Володимир Винниченко: проблема свободи людини у суспільстві

Л.Г. Павлишин

винниченко людина свобода суспільство

Суспільство володіє здатністю забезпечувати нормальні умови життя людей, адже самотність робить нас беззахисними перед стихіями природи, негідними вчинками інших людей. Суспільство, обмежуючи особисту свободу людини, водночас обмежує цю свободу певними нормами, правилами, звичаями та обов'язками. Ці обмеження існують заради інтересів людей, які живуть у суспільстві. Без суспільного цілого, без людей, які пов'язані між собою системою суспільних відносин, не може бути ні економіки, ні політики, ні моральності. Ми живемо у суспільстві не тому, що такий спосіб буття є для нас зручним, а тому, що за своєю сутністю людина є суспільною істотою.

Джерелами даного дослідження є праці таких науковців як А. Крушельницький, А. Омельченко, А. Ніковський, С. Євшан, Г. Сиваченко, В. Хархун, В. Гуменюк, М. Сенгалевич, Г. Овчаров, В. Василенко, О. Білецький, С. Погорілий, В. Панченко, Л. Мороз та ін.

Мета дослідження полягає в аналізі проблеми співвідношення свободи і необхідності, людини і суспільства.

На будь-якому етапі свого розвитку суспільство - це складний механізм із різноманітними зв'язками та стосунками між людьми. Життя суспільства не обмежується лише життям його людей. Суспільство як історія постає у вигляді творчості людей у різних сферах суспільного життя - створення матеріальних та духовних цінностей, освоєння природи, формування нових якостей людини.

Філософи завжди намагалися з'ясувати специфіку соціальних явищ, механізми соціальної інтеграції, що забезпечують соціальний порядок, незважаючи на різноманітні інтереси людей, які живуть у суспільстві.

Французький філософ і соціолог Е. Дюркгейм розглядав суспільство як солідарність, сукупність різних ідей, вірувань, які реалізуються завдяки людині. Живучи у суспільстві, вона набуває справжніх людських якостей, і суспільство, у свою чергу, існує лише завдяки людині. Суспільство, вважає Е. Дюркгейм, є центром морального життя, своєрідним божеством, вмістилищем усіх цінностей.

Суспільство як соціальну систему розглядав американський соціолог Т. Парсонс. Він вважав, що суспільство - це своєрідна система координат дії, найважливішими елементами якого є соціальна система, система культури та система особистості. Сукупність суспільних відносин залежить від соціальних взаємозв'язків індивіда та соціальних систем. У результаті взаємодії індивідів система культури впроваджується у систему особистості, завдяки чому утворюється стійка соціальна система. Дії окремих індивідів кооперуються, в зв'язку з чим утворюються асоціації (групи, суспільство). Концепція соціальної дії свідчить про те, що, незважаючи на егоїстичну природу людей, вони діють спільно, оскільки розуміють, що досягти мети можна лише спільними зусиллями.

Уявлення про суспільство як єдиний організм є результатом тривалого розвитку філософської думки. Ідея щодо системності у природі та суспільстві виникла в античній філософії у вигляді загальної концепції про впорядкованість, цілісність буття. Проблема системності суспільного життя була у центрі уваги таких видатних мислителів XIX-ХХ ст., як О. Конт, Г. Спенсер, К. Маркс, Е. Д юркгейм, М. Вебер, П. Сорокін, Т. Парсонс.

У центрі уваги В. Винниченка завжди залишалися Україна, соціальні перетворення суспільства, які б сприяли добробуту та гідному життю людини. Він щиро вірив, що щасливе майбутнє можна досягнути, якщо наполегливо до нього йти, докладаючи всі зусилля на створення такого суспільного ладу, де б людина відчула себе справді людиною, її думка вважалася б важливою, де б жили вільні особистості, які б могли з повним правом користуватися результатами своєї праці. Суспільство майбутнього повинно обов 'язково ґрунтуватися на засадах гуманізму і справедливості. Винниченко - «революціонер, зрозумів вагу спільних інтересів верхів і низів, земляків і сусідів, давньої державності з майбутньою новітною, бо він перш за все - поет, що шляхом мистецтва передає другим свої спостереження над життям та думки про нього» [ 1 ,с. 31 ].

Проблему свободи і необхідності розв'язують залежно від життєвої позиції людей, їхнього світогляду чи належності до певного філософського напряму. Так, наприклад, представники екзистенціалізму вважають, що свобода є первинною реальністю життя людини. Людина обмежена у виборі об'єктивних умов своєї діяльності, проте, незважаючи на те, що вони впливають на формування її поглядів, інтересів, світогляду тощо, людина може обирати поле своєї діяльності, визначати життєві цілі і намагатися їх досягнути. Вона має також свободу вибору щодо засобів досягнення тієї чи іншої мети. Хоча не буває абсолютної свободи, немає сумніву у тому, що її межі суттєво розширюються, коли людина здатна оцінювати власні можливості, коли ситуація у суспільстві біль-менш стабільна, створюються умови для розвитку особистості, є достатньо засобів, сконцентрованих в руках людини, що сприяють реалізації її потенціалу. Рівень свободи також залежить і від ситуації у суспільстві, розвитку науки і техніки, демократизації суспільних відносин.

Для нормального функціонування сучасного цивілізованого суспільства необхідні вільні особистості, високорозвинені розумово, морально та фізично. В зв'язку з цим для людини важливою є ціла низка свобод.

Говорячи про свободу економічну, варто зазначити, що вона включає в себе свободу прийняття економічних рішень та дій. Людина є вільною у виборі виду діяльності, має право вирішувати, у якій галузі та у якому регіоні країни проявити свою активність. He менш важливою є свобода політична, тобто сукупність таких громадянських прав, які забезпечують нормальну життєдіяльність людей. Політична свобода володіє самоцін- ністю, оскільки цивілізоване суспільство неможливе без всезагального та рівноправного виборчого права, справедливого державного ладу, участі людей у вирішенні важливих національних питань.

Значне місце у житті людини та суспільства посідає свобода духовна, яка полягає у вільному виборі світогляду, ідеології, свободі їх пропаганди. Проте свобода не може бути абсолютною, тому що людина живе у суспільстві, взаємодіє з іншими людьми, зазвичай узгоджує свої дії з діями оточення. Відносний характер свободи знаходить своє відображення у відповідальності людини перед іншими людьми та суспільством у цілому. Чим більше свободи дає суспільство людині, тим більшою є її відповідальність за право користуватися нею. На думку Гете, людина отримує свободу тоді, коли здатна поважати те, що є вищим за неї. Проблема свободи тісно пов'язана з проблемою відчуження людини у суспільстві. Виникнувши у сфері матеріального виробництва, відчуження поширюється на інші сфери суспільного життя. Від людини відчужується виробництво та споживання духовних благ, політичні заклади, інститути соціальної сфери (освіта, здоров'я). Ясперс вважав, що розвиток техніки, машинного виробництва перетворює людину на частину тієї чи іншої машини. Захоплюючись новими відкриттями, вдосконаленням технічних засобів, люди не мають часу на душевні бесіди зі своїми близькими та друзями. Техніка, яку створює людина, переважно спрямована на перетворення її на запрограмовану істоту з «технічним» складом душі та мислення. Саме про таку людину писав Винниченко у своєму романі «Сонячна машина». Ступінь гостроти відчуження залежить не лише від його об'єктивних причин, а й від соціокультурних та психологічних умов, у яких воно реалізується. Ясперс зазначав, що доля людини залежить від того способу, за допомогою якого вона підпорядковує собі наслідки технічного розвитку та їх вплив на життя людини, починаючи з її власної поведінки та спілкування з природою.

Безсумнівно, що людина - це природна істота, біологічний вид, але попри те вона також є соціальною істотою. Людина живе у географічному середовищі, у тій частині природи, яка перебуває у тісній взаємодії з суспільством та відчуває на собі його вплив. Географічне середовище є природною основою людського життя. Потрібно пам'ятати, що вплив людини на природу повинен здійснюватися за її законами, а не всупереч їм. Нехтування ними призводить до непоправної катастрофи як для людини, так і для природи.

Як і Винниченко та Бердяев, Фромм вважав, що людина повинна бути активною, уникати пасивного способу життя. Винниченко, стверджуючи, що ініціативність, творчість конкордистських колективів сприятимуть тому, що люди врешті-решт після багатьох років свого хворобливого існування зможуть повернути собі втрачений колись давно рай. «І тоді тільки настане те братерство, яке було між людьми в тому колективному раю, яке творилося цілковитим задоволенням їхніх потреб та всебічним погодженням їхніх інтересів» [2,с.256]. Такі умови життя сприятимуть тому, що всі люди матимуть рівні можливості у досягненні своїх мрій і задумів. І тоді, вважав Винниченко, настане свобода для народів, рас і націй, а люди, що налаштують своє життя відповідно до конкордизму, будуть з повним правом носити назву «неолюди». Вони отримають цей статус не просто так, шлях до цього непростий, вимагатиме подолання власної нігілістичної сутності, позбавлення від власних слабкостей, невпевненості, страху перед життєвими труднощами, тобто всього того, що перешкоджає людині відчувати постійну радість життя, або ж щастя.

Якщо людина намагається жити так, як вважає за необхідне, то ризикує бути ізольованою від суспільства. Люди, пристосовуючись до свого оточення, намагаючись жити як усі, розмірковував Фромм, можуть пригасити власні сумніви щодо істинності своєї сутності і отримати хоч яку-небудь впевненість у собі. Проте за свій сумнівний спокій вони змушені платити високу ціну: відмовитися від свободи і власної індивідуальності. Для Фромма тогочасна людина поставала в образі робота, який функціонує лише на біологічному рівні, а в емоційному плані він мертвий. Особа, намагаючись здаватися щасливою і задоволеною, залишається поглинутою відчаєм і нещастям. Усі її спроби бути такою як усі, зберегти власну індивідуальність є марними. Фромм констатував, що «сучасна людина зголодніла за життям, але, оскільки вона робот, життя не може означати для неї спонтанну діяльність, тому вона вдовольняється будь-якими сурогатами збудження: п'янством, спортом чи переживанням чужих і вигаданих пристрастей на екрані» [3,с.213].

Людина не може бути абсолютно вільною у суспільстві, оскільки щодня контактує з людьми, залежить від них, несе перед ними відповідальність, виконує певні обов'язки. Дотримуючись обов'язку, людина таким чином визнає перевагу вищого начала над власними бажаннями та потребами. Обов'язок лише тоді стає моральним, коли виконання його вимог відбувається добровільно.

Проблема внутрішньої незалежності людини перебувала у полі зору В. Винниченка. Моральні засади непокори, обов'язку та «чесності з собою» опираються на сутність розвитку соціального інстинкту, що присутній у людині. У п'єсі «Великий Молох» Винниченко осмислює проблему добровільного вибору, без якого неможлива природна гармонія людини та середовища. Мислитель трактує «чесність з собою» на основі психологічного аналізу духовного буття. Стан людського духу, її внутрішня сила, вважав Винниченко, націлює людину на високий вчинок, адаптує її до світу гармонії між усім живим. У творах Винниченка герої часто потрапляють у ситуацію вибору, змушені узгоджувати непримиренні явища, перед якими вони безсилі. В результаті цього трагічне є невід'ємним атрибутом їхнього існування. Герої Винниченка, усвідомлено, чи ні, зазвичай потрапляють у ситуації, що перешкоджають їм досягнути внутрішню рівновагу. Для подолання дисгармонії людина в першу чергу повинна зрозуміти власне єство, узгодити себе з самою собою, про що свідчить запропонований Винниченком принцип «чесності з собою». Трагізм людського існування полягає в тому, що прагнення особистості до гармонійного співіснування з довкіллям зазнає невдачі, оскільки зазвичай неможливо узгодити власні інтереси з прагненнями інших людей, що живуть у суспільстві. З огляду на це герої творів Винниченка люди з підвищеним відчуттям обов'язку, чутливі до голосу совісті, діяльні та щиро віддані суспільній справі, найбільше страждають від безсилля перед дисгармонійними силами, що заволодівають ними.

Винниченко майстерно, реалістично відобразив картину людського життя, де стосунки між індивідами ґрунтуються на основі корисливості, а одна людина є для іншої засобом для досягнення власних цілей. Він вказував на падіння моралі, дегуманізацію людських взаємовідносин, знецінення людини. Маючи непереборне бажання бути щасливою, відчувати тепло серця того, хто поруч, людина відчайдушно намагається реалізувати свої прагнення. Проте, незважаючи на це, вона не може втримати щастя в своїх руках, оскільки різні обставини перешкоджають цьому. Людина, пов'язана безліччю суспільних зв'язків, втрачає власну індивідуальність, живе в інтересах соціуму. Так, у романі «Чесність з собою» Винниченко відобразив рутинне життя людини, затисненої у вузькі рамки суспільних норм, де вона, бажаючи щось змінити в своєму існуванні, приречена на невдачу у своєму прагненні. На основі таких поглядів мислителя можна дійти висновку, що його надзвичайно гостро хвилювала проблема свободи людини, її життя у суспільстві, неможливість протистояти думці колективу.

У п'єсі «Дисгармонія» Винниченкові герої розмірковують над важливими проблемами, що стосуються сенсу життя, совісті, добра і зла, гармонії і дисгармонії. У п'єсі подана думка стосовно того, що вирішувати долю суспільства зможуть лише далекоглядні люди-лідери, які здатні побачити подальшу суспільну перспективу. Грицько, один із головних героїв «Дисгармонії», вважає, що найбільшою загрозою для великих людей є «маленькі люди», які бояться і ненавидять їх, а тому намагаються зробити великих маленькими.

У цьому, насправді, полягають причини суспільних дисгармоній не лише за часів життя Винниченка, а й на сьогоднішній день також, оскільки стан «маленької людини» є станом усвідомлення власної меншовартості. Тому «маленькі люди» є виконавцями, внутрішньо розбалансованими, можуть породжувати собі подібних, негативно впливати на сильних людей, зводити нанівець найблагородніші ідеї. Грицько, намагаючись бути «чистим перед собою», заглиблюється у такі проблеми, перед якими безсилі його розум і уява. В результаті цього він здобуває не істину, а нестерпну для людини порожнечу. Висновок, якого дійшов Грицько, споріднює його життєву позицію з руйнівною позицією героїв Достоєвського: дуже небезпечно застосовувати самоаналіз, бо серце людини спустошене, у ньому немає вже віри. Грицько дуже хотів, щоб настав той час, коли можна бути правдивим із собою, сміливо дивитися собі в душу. Він розуміє, що для досягнення цього потрібно згармонізувати почуття й розум, стати сильним, щоб мати змогу бути правдивим. Він розчарований, відчуває внутрішній дискомфорт, не знає як покращити ситуацію, а тому стає байдужим до власної долі, навіть тоді, коли по нього приходять жандарми.

«Фундаментальне розуміння свободи - це свобода від ланцюгів, від ув'язнення, від поневолення іншими. Все решта - розширення цього сенсу, якщо не метафора. Той, хто хоче бути вільним, прагне усунути перешкоди; боротися за особисту свободу означає прагнути покласти край втручанню, експлуатації, поневоленню з боку людей, чиї цілі відрізняються від твоїх» [4,с.52].

Багато людей, можливо, задавали собі запитання щодо того, чи є насправді людина вільною. Свобода - одна із людських цінностей, проте надмірне покладання на неї та захоплення нею може призвести до катастрофічних наслідків. Свободою потрібно вміти користуватися, тримати себе в руках, коли це необхідно, стримувати свої емоції та керувати ними. Людина, бажаючи задовольнити власні амбіції, може нехтувати інтересами інших, а інколи навіть навмисно причиняти їм зло, якщо це буде необхідно заради досягнення її цілей.

Напевно, кожного з нас цікавить питання стосовно того, свідомо чи несвідомо людина здійснює вибір між добром і злом. Існує думка, що людина, виявляючи свободу волі, завжди вибирає добро. Таку думку, наприклад, висловив французький письмен- ник-екзистенціаліст Ж.-П. Сартр.

Людина щодня балансує між добром і злом. Звичайно ж, що різні види добра знаходяться на різних щаблях нашої ціннісної ієрархії. У цьому випадку людині не надто важко зробити вибір. Так, людина, яка понад усе цінує любов, може поступитися заради неї кар'єрою чи матеріальними статками. У надзвичайно складній ситуації перебуватиме людина, яка обиратиме між двома вищими і рівними за значенням цінностями. Між рівнозначними цінностями неможливо здійснити вибір, керуючись моральною звичкою. У ситуації морального конфлікту при виборі однієї з двох цінностей на допомогу людині приходить моральна інтуїція. Це відбувається тоді, коли людина не має часу на роздуми (наприклад, рятує з полум'я людину, не задумуючись над тим, що й сама може загинути). З іншого боку, якщо людина перед прийняттям певного рішення має час для роздумів, то вона пройде через усе пекло сумнівів, які мучитимуть її душу. Людина буде переживати, вагатись, зважувати на уявних вагах усі «за» і «проти», жалкувати за тією цінністю, якою змушена знехтувати. На думку Ж.-П. Сартра, істинний вибір здійснюється не розумом, не свідомістю, а вчинком.

Моральна свобода окреслює проблему можливості і здатності людини бути самостійною, виражати в моральній дійсності свою сутність. Об'єктивною передумовою моральної свободи є подолання суперечності між нею і суспільством, в результаті чого моральні вимоги не протистоятимуть особистості як зовнішня сила, що суперечить її потребам та інтересам.

Людина прагне отримати і зберегти для себе свободу, оскільки переконана, що вона зможе гарантувати право жити так, як їй того хочеться, здійснювати вчинки, продиктовані їй волею, почуттям, розумом. Проте ще C. К'єркегор і Ф. Ніцше помітили, що не всі люди здатні на рішучі кроки та значущі вчинки. Думку про те, що людина часто прагне позбутися свободи, втекти від неї обстоював Е. Фромм. Він вважав, що, оскільки свобода передбачає відповідальність за будь-який вчинок, людина прагне перекласти її на плечі інших людей. На його думку, така поведінка є причиною тоталітаризму, авторитарних методів управління. Фромм у своїй книзі «Втеча від свободи» зазначав, що, незважаючи на суттєві поразки, свобода все-таки здобувала перемогу. Він стверджував, що сенс людського життя полягає у тому, щоб переживати свою самобутність в акті буття, а не у споживацькому способі існування.

Носієм свободи є особистість, а тому поза нею немає сенсу говорити про свободу. Люди повинні проявляти силу волі, цілеспрямованість тощо для того, щоб мати можливість користуватися правом на свободу думки, вияву власної життєвої позиції та ін. Такі якості людини здатні утвердити її як особистість, що є вільною у своїх вчинках і здатною нести тягар свободи, яка неодмінно вимагає відповідати за наслідки своєї діяльності, не боятися визнавати помилки і ставати на шлях їхнього виправлення. Примус позбавляє людину права на свободу. Ще Т. Гоббс говорив, що вільною можна вважати ту людину, якій не перешкоджають робити те, що вона хоче. Проте не варто тлумачити таку думку мислителя надто буквально, оскільки в такому разі є загроза свавілля, суспільного хаосу.

Свобода - необхідна умова розвитку особистості та показник демократичного суспільства. Завдяки свободі особистості суспільство здатне не лише адаптуватися до умов навколишньої дійсності, а й перетворювати її природні та соціальні фактори. Звичайно ж, не варто вести мову про абсолютну свободу, оскільки будь-яка свобода передбачає відповідальність: людина вільна і водночас невільна, оскільки жити у суспільстві і бути вільним від нього неможливо. Суспільство накладає на людину певні обмеження, вона пов'язана безліччю відносин з оточуючими.

Список використаних джерел

1. Свєнціцький І. Винниченко (спроба літературної характеристики). - Львів, 1920. - 44 с.

2. Винниченко В. Конкордизм // Хроніка 2000. - 2010. - Вип. 82. - С. 26-257.

3. Фромм Э. Бегство от свободы: Пер. с англ. / Общ. ред. и послесл. П.С. Гуревича. - М.: Прогресс, 1989. - 272 с.

4. Берлін І. Чотири есе про свободу / Перекл. з англ. О.Коваленка. - К.: Основи, 1994. -272 с.