дискурсивним мисленням і принципом загальності не може претендувати на осягнення всього багатства світу, тим більше -- пізнати людину, бо її, за Бердяєвим, можна осягнути лише у її відношенні до Бога за допомогою релігійної свідомості, яка осмислює абсолютно індивідуальне і ніякого іншого буття, окрім індивідуального, не визнає. Отже, завдання осягнення людини і орієнтація на її буття покладається на релігійну філософію, яка "є внутрішнім пізнанням світу через людину, у той час як наука є зовнішнім пізнанням світу поза людиною. В людині відкривається абсолютне буття, поза людиною -- лише відносне"[2]. На релігійну філософію покладається і завдання допомогти знайти людині сенс свого існування з точки зору її самовиявлення у відповідності з найвищим початком -- Богом.

З точки зору моралі, персоналісти вважають релігію необхідною умовою полегшення положення і стану людей в суспільстві, з цієї позиції вони критикують і капіталізм, і соціалізм (Бердяєв). "Складна, витончена людина нашої культури, -- пише М.Бердяєв, - потребує, щоб універсальний історичний процес поставив у центр її інтимну індивідуальну трагедію і проклинає добро, прогрес, знання, якщо вони не хочуть рахуватись з її загубленим життям, загиблими надіями, трагічним жахом її долі" [5].

Оскільки особа, а не маса - єдиний суб'єкт історії, єдиний носій культури, то включення людини в соціум, в складну сітку взаємовідносин виключає можливість людини утвердити своє "Я". Суспільство принципово вороже особі, оскільки встановлює їй рамки і перепони. Утвердити ж себе як особистість людина може тільки шляхом вільного волевиявлення власних бажань і волі. За допомогою волі вона долає кінцевість людського життя, а за рахунок усамітнення зберігає себе і захищається від тоталітаризму, деспотизму, будь-якого поневолення і примусу. Але земне існування несправжнє і супроводжується перепонами і втратами, тому смерть є для людини просвітленням, шляхом істинного існування душі, її наповнення і збагачення. Основним засобом самоутвердження особи є її внутрішнє самовдосконалення, саморозвиток, самовиповнення, але, ясна річ, за допомогою релігії, віри в Бога. Разом з тим М.Бердяєв називає ілюзією християнське вчення про рай. На його думку, явна неможливість досягти щасливого життя в реальності зумовила те, що мрію про щастя перенесено християнством у минуле (Адам і Єва), або у майбутнє (обіцяний християнством рай).

Оскільки суспільство вороже особі, а соціальний прогрес -- гра ірраціональних суспільних сил, які поневолюють і принижують людину, то будь-які суспільні заходи і дії, соціальні інститути і заклади -- безглузді за своєю суттю, формальні і чужі їй, тому вона повинна обривати контакти з дійсністю і "повернутись до себе" з тим, щоб захистити і зберегти себе і зосередитись на собі, уникаючи повної ізольованості від інших людей за допомогою засобів комунікації, включаючи літературу, радіо, пресу тошо, а також за допомогою створення якихось "суспільств особистостей" на зразок християнських общин. Але будь-яка община, секта поневолює людину, перетворює в раба і тільки творчий акт особистості входить в космічну ієрархію і робить її вільною.

Смисл світової історії -- не в благооблаштуванні, не в зміцненні цього світу на всі віки, не в досягненні тієї досконалості, яка зробила б його вічним, а в приведенні його до кінця й загострення світової трагедії, яка повинна завершитись, закінчитись катастрофою, вивільненням тих людських сил, які покликані здійснити остаточний вибір між двома царствами, між добром і злом. "Сучасне людство, -- писав Н.Бердяєв ще в 1911 році, -- переживає тяжку кризу: всі протиріччя загострились до останньої межі, і очікування світової катастрофи на одну лише волосину відділене від очікування катастрофи релігійної. Соціалізм і анархізм, декадентство і містика, розчарування в науці і пустота новітньої філософії, небувале відчуття особистості і усвідомлення неминучості нового суспільства, хворобливе загострення проблеми статі -- все це веде до якоїсь межі, до таємничого ще вирішення. Європейська культура йде швидкими кроками до межі людського самообмеження, до нової безбожної релігії, до земного бога, який всіх поневолить і якому поклоняться остаточно. Настають часи такої нудьги духу, такого томління за релігійним вирішенням протиріч життя, що неминуче щось має початись" [6]. Ці пророцтва М.Бердяєва значною мірою збулись. У цілому філософія персоналізму песимістична, вона закликає до оновлення, але тільки духу -- в руслі християнських догматів і християнського віровчення [9, С. 152-154].

Висновки

Останнім часом традиційна релігійна філософія переживає певну кризу. Вона викликана труднощами усвідомлення сучасною людиною тих богословських догматів, які були сформульовані понад тисячу років тому за зовсім інших соціальних та духовних умов. Розвиток науки, філософії створює нові умови і для розвитку теології.

Підсумовуючи, виділимо основні орієнтації сучасної релігійної філософії: 1) поворот багатьох релігійних вчень від неоцентризму до антропоцентризму, визнання абсолютної цінності людини; 2) спроба скоригувати релігійну філософію і науку; 3) опора теорії пізнання на такі течії, як герменевтика, структуралізм та ін..; 4) визнання важливості збереження гуманістичної орієнтації культури; 5) увага до проблем суспільного розвитку; 6) екуменічне зближення релігій як засіб пом'якшення трагічних суперечностей сучасності.

Сучасна епоха породжує у теологів та релігійних філософів прагнення оновити традиційні ідеї, тому вони все активніше залучають до своїх філософських інтересів проблеми суспільства, людини, науки, культури, цивілізації і т.д. Це одна із специфічних рис оновлення релігійної думки.

Перелік посилань

1. Августин. Исповедь // Идеи эстетического воспитания. - Москва, 1973г.;

2. Бердяев Н.А. О назначении человека. -- Москва, 1993г.;

3. Бердяев Н.А. Смысл творчества. -- Москва, 1989г.;

4. Бердяев Н.А. Философия свободы. - Москва, 1989г.;

5. Бубер М. Проблема человека // Философские науки. -- 1992. -- № 3;

6. Витгенштейн Л. Логико-философский трактат. -- Москва, 1958г.;

7. конецформыначалоформыГегель. Энциклопедия философских наук. Т. 3. Философия духа. - Москва, 1977г.;

8. Касьян В.І. "Філософія. Навчальний посібник (П'яте видання)" - Київ, "Знання", - 2008р.;

9. Сморж "Філософія";

10. Федь І.А. "Культурно-естетичний феномен ікони в контексті сьогоденняконецформыначалоформы"//конецформыначалоформыМультиверсум. Філософський альманах. - Київ: Центр духовної культури, - 2004. - № 43;

11. "Філософія. Навчальний посібник" - за ред. Надольного І.Ф.: Київ, "Вікар", - 1997р.

Размещено на Allbest.ru