Аргумент до авторитету в риториці та логіці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аргумент до авторитету в риториці та логіці

Н.А. Колотілова

На сучасному етапі відбувається досить бурхливий розвиток таких дисциплін логічного циклу, як риторика, теорія аргументації тощо. Їхнє піднесення розпочалось з другої половини ХХ ст. Загалом минуле століття характеризувалось, за визначенням відомого сучасного логіка та філософа Г. Х. фон Врігта, винятковою роллю логіки в структурі сучасної філософії. А щодо перспектив цієї дисципліни, то він писав: "Я не буду намагатися передбачити, які напрями будуть провідними в філософії першого століття ІІІ тисячоліття. Але думаю, що вони будуть помітно відрізнятися від тих, що були в нашому столітті, і що логіки серед них не буде. Якщо я правий, то ХХ ст. буде ще яскравіше, ніж зараз, виділятися як Золотий вік Логіки в історії тих мінливих форм людської духовності, які ми називаємо Філософією" [1]. Разом з тим, той образ логіки, який сформувався приблизно к середині ХХ ст., був надзвичайно формальним. Значні успіхи логіки в напрямку її математизації призвели до того, що вона, як відмічає Г. Х фон Врігт, перестала бути філософією й стала наукою. Точніше розчинилася в різноманітних математичних дослідженнях, а також знайшла своє застосування в інформатиці, когнітології тощо.

Певною реакцією на такий стан справ у межах логічного знання було становлення неформальної логіки, покликанням якої стало звернення до практики повсякденного спілкування й до тих способів обґрунтування, що використовуються у публічному дискурсі. Відмітною ознакою цього процесу було те, що імпульсом до подібних зрушень у галузі логіки стало зокрема "відродження" риторики. Відтепер увагу науковців привертають ті аспекти людських міркувань, які випали з царини досліджень формальної логіки. Маються на увазі насамперед "помилки" в процесах обґрунтування, до яких належить й аргумент до авторитету. Відповідно метою даної роботи є виявлення характерних особливостей цього аргументу, що були зафіксовані у межах логічного та риторичного знання в історії та сучасності на прикладі робіт Аристотеля, Ф. ван Єємерена, Д. Уолтона, Цицерона тощо.

Слід підкреслити, що авторитет, як одне з джерел переконання, був зафіксований у риториці майже з моменту її виникнення. Можна звернутися до "Риторики" Аристотеля, де він виділяє три види способів переконання: одні залежать від характеру оратора, другі від настроїв аудиторії, а треті від самої промови. Ці три способи переконання називають відповідно етос, пафос і логос. Зокрема етос оратора полягає в тому, що він має так виголошувати промову, щоб викликати довіру до себе. Адже, як пише Аристотель, люди більш схильні вірити хорошим людям, а особливо в тих питаннях, які не є наперед ясними й у яких є місце сумнівам.

Взагалі серед інших мистецтв, які пов'язані зі словом (аналітика, діалектика, софістика, еристика) специфіка риторики полягає в тому, що оратор здебільшого звертається не до кола мудреців, а до широкого загалу. Тобто застосування різних типів силогізмів зумовлюється специфікою комунікативних ситуацій. Наприклад, на думку Стагиріта, діалог у строгому смислі цього слова передбачає лише діалектичні силогізми, оскільки в них відкрито вимагається згода співрозмовника. Наукові силогізми також можуть застосовуватися в комунікації, однак тільки серед людей, компетентних у справі. Здебільшого їхнє призначення сфера наукових пошуків філософа, теоретика. Можливим варіантом є такий випадок, коли філософ приходить до необхідних істин шляхом внутрішнього діалогу. Звичайно, що згода реального співрозмовника тут не потрібна. Софістичні та еристичні силогізми зорієнтовані на співрозмовника лише в тому сенсі, що за їхньою допомогою учасників спілкування вводять в оману через те, що насправді хибні твердження видаються за істинні або правдоподібні.

Особливість риторичних силогізмів (ентимем) у діалозі виявляється в тому, що оратор має певну інтелектуальну перевагу над аудиторією і його завданням є пошук таких положень, з якими слухачі заздалегідь погодяться. Тобто оратор звертається до багатьох людей, які в більшості випадків не мають спеціальних знань з обговорюваної проблеми, тому він не може будувати наукові силогізми. Він спирається на якісь загальні положення, спільні для даної аудиторії. Аристотель з цього приводу пише: "...якщо ми маємо навіть самі точні знання, все таки нелегко переконувати деяких людей на підставі цих знань, тому що [оцінити] промову, що ґрунтується на знанні, є справою освіти, а тут [перед натовпом] вона неможлива річ. Тут ми неодмінно повинні вести доведення і міркування загальнодоступним шляхом, як ми говорили про це і в "Топіці" відносно звернення до натовпу" [2].

Крім того, Стагиріт підкреслює, що ця довіра має виникати все ж таки завдяки промові. Тобто оратор повинен так її виголошувати, щоб в аудиторії сформувалося уявлення про те, що він має певні моральнісні якості. Адже просто володіння ораторським мистецтвом не робить людину чесною. З іншого боку, чесніть не є тим чинником, що являє собою вагомі доведення, хоча значною мірою впливає на переконання слухачів.

Сам Аристотель лише дав загальну характеристику етосу й ретельно не досліджував особливості аргументу до авторитету. Він просто виділив етос як окреме джерело переконання поряд із логосом та пафосом. Разом із тим, засоби етосу фактично були вилучені зі сфери досліджень логічного знання, адже вони не мають прямого зв'язку з самою промовою.

Більш докладну розробку проблематики аргументу до авторитету зустрічаємо в творчості іншого відомого оратора й теоретика риторики Цицерона. У своїй "Топіці" він так само, як і Аристотель, поділяє топоси ("місця"), з яких беруть доведення, на дві групи: ті, що пов'язані зі справою, й ті, що не пов'язані. Ця друга група доведень ґрунтується на свідченнях: ".свідченням ми називаємо все, що добувають з якогось стороннього предмету заради набуття довіри" [3]. Для того ж, щоб отримати довіру, пише Цицерон, шукають авторитет. Джерел авторитету є багато. Насамперед він надається природою або часом. Природний авторитет давньоримський оратор пов'язує виключно з мужністю. Проте час також дає багато того, що допомагає викликати довіру. На думку Цицерона, це талант, багатство, вік, вдача, майстерність, досвід, необхідність, навіть збіг обставин. Звичайно, що всі ці риси не пов'язані з логосом, однак вони створюють авторитет і дають можливість більше вірити тому, хто виголошує промову. Цицерон підкреслює: "Можливо, це й неправильно, але важко змінити думку натовпу, якій покірні й ті, хто судить, і ті, хто оцінює людей" [4].

Давньоримський оратор відмічає також, що важливим є не стільки наявність мужності, скільки вміння її продемонструвати. Оскільки якщо слухачі бачать тих, хто присвятив себе певній справі, чиє життя бездоганне, тоді вони вважають, що якості таких людей відповідають тому уявленню, яке вони створили про себе. Саме ці якості сприяють ствердженню авторитету не лише державних діячів, але й інших ораторів, філософів, поетів, істориків, тобто тих, хто має справу з мистецтвом слова. Усі перераховані Цицероном риси можна вважати необхідними складниками іміджу, вмінням подати себе оточуючим з метою впливу на них. На сьогоднішній день досить яскраво особливості іміджу, які пов'язані з тими характеристиками, що були встановлені давньоримським оратором, виявляються у політичній сфері. Оскільки імідж політика складається з багатьох чинників, серед яких важливу роль відіграють особистісні характеристики, то іміджмейкери відбирають ті, які краще будуть впливати як на окремі соціальні групи, так і на населення у цілому. Г. Г. Почепцов з цього приводу пише: "Образ політика, таким чином, свідомо збагачується тими характеристиками, які потрібні для посилення значущості особи, але представлені лише потенційно" [5].

Варто підкреслити, що запропоноване давньоримським оратором тлумачення авторитету, який дається від природи, може бути співставлене також з поняттям харизми. Термін "харизма" походить від давньогрецького слова, що означає "милість", "благодать", "божий дар". Такий тип лідерства "...заснований на виняткових якостях тієї чи іншої особи, головним чином релігійного чи політичного діяча, що дозволяють йому здійснювати в суспільстві функції пророка, вождя чи реформатора" [6]. Дослідник творчості Цицерона Г. С. Кнабе наголошує на тому, що сам автор володів цим авторитетом, що й дало йому можливість досягти значних успіхів у своїй кар'єрі: "Суспільне положення Цицерона, його репутація, а тим самим і кар'єра були забезпечені не тільки енергією та спритністю, якими він компенсував своє провінційно-плебейське походження, але й особливим авторитетом, що оточував його ім'я. Авторитет цей також ґрунтувався на красномовстві, але якомусь іншому, значно більшому, ніж "майстерне красномовство" в описаному вище смислі [мається на увазі мистецтво переконання, публічного виступу Н. К.], і саме воно, це "більше красномовство", відкривало перед Цицероном зовсім інші горизонти" [7].

Таким чином, в античній риториці було зафіксовано, що впливовість публічного виступу залежить від трьох модусів: етос, логос і пафос. Одним із складників етосу є вміння викликати довіру до того, що виголошує оратор. Це вміння пов'язується з поняттям авторитету, який у потенції дається від природи, однак реалізується самим оратором і надає йому можливості досягати успіху в публічних виступах. Важливим є також положення про те, що для авторитету мають значення не стільки наявні риси людини, скільки вміння створити про себе потрібне враження.

В епоху Середньовіччя аргумент до авторитету стає широковживаним. Особливо це стосується того типу ораторських промов, що формується в цей період. Маються на увазі гомілетичні промови, які являли собою здебільшого проповіді. Відомий дослідник античної та середньовічної риторики М. Л. Гаспаров відмічає: "Для античного оратора абсолютного авторитету з жодного обговорюваного питання бути не могло, інакше неможлива була б і суперечка; вся риторична аргументація будувалась не від авторитетів (законів, свідчень тощо), а від міркувань. Для християнського оратора абсолютний авторитет був, це Священне Писання; міркування йому потрібні були тільки для того, щоб підвести той чи інший конкретний випадок під те чи інше висловлювання Писання" [8].

Тобто у гомілетичних промовах аргумент до авторитету виступає їхньою невід'ємною рисою. Хоча в цей період і не відбувається теоретичного осмислення такого способу впливу. Спроби такого осмислення були зроблені представниками новоєвропейської філософії разом із критикою аргументу до авторитету.

Зокрема Дж. Локк вважає, що такі якості оратора, як чесність, вченість, а також авторитет більшості не є достатніми для прийняття тези. Він пише: "Скільки на світі людей, у яких немає іншої підстави для своїх поглядів, окрім передбачуваної чесності, вченості або чисельності людей з такими самими переконаннями? Ніби чесні й вчені люди не можуть помилятися або ніби істина встановлюється рішенням більшості! Тим не менш більшість задовольняється цим. "Ця думка засвідчена поважною старовиною; вона дійшла до мене з посвідченням минулих століть, і я тому можу без побоювань прийняти її; інші люди тримались і тримаються тієї самої думки (це все, що можна сказати), і тому буде розумно для мене прийняти її". Між тим приймати думки на ґрунті таких мірил менш пробачно, ніж встановлювати їх за допомоги орла і решки" [9]. Тобто аргументу до авторитету відмовлено в розумності, в тому, що він може бути основою для прийняття тверджень оратора. Як бачимо, ця відмова торкається якраз тих рис, що були встановлені Цицероном для здобуття довіри.

Таким чином, хоча в історії риторичного знання авторитет був виділений як можливий спосіб переконання аудиторії, то в історії логічного знання аргумент до авторитету розглядався здебільшого як джерело помилок, до яких людина досить часто приходить у процесі пізнання. Перегляд такої позиції в галузі логіки відбувається наприкінці минулого століття в зв'язку зі становленням та розвитком таких напрямів сучасного логічного знання, як неформальна логіка та теорії аргументації. Залишимо за межами даної роботи питання щодо співвідношення цих напрямів, однак підкреслимо, що стимулами для їхнього розвитку були, з одного боку, неориторика, особливо робота її фундаторів Х. Перельмана та Л. Ольбрехтс-Титеки "Нова риторика: трактат з аргументації", а з іншого розробка логічної прагматики. Насамперед звернення до діалогу, до процесів комунікації, що відбуваються в повсякденному житті. Тобто розгляд аргументації в контексті діалогу, на думку багатьох фахівців у сучасній теорії аргументації, дає можливість відмовитись від традиційного тлумачення аргументативних помилок як софізмів, міркувань, які виглядають логічно правильними, але при цьому не є такими.

Ф. ван Єємерен, відомий представник прагма-діалектичного підходу в сучасній теорії аргументації, пропонує розглядати аргументативні помилки як недосконалі дії в аргументативному дискурсі. Д. Уолтон, відомий представник неформальної логіки, також відмічає, що оскільки аргументи ad hominem ("до людини") мають суб'єктивну та умовну природу на відміну від аргументів ad rem ("до справи"), то з цього не слід робити висновку, що вони завжди помилкові. Дійсно, з епохи Нового часу загальноприйнятою стала думка про те, що перевагу потрібно віддавати об'єктивним свідченням, а не суб'єктивним. Це пов'язане з ідеалами науковості, з тим, що єдиним способом обґрунтування є доведення. Однак така думка веде до того, що етос як модус публічного виступу, як спосіб впливу на аудиторію в розумінні Аристотеля має бути відкинутим. Тим не менш повсякденна практика аргументації, особливо судової та політичної, як пише Д. Уолтон, свідчить, що звернення до етосу (характеру) часто виступає хорошим способом як атаки на співрозмовника, так і захисту своєї позиції. У вищезазначених концепціях також особливо підкреслюється, що оцінка подібних аргументів повинна здійснюватись з огляду на тип діалогу, в якому вони застосовуються.

Ф. ван Єємерен відмічає, що помилковість аргументації, в якій використовується аргумент до авторитету пов'язана не з помилкою в самому міркуванні (тобто логічною некоректністю), а з хибністю невираженого засновку. Формою аргументу до авторитету є: "(1') Х говорить, що S можливе; це твердження належить до типу Т. (2') Все, що говорить Х про твердження типу Т, вірне. Отже: (3') S можливе" [10]. У таких конструкціях заперечення стосуватимуться змісту засновків, а не форми самого міркування. Точніше неприйняття висновку може зумовлюватися неприйняттям другого засновку, який здебільшого явно не формулюють у промові.

За таких умов особливої значущості набувають пункти згоди оратора й аудиторії. Тобто у гомілетичних промовах, наприклад, авторитетність текстів Священного Писання, до яких зазвичай апелюють, не викликає сумнівів у слухачів. Тому прийнятність другого засновку забезпечує прийняття висновку аргументації. Тобто завдання проповідника зводиться до того, щоб знайти відповідний уривок у священному тексті, до якого можна звести окремий випадок, який він розглядав у своїй промові.

Слід підкреслити, що хоча виступ оратора вважається монологом, він повинен "враховувати" фактор аудиторії. Тоді міркування слухача щодо прийняття тези можна реконструювати в такий спосіб: "Я приймаю тезу оратора, тому що довіряю йому". Ця довіра ґрунтується принаймні на одному з двох чинників. Поперше, на авторитеті самого оратора, тобто він володіє тими якостями, які були зазначені ще Цицероном. Подруге, оратор апелює до авторитетних текстів. Мається на увазі, що прийнятність тези забезпечена прийнятністю аргументів типу "оратор є людиною з хорошим характером, тому його аргумент слід прийняти" або "оратор спирається на положення інших авторитетів (людей, текстів), які є прийнятними". Щодо того варіанту, коли оратор сприймається як хороша людина, то такий випадок Д. Уолтон, наприклад, характеризує як позитивний варіант етотичного аргументу ad hominem. На його думку, ця "позитивна" версія може виступати як у цілому розумний аргумент. Хоча він відмічає, що його концепція аргументів ad hominem виключає таке тлумачення, адже аналізуються лише варіанти "негативної" версії, коли подібні аргументи використовуються з метою "атаки" на особу для того, щоб дискредитувати позицію опонента.

У вищезазначених процесах функціонування аргументу до авторитету оратору слід зважити на те, що слухачі можуть поставити критичні запитання, позитивна відповідь на які забезпечить прийнятність аргументу. Д. Уолтон у своїй концепції аргументів ad hominem розробив ці питання щодо варіантів "негативної" версії. Він пропонує три типи таких критичних запитань. Перший тип стосується засновку ("чи є вірним засновок, що оратор є людиною з поганим характером?"), другий типу діалогу, в якому застосовують аргумент ("чи є характер оратора релевантним для даного типу діалогу?"), а третій висновку ("чи слід відкинути аргумент оратора, навіть якщо наведені інші свідчення на його підтримку, або тільки зменшити ступінь довіри до даного аргументу?"). Варто особливо підкреслити другий тип критичних запитань, що стосуються релевантності застосованого аргументу. Д. Уолтон пише про те, що слід додати до структури діалогу функцію довіри, за якої аргументи оцінюються не лише на ґрунті об'єктивних свідчень. Тобто використовуються ще суб'єктивні свідчення, на ґрунті яких ми оцінюємо тих людей, що беруть участь в аргументації: "У більшості випадків ці суб'єктивні (ad hominem) свідчення самі по собі не є ані вирішальними, ані вагомими, навіть якщо їх сумувати. Але все ж таки їх можна використовувати для того, щоб викликати або, навпаки, підірвати довіру до пропозиції, що розглядається, за наявності об'єктивних свідчень" [11]. Варіант аргументу до авторитету якраз стосується випадків викликання довіри.

Для аналізу аргументу до авторитету, як й інших варіантів аргументу, важливим є розрізнення логічних та прагматичних критеріїв прийнятності. Як пише Е. Н. Лисанюк, застосування логічних критеріїв до подібних аргументів свідчить, що вони є помилкою релевантності, коли замість обговорення тези діалогу починають обговорювати позицію іншої сторони (у випадку використання аргументу до авторитету це апеляція до авторитетних текстів або положень інших людей) або особу учасника (аргумент до авторитету самого оратора), що є порушенням правил демонстрації. Тобто аргумент діалогу ".вважається логічно прийнятним, якщо він відповідає одному з правил логіки, у противному випадку аргумент недопустимий, спірних випадків з точки зору логіки не буває" [12].

Прагматичні критерії прийнятності тісно пов'язані з поняттям риторичного поля дискурсу. Оратор промовою конструює спільне поле дискурсу шляхом поєднання своїх елементів з елементами аудиторії (її очікуваннями). У таких випадках аргумент до авторитету буде апеляцією всередині риторичного поля дискурсу, що в цілому, як відмічає Е. Н. Лисанюк, робить її успішною.

Вищезазначене дає можливість сформулювати певне припущення щодо ефективності аргументу до авторитету в ораторській промові. А саме: прийнятність такого аргументу забезпечується насамперед прагматичними критеріями. Тобто умовами згоди слухачів з оратором є позитивні відповіді на критичні запитання типу: (1) чи є оратор (або інша людина, до положень якої апелює оратор) експертом з обговорюваної теми? і (2) чи здійснюється апеляція оратора всередині риторичного поля дискурсу? Ці запитання характеризують "надійність" оратора (довіру в термінології Цицерона, хороший характер утермінології Д. Уолтона) та релевантність аргументу типу діалогу. Зрозуміло, що другий критерій найбільш яскраво виявляється у гомілетичних промовах. аргумент авторитет риторика логіка

Таким чином, розглянувши аргумент до авторитету в межах логічного та риторичного знання в історії та сучасності приходимо до таких висновків. По-перше, якщо в історії логіки аргумент до авторитету оцінювався як помилка демонстрації, коли суб'єктивні свідчення підмінюють об'єктивні, то в історії риторики цей аргумент характеризувався як прийнятний спосіб переконання, що ґрунтується на довірі (іміджі, харизмі) оратора, а теоретики риторики намагалися встановити ті чинники, що здатні викликати цю довіру. По-друге, у межах сучасного логічного знання (насамперед у неформальній логіці та теорії аргументації) оцінка аргументу до авторитету проводиться вже принаймні на двох рівнях логічному та прагматичному. При цьому навіть на логічному рівні відмовляються від однозначної оцінки такого аргументу як помилки. Зокрема, у концепції Ф. ван Єємерена встановлено, що у формі аргументу до авторитету заперечення можуть стосуватися змісту засновків, а не форми самого міркування. Прагматичний рівень пов'язується з риторичним, й оцінка такого аргументу здійснюється з урахуванням принаймні двох чинників: довіри до оратора (етос) і релевантності типу діалогу.

Список літератури

1. Вригт Г. Х. фон. Логика и философия в ХХ веке // Вопросы философии. 1992. № 8. С. 89; 2.

2. Аристотель. Риторика // Аристотель. Этика. Политика. Риторика. Поэтика. Категории. Мн.: Литература,С. 749; 3.

3. Цицерон. Топика // Цицерон. Эстетика: Трактаты. Речи. Письма. М.: Искусство, 1994. С. 74; 4. Там само. С. 74; 5. Політологічний енциклопедичний словник. К.: Генеза, 2004. С. 228-229;

4. Кнабе Г. С. Цицерон, античная классика и рождение классицизма // Цицерон. Эстетика: Трактаты. Речи. Письма. М.: Искусство, 1994. С.16; 8.

5. Гаспаров М. Л. Средневековые латинские поэтики в системе средневековой грамматики и риторики // Проблемы литературной теории в Византии и латинском средневековье. М.: Наука, 1986. С.99; 9.

6. Локк Дж. Опыт о человеческом разумении // Локк Дж. Соч. в 3-х т. Т. 2. М.: Мысль, 1985. С.198; 10.

7. Еемерен Ф. Х. ван. Ошибки в аргументации // Важнейшие концепции теории аргументации. СПб.: Филологический факультет СПбГУ, 2006. С.182;

8. Уолтон Д. Аргументы ad hominem. М.: Институт Фонда "Общественное мнение", 2002. С.308; 12.

9. Лисанюк Е. Н. Аргументы ad hominem с точки зрения логики // Логико-философские штудии. Вып. СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2008. С.55.

Размещено на Allbest.ru