Філософія в ряду різних форм культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Хмельницький національний університет

Факультет дистанційного навчання

ЛЦДН м. Дніпропетровська

КОНТРОЛЬНА РОБОТА № 1

З ДИСЦИПЛИНИ Філософія

варіант 14

викладач Ювсечко Ярослав Володимирович

курс І спеціальність МО (н)

П.І.Б. Шпилько Юлія Сергіївна

2013

Зміст

1. Визначте особливості філософії в ряду різних форм культури. Якими Ви бачите співвідношення філософії та ідеологія, філософії та науки, філософії та релігії, філософії та мистецтва

2. Філософські ідеї в культурі Київської Русі. Розуміння філософії як «любомудрія». Формування софійного типу філософування у вітчизняній філософській традиції

3. Якими Ви бачите можливості аристотелівського способу філософування? Які основні групи наук виділяє Аристотель?

4. Простий категоричний силогізм

Список використаної літератури

1. Визначити особливості філософії в ряду різних форм культури. Якими Ви бачите співвідношення філософії та ідеологія, філософії та науки, філософії та релігії, філософії та мистецтва

філософія ідеологія культура аристотелівський

Співвідношення філософії та ідеологія

Філософія - це обговорення найбільш загальних і абстрактних питань чого-небудь, що має характер мислення або життєвої практики, спрямоване на розробку й критикові підстав суджень і дій, або на побудову цілісних осмислених образів обговорюваних предметів.

Ідеологія -- це система соціально-політичних поглядів і символів (цінностей, ідеалів, принципів), як правило, що служить для консолідації суспільних і політичних сил, рухів, партій у протиставленні поглядам і символам супротивників.

Різні ідеології нерідко беруть на озброєння різного роду філософські ідеї, звичайно спрощуючи їх. Ідеологія, подібно релігії, як правило, не терпить критичного відношення до своїх положень і, особливо, підставам.

Філософія ж завжди бере під сумнів будь-які положення й підстави.

Тому будь-яка ідеологія, насамперед, офіційна, що належить владним групам, прагне обмежити філософію в більшій або меншій мері. Філософія в таких випадках поєднується з визвольними, лібералізуючими ідеологіями, але при їхній перемозі сама перетворюється в ідеологію.

Співвідношення філософія та наука

Подібність філософії та науки - в їх універсалізмі: наука теж прагне охопити теоріями та законами всю різноманітність природних та суспільних явищ.

У давнину - на перших етапах розвитку абстрактних уявлень про світ - філософія і елементи наукових знань становили одне ціле (така єдність зветься синкретизмом). У наші дні філософія і наука існують окремо, і це дозволяє визначити між ними такі відмінності:

- філософія не займається безпосередньо відкриттям законів, а сприяє їх відкриттю, обґрунтовує і узагальнює їх;

- філософські концепції, закони, теорії не претендують на таку загально значущість та універсальність, як висновки точних та природничих наук;

- наука прагне бути об'єктивною, тобто намагається розкрити природу такою, якою вона є безвідносно до суб'єкта дослідника; філософія ж тією чи іншою мірою суб'єктивна, оскільки неможлива без емоційно забарвленого, особистісного компонента - самого філософа.

Співвідношення філософія та релігія

Спільним для філософії та релігії є пошук першооснови світу. Для релігії таким абсолютним началом є Бог. Філософія не може однозначно відповісти на це питання, хоча різні мислителі пропонували свої варіанти відповіді. Філософія недостатньо перебуває у пошуку: річ у тім, що вона не може собі дозволити приймати щось на віру, як це робить релігія. Філософія, як пам'ятаємо, завжди критична, вона спирається на інтелект, тоді як основою релігії є віра - прийняття Істини (чи то пак Божественного Одкровення) без жодних раціональних підстав. Простіше кажучи, філософія - справа розуму, релігія - справа віри. Співвідношення між філософією, релігією та наукою змінювалися з різними культурними епохами в історії людської цивілізації.

У первісному суспільстві провідною формою духовної діяльності людини поставала релігія. Філософія виникає через тисячі років потому, причім одним з джерел філософії є саме релігійні міфи про походження світу та людини.

У сучасному світі утверджується модель співпраці між філософією, наукою та релігією. Людство дійшло висновку, що всі три царини однаково потрібні йому для задоволення різних духовних потреб. Доказом цього є поширення синтетичних утворень: релігійної філософії, філософії науки, філософії релігії тощо.

Можна погодитися із британським мислителем XX ст. Б.Расселом у тому, що «філософія -- це нічийна земля між наукою та релігією». Справді, філософія містить у собі риси як науки, так і релігії, але завжди залишається самодостатньою, унікальною сферою духовної діяльності людини.

Співвідношення філософія та мистецтво

Поза сумнівом, філософія і мистецтво схожі тим, що і те і інше, є певною особовою творчістю, проте не можна приховати і їх відмінності, яка полягає в тому, що філософія мислить в ідеях і поняттях, мистецтво ж реалізується в образах.

Філософія виткана не з художніх образів, а з філософем. Проблема полягає в тому, щоб філософія не уступала мистецтву в причетності до таємниць, проблем, "болючих крапок" буття людину у світі. Мистецтво в порівнянні з філософією більш вибірково, воно на відміну від філософії зайняте пошуком для людини не найбільш значимого, а художньо значимого. Як бачимо, філософію й мистецтво поєднує певний пафос, загострений інтерес до буття людини, яка, втім, не скасовує їхній своєрідності й самостійності.

2. Філософські ідеї в культурі Київської Русі. Розуміння філософії як «любомудрія». Формування софійного типу філософування у вітчизняній філософській традиції

Київська Русь - перша східнослов'янська держава, де в межах духовної культури здійснювалося становлення вітчизняної філософської думки. Але визначити "момент" виникнення філософії як такої, звісно, ніхто не може, оскільки її становлення - це тривале накопичення узагальнених знань про довколишній світ.

Можна лише з упевненістю сказати, що для вітчизняної культури у становленні давньоруської філософської думки принципове значення мав процес християнізації Київської Русі (988). Перемога християнства наприкінці X ст. мала своїм наслідком проникнення античних та середньовічних філософських ідей на Русь через Візантійську імперію та сусідню Болгарію. Цей час і є початком розвитку філософської думки у Стародавній Русі.

Другою важливою передумовою виникнення, поширення та розвитку філософських ідей у Київській Русі є писемність. Історики вважають, що писемність на Русі виникає відразу після утворення слов'янської азбуки Кирилом та Мефодієм, тобто з початку X ст., а набуває розвитку і поширення з середини X ст. Про це свідчать, наприклад, тексти договорів, укладених князями Олегом та /горем у 907,911, 944 роках. їх складали грецькою мовою і відразу ж перекладали і писали руською.

Важливим етапом у зародженні філософської думки на Русі є формування літературно-писемної мови, коли у зв'язку з уведенням християнства почався масовий переклад книг.

У давньоруській літературі XI-XII ст. можна виокремити такі напрями: перекладна література та оригінальна. Перекладалися передусім біблійні тексти, твори отців церкви та богослужебна література, потрібні для практичного функціонування нової ідеології. Біблія перекладалася частинами. У ХШ-ХІV ст. був перекладений Новий Завіт та кілька книг Старого Завіту. Повний же переклад Біблії здійснили лише наприкінці XV ст.

Перше місце серед найпоширеніших у Давній Русі перекладених творів посідає твір Іоана Дамаскіна "Джерело знань". Широко був відомий у Давній Русі слов'янський просвітник Іоанн Болгарський (864-927). Він переклав з грецької твори Іоана Дамаскіна, написав кілька своїх творів і склав слов'янський "Шестиднів", тобто тлумачення біблійного оповідання про шість днів утворення світу (за Біблією).

Поширення в Київській Русі набули і збірки висловів давньогрецьких та римських філософів. Однією з таких була збірка "Бджола", де містилися уривки з філософських творів Платона, Аристотеля, Сократа, Піфагора, Демокріта, Епікура, Анаксагора та ін. Завдяки таким творам, як "Повість про царевича Іосафа" та "Повість про Акіра премудрого", Давня Русь знайомилася з філософською думкою середньовічного Сходу.

У XI-XII ст. з'являються й оригінальні твори давньоруських авторів. На перше місце за своїм філософсько-світоглядним значенням слід поставити "Слово про Закон і Благодать", написане першим руським за походженням митрополитом Іларіоном. У формуванні світоглядних ідей велику роль відігравали і такі твори, як "Послання до Фоми" Клименты Смолятича (сер. XII ст.), "Слово про терпіння та любов" Феодосія Печерського (бл. 1036-1074 рр.), "Златоуст" і "Торжественник", а також "Притча про людську душу і тіло" Кирила Туровського (бл. 1130-1182 рр.), "Слово" та "Моленія" Данила Заточника (кінець XII - поч. XIII ст.). В основу майже всіх руських літописів, що розповідають про початкову історію Русі, покладено літописне зведення, що називається "Повість временних літ". Не можна не згадати.і твір "Слово о полку Ігоревім" (1187). Це не тільки видатний літературний пам'ятник, а й джерело філософських поглядів етапу становлення державності східних слов'ян.

Мислителі, письменники, публіцисти були не тільки серед осіб духовного звання, хоча саме вони переважають у середньовічний період. Значним культурним діячем Київської Русі серед мирян, безсумнівно, є князь Київський Володимир Мономах, автор "Повчання". Це один із небагатьох текстів, де поданий етичний кодекс поведінки мирян.

Загальна кількість рукописних книг часів Київської Русі може становити від 31,5 до 130-140 тисяч томів.

У всіх цих працях знаходять свій вияв особливості, що становлять основу філософської культури Київської Русі.

По-перше, для філософської культури Київської Русі характерний синкретизм, тобто нерозчленованість. Річ у тім, що в культурі Давньої Русі не існувало ще розподілу між різними сферами духовної діяльності людини. Кожен твір тієї епохи для нас є водночас пам'яткою і історії, і літератури, і філософії.

По-друге, для філософської думки тієї епохи характерна різноманітність підходів до розв'язання тих чи інших проблем. Вона розвивається не як монолог, обмежений православною догмою, а як поліфонія (багатоголосся) різних позицій.

По-третє, для філософської думки того періоду характерна теїстичність, тобто розвиток під егідою церкви, церковного світогляду. Однак, будучи теїстичною, вона не була теологічною.

По-четверте, для філософської культури Київської Русі характерна етизація. Це означає, що розгляд будь-яких проблем здійснювався книжниками з позиції етики: через конфлікт сил добра і зла.

По-п'яте, для філософської думки періоду становлення характерна історіософічність. Тобто центральною проблемою філософської думки Київської Русі була проблема вироблення уявлень про людську історію.

Переважаючим у подальшому становленні філософії Київської Русі стає платонівський мотив філософії як "любомудрія", тобто "софійне" розуміння філософського знання. У платонівсько-християнській традиції "софія", тобто "мудрість" тлумачиться як особистісне, а не абстрактне значення, що свідчить про екзистенціальність (життєвосмисловість) філософської думки, а християнство сприймається під знаком Софії". (Недаремно сааме Софії - Мудрості в Київській Русі було присвячено три її головних храми: у Києві, Новгороді та Полоцьку), а хрещення Русі змальовується одним із перших київських любомудрів Іларіоном як прихід "примудрості Божої" - Софії. Тому мудрість є не просто "віданням", тобто знанням. Вона є знанням не речей самих по собі, а їхньої суті, яка є "божественним задумом" їх творіння.

Філософування це:

1) філософування -- це фундаментальний спосіб людського буття, який із різним ступенем інтенсивності супроводжує людину впродовж усього її життя;

2) філософування полягає у глибоко особисті с них міркуваннях людини про унікальність і неповторність власної присутності у світі.

«Софійний» спосіб філософування реалізує себе в діалектичному методі.

Альтернативне «софійному» -- «епістемне» (від грец. «епістеме» -- знання, наука) знання наголошує на «збігові», тотожності свого змісту зі змістом сущого і тим самим спрямоване на отримання істини. Істина ж, як відомо, максимально елімінує зі свого змісту все, що виходить за межі сущого (можливе, належне, доброчесне тощо). Звідси, можливо, й народився стародавній анекдот, який приписує Аристотелю, цьому фундаторові «епістемного» способу філософування, слова: «Платон мені друг, та істина -- дорожча». Епістемний спосіб філософування реалізує себе в догматичному («метафізичному») методі.

«Софійний» спосіб філософування приймає нормальним станом людської думки плюралізм, «поліфонію», творче розмаїття людської думки, а не єдність і «одностайність» останньої, що тиражуються від індивіда до індивіда. Що ж до «епістемного» способу філософування, то його орієнтації збігаються з процедурами догматичного методу, які зводять діалог до монологу, поліфонію до монофонії.

Слід, одначе, відразу застерегти від спрощеного (вульгарного по суті) уявлення про «софійний» спосіб філософування (і діалектичний метод) як про «правильний» (тим більше «єдино» правильний) спосіб мислення всупереч «неправильності» епістемного способу філософування (і догматичного, «метафізичного» методу). Коли говорять про «однобічність», «обмеженість» «епістемного» мислення та догматичного методу, то це зовсім не означає відсутності в них певної філософської цінності.

Не тільки «софійність» і діалектика, а й «епістемність» і догматизм виконують важливі й потрібні для нормального перебігу філософського процесу функції. Функції ці хоч і різні, але взаємодоповнюючі. Діалектика активізується щоразу, коли перед філософією постають проблеми, що потребують вибору напрямів філософського пошуку, потребують нових, нестандартних творчих ідей. Діалектика працює в ситуаціях неусталеності, плинності та мінливості. Догматичний же метод, як і «епістемність», активізується всякий раз, коли перед філософією постають проблеми необхідності систематизації, упорядкування, зрештою -- гармонізації наявного (здобутого в широкому творчо-діалектичному пошуку) матеріалу.

3. Якими Ви бачите можливості аристотелівського способу філософування? Які основні групи наук виділяє Аристотель?

«Всі науки більш необхідні, ніж філософія,

але краще її немає жодної» (Арістотель)

Арістотель (384-322 pp. до н. е.) - видатний старогрецький мислитель. Його батько був придворним лікарем македонського царя Філіпа II. 17-літнім юнаком Арістотель вступив до платонівської Академії, у якій пробув двадцять років до самої смерті Платона. Внаслідок серйозних розбіжностей і довгих дискусій з Платоном він заперечує погляди платонізму й покидає Академію. Декілька років був вихователем Александра Македонського. Заснував у Афінах Лікей, який став одним із головних центрів розвитку науки у Стародавній Греції. Філософська школа Арістотеля називалась перипатетичною, тобто школою філософів, що прогулюються.

Аристотелівський спосіб філософування тлумачить філософію вже як науку про суще і тому, зрозуміло, вбачає головне її завдання в осягненні істини.

Аристотель дотримувався, говорячи сучасною мовою, системного підходу, тому що розглядав живе тіло та його здібності як доцільно діючу систему. Його важливим внеском є також ствердження ідеї розвитку, що здатність вищого рівня виникає на основі попередньої, більш елементарної. Аристотель співвідносив розвиток окремого організму з розвитком усього тваринного світу. В окремій людині повторюються при її перетворенні з дитини в зрілу особу ті ступені, які пройшов за свою історію органічний світ. У цьому узагальненні була закладена ідея, названа згодом біологічним законом.

Аристотель також уперше заговорив про необхідність виховання і необхідність співвідношення педагогічних методів з рівнем психічного розвитку дитини. Він запропонував періодизацію, основою якої є виділена їм структура душі. Дитинство він розділив на три періоди: до 7 років, від 7 до 14 і від 14 до 21 року. Для кожного з цих періодів повинна бути розроблена визначена система виховання. Наприклад, говорячи про дошкільний вік, Аристотель підкреслював, що в цей період найважливіше місце посідає формування рослинної душі; тому для маленьких дітей таке значення має режим дня, правильне харчування, гігієна. Школярам необхідно розвивати й інші властивості, зокрема рух (за допомогою гімнастичних вправ), відчуття, пам'ять, прагнення. Моральне виховання повинне ґрунтуватися на тренуванні в моральних учинках.

Аристотель розділив науки на три більші групи: теоретичні (“умоглядні”), практичні (“розважливі”) і творчі (продуктивні).

До перших він відніс філософію, математику й фізикові, до других - етику й політикові, до третіх - мистецтво, ремесла й прикладні науки.

Як видне, третя група це не зовсім науки в сучаснім розумінні: це знання про те, як щось можна “зробити”, зробити.

Для Аристотеля вони є базовими, відправляючись від яких слід іти до знання більш теоретичному й загальному. Потрібно звернути увагу й на те, що під практичними науками Стагирит розуміє етику й політикові, тобто те, що пов'язане зі спілкуванням людей. Основа етики й політики - розважливість, а практичні науки - це науки про вчинки й про вибір правильної лінії поведінки серед людей. Для Аристотеля практичні науки - вчення про один з видів мудрості: умінні спілкуватися з людьми, але “усяка держава представляє свого роду спілкування, усяке ж спілкування організує заради якого-небудь блага... більше інших і до вищого із усіх благ прагнути те спілкування, яке є найбільш важливим з усіх і обіймає собою всі інші спілкування. Це спілкування й називається державою або спілкуванням політичним”. Таким чином, політика попадає в клас практичних наук, вивчаючи найбільш важливу сферу спілкування. Однак людей не задовольняє ні знанням того, як щось можна зробити, ні того, як відбувається спілкування і як слід спілкуватися, - людину цікавлять і питання миру, душі, причини саме такого, а не іншого їхнього обладнання. Причому ці питання можна поставити й поза їхнім зв'язком із практично-морально-політичними й ремісно-продуктивними потребами. Тоді виникають науки теоретичні, або “умоглядні”, серед яких фізика (однієї із частин якої Аристотель уважає психологію), математика й, нарешті, найбільше “умоглядна” із усіх наук - філософія.

Філософія - найбільш загальна із усіх наук, тому вона є “уміння всіх умінь”, виражене у формі чистого знання. Отже, стосовно всіх інших наук вона виступає як те, що формує найбільш загальні принципи, що діють у всіх науках. Однак філософія сама по собі не переслідує ніяких практичних і емпіричних цілей, вона не пов'язана з використанням її знань для задоволення матеріальних потреб. Оскільки інші науки підпорядкуванні цим цілям і потребам, оскільки вони не самокоштовні, залежать від них. Умоглядність і відмова від того, щоб бути використаної в яких-небудь лежачі за її межами цілях, є не недолік, а гідність філософії. Тільки так вона може виразити й дозволити глибинну потребу людини - прагнення одержати відповідь на “останнє чому”. У філософії виражається чиста спрага знання, пристрасть до істини, що втримує від неправди. “ Таким чином, - містить Аристотель, - усі інші науки більш необхідні, чому вона, але краще її - немає ні однієї”.

4. Простий категоричний силогізм

Силогізм є такою формою умовиводу, в якій з двох суджень з необхідністю випливає третє, причому одне із цих суджень є загальностверджувальним або загально заперечним.

До складу опосередкованих дедуктивних умовиводів входять різні за відношенням судження, зокрема, категоричні (простий категоричний силогізм), розділові (суто розділовий умовивід), умовні (суто умовний умовивід) та різні комбінації цих суджень, які загалом становлять відповідні різновиди розділових та умовних умовиводів.

Категоричним силогізмом називається такий опосередкований дедуктивний умовивід, що складається з двох засновків (посилок) і висновку, які є категоричними судженнями.

До складу простого категоричного силогізму входять: більша посилка, менша посилка і висновок.

Список використаної літератури

1. Данильян О.Г. Основи філософії [Текст]: навч. посіб. / О.Г. Данильян, В.М. Тараненко. X.: Право, 2003.

2. Сучасний словник із суспільних наук [Текст] / за ред. О.Г. Данильяна, М.I. Панова. X.: Прапор, 2006.

3. Філософія: Підручник / І.В. Бичко, І.В. Бойченко, В.Г. Табачковський та ін. 2-ге вид., стереотип. К.: Либідь, 2002.

4. Крымский С.Б. Философии как путь человечности и надежды. К., 2000.

5. Карпов В., Натурфилософия Аристотеля и ее значение в настоящее время, М., 1911.

6. Казанский А.П. Учение Аристотеля о значении опыта при познании. Одесса, 1891.

Размещено на Allbest.ru