Самосвідомість як предмет філософського аналізу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г. С. СКОВОРОДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

УДК 165.6./8

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

САМОСВІДОМІСТЬ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОГО АНАЛІЗУ

09.00.01 - онтологія, гносеологія, феноменологія

ПОКОТИЛО КОСТЯНТИН МИХАЙЛОВИЧ

Київ - 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському національному університеті будівництва і архітектури на кафедрі філософії.

Науковий керівник - доктор філософських наук, професор Свідло Микола Степанович, Київський національний університет будівництва і архітектури, професор кафедри.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, старший науковий співробітник, Єрмоленко Анатолій Миколайович, Національний Університет “Києво-Могилянська Академія”, професор кафедри,

доктор філософських наук, професор, Кізіма Володимир Вікторович, Центр гуманітарної освіти НАН України, завідувач кафедри.

Провідна установа - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра філософії, Міністерство освіти і науки України, м. Київ.

Захист дисертації відбудеться “ 20 ” квітня 2001 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26. 161. 02. в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституті філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий 19 березня 2001 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради Л.А. Ситниченко

самосвідомість філософський рефлексія мовний

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми: Фундаментальна філософська проблема, яку ми вибрали предметом дослідження, набула сьогодні особливої гостроти, оскільки стимул її надзвичайної актуальності випливає безпосередньо з насущних практичних завдань. Творча самодіяльність суб'єктів трудової і суспільної діяльності, мотивована необхідністю побудови економічної й духовної бази молодої української державності, є її вирішальним фактором. Розуміння здатності людини до усвідомлення власних інтересів, почуттів і уявлень є важливим елементом у розумінні самої сутності людини, її духовних і душевних властивостей. Проблема генези самосвідомості залишається мало дослідженою. У переважній більшості досліджень, які стосуються проблеми свідомості, головна увага стосується зведення самосвідомості до окремої форми властивості усвідомлення. Сама ж основа самосвідомості залишається за межами предметного поля дослідження, або, у кращому разі, розуміється як наслідок розвитку найвищих психічних функцій. Однак, це не відповідає практичним запитам, що ставляться до теоретичного усвідомлення проблеми, адже самосвідомість має безпосереднє методологічне значення для гуманітарного знання в цілому. Крім того, саме самосвідомість може стати тією об'єднуючою ланкою у сучасному плюралізмі філософських теорій світо- і самовідношення, оскільки в ній ми можемо спостерігати деяку постійну спрямованість. Це дає надію на можливість досягнення живої основи універсалізації мислення, що полягає у практичному досягненні кожною людиною власної самореалізації.

Ступінь наукового опрацювання проблеми. Самосвідомість є не лише філософським поняттям, але й головною темою більшості філософських систем нового часу. Виникнувши ще у період античної софістики, значення самосвідомості у філософських системах постійно зростало. Р. Декарт вважав самосвідомість дедуктивним принципом усіх можливих істинних речень. З деякими модифікаціями таку позицію підтримували Г. В. Ляйбніц та І. Кант. Однак, послідовники Канта, у першу чергу це стосується Й. Г. Фіхте, а також ранніх романтиків, пішли далі даного розуміння, поставивши самосвідомість у центр філософських досліджень. Цим вони зробили самосвідомість привілейованою темою філософії і започаткували традицію, що продовжує існувати і до сьогоднішніх днів. Тут доречно називати філософські імена, так би мовити, першої величини, серед яких, Ф.Шляєрмахер, представники раннього романтизму, П.Наторп, Г.Рікерт, С.Кіркегор, Ф.Брентано, Е.Гуссерль, В.Джеймс, Б.Рассел, М.Бердяєв, Л.Шестов, М.Гайдеггер, Ж-П.Сартр, тощо. Крім того, особливістю доби посткласичного розвитку філософії є розгляд філософських понять у контексті інтерсуб'єктивно значимої мови. Саме у цьому ключі розглядається поняття самосвідомості у роботах Л.Вітгенштайна, Ю.Габермаса, Д.Г.Міда, Г.Радермахера, Г.Райла та ін.

У вітчизняній філософії радянської доби, через відомі причини, темі самосвідомості не приділялось значного місця у філософських дослідженнях. У більшості робіт цього періоду самосвідомість зводиться до усвідомлення індивідом своєї приналежності до певного суспільного класу, а далі до тієї чи іншої ідеології. Хоча, інтерес до проблеми завжди залишався досить великим, особливо це стосується монографій окремих авторів. Певною оригінальністю і глибиною теоретичного та історико-філософського дослідження відрізняються роботи Г.С.Батищева, І.В.Ватіна, Р.М.Габітової, П.П.Гайденко, М.А.Гарнцева, Е.В.Ільєнкова, П.В.Копніна, В.А.Лекторського, А.М.Лоя, О.Ф.Лосєва, З.К.Мамардашвілі, Ф.Т.Михайлова, О.Г.Спіркіна, В.І.Шинкарука та ін. Треба також відмітити, що дана проблематика у зазначений період мала помітне відображення у фундаментальних працях цілого ряду радянських психологів, роботи яких активно використовувались у висвітлені теми самосвідомості. Тут варто згадати імена К.О.Абульханової-Славської, Л.С.Виготського, І.С.Кона, О.М.Леонтьєва, В.А.Роменеця, С.Л.Рубінштейна, Н.І.Чеснокової, О.В.Шорохової, та ін.

На сучасному етапі розвитку філософії тема самосвідомості переживає період свого відродження, про що свідчить цілий ряд досліджень, як історико-філософського так і теоретико філософського спрямування. Перш за все слід назвати роботи таких вітчизняних філософів: Є.К.Бистрицького, О.В.Босенка, М.О.Булатова, В.С.Возняка, С.Р.Гаєвської, О.Є.Гомілко, А.М.Єрмоленка, Т.Г.Мазур, В.А.Малахова, В.В.Кізіми, М.В.Поповича, С.В.Пролєєва, В.Г.Табачковського, Н.В.Хамітова та ін.

Що стосується сучасної західної філософії, то на особливу увагу тут заслуговують роботи по теорії суб'єктивності філософів: К.Крамера, У. Потгаста, Р.П.Гостмана, школи видатного німецького філософа Дітера Генріха, які викликали доволі широку дискусію у західній філософській спільноті і що сьогодні стають відомими вітчизняним фахівцям, хоча ще не отримали достатнього осмислення серед широкого загалу дослідників. Недостатнім, у вітчизняних філософських працях, на нашу думку, залишається дослідження самосвідомості засобами логіко-лінгвістичного аналізу.

Мета і завдання дослідження: Дослідження самосвідомості як предмета філософського аналізу має на меті поглиблення теоретичних уявлень про самосвідомість. Специфіка предмета дослідження, яка полягає у принциповій відкритості ситуації, в якій може з'явитись самосвідомість, вимагає не лише констатувань, а й теоретично обгрунтованих висновків стосовно розуміння самосвідомості. Реалізація цієї мети сприяла б подоланню функціоналізму та редукціонізму у методологічних і світоглядних підходах до проблеми самосвідомості.

Поставлена мета обумовила і низку наступних взаємопов'язаних завдань:

дослідити самосвідомість у якості засадничого принципу філософських систем Декарта, Ляйбніца, Канта та представників англійського емпіризму;

звернутись до філософської системи Й. Г. Фіхте як принципово нової інтерпретації самосвідомості і на цій основі виявити характерні закономірності розвитку проблеми;

з'ясувати співвідношення класичної та некласичної моделей самосвідомості та рефлексії;

обгрунтувати тезу про те, що саме дискурсивний вимір проблеми самосвідомості уможливлює дослідження основних історичних закономірностей її поняття;

довести залежність самосвідомості від того чи іншого мовного оформлення і в цьому сенсі проінтерпретувати її як назву для різних наративностей означеної проблеми;

теоретично описати шляхи подолання таких наративностей з метою розуміння самості суб'єкта як наративності.

Об'єктом дослідження є самосвідомість як філософське поняття.

Предметом дослідження є рефлексивна та пререфлексивна моделі самосвідомості, а також оформлення поняття самосвідомості у мові.

Теоретично-філософською основою дослідження стали фундаментальні здобутки класичної й сучасної світової філософії, що стосуються проблем філософського аналізу самосвідомості. Безпосередньо для аналізу творів Р. Декарта, Й. Г. Ляйбніца, І. Канта, Й. Г. Фіхте, Ж.-П. Сартра, Д. Генріха та ін., використовувався метод інтерпретативної реконструкції. З метою дослідження втілення поняття самосвідомості у мові, як методологію використано наративні підходи. Це виправдано тим, що самосвідомість і є тією інстанцією, яка конституює власну повсякденну реальність. А також, саме стосовно самосвідомості виявляються малоефективними узагальнюючі методики дослідження і важливими є навіть незначні деталі у описі. Дисертант врахував і використав досягнення вітчизняних філософів, що плідно розробляли теоретико-методологічні проблеми самосвідомості у широкому історичному і соціально-культурному контексті.

Наукова новизна одержаних результатів: новизна дослідження самосвідомості крізь призму філософського аналізу значною мірою визначається самою постановкою проблеми і рядом теоретичних положень. А саме, звернено увагу на принципову неможливість пояснити самосвідомість, спираючись на рефлексивну модель свідомості й введення не егологічного пояснення самосвідомості. З аналізу самосвідомості засобами філософії мови випливає принципова незавершеність і відкритість висловлювань із “Я”, а також анархічний характер самосвідомості.

На захист виносяться наступні положення:

Репрезентаційна модель самосвідомості, яка випливає з декартівського розуміння cogito, потрапляє, при спробі побудови схеми самосвідомості, у суперечність і подібне, суперечливе у своїй основі розуміння самосвідомості, залишається незмінним у філософських системах наступників Декарта, Ляйбніца і Канта, а також, у представників англійського емпіризму;

спроба деякого принципово нового погляду на модель розгляду самосвідомості була зроблена у філософській системі Й. Г. Фіхте. Фіхте був одним із перших, хто усвідомив наслідки основної проблеми, що випливають із рефлексивної моделі свідомості і намагався показати, що каузальна реконструкція самосвідомості неможлива, оскільки самосвідомість є принциповою тотожністю суб'єкта й об'єкта;

саме тому, неможливо зрозуміти походження самосвідомості з рефлексії, оскільки у цьому випадку Я виявляється одночасно тим, хто рефлексує, і тим, про кого рефлексують, а отже, буде втрачено саме поняття Я як тотожне і неможливим буде гарантувати єдність самосвідомості. Суб'єкт - об'єктна структура не може бути розкладена на більш прості елементи;

відштовхуючись від привілейованого значення самосвідомості у філософії заданого Фіхте й ранніми романтиками і суперечності із залишків рефлексивної моделі, що випливають з егологічного пояснення, Ж.-П.Сартр і Д.Генріх роблять спробу введення неегологічної моделі самосвідомості;

з переходом від класичної до некласичної філософських парадигм мислення, значна кількість сучасних філософів пов'язує здатність до істинного пізнання з інтерсуб'єктивно значимою мовою;

з аналізу мовного оформлення історії поняття самосвідомості випливатимуть наступні висновки: по-перше, самосвідомість постає як деяка виокремлена із контексту структура, яка принципово звільняє ситуацію і може кваліфікуватись як незакінчене являння. З цим пов'язана проблема правомірності і легітимації висловлювань, які випливають із самосвідомості;

по-друге, успішне орієнтування у модальному світі висловлювань самосвідомості, а також вирішення конфлікту мети і цілі, буде не можливим без участі риторичних засобів. Починаючи вже з часів античної софістики, стратегія легітимації залишається полем діяльності самосвідомості.

по-третє, автономна совість, яка є моральним виміром самосвідомості, постає як регулятивний принцип ідеальної життєвої форми спільності людей.

по-четверте, з аналізу структури самосвідомості випливає, що самосвідомість є необхідною умовою для можливості усвідомлення предмета. Усвідомлення Я є трансцендентним по відношенню до усіх можливих кроків рефлексії і тому самосвідомість не може бути похідною від чогось зовнішнього. Через асиметричність таких термінів, як зміст Я, власне буття Я, Я як пункт пізнавального відношення проступає анархічність самосвідомості.

Практичне значення одержаних результатів: Отримані результати даного дослідження допомагають більш чіткому розумінню самосвідомості, що може сприяти розвитку поняття самосвідомості не у якості прислужниці тих чи інших теоретичних побудов, а на власних підставах.

Дослідження самосвідомості може бути використане при читанні нормативного курсу філософії, а також спецкурсів по філософії Декарта, Канта, Фіхте.

Апробація результатів: результати досліджень по даній темі доповідалися на: Міжнародній науково-практичній конференції “Творчість як спосіб буття дійсного гуманізму” (1999 р.) м. Київ; Міжнародній науково-практичній конференції “Університетська педагогічна освіта як шлях гуманізації суспільства” (1999 р.) м. Київ; Науково-практичній конференції “Актуальні проблеми формування духовності українського народу” (2000 р.) м. Київ; Всеукраїнській науково-практичній конференції “Філософія науки, техніки та архітектури: постмодерний проект” (2000 р.) м. Київ; Науково-практичних конференціях (1998), (1999), (2000) рр. Київського національного університету будівництва і архітектури.

За матеріалами дисертації є 6 публікації.

Структура роботи. Структура роботи у відповідності з визначеними науковими завданнями представлена у вигляді вступу та трьох розділів, кожний з яких поділений на три параграфи, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 146 сторінок тексту і 14 сторінок список використаних джерел, в якому міститься 154 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету та завдання дисертаційного дослідження, окреслено зміст роботи, її новизну і практичне значення.

У першому розділі - “РЕФЛЕКСИВНА МОДЕЛЬ СВІДОМОСТІ У ТРАДИЦІЇ ВІД ДЕКАРТА ДО КАНТА”- зосереджується увага на місці, яке займала самосвідомість в філософських системах нового часу. Розглядається рефлексивна модель самосвідомості на основі аналізу поглядів Р. Декарта, В. Г. Ляйбніца, І. Канта, а також робиться акцент на суперечностях, які випливають із згаданої моделі. У першому параграфі “ Принцип “Я” як вихідний пункт і принцип мислення у філософії Р.Декарта”, показано місце і роль самосвідомості в його філософській системі. Зазначається, що Декарт вважав самосвідомість дедуктивним принципом усіх можливих істинних речень. Спершись у своєму досліджені на методологічний сумнів він намагався знайти інстанцію, яка могла б бути безсумнівною, стійкою до будь-яких сумнівів. Скептичні аргументи, якими користувався Декарт, були такими ж самими, які свого часу привели до сумніву скептиків античності та середньовіччя. Ці аргументи можна звести до трьох основних: обман почуттів; відсутність виразної межі між реальністю і сном; можливість того, що ми введені в оману якоюсь могутнішою, ніж ми самі, істотою. Саме у сумніві Декарт і знаходить опору достовірності. Такою достовірною інстанцією виступає “Я мислю”. В самосвідомості він знайшов для філософії “архімедову точку”, достатню для того, щоб сперти на ній переконання про існування Я, а опосередковано - існування Бога та існування тіл.

Існування Я безпосередньо випливало з існування мислення: адже, якщо існує мислення, то повинен існувати і той, хто мислить. “Мислю, отже існую” (cogito, ergo sum). Однак спроба пояснення самої природи самосвідомості приводить Декарта до протиріччя. Будь-яке пізнання (“connaissance”) - це уявлення деякого об'єкта, який відрізняється від нього. Якщо об'єкт будь-коли від нього відрізняється, то буде не можливо більше показувати жодного штучного поняття, що одночасно не повинно від нього відрізнятись для того, щоб позначити суб'єкт пізнання. Декарт започаткував введення в філософію рефлексивної моделі пояснення самосвідомості, яка залишалась незмінною у його наступників, зокрема, Ляйбніца і Канта, а також і в англійському емпіризмі. Однак, ця модель є суперечливою у своїй основі і веде до появи все нового і нового суб'єкта аж до нескінченності, таким чином, не даючи взагалі ніякого поняття самосвідомості.

Отже, можна зробити висновок, що започаткувавши введення у філософію самосвідомості, як одного з основних її понять, Декарт до кінця не вирішив тих протиріч, які виникли при спробі пояснити саму структуру цього поняття. Репрезентаційна модель свідомості, як здавалось би самоочевидна, зіштовхується при спробі побудови схеми самосвідомості із досить серйозними труднощами.

У другому параграфі - “Розвиток рефлексивної моделі самосвідомості у Г. В. Ляйбніца і англійському емпіризмі” доводиться, що апорія загострюється ще більше, коли розглянути перехід від творів Дакарта до Ляйбніца. Ляйбніц розрізняє мислення про предмет і, так би мовити, аутомислення ще більш гостро, ніж його попередник. Останнє є саме “рефлексивним мисленням”. Розуміючи труднощі, які можуть виникнути при поясненні природи “Я”, він говорить, що “Я” не повинне звертати рефлексивну увагу на сприйняття, для того, щоб сприймати. Справа полягає у тому, що сприйняття уже саме по собі є свідомим і не потребує того, щоб воно супроводжувалось ще деяким другим додатковим актом, для того, щоб бути сприйнятим свідомістю. Свідомість є, якщо вона існує, безпосередньою; рефлексія може опосередковано примикати до безпосередньої свідомості і це підіймає статус знання. Першопочатковою даністю, однак є сама свідомість, яка, очевидно, є встановленою і не виступає як полюс об'єкта, на який направлена свідомість суб'єкта. Схоже до Ляйбніца самосвідомість пояснював пізніше і Кант. Англійський емпіризм, як свідчить дослідження, також не залишився осторонь вирішення проблеми. Оскільки єдиним джерелом пізнання у емпіризмі є чуттєвий досвід, то з цього логічно випливає проблема пояснення єдності свідомості у часі. Спроби Юма приписати цю функцію уяві тягне за собою виникнення перформативного протиріччя. А його критика існування картезіанського ego не є послідовною і страждає суперечностями. Кидається в очі, що Юм, користуючись термінами >sensation<, >impression< або >perception< несвідомо вводить самосвідомість, одночасно публічно критикуючи й відкидаючи її. Не дивлячись на те, що проблема самосвідомості не стояла так гостро у англосакській традиції філософії нового часу, як у раціоналізмі, треба відмітити, що в цілому, і для неї характерною також залишається саме рефлексивна модель самосвідомості.

Третій параграф - “Самосвідомість у філософській системі І. Канта” присвячений продовженню дослідження рефлексивної моделі самосвідомості. Кант у цілому розвиває закладену в системі Декарта суб'єктивістську тенденцію, але його концепція все ж таки відрізняється від інших течій філософії, на які вплинула концепція Декарта. Кант, насамперед, впевнений у тому, що ми не знаємо свого власного істинного “Я” . Нам відоме лише феноменальне “Я” , але в основі його лежить ноуменальне “Я”, про котре ми нічого не можемо знати, хоча воно і складає нашу істинну сутність. Насправді ж, принципова проблема кантівської теорії “Я” полягає в тому, що в рамках “Критики чистого розуму”, поряд із феноменальним і ноуменальним “Я” , існує деяке третє “Я”, а саме “Я”, котре мислить, або трансцендентальна єдність апперцепції. Це “Я мислю” повинне мати можливість супроводжувати всі наші уявлення. В світлі більш пізнішого розвитку німецького ідеалізму напрошується думка ідентифікувати “Я мислю” із ноуменальним “Я”, оскільки головним завданням Фіхте буде виведення з нерефлексивності “Я” всіх його основних структур і навіть основних структур світу. Але подібна інтерпретація була б не зовсім точною. Тому ми можемо говорити про глибоку тріщину, яка існує між Кантом і більш пізнішим німецьким ідеалізмом. Кант є далеким від думки вивести, скажімо, категорії з “Я мислю”: “Я мислю” є необхідна, але недостатня умова застосування категорій, а тому воно принципово відрізняється від непізнаваної основи феноменального “Я” -- ноуменального “Я” . Крім того, останнє, як уже казали, недоступне пізнанню, в той час як “Я мислю” безпосередньо усвідомлюється.

Саме ця абвівалентність “Я мислю” пояснює, чому теорія Канта дала поштовх різноманітним пізнішим формам філософії. Таким чином, можна бачити, що Кант у своїх роздумах потрапляє у безвихідь або circulus vitiosus (лат. порочне коло). Воно обертається проти свого автора і таким чином, проти рефлексивної моделі самосвідомості. Критика рефлексивної моделі стала головним пунктом філософських систем Фіхте і ранніх романтиків.

У другому розділі - “САМОСВІДОМІСТЬ ВІД ФІХТЕ ДО САРТРА, ОСОБЛИВОСТІ КЛАСИЧНОГО І НЕ КЛАСИЧНОГО ПІДХОДУ. ” - дисертант зупиняється на проблемі нерефлексивної моделі самосвідомості.

Перший параграф - “Самосвідомість у філософській системі Фіхте і ранніх романтиків” присвячений розгляду інтерпретації проблеми самосвідомості у після кантівський період, у першу чергу, Йоганом Готлібом Фіхте. Фіхте вважав, як це переконливо показав Дітер Генріх, що каузальна реконструкція Я, або самосвідомості, неможлива, тому що самосвідомість є принципова тотожність суб'єкта і об'єкта. Я, у всякому разі, це єдина відома нам структура, здатна робити себе саму предметом власного розгляду. Саме тому неможливо зрозуміти генезу свідомості з рефлексії, відповідно якої спочатку існує іррефлексивне Я, котре потім, роблячи другий крок, рефлексує про себе. Бо це припущене іррефлексивне, Я могло б бути тотожним з рефлексуючим лише в тому випадку, якщо б воно рефлексувало, але саме це за визначенням, не так: нерефлексуюче “Я” не може бути мислиме ні за яких обставин -- хай це буде лише як суб'єкт чи будь, то лише як об'єкт структури самосвідомості, -- бо тоді неможливо було б гарантувати єдність самосвідомості. Суб'єкт-об'єктна структура не може бути розкладена на більш прості елементи, вона (у деякому визначеному смислі слова) атомарна. Про неподільність геs соgitans на відміну від геs extensa говорили ще Декарт, і все ж у Декарта самотематизація “Я” у соgitо ще не відіграє такої центральної ролі, котра належить їй у Фіхте. Насправді, Фіхте, вважає, що не тільки внутрішнє життя “Я” , але і те, що здавалось Декарту геs ехtеnsа, повинно бути зведене до “Я”. Але, оскільки “Я” в його очах, виходячи з вищерозглянутого аргументу, не є чиїмось породженням, а це означає, що воно мусить бути принципом, в такому разі неможливо уникнути завдання дедукції з “Я” всіх інших даних свідомості. Лише так можна, надалі, гарантувати свободу “Я” і, якщо всі структури свідомості неминуче закладені в поглибленому принципі ego, саморефлексивній свідомості, то нема нічого, що протистояло б “Я” як простий факт, котрий необхідно було просто прийняти як даність; навіть досвід “Не-Я” має своєю основою “Я”. Важливо зрозуміти, що “Я” і “Не-Я” зовсім не знаходяться один до одного у відношенні симетрії -- саме “Я” протиставляє ділимому “Я” ділиме “Не-Я”.

Ранні романтики дорікали Фіхте, що він не до кінця викрив і скритикував рефлексивну модель самосвідомості і таким чином, не позбавився від цієї пастки. Вони аргументували це тим, що, якщо б бодай припустити дуальність моментів у вимірі самосвідомості, то її до-рефлексивність уже не може більше бути доведеною. Двоякість у жодному разі не може бути ґрунтом для строгої ідентичності. Ця критика припускала деяку радикалізацію значення терміну “ідентичність”.

Зміст другого параграфа - “Рефлексія і самосвідомість в класичній філософській парадигмі мислення” - становить загальну характеристику співвідношення рефлексії і самосвідомості в класичній філософській парадигмі мислення. В цілому всю класичну філософію можна характеризувати як філософію самосвідомості. Введені нею конструкції породили деякий визначений стиль філософських суджень, який не замикається тільки лише рамками теорії пізнання, але й розповсюджується на аналіз усіх тих сфер, де людина в принципі здатна зробити ту чи іншу дію -- соціальну, економічну, культурну, моральнісну і т.ін. -- на раціональних основах.

В рамках цієї рефлексивної конструкції свідомості в класичну епоху був розроблений специфічний апарат і техніка філософського мислення, особливі способи аргументації й доведення, відмінні від конкретно-наукових і характерних саме для філософського підходу до досвіду. Справа не тільки в тому, що онтологічні уявлення, посилки й припущення виявились через уявлення про свідомість, про самосвідомісно контролюючу діяльність і що в цьому смислі в класичній філософії ми завжди маємо справу з онтологією свідомості. Самі по собі способи філософської аргументації і доведення оформлялись навкруг вибору в свідомості деякої абсолютної даності, яка аподиктично і із самого початку свідчить про всяку істину. Цього ґрунту до сих пір не покинула вся західна філософія. Саме розробка техніки філософії, як філософії самосвідомості, виявилась джерелом метапогляду на філософію самосвідомості як “першофілософію”, як єдино аподиктичну, саму себе обґрунтовуючу дисципліну. Але в той час, як ми вже говорили, що в класичній філософії процес самосвідомості (рефлексії) мав на увазі або відкриття визначених даних “внутрішнього досвіду”, або виявлення всезагальних структур свідомості як діяльності, а через них -- всезагальних форм буття, його онтологічних структур. Рефлексія ніколи не мислилась тут як спосіб для виявлення особливого виду внутрішнього буття. Вона надбудовувалась над пізнавальним досвідом і концептуалізувалась у метатеоріях цього досвіду.

У третьому параграфі - “Некласичний погляд на співвідношення рефлексії і самосвідомості” - йдеться про характерні особливості розуміння самосвідомості через призму некласичного погляду на проблему. В так званій посткласичній філософії поняття самосвідомості отримало абсолютно інше значення. Феноменологія, психоаналіз і особливо екзистенціальні доктрини розглядають рефлексію як самодостатній і ні над чим іншим не надбудований ряд внутрішньої дії, завдяки якій сама свідомість відкривається собі в якості особливого буття, і яке може концептуалізуватись лише в нових варіантах онтології. Якщо конкретизувати свій аналіз через реконструкцію проблеми самосвідомості у Сартра і Генріха, то вони переконливо показують, що спроби егологічного пояснення самосвідомості раніше чи пізніше заплутувались у нескінченному регресі, чи у колі, із якого не видно жодного виходу. Виходить, або самосвідомість вводиться без будь-яких доведень, але разом із тим вимагає використання певної теорії для власного пояснення (Кант, Наторп, Рассел). Або стверджується, що її рефлексивність грунтується на пререфлексивності, яку, по-перше, важко ідентифікувати з тим, що ми маємо на увазі коли говоримо “Я” і, по-друге, до якої неможливо віднести жодного епістемічного модусу (Фіхте). Спробу вирішення цих проблем узяла на себе не-егологічна модель свідомості. Оскільки вона пояснює розуміння самосвідомості не з “Я”, а із самої свідомості. З іншого боку, без субстанції, яка об'єднує усі випадки прояву свідомості і разом з цим усвідомлює себе, важко пояснити єдність свідомості у часі (Брентано, Сартр). Спроби повністю відкинути самосвідомість, або вивести її із відношення свідомість-зміст, так чи інакше терплять крах через те, що уже самі ці спроби припускають самосвідомість, коли вводиться релятивність змісту.

Самосвідомість постає у Генріха як анонімна величина “дещо наявне у даному”, вона є джерелом свідомої активності (що відповідає кантівській спонтанності) і виникає у результаті концентрації, пригадування, розуміння, рефлексії та інтенціональної дії. До цих матеріальних моментів розгорнутої структури самосвідомості доповнюється ще і формальний елемент. Саме його проясненню філософська традиція доклала чимало зусиль. Це, так зване, “абстрактне самовідношення будь-якого уявлення”, або факт, що сприйняття і знання про його місце знаходження, володіють також знанням про це. Генріх називає його “Vertrautheit (довірливість, інтимність)”, а для того, щоб уникнути відомого з попереднього аналізу кола, він викидає із формули розуміння зворотний займенник. У той же час, для можливості визначення самосвідомості Генріх вводить деяку внутрішню структурацію у самосвідомість. Однак структура, про яку говорив ще Сартр, повинна бути “поділом особливого виду, або поділом який об'єднує”.

Третій розділ - “НАРАТИВНІСТЬ САМОСВІДОМОСТІ.” - присвячений дослідження самосвідомості засобами логічно лінгвістичного аналізу.

У першому параграфі - “Контекстна залежність і контекстна незалежність суб'єкта” робиться спроба відповісти на запитання: чи самосвідомість можна розглядати як дещо ізольоване, що може бути розглянуте із самого себе, чи це лише частина деякого більш загального утворення і тоді ця ситуація вимагає врахування контексту, в якому тільки і можливо розглядати дану проблему. Очевидно, що наративність самосвідомості в ізоляції буде іншою, ніж у контексті. До того ж, ці альтернативи є протилежними і взаємовиключаючими. З аналізу виразів “Я починаю”, “Я виграю”, “Я бачу”, “Я розумію” випливає певна звільненість Я від контексту. Оскільки тут перед нами постає ситуація, коли єдиний акт свідомості виразу “Я розумію” розпадається на “Я вже зрозумів, коли Я розумію”. Встановлена певна звільненість “Я” від контексту, відкриває можливість розглянути проблему уявлення “Я”. Якщо спробувати відповісти на питання, в якій контекстнозалежній ситуації може з'явитись “Я”. То виходить, що вона повинна бути принципово відкрита для саморозуміння “Я”. Це грунтується на володінні вище згадуваного визначення своєю ідентифікацією. На практиці, “Я” виступає у вигляді такого утворення, що альтернативою осі контекстна залежність - контекстна незалежність - є незавершене уявлення. З принциповою відкритістю контекстно залежної ситуації пов'язується тепер та обставина, що “Я” у подальшому виступатиме не лише як об'єкт. В цьому відношенні “Я” принципово звільняє ситуацію, так як вона постає сама по собі і через себе. З аналізу “зовнішньої форми” Я, або втілення Я у мові випливає, що істинні висловлювання “Я” є пластичні, тобто як рецептивні так і продуктивні. Тому спроби задовольнити вимоги вираження “Я”, як за допомогою “штучної мови” так і звичайної виявляються недостатніми. У подальшому виникає ще одна не менш важлива проблема, пов'язана із самосвідомістю, це проблема виправдання. Оскільки присвійність моїх уявлень, із своїм перформативним і одночасно також дескриптивним характером, не може бути розглянутою без предикації правомірності.

Другий параграф розділу - “Легітимація і самосвідомість” розкриває взаємообумовленість легітимації і самосвідомості у актах риторики. Проблема зв'язку легітимації і самосвідомості виникає у культурі людства з найдавніших часів. А оскільки акт виправдання набирає сили у акті риторики, то нашим завданням буде їхній аналіз через призму самосвідомості. Не тільки висловлювання “Я”, які використовуються для переконання й поради, потребують риторики. Для висловлювань, що вимагають істинності, також неминучими будуть акти риторики. Це випливає з того факту, що питання виду: “чи ... є істинним” тісно переплітається з поняттям переконання. Подібна ситуація постає із співвідношення знання і віри, а саме, залишається невизначеним, чи - це співвідношення саме по собі буде сферою знання, чи сферою віри. Якщо спробувати прослідкувати час виникнення поняття самосвідомості в історії філософії, то найбільш авторитетною залишається думка, що самосвідомість вперше була відкрита в часи античної софістики. Для нашого дослідження був би достатньо цікавим і цінним аналіз цього унікального історико-філософського досвіду. А точніше питання вирішення в античній софістиці проблеми конвенції вимог, виправдання і риторики.

В античній софістиці через риторику ставилось завдання вирішення проблеми правомірності і легітимації. Унікальним місцем, де відбувався постійний взаємообмін питань виправдання й легітимації була агора. Саме тому на агорі, в різного роду розмовах, ставилось завдання, за допомогою аргументів представити ймовірність деякої події, як їх визначеність. Таким чином, через використання мовних форм і засобів переконання, самосвідомість активно впливає на хід подій і сама в деякому смислі стає подією. Але активність самосвідомості може приводити і до вчинків, невиправданих з етичного погляду. Прикладом цього є антична софістика. У зв'язку з софістичною тезою орієнтації на інтереси, в подальшому розгляді кидається у вічі наслідки, які випливають з поняття права сильнішого. З нашого розгляду напрошуються два висновки. По-перше, успішне оформлення орієнтування в деякому модальному світі, оптималізації засобів конфлікту мети, конфлікту цілі й конфлікту мети буде неможливим без участі риторичних засобів. По-друге, можливим стає висновок, що вже з часів античної софістики стратегія легітимації є по суті поле діяльності самосвідомості.

Ще одним своєрідним аспектом взаємозв'язку самосвідомості і легітимації є проблема відповідності самосвідомості і совісті. Саме совість і є моральними еквівалентом самосвідомості. Самосвідомість буде тематизуватися у творенні моральної свідомості. Тут з очевидністю проступає зв'язок теми самосвідомість і совість

Третій параграф - “Структура самосвідомості. Предмет свідомості і рефлексивна свідомість”, присвячений аналізу структури самосвідомості, а також взаємодії між окремими ланками структури. Раніше ми уже визначили самосвідомість як знання “Я” про себе, але саме співвідношення “Я” до знання “Я” про себе залишалось не розглянутим. Складність цієї проблеми полягає у тому, що при її розгляді поняття рефлексії набирає багатозначних, амфіболічних рис, або, поняття рефлексії, якщо так можна сказати, подвоюється. Це можна виразити як рефлексія рефлексії.

На противагу до розширення аргументу рефлексії існує також думка, що “Я” продукує себе ж через свою власну достовірність. Зараз прийнято вважати, про що уже згадувалося у попередньому аналізі, що “Я” передує знанню “Я” про себе, звідси, висновком буде неможливість самопізнання перед появою самосвідомості. Виходить, що самосвідомість самопродукується; пізнання вже тут буде очевидною безпосередньою практикою. Рефлексія ж про “Я” носить амфіболічний характер, завдяки їй самосвідомість відрізняється від усвідомлення зовнішнього світу і, вцілому, постає як умова усвідомлення зовнішнього світу: тоді сама самосвідомість може бути прочитана як умова буття самого по собі, коли - це усвідомлення предмета або усвідомлення існуючого самого по собі буде самим же “Я”.

Під час узагальнення попереднього аналізу усвідомлення “Я” випливає не менш важливий факт, що усвідомлення “Я” внаслідок своєї функції умови є трансцендентним по відношенню до всіх кроків рефлексії. Скільки б не було скінчено багато, або нескінченно багато повторюваностей рефлексії, свідомість “Я” у жодному разі не є кроком рефлексії, який був би повторенням. У цьому відношенні вона не може бути похідною від чогось зовнішнього. “Я”, або самосвідомість кінець кінцем не може бути введеним (як закінчене, довершене, до самого кінця). Якщо спробувати продемонструвати диспозицію самосвідомості, то виходить, що вона ніколи не може бути завершена за змістом. Вона постає як чистий Х. З іншої сторони виходить, що нормативний характер диспозиції деякого поняття закінченості свідчить про тимчасову сваволю. Анархічний характер самосвідомості пов'язаний з тим, що вона охоплена рамками емансипації свідомості. Якщо прослідкувати тему анархії самосвідомості, то вона проявляється вже навіть у відособленому характері самосвідомості, іншими словами там, де самосвідомість не тільки виступає в якості визначально предметної функції умови, але й сама є виключним знанням “Я” про себе. Що правда, на цьому місці виникає деяке асиметричне транзитивне співвідношення трьох термінів, які свідчать про саму структуру, або порядок поняття самосвідомості - йдеться про такі терміни як, зміст “Я” , власне буття “Я” , “Я” як пункт пізнавального відношення. Так як зміст самосвідомості, усвідомлений зміст “Я” повністю відрізняється від “Я” як пункту пізнавального відношення. Сама спроба такого порядку дає можливість прояснити розуміння анархії: внаслідок необоротності змісту “Я” і пункту пізнавального відношення випливає, що самосвідомість як акт знання про себе в точному смислі буде неможливим.

У висновках підводяться підсумки проведеного дослідження, визначаються його перспективні напрямки, також наводиться список публікацій автора теми дисертації.

ВИСНОВКИ

Як проблема філософських досліджень самосвідомість постає, починаючи з часів античної софістики. Її значення у філософських системах неухильно зростало, однак центральне місце у філософії самосвідомість посідає у період нового часу і, у першу чергу, це пов'язане із системою філософії Рене Декарта. Він вважав самосвідомість дедуктивним принципом усіх можливих істинних речень. В “Я” Декарт знайшов деякий абсолютний фундамент, на якому він намагався обгрунтувати метафізику як науку. Однак необхідно сказати і про інше. Започаткувавши введення у філософію самосвідомості, як одного з основних її понять, Декарт не вирішив до кінця тих суперечностей, які виникли при спробі пояснити саму структуру цього поняття. Репрезентаційна модель свідомості, що випливає з декартівського розуміння cogito зіштовхується, при спробі побудови схеми самосвідомості, із досить значними труднощами, потрапляючи при цьому у логічну суперечність. Тут мова йде про рефлексію як деяку ауторепрезентацію мислення, чия структура, основою якої є тотожність, полягає у тому, що вона не може включати у себе одразу два моменти, іншими словами вона не може включати одразу того хто мислить і того, що мислиться. Треба відмітити, що подібне, суперечливе у своїй основі, розуміння самосвідомості залишається не змінним у філософських системах наступників Декарта, Ляйбніца і Канта, а також, як це переконливо показав Манфред Франк у представників англійського емпіризму. Спроба деякого принципово нового погляду на модель розгляду самосвідомості була зроблена у філософській системі Й.Г.Фіхте. Він у своїх роботах намагався показати, що каузальна реконструкція самосвідомості неможлива, оскільки самосвідомість є принциповою тотожністю суб'єкта і об'єкта. “Я” є єдина відома структура, здатна робити себе саму предметом власного розгляду. Звідси неможливо зрозуміти походження самосвідомості з рефлексії, оскільки тут “Я” виявляється одночасно тим, хто рефлексує і тим про кого рефлексують, але у цьому випадку буде втрачено саме поняття “Я” як тотожне. Неможливим буде гарантувати єдність самосвідомості. Суб'єкт - об'єктна структура не може бути розкладена на більш прості елементи. Наступним висновком Фіхте буде; що всі структури свідомості, а також досвіду Не-Я мають своєю основою “Я”. Ранні романтики, надавши терміну тотожність деяке більш радикальне значення ніж Фіхте дорікали йому тим, що він не до кінця критикував рефлексивну модель свідомості і тим самим не до кінця позбавився від неї. Подальшим логічним розвитком дослідження проблеми стало введення неегологічної моделі самосвідомості Ж.-П.Сартром і Д. Генріхом. З переходом від класичної до не класичної філософських парадигм мислення значна кількість сучасних філософів пов'язує здатність до істинного пізнання з інтерсуб'єктивно значимою мовою. З аналізу протікання мовного оформлення історії поняття самосвідомості випливатимуть наступні висновки: по-перше, самосвідомість постає як деяка виокремлена із контексту структура, яка постає як те, що принципово звільняє ситуацію і постає як незакінчене являння. Саме тут виступає проблема правомірності і легітимації висловлювань, що пов'язані із самосвідомістю. По-друге, успішне орієнтування у модальному світі висловлювань самосвідомості, а також успішного вирішення конфлікту мети і цілі буде не можливим без участі риторичних засобів, а також, починаючи вже з часів античної софістики, стратегія легітимації залишається полем діяльності самосвідомості. По-третє, автономна совість, яка є моральним виміром самосвідомості, постає як регулятивний принцип ідеальної життєвої форми спільності людей. І по-четверте, з аналізу структури самосвідомості випливає, що самосвідомість є необхідною умовою для можливості усвідомлення предмета. Усвідомлення Я є трансцендентним по відношенню до усіх можливих кроків рефлексії і тому самосвідомість не може бути похідною від чогось зовнішнього. Через асиметричність таких термінів, як зміст “Я” , власне буття “Я” , “Я” як пункт пізнавального відношення проступає анархічність самосвідомості.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНИЙ У НАСТУПНИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Покотило К. М. Вихідний пункт філософії Й. Фіхте. // Філософська думка. - К., 2000. - № 1. - С. 94-104.

Покотило К. М. Самосвідомість, риторика та виправдання: соціологічний аспект розгляду. // Соціологічні науки і соціологічна освіта в Україні: шляхи становлення і тенденції розвитку. Зб. наук. праць. - Вип. 1 - К., 2000. - С 277 - 282.

Покотило К. М. Проблема самосвідомості у сучасній західноєвропейській філософії. (На прикладі аналізу філософії Дітера Генріха). // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць /Відп. ред. В. В. Лях.- Вип. 17 - К.: Укр. Центр духов. культури, 2000 - С 165 - 175.

Покотило К. М. Від Я-свідомості Рене Декарта до самосвідомості без “Я” Дітера Генріха. // Приложение № 6 (11) к научному журналу “Персонал”, №3 (57): Зб. наук. праць. - К., 2000. - С 23-26.

Покотило К. М. Самосвідомість як суб'єкт та об'єкт педагогічного процесу. // Університетська педагогічна освіта як шляху гуманізації суспільства: Матеріали доповідей міжнародної науково-практичної конференції. 21-23 квітня 1999 р. Ч. 1. - К.: КНЕУ, 1999. - С 227-232.

Покотило К. М. Самосвідомість як один із принципів філософії нового часу. // Філософія і культура. Науковий збірник. Гол. ред. М. С. Свідло. - К.: КДТУБА, 1998. - С 52-63.

АНОТАЦІЇ

Дисертація присвячена дослідженню феномена самосвідомості. Предметом дослідження виступає рефлексивна і пререфлексивна моделі пояснення самосвідомості, а також можливі наративності самосвідомості. На підставі узагальнюючого аналізу класичних та новітніх філософських праць з даної проблематики, в дисертації розкривається зміст поняття “самосвідомість”, що розуміється як єдина відома структура здатна робити себе саму предметом дослідження. Самосвідомість характеризується певною виокремленістю із контексту і пластичністю мовної ситуації, у якій вона може з'являтись. Обґрунтовується, що результативне дослідження феномена самосвідомості можливо знайти лише на ґрунті “синтетичного”, системного підходу. Показано, що з темою самосвідомості пов'язана тема анархії. Розуміння самосвідомості є класичною філософською проблемою її вирішення носить певне методологічне значення. Саме тому, спроба постановки й вирішення проблеми самосвідомості буде актуальною, особливо на сучасному етапі розвитку молодої української філософії, а також для гуманітарного знання в цілому.

Ключові слова: свідомість, самосвідомість, рефлексія, автономна совість, рефлексивна модель, пререфлексивна модель, не егологічна модель, наративність, об'єкт, суб'єкт, трансцендентальна апперцепція, легітимація.

ПОКОТИЛО КОНСТАНТИН МИХАЙЛОВИЧ. САМОСОЗНАНИЕ КАК ПРЕДМЕТ ФИЛОСОФСКОГО АНАЛИЗА. - РУКОПИСЬ.

Диссертация посвящена исследованию феномена самосознания. Предметом исследования выступает рефлексивная и пререфлексивная модели объяснения самосознания, а также возможные нарративности самосознания. Рефлексивная модель самосознания, характерная для Р. Декарта, а вслед за ним использованная Г. В. Лейбницем и И. Кантом, сталкивается при своём построении с логическими противоречиями, которые угрожают самому понятию самосознания. На основе критики подобных взглядов строит свою философскую систему Й. Г. Фихте. Чтобы избежать противоречий рефлексивной модели самосознания он вводит понятие атомарности субъект объектной структуры. В исследованиях Ж.-П. Сартра и Д. Генриха пререфлексивная модель перерастает в неэгологическую модель объяснения самосознания. На основании обобщающего анализа классических и современных философских работ по данной проблематике, в диссертации раскрывается содержание понятия “самосознание”, которое является единственной, известной структурой, способной делать себя предметом собственного исследования. Самосознание характеризуется определенной обособленностью из контекста и пластичностью языковой ситуации, в которой оно может появляться. Обосновывается, что результативное исследование феномена самосознания, возможно, обнаружить лишь на основе “синтетического”, системного подхода. Показано, что с темой самосознания связана тема анархии. Понимание самосознания является классической философской проблемой, и ее решение имеет, несомненно, методологическое значение. Именно поэтому попытка постановки и решение проблемы самосознания будет актуальной, в особенности на современном этапе развития молодой украинской философии, а также для гуманитарного знания в целом.

Ключевые слова: сознание, самосознание, рефлексия, автономная совесть, рефлексивная модель, пререфлексивная модель, не егологичная модель, нарративность, объект, субъект, трансцендентальная апперцепция, легитимация.

POKOTYLO KONSTANTYN MYKHAYLOVITCH. SELF-CONSCIOUSNESS AS A SUBJECT OF PHILOSOPHICAL ANALYSIS. - MANUSCRIPT.

The dissertation is devoted to the research of a phenomenon of self-consciousness. The subject of the research is reflexive and pre-reflexive models of explanation of self-consciousness, and also possible narrativeness of the latter as well.

Reflexive model of self-consciousness, characteristic for R.Descartes, and then used by Leibnitz, comes at the construction with the logic contradictions, which threaten the concept of self-consciousness itself. Phichtes builds his philosophical system on the basis of criticism of similar views. To avoid the contradictions of reflexive model of self-consciousness he introduces concept of subject atomarity of the objective structure.

On the basis of generalising analysis of classical and modem philosophical works on the given problematics, the content of concept self-consciousness is revealed in the dissertation and it is a unique, known structure, that is capable of presenting itself as a subject for its own research. The self-consciousness is characterised by a certain isolation from a context and plasticity of a language situation, in which it can occur.

Is proved, that it is possible to find productive research of a phenomenon of self-consciousness, only on the basis of "synthetic", systemic approach. Is shown, that the theme of anarchy is connected to the theme of self-consciousness. The comprehension of self-consciousness is a classical philosophical problem, and its solution has, undoubtedly, methodological value. For this reason the attempt of statement and solution of a problem of self-consciousness will be urgent, particularly at the present stage of development of young Ukrainian philosophy, and also for humanitarian knowledge as a whole.

Key words: consciousness, self-consciousness, reflexion, independent conscience, reflexive model, prereflexive model, non egological model, narrativeness, object, subject, transcendental apperception, legitimacy.

Размещено на Allbest.ru