Взаємодія і взаємозалежність громадянського суспільства і держави

Размещено на http://allbest.ru

Взаємодія і взаємозалежність громадянського суспільства і держави

Панченко Л.М.

Актуальність теми обумовлена як внутрішньою специфікою сучасного етапу поступу світової філософської думки, так і пріоритетністю становлення громадянського суспільства як стратегічного напряму в контексті демократичних перетворень України та необхідністю його глибокого теоретичного обґрунтування.

Перехід у найрозвиненіших країнах до постіндустріального, інформаційного суспільства збігся у часі з «третьою хвилею демократизації» (С. Гантінгтон). На порядку денному з особливою гостротою постало питання про універсальні цінності демократії. Належність до них громадянського суспільства сьогодні ні в кого не викликає сумнівів. Однак, розуміння його суті, атрибутивних елементів, необхідних передумов, критеріїв оцінки ступені зрілості викликає безліч дискусій, як на науково-експертному, так і на філософсько-світоглядному рівні. В Україні, враховуючи її важкий тоталітарний спадок та кризовий соціально-економічний і політичний стан, розбудова громадянського суспільства відбувається в особливо складних умовах.

Держава та громадянське суспільство приречені на функціональну взаємодію і взаємозалежність, бо за відсутності чи невиразності будь-якого з цих елементів система сучасного соціуму приречена на буттєву стагнацію і управлінську непереконливість. Відкритим для соціальної філософії залишається лише аспект концептуальних пріоритетів зазначеної взаємодії.

Головна заслуга у розробці концептуально-теоретичних основ розуміння громадянського суспільства як соціального феномену належить таким видатним представникам світової філософської думки, як Платон, Аристотель, Цицерон, Н. Макіавеллі,Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш.Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Т. Пейн, І. Кант, Г.В.Ф. Гегель, А. де Токвіль, К. Маркс, А. Грамші та ін.

Значний внесок у розвиток теорії громадянського суспільства на сучасному етапі, а також певну актуалізацію і переосмислення надбань своїх ідейних попередників зробили Дж. Александер, Е. Арато і Дж. Коен, Х. Арендт, П. Бурдьє, М. Вольцер, Ю. Габермас, Е. Геллнер, Дж. Кін, Т. Парсонс, Р. Патнем, Н. Розенблюм, Е. Тофлер, Е. Фром, Ф. Фукуяма, Е. ІПилз та багато інших.

Вітчизняні науковці, предметом аналізу яких є формування громадянського суспільства та його взаємодія з державою, неодноразово привертали увагу до необхідності більш докладного висвітлення становлення його теорії та вдавались до відповідних історико-філософських екскурсів. Серед них слід відзначити праці В. Андрутценка, В. Баркова, В. Бебика, В. Беха, В. Горбатенка, Г. Зеленько, М. Калініченка, А. Карася, А. Колодій, І. Кресіної, А. Кудряченка, І. Кураса, Ю. Левенця, М. Михальченка, Я. Паська, Т. Розової, Ф. Рудича, М. Рябчука, М. Степика, Г. Щедрової, Ю. Шемптученка. Держава Громадянський Суспільство Свобода

Важко знайти дефініцію, яка вичерпала б уявлення про громадянське суспільство усіх теоретиків цієї сфери. Втім, існує сукупність змістовних параметрів, які роблять теоретичну модель громадянського суспільства в цілому прийнятною для абсолютної більшості фахівців. Отже, громадянське суспільство це незалежна від державної влади спільна діяльність людей та особисте життя індивідів, що дозволяє контролювати владу і разом з тим реалізовувати на рівні суспільного праксису інтереси й потреби, котрі об'єднують громадян.

Одні дослідники до громадянського суспільства відносять систему недержавних відносин, інші суспільні зв'язки поза сферою політики, треті сукупність виробничих відносин, що пов'язують громадян відносно сталими взаєминами. Спільним для всіх підходів є визнання функцій громадянського суспільства як джерела та інтенсифікатора демократичних рис і якостей, самого духу звільнення особи від державного диктату, як змістовної основи основ громадянського суспільства.

Більшість дефініцій громадянського суспільства вказують на вторинність держави і підкреслюють службові обов'язки державної влади по захисту своїх громадян і регулюванню їхньої життєдіяльність. Тенденція до формування і всебічного розвитку громадянського суспільства реалізується на підставі розвитку горизонтальних соціальних зв'язків. У цій системі концентруються і оформляються економічні, професійні, культурні, релігійні та інші повсякденні інтереси соціальних прошарків і груп [4,с .21 ].

У 80-х роках XX століття у західній суспільній науці домінуючих ознак набула теза про те, що громадянське суспільство є особливою, відмінною від держави сферою соціуму. Цієї точки зору притримуються представники різних ідейно-світоглядних орієнтацій, хоча в процесі конкретизації змісту предметної сфери вони багато в чому виявляють розбіжності один з одним.

Істотний внесок у розробку концепції громадянського суспільства у взаємозв'язку з державою належить Г. Гегелю. Він уперше здійснив чітке розмежування держави та громадянського суспільства, наполягаючи, що соціальне життя, притаманне громадянському суспільству, принципово відрізняється від публічного життя держави та взаємин у сім'ї. На його думку, громадянське суспільство включає комплекс осіб, груп та соціальних інститутів, відносини між якими регламентуються цивільним правом і діяльність котрих безпосередньо не залежить від держави. Г. Гегель звузив функціональні параметри громадянського суспільства до сфери незалежних від держави економічних відносин. Однак він підкреслював, що таке суспільство не може існувати в державі, в якій відсутнє верховенство права.

На відміну від більшості своїх попередників, він розглядав громадянське суспільство і державу як автономні інститути. Громадянське суспільство існує не всередині держави, а немов поряд з нею: разом із сім'єю воно складає базис і спосіб існування держави. Якщо в державі представлена загальна воля громадян, то громадянське суспільство це сфера реалізації індивідуальних, особистих, приватних інтересів окремих індивідів. До державної сфери відноситься урядова влада, адміністративний апарат. Натомість до сфери громадянського суспільства поліцейська та судова влада.

Г. Гегель зазначав: якщо на рівні громадянського суспільства панує «особливе» (особистий інтерес, індивідуальна воля, спрямована на його реалізацію) і решта для нього ніщо, то держава являє собою торжество «всезагальності» (суспільний інтерес, об'єднання одиничних воль у загальну волю народу): «Ні всезагальне не має значення й не може існувати без особливого інтересу, знань і волінь, ні індивіди не живуть лише для особливого інтересу приватних осіб, а воліють всезагального і діють, усвідомлюючи цю ціль» [1,с.286]. Гармонійне поєднання приватних і суспільних інтересів покликане забезпечити право: визнаючи людину найвищою соціальною цінністю, метою існування держави і суспільства, право водночас не дає можливості реалізуватися приватному егоїстичному інтересу за рахунок суспільного інтересу, а також домінувати суспільній волі над приватною.

Г. Гегель відрекомендовував суспільством те, що багато з його попередників називали державою узгодження окремих особистих інтересів за допомогою інституту спільної регламентації. На його думку, таке суспільство можна розглядати зовнішньою державою, необхідності й розуму. Він називав громадянське суспільство «системою потреб, заснованою на пануванні приватної власності й загальній формальній рівності громадян». Виникнення суспільства такого типу детерміноване утвердженням основ буржуазного ладу. В своїй суперечливій єдності громадянське суспільство і держава можуть існувати лише за умов розвиненої соціальної структури суспільства.

Аналіз громадянського суспільства Г. Гегель ґрунтує на двох фундаментальних принципах: індивіди керуються лише своїми приватними інтересами, неухильно встановлюючи між собою інтенсивний суспільний зв'язок. По суті, під громадянським суспільством Г. Гегель розумів економічну структуру буржуазних відносин. Громадянське суспільство є системою ринкових відносин, в яких необхідність прокладає собі дорогу засобом конкуренції та інших некерованих адміністративною владою процесів. За версією Г. Гегеля, природний стан є епохою тотального насилля і несправедливості. Відтак, закономірним є прагнення людей громадянського суспільства, в якому панує розумна воля. Власне, Г. Гегель ґрунтує право саме на волі, атрибутом якої в свою чергу є свобода.

На відміну від Г. Гегеля, який основою суспільного розвитку вважав «абсолютну ідею», а до громадянського суспільства ставився як до «інобуття» духу-ідеї, К. Маркс та Ф. Енгельс обґрунтували тезу, згідно з якою саме громадянське суспільство складає фундамент, першооснову будівлі людського співжиття, а життєдіяльність громадянського суспільства є ключовою рушійною силою історичного прогресу, змістовним осереддям і метою всього історичного процесу [5,с.35]. К. Маркс вважав, що держава повинна підпорядковуватися громадянському суспільству, яке має визначати структуру та функції державного інструмента. Згідно з твердженням К. Маркса, держава необхідна лише на стадії нерозвиненого громадянського суспільства, по мірі розвитку якого державні інститути поступово відмиратимуть.

У тлумаченні К. Маркса та Ф. Енгельса громадянське суспільство є громадською організацією, котра розвивається на підставі сукупності економічних і виробничих відносин, що відповідають продуктивним силам і утворюють базис держави. На такому базисі формуються соціальні відносини, які досягають ступеня структуризації класових і починають сприйматися крізь призму особистих інтересів, прав і свобод. Отже, взаємини між громадянським суспільством та державою виявляють себе як відносини між індивідуальною свободою та публічною владою. Відмінність між громадянським суспільством та державою найбільш очевидна у сфері політичного життя: якщо держава входить в структуру і буття суспільства як найважливіший елемент його політичної організації, то в громадянське суспільство вона не входить.

Класики марксизму в цілому підтримали і поглибили ідею Г.Гегеля про розмежування громадянського суспільства та держави. На їхнє переконання, матеріалістична діалектика держави і громадянського суспільства полягає в наступному: не державою детерміноване громадянське суспільство, а громадянським суспільством зумовлена у своїх основних функціональних виявах держава. На відміну від Г. Гегеля, який вважав, що представництво громадянського суспільства в державних органах усуває суперечності між суспільством та державою, К. Маркс і Ф.Енгельс стверджували, що таке представництво є суперечністю між громадянським суспільством та державою, оскільки, наділяючи себе політичними функціями, громадянське суспільство само заперечується по суті.

У дослідницькому середовищі виразно виокремлюються також ліберально-демократичні підходи, згідно з якими держава є інституційним механізмом організації соціального буття й відображення загального інтересу. Обґрунтування цього підходу запропонував А. де Токвіль, досліджуючи логіку й закономірності демократії у СІЛА. Він був вражений здатністю американців створювати різноманітні об'єднання, котрі займаються «малою політикою» в межах різнопрофільних добровільних груп. Під впливом цих вражень А. де Токвіль прийшов до висновку, що асоціативні зв'язки подібного ґатунку є основою сучасної і майбутньої демократії, оскільки формують дієздатний прошарок між індивідом та державою. Він наполягав на значущості для розвитку демократії громадянського суспільства, хоча й не заперечував важливої і відносно суверенної ролі держави [7,с.12]. Таке тлумачення відносин між державою та громадянським суспільством було в цілому прихильно сприйняте сучасними соціальними концепціями зокрема, в контексті поділу влади. Аналогічного підходу дотримується й більшість вітчизняних дослідників.

Попри те, що в спадщині Т.Шевченка немає цілісної, конкретизованої ідеї громадянського суспільства, однак сторінки його творів сповнені важливих світоглядні акцентів зазначеної проблематики. На тверде переконання Кобзаря, соціальна справедливість є основним джерелом прав і свобод людини. В роздумах Т.Шевченка виразно простежуються елементи концепції ефективного громадянського суспільства, оскільки поняття «право», «воля», «праведний закон», по суті, є складовими компонентами законів соціальної справедливості, покликаних впорядкувати і оптимізувати діяльність громадянського суспільства і держави.

Українські мислителі М. Драгоманов, С. Подолинський, О. Терлецький вбачали державний ідеал майбутнього у «федерації громад», які базуються на суспільній рівності кожної громади і на її внутрішньому самоуправлінні. Приміром, згідно з проектом С. Подолинського та О. Терлецького, Україна майбутнього на початковому етапі має бути добровільно об'єднаною федеративною демократичною республікою громад, а згодом членом всесвітнього вільного союзу інтернаціональної федерації. Ключовою ланкою і основним структурним елементом федерації є громада як основа ведення господарства і орган політичного самоуправління. Саме громада поєднує в собі функції виконавчої, законодавчої і судової влади.

Згідно з твердженням М. Драгоманова, децентралізація в управлінні державою призведе до створення вищої політичної організації людей, своєрідної «всесвітньої федерації». Це не стільки федерація власне держав, скільки федерація дрібних громадських одиниць, котрі не є державами в загальноприйнятому розумінні цього слова, а мають статус політично вільних і самостійних в організації своїх справ. Громади володіють широкою функціональною самостійністю і організовують свою діяльність на принципах самоуправління.

Досліджуючи феноменологію прав людини, М. Драгоманов наголошував на нерозривному зв'язку між розвитком ідеї свободи і прав людини з розвиток людської цивілізації. На переконання цього мислителя, саме свобода індивіда є тим ідеалом, до якого прагне кожне суспільство. Що стосується сучасного йому етапу розвитку суспільства, то М. Драгоманов стверджував: найповніше права і свободи людини можуть бути гарантовані й реалізовані у власній державі, «оскільки своя держава, чи по волі, чи по неволі, була й досі ще є для людей спілкою задля оборони себе від чужих і задля впровадження своїх прав на своїй землі по своїй волі» [2,с.293]. М. Драгоманов порушив аспект відповідальності держави перед людиною і суспільством, вперше в історії вітчизняної суспільної думки обґрунтувавши положення «держава для народу, а не народ для держави».

На відміну від М. Драгоманова, для якого свобода і самоуправа були ідеалами громадського життя, а сама самоуправа мала статус ледве не панацеї від усіх соціальних проблем, у В. Липинського державний принцип трудової монархії визначався формулою: авторитет і відповідальність зверху, свобода знизу. На його переконання, громадянство це резервуар суспільного потенціалу, який перебуває у стані перманентного становлення, а держава як політична організація має схильність до руйнування такої динаміки з метою створення усталених, тривких форм.

Взаємини громадянського суспільства та держави має регламентувати закон, в основі якого лежить взаємне обмеження права сильніших правом слабших і право слабших правом сильніших. Коли держава підпорядковує собі громадянське суспільство, то вона нищить основи ефективного функціонування соціуму, оскільки право сильніших не обмежується правом слабших. Як результат у такій державі панує беззаконня. Втім, існує також небезпека поневолення держави громадянським суспільством: в цьому разі сила сильніших деградує, зазнає ерозії під дією слабкості слабших. Таким чином, на переконання В. Липинського, соціальний оптимум досягається за рахунок гармонійного співвідношення громадянського суспільства та держави.

Істотний внесок у розуміння громадянського суспільства зробив О. Кістяківський. Він висловлювався на користь органічної теорії розвитку держави, спирався на концепцію єдності законів природи та історії людства, а також єдності методу природних і суспільних наук: «Людина і суспільство підвладні тому ж самому світовому закону, що й весь всесвіт» [3,с. 173]. Уявлення про внутрішньо детерміновану еволюцію суспільства, пояснення його розвитку дією факторів, які сприймаються як природні, об'єктивні сили, мало позитивне і прогресивне значення для адекватного тлумачення суспільної дійсності. Звертаючись до традицій Античності, Середньовіччя і Нового часу, О. Кістяківський прийшов до висновку, що громадянське суспільство некоректно відрекомендовувати продуктом лише капіталістичних відносин, що воно атрибутивна ознака загальнолюдських, загально-цивілізаційних цінностей, які реалізуються в різному обсязі за різних конкретно-історичних обставин, однак притаманні практично всьому періоду існування суспільної форми людського буття.

М.Грушевський значну увагу приділяв питанням децентралізації влади як необхідної передумови створення вільного союзу народів. Мислитель тісно пов'язував національне питання з більш загальними аспектами перебудови держави на засадах рівності народів, національно-територіальної автономії і та ін.

Цілком природно, що «дослідження взаємодії держави і громадянського суспільства завжди виходить на проблему перспективи розвитку як кожного елементу взаємодії, так і на проблему гармонізації їхніх взаємин. Річ у тім, що розвиток демократичної соціально-правової держави багато в чому залежить від паралельного розвитку громадянського суспільства. Недостатньо динамічний розвиток держави і громадянського суспільства взаємно посилює стагнацію політичного і духовного життя в країні, уповільнює реалізацію прав і свобод людини.

Проблемність взаємодії громадянського суспільства та держави має ключове теоретико-праксеологічне значення для сучасності. Саме перебіг такої взаємодії, концептуальні пріоритети функціональної взаємозалежності громадянського суспільства та держави визначають перспективи еволюціонування людини і людства. Важливим світоглядно-концептуальним аспектом є визначення оптимального місця громадянського суспільства в загальній структурі людського соціуму, а також його співвідношення з державою.

З приводу цього аспекту виокремлюють три основних підходи. Згідно з першим, громадянське суспільство розглядається загальним елементом людського суспільства, який охоплює також поняття держави. Іншими словами, громадянське суспільство домінує над державою. Другий концептуальний підхід відводить громадянському суспільству функцію своєрідного буфера, посередницького механізму між державою та особою. Згідно з третьою точкою зору, громадянське суспільство є окремими елементом суспільної структури, котрий за своїм значенням посідає таке ж місце, як і держава.

Громадянське суспільство та держава перебувають у стані складної інверсії, взаємодоповнюючи одне одного. На рівні соціального буття простежуються три діалектичних варіанти взаємин держави та громадянського суспільства. Перший варіант полягає в тому, що громадянське суспільство зазнає утисків з боку держави, внаслідок чого виникає тоталітарний режим. Другий зводиться до хиткої рівноваги між державою та громадянським суспільством, внаслідок чого виникають авторитарні режими різного ступеня жорсткості. Третій варіант полягає в тому, що держава виконує волю громадянського суспільства, діє в межах права, тобто функціонує як правова держава. Це призводить до утвердження демократичного режиму.

Громадянське суспільство та держава також перебувають у стані постійної взаємодії стосовно реалізації своїх особливих і загальних інтересів. В процесі такої взаємодії між ними об'єктивно виникають деякі суперечності, зумовлені їх природою. Одну з таких суперечностей пояснив Г. Гегель, на думку якого протиріччя зумовлені самою роздвоєністю людської природи, яка перебуває одразу в двох іпостасях як член громадянського суспільства і як громадянин держави. Ця особливість екстраполюється на сутнісні ознаки громадянського суспільства та держави.

Як стверджує М. Туленков, «громадянське суспільство і держава взаємодіють як носії і виразники особливих та загальних інтересів. У межах громадянського суспільства як сукупності самодіяльних форм існування людей забезпечується безпосереднє самоврядування суспільної системи, механізм якого враховує різноманіття групових та індивідуальних інтересів людей. Державі при цьому відводиться роль спеціального суб'єкта управління, який виступає потужним інструментом формування і реалізації загального інтересу» [8,с.83].

Суспільство можна визначити за формулою: громадянське суспільство плюс держава. Таким чином, громадянське суспільство це недержавна частина суспільства, в основу якої покладено автономію індивідів. Держава і громадянське суспільство відносно самостійні. «Проблема співвідношення і взаємозв'язку понять «держава суспільство людина» складна й багатоаспектна. Вона мала різний зміст у різні історичні епохи. По-різному розглядались і функції держави: системоформуючий елемент суспільства; орган забезпечення його суверенітету; арбітр у відносинах між класами, верствами, прошарками, а також між суспільством та особою; гарант прав і свобод громадянина; орган управління загальними справами суспільства; орган забезпечення соціальної справедливості в суспільстві і т.д.» [6,с.430].

Список використаної джерел

1. Гегель Г.В.Ф. Философия права / Г.В.Ф.Гегель; [пер. с нем.; ред. и сост. Д.А. Керимов и B.C. Нерсесянц]. М.: Мысль, 1990. 524 с.

2. Драгоманов М. «Передне слово» [До «Громади» 1978 р.] / М.Драгоманов // Драгоманов М.П. Вибране. К. : Либідь. 1991. С.276-327.

3. Кистяковский А.Ф. Элементарный учебник общего уголовного права с проблемным изложением начал русского уголовного законодательства. Часть общая / А.Ф.Кистяковский. К.,1891. 204 с.

1999. Красин Ю. Гражданское общество: путь к стабильности / Красин Ю., Галкин А. // Диалог. -№3. -С. 20-32.

4. Маркс К. Німецька ідеологія / Маркс К., Енгельс Ф. // Твори. Т. 3,К: Держ. вид-во політ. л-риУРСР. 1959. С. 7-527.

5. Михальченко М. Корупція в Україні: політико-філософський аналіз: Монографія / Михальченко М., Михальченко О., Невмержицький Є. K: ІПіЕНД імені І.Ф.Kypaca HAH України, 2010. -615 с.

6. Токвиль А. О демократии в Америке / А.Токвиль. М.: Прогресс, 1993. 534 с.

7. Туленков М. Організаційна взаємодія громадянського суспільства і держави / М.Туленков // Соціальна психологія. 2009. №2 (34). С.72-84.

Размещено на Allbest.ru