Концепція ідеології перехідного суспільства в контексті соціокультурного аналізу

У третій главі "Націоналістична ідеологія" увага приділяється аналізу причин розповсюдження та укріплення в перехідних умовах ідеологічних позицій націоналізму, що в період актуалізації етно-національної самосвідомості зумовлюється його консерватизмом, схильністю до патріархальності, ностальгічної палітри світобачення. Він зростає на найбільш інтимних почуттях і прагненнях представників майже кожного народу, що грунтуються на таких якостях, як територія, історія, духовна єдність, національне приниження, актуалізація образу внутрішнього і зовнішнього ворога тощо. Розповсюдженості націоналізму в країнах перехідного типу сприяє те, що він має декілька рівнів впливу на суспільство: політичний, економічний, соціальний, концептуально-теоретичний.

Націоналізм виступає в різних формах. Серед найбільш розповсюджених виділяють "західний", або раціонально-асоціативний і "східний", або органічно-містичний (Г. Кон); територіальний (антиколоніальний, інтегральний), що грунтується на громадянсько-територіальній моделі нації, та етнічний (сепаратистський, діаспорний, "пан"-націоналізм), що виникає в межах етно-генеалогічної моделі нації (Е. Сміт); культурний, політичний, протекціоністський економічний, "інтегральний" фашистський, расовий, що після здобуття державної незалежності існують як підвиди інтеграційного або іредентського тощо. Практично всі типи націоналізму в більш-менш розвинутому вигляді можна спостерігати в перехідних суспільствах, у тому числі українському. В поліетнічній Україні це набуває особливого значення, оскільки стосується як оцінки і бачення суб`єктами етно-політичних відносин у країні власного місця в її державотворчому процесі, так і проблеми розробки ідеологічної концепції та практичного механізму захисту своїх національно-державних інтересів з боку держави. Однак, націоналістична ідеологія має і недоліки, які витікають з недоліків самого націоналізму. Це викликає в цілому вибіркове сприйняття та обмежене розповсюдження її принципів і заважає будь-якій з її форм зайняти домінуючі позиції в ідеологічному полі сучасної України.

Таким чином, ідеологічне поле сучасної України, як представника перехідних пострадянських країн, складається зі світоглядно-ідеологічних духовних пластів, які містять діаметрально протилежні ціннісні орієнтації, займають різне місце в опозиційній системі з координатами "прогресивність-регресивність", мають різні ракурси і характер відображення суспільно-перехідних процесів, відповідають інтересам різних соціальних груп і угруповань. Соціальна підтримка цих ідеологічних напрямків неоднакова, що зумовлено різним рівнем їх розробки, соціокультурною основою і традиціями українського суспільства, а також світоглядно-духовною, психолого-етнічною специфікою, політичною зрілістю і зорієнтованістю носіїв тих чи інших соціальних ідей. Жодна з них не має очевидного пріоритету і широкої підтримки в українському суспільстві. Це свідчить не тільки про несформованість ідеологічних орієнтацій основних суб`єктів суспільних відносин у країні, але й про внутрішні трансформаційні процеси в самих цих суб`єктах. Останнє вказує на "розпорошений" світоглядно-ідеологічний стан українського суспільства та невизначену генеральну лінію його розвитку, а також на відсутність ідеології, яка б відповідала завданню соціальної та політичної інтеграції українського суспільства.

У той же час, спостерігається спроба пристосування цих ідеологічних напрямків до характерних умов суспільного життя перехідного періоду. Це викликає появу "синтетичних" ідеологічних орієнтацій, таких як націонал-демократична, соціал-демократична, неокомуністична, ринково-інтеграціоністська, національно-радикальна тощо. При цьому їх синтетичність не набуває універсального характеру. В будь-якому разі, особливості всіх існуючих в перехідних умовах ідеологічних конструктів слід шукати в особливостях формування і діяльності основних суб`єктів ідеологічних відносин та їх світоглядно-ціннісних орієнтаціях.

У п`ятому розділі "Основні суб`єкти ідеологічних відносин та особливості їх ідеологічних орієнтацій в українському перехідному суспільстві" виявляються найбільш актуальні для сучасних умов розвитку України суб`єкти ідеологічних відносин та аналізуються змістовні особливості їх ідеологій.

У першій главі "Етно-національна ідеологія: її носії, сутність та спрямованість у пострадянській Україні" розглядається проблема формування і розповсюдження етно-національної ідеології в духовному житті сучасного українського суспільства, яка займає одну з провідних позицій у змісті ідеологічного процесу не тільки в усіх пострадянських країнах, але, як прояв етнічного ренесансу, набуває загально цивілізаційного масштабу. Всі етно-національні ідеології мають свої особливості в плані аргументації, обгрунтування власних позицій, проте однаково оцінюють минулу, сучасну і майбутню соціальну реальність з точки зору конкретно-етнічних інтересів і часто досить жорстко і вороже ставляться до іноетнічних позицій чи ідеологій.

Віддзеркалюючи подібний процес, в Україні досить помітними стали прояви української, російської, кримськотатарської, єврейської, польської, румунської, русинської та інших етно-ідеологій. Кожна з них, незважаючи на наявність спільних феноменологічних ознак, має суттєві змістовні відмінності, що грунтуються на психолого-ментальних і етно-культурних (духовно-світоглядних, ціннісно-орієнтаційних тощо) особливостях їх носіїв. Це має своїм наслідком не тільки тенденцію до протиставлення певних груп населення між собою за етнічними ознаками, але й відповідний рівень прогресивності-регресивності тієї чи іншої етно-ідеології. На такий рівень впливає і статусний стан конкретного етносу, пов`язаний із змінами чи перерозподілом статусних ролей у системі міжетнічних відносин на певному соціальному просторі в історично обмежений соціальний термін. Саме така ситуація спостерігається в сучасній Україні, де легітимна, конституційно закріплена юридично-правова основа подібних змін часто не знаходить адекватної соціально-психологічної підтримки з боку певної частини суспільства. Це сприяє формуванню і закріпленню відповідних принципів у змісті різних етно-національних ідеологій, які відображають нові реалії в сучасному стані того чи іншого етносу, його ставлення до інших етносів та бажані перспективи свого існування і розвитку на території України.

Етно-національна форма ідеології в сучасній Україні має багатоаспектну тенденцію розвитку з двома провідними векторами: етноцентричним та національноцентричним за змістом. Суб`єктами першого виступають ті субетноси, мезоетноси, макроетноси, мегаетноси, які будують свої ідеологічні позиції на протиставленні власних інтересів інтересам інших етно-суб`єктів або українському суспільству в цілому; другого - представники різних етнічних утворень, які ідентифікують себе з українським мета- чи суперетносом або усвідомлюють необхідність формування української політичної нації.

Незважаючи на внутрішню близкість, між двома видами етно-національної ідеології існують відмінності, які стають особливо помітними в аспекті інтегративно-дезінтегративних процесів у суспільстві. Етно-національна ідеологія етноцентричного спрямування виконує інтегративну функцію, перш за все, для певного етнічного утворення і, в той же час, обгрунтовує духовно-культурне і соціально-політичне протиставлення себе іншим етнічним утворенням. Чим більше етнічних утворень існує і сповідує власну етноцентричну ідеологію в межах певного соціуму, тим сильніша тенденція до внутрішньої дезінтеграції притаманна цьому соціуму. Вона посилюється в умовах відсутності у титульного етносу загальносуспільної інтегральної ідеології, або наявності декількох етносів, що конкурують між собою за політичне і культурне домінування в суспільстві. Найбільш повно суспільно-інтегративними функціями володіє етно-національна ідеологія національноцентричного спрямування, в якій національні інтереси виступають як рівень політико-правової гармонізації різноетнічних інтересів, що існують в межах даного суспільства. Така функція найбільшою мірою притаманна політичній нації. Однак, суспільно-інтегративну функцію може виконувати й ідеологія титульного етносу за умов поваги та юридично-правової підтримки етно-національних меншин.

Не всі етноси рівною мірою можуть виступати активними і повноцінними суб`єктами етнічної форми ідеології, що залежить від рівня їх духовної зрілості і згуртованості, соціальної активності, інтелектуального потенціалу, наявності національної ідеї, специфіки месіанських рис тощо. Тому менш чисельні етноси часто є значно зрілішими суб`єктами ідеологічних відносин, ніж більш чисельні етноси. Специфіку характеру прояву, активності і впливу різних форм етно-національної ідеології на політичну ситуацію в Україні, перш за все, визначає стан етно-національної ідеології українців як титульного етносу в ній. З причин особливостей історичної долі і духовно-ментальних рис, внутрішньої територіальної і культурно-мовної його роз`єднаності, духовно-морального стану української еліти тощо українська етно-національна ідеологія за змістом, функціями і характером прояву є сьогодні досить складним і суперечливим явищем. Не маючи можливості бути до кінця послідовною в жодному з двох векторів, їй доводиться "балансувати" між етноцентризмом та націоцентризмом.

Несформованість політичного авторитету титульного етносу в Україні, в свою чергу, актуалізує етноцентричні тенденції в етноідеологіях нетитульних етносів, особливо корінних. У першу чергу це стосується тих етносів, чия активність грунтується на історично створених міцних соціально-культурних традиціях та психолого-ментальних рисах, підживлених месіанськими настроями й ідеями. Реалізація подібної активності відбувається переважно в двох сферах - мовно-культурній і політико-правовій. Важливе місце тут займає російська етнонаціональна ідеологія. Справедливо відстоюючи прагнення і право етнічних росіян на збереження своєї культури і мови, вона часто набуває крайніх форм, змістовно наближаючись до ідеології російського великодержавного шовінізму і виступає у формі російського етнонаціоналізму з яскраво вираженою антиукраїнською спрямованістю.

У другій главі "Суб`єкт територіально-регіональної ідеології та її сутність" розглядаються особливості впливу феномена регіоналізації на характер ідеологічного процесу в перехідних суспільствах. Щодо України, то йдеться, перш за все, про протиставлення Західної України і Східної України (особливе місце займає Крим), однак тут не можна не враховувати і більш дрібного регіонального і соціокультурного її розподілу.

Це змушує окремо виділяти територіально-регіональні соціальні утворення в якості відносно самостійних суб`єктів ідеології. При цьому територіально-регіональні соціальні утворення слід розглядати не лише в аспекті їх відповідності регіону як соціологічній кваліфікації тієї чи іншої адміністративно-територіальної одиниці, населення якої об`єднане спільними виробничо-економічними взаємозв`язками, єдиною соціальною інфраструктурою, місцевими засобами масової комунікації, органами влади та місцевого самоврядування, але й як такі, що мають певні етно-культурні та духовно-ментальні риси, а головне - формуються і функціонують у просторі, що набуває політичного характеру. Політичний же простір регіону являє собою сферу, з одного боку, реалізації ідеології державної влади на місцях, а з другого - переломлення цієї ідеології через власні регіональні інтереси та зворотного ідеологічного і політичного "тиску" на державну владу, прямо пропорційного соціально-політичній силі конкретного регіону.

Політичний простір регіону не є внутрішньо однорідним, що зумовлено упорядкованістю політичного життя регіону, етно-культурною його структурою, змістом відносин місцевої влади з населенням, політичним егоїзмом, клановістю регіональної номенклатури, явищем політичної дезінтеграції пострадянського українського суспільства і т.ін. Усе це впливає на "якісні" особливості територіально-регіонального соціального утворення як суб`єкта ідеології. В той же час він являє собою певну цілісність, що діє у взаємодії з іншими цілісностями в системі "регіон - регіон" і "регіон - держава". Такі цілісності можна розглядати ще й як "буттєві спільноти" (Б.Попов), що характеризують специфічний прояв етно-національних процесів і займають проміжне місце між етносом і сучасною нацією з центрами в урбанізованих містах.

Суб`єкт територіально-регіональної ідеології має визначену структуру. Його ідейно-генеруючим компонентом виступає населення регіону як носій узагальнених регіональних інтересів в цілому; інтелектуальна ж політико-авангардна частина, а також територіально-регіональні владні структури виступають ідеолого-формуючим компонентом. Найбільш органічним виразником соціальних ідей населення регіону є інтелектуальна політико-авангардна його частина, особливо якщо її представники цілком не заангажовані владними структурами. Дещо інше положення тут займають представники територіально-регіональних владних структур. Вони або перетворюють близькі до населення соціальні ідеї і настрої в певні ідеологічні положення чи риторичні політичні гасла, або "пристосовують" ці ідеї та настрої до тих форм ідеології, які підтримують самі як представники державних владних структур. Вибір способу врахування чи застосування ідей і настроїв залежить від духовно-культурного стану, ступеня згуртованості й соціально-політичної активності населення регіону та інтелектуального і морального рівня, практичного досвіду, політичної культури і зрілості регіональних владних структур.

Зміст територіально-регіональної ідеології є досить суперечливим і остаточно невизначеним. Він містить усі найбільш актуальні для сучасної України ідеологічні орієнтації, що відповідає суперечливому характеру формування та функціонування самих регіонів. В центрі теоретичного обгрунтування прихильників територіально-регіональної ідеології стоїть питання про розуміння і ставлення до національного, що знайшло відображення у суперечках про доцільність використання і конституційного закріплення таких понять, як національна держава, національна мова і т.ін. Особливо гостро і неоднозначно сприймається представниками різних регіонів України питання про механізм створення української нації (етнічної чи політичної) та сутність етно-національних проблем, що пов`язується з перспективами демократичних перетворень у суспільстві.

Важливе місце у змісті територіально-регіональної ідеології займають позиції лібералізму. Адже спрямованість політико-економічної, національно-культурної діяльності деяких регіонів пов`язана з позбавленням економічного, податкового, кадрового, культурно-духовного тощо тиску з боку держави та набуття відносної економічної, політичної, культурної незалежності через використання механізмів ліберальної політики.

У той же час, для регіонів з їх досить чіткою внутрішньою організаційно-ієрархічною структурою, яка кадрово забезпечена переважно представниками старої номенклатури із властивими їх свідомості методами управління, збереженням важелів впливу на розподільчі бюджети, податкову адміністрацію, силові структури і т.ін., в цілому притаманне тяжіння до авторитаризму, що, як ціннісна орієнтація, потребує збереження певних позицій попередньої радянсько-комуністичної ідеології. Щоправда, під впливом об`єктивних змін суспільних відносин і внутрішньої трансформації світоглядних уявлень владних та управлінських структур відбувається "лібералізація" комуністичних поглядів і перехід значної кількості їх попередніх ідейних прихильників на позиції більш поміркованої соціалістичної або соціал-демократичної ідеології.

У третій главі "Проблема релігійно-конфесійних ідеологічних відносин в умовах перехідного українського суспільства" аналізується місце і роль активних релігійних світоглядно-ціннісних зрушень в духовному житті сучасної України та їх вплив на характер ідеологічного процесу в країні. Це викликало потребу виділення окремої форми ідеології - релігійно-конфесійної.

Її суб`єкт не обмежується релігійною організацією. Він вбирає в себе також релігійно-політичне утворення громадян чи групи громадян, які стоять поза межами цієї організації, але усвідомлюють свою спільність на засадах морально-духовних цінностей певного релігійного вчення як духовно-культурної основи свого існування та відстоюють і утверджують його в соціальному полі через порівняння з морально-духовними цінностями інших релігійно-конфесійних вчень. Такі цінності, звичайно, перетворюються на визначальний фактор у виборі політичних, соціально-економічних, етно-культурних тощо пріоритетів у суспільному житті. Розгляд суб`єкта релігійно-конфесійної ідеології в такому розумінні дозволяє вийти за межі розповсюдженої у певних наукових колах думки про релігійну ідеологію як суто соціально-класове явище. Адже релігійно-конфесійні групи в сучасному українському суспільстві являють собою найбільш етно-культурно ідентифіковані соціальні утворення, а їх політична активність - це перш за все боротьба за збереження, розповсюдження, а часто - і домінування в суспільстві тих світоглядно-ментальних принципів і релігійно-моральних цінностей, що, як правило, мають безпосередній вихід на етно-національний духовно-культурний рівень суспільного життя.

Це пояснюється тісним зв`язком природи релігійних спільнот з етнічними ідентичностями, який, в той же час, не можна абсолютизувати. Останнє означає, що релігійно-конфесійна диференціація спостерігається не тільки на міжетнічному рівні, але й в середині того чи іншого етносу. Така ситуація часто стає серйозною причиною внутрішньо етнічних суперечностей і конфліктів, які постають як релігійно оформлений спосіб легалізації непереборної суперечності між певними групами населення навколо ціннісних пріоритетів.

Оскільки в сучасній Україні міжконфесійні та конфесійно-державні ідеологічні відносини змістовно близько пов`язані з реальним станом і політикою етно-національних відносин, ступінь "популярності" тих чи інших конфесійно-релігійних ідеологій серед українських громадян певним чином збігається з регіональним і соціальним культурно-етнічним членуванням країни. Основу такого членування складає українська і російська культурно-етнічна орієнтація населення, соціально-політична і духовно-культурна діяльність яких у першу чергу визначає стан і перспективи розвитку ідеологічного процесу в державі.

Домінуюча сьогодні в країні тенденція релігійно-конфесійного ідеологічного протистояння виконує переважно гальмівну функцію по відношенню до націо- і державотворчого процесу. В цьому контексті найбільш "болючим" для українського суспільства є протистояння різних конфесій всередині православ`я як домінуючої у східних слов`ян віри. На сьогодні в Україні діє три православні релігійні конфесії - Українська православна церква Московського Патріархату (УПЦ), Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ-КП) та Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). При цьому найбільша кількість релігійних общин належить УПЦ, яка на побутовому рівні найчастіше ототожнюється з РПЦ. Хоча це фактично невірно, оскільки в Україні УПЦ лише канонічно пов`язана з РПЦ, однак внутрішньо за формою і змістом діяльності більшість общин УПЦ майже цілком збігається з РПЦ. Тут має місце і служба російською мовою, і проросійська спрямованість таких служб, і відверто вороже ставлення до "українізованих" православних церков на Україні тощо. Але й серед "українізованих" українських церков немає духовної єдності. Це стосується, перш за все, певної напруженості між греко-католиками і православними, що характеризує духовний розкол етнічних українців. Сутністю цієї напруженості є наявність саме релігійного підтексту в численних проблемах політичного, економічного, історичного, етнічного, ідеологічного характеру, що існували й існують в легітимному соціальному просторі України.

Не менш важливим фактором міжконфесійного ідеологічного протистояння є суперечність між Східною Церквою взагалі і протестантизмом в його різноманітних формах, вплив якого на духовне життя України останнім часом значно посилився. Тут слід враховувати відмінності різних гілок християнства та їх ролі у суспільно-історичних процесах. Так, і протестантське, і римо-католицьке богослов`я несуть у собі елементи модернізації і більше відповідають сучасним прогресивним тенденціям розвитку суспільного життя. Православне ж богослов`я, намагаючись зберегти релігійну традицію, залишилось більш консервативним і тому не готовим до значного цивілізаційного тиску, який сьогодні відчувають на собі всі релігійні вчення. Тому можна вважати, що в найширшому плані ідеологічні суперечності між Православ`ям і Протестантизмом відображають не просто кризу духовного стану українського перехідного суспільства, але й проблему вибору між традиційно-етнічною та західно-цивілізаційною морально-духовною системами.

Подолання ідеологічного протистояння між різними релігійними конфесіями, гармонізація їх відносин в межах правового поля Конституції України є надзвичайно актуальною проблемою на перехідному етапі у зв`язку з необхідністю створення духовно-культурної основи для об`єднання українського народу. Особливої уваги заслуговує проблема створення Української Помісної Православної Церкви, яка сьогодні має реальні перспективи для свого позитивного розв`язання.

У четвертій главі "Суб`єкт та особливості змістовної спрямованості корпоративної ідеології" розглядається специфічна і не до кінця сформована форма ідеології, що виникає як результат процесу корпоратизації, пов`язаного із зародженням ринкових відносин. Цей процес характеризується внутрішньою багатоплановістю. Найбільш активно він зачіпає сферу матеріально-економічних відносин, але тією чи іншою мірою торкається всіх інших сторін суспільного життя.

Суб`єктами корпоративної ідеології звичайно виступають представники корпорацій як організованих структур, або корпоративних груп, які можуть і не мати чіткої організаційної структури, але є носіями корпоративних інтересів і корпоративної свідомості. Незважаючи на існування певної несхожості, і тих, і інших об`єднує "підвищена" орієнтованість "на себе", що надає діям обох соціальних утворень відвертої егоцентричної спрямованості. В умовах української дійсності сутністю процесу корпоратизації є її двовекторність. Це пов`язується, з одного боку, з дезінтеграцією і деструктуризацією суспільства, посиленням його внутрішньої строкатості, а з другого - зі створеннням нових соціальних утворень, які більше відповідають тій системі суспільних відносин, що сьогодні народжується, але в сукупності поки що не являють собою цілісного соціального організму. Формування корпоративних утворень із специфічними світоглядними уявленнями спостерігається на всіх рівнях соціально-структурної організації сучасного українського суспільства, де групові інтереси набувають корпоративного характеру. При цьому в межах корпорації як відносно автономного соціально-діяльнісного утворення можливе збереження або створення системи певної соціокультурної орієнтації, яка має свої духовно- і матеріально-ціннісні, морально-етнічні, етно-культурні та інші пріоритети.

Серед розповсюджених сьогодні форм корпоративізму доцільно відзначити декілька найбільш характерних. Перш за все, це фірмовий корпоративізм - форма, пов`язана з діяльністю фірм як первинно організованих виробничо-корпоративних структур. Виходячи з розуміння політичного завдання і діяльності фірми (О`Шонессі), формування внутріфірмової ідеології є обов`язковою умовою її функціонування. Така ідеологія є виваженою політико-економічною стратегією і тактикою діяльності фірм, побудованих на усвідомленні специфічних фірмових інтересів, в реалізації яких так чи інакше зацікавлені всі представники даної фірми. Ця ідеологія передбачає систему нормативних правил, які регламентують виробничі та соціально-психологічні відносини всередині самої фірми між її членам і є обов`язковими для всіх. Формування та культивування такої ідеології потребує відповідної культурної основи. Тому внутріфірмова ідеологія виконує роль необхідної умови функціонування фірми не тільки як виробничої одиниці, але й як соціальної цілісності, єдиного соціального організму безпосередньо або опосередковано пов`язаного з національно-культурними традиціями.

Важливе місце в системі корпоративних відносин займає професійний корпоративізм, що об`єднує людей в межах спільної професійної діяльності. Професійний корпоративізм проявляється на всіх рівнях корпоративних відносин. Змістовна спрямованість носіїв його ідеологічних позицій не є тотожною: вона залежить від відношення до форми власності, а також від того, яке місце в загальній системі суспільно-історичного розподілу праці займає та чи інша професійна група. Більш високим рівнем організаційної форми професійного корпоративізму слід розглядати галузевий корпоративізм, який дає більше можливостей для обгрунтування і випрацювання відповідних ідеологічних позицій.

Корпоративізм охоплює як легальні форми діяльності, так і напівлегальні чи нелегальні. Їх суб`єкти виступають носіями певної системи цінностей та соціальних ідей, які потребують не тільки систематизації, але й підведення під відповідні правові норми з метою легітимізації та юридично-правової підтримки з боку суспільства і держави. Така діяльність не може здійснюватись без "адміністративної" підтримки, що сприяє створенню над подібними групами людей досить потужних корумпованих структур. Оскільки кожна з таких структур намагається заручитися підтримкою більш високої структури, то й корупція в цілому структурується у вигляді піраміди із супідрядних корпоративних представництв, що простягається до вищих ешелонів влади. Так, через легальні структури виробництва і влади знаходять свою приховану легалізацію і корпоративні інтереси приватного виробництва або приватної торгівлі, і корпоративні інтереси "тіньового" бізнесу, і корпоративні інтереси кримінальних структур. Це може відбуватися і без чіткого усвідомлення факту представництва цих інтересів державними чиновниками та вищими виборними особами, однак не виключає можливості переростання дій певної частини еліти у свідоме лобіювання корпоративних інтересів і в їхнє подальше інституціональне закріплення. Таким чином, можна говорити про процес формування ідеологічних позицій, що відповідають інтересам тих корпоративних груп, які об`єднують представників напівлегальних або нелегальних форм діяльності, та механізм їх впливу на домінуючі в українському перехідному суспільстві ідеологічні форми.

Серед суб`єктів корпоративної ідеології особливе місце займають кланово-корпоративні й олігархічні групи. Динаміку їх діяльності слід розглядати як одну з найяскравіших рис сучасного суспільно-політичного ладу в усіх пострадянських суспільствах, зокрема в Україні. Кланово-корпоративним та олігархічним групам притаманне формальне тяжіння до ліберальних ідеологічних гасел, які мають для них не значення загальнонаціональної ідеї, а спосіб ідеологічного "обгрунтування" специфічних процедур, заходів та риторичного маніпулювання суспільною свідомістю з метою досягнення власних вузькогрупових, кланово-егоїстичних інтересів.

У шостому розділі "Проблема державної ідеології в перехідному суспільстві" доводиться актуальність ідеї державної ідеології, виявляються місце і роль державної ідеології в життєдіяльності держави, розглядаються особливості її суб`єкта, основні напрямки державної ідеології в сучасній Україні та деякі сутнісні моменти її державницької форми в умовах націо- та державотворення.

У першій главі "Державна ідеологія як феномен" розкривається сутність державної ідеології, її функціональне значення для держави, особливо на перехідному етапі розвитку. В розумінні феномена державної ідеології існують діаметрально протилежні позиції, зумовлені складним процесом формування української суверенної, демократичної, правової держави і її інститутів, що тягне за собою сутнісні зміни у взаємовідносинах індивідуальних і групових суб`єктів між собою і з державою. Тут, з одного боку, спостерігається або спроба відмови від будь-якої офіційної ідеології, як провідного негативного атрибута тоталітаризму, або ж ігнорування самої ідеї її формування через побоювання звинувачень у симпатіях до тоталітарної системи; з другого - невизначеність основних пріоритетів розвитку української держави, або обережне ставлення щодо офіційного формулювання ідеологічної мети суспільних перетворень, приховування їх можливих негативних наслідків, або навмисне небажання взагалі формувати ідеологічну основу розбудови української незалежної держави.

Переосмислення феномена державної ідеології в контексті названих тенденцій, наповнення конкретним ідеологічним змістом спрямованості суспільних перетворень потребує надання державній ідеології не партійного, а загальносуспільного характеру. Говорячи про державну ідеологію в такому розумінні, йдеться про перспективну модель української держави, яка для України існує поки що як конституційно оформлена мета. У такому варіанті держава, з одного боку, сприймається як інститут, бажаний для всіх її громадян, а з другого - розглядається як орган, що на демократичних і правових основах впорядковує, організовує, гармонізує, управляє сукупністю міжіндивідуальних і міжгрупових відносин, спрямовує їх інтереси в суспільне русло, завдяки чому будується суспільство і формуються суспільна свідомість як духовна реальність, як ідеологія. Більше того, її взагалі можна розглядати як феномен народного духу, бо вона сприяє духовно-культурній ідентичності народу, виступає змістом соціалізації сучасного та наступних поколінь, створює стійкий механізм збереження духовно-культурної і політичної цілісності народу.

Державна ідеологія повинна мати правовий аспект, зміст якого відповідав би демократичним принципам організації суспільства. Тобто, її слід розглядати як уособлення конституційного права, яке повинно грунтуватися на святості Конституції, святості держави та святості державних символів. Звідси, очевидно, що державна ідеологія є невід`ємною складовою державотворчого процесу. Тому державну ідеологію в найбільш широкому плані можна вважати теорією розбудови держави як інструмента соціалізації людини та гармонізації міжіндивідуальних і міжгрупових відносин, як спосіб подолання природного індивідуального і групового егоцентризму та егоїзму. Зміст поняття "державна ідеологія" доречно співставити з поняттям "національна ідеологія". Остання розглядається як сукупність ідей, система поглядів на об`єднання нації навколо спільної мети, спрямованої на здобуття державності та подальший її розвиток; отже національна ідеологія в тенденції повинна збігатися з державною ідеологією.

Оцінюючи практичне значення державної ідеології в перехідних умовах, доцільно виходити з необхідності посилення регулюючої, управлінської функції держави в усіх основних сферах суспільного життя. Завдяки цьому можлива найбільш повна реалізація державних і національних інтересів як на внутрішньополітичному, так і на зовнішньополітичному рівнях. Інша справа - це зміст державної ідеології, мінливість якої зумовлюється особливостями формування суб`єкта державної ідеології, його внутрішньо складним і суперечливим характером, а також спосіб її застосування, котрий може залежити від різних обставин і не в останню чергу від форми політичного правління.

У другій главі "Суб`єкт державної ідеології в суспільстві перехідного типу" розглядається проблема формування та особливості суб`єкта державної ідеології в перехідному суспільстві. Вирішення цієї проблеми лежить в площині співвідношення держави, влади і суспільства, які виступають як історично суперечливі сутності, але мають тенденцію до гармонізації в процесі формування демократичних, правових, соціальних відносин.

Спрямованість таких змін пов`язана з історичним розвитком держави, яка послідовно виступає в трьох якостях: "річ у собі", "річ для себе" і "річ для інших". Вони змінюють одна одну і характеризують трансформацію її відносин із суспільством, починаючи з повного відокремлення від суспільства ("річ у собі"), до вищого щабелю державності - держави нації, явищу "для інших". Тут держава і нація виступають у такому стані їх співіснування, коли сутність кожної з них проявляється через явлення сутності іншої. Держава-нація стає тим рубежем, де держава немовби заперечує сама себе, бо остаточне відокремлення її від суспільства відбувається в тотожності з ним через національну форму його існування. А тому і суб`єкт державної ідеології виходить за межі окремої групи і набуває масштабу національно організованого суспільства.

Уявлення про подібну тенденцію суб`єкта державної ідеології дає розуміння держави як певної колективності, асоціації, що інтегрується публічно-владними відносинами й інститутами і виконує суспільно-об`єднуюче завдання. Звідси і головна мета демократичної, правової, національної держави - служити ствердженню цілісної правди, внутрішньому, онтологічному, духовному розвиткові суспільства, що збігається з метою суспільства взагалі. Тому можна говорити про державу як про носія певної "загальної функції", тобто публічної влади, яка належить не окремому елементу соціальної структури, а всьому суспільству і здійснюється з метою його підтримки.

Це безпосередньо зачіпає й питання зв`язку державної влади з суспільством. Тут доречно виходити з того, що, з одного боку, у політичній системі суспільства держава виступає центральним, ключовим її елементом, монопольним носієм суспільної влади, інституцією цієї влади, яка з`єднує в єдине ціле розрізнені й антагоністичні його фрагменти. Але з другого - державна влада представляє собою інституційне вираження певної загальної, спільної для всіх волі, інтегруючого й узгоджуючого начала, яке скріплює суперечливі фрагменти соціуму в усталену цілісність. Виходячи з цього, владу можна розуміти не як самоціль, а як кінцеву мету права. Це питання перехрещується з проблемою взаємозв`язку держави й індивіда як громадянина - основного суб`єкта держави, яка виступає в якості громадянського суспільства. Саме в громадянському суспільстві громадянин може максимально самореалізувати свою громадянську сутність. У такому випадку і державна ідеологія може дійсно презентувати собою теорію сутності людини та засобів трансформації її сутності в спосіб існування. А державу, як суб`єкта такої ідеології, може уособлювати кожен, хто творить суспільство, користується його результатами і, отже, зацікавлений у власному суспільствотворчому процесі, оскільки в ході власної індивідуалізації відкриває в собі свою суб`єктність, а не лише суб`єктивність. Тому і державна ідеологія у такому варіанті стає вираженням узагальнених інтересів громадян держави.

Особливістю перехідного етапу в Україні, зокрема, в ідеологічній сфері, є те, що держава поки що не виступає повністю сформованим суб`єктом ідеології. Це пов`язано, з одного боку, зі слабкістю державних інститутів, з іншого - її нерозвиненістю як певної органічної цілісності. Аналіз внутрішньої структури держави як суб`єкта ідеології свідчить, що два його рівні - ідейно-генеруючий та ідеолого-формуючий - в нинішніх умовах фактично не виступають елементами єдиного цілого і майже не доповнюють один одного. Більше того, кожний з них і сам поки що не склався як повноцінний елемент. У той же час, не можна не бачити і певних внутрішньо суперечливих, але позитивних тенденцій у формуванні і названих елементів, і суб`єкта державної ідеології в цілому.

У третій главі "Основні концептуальні лінії в державній ідеології України перехідного періоду" визначаються особливості змістовної спрямованості державної ідеології на сучасному етапі розвитку України.

Зміст державної ідеології, якщо не йдеться про тоталітарні режими, звичайно не являє собою якоїсь уніфікованої, канонізованої системи поглядів і заходів щодо їх реалізації. Він залежить від конкретно-історичних умов розвитку тієї чи іншої держави, розстановки політичних сил, специфіки духовного життя й психолого-ментальних особливостей її народу і т. ін. Тобто, державна ідеологія кожної країни, хоча в цілому й покликана забезпечувати підтримку функціонування цієї держави, має свої змістовні особливості. Більше того, держава може змінювати свою ідеологію відповідно до корекцій у виборі її внутрішньо або зовнішньополітичних пріоритетів. Особливо це стосується тих держав, що тільки випрацьовують свою ідеологічну доктрину. Такі держави повинні бути вільними у виборі провідної ідеології, керуючись своїми соціокультурними особливостями, прагматичним підходом відносно механізму державобудівництва та перспектив власного розвитку.

Специфічність умов функціонування перехідного українського суспільства заважає розробці і запровадженню остаточно визначеної офіційної, державної ідеології. Адже на вищому державно-політичному рівні знаходить відображення гостра боротьба між різними політичними силами без очевидної перемоги якоїсь однієї з них. У центрі легітимно існуючих діаметрально протилежних поглядів на різні аспекти державної політики і діяльності залишаються розбіжності як навколо питання про політичний та економічний устрій України, так і стосовно ще більш гострого питання - про її політичне майбутнє як незалежної держави, або як складової якогось союзного політичного утворення.

Виходячи з цього, в державній ідеології доцільно виділити три ідеологічні тенденції, що відповідають розстановці й корінним інтересам основних соціально-політичних сил у країні. По-перше, це анти-державницька концептуальна лінія, що являє собою досить поширену на державному рівні систему положень, підкріплених відповідною філософсько-теоретичною, соціально-політичною та культурно-психологічною аргументацією, покликану обгрунтовувати доцільність ідеологічних, політичних, економічних, правових, інформаційних, риторичних та інших засобів, використовуваних з метою розхитування і руйнації існуючого державного ладу в країні, а в кінцевому рахунку - позбавлення України статусу незалежної самостійної держави.

По-друге, перехідна до державницької концептуальна лінія. Це така за змістом ідеологічна тенденція, яка, з одного боку, складається з "невизначених", непослідовних і суперечливих принципів державотворчих процесів, або ж свідомо використовує державницькі гасла для досягнення не державно-національних, а вузько-кланових, вузько-групових інтересів представників певних структур, що дозволяє відносити її до псевдо-державницької. Але, з другого боку, перехідна лінія в цілому віддзеркалює активну трансформацію світоглядно-ідеологічних орієнтацій представників державних структур у бік державотворчої, державно-національної спрямованості, що відображається у відповідних ідеологічних та практичних заходах і має тенденцію наближення до державницької ідеологічної лінії.

По-третє, державницька концептуальна лінія в державній ідеології. Її наявність зумовлена необхідністю інтеграційного державницького впливу тих врівноважуючих соціально-політичних сил, які в умовах реального плюралізму різноманітних ідеологічних течій та партійно-політичних позицій виступають в інтересах цілого суспільства, а не якоїсь окремої його частини.

Кожна з названих ідеологічних тенденцій на державному рівні вбирає в себе специфічну сукупність рис комуністичної, націоналістичної та ліберальної ідеологій. Ці тенденції так чи інакше зачіпають всі основні форми як партійних, так і етно-національних, регіонально-територіальних, релігійно-конфесійних та корпоративних ідеологій в українському суспільстві, але набувають певної логічності й упорядкованості, що дозволяє характеризувати їх як основні концептуальні лінії в державній ідеології, яка формується в сучасній Україні.

У четвертій главі "Зміст державницької ідеології перехідного суспільства" формулюються найбільш загальні функції та змістовні принципи державницької ідеології як найбільш пріоритетної форми державної ідеології в умовах розбудови української держави, оскільки дає можливість "гармонізуватися" принципам етно-національної, територіально-регіональної, релігійно-конфесійної та корпоративної ідеологій. Вона покликана максимально відповідати конкретним суспільним умовам розвитку держави і гнучко реагувати у своїй змістовній частині на зміни основних тенденцій її розвитку, піднімаючись до загальносуспільного, загальнонаціонального рівня. Державницька ідеологія може використовувати і запроваджувати різні світоглядно-орієнтаційні і практичні механізми своєї реалізації, але головною її метою слід вважати сприяння державотворчому процесу в Україні у відповідності з діючими законами і нормами Конституції.

На перехідному етапі розвитку України провідними слід вважати дві основні функції державницької лінії в державній ідеології: культурно-формуючу та соціально-інтегральну, які є багатоаспектними, тісно пов`язані як між собою так і з іншими функціями ідеології (мобілізуючою, регулюючою, організаційною). Розгортання культурно-формуючого та соціально-інтегрального змісту державницької ідеології на внутрішньодержавному рівні може здійснюватись у напрямку розв`язання проблеми "українізації" українського суспільства. Своє найбільш повне відображення воно знаходить в ідеології "українізації". Остання розробляється не у вузькоетнічному значенні, а як ідеологічно обгрунтована система заходів, що, виходячи з розуміння соціокультурної специфіки історичного розвитку українського суспільства, забезпечує пріоритет українсько-національного, українсько-державного в усіх сферах суспільного життя.

Серед пріоритетних векторів запровадження ідеології українізації в культурно-формуючому аспекті слід вважати переосмислення в національно-державному контексті багатої культурно-історичної спадщини, розвиток власного самобутнього матеріально - і духовно-культурного поля, яке повинне бути відкритим для прогресивних тенденцій сучасного цивілізованого світу і одночасно захищеним від будь-яких негативних проявів штучної "русифікації", "американізації", "європеїзації" тощо. Це зумовлює духовно-культурне забезпечення цілеспрямованого процесу удосконалення власної державно-політичної системи, яка б максимально відповідала національно-історичним соціокультурним особливостям розвитку українського суспільства, духовно-моральним орієнтаціям і психолого-ментальним рисам його населення. Останнє стосується двовекторної специфіки розв`язання (гармонізації) суперечностей між державою як соціально-політичним інститутом та її груповими й індивідуальними суб`єктами. На перехідному етапі це означає правове забезпечення як розвитку та укріплення інститутів і функцій першої, так і захист інтересів других, що можливе тільки за умов формування відповідної юридично-правової бази і високої правової культури.

У соціально-інтегральному аспекті державницька ідеологія означає спрямованість на укріплення української нації як соціально-політичної та культурно-духовної спільності. Йдеться про ідеологічну підтримку запровадження поліетнічної політичної моделі української нації. В основі вирішення цієї проблеми повинні лежати ідеологічні і юридично-правові заходи щодо розв`язання суперечності між громадянством і етнічним походженням особи. Виходячи з принципів ідеології "українізації", пріоритетність надається першому, як "надетнічному громадянству", але державно-українському за змістом. Ще одним важливим моментом на націотворчому шляху є проблема гармонізації міжетнічних стосунків, що потребує урівноваження "темпів" юридично-правової і соціально-психологічної трансформації титульного й нетитульних етносів, а також правове розв`язання проблеми "національних меншин".

Ідеологія "українізації" стосується і зовнішньодержавних питань - насамперед, формування принципів побудови взаємовідносин з іншими країнами. Найбільш прийнятним у зовнішньо ідеологічній діяльності української держави перехідного періоду видається принцип розумного національно-державного егоїзму, або національно-державного егоцентризму, що витікає з необхідності укріплення державно-політичних позицій України на міжнародній політичній арені та формування позитивного українсько-національного іміджу. Воно реалізується через активне входження України в світовий цивілізаційний простір, у систему міжнародного ринку і розподілу праці на основі відстоювання, перш за все, українсько-державних та українсько-національних геополітичних, соціально-економічних, науково-технологічних, культурних та ін. пріоритетів, а також використання різноманітних механізмів та ідеологічної підтримки будь-якої зовнішньої діяльності української держави, яка сприяє консолідації українського суспільства і укріпленню могутності та авторитету України як незалежної держави.

У "Висновках" автор підводить узагальнюючі науково-філософські підсумки дослідження проблеми ідеології перехідного суспільства та обгрунтовує засіб включення здобутого позитивного матеріалу в механізм державо- і націотворення в сучасній Україні.

Основні результати наукового дослідження

1. Ідеологія перехідного суспільства - це цілісна концепція розвитку ідеологічного процесу в країнах пострадянського типу. Її суть полягає в обгрунтуванні основного змісту ідеологічного процесу, який у відповідності з властивим перехідному періоду історичного розвитку конкретного суспільства ускладненням механізму взаємодії різновекторних інтересів переважно незрілих суб`єктів ідеологічних відносин, особливостями перетворень соціокультурного і національно-політичного середовища та плюралізацією ідеологічного поля характеризується, з одного боку, трансформацією і синтезацією змісту існуючих ідеологічних течій "традиційних" напрямків, а з другого - пошуками і формуванням нових ідеологічних форм, більш адекватних не тільки політико- і соціально-економічним, але й духовно-психологічним і національно-культурним потребам суспільного життя.

2. Перехідним вважається суспільство, що перебуває у стані еволюції від однієї усталеної форми соціальної організації до іншої. Перехід означає комплексне, необхідне і суттєве перетворення всіх сфер суспільного життя в цілому в прогресивному напрямку, але відбувається як суперечливий, багатоаспектний процес, в якому ті чи інші прояви можуть тимчасово носити і прогресивний, і регресивний, і змішаний характер. Перехідне суспільство має оптимальну міру інтенсивності соціальних перетворень, зумовлену конкретно-історичними соціокультурними особливостями. Перехідний етап суспільства органічно пов`язаний з процесами попередньої доби, а його майбутнє формується як розгортання поліваріантної можливості реалізації провідних тенденцій сучасності.

3. Особливості прояву об`єктивного і суб`єктивного, раціонального й ірраціонального, істинного і хибного в ідеології свідчать про її двоїсту природу в контексті співвідношення "ідеологія - наука". Ідеологія не може абсолютно ототожнюватися з наукою, однак вона тісно пов`язана з нею. У відповідності з дією об`єктивних законів групові інтереси, які концентруються в ідеології, можуть повністю чи частково відповідати напрямку суспільного розвитку або суперечити йому. Останнє дозволяє вивести закономірність, що є актуальною для оцінки змісту і ролі тієї чи іншої форми ідеології: якщо інтереси даної соціальної групи збігаються з прогресивним суспільним розвитком, її ідеологія не тільки не суперечить науці, але й обумовлює і прискорює її подальший розвиток; якщо ж інтереси соціальної групи суперечать соціальному розвитку, то її ідеологія вступає в конфлікт з наукою, що вивчає суспільні закони.

4. Основу внутрішньої структури ідеології складає світогляд, який за своєю природою виступає органічним способом духовно-практичного освоєння світу, універсальною формою випрацювання соціальним суб`єктом власної позиції по відношенню до всіх життєво важливих для нього явищ, процесів, предметів. Провідні тенденції змін світоглядних уявлень визначають трансформацію змісту ідеології та форм її існування. Такими тенденціями в світоглядних орієнтаціях населення пострадянської України слід вважати посилення ролі етно-національної домінанти, інтенсифікацію нерефлексивних моментів світосприйняття, посилення прагматичної тенденції, актуалізацію релігійного світогляду, розмитість і, в той же час, еклектичність домінуючих світоглядних систем, що відбивається на змісті й спрямованості ідеологічного процесу в суспільстві.

5. Значна роль у взаємодії світогляду й ідеології належить ментальності, вплетеній у суспільну психологію і національний характер. Специфічні риси ментальності будь-якої соціальної групи значною мірою визначають вибір і зміст ідеологічної форми, яка є для неї близькою. Це свідчить, що ментальність того чи іншого народу через відповідні ідеологічні пріоритети суттєво впливає на особливості вибору шляху його власного розвитку. Разом з тим і сама ментальність не може розглядатись як цілком незалежна від змісту домінуючих у соціальному просторі ідеологічних процесів.

6. Суб`єкт ідеології являє собою конкретно-історичну соціальну групу, життєві інтереси якої набувають ідеологічного змісту. Така група має складну внутрішню структуру, основні компоненти якої - ідейно-генеруючий та ідеолого-формуючий. Уособлюючи духовно-культурний потенціал, соціальну енергію та інтелектуальний рівень даної групи, вони знаходяться в процесі розвитку і тому потребують певного рівня зрілості та відповідності одна одній. Соціальна група не тільки генерує ідеї, ідеали, інші елементи ідеології, формує основні ідеологічні принципи, але на основі притаманної їй соціально-вольової властивості включається до духовно-практичної діяльності. В залежності від стану і співвідношення зазначених компонентів у структурі суб`єкта ідеології він може або знаходитись у процесі формування чи руйнації, або ж виступати у відносно зрілому вигляді. На ступінь зрілості суб`єкта ідеології впливає і соціально-вольовий фактор, який визначає рівень його спроможності щодо практичної реалізації своїх ідеологічних орієнтацій.

7. Ідеологічний процес торкається питання кореляції стану "ідеологічного поля" з особливостями формування та функціонування суб`єктів ідеології. "Ідеологічне поле" в сучасній Україні є складним, суперечливим і "розмитим". Його основу складає "ідеологічний трикутник", який репрезентують лібералізм, комунізм та націоналізм. Неадекватність змісту сучасного українського суспільного життя принципам названих ідеологічних напрямків зумовлює появу багатьох "змішаних", або "синтетичних" ідеологічних течій: націонал-демократичної, неокомуністичної, ринково-інтеграціоністської, національно-радикальної, анархо-комуністичної тощо. Однак, жодна із названих течій не набуває характеру впливової ідеологічної тенденції. Це пояснюється специфікою загального процесу перебудови всієї системи суспільних відносин і трансформацією існуючої системи цінностей, що тягне за собою несформованість соціальної структури і повноцінних суб`єктів ідеології, а також невизначеність у них чітких світоглядно-ідеологічних пріоритетів. Разом з тим у формуванні суб`єктів ідеології доцільно виділити певні тенденції або вектори, що віддзеркалюють суперечність соціальних і духовних процесів у країні. До найбільш суттєвих із них належать етно-національний, регіонально-територіальний, релігійно-конфесійний та корпоративний. Особливе місце тут займає національно-державний вектор.