"Благородні" засади владування (класика політичної думки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Благородні" засади владування (класика політичної думки)

СеверинюкВ.М.

Кожному вченню та його творцеві випадає своя доля. Декотрим суджено залишитися простими фрагментами в історії людської думки, інші набувають значення вагомих складових свідомості цілого суспільства, закладають основи його практичної життєдіяльності. Саме таким ученням є філософія Конфуція (551--479 до н. е.). З II ст. до н. е. конфуціанство офіційно вважалося в Китаї державною ідеологією та панувало в державно-релігійному житті країни аж до революції 1911-1913 pp., коли було скинуто монархічний лад. Як неможливо уявити грецьку цивілізацію без Сократа, Платона і Аристотеля, індійську - без Будди, так і китайська цивілізація несе на собі глибокий відбиток думки та особистості Конфуція.

Як всякий філософ, Конфуцій мислив категоріями загального, ідеальними поняттями, створював укрупнені людські образи та моделі поведінки, що могли б стати типовими для багатьох людей, соціальних груп, професій тощо. Проте його не можна віднести до філософів «кабінетного» типу, котрі творять в рамках «чистого мислення». Він рівною мірою - теоретик-ідеаліст і практик. Його покликанням був шлях (Дао): і в духовно-філософському розумінні - як постійне прагнення до пізнання істини, і в практичному значенні - як особисте мандрування з метою поширення свого вчення. Він сам був утіленням проголошуваних ним ідей, «книгою, що промовляє». Знамениті «Роздуми та бесіди» Конфуція («Лунь-юй») [3] дійшли до нас не тому, що філософ ретельно записував власні думки, а дякуючи його численним учням, котрі змогли осягнути, зберегти та зібрати в одній книзі висловлювання свого наставника.

Конфуціанство різноманітне. У ньому знаходимо роздуми про історію та майбутнє, про музику й поезію, педагогіку й самовиховання, особисте й громадське, про матеріальне й духовне, свободу й обов'язок - і ще багато такого, над чим, за переконанням Конфуція, неодмінно мусить задумуватися людина як істота соціально детермінована, морально зріла та політично організована. Саме на універсалізм та соціальну спрямованість філософії Конфуція звертають увагу дослідники його творчості [2].

Метою цієї статті є вивчення поглядів Конфуція на організацію та діяльність державної влади, її місце в системі соціальних відносин та цінностей. конфуцій влада соціальний державний

У 22-літньому віці Конфуцій заснував власну школу та протягом 28 років викладав у ній. Водночас та у подальшому його приваблює суспільно-політичне життя: він знайомиться зі способом правління в деяких китайських царствах (князівства) - Лу, Ци - та у віці, приблизно, 50 років стає державним службовцем: спочатку управляє містом Чхун-ду, а невдовзі займає пост міністра кримінальних справ князівства Лу. На всіх посадах продуманість рішень, тактовність, обережність, справедливість забезпечили його діяльності повний успіх. Ta все ж недруги, інтригани та заздрісники змусили Конфуція залишити державну службу. Відтоді мислитель, збагачений досвідом владних повноважень та адміністрування, понад 12 років життя присвятив подорожам по різних князівствах. їх метою був наполегливий пошук правителів, котрі оцінили б його ідеї, але так траплялося нечасто. Філософ змушений був визнавати: «Вчення моє погано поширюється» («Лунь-юй», Розд. V, § 7). Лише на 68 році життя він припинив утомливі мандри, зайнявся поезією, музикою, редагуванням та коментуванням старовинних історичних і літературних текстів. У «Лунь-юй» є чимало самокритичних висловлювань Конфуція, але свою смерть філософ зустрів у стані душевного спокою: власне життя уявлялося йому достатньо упорядкованим і змістовним - ось його короткий автобіографічний опис: «У 15 років у мене виникло бажання навчатися; у ЗО років я вже усталився; у 40 років я не мав сумнівів; у 50 років я знав волю Неба; у 60 років мій слух був відкритий для негайного сприйняття істини; у 70 років я діяв згідно з прагненнями свого серця, дотримуючись належної міри» (Розд. II, § 4).

Центральною віссю вчення Конфуція є ідея «благородного мужа». Образ дуже ємний, сповнений глибокого морального змісту, що випливає вже з формулювання назви. «Благородний муж» постає як сукупність певних соціально позитивних якостей (чесності, щирості, скромності, щедрості і т. ін.). Це - ідеальний соціальний тип і цілком реальний індивід, який може виявити усі найкращі людські якості в конкретній обстановці. Синонімами благородного у Конфуція є поняття: «досконалий», «достойний», «гуманний», «святий». їх поєднує спільна характеристика - це «людина, корисна для суспільства і тому гідна суспільного визнання». Можливість проявити себе подібним чином не залежить від того, яку професію або соціальну групу представляє людина: «Благородний муж не є знаряддям, придатним для якогось одного застосування» (Розд. II, § 12), він виявляє свою універсальність у тому, що «переймається спільними, а не партійними інтересами» (Розд. II, § 14). Головним мотивом поведінки «благородного мужа» служить відчуття громадянського обов 'язку, який полягає «в розширенні набутих ним доброчесностей» (Розд. XIX, § 2); «Гуманіст, сам прагнучи набути твердих основ (добропорядних якостей. -В. C.), передає їх іншим людям, сам бажаючи розвиватися, розвиває також інших. Бути спроможним дивитися на інших людей, як на самого себе, - ось що можна назвати мистецтвом гуманізму!» (Розд. VI, § 29).

Таким чином, благородство (гуманізм, людинолюбство) - це універсальна людська чеснота, якою має володіти педагог, воїн, музикант, поет, ремісник, землероб і, безумовно, - людина, наділена владою, - політик, правитель.

Безперечно, Конфуцій розумів (оскільки знав механізм влади зсередини), що поєднати поняття «влада» і «благородство» (державну політику з моральністю, подвижництвом, безкорисністю) тією мірою, як це буває в особистих стосунках, неможливо: у політиці надто велике значення мають безпристрасний розрахунок, практична доцільність та, зрештою, егоїзм інтересів. Через це не дивно, що словосполучення «благородна влада» (у значенні «апарат управління») у висловлюваннях Конфуція немає. Зате є багато положень щодо можливості, соціальної значущості та обов'язковості благородних учинків з боку осіб, наділених владою. Філософ сформулював низку дуже важливих правил для влади, які мають визначати головні засади її поведінки, якщо вона насправді бажає явити суспільству обличчя «благородного мужа». А стосовно того, що управляти державою повинна саме така людина (така влада), Конфуцій не мав жодного сумніву.

Подібний підхід - це зовсім не те, що пізніше, на початку XVI ст., скаже про владу італієць Н. Мак'явеллі. Автор знаменитих творів - «Державець» та «Роздуми про першу декаду Тита Лівія» також згадував про «сердечність і милосердя великих людей» [4,с.247-248], однак закономірністю влади вважав її дволикість (класичні образи «лева» й «лиса» [4,с.337]), а забезпечення порядку в державі - найпершим обов'язком правителя. Конфуцій так само говорить про необхідність дотримання законності й порядку в державі: «Благородний муж боїться закону» (Розд. IV, § 11), - наголошує він. Але якщо Мак'явеллі доводив, що людьми водночас рухають дві основні сили: любов і страх, й ними може командувати і той, кого люблять, і той, кого бояться... Тому для вождя все одно, яким з цих шляхів він іде... [4,с.249]), то в розумінні Конфуція основу правопорядку формує почуття сорому, що виникає в громадян, коли вони порушують закон, звісно, за умови, що сама влада усією своєю поведінкою демонструє зразки доброчинності, а не обмежується самими лише посиланням на формальні закони та вселяє в громадян страх бути покараними за їх недотримання (Розд. II, § 1, 3). Мак'явеллі категорично заперечував можливість для влади воювати проти власного народу [4,с.54,315-316] -у виборі решти засобів управління влада має свободу вибору (від любові до страху), хоча завжди повинна діяти розсудливо, знати міру в застосуванні сили. Конфуцій не вважав страх громадян перед владою еквівалентом любові до неї, який може гарантувати спокій в державі. На його переконання, першість у відносинах влади й суспільства, як і в родинних стосунках, має належати «основам» (засадам моральності та гуманізму): «Якщо закладено основи, то з'являються й закони для діяльності» (Розд. І, § 2).

Конфуцій визначив три найбільших суспільних цінності: родину, глава якої (батько) має піклуватися про матеріальний добробут її членів; школу, у якій вихованці здобувають освіту під керівництвом мудрих наставників; і державне управління, що створює норми колективного життя, забезпечує порядок та законність (Розд. XIII, § 9). Функціонування усіх цих соціальних інститутів підпорядковане ідеї ствердження гуманістичних начал життєдіяльності суспільства. Філософ навіть припускав, що тривале (упродовж століття) перебування при владі «благородних мужів» здатне перевиховати суспільство, викорінити з відносин між людьми жорстокість, а це, своєю чергою, зробить покарання (передовсім смертні кари) непотрібними (Розд. XIII, §11). Поряд з просвітництвом, іншим пріоритетним засобом досягнення вищезазначеного результату, є подолання бідності. Якщо ж влада не дбатиме про благополуччя народу, то «благополуччя самого государя зникне назавжди» (Розд. XX, § 1). Зрозуміло, що по-справжньому духовно збагачена людина («благородний муж») менше переймається своїм матеріальним становищем - її більшою мірою захоплює пізнання вищих істин (Розд. XV, §32), проте більшість людей злиденне існування наштовхує на інші помисли - вони впадають у відчай, зневірюються в силі моральних цінностей, стають агресивними: «Відважна людина, обтяжена бідністю, вчинить смуту так само, як і людина, позбавлена гуманності, якщо її надміру ненавидять» (Розд. VIII, § 10).

Вважаючи бідність соціально небезпечним злом, Конфуцій ще більшому осуду піддавав прагнення до матеріального збагачення. Він в усьому був прибічником поміркованості та урівноваженості, сам приймав виважені рішення та надавав перевагу людям, «котрі йдуть шляхом незмінної середини» (Розд. XIII, §21). Про Конфуція розповідали, що під час своїх мандрівок різними царствами, «очікуючи на аудієнцію, в розмовах з нижчими вельможами він виявляв прямоту і твердість, а в розмовах з вищими - люб'язність. У присутності правителя виступав з благоговінням, але також з належною гідністю» (Розд. X, § 2). Філософ навчав, що людина завжди повинна дотримуватися належної міри: знати, де потрібно посилити свої прагнення, а де це необхідно - уміти їх обмежити, тобто жити відповідно до вимог часу і ситуації, але в жодному разі - не на шкоду іншим членам суспільства і не за їх рахунок: «Соромно бути бідним і займати низьке становище, коли в державі панує закон; так само соромно бути багатим і знатним, коли в державі панує беззаконня» (Розд. VIII, §13). Зрозуміло, що друга частина цього висловлювання Конфуція звернута до спритних ділків від економіки та фальшивих «слуг народу» від політики, котрі за відсутності належного управління та контролю не гребують жодною можливістю для збільшення власних статків. (До речі, про подібні ситуації та метких жаднюг, які ними користуються, український народ склав іронічно-зневажливі прислів'я: «Де водичка мутненька, там рибка смачненька», але «Хто гроші любить, той душу губить». Або таке: «Тіло в злоті, а душа в мерзоті»).

Влада зобов'язана бути для народу взірцем законності, гуманізму, справедливості, скромності, розумності та інших доброчесностей (Розд. II, § 20; Розд. XII, § 17, 18; Розд. XIII, § 1,4,6,11,12; Розд. XX, § 1). «Чого не бажаєш для себе, не роби й іншим» (Розд. XII, § 2)-цю загальнолюдську заповідь Конфуцій, безперечно, адресував також і можновладцям. Філософ твердо вірив у благотворну силу морального прикладу: «Добродіяння не буває самотнім, у нього неодмінно є послідовники (сусіди)» (Розд. IV, § 25). «Якщо ви прагнете бути добрим, то й народ буде добрим. Добродіяння благородного мужа - це вітер, а якості ницої людини - трава, і вітер, який гуляє по траві, неодмінно її пригинає» (Розд. XII, § 19). Завоювавши довіру громадян, уповноважений Небом на царство (управління) державець повинен бути послідовним, щоб не втратити суспільного визнання, оскільки «без довіри народу уряд не може існувати» (Розд. XII, § 7).

Намагання добитися підтримки своєї діяльності певною частиною суспільства є загальною закономірністю здійснення влади, навіть тієї, яка застосовує насильство. Правий Мак'явеллі, коли каже, що за допомогою самих лише благодіянь (з метою викликати в громадян «любов» до себе) влада функціонувати не може. У цьому аспекті (і не тільки) він реалістичніший за Конфуція. Італієць, аналізуючи політику, враховував особливості психіки людини, зокрема, таку властивість як прагнення завоювати прихильність іншої «сильної особистості». Людей, зазвичай, приваблює «образ переможця», якому вони готові довірити свою долю. Інша справа, що в подібних випадках не всі, на жаль, задумуються, яку ціну, можливо, доведеться заплатити суспільству за «звитяжність» свого кумира.

Ситуація парадоксальна. Ta, повторюся, природним для будь-якої влади є намагання бути успішною чи хоча б здаватися такою. Через це сучасні психологи радять політикам бути обережними при декларуванні занадто честолюбних цілей, якщо їх реалізація пов'язана з серйозним ризиком зазнати поразки. Краще дотримуватися «стратегії малих перемог»: поділяти великі проекти на послідовні тактичні кроки з реальними шансами на успіх [ 1 ,с.77]. Така поведінка може забезпечити владі чимало легітимних та імунних переваг [5,с.304]. Але якщо влада над усе переймається власним іміджем і заради цього намагається приховати від суспільства головний зміст своєї стратегії, не оприлюднює відомості про ризики своєї діяльності та фактичні затрати або безповоротні втрати від неї, то це, зрештою, виллється в політичний авантюризм з тяжкими наслідками для суспільства й країни. У світлі цієї аксіоми стає зрозуміліпшм філософський смисл рекомендації, яку Конфуцій дав правителеві міста Цзюй-фу: «He поспішай і не ганяйся за малими вигодами. Поспішаючи не усвідомиш справи; будеш ганятися за малими вигодами, великої справи не зробиш» (Розд. XIII, § 17). Очевидно, гцо така настанова не суперечить «стратегії малих перемог» - вони, звісно ж, необхідні - філософ лише підкреслює, що відповідальний політик, досягаючи проміжного результату, мусить відрізняти справжній успіх від мнимого, діяти послідовно, терпеливо працюючи на стратегічну мету, бо лише з часом можна буде визначити, наскільки його «образ переможця» по суті збігається з реальними (переможними) здобутками.

Важливими характеристиками влади є її кадрове забезпечення та функціональність. Інакше кажучи: державою треба вміти управляти, а не створювати видимість управління. Конфуцій підкреслює: «Управління полягає в тому, щоб невтомно зосереджуватися на ньому та чесно його здійснювати» (Розд. XII, § 14). Правителі та чиновники повинні ставитися до справи професійно; слід добиватися, щоб особа своїми здібностями відповідала посаді, а посада передбачала чіткі функції, тобто щоб «ім'я» відповідало сутності: «Правління є там, де державець є державець, міністр - міністр...» (Розд. XII, §11); «Якщо ім'я невірне (не відповідає сутності), то слово суперечить справі, а коли слово суперечить справі, то справу не буде зроблено <... > народ не буде знати, як йому себе поводити» (Розд. XIII, § 3). У системі ефективного управління політичні амбіції мусять поступатися професійній компетентності: не слід безпечно братися за справу, в якій нічого не тямиш. Конфуцій нагадує і радить: «Благородний муж обережний стосовно того, чого не знає» (Розд. XIII, § 3); «Якщо не займаєш певного місця, не втручайся в його справи» (Розд. XIV, § 26). Мислитель, таким чином, підводить до висновку, що влада сама по собі не є метою політики - натомість справжньою політичною цінністю є спроможність за допомогою влади здійснити обов'язок служіння суспільству: «He переймайся, що не маєш посади, - наставляє філософ, - переживай за те, як утриматися на ній» (Розд. IV, § 14), тобто, як з найбільшою користю виконати свої повноваження в системі управління.

Конфуцій осмислює проблему «правитель та чиновництво», або, за сучасною термінологією, «керівництво та управлінська вертикаль». Він розуміє, яке значення для функціонування системи влади має характер відносин між людиною, котра приймає принципові керівні рішення, та її оточенням: по-перше, воно може по-різному (позитивно та негативно) впливати на лідера на стадії підготовки рішень; по-друге, ефективність державної політики напряму залежить від того, наскільки уміло та відповідально її реалізують чиновники різних рівнів. Тут знову виявляється діалектика «великого» і «малого» - як це було показано вище на прикладі «стратегії малих перемог» . Проблемою управління часто є незбалансованість його ієрархічних ланок - вищих і нижчих: трапляється, що «вищі», будучи недостатньо компетентними з окремих питань, намагаються не виказувати цього перед «нижчими» та дають їм розпорядження з волюнтаристських позицій, а «нижчі», розуміючи неможливість виконати недоречні рішення «верхів», своєю чергою перекладають відповідальність на ще нижчі управлінські ланки. Функціональність, таким чином, переходить у площину психологічної гри, що напряму шкодить результативності. Такого б не траплялося, якби і «верхи», і «низи» управлінської вертикалі при виконанні своїх посадово-функціональних обов'язків дотримувалися кодексу «благородного мужа»: перші були б не такими амбітними, а другі - менш лестивими. Конфуцій радить вищому керівництву (« благородним мужам») рахуватися з тим, що: «Благородний муж деколи може не знати дрібниць, але може виконувати важливі обов'язки; тоді як дрібна людина (чиновник. - В. С.) не може виконувати важливих обов'язків, але може виявляти своє знання в малих справах» (Розд. XV, § 34). Саме в доскональному знанні «важливих дрібниць» «великої справи» полягає одна з позитивних рис чиновництва, або «раціональної бюрократії», як сформулював це поняття на початку XX ст. один з класиків сучасної науки про владу та управління Макс Вебер.

Розвиваючи тезу про корисність професіоналізму в управлінні, Конфуцій пояснює інший принцип правильного ставлення керівника до підлеглих: «...прощай малі помилки та заохочуй гідних і здібних» (Розд. XIII, § 2). Але далеко не кожен політик діє подібним чином. На відміну від «благородного мужа», «підла людина» - безвідповідальний, егоїстичний керівник - оточує себе людьми не стільки за критеріями їх компетентності та відданості справі, скільки за готовністю «бути здатними на все» (Розд. XIII, § 25). Такі підлеглі легко йдуть на порушення закону, їм нескладно догодити своєму начальникові, бо й він зневажає закон, упиваючись почуттями своєї «значущості» та «всевладності».

Чим вищим є рівень управління, на якому складаються подібні відносини, тим вищий ступінь їх суспільної небезпеки. Конфуцій одним з перших серед політичних філософів заговорив про явище, яке в сучасній політичній мові отримало назву «культ особи», або «політичний вождизм». По суті - це «рукотворна тиранія і диктатура», прикрашена ореолом «політичної харизми». Остання в своєму соціально шкідливому (псевдоваріанті) може відкривати шлях до узурпації влади та ставати її атрибутом. Уся історія людства позначена подібним явищем. У Давній Греції (саме в той час, коли в Китаї жив Конфуцій) проти тиранії розпочали боротьбу за допомогою остракізму (вигнання за межі держави-поліса осіб, запідозрених у намірах незаконно захопити владу); у Давньому Римі перехід від республіканського до імператорського періоду був ознаменований у 44 р. до н.е. убивством на засіданні Сенату «довічного диктатора» Юлія Цезаря.

Перетворенню можновладця на тирана сприяє надмірне йому догоджання, возвеличення та улещання його особи. Натомість благородний правитель від подібного ставлення до себе задоволення не отримує. Цю думку Конфуцій супроводжує китайським народним прислів'ям: «Мені не радісно бути правителем, бо його словам лише піддакують і ніхто йому не суперечить». Кожна людина помиляється. Слова (розпорядження) правителя можуть бути і хорошими, і поганими, тому в разі, якщо їм ніхто не суперечить, і вони стають підставою для практичної роботи, то це може спричинити згубні наслідки для суспільства. «Чи це не близько до того, що одне слово занапащає усю державу?» - риторично запитує Конфуцій (Розд. XIII, § 15). В іншому місці він висловлюється більш прямо: «Улесливі розмови заплутують добродіяння, а маленьке нетерпіння руйнує великі замисли» (Розд. XV, § 27); і навіть категорично: «He люблю балакунів, бо вони гублять державу» (Розд. XVII, § 18).

Слова - як люди: від одних користь, від інших - шкода. Але тут не завжди «хороше» збігається лише з «хорошим», а «погане» - лише з «поганим». Інакше кажучи: під зовнішністю «хорошого» може приховуватися його протилежність, і навпаки: «погане» може виявитися не таким вже й нікчемним. Тому філософ радить: «Якщо всі когось ненавидять або люблять, то це слід перевіряти (чи насправді людина така «одномірна», як про неї кажуть. - В. С.)» (Розд. XV, § 28). У цих словах Конфуція знову бачимо настанову для ефективної влади. Правитель, по-перше, має підбирати виконавців за їх діловими якостями, а не за умінням гарно говорити та через їх наближеність до «керівництва», а з іншого боку, він не повинен відкидати слушних порад від людей лише тому, що вони не з його «ближнього оточення», опозиціонери тощо: «Благородний муж не рекомендує людей через їх хороші слова і не відкидає хороших слів через людей...» (Розд. XV, § 23).

У «Лунь-юй» є багато інших рекомендацій для влади, які, наприклад, стосуються питань поєднання в управлінні традицій та нововведень (Розд. II, § 11), визнання та виправлення управлінських помилок («виправлення себе для забезпечення спокою народу») (Розд. XIII, § 13; Розд. XIV, § 42), політичної відповідальності, виконання взятих зобов'язань, усвідомлення громадянського обов'язку (Розд. XVII, § 23) тощо. Влада й суспільство в філософії Конфуція постають як партнери, рівноправні учасники спільної справи, хоча й з різними соціальними функціями. Управління, за Конфуцієм, - це стан урівноваженості, збалансованості, відчуття міри та достатності. Державний муж буде «благородним», «коли для нього не існуватиме ні сильних, ні слабких за кількістю, ні малих, ні великих справ і він буде ставитися однаково поштиво до всіх і до всього» (Розд. XX, § 2).

Проаналізовані вище висловлювання Конфуція переконують, що китайський філософ створив достатньо систематизовану, оригінальну теорію влади й управління, засновану на доктрині «благородного мужа», котрий діє згідно з «волею Пеба». У ній міститься чимало ідеалізму, але на те й існує політична філософія, щоб формулювати ідеали суспільного життя. Найбільше ідеалізму містять сучасні конституції, тим не менше їх, зазвичай, називають «основним законом суспільства». Ідеалізм не є синонімом утопізму. Останнього в «Роздумах та бесідах» Конфуція небагато. Його думки, народжені в умовах, віддалених від сьогодення величезною історичною відстанню, абсолютно не застаріли і лише підтверджують злободенність політичних питань, що в них відображені. Значимість проголошених китайським філософом положень не применшують ні новітній досвід державного управління, ні наукові дискусії про те, чи можлива «моральна політика» і чи варто суспільству сподіватися на «благородство влади». Таки варто, але не просто сподіватися, а й примушувати її до цього.

Список використаних джерел

1. Брислин Р.У Власть: вопросы стратегии и тактики / Р.У. Брислин // Психологическая энциклопедия. - 2-е изд.; под. ред. Р. Корсини и А. Ауэрбаха; науч. ред. перевода на рус. язык проф. А.А. Алексеева. - СПб.: Питер, 2003. - С. 77-80.

2. Васильев В.А. Конфуций о добродетели / В.А. Васильев // Социально-гуманитарные знания. - 2006. - №6. - С. 132-146.

3. Конфуций. Суждения и беседы / Конфуций; пер. с кит. П.С. Попова. - СПб.: Азбука-классика, 2008. - 224 с.

4. Макиавелли Н. Государь / Пер. с итальян. М.А. Юсима. - М.: Эксмо; СПб.: Мидгард, 2006. - 976 с.

5. Северинюк В.М. Політична поведінка: проблеми теорії та методології: монографія / В.М. Северинюк. - Київ; Запоріжжя: Вид-во КПУ, 2009. - 432 с.

Размещено на Allbest.ru