Викладач університету як інтелектуал (філософсько-етичне осмислення)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Викладач університету як інтелектуал (філософсько-етичне осмислення)

Бойченко Н.М.

Всім відома вимога академічної свободи, яка передбачає домінування раціональних аргументів у пошуку істини, з одного боку, а з іншого - передбачає відсутність зовнішніх «недружніх» впливів (тиску) на тих, хто ці пошуки здійснює. Університет і є тим осередком, де організоване спеціальне соціальне середовище тих, хто діяльно підтримує цінності академічної свободи. Втім, академічну свободу слід відрізняти від занять наукою заради науки (за зразком «мистецтво заради мистецтва»), Істини, які відкривають вчені і поширюють викладачі призначені передусім для суспільства в цілому, а не лише для внутрішнього користування у академічному середовищі. Але впливаючи на суспільство, університет не може не зазнавати зворотного впливу, який неминуче є впливом зовнішнім. Інша справа, що такий вплив може бути як «недружнім», так і цілком «дружнім», конструктивним. І залежить це як від самого університету, так і від суспільства, представленого іншими (передусім не освітніми) його інститутами - економічними, політичними, правовими, релігійними тощо. Таким чином, академічна свобода є характеристикою не стільки внутрішнього статуту функціонування університету, скільки характеристикою взаємодії університету із суспільством та його інститутами. Однією з найбільш розроблених і широко публічно висвітлених проблем такої взаємодії, яка яскраво ілюструє також і особливості розуміння академічної свободи і ступінь її історичного розвитку у конкретному суспільстві, є проблема представленості викладача університету як інтелектуала у житті суспільства.

Чи мають викладачі університетів авторитет у розгляді політичних питань? Чи мають вони вплив на господарське життя суспільства? Чи прислухаються до їх рекомендацій та чи знайомляться з їх дослідженнями представники церков? Чи хочуть випускники самих університетів залишатися працювати викладачами кожен своєї аїта mater, або хоча би іншого ВНЗ, чи ще зі студентської лави планують працювати не те, щоби у сфері освіти, а взагалі не за фахом? Ці питання тільки здаються розрізненими - насправді вони більш чи менш очевидно, але усі пов'язані з питанням щодо ролі викладача університету (професора) як інтелектуала. Для такої постановки питання слід подивитися на інтелектуала дещо під незвичним кутом зору - не стільки політичним, скільки етичним і освітнім. Під цим кутом варто ще раз філософськи осмислити ті, нині вже класичні дослідження постаті інтелектуала, які вже звично, але на нашу думку, дещо поверхово розглядають як вузько політологічно або соціологічно значущі.

Тема інтелектуалів історично має походження у Франції, її подальший розвиток також значною мірою пов'язаний з цією країною. He варто стверджувати, що інтелектуали концентруються саме у цій країні, але навряд чи можна заперечити, що французька історична наука, соціологія і філософія чи не найбільш гостро і всебічно проблематизувала цю тему. Тому для зручності розгляду нашої вузької дослідницької проблеми ми також посилатимемося переважно на цю традицію осмислення феномену інтелектуалів. Історію інтелектуалів у Франції доволі ретельно відстежила вітчизняний соціолог Тетяна Голіченко - на фактичний матеріал її робіт ми і посилаємося далі, зокрема на статтю у журналі «Соціологія: теорія, методи, маркетинг» [3]. Вперше над специфікою інтелектуалів як окремої соціальної групи, почали роздумувати най- видатніші вчені часів III Республіки. Прикладом може слугувати праця Ё. Дюркгайма «Індивідуалізм і інтелектуали^ [12]. Вже тут Дюркгайм звертає увагу передусім на морально-етичний бік справи. Його аналіз проблематизує, на нашу думку, такі сутнісні аспекти проблеми: інтелектуал має бути, з одного боку, автономним у прийнятті рішень, не залежати від зовнішніх впливів, неупередженим, але, з іншого боку, інтелектуалом не можна бути на самоті, а крім того, інтелектуал висловлює не просто власну думку, а передає позицію певної соціальної спільноти (інтелектуалів), а також виражає цінності певного суспільства (інакше нікого б не зацікавив його виступ). Таким чином, проблема соціальної, і вужче ціннісної ангажованості є нервом проблеми визначення джерел соціальної значущості інтелектуалів. Чи може така ангажованість бути редукованою до ангажованості певними ідеями? Безумовно, ні. Справа полягає у тому, хто і як пов'язує певні ідеї з певними цінностями, тобто забезпечує соціальну базу ідей. Саме у цьому напрямі і розвивається рефлексія щодо діяльності інтелектуалів. І тут виявляється, що участь університетської професури у русі інтелектуалів - не випадковість, а закономірність. Досить лише звернутися до статистики, запропонованої Ж.Леклерком [5].

Історично вдруге фігура інтелектуалів нагадала про себе в 1926 p., коли філософ та історик Жюльєн Бенда опублікував памфлет «Зрада інтелектуалів», доступний у російському перекладі [1]. Уже в 1930 pp., за свідченням Т.Голіченко, думки з приводу покликання інтелектуалів розділились [3]. Якщо Ж. Бенда вирішував це питання на користь вічних цінностей та націленості інтелектуалів на вічні філософські проблеми, то вже на початку 1930 років соціаліст і яскравий публіцист Поль Нізан у своїй книзі «Сторожові пси» 1932 року піддає критиці непевну відданість інтелектуалів вічним ідеям. На думку Нізана, вони просто використовують філософію, прикриваючись ідеалами неангажованості, а в дійсності служать політичним цілям. Неангажованісь у філософії, на думку цього автора, - це міф, адже філософія перш за все дія, тому вона може існувати лише в контексті проблем життя, в тому числі і політичного. Відповідно на філософах лежить висока відповідальність за все те, що відбувається у життєвій сфері.

Книги Ж. Бенди та П. Нізана не просто окреслили основну колізію, навколо якої розгортається історія французьких інтелектуалів у XX ст., але і привабили увагу не лише французької, але світової спільноти до суперечливої фігури інтелектуала. З цього часу історія інтелектуалів значною мірою виявляється взаємопов'язаною з історією французьких інтелектуалів як інтелектуальних та моральних авторитетів французького походження, але світового масштабу, створюючи певну лінію спадковості від Еміля Дюркгайма до Мішеля Фуко [8] і Жана Бодріяра [6]. З іншого боку, інтелектуали зі всього світу вважали за честь висловити свою позицію у французькому інтелектуальному просторі. Пізніше настає апогей діяльності інтелектуалів у Франції, який припадає на ЗО--70--і роки і пов'язаний з такими іменами, як Жан-Поль Сартр, Сімона де Бовуар, Альбер Камю, Раймон Арон, Анрі Мальро та інші [4]. Після цього розквіту, а пізніше і занепаду (середина 70-х - початок 80-х років) епохи політично ангажованих інтелектуалів, їх роль у суспільстві і інтерес до них значно зменшилися. Проте уже в другій половині 90-х років інтелектуал, а заразом і його апологети та критики знову виникають на авансцені французького культурного і політичного життя. На нашу думку, піднесення і занепад діяльності інтелектуалів щоразу супроводжується зростанням або падінням довіри до них як до моральних авторитетів.

Про значення фігури інтелектуалів в новітній французькій історії, її місці в істо- рико-філософських дослідженнях свідчать присвячені цій темі численні дискусії та дослідження. Так, за свідченням Тетяни Голіченко [3], один із найсолідніших французьких гуманітарних журналів правоцентристського напряму - «Le Debat» - в 1980 році відкрив свій перший номер статтею П.Нора «Що можуть інтелектуали?» [11]. He залишився осторонь від проблеми і інший загальновизнаний французький журнал філософської і політичної думки «Esprit». В березні 2000 року вийшов номер цього журналу з провокаційною назвою «Лиск та злиденність інтелектуального життя». Журнал «Commentaire», заснований в 1978 р. РАроном, також завжди з особливим інтересом відносився до проблеми інтелектуалів. Так, на його сторінках дану тему обговорювали видатні мислителі та письменники П. Греміон, Ф. Хайек, Ф. Том, М. Крозьє. Усі ці автори тією чи іншою мірою торкалися етичної сторони діяльності інтелектуалів, хоча і не завжди вважали її сутнісною у цій діяльності.

Фігура інтелектуалів викликала гострі суперечки, які були самі по собі рушійною силою їх саморефлексії. Приклади критики з розряду самокритики - «Тоталітарна спокуса» Жана Франсуа Ревеля (1976), «Могила інтелектуалів» Франсуа Ліотара (1984), «Програш думки» Алена Фінкелькрота (1987), «LR Французький інтелектуал.

Продовження і смерть» Режиса Дебре (2000), «Заклик до порядку: есе про найновіших реакціонерів» Даніеля Лінденберга (2002) тощо. Така самокритичність також свідчить про високий рівень морально-етичної рефлексії і саморефлексії інтелектуалів.

В порівнянні з попередніми ідеологічно-загостреними дослідженнями, характерною рисою сучасних розробок по історії інтелектуалів є ідеологічна нейтральність, спеціалізованість з одного боку і міждисциплінарність з іншого. Сучасне інтелекту- алознавство користується методами соціологічного, політологічного, історичного, історико-філософського і гендерного аналізу. Дистанціювавшись значною мірою від ідеології, втім, інтелектуали натомість значно посилили морально-етичну складову свого дискурсу.

Варто перейти від історичного до більш змістового аналізу теми інтелектуалів. Саме слово «intellectual» не використовувалось у французькій мові до 1890 року. На перших етапах його вживання воно навіть стилістично виділялося, - курсивом, або великою літерою на початку слова, для позначення його особливого характеру. Таке ставлення до даного поняття дає зрозуміти, що перед нами категорія, яка випадає із звичного слововжитку, яка повинна захищати свій статус, оскільки не могла бути позначена чимось уже наявним.

Час виникнення даного терміну співпадає з часом остаточного позбавлення аристократії політичної влади, якою вона володіла до початку III Республіки. Зокрема, П'єр Нора пише про те, що інтелектуали народжуються в той момент, коли герцоги втрачають своє значення і роль для республіки. Звідси, як пише автор, можемо сказати, що інтелектуали - природжені герцоги республіки [7]. Йдеться, таким чином, про те, що на зміну спадковій аристократії має прийти аристократія на основі власних досягнень і передусім - досягнень інтелектуальних та етичних. Інтелект розглядається як невідокремлюваний від етики: розумна людина не має права бути аморальною, і не лише активно, але і пасивно - інтелектуалу не можна не лише чинити зло, але й терпіти і мовчати, коли зло чинять інші.

Конкретна подія, яка провокувала появу терміну - публікація в газеті «L'Aurore» знаменитого і важливого для історії Франції листа Еміля Золя - «Я звинувачую», більш повна назва якого - «Відкритий лист президенту Республіки». На наступний день після появи цієї статті була опублікована колективна петиція, підписана достатньою кількістю університетської професури, людьми мистецтва, журналістами, студентами, які схвалювали лист Золя і вимагали перегляду вироку у справі генерала Дрейфуса, якого було звинувачено французькою владою у зраді Франції і шпіонажі на користь Німеччини, або ж, - повторного суду над ним.

У цій петиції простежується самоствердження інтелектуалів, саме тоді, пише К. Шарль, і відбулося народження цієї групи, а сам колективний лист виступає свідоцтвом про народження [9]. Петиція була покликана продемонструвати схвалення, а тим самим і підтримку позиції Золя, показати, що він - не божевільний, як можна було б подумати про людину, яка висуває проти інших категоричні звинувачення без будь-яких доказів. Це не тільки підтримка, а й визнання правдивості, прагнення цю думку захистити. Таким чином, за спиною у Золя виявились лиценціати словесності, природничих наук, член Французької академії Анатоль Франс, професори Сорбонни - розумні, освічені люди, які займали почесне місце у суспільстві. Тетяна Голіченко зауважує, що свідоцтво про народження інтелектуалів Грунтується перш за все на колективності їх самоствердження. Інтелектуали беруть числом. Вони виступають як такі, що мають певну соціальну владу лише тоді, коли зібрані в групу, коли об'єднуються в певній колективній дії [3].

Виникнувши доволі спонтанно, як реакція на конкретну ситуацію, інтелектуали виявились стійкішими, аніж думали безліч тогочасних мислителів. XX ст. постає як фаза змін в історії інтелектуалів - злети і падіння чергуються тут з тимчасовими періодами спокою. Такі злети і падіння мають свою пряму кореляцію з роллю університетів у суспільному житті.

До 1960 р. у Франції був абсолютно відсутній феномен масової інтелігенції. Так, до 1935 р. в університетах Франції навчалось 80 000 студентів, у 1960 - 194.000, а у 1975 - уже 800.000. Поняття інтелектуал починає втрачати присмак специфічності та значення елітарності починаючи уже з 1960 р. Таким чином, суто з соціологічної точки зору є пряма кореляція між зростанням суспільного авторитету університетів і політичним піднесенням інтелектуалів. Таку кореляцію, на нашу думку, не можна пояснити, не звернувшись до морально-етичної оцінки діяльності інтелектуалів.

Яка ж роль інтелектуалів у XXI столітті? У заключній главі «Відродження інтелектуалів» К.Шарль намічує ті шляхи, якими можуть піти французькі інтелектуали на початку століття XXI. Виявляється, сьогодні перед суспільством знову стоять ті ключові запитання, на які намагались відповісти інтелектуали і до, і після справи Дрейфуса: повинна Франція залишатись відкритою нацією, чи ж залишатися закритою? Чи стане стара традиція Середньовіччя і Старого порядку єдиною і загальнонаціональною основою для опору мондіалізації (прийнятий у інтелектуалів, далеко не безспірний варіант перекладу слова mondialisation, яке переважно перекладається як глобалізація). На всі ці запитання повинні відповісти інтелектуали, не зважаючи на те, що провідні ЗМІ не завжди надають їм слова. Проте інтелектуали, за Шарлем, успішно створюють собі майданчики для формування «іншої» суспільної думки за допомогою навколо- університетських журналів, електронних спільнот тощо. Список завдань на майбутні роки, стоячий перед інтелектуалами з різних країн вказаний на останній сторінці книги. Один із основних напрямів - вироблення програми дій, здатних вплинути на політичну владу, прагнення якої надзвичайно обмежені в культурному плані, і побудова єдиної, спільної європейської культури, «у якій на рівних правах брали участь би різні країни і регіони, які разом утворюють Європу» [9,с.318-319].. На новому етапі метою знову стає космополітичний ідеал Просвітництва. Тобто, очікується нове піднесення соціального статусу освіченої людини як результат суспільного авторитету інтелектуалів - а як ми вже неодноразово зазначали, цей авторитет не меншою мірою моральний, аніж інтелектуальний.

Отже, з якоїсь певної причини, через якусь на перший погляд незначну подію - навіть долю однієї людини - виникають цілі політичні партії, окремі ідейні угрупування, протидіючі одне одному. Втім, така подія може здаватися незначною з якихось інших, позаетичних точок зору - політичних, економічних тощо, але з морально-етичної вона якраз і виявляється ключовою, знаковою.

Хоча спільнота інтелектуалів і з'являється, на перший погляд, доволі неочікувано, проте все ж не раптово. Виникають вони колективно, виражаючи спільну ідею, яка з політичної (теж позаетичної) точки зору виглядає лише як ідея протесту, інакодумство. Але, що більш важливо, цю спільноту об'єднують і певні цінності. На відміну від поширеної думки, ми вважаємо, що для інтелектуалів цінністю є не ідеї самі по собі, а лише ідеї, пов'язані з певними цінностями, а у спільноти вони об'єднуються саме довкола таких систем цінностей, у які ідеї специфічно інтегровані, а не просто довкола ідей самих по собі.

Інтелектуали як спільнота відрізняються в першу чергу освіченістю, вищим положенням у суспільстві, а отже її представники виступають своєрідним авторитетом для інших, здатних лише сприймати ситуацію з особистого кута зору кожного окремого індивіда, в той час як інтелектуали виражають не стільки власні погляди, скільки певні абстрактні конструкти справедливості, які вони конкретизують щодо певних подій.

К.Шарль у своїй роботі, досліджуючи історію французьких інтелектуалів, виявив для себе основну рису у розгляді питання інтелектуалів, а саме комбінацію історії з пам'яттю, яка, на думку автора, для будь-якої іншої групи обернулася б її глибоким протиріччям і загрожувала навіть самому існуванню групи. Для інтелектуалів же дане явище є природнім. Можливо, саме через те, що вони презентують у своїй освіті не лише пам'ять особисту, індивідуальну та загальну, колективну, а третю, яка здатна представляти інтереси колективу індивідуально, а індивідуальні - колективно, як ми бачимо на прикладі справи Дрейфуса [9].

Ця група вирізняється саме завдяки власній самодостатності кожного її члена, і саме ця освічена наповненість дозволяє йому переступити через поріг зацикленості на всьому власному, як це відбувається серед пересічних представників мас. Масовість інтелектуалів неприпустима, адже саме певна недосяжність, обмеженість даного кола дозволила йому стати представником духовних цінностей. Саме вона дозволяє фігурувати інтелектуалам, як людям просвіченим, які вийшли за рамки щоденного, чого ніколи не зможе досягнути маса. Саме відносна замкнутість даного кола дає можливість проростати їхнім ідеям, служить надійним щитом проти невпорядкованості та хаотичності маси. He маса виношує ідею, а ідея впорядковує масу, оскільки стихійність останньої завжди шукатиме русла, оформленого утворення, щоб могти у його рамках розвиватися самій.

Бенда писав: «Схиляння перед духовним видається мені щасливою випадковістю в історії людини. Скажу більше, воно мені видається парадоксом. Очевидний закон людської маси - завоювання земного і схвалення спонук і відчуттів, які цьому сприяють. Тільки по найбільшому непорозумінню жменьці людей споглядального розуму вдалося примусити масу повірити в те, що вищими цінностями є духовні блага» [1 ,с.25].

Як ми вже зауважували вище, те, що з політичної точки зору виглядає незрілістю, з моральною є ознакою вищої рефлексії: саме завдяки своїй моральній, а не політичній позиції інтелектуали стають центром загострення уваги свого часу. Вони виступають підтримкою не когось, чи чогось (ідеї, думки тощо), а самою ідеєю підтримки, можливістю боротьби не «за», а боротьби «проти». Як носії моральності вони і можуть тільки бути носіями ідей. Знову звернемося до Бенда: «Тільки завдяки таким людям (інтелектуалам) можна сказати, що впродовж двох тисячоліть людство творило зло, але поклонялося добру. Ця суперечність була гордістю людського роду і створювала розлом, крізь який могла проникнути цивілізація» [1,с.8].

Втім, як вже зазначалося, наша моральна оцінка інтелектуала не є загальновизнаною. Картина суспільного сприйняття діяльності інтелектуалів доволі суперечлива. Джералд Бренан одного разу сказав, що інтелектуал - це людина, яка вірить, що ідеї важливіші за цінності; зрозуміло, що його ідеї та чужі цінності. Можливо, щоб уникнути безглуздих суперечок про те, наскільки щиро інтелектуали займають моральні позиції (в душу не заглянеш), слід по-іншому поглянути на моральну позицію інтелектуалів і оцінити не лише їхні власні переконання, але і те, до яких переконань вони закликають суспільство. Тобто, важливо не те, ким є і чим займаються інтелектуали, а те, ким вони повинні бути, чим повинні займатися.

З цих позицій можна охарактеризувати одну з багатьох існуючих класифікацій інтелектуалів. В суперечках, які виникають на фоні відношення політики та культури, згідно Норберто Боббіо, виділяються головним чином два типи інтелектуалів - «ідеологи», та ті, кого можна охарактеризувати як «експерти» [2]. Незважаючи на те, що один і той же індивід може бути одночасно і ідеологом і експертом, і ті, і інші виконують в політичному вимірі різні функції. Te, що відрізняє ці два типи - різні завдання, які переслідуються ними як творцями чи поширювачами політично важливих ідей та знань. На перший погляд, а саме погляд політичний, або ж погляд з позицій «голих» ідей, ідеологи - це ті, хто надає керівні принципи, а експерти - ті, хто забезпечують засоби пізнання. Втім, з морально-етичних позицій, позицій ціннісних, ситуація виявляється прямо оберненою: експерти виступають як цензори, які надають керівні моральні настанови, а ідеологи лише намагаються ці настанови проінтерпретувати мовою політики.

Дане розділення на ідеологів та експертів більш коректно можна проводити, згадавши, що воно опирається на сформульоване Максом Вебером розрізнення між раціональною діяльністю ціннісного і цільового порядку. Ідеологи - це ті, хто виробляють основні принципи і проекти пов'язаних з ними дій, які є раціональними за своєю послідовністю, оскільки їх виправдовують, а значить схвалюють і легітимують з точки зору їхньої відповідності цінностям, обраним як керівництво до дії, як цілі. Експерти - ті, хто, вказуючи на найнеобхідніші знання, здатні привести до певної цілі, діють таким чином, щоб відповідні дії могли називатися раціональними відносно цілі, тобто цінностей. У ідеологів акцент на цільовому, інструментальному витлумаченні цінностей, у експертів - на ціннісній оцінці і цілей, і засобів. Таким чином, кожен з них виконує свою соціальну функцію, кожен з них потрібен суспільству.

Утопіст повністю поглинений ціллю і нехтує засобами, чистий технік цілком поглинений засобами і нехтує ціллю. В ідеологічному диспуті проблема цілей переважно невіддільна від проблеми засобів, як і в технічних дискусіях проблема засобів переважно не відокремлюється від суперечок щодо цілі. Тим не менш, такі крайні випадки чистого ідеолога і чистого експерта все ж трапляються. Саме вони дозволяють вважати дане розділення актуальним. Ці різновиди інтелектуалів і пов'язані з ними проблеми прекрасно розглядаються в двох фундаментальних книгах «Зрада інтелектуалів» - Бенди, та «Нові мандарини» Ноама Хомскі [10]. Предмет їх полеміки - обидва випадки поведінки певного пошарку інтелектуалів в детермінованих історичних умовах. Але інтелектуали-зрадники, про яких пише Бенда, є ідеологами, які дали життя Аксьон франсез, поставивши свій інтелект на службу Батьківщині, нації, могутньості держави. А інтелектуали, до яких апелює Хомскі - це експерти, зокрема вчені та соціологи, які зробили свій внесок у продовження і поглиблення війни у В'єтнамі, розрекламованої як необхідної для виживання держави.

І ідеологи, і експерти - освічені люди, як правило, випускники престижних університетів, а нерідко і професура цих університетів. У останньому випадку особливо рельєфно проступає недоречність протиставлення цих двох соціальних функцій інтелектуала. Перші виглядають як професори-гуманісти, професори-вихователі, які маніпулюють, оперують ідеями, пов'язаними з цінностями, другі постають перш за все як вчені-професори, які маніпулюють, оперують інформацією як «голими» ідеями. Ніщо так не підкреслює відмінність двох звинувачуваних типів, як самі звинувачення, висунуті Бендою і Хомскі проти тих і інших. За Бендою, інтелектуали проміняли принципи істинності та справедливості на користь Батьківщині і політичній групі, тим самим зрадивши свою місію. В свою чергу, Хомскі звинувачує експертів у незбереженні фундаментального правила узгодження раціональної дії з метою. Діяч повинен застосовувати засоби, адекватні результату, але їхня наука служила зовсім не тим благородним засобам, через які була потрібного, а розрусі та смерті.

Втім, глибше розглянувши це питання, слід визнати, що обидві позиції пов'язані з моральними цінностями, але - різними. Різниця у звинуваченнях обумовлена тим, що ідеологи, вміючи поводитись з принципами, і експерти, вміючи поводитися з корисним знанням, повинні підпорядковуватися різним етичним основам, - перші - етиці добрих намірів і переконань, другі - етиці відповідальності. Обов'язок перших - бути вірними певним принципам, обов'язок інших - пропонувати засоби, адекватні цілям, відповідно, віддавати собі звіт в наслідках, які можуть виходити із запропонованих засобів. Відступаючи від свого обов'язку, перші перетворюються на безвідповідальних ідеологів, другі - на безвідповідальних техніків. Оцінка перших носить суто етичний характер, оцінка других - прагматична. Але - тільки якщо йдеться про «голі» ідеї. Якщо ж розглядати їх соціальні функції з ціннісних позицій, то експерт-цензор шукає універсалістських підстав для обґрунтування етичної позиції, а ідеолог-інтерпретатор намагається виходити з інтересів конкретних спільнот.

Яким же може бути спільний зразок поведінки, придатний до оцінки обох типів інтелектуалів, їхньої ролі у суспільстві, і чи є соціальне положення, яке вони займають, безпосередньою включеністю у процес історії, чи радше спогляданням цього процесу? Поки можна зробити один конкретний висновок: якщо ставити за мету визначити ідеальну модель поведінки, то поведінка інтелектуала повинна відрізнятися сильним прагненням до участі в політичній та соціальній боротьбі свого часу. Він не може відмежуватися від оспіваного Гегелем «високого шуму світової історії», та в той самий час він повинен зберігати критичний підхід, який унеможливлює повне ототожнення лише з однією партією. Незалежність, але не байдужість має бути базовим ставленням інтелектуала.

Нагадувати про недостатність політичної ангажованості для набуття політичної чесності - чи не у цьому полягає завдання інтелектуалів? Мова не йде про те, щоб відкинути політику, а про те, щоб послідовно перебороти її недосконалість, її дисфункції, разом з тим, визнаючи необхідність її базових функцій. Ідеї без мотиваційної сили цінностей - всього лише примари. І монополія на таку силу у деяких питаннях - те, що держава мусить брати на себе. Заважати цій монополії на мотиваційну силу перетворитися в монополію на істину - найперше завдання інтелектуалів.

Що б там не казали, та в суспільстві, яке характеризується розподілом праці, інтелектуали сьогодні являють групу з чітко вираженими рисами. Її члени, навіть борючись між собою, відчувають близькість між собою і спілкуються переважно у своєму колі навіть тоді, коли претендують на звернення до так званої публіки. У них спільні проблеми, які і відрізняють їх від решти [3]. He виключено, що інтелектуал, як самодостатній індивід зі своїми відмітними рисами і своїми привілеями, приречений на зникнення у суспільстві, де не буде таких форм розподілу праці, де усі отримуватимуть найвищий рівень освіти.

Надаючи перевагу традиційній французькій тенденції до об'єднання політики, етики і літератури, Ж.Бенда стверджує, що завдання інтелектуала в області політики полягає у нагадуванні про ідеали справедливості і моральності, а усією своєю діяльністю він повинен маніфестувати, що сфера його життя - це не мінливий світ політичної буденності - він представляє вічне і лише оцінює дії політиків та їхні моральні настанови, не заглиблюючись при цьому у саму стихію політичного.

Аналогічно варто стверджувати, що університетський викладач як інтелектуал також чужий політики, але зовсім інакше - він не стоїть осторонь, але формує наступні покоління людей, які самі будуть творити політику. На відміну від більшості відомих з історії (у тому числі французької) інтелектуалів, університетський викладач виступає як цензор не щодо того, що вже накоєно, а щодо того, чого варто уникнути, щоби його ніколи не трапилося. Як даймоній Сократа, університетський викладач має стати внутрішнім голосом людини - голосом розуму, який утримує від негідних вчинків, про які людина згодом сама ж пошкодує. А що варто робити, людина вирішить сама - тут університетський викладач може лише подавати власний приклад, але аж ніяк не бути ментором.

інтелектуал викладач академічний

Список використаних джерел

1. Бенда Ж. Предательство интеллектуалов / Жюльен Бенда; [пер. с франц. В.П. Гайдамака и А.В. Матешук]. - М.: ИРИСЭН, Мысль, 2009. - 310 с.

2. Боббио Н. Интеллектуалы и власть / Н.Боббио; [пер.] // Вопросы философии. М., 1992. -№8. -С. 158-172.

3. Голиченко Т.: Интеллектуалы в фокусе современных французских социологических, политологических и исторических исследований / Т. Голиченко // Социология: теория, методы, маркетинг. - 2004. - №2. - С. 42-63.

4. Дебре Р. Інтелектуальна влада у Франції / РДебре [пер. з франц. В.Артюха]. - К.: Дух і літера, 2008. - 304 с.

5. Леклерк Ж. Соціологія інтелектуалів / [пер. з франц. Н. Біляєвої та Є. Браузель- Брушковського]. - Львів: Ахілл, 2009. - 160 с.

6. Манан П. Інтелектуальна історія лібералізму / I IVp Манан; [пер з франц. В.Каденко та ін.] - Київ: Дух і Літера, 2005. - 216с.

7. Нора П. Проблематика мест памяти / П. Нора // Франция-память / П. Нора, М. Озуф, Ж. де Пюимеж, М. Винок. - СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1999. - С. 17-50.

8. Фуко М. Интеллектуалы и власть: статьи и интервью, 1970-1984: В 3 ч.: Ч. 1. / [Пер. с франц. С.Ч. Офертаса под общ. ред. В.П. Визгина, Б.М. Скуратова].-М.: Праксис, 2002.-(Новая наука политики.) - 381 с.

9. Шарль К. Интеллектуалы во Франции: Вторая половина XIX века / Кристоф Шарль [пер. с франц. под. ред С.Козлова]. - М.: Новое издательство, 2005. - 328 с.

10. ChomskyN. Anerican Powerandthe New Mandarins / Noam Chomsky. - New York, Pantheon Books. 1969. - 263 p.

11. Le Debat. - 1980. -№1 (mai). - P. 3-20.

12. Durklieim E. L'Individualisme et Ies intellectuels / E. Durklieim // Rewe bleu. - 1998. - S.4. - TX. - P. 7-13.

Размещено на Allbest.ru