Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука

Засновник німецької класичної філософії Іммануїл Кант

Виконала:

Студентка першого курсу

Заочного відділення групи ГД2

Київ 2011

План

Вступ

1. Загальна характеристика епохи й необхідність розробки німецької класичної філософії

2. Теорія пізнання й естетичні погляди Е.Канта

2.1 Кант - засновник класичної німецької філософії, агностизм і апріоризм у його міркуваннях

2.2 Духовна перспектива докритичного періоду

2.3 "Коперніканська революція" Канта

2.4 Трансцендентальна естетика (теорія почуттєвого пізнання і його

апріорних форм) філософія кант космологія антиномія

2.5 Категорії і їхня дедукція

2.6 Раціональна космологія й антиномії розуму

2.7 Моральний закон як "категоричний імператив"

2.8 Формули категоричного імператива

Висновки

Література

Вступ

XVIII і початок ХІХ століть в історії Західної Європи мають принципово важливе значення для її подальшого розвитку. Ідеї Просвітництва, справедливого та демократичного облаштування суспільства та послідуючі за цим революційні події у Франції змусили мислителів активізувати розв'язання суспільних питань. Осмислення історичного ходу людської цивілізації вимагалось необхідністю оцінити та спрогнозувати вектор розвитку людства. Як оцінити Французьку революцію: позитивно чи негативно? Це крок вперед або крок назад в історичному прогресі? Схвалити революцію або вважати такою, що заважає природному ходу подій? Ці питання мали також і велике практичне значення для проблем зовнішньої і внутрішньої політики Західної Європи того часу.

Теоретичним обґрунтуванням процесів розвитку людства зайнялись філософи, яких тепер відносять до класиків німецької філософії. Разом із пробами осягнути сутність та внутрішні механізми історичного розвитку перед ними постали проблеми оцінки пізнавальних можливостей людини. Чи здатна вона осмислити сутність свого існування та характер розвитку суспільства? Наскільки достовірним є знання, яке виникає в ході теоретичних розмірковувань філософів про історію людства? Яка роль філософії в процесі такого пізнання? Ці питання стали одними з головних, що постали перед представниками німецької класичної філософії.

Іммануїмл Кант (нім. Immanuel Kant; 1724, Кенігсберг -- 1804, Кенігсберг), німецький філософ, родоначальник німецької класичної філософії. У своїх численних роботах стверджував, зокрема, що умова пізнання -- загальнозначущі апріорні форми, що упорядковують хаос відчуттів. Ідеї Бога, волі, безсмертя, недовідні теоретично, є, однак, постулатами «практичного розуму», необхідною передумовою моральності. Центральний принцип етики Канта -- категоричний імператив.

1. Загальна характеристика епохи й необхідність розробки німецької класичної філософії

Наприкінці XVIII і початку XIX в. Німеччина, переборюючи економічну і політичну відсталість, наближалася до буржуазної революції, і «подібно тому як у Франції в XVIII столітті, у Німеччині в XIX столітті філософська революція передувала політичному перевороту» - так говорили у своїх працях К.Маркс і Ф. Енгельс. Маркс розглядав німецьку класичну філософію як німецьку теорію французької революції.

Важливу роль у формуванні німецької філософії зіграли досягнення природознавства і суспільних наук: стали розвиватися фізика й хімія, просунулося уперед вивчення органічної природи. Відкриття в області математики, що дозволили зрозуміти процеси в їх точному кількісному вираженні, навчання Ламарка про обумовленість розвитку організму навколишнім середовищем, астрономічні, геологічні, ембріологічні теорії, а також теорії розвитку людського суспільства - усе це з усією гостротою і неминучістювисувало на перший план ідею розвитку як теорію й метод пізнання дійсності. Німецька класична філософія охоплює порівняно короткий період, що обмежений80-ми роками XVIII -XVIII сторіччя , з одного боку, і 1831 роком - рокомсмерті Гегеля - з іншої. Проте, по цілому ряді моментів вона являє собоювершину філософського розвитку, що у той час могла бути досягнута, а тимсамим і вершину домарксистської філософії взагалі.

Перелічимо принаймні деякі з її позитивних моментів:

- Філософія Канта довершує ноетичну (поема, ноезіс - Пер.) філософію. У філософії Канта знайшло своє вираження теоретичне відображення рефлексії людської волі і рівності в період до французької революції.

- У німецькій класичній філософії ми знаходимо зачатки "філософії активної сторони" у Фіхте, основи природної спекуляції у Шеллінга, його ж концепцію "динамічного процесу" у природі, близьку до матеріалістичної діалектики, діалектичну концепцію Гегеля, близьку до реальності й у той же час завдяки своєму ідеалізму далеку від неї.

- Починаючи з Гердера, німецька філософія німецька філософія вводить історизм у дослідження суспільства і тим самим відкидає неісторичні і механістичні концепції попередньої епохи.

- Післякантівска філософія вносить серйозну критику агностицизму і всієї попередньої ноетичної позиції.

- У філософії Гегеля філософії Гегеля розробляються закони не тільки об'єктивної, але і суб'єктивної діалектики.

Зворотним боком цих позитивних результатів є світоглядне твердження більшості філософів в ідеалізмі. Ця тенденція, зв'язана з певними обставинами, щолежать у концепції ідеалізму, де не потрібно строго наукового пояснення при формулюванні нових відкриттів, ідей, теорій. Матеріалістична позиція висуває великі вимоги до точності викладу, до строгості формулювань, що припускає визначений часовий період. Ідеалізм німецької класичної філософії зв'язаний з доведенням концепції до абсурдних результатів усупереч чи досвіду емпіричним доказам. Свою роль у цьому зіграла економічна і політична слабість німецької буржуазії політична слабість німецької буржуазії. Наступний момент, що пояснює перевага ідеалістичної позиції у німецькій класичній філософії, зв'язаний з розвитком філософії розвитком філософії після Декарта. На противагу онтологічної позиції древньої і середньовічної філософії, як недостатньо обґрунтованої, Декарт підкреслив ідею про те, що найбільш істотним моментом, з якого філософія повинна почати, є вірогідність самого, що пізнає Я. У рамках цієї традиції ряд філософів Нового часу роблять більший упор на суб'єкт , чим на об'єкт, а питанню про характер пізнання віддають перевагу перед питанням про характер буття. У філософії Канта також виявляється подібне привілейоване положення суб'єкта.

Хоча в наступній спекулятивній фазі розвитку філософії (Шеллінг, Гегель) спостерігається перехід до онтологічної позиції, колишній ноетичний пріоритет суб'єкта проектується на концепцію основ усякої реальності. Менш відомо, щохарактерною рисою цього ідеалізму був пантеїзм (він характерний для Фіхте, Шеллінга класичного періоду і Гегеля ). Поштовх розвитку дав Кант своєюкритикою метафізичних ідей (бог, душа, ідея світової цілісності).

Іншою причиною цієї орієнтації є так називана спінозівська дискусія, викликана книгою Ф.-Г. Якобі (1743-1819) "Про навчання Спінози " ("Uber bieLehre des Spinoza"), виданої в 1785 р. Дискусія, спрямована на реабілітацію філософії Спінози, є однієї з віх прогресивного духовного розвитку в Німеччині того часу. Гердер брав участь у спінозівської дискусії своїм трактатом "Бог" (1787) , у якому спробував модернізувати спінозизм (замінив "поширеність " "органічними силами", моделлю для якої служить скоріше жива істота, чим фізичний об'єкт). На відміну від атеїстичної інтерпретації Спінози, що почав Якобі, Гердер захищає пантеїстичне поняття бога з деякими особистими рисами (мудрість, провидіння). Спінозівська дискусія показує, щопіслякантівска філософія містила в собі і ті філософські напрямки в Німеччині, що розвивалися незалежно від Канта.

У соціальному плані німецька філософія - свідчення ідейного пробудження"третього стану " Німеччини. Економічна незрілість і політична слабість німецької буржуазії, територіальна роздробленість Німеччини наклали на неїсвій відбиток. У той же час німецька філософія використовувала результати розвитку філософської думки Італії , Франції , Англії і Голландії. Цей моментдуже позитивний.

Значення німецької класичної філософії було почасти знецінене ідеалістичноюформою, що згодом стала для неї фатальною. Разом із тим вона дуже важлива у розрізі всесвітньої філософії - незважаючи на свій неконкретний, містифікуючий характер, що виключав строгий причинний аналіз досліджуваних феноменів, тому що відображення нових наукових пізнань і вплив суспільного розвитку відбувалися так вчасно, що вона іноді не в змозі була миттєво реагувати на нові стимули.

2. Теорія пізнання і естетичні погляди Е.Канта

2.1 Кант - засновник класичної німецької філософії, агностизм і апріоризм у його міркуваннях

Одним із найбільших розумів людства, основоположником класичного німецького ідеалізму, що відродили ідеї діалектики, був И.Кант (1724-1804). Саме з Кант азаймалася ранкова зоря філософії новітнього часу. Але не тільки у філософії, а й у науці Кант був глибоким, проникливим мислителем. Розроблена ним концепція походження Сонячної системи з гігантської газової туманності дотепер є однієї з фундаментальних ідей в астрономії. Своїми природничо науковими роботами Кант, за словами Енгельса, пробив пролом у метафізичному поясненні природи: він зробив спробу прикласти принципи сучасного йому природознавства не тільки до будівлі Всесвіту, але до історії її виникнення і розвитку. Він, крім того, висунув ідею розподілу тварин один по одному, їхнього можливого походження, а також ідею про природне походження людських рас.

Кант вважав, що рішенню таких проблем філософії, як проблема буття, моралі і релігії, повинне передувати дослідження можливостей людського пізнання і встановлення його границь. Необхідні умови пізнання закладені, відповідно до Канта, у самому розумі і складають основу знання. Кант розрізняв сприймані людиною явища і речі як вони існують самі по собі. Ми пізнаємо всесвіт не так, як він є насправді, а тільки так, як він нам є. Нашому знанню доступні тільки явища речей (феномени), що складають зміст нашого досвіду. У результаті впливу “речей самих по собі” на органі почуттів виникає хаос відчуттів. Приводимо ми цей хаос у єдність і порядок силами нашого розуму.

Те, що ми вважаємо законами природи, насправді є зв'язок, внесений розумом у світ явищ, тобто наш розум наказує закони природі. Але світу явищ відповідає незалежна від людської свідомості сутність речей - “речі самі по собі”.Абсолютне пізнання їх неможливе. Вони для нас тільки ноумени, тобто розумом,що осягається, але не дана в досвіді сутність. Кант не розділяв без межної віри в людський розум, називаючи цю віру догматизмом. У принциповій обмеженості людського пізнання він бачив визначений моральний зміст: якби людина була наділена абсолютним знанням, то для нього не було б ні ризику, ні боротьби при виконанні морального боргу.

Кант був переконаний, що ідеї простору і часу людині відомі раніше сприйнять. Простір і час ідеальні, а не реальні. Почуттєві враження зв'язуються між собою за допомогою суджень, в основі яких лежать категорії, тобто загальні поняття, по Канту, «чисто логічні» форми, що характеризують тільки «чисте мислення», а не його предмет. Категорії дані людині до всякого досвіду, тобто апріорі. (Зміст кантівського апріорізму полягає в тім, що суб'єкт пізнання має у своєму розпорядженні визначеними, уже до нього сформованими формами пізнання. Але цей апріорізм не тотожний поняттю уроджених ідей: апріорі - це не уроджені ідеї, а форми, засвоєні людиною вході його прилучення до сформованого до нього формам культури) У своємунавчанні про пізнання Кант велике місце віднадив діалектиці: протиріччя розглядалося як необхідний момент пізнання. Але діалектика для нього - лише гносеологічний принцип, вона суб'єктивна, тому що не відбиває протиріч самих речей, а тільки протиріччя розумової діяльності. Саме тому, що в ній протиставляються зміст знань і їхня логічна форма і предметом діалектики стають самі ці форми в їхньому відриві від змісту знань, Ленін називавлогіку Канта «формальною».

Філософія Канта не вільна від компромісу з ідеалізмом. Прагнучи примірити науку і релігію, він говорив, що повинен був обмежити область знання, щоб дати місце вірі.

2.2 Духовна перспектива докритичного періоду

"Метафізика, у яку мені призначене було закохатися", -- таким бачив Кант своє покликання. Чи була це історія щасливої любові? Адже ціль філософа --оснастити метафізику науковим фундаментом -- так і не була досягнута. В університеті, будучи студентом, Кант заслуховувався лекціями Мартіна Кнутцена, що викладав початок лейбнице-вольфианської метафізики, -- дві осі, навколо яких стала обертатися тематика творів докритичного періоду. Коливання, переосмислення і поглиблення цієї тематики повільно приведуть до позиції критицизму. Переконання в тім, що нова наука (особливо, ньютонівська фізика) настільки зміцніла, що здатна відділитись від метафізики, привело Канта до думки, що і метафізика повинна бути переосмислена в самій основі іметодологічно, щоб досягти тієї строгості і конкретності результатів, яких досягла фізика. Шлях до цього висновку був непростий: він знову і зновувивчав можливість сумісності фізики і метафізики, звертаючи до аналізу граничних основ метафізики -- пізнання -- з чого і народилася в кінцевому рахунку "Критика чистого розуму ".Стала знаменитої гіпотеза Канта, обґрунтована в роботі "Загальна природна історія і теорія неба" (1755) , відповідно до якої універсум виник із деякої туманності. Спроба Канта пояснити виникнення світу механістично залишалася в рамках фізики: механіка не в змозі пояснити "народження гусениці чилистка", але - усе це разом узяте не тільки не заперечує Бога, а навпроти, припускає Творця. Адже споконвічна туманність не народжується з нічого, вона викликана до життя творчим божественним актом, подібно раціональним законам,що керує світом.

У своїй дисертації 1755 року Кант намагається переглянути основоположення лейбниц-вольфианської метафізики. Він спирається на два принципи: 1. Принцип тотожності (якому підлеглий принцип не протиріччя) і 2. принцип достатньої підстави. Утім, цей другий принцип він знову намагається довести так: усяка випадкова подія припускає деякий антецедент, що передує причині, тому що, якби її не було, те з чого варто було б, що випадкове -- причина самого себе. Але це неможливо, адже тоді випадкове було б необхідним. До цього Кант додає два інших моменти: 1. принцип слідування (відповідно до якого зміна не може мати місця там, де немає взаємного зв'язку), 2. принцип співіснування (відповідно до якого кожна річ може бути зв'язана з іншими, якщо є загальна залежність від першооснови).

Такі були спроби Канта знайти граничні підстави метафізики. Очевидна лінія розвитку кантіанської думки в публікаціях 1756 року, де наукова тематика ("Про причину землетрусів", "Теорія вітрів") об'єднана програмою: "Застосування зв'язаної з геометрією метафізики у філософії природи"; першадисертація "Фізична монадологія". Кант невпинно підкреслює цінність метафізики в з'ясуванні останніх основ реальності. Кант ще залишається, як бачимо, лейбніцеанцем, розділяючи думку про те, що простір як феномен виведений з метафеноменальної реальності. 1769 рік став для Канта роком так називаної нової "коперніканської революції" у подоланні раціоналізму й емпіризму, догматизму і скептицизму. "Революцією" у пізнанні звичайно, називається радикальне переосмислення усієї філософської проблематики. На конкурс по кафедрі логіки і метафізики в 1770 році Кант підготував дисертацію "Demundisensibilisatqeintelligibilisformaetprincipiis" ("Про форму і принципи почуттєвого і интеллигибельного світу"). Тут ми знаходимо пропедевтику до метафізики, зрозумілої як наука про принципи чистого розуму. Кант установлює різницю між пізнанням почуттєвого і пізнанням розумового. Перша, зобов'язана сприймаючої чуттєвості суб'єкта, афекти якого свідчать про існування об'єкта. Почуттєве пізнання підносить речі utiapparent, a не sicuiti sunt, тобто як вони є суб'єктом, а не які вони самі пособі. Це видно з грецького дієслова phainesthai (бути) -- міра виявлення речі, звідси -- феномен. Осягаємо розумом ми, як правило, щось таке, яке не здатні осягнути почуттями. Інтелекту ми зобов'язані такими поняттями як можливість, існування, необхідність (про що почуття мовчать) , на цих поняттях заснована метафізика. Чисто почуттєве пізнання інтуїтивне. Але адже все почуттєве виявлено в часі і просторі. Так що ж такий простір і час? Ясно, що вони невічні, тобто це не онтологічна реальність. Це і не просто відносини між тілами, як думав Лейбніц. Простір і час -- форми чуттєвості, структурні умови сприймаючої здатності. Виходить, не суб'єкт приміриться до об'єкта, щоб пізнати його, а навпаки, об'єкт повинний бути підігнаний до суб'єкта. Це ібуло прозрінням і інтуїцією Канта, що рухає ідеєю його "Критики чистого розуму ".

2.3 "Коперніканська революція" Канта

Математика як наука, не емпірично, а апріорно визначальний предмет, породжена грецьким генієм. Рішуча трансформація невпевнених спроб древніх єгиптян упорядкувати знання стала дійсною революцією. "Але світло відкрилося тому, хто вперше довів теорему про рівнобедрений трикутник (байдуже, чи був це Фалес чи хтось іншої) ; він зрозумів, що його завдання полягає не вдослідженні того, що він вбачав у чи фігурі в одному лише її понятті, як бипрочитуючи в ній її властивості, а в тім, щоб створити фігуру за допомогою того, що він сам, а poiori, згідно поняттям думкою вклав у неї і показав шляхом побудови". Виходить, що геометрія народилася одночасно з щасливою ідеєю, що вона, геометрія, -- утвір людського розуму, залежить від нього і тільки від нього. Та ж революція відбулася у фізиці, коли виявилося, що розум знаходить у природі те, що сам шукає. "Ясність для всіх натуралістів виникла тоді, коли Галілей став скачувати з похилої площини кулі з ним самим обраною вагою, коли Торрічеллі змусив повітря підтримувати ваги, чи коли Шталь у ще більш пізніше час перетворював метали у вапно й вапно назад у метали, щось виділяючи з них і знову приєднуючи до них."

Натуралісти зрозуміли, що розум бачить тільки те, що сам створює за власним планом, що він, із принципами своїх суджень, повинний йти перед відповідно до постійних законів і змушувати природу відповідати на його питання, а нетягтися в неї немов на приводі, тому що в противному випадку спостереження, зроблені випадково, без заздалегідь складеного плану, не будуть зв'язані необхідним законом, тим часом як розум шукає такий закон і має потребу в ньому. Розум повинний підходити до природі, з одного боку, зі своїми принципами, що погодяться між собою, і можуть мати силу законів, і, з іншого боку, з еспериментами, придуманими згідно цим принципам для того, щоб черпати з природи знання, але не як школяр, якому вчитель підказує усе, що він хоче, а як суддя, що змушує свідка відповідати на пропоновані їм питання. Тому навіть фізика зобов'язана настільки сприятливої для неї революцією в способі свого мислення винятково лише щасливому здогаду -- згідне з тим, щосам розум вкладає в природу, шукати (а не придумувати) у ній те, чому він повинний навчитися в неї й чого він сам по собі не пізнав би.

Спробуємо подивитися, говорить Кант, чи не зважуються простіші проблеми метафізики за допомогою гіпотези? Чи не погодиться це краще з вимогою можливості апріорного знання про них, що встановлює щось про об'єкти раніш, ніж вони нам дані? Чи не така була ідея Коперніка, що зрозуміли даремність пояснення руху зірок, що обертаються навколо спостерігача, і спостерігача, що змусив, обертатися навколо зірок? У метафізиці тепер можна побачити подібну спробу. Кант зухвало припустив, що об'єкти, можливо, пристосовуються до нашого почуттєвого споглядання. Не інтелект виробляє поняття, здатні виразити об'єкт, але, навпаки, об'єкти, як тільки вони осмислені, починають регулюватися й узгоджуватися з поняттями інтелекту. Тепер зрозуміло, яке підстава апріорних синтетичних суджень -- що почуває і мислить суб'єкт, чи суб'єкт із його законами чуттєвості й інтелекту. Але, перш ніж пояснити закони чуттєвості, пояснимо термін "трансцендентальне", часто уживаний Кантом. Трансцендентальним ми називаємоне всяке апріорне знання, говорить філософ, а тільки те, завдяки якому ми довідаємося, що ті чи інші представлення, споглядання, поняття застосовуються і можуть існувати винятково, а рrіоrі, а також як це можливо; трансцендентальне стосується чи можливості застосування апріорного пізнання. Звідси ясно, що Кант називає трансцендентальними модуси, чи структури чуттєвості і розуму. Вони названі апріорними саме тому, що властиво суб'єкту,а не об'єкту, але все-таки - це структури, що представляють умови, без яких неможливий будь-який. Трансцендентальне, отже, це умова пізнаванності об'єктів (умова почуттєвої чутливості і думок об'єктів). Ми, нарешті, підійшли до змісту "коперніканської революції": у класичній метафізиці трансцендентальними були буттєві умови, тобто умови, без яких немає самого об'єкта, буття як такого. Але після Коперніка стало безглуздо говорити про об'єктивні умови як таких. Залишився об'єкт - щодо суб'єкта, атрансцендентальне стало означати зсув з об'єкта на суб'єкт, тобто те, що суб'єкт вносить в об'єкт у процесі пізнавального дійства.

2.4 Трансцендентальна естетика (теорія почуттєвого пізнання і його апріорних форм)

Наше пізнання, як завжди відзначали філософи, має дві галузі -- чуттєвість і розум. Вони відрізняються не по ступені (як думав Лейбніц) , від неясного до ясного, а по самій природі. Можливо, говорить Кант, корінь у них був загальний, але нам він невідомий. За допомогою чуттєвості об'єкти сприймаються як дані, мисляться ж предмети розумом. Як би там ні було, але необхідно окремо вивчати об'єкти в тім порядку, як вони спочатку нам дані, а потім осмислені. Теорію почуття і чуттєвості Кант називає естетикою, але не в повсякденному змісті слова, а в етимологічному (aisthesis -- від грец. почуття, відчуття). Таким чином, трансцендентальна естетика вивчає почуттєві структури, за допомогою яких людина сприймає відчуття, форми почуттєвого пізнання, апріорні, по вираженню Канта, принципи чуттєвості. Кант дає наступні термінологічні роз'яснення:

а) Відчуття - дія предмета на здатність представлення, тобто наскільки ми піддаємося впливу (наприклад, коли ми почуваємо чи холод жар, солодке чи гірке, бачимо червоне чи зелене) ;

б) Чуттєвість (сприйнятливість) -- здатність одержувати представлення тим способом, якої предмети впливають на нас;

в) Споглядання -- безпосереднє пізнання об'єктів. По Канту, є один тип споглядання, і - це чуттєвість. Людський розум не споглядає, але, коли думає, завжди звіряється з почуттєвими даними;

г) Об'єкт почуттєвого споглядання називається феноменом, від грецького phainomenon -- що виявляється, виявленим. У почуттєвому досвіді ми уловлюємоне об'єкт як такий, але те, як він нам з'являється. Адже відчуття -- це зміна (дія) , що об'єкт робить у суб'єкті;

д) У феномені (тобто в речі, представленої в почуттєвому досвіді) Кант розрізняє форму і матерію. Матерія, дана в окремих почуттях, чи модифікаціях, вироблених у нас об'єктами, завжди апостеріорна (не можна відчути холодне чи гаряче, солодке чи гірке інакше як після досвідченої перевірки, але не до її). Форму ж задає суб'єкт, завдяки йому почуттєві дані вибудовуються увизначені відносини. Форма, по Канті, скоріше спосіб функціонування нашоїчуттєвості, і як така вона апріорна;

е) Кант називає "емпіричним спогляданням" пізнання, у якому присутні відчуття, і "чистим спогляданням" форму, що передує матерії і конкретні відчуття;

ж) Є дві форми чуттєвості, чи чистого споглядання: простір і час. Ясно, що простір і час перестають, по Канті, бути онтологічними структурами об'єктів, стаючи власними функціями суб'єкта, "чистими формами почуттєвого споглядання як принципами пізнання".

Щоб пізнати простір і час, немає потреби далеко ходити, адже вони дані нам апріорі й усередині нас. Простір -- форма зовнішнього почуття, умова почуттєвого представлення зовнішніх об'єктів. Час -- форма (чи спосіб функціонування) внутрішнього почуття, що обіймає усе, що так чи інакше внутрішньо виявлено. Абсолютною реальністю, по Канті, простір і час бути неможуть, як не можуть бути незалежними від нашого почуттєвого споглядання. Інші розумні істоти, з іншою організацією почуттів, можливо, осягали б світ поза часом і простором. Тепер зрозуміло, що Кант мав на увазі, говорячи про їх "емпіричну реальність" і "трансцендентальної ідеальності". Простір і час емпірично реальні, тому що будь-який об'єкт даний у середині них. Вони трансцендентально ідеальні, тому що, не будучи речовими, вони тільки форми нашого почуттєвого споглядання (форми не об'єкта, а суб'єкта). Об'єкти самі по собі можуть бути відкриті тільки спогляданню Божественного розуму, і те в самий момент їхнього утвору. Наше споглядання, оскільки воно не споконвічно, почуттєво, не роблячи свій зміст, залежного від існування предметів, що впливають на суб'єкт. Отже, форма почуттєвого пізнання залежить від нас, але зміст не залежить, він заданий. Які ж підстави геометрії і математики? Фундамент їх не в змісті, а уформі знання, тобто в "чистому спогляданні простору і часу". Саме тому математико-геометричні положення мають абсолютну і загальну необхідність, адже час і простір -- апріорні структури суб'єкта, а не об'єкта. Коли миговоримо: "три лінії утворять трикутник", тобто думкою конструюємо трикутник, синтетично обмежуючи простір за допомогою апріорного споглядання. Математика ж ґрунтується на часі: скласти, відняти, помножити, усі ці операції розвертаються в часі. Як можливі синтетичні апріорні судження? -- головна проблема трансцендентальної філософії, розв'язувана в зв'язку з проблемою простору й часу. Використовуючи апріорні синтетичні судження, ми не йдемо далі почуттєвих об'єктів. І навіть математика з геометрією з усією їхньою універсальністю і необхідністю замкнуті у феноменальній сфері.

2.5 Категорії і їхня дедукція

Чуттєвість споглядає, зате розум мислить за допомогою понять. Тому поняття --не споглядання, а функції. Власне функція будь-якого поняття полягає в упорядкуванні деякої безлічі під знаком загального представлення. Виходить, розум -- здатність судження. У трансцендентальній логіці уніфікації підлягає чисте різноманіття, що поставляється чистим спогляданням (простір і час).Активність розуму, що уніфікує, Кант називає "синтезом". Різними модусами синтезуючої уніфікації розуму стають "чисті поняття", чи "категорії".

Для Аристотеля категорії були leges entis (закони сущого) , для Канта вони стали leges mentis (закони розуму). З модусів буття категорії перетворилися в модуси функціонування мислення. Отже, категорії не зміст, а синтезуючі форми. Будь-якой категорії реальними зв'язками, знання про неї було б апостеріорним, емпіричним, що виключало б їх загальний і необхідний характер. Але якщо категорії -- ментальні закони, можлива їхня інвентаризація. Аристотель, говорить Кант, був рапсодом категорій, що перешкодило йому додати їм зроблений порядок. На думку Канта, є стільки форм чистого мислення, скільки форм судження. Формальна логіка давала дванадцять форм судження, виходить, ікатегорій повинне бути рівно дванадцять, їхній паралелізм демонструє таблиця.

Після того як установлена кількість категорій, варто дати їм оцінку, і це самий делікатний момент кантівської "Критики". Використовуючи юридичну термінологію, Кант говорить про трансцендентальну дедукцію, що узаконює пізнавальну цінність самих категорій. Неясність положення добре зрозуміла, адже треба показати, як з чистих понять необхідним образом випливають об'єкти. За зразок було узяте рішення проблеми простору і часу. Щоб бути почуттєво пізнаваними, вони повинні були бути визнані формами чуттєвості, але щоб вони були мислимими, їх треба підкорити законам розуму. Так суб'єкт, уловлюючи в речах їхню просторовість і тимчасову послідовність, концептуально упорядквує їх за законами своєї думки. Категорії, чи чисті поняття, суть, стало бути, умови думок даного в досвіді предмета, подібно тому як простір і час суть умови почуттєвої чутливості об'єкта споглядання. Є лише два шляхи погодженої думкості досвіду за допомогою понять, говорить Кант: чи досвід робить можливими поняття, йди навпаки, поняття помножують досвід. Досвіду немає місця в категоріях (і навіть у чистому спогляданні) , адже вони апріорні, виходить, незалежні від досвіду. Залишається, стало бути, другий шлях, епігенез чистого розуму (народження досвіду з категорій). Розум ізйого категоріями втілює собою граничні підстави будь-якого досвіду взагалі.

Кульмінацією коперніканської революції стало поняття самосвідомості, до чого ми, нарешті, підійшли.

2.6 Раціональна космологія й антиномії розуму

Друга ідея розуму (друге безумовне) -- світова душа, зрозуміла не просто як феноменальні закони в цілому, а як онтологічна загальність, ноуменальне метафізичне ціле. Трансцендентальні ілюзії, структурні помилки, що виникають при переході від феноменального до ноуменального, ведуть до серії антиномій, у яких теза й антитезис взаємно знищують один одного, але ні той, ні інший досвід не може ні підтвердити, ні спростувати. "Антиномія" буквально означає "конфлікт законів", Кант уживає її як "нерозв'язне структурне протиріччя": воно відноситься не до об'єкта як такого, а тільки до розуму, що його пізнаєбез належного інструментарію. Раціональна космологія чотирьохособова (почотирьох групах категорій: кількість, якість, відношення і модальність). Звідси чотири проблеми:

1. Чи можна мислити світ метафізично як кінцевий чи нескінченний?

2. Він ділений чи неподільний до нескінченності?

3. Його причини необхідні чи вільні?

4. Чи є у світі остання, абсолютно необхідна безумовна причина, чи ні? Чотири позитивні відповіді (тези) і чотири негативних відповіді (антитезиси) і будуть антиноміями:

Ці структурні антиномії поза досвідні, а тому нерозв'язні. Перші два Кант називає "математичними", тому що вони відносяться до космологічної загальності кількісно і якісно; друга і третя названі "динамічними", тому що вони суть сходження від умовного до безумовного. Кант зауважує, що якщо позиції чотирьох тез характерні для догматичного раціоналізму, то в чотирьох антитезисах скоріше виявлений емпіризм. Тези мають практичні переваги, задовольняючи етику і релігію, думку більшості. Антитезиси, навпроти, більше відповідають науковому духу. Антиномія чистого розуму, говорить Кант, переборюється як чисто діалектична, коли зрозуміло, що конфлікт народжується із застосування до явищ ідеї абсолютної загальності, що має цінність тількияк умова речей у собі. Тези й антитезиси математичних антиномій, як тільки їх відносять до феноменального світу, стають помилковими (світ не кінцевий і не нескінченний, серія феноменів наростає невизначеним образом). А от у динамічних антиноміях і тези, і антитезиси можуть бути вірними: тези, якщо відносяться до ноуменальної сфери, антитезиси, якщо мають місце у феноменальній сфері. Утім, зміст такої ситуації проясниться пізніше.

2.7 Моральний закон як "категоричний імператив"

Доведено, що існує чисто практичний розум, самодостатній (вільний від інстинктів, почуттєвих імпульсів) , щоб направляти волю. Більш того,підкреслює Кант, тільки в цьому випадку можуть існувати моральні принципи, що мають силу для усіх без вилучення, як універсальна цінність. Але щоб адекватно їх зрозуміти, варто врахувати деякі тонкості. "Практичними принципами" Кант називає загальні детермінації волі, у підпорядкуванні яких є безліч приватних практичних правил. Наприклад, є загальне правило: подбай про власне здоров'я сам; але його можна специфікувати: займайся спортом; харчуйся помірковано, відповідно до віку; уникай надмірних прагнень і т.п. Кант

поділяє практичні принципи на "максими" і "імперативи". "Максима є суб'єктивний принцип бажання", вони відносяться до окремих індивідів, а не довсіх разом. Наприклад, максима "помстися за всяку нанесену образу" припускає відповідний характер, що не бажає терпіти образу; чи в більш близькому нам формулюванні: будь хитрішим за кривдника. Імперативи, навпроти, -- об'єктивні практичні принципи, значимі для усіх: "Представлення про об'єктивний принцип,оскільки він примусовий для волі, називається велінням розуму, а формула бажання називається імперативом". Ці веління, чи повинності -- правила, що виражають об'єктивну необхідність дії. Якби розум міг завжди направляти волю,то всі дії були б бездоганними (чого насправді немає через утручання емоційних і емпіричних факторів, майже завжди корумпуючих волю). Є два типи імперативів: гіпотетичний і категоричний. Імператив гіпотетичний, якщо він визначає волю за умови наявності визначених цілей. Наприклад, "якщо хочеш процвітати, потрудися навчитися", чи "хочеш стати чемпіоном, качай мускули", "хочеш безтурботної старості, навчися заощаджувати" і т.п. Ці імперативи мають об'єктивну силу для усіх, хто зацікавлений саме в цих цілях: чи мати не мати, чи бажати не бажати, виходить, їхня об'єктивність і необхідність обумовлені. Гіпотетичні імперативи виступають як:

а) правила досвідченості, коли віднесені до визначених цілей;

б) ради обережності, як, наприклад, у пошуках щастя з елементом невизначеності, чи: "будь увічливий з іншими", "намагайся бути доброзичливим, дави в собі егоїста" і т.п.

Категоричний імператив, навпроти, детермінує волю не у видах визначеної бажаної мети, а просто як волю незалежно від ефектів. Не "якщо хочеш.., то повинний", а "повинний, тому що повинно", -- от формула імператива як категоричного розпорядження. Тільки категоричні імперативи безумовні як практичні закони для істоти, що усвідомить себе розумним. Деталі можна позначити наступною схемою:

Отже, ясно, що категоричні імперативи це моральні закони, загальні необхідні, але не в тім змісті, у якому необхідні закони природні. Останні не можна обійти, але моральні закони можуть і не реалізуватися, тому що людська воля, підлегла не тільки розуму, але і почуттєвим капризам, коли воля відхиляється, тому моральні закони імперативні, виражають повинність. Прикладом першої може бути сентенція "люди повинні вмирати", розпорядження другого типу -- "усі люди як розумні істоти повинні свідчити правду". Установивши, що моральні закони імперативні і безумовні, ми ставимо наступні ключові питання:

1) які істотні значення цього імператива;

2) яка формула, найкраще його що виражає;

3), яке його підставу (умова, що робить його можливим). На них і зупинимося, почавши з першого.

2.8 Формули категоричного імператива

Ясно, що імперативів не більше ніж один, але Кант дає певні формулювання. Одне з них говорить: "Надходь так, щоб максима твоєї волі завжди могла стати принципом основи загального законодавства", тобто щоб твоя суб'єктивна максима стала об'єктивним законом. Цю формулу ми знаходимо в "Основах метафізики моральності" і в "Критиці практичного розуму". У "Основах" є і дві інші формули. "Надходь так, щоб ти завжди відносився до людства й у своєму обличчі і в особі всякого іншого також як до мети і ніколи не відносився б до нього тільки як до засобу". Тут помітна відроджувальна планка достоїнства людини не як речі серед речей, але як істоти, що коштує вище всього. Ця формула припускає принцип: "раціональна природа дана як мета в собі"."Надходь відповідно до такої максими, що у той же час сама може стати загальним законом". Очевидна подібність формулювань, але якщо перша акцентує волю, те третя -- закон. Це значить, що ми не тільки підлеглі, але сам законні що інше як плід нашої раціональності, отже, залежить від нас:, які люди, такі закони. Ми своїм розумом і волею наказуємо собі закони для негайного виконання. Звідси автономія морального закону, питання, про що Кант поставилоз максимальною логічною строгістю.

Людина як феноменальна істота, кінцеве, але наділене розумом, структурно відкрите нескінченному (Ідеям), виявляється присвяченим у таємниці цього нескінченного. Така додатковість двох критик -- чистого розуму і практичного розуму. Стало бути, доля людини -- нескінченність. Вихід за обрій -- це заповіт Канта став вихідною позицією романтизму, про що мова далі. "Дві речі наповняють душу завжди новим і усе більш сильним подивом і благоговінням, чим частіше і триваліше ми міркуємо про їх, -- це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені. І те й інше мені немає потреби шукати і тільки припускати як щось обкутане чи мороком лежаче за межами мого кругозору; я бачу їх перед собою і безпосередньо зв'язую їх із свідомістю свого існування. Перше починається з того місця, що я займаю в зовнішньому почуттєво сприйманому світі, і в неозору далечінь розширює зв'язок, у якій я знаходжуся, зі світами над світами і системами систем, у безмежному часі їхнього періодичного руху, їхнього початку і тривалості. Другий починається з мого невидимого Я, з моєї особистості, і представляє мене у світі, що воістину нескінченний, але який відчувається тільки розумомі з який (а через нього і з усіма видимими світами) я пізнаю себе не тільки у випадковому зв'язку, як там, а в загальному і необхідному зв'язку. Перший погляд на незліченну безліч світів як би знищує моє значення як тварини, що знову повинна віддати планеті (тільки крапці у всесвіті) ту матерію, з якого вона виникла, після того як ця матерія на короткий час невідомо яким чином була наділена життєвою силою. Другий, навпроти, нескінченно піднімає мою цінність як мислячої істоти, через мою особистість, у якій моральний закон відкриває мені життя, незалежну від тваринної природи і навіть від усього почуттєво сприйманого світу. Принаймні це ясніше можна бачити, чим цей закон,з доцільного призначення мого існування, що не обмежено умовами і границями цього життя...”

Висновок

У цілому про представників німецької класичної філософії можна говорити, що при всій різноманітності їх учень всі вони складають єдине духовно-теоретичне утворення, в якому були успадковані кращі здобутки світової філософської думки, знайшли своє відображення найбільш актуальні проблеми сучасності і поставлені проблеми, над вирішенням яких вони працювали самі і багато чого залишили на доопрацювання своїм спадкоємцям. Їх споріднює також розуміння ролі філософії в духовному житті людства, вони високо підняли її гуманізуючу місію, поставили її на службу людини і захистили її право на власне "Я", спрямовували на ідеали добра, краси і свободи. Всім їм характерний історизм і увага до сутності людини, глибоке проникнення в її буття і її духовний світ. Німецькі мислителі перетворили філософію, її предмет в строгу систематизовану сферу духовності, виробили світоглядні і методологічні критерії, виявили високий професіоналізм і ерудицію. Представники німецької класичної філософії надали філософії інтегральності і системності; це розгалужена система концепцій, ідей, принципів, що розподілилися в розроблених ними розділах онтології, гносеології, антропології. Ними було прокладено шлях діалектичному методу, який в нових історичних умовах став конче необхідним, і його застосування давало можливість пояснювати і обґрунтовувати різноманітні процеси і явища природи, суспільства і духовного світу людини. Отже, німецька класична філософія є непересічним культурно-духовним досягненням людства.

Розрізняють два періоди в творчій діяльності Канта -- «докритичний» (до 1770 р.) і «критичний». В «докритичний» період Кант виступив як впливовий вчений, теоретик, природодослідник. В цей період він визнавав можливість об'єктивного існування речей позасвідомістюлюдини.
В «докритичний період» Кант публікує свою блискучу роботу «Загальна природна історія і теорія неба» (1755), в якій обґрунтовує гіпотезу про природне походження сонячної системи. В «докритичний період» Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі, котра впливає на швидкість їх обертання, про уповільнююче обертання Землі внаслідок тертя, котре викликається приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу роль у формуванні діалектики.

Таким чином, в «докритичний період» вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і діалектики, а саме: визнання ним об'єктивного, реального існування природи (концепція природної історії сонячної системи); наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнюючого обертання Землі внаслідок приливів; діяння від центрових і до центрових сил, притягання і відштовхування; визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом знань.

Критичний період

В «критичний період» творчість Канта набуває іншого ґатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності. Сумнів Канта містився в можливості самого пізнання. Це, можна сказати, перша цеглина в Кантівську теорію незнання. Це -- перший елемент агностицизму. Агностицизм (від грец. а -- не, gnosis -- знання) -- вчення, яке повністю чи частково заперечує можливість пізнання світу. Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не в процесі практичної діяльності. Гегель у зв'язку з цим писав, що Кант подібний до людини, котра бажає навчитися плавати до того, як вона ввійде у воду.

Другий елемент агностицизму Канта -- це розміркування про несхожість, неідентичність самого предмету і його образу.

Предмети природи, за Кантом, знаходяться поза нашою свідомістю, незалежно від неї. Але образи їх, що виникають у нашій свідомості, не схожі, не ідентичні з предметами, так само як дим не схожий на вогонь, як крик, викликаний болем, на сам біль.

Третій елемент агностицизму Канта -- це уявлення про категорії мислення як «чисті», апріорні, дані до досвіду форми пізнання. Апріорі (лат. a priori -- первісно) -- термін ідеалістичної філософії, котрим позначаються знання, отримані до досвіду і незалежно від нього, і які споконвічно притаманні свідомості. Так, Кант стверджував, що такі категорії, як простір і час є апріорними формами пізнання. Більше того, за вченням Канта, всі категорії трансцендентальної логіки є «чистими», апріорними, позбавленими «домішок» досвіду, практики. Трансцендентальним (від лат. transcendere -- переступати) є все те, що виходить, переступає за межі чуттєвого досвіду, не дається в ньому, тобто є апріорним.

Апостеріорі (від лат. aposteriori -- з наступного) -- термін, що на відміну від апріорі, означає знання, отримане в результаті досвіду, практичної діяльності.

Четвертий елемент агностицизму Канта -- це розрив діалектичного зв'язку між сутністю і явищем, встановлення принципової відмінності між ними. Кант вважав, що сутність є «річчю в собі» і її пізнати неможливо, що людина здатна пізнати лише явища. Однак з точки зору діалектики, між явищем і сутністю немає принципової межі, а є лише відмінність між тим, що пізнано і тим, що ще не пізнано. Коли ми пізнаємо явище, то так чи інакше одночасно пізнаємо і його сутність. Сутність таким чином з'являється, а явище дає уявлення про сутність. Інакше бути не може. Інтерес представляють і розміркування Канта про моральний закон (категоричний імператив), про людину, яку не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою метою. Ці думки Канта, безперечно, є одним з досягнень німецької класичної філософії. Кант -- дуаліст. З одного боку, він визнавав, що матеріальні речі існують самі по собі, об'єктивно і відображаються нашими відчуттями. З іншого боку, він вважав, що вони є «речами в собі», тобто непізнаванними.

Література

1. Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії: Підручник. - К., Либідь, 2001. - 406с.

2. Введение в философию: учеб.пособие для вузов / И. Т. Фролов. - М., Республика, 2005. - 623 с.

3. Введение в философию: Учебник для вузов /Фролов И.Т., Араб-Оглы Э.А., Арефьева Г.С. - М.,

Республика, 2004. - 525с. 4. История философии в кратком изложении. - М., Мысль, 1991. - 591с.

5. Історія філософії: Словник / В.І.Ярошовець (заг.ред.). - К., Знання України, 2005. - 1199с.

6. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник. - М., Логос, 1996. - 319с.

7. Кант І. Критика практичного Розуму. - К., Юніверс, 2004. - 239с.

8. Кант И. Лекции по этике. - М., Республика, 2000. - 431с.

9. Рассел Бертран. Історія західної філософії. - К., Основи, 1995. - 759с.

10. Философский энциклопедический словарь / Е.Ф. Губский (ред.-сост.). - М., ИНФРА-М, 2005. - 576с.

11. Ярошовець В. І., Бичко І. В., Бугров В. А., Горський В. С., Лях В. В. Історія філософії: Підручник. - К., ПАРАПАН, 2002. - 774с. думки, загальнолюдським надбанням.

Размещено на Allbest.ru