Феміністська епістемологія як постнекласичний феномен

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Інтерес до вивчення феміністської епістемології зумовлений різноманітними об'єктивними чинниками. Передусім він викликаний зміною глобального цивілізаційного імперативу. Відношення людина-світ більше не можуть описуватися в термінах панування і підпорядкування. Сучасна соціокультурна дійсність як гетерогенна, мінлива, різноманітна, плюральна викликає до життя нові, нетрадиційні, альтернативні, часом провокаційні підходи, що дозволяють відійти від однозначного визначення реальності і людини, відмовитися від понять лінійності і редукціонізму на користь гармонії, цілісності, багатоманітності.

Поряд з тим, необхідно враховувати значне зростання впливу науки на розвиток, формування і трансформацію багатьох сфер людської життєдіяльності у сучасному світі. Виникнення потужної індустрії знань, створення нових технологій, перетворення життєвого простору людини (наприклад, природне, культурне, інтелектуальне), що постійно зростає, - усе це так або інакше має своєю метою розвиток і зростання наукового знання. Проте останнім часом наука розвивається вже не тільки в академічних рамках, але й активно взаємодіє з іншими практиками і технологіями, що мають безпосереднє відношення до людського життя. Ці “контакти” свідчать, що наука не завжди позитивно впливає на життя людини і людське існування. Наукове знання, що піднесло себе до висот раціональності, об'єктивізму та абстракції намагалося поширити свої стандарти і норми на різні сфери буття людини. Проте, зіткнувшись безпосередньо зі світом людини, що визначається соціальними, екологічними, культурними, моральними та іншими характеристиками, наукове знання змушене було визнати обмеженість своїх можливостей. Таким чином, існування відчуженого, абстрактного, “безсуб'єктного” знання стає неможливим за теперішніх умов.

Класична “воля до знання” - прагнення осягнути різноманіття дійсності за допомоги метафізичних категорій та бінарних опозицій перетворилася у “волю до системи” - легітимацію певного “центру” істини, що дуже влучно позначено терміном Ж. Дерріда “фаллогоцентризм” (єдність “логосу”, “фаллосу” та “кратосу”). Але із руйнуванням імперативу панування/підкорення та кризою фаллогоцентричного дискурсу знання вивільняється з під їх влади. Розпочинається пошук інтелектуального простору для розміщення “нефілософських” дискурсивних практик. Набувають легітимності маргінальні практики репрезентації, підкреслюючи необхідність урахування значимості когнітивних особливостей тих чи інших агентів знання (наприклад, жінок, кольорових, гомосексуалів).

Крім того, відмова від “безпристрасного” знання спричиняє спроби його певного “забарвлення”: сучасні епістемології пропонують множину інтерпретацій пізнавальних процедур, виходячи з різних точок відліку - класу, раси, статі, гендеру тощо. Значущість дисертаційного дослідження полягає в тому, що в ньому концентрується увага на вивченні гендерного виміру знання. Феміністська епістемологія, яка досліджується в роботі, на перший план висуває саме гендеровану пізнавально-комунікативну практику, висвітлюючи позицію жінки-суб'єкта, ставлячи під сумнів онтологічні і епістемологічні засади класичної науки та спростовуючи її пануючу “маскуліністську” модель та основні категорії.

Певною мірою актуальність дисертаційної роботи зумовлюється й активністю самого феміністського руху, його визначними досягненнями у галузі політики, економіки, психології, соціології, які розповсюджуються і на сферу філософії - епістемологію. Однак філософські аспекти фемінізму донедавна перебували поза полем зору вітчизняних вчених. Такий стан речей пояснюється відсутністю соціального замовлення на теоретичні дослідження в цієї галузі, а також негативним ставленням на пострадянському просторі до фемінізму взагалі та відношенням до “жіночих” тем як до ілюстративного, часом екзотичного матеріалу. Через що феміністська епістемологія, як розділ феміністської філософської теорії, виявилася невивченою, маловідомою науковій громадськості. Це також зумовлює актуальність даного дисертаційного задуму.

Зв'язок роботи із науковими програмами. Дисертація виконана в рамках наукової теми кафедри філософії та соціології “Філософський аналіз сутності самоорганізації складних систем”, яка розробляється з 1996 р.

Міра наукового опрацювання проблеми. Починаючи з 70-х рр. термін “феміністська епістемологія” широко використовується в західній літературі. Проаналізовані праці з феміністської епістемології можна згрупувати по таких напрямках відповідно до проблем, які в них вирішуються: 1) критика традиційної науки і знання та постулювання феміністської епістемології; 2) обґрунтування постмодерністського контексту феміністської епістемології; 3) скептичне ставлення щодо можливого сполучення фемінізму і постмодернізму; 4) заперечення можливості існування феміністської науки і епістемології.

До першого напрямку варто віднести публікації таких відомих американських епістемологів, як С. Хардінг, Х. Роуз, Е. Фі, Н. Хартсок, видання з проблем феміністської теорії знання за редакцією Л. Альков і Е. Поттер, Е. Гаррі та М. Пірсалл, де феміністській критиці піддаються загальновизнані взірці об'єктивності та раціональності, критерії науковості. Низка праць присвячена вивченню феміністського критичного потенціалу і його впливу на соціальні науки (М. Весткотт, Е. Гросц, Р. Берман, Е. Грей, К. Мерчант).

Багато авторів концентрують увагу на проблемах феміністського дослідження і методів: М.М. Фоноу і Дж. Кук (рефлексивність і “зростання свідомості”); Дж. Аккер, К. Баррі, Дж. Ессевельд (повсякденність як проблема феміністського аналізу); М. Майес і В. Шива (етичні питання феміністського дослідження); С. Рейнхарц (феміністські методи в соціальному дослідженні); Дж. Масон, Т.Е. Джаяратн і А.Дж. Стюарт (якісне дослідження); Р. Хаббард, Д. Харевей (феміністські підходи в біології); Г. Мур, М. Ді Леонардо (феміністська антропологія); Д. Спендер (феміністська концепція освіти); А. Тікнер, К. Хатчінгс (феміністська концепція теорії міжнародних відносин).

До другого напрямку відносяться праці, в яких аналізується взаємодія феміністської і постмодерністської методологій. Серед них публікації Л. Ніколсон, Дж. Флекс, С. Хекман, Р. Брайдотті, Т. де Лауретіс, в яких з позицій логіки множинності, партикуляризму, дискурсивності мислення трактуються головні поняття феміністської теорії - суб'єкт, гендер, влада та ін., причому постмодернізм розглядається як найбільш адекватна теоретична засада для розбудови феміністських концепцій.

До третього напрямку належать праці, що демонструють скептичні позиції щодо теоретичної спорідненості фемінізму та постмодернізму, а також намірів феміністської епістемології (К. Ді Стефано, С. Бордо).

Четвертий напрямок репрезентований працями М. Лазрег, О. Мангена, М. Барретт, С. Клегг, Л. Ентоні, Е. Андерсон, Х. Лонгіно, які стверджують про відсутність необхідності радикальної відмови від загальновизнаних наукових традицій та проголошення “особливої” феміністської науки, говорять про можливість лише феміністської перспективи наукового дослідження.

Стан справ у західній літературі вочевидь контрастує зі сформованим відношенням до феміністської теорії і методології в пострадянському суспільствознавстві. У вітчизняній літературі поняття “феміністська епістемологія” не здобуло розповсюдження. Для української суспільної думки властиві значною мірою історичний (Л. Смоляр), культурологічний (І. Лебединська, О. Луценко,), соціологічний (Н. Лавріненко), економічний (Т. Журженко) ракурси розгляду фемінізму. Слід відзначити також публікації по екофемінізму (К. Карпенко). Визначенню філософських засад фемінізму присвячені монографії І. Жерьобкіної, яка розглядає феміністську філософію в контексті постструктуралізму.

В працях російських дослідників (О. Вороніна, Т. Кліменкова) дається глибокий філософський аналіз проблем, що стосуються феміністської теорії - патріархатний світогляд, маскулінізм, андроцентризм, співвідношення статі і гендера. Останнім часом вивченню безпосередньо феміністської епістемології присвячена низка публікацій. Так, О. Здравомислова й А. Тьомкіна розглядають феміністську епістемологію як критику епістемологічних засад традиційного знання. Інша авторка, А. Костікова, пропонує підхід до феміністської епістемології як до одного з можливих варіантів виходу з так званої “епістемологічної кризи”, що виникла за умов панування позитивізму.

Важливе значення в методологічному плані мають дослідження російських (В. Порус, В. Стьопін та ін.) та вітчизняних вчених (І. Добронравова, В. Загороднюк, В. Кізіма, В. Лук'янець, І. Предборська), в яких обґрунтовується новий підхід до вивчення науки і людини - багатовимірний, нелінійний, пост-некласичний. Дисертантка також відзначає вплив праць Є. Бистрицького, С. Кримського стосовно визначення екзистенційних засад знання, а також низку публікацій щодо розвитку альтернативної науки (М. Ведмедєв, І. Касавін, В. Філатов).

Проте, у працях вищезазначених авторів методологічні засади феміністської епістемології, її структура та принципи не є предметом спеціального наукового дослідження.

Мета і завдання дослідження полягають в тому, щоб показати сутність феміністської епістемології, розкрити її методологічне значення для природничонаукового та гуманітарного знання.

Для досягнення зазначеної мети пропонується вирішити такі завдання:

- проаналізувати теоретичні витоки і засади феміністської епістемології, розкрити її значеннєву спадкоємність із постпозитивізмом, соціологією знання, постмодерністською теорією;

- вивчити методи і принципи феміністської епістемології; виявити різноманіття феміністських тлумачень “епістемології” і “методології”, показуючи різноманітні підходи, що пов'язані з різним розумінням поняття “досвід”;

- визначити місце і роль феміністської епістемології в структурі пост-некласичної науки, дослідити внесок феміністської теорії знання у формування нового етапу в розвитку науки;

- показати евристичні можливості феміністського мислення, розглянувши процес розширення предметної сфери феміністської епістемології.

Об'єктом дослідження є пост-некласичний етап у розвитку філософії і методології науки.

Предметом дослідження виступає феміністська теорія знання як пост-некласичний феномен.

Теоретична та методологічна основа дисертації. Пост-некласична концепція знання, розвинута в працях вітчизняних дослідників, є головною теоретичною базою дисертації. Методологічну основу наукової праці складає ідея синтетичного теоретизування, за допомогою якої різні пост-некласичні епістемологічні позиції розглядаються не як опозиційні, а як такі, що доповнюють одна одну, демонструючи різноманітні описові та інтерпретативні стратегії щодо розуміння складності процесу пізнання.

У процесі розв'язання порушених питань використовувалися праці таких дослідників як Ж. Дерріда, М. Фуко, Ж. Делез, Дж. Ваттімо, М. Полані, П. Фейєрабенд, В. Куайн, С. Хардінг, Е. Андерсон, Х. Лонгіно, Дж. Флекс та ін. Іноземна література філософського, соціологічного характеру є головним джерелом дослідження.

Наукова новизна дослідження виражається в тезах, що виносяться на захист:

Дано визначення феміністської епістемології як теорії знання, що досліджує гендеровану пізнавально-комунікативну практику через артикулювання позиції жінки як суб'єкта знання.

Досліджені теоретичні витоки феміністської епістемології, якими є постпозитивізм, соціологія знання та постмодернізм.

Вперше у вітчизняних соціальних науках феміністська епістемологія проаналізована і кваліфікована як різновид пост-некласичного філософського знання. Виокремленні такі пост-некласичні риси феміністського знання як: множинність істини; багатовимірність людського буття; контекстуальність, історичність та дискурсивність знання; холономний підхід.

Сформульовані методологічні принципи феміністської теорії знання: гендеровимірність, рефлексивність, відмова від суб'єкт-об'єктної опозиції, визнання етичних норм дослідження та його орієнтація на дію, які разом із пост-некласичними рисами визначають її провідні тенденції на гуманізацію та антропологізацію знання.

Показано різноманіття тлумачень феміністської епістемологічної позиції як підтвердження плюральності і гетерогенності феміністського дискурсу, що дає підставу говорити про існування не просто “фемінізму”, а “фемінізмів” - емпіристського, пост-марксистського, психоаналітичного, постмодерністського, кожний з яких продукує свій тип знання.

Виявлено міждисциплінарний характер феміністської епістемології як такої теорії знання, чиї провідні ідеї побудовані на межі природничих і соціальних наук. Феміністська критика сутності традиційного знання в біології, антропології, соціології, освіті, етиці та теорії міжнародних відношень, освіті дозволяє синтезувати унікальне знання (часто названо як Women's Studies, або жіночі студії), яке охоплює множину підходів різноманітних дисциплін, точкою перетинання яких є питання про жінку як агента знання.

1. Теоретичні витоки та напрямки феміністської епістемології

Розглядаються передумови її виникнення, а також генеза поняття “феміністська епістемологія”. Дисертантка показує, що численні спроби створення і розвитку феміністських теорій знань ведуть своє походження з кінця 60-початку 70-х рр. Передумови виникнення феміністської епістемології пов'язані з: 1) антисциєнтистською критикою щодо науки як культурно-світоглядного ідеалу, її епістемічних цінностей, універсальності методів та ін.; 2) критикою традиційної науки, розвинутої феміністами в біології і соціобіології (феміністськими теоретиками було зауважено, що вчені доволі часто використовували неприпустимі екстраполяції у дослідженні, яке відрізнялося певною “вибірковістю” до об'єкта, що вивчається, та неадекватністю в інтерпретації фактів); 3) постмодерністською критикою владних відносин, трансцендентального суб'єкта, одноманітності у визначенні реальності.

Проблематизуються визначення “феміністської епістемології” у працях дослідників, що репрезентують емпіризм, концептуалізм (засаднича епістемологія), постмодернізм/ постфемінізм. В рамках емпіризму (70-80-е рр.) була розпочата критика традиційної науки як такої, що несе на собі відбиток сексизму й андроцентризму, відзначаючи при цьому однобічність традиційної (“патріархатної”) епістемології. Особливий акцент тут робиться на широкій залученості жінок до науки, розширенні інтелектуального потенціалу традиційних теорій із включенням до них специфічних жіночих проблем. Представники концептуалізму (80-90-е рр.), бачили своє завдання у пошуку засад для розвитку “особливої” феміністської теорії знання, її концептуального оформлення. Постмодерністський напрямок (90-е рр.) характеризується високим ступенем скептицизму, критичним відношенням щодо будь-якої когерентної теорії. Основні феміністські поняття розглядаються тут з позицій плюралізму, амбівалентності, фрагментарності. На етапі постфемінізму (кінець 90-х рр.) відбувається вихід за межі суто феміністської політики в інтерпретації пізнавальної діяльності, знання і т.д. Феміністське перестає асоціюватися тільки лише з жіночим. До кола феміністського аналізу підключаються активно обидві статі, їхні взаємовідносини між собою, взаємозв'язок із різноманітними інтелектуальними, культурними, соціальними структурами різного рівня.

У дисертації пропонується визначення феміністської епістемології в річищі соціальної епістемології як такої, що вивчає процес виробництва знання гендерованими суб'єктами/агентами та його інтерпретацію через соціально-культурний контекст. Феміністська епістемологія також розглядається як одна з тенденцій на антропологізацію пізнання: спроба не просто “олюднити” науку, але й додати “забарвлення” безособовому, універсальному визначенню людства. Ця позиція співзвучна критичним намірам таких пост-некласичних практик як постпозитивізм, соціологія знання та постмодернізм, на перетинанні яких локалізується феміністська епістемологія в її сучасному варіанті.

Сучасний етап в розвитку науки характеризується в дисертації як пост-некласичний. Виникнення постнекласичної, альтернативної або пост-традиційної науки є деякою мірою реакцією на панування протягом тривалого часу класичного типу раціональності (“картезіанського ідеалу науки”). Підкреслюється, що спроби подолання домінуючої класичної парадигми вже неодноразово здійснювалися в науці. Постпозитивізм, соціологія знання та постмодернізм також зробили свій внесок у деконструкцію класичних ідеалів та розвиток пост-некласичного світогляду.

На думку автора, пост-некласична спрямованість пост-позитивізму полягає у: 1) зверненні до історії та умов виникнення знання, наголошуючи на його плюралістичності, релятивності, навантаженості, контекстуальності, фалібельності, натуралізованості; 2) зміні взірців науковості, раціональності; 3) акценті на багатовимірності знання. Вказані тенденції знайшли свій відбиток у соціальній епістемології Р. Харре (соціальна природа знання), епістемології “неявного” знання М. Полані (персоніфікація знання), анархістській епістемології П. Фейєрабенда (плюралізм та релятивність знання), епістемології як антропології знання І. Елкани (соціокультурний контекст знання).

Аналіз проблемного поля когнітивної соціології, зокрема концепцій К. Мангейма, Д. Блура, Б. Латура, етнометодологічних досліджень Г. Гарфінкеля дозволяє зробити загальні висновки щодо пост-некласичних рис соціології знання. Останні визначаються дисертанткою як екзистенційний вимір пізнання, ототожнення наукового знання з сукупністю настанов та вірувань, пріоритетність “ситуаційних досліджень”.

Онтологічні та епістемологічні положення постмодернізму розглядаються в дисертації через ідею “розрізнення” М. Фуко та Ж. Дерріда, концепції “деконструкції” Ж. Дерріда, “влади-знання” М. Фуко, “становлення” Ж. Дельоза. Постнекласичні інтенції постмодерністської теорії окреслюються в роботі як деконструкція метафізики присутності, елімінація бінарних опозицій, визначення влади як такої, що конституює всі інші відносини, плюральність істини та інтердисциплінарність.

Дослідив головні ідеї постпозитивізму, соціології знання та постмодернізму, дисертантка формулює такі постнекласичні характеристики сучасної епістемології: 1) трансценденція метафізики присутності (руйнування розуміння буття як такого, що “стало”, за яким підіймається постать трансцендентального, надісторичного універсуму - реальності, суб'єкта, знання); 2) перевизначення епістемічних цінностей науки (відхід від однозначності та монізму у дефініції “раціональності”, “істини”, “знання” та розгляд їх з позиції множинності та історичності); 3) нелінійсть та перервність як стратегії інтерпретації фізичних та соціальних явищ (відмова від атомізму та редукціонізму на користь динамічних співвідносин цілого та частки); 4) символізм та репрезентація як засоби конструювання знання (визнання соціального характеру мови); 5) “трансгресія меж” (створення міждисциплінарного простору як найбільш адекватного для вивчення складних проблем пізнання); 6) відмова від авторитаризму та елітарності традиційної науки (необхідність залучення значного потенціалу досить корисних “позанаукових” методів в наукове дослідження); 7) перегляд методологічних засад традиційних концепцій здобуття знання, зокрема, в освітянській та науковій діяльності).

Провідні напрямки феміністської теорії знання.

Показуються визначальні феміністські стратегії: емпіризм, концептуалізм або засаднича епістемологія, постмодернізм та соціальна епістемологія. Розгляд цих напрямків дозволяє зрозуміти загальну тенденцію розвитку феміністської епістемології.

Так, феміністський емпіризм (Е. Келлер, Е. Фаусто-Стерлінг) стверджує, що феміністське дослідження більш об'єктивне, оскільки не пов'язано з андроцентричними стереотипами. З погляду феміністського емпіризму, науковому дослідженню властиві сексизм і андроцентризм як соціальні забобони, які є результатом “поганої” (“чоловічої”) науки та створені ворожими позиціями і хибними судженнями, які зумовлені, у свою чергу, марновірством, неуцтвом і низьким освітянським рівнем. Такі стереотипи проникають у дослідницький процес особливо на етапі ідентифікації і дефініції наукових проблем, але також їхня поява можлива при оформленні дослідження, зборі й інтерпретації фактів. Логіка феміністського емпіризму полягає в тому, що сексистські й андроцентристські забобони можуть бути еліміновані або “скориговані” жінками-вченими за допомогою суворого дотримання існуючих методологічних норм наукового дослідження. Феміністські емпіристи розуміють “удосконалення” науки також через кількісне зростання чисельності жінок в академічних інститутах.

Феміністський концептуалізм, або засаднича теорія (С. Хардінг, Х. Роуз, Н. Хартсок) як другий напрямок феміністської епістемології доводить, що феміністське дослідження більш моральне і “розуміюче”, ніж інші, оскільки базується на досвіді боротьби жінок проти різноманітних форм гноблення (політичного, економічного, культурного, морального, фізичного й ін.). Феміністські концептуалісти проголошують відхід від традиційних норм наукового знання та розвиток “особливої”, “кращої” феміністської епістемології. У дисертації розглянуті дві найбільш яскраві позиції в плані обґрунтування феміністської засадничої епістемології: психоаналітична та постмарксистська.

Феміністська психоаналітична концепція виходить з того, що знання було конструйовано з позицій фрагментованої “самості”: тобто на поверхні вочевидь досвід зрілої людини, “чоловічий досвід”, як доводять феміністи. В той час як “жіночий досвід” лежить поза межами традиційного знання, на периферії. Таким чином, завданням феміністської епістемології є поворот до “репресованого” знання, фемінного досвіду, включення його до змісту академічних дисциплін.

Постмарксистський підхід у феміністській епістемології ґрунтується на аналізі ефектів гендерного розподілу праці. Така позиція припускає критику науки та технології з феміністської перспективи (традиційна наука характеризується як нейтральна, відчужена, “мілітаризована”) і критику патріархату (поряд з капіталізмом) як системи, що пригноблює і підкоряє жінок інтересам чоловіків. Патріархатне розглядається як форма пригноблення, що забезпечує контекст, структуру, підтримку і легітимацію для різноманітних сексистських актів дискримінації. У даному підході чітко простежується екофеміністська критика сучасної науки як відповідальної за згубний вплив на навколишнє середовище, що, в першу чергу, зумовлюється маскулінним характером науки. Феміністська засаднича епістемологія в пост марксистському варіанті розглядається як більш “досконале” знання, оскільки, згідно з марксизмом, інтелектуальні прозріння вважаються привілеями саме “пригноблених” суб'єктів, якими є жінки.

Феміністський постмодернізм (Р. Брайдотті, С. Хекман), третій епістемологічний напрямок, показує, що корінь всіх істотних дихотомій міститься в опозиції чоловік/жінка. Провідна критика феміністських постмодерністів спрямована проти фаллоцентризму як дискурсивної форми пригноблення жінок. У феміністському постмодернізмі постулюється відмова від раціональної моделі знання (як знаряддя доби Просвітництва), визнання, що не існує єдиної, універсальної епістемології, а є лише “плинні обрії”, де немає меж між суб'єктом і об'єктом, присутні взаємодія мови і світу, які конституюють значення і реальність. Епістемологія в даному контексті розглядається як лінгвістичне, історичне, політичне і психологічне дослідження форм утворення знання і конфліктів усередині окремих дискурсивних формацій.

Розвиток наступного напрямку - феміністської соціальної епістемології, з точки зору автора, є синтезом думок щодо визначення феміністської перспективи в науці. Порівнюючи різні феміністські епістемологічні позиції, дисертантка робить висновок про те, що саме соціальна епістемологія є найбільш релевантним підґрунтям для розвитку феміністських ідей щодо знання. Соціальні епістемологи (Е. Андерсон, Х. Лонгіно) не відкидають ідеали раціональності та об'єктивності, як “застарілі” або “маскулінні”, але включають їх в аналіз гендерних структур та наполягають на “ціннісно-навантаженому” дослідженні, рішуче спростовуючи позитивістські настанови щодо відсутності всякого морального або ідеологічного підтексту в когнітивній практиці. Основною метою феміністської епістемології, таким чином, стає вивчення впливу гендера на характер, розвиток, виробництво знання та аналіз гендерних стереотипів у науковому дослідженні.

У цьому розділі стверджується, що постпозитивізм, соціологія знання та постмодернізм є теоретичними витоками феміністської теорії знання. Виникнення феміністської епістемології - це результат розвитку науки та філософії наприкінці другої половини ХХ століття. Провідною характеристикою цього процесу є посилення постнекласичних тенденцій. Крім того, підкреслюється, що значну роль в становленні феміністської епістемології відіграв безпосередньо феміністський світогляд, який спрямований проти будь-яких форм примусових обмежень багатовимірного складу особистості.

2. Методологічні засади феміністської епістемології

Розгляд принципів, методів феміністського дослідження, можливостей їх ефективного застосування в різних галузях знання.

Принципи і методи феміністського дослідження.

Аналіз феміністських дискусій у сфері знання, що точаться навколо визначення епістемології, методології, феміністських дослідницьких методів/технік і можливості існування власне феміністської науки і феміністського методу. У даному підрозділі наводяться різні визначення епістемології і методології, що зумовлено, як вважає дисертантка, різноманітним розумінням “досвіду жінок”, а також різними філософсько-методологічними позиціями дослідників. Проте, обґрунтовується особливість феміністської епістемології, яка полягає у зверненні до “досвіду жінок”, висуванні реального історичного суб'єкта з його власними цілями, ідеалами, бажаннями. У зв'язку з цим аналізується базове феміністське поняття - “досвід жінок” та епістемологічні аспекти його вивчення (письмове свідоцтво, автобіографія, історія життя).

В дисертації висвітлюються методологічні принципи феміністської епістемології. До них відносяться:

Гендеровимірність - врахування впливу гендерних позицій на конституювання знання. З цієї точки зору феміністські теоретики аналізують роль гендерної належності при оцінці результатів наукової діяльності, ступінь диференціації наукових галузей за гендерною ознакою (існування “жіночих” та “чоловічих” дисциплін), гендерні стереотипи у теоретичних дослідженнях (наприклад, прояви андроцентризму та сексизму).

Рефлексивність (як критичний аналіз, вивчення аналітичної природи дослідницького процесу, крос-просякаючий огляд місця й учасників цього процесу, включаючи вивчення реакцій самого дослідника) та відмова від суб`єкт-об`єктної опозиції (дослідник-досліджуване), що забезпечує аналіз тих шляхів дослідницького процесу, які затушовували внесок жінок у дослідницьку практику.

Етизація науки, або “етико-політичний вимір” знання, що означає переміщення акценту від “погляду поверх” на “погляд знизу” щодо взаємодії дослідник-досліджуване.

Орієнтація дослідницького процесу на дію, що передбачає трансформацію патріархальних соціальних інституцій.

У даному підрозділі також відзначаються інноваційні феміністські методи/техніки, тобто ті, які дозволяють найбільш всебічно проаналізувати “досвід жінок”. Серед них виокремлюються: зростання свідомості (діалогічна взаємодія між дослідниками та тими, які вивчаються, а також розкриття прихованих пластів психіки особистості, що приводить до так званого “емоційного катарсису”, “академічного інсайту” і т.п.); драма (проблематизація досвіду, асиметричності відношень дослідник/досліджуване через перформативний акт); генеалогія жіночих взаємовідносин (дослідження спільності інтересів жінок в різні історичні часи); метод опису “поліфонічного потоку свідомості” (конструювання “полівокальних” текстів з метою руйнування особистості “автора”); тріангуляція (застосування більш одного метода водночас); візуальні техніки (використання фото, відеопродукції, орієнтуючи дослідження на дію).

Автор підкреслює, що оригінальність феміністського дослідження полягає у зміні суб'єкта, об'єкта, змісту та критеріїв знання, а також у виборі нових форм та технік збору даних. Відзначається, що не всі перелічені вище методи є науковими в строгому розумінні слова, але можуть розглядатися як методи альтернативної науки. Наголошується, що не існує “особливого” феміністського методу дослідження. Мова йде про феміністську перспективу (певне бачення, зумовлене феміністським світоглядом) дослідницького процесу, її впровадження у природничонауковому і гуманітарному знанні.

Феміністська методологія в конкретно-науковому знанні.

Досліджує техніку застосування феміністських підходів в академічному знанні і науці. Відзначається, що найбільш яскраві аплікації феміністської методології відбиті в біології, антропології, соціології, освіті, етиці та теорії міжнародних відношень.

Феміністські підходи в біології зосереджені навколо критики обґрунтування ієрархічного устрою соціального життя та взаємовідносин статей та ступеню впливу статевих відмінностей на інтелектуальні здібності. Об'єктом критики стають теорія еволюції, соціобіологія, приматологія, які розглядають “жіноче” як девіацію, а “чоловіче” як норму. Феміністські теоретики проблематизують не тільки взаємовідносини статей у біології, але також ставлять під сумнів “наукову владу” чоловіків-учених, докоряючи останніх у фальсифікації фактів у власних інтересах. Таким чином, феміністська критика в біології фокусується на суміщенні сексистських і андроцентристських стереотипів у науковому дослідженні.

Розпочата критика сексизму у біології знаходить своє продовження у феміністській ревізії антропології. Перш за все вона поширюється на перегляд базових антропологічних конструктів (“чоловік-мисливець” та “жінка-збиральниця”, через які відтворюється дихотомічність статево-гендерних відносин у суспільстві) та мовних стратегій у дослідженні (асиметричність лінгвістичних побудувань в етнографічних текстах, в яких чоловік сприймається як даність, а жінка як така, що відрізняється від останньої, та ідентифікація жінки як не одухотвореного, підпорядкованого предмету). Підкреслюється, що уявлення про соціальні функції статей залежать від певної історичної доби, системи суспільного устрою, культурних традицій.

Феміністська методологія в соціології розглядається через використання дослідниками таких стратегій як якісний метод дослідження (гнучка і контекстуальна природа дослідження, рефлексивність, етичність); вивчення структури повсякденності, тому що саме в ній можна виявити гендерну асиметрію, що конституює людські і соціальні взаємодії; застосування “зростання свідомості” як методу при дослідженні ситуацій, пов'язаних із розлученням, безробіттям, безплідністю, зґвалтуванням і т.п., тобто з тими подіями, що продукують зміни у свідомості жінки.

Провідними рисами феміністської концепції освіти (Women's Studies) та етики вважаються відкриття та пошук нових онтологічних засад знання - “досвід жінок”, етизація науки й освіти, розгляд освіти як творчого, партисипаторного і комунікативного знання (активне слухання, навчання критичному мисленню, розвиток і розуміння процесів зростання свідомості, можливість вибору позицій, рішень, артикулювання власної точки зору), інтердисциплінарність.

Феміністська методологія в теорії міжнародних відношень відображається через критику поняття “влади”, що взасадничує “маскуліністську” теорію міжнародних відношень, і як таке, що нехтує інші альтернативні змісти “влади” (жіночий досвід). Феміністський підхід також спрямований проти традиційного припущення щодо автономного існування “політичного” від етичної сфери (навпаки, необхідно говорити про поєднання “відповідальності” й “етичної турботи) та визначення “інтернаціонального” як застиглого утворення (пропонується розглядати дане поняття як мінливу комплексну структуру, яка зумовлена множинністю різноманітних жіночих і чоловічих досвідів).

Феміністська епістемологія в контексті сучасного філософського знання.

Підводячи підсумок аналізу сутності феміністської епістемології, виокремлює її пост-некласичні інтенції. Пост-некласична природа феміністського знання визначається як: 1) взаємозв'язок істини і досвіду (роль повсякденності та емпіричного буття людини, які знаходяться на межі пізнання та практики; тлумачення знання як засобу адаптації людини, форми виразу його/її інтересів, цінностей, потреб); 2) дискурсивність знання (розгляд його як “роздуму”, “бесіди”, в яких головне значення має мова як матеріальна система, що продукує знання); 3) холономний підхід (бачення знання як такого, що “становиться”, де має місце водночас виникнення та зникнення значеннєвих, символічних, текстуальних форм); 4)визнання етичних норм науки (пом'якшення нравів в науковому товаристві, гуманізація цілей науки, зв'язок її з культурними, загальнолюдськими цінностями).

Підкреслюється, що критичний пафос новітніх філософських дискурсивних практик спрямований проти панування домінантних парадигм, які відстоюють могутність розуму, нейтральність і безособовість знання, статичність, монолітність і одиничність істини. Феміністська епістемологія посилює ці критичні стратегії, вказуючи на приховану “маскулінність” традиційного знання, “чоловічу” перспективу, цінності, ідеали і норми. Крім того зазначається, що феміністська епістемологія не тільки наслідує пост-некласичні ідеї її теоретичних витоків - постпозитивізму, соціології знання та постмодернізму, але й розвиває їх, окреслюючи перспективу перетворення академічного знання - розширення його предметної сфери, зміна методів та стиля дослідницької та викладацької практик.

Як висновок формулюється положення про те, що феміністська теорія є одною з провідних тенденцій в рамках пост-некласичної епістемології, головними стратегіями якої є гуманізація та антропологізація знання.

Висновок

Сучасний стан розвитку феміністської філософської думки (постфемінізм) та його розширене тлумачення, що дає можливість включити до його методологічного поля множинність підходів з різних дисциплін та вийти за межі суто “жіночої” тематики. Дисертантка вважає, що розширене розуміння зумовлено екстерналістськими та інтерналістськими тенденціями розвитку знання. В екстерналістському аспекті мова йде про пошук нової світоглядної перспективи феміністської теорії: такі соціокультурні зміни як відкриття “заборонених” тем, акцент на дослідженні сексуальності, розвиток “чоловічого фемінізму”, альтернативної жіночої субкультури є свідоцтвом виникнення нової світоглядної позиції - постфемінізму. В інтерналістському аспекті розвиток феміністського знання є наслідком тих концептуальних зрушень, що відбуваються в самій науці. Феміністська епістемологія, будучи частиною феміністської теорії і виконуючи певні “політичні” функції та базуючись на ідеях пост-некласичної науки, уявляє собою радикальну зміну стилю мислення і дії, переоцінку жіночої сутності, і особливо, критику патріархатної системи “влада-знання” як системи домінування маскулінного дискурсу над фемінним. Головним наміром дисертантки був огляд дискусій, напрямків, підходів у сучасній феміністській епістемології, в процесі якого вибудовувалася концепція бачення її як пост-некласичного феномена. Дане дослідження репрезентує одну з перших академічних робіт з філософії та методології фемінізму, в якому здійснена спроба показати становлення феміністського наукового дискурсу. В дисертації також узагальнюється досвід навчання та спілкування в центрах з жіночих досліджень та феміністському філософському співтоваристві, що дозволило продемонструвати епістемологічну проблематику фемінізму.

епістемологія феміністський постмодерністський еврістичний

Література

1. Емпіристський підхід в феміністській епістемології // Мультіверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць. - К.: Український центр духовної культури. - 2000. - Вип. 15. - С. 60-66.

2. Феміністська критика раціональності // Філософсько-антропологічні студії 2000. - К.: СТИЛОС. - 2000. - С. 423-432.

3. Феминистская методология в социологии // Грані. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - Дніпропетровськ. - 2000. - Вип. 4. - С. 38-41.

4. Becoming Feminist Knowledge // Наукове пізнання. Методологія та технологія. - Вип. 1-2 (4-5). - Одеса. - 2000. - С. 144-148.

5. Эпистемологические альтернативы в образовании: Women's Studies // Женщина. Образование. Демократия. Материалы 2-й международной междисциплинарной научно-практической конференции 3-4 декабря 1999 г. - Минск: Энвилла. - 2000. - С. 56-61.

6. Women's Studies как радикальная эпистемологическая стратегия // Женщина. Образование. Демократия. Материалы 1-й международной междисциплинарной научно-практической конференции 11-12 декабря 1998 г. - Минск: Энвилла. - 1999. - С. 51-52.

7. Феминистская эпистемология как познавательно-коммуникативная практика // Філософські пошуки. - Львів: Cogito - Центр Європи. - 1999. - Вип. ІХ. - С. 32-39.

8. Формирование гендерного подхода в социальных науках // Філософські пошуки, - Львів-Суми: Cogito -Центр Європи. - 1998. - Вип. І (V). - С. 99-106.

9. Компоненты полового самосознания человека // Проблеми соціальної філософії. - Суми: ВВП “Мрія-1” ЛТД. - 1997. - С. 102-107.

Размещено на Allbest.ru