Філософія мислення

Размещено на http://www.allbest.ru

План

1. Філософія Нового часу: від Ф. Бекона до Г. Лейбница. Механічний матеріалізм. Раціоналізм і сенсуалізм (Локк проти Декарта)

2. Проблема свідомості у філософії. Фізіологічне, психічне і свідоме. Структура психічного

3. Суспільне життя як історичний процес. Види історичного розвитку: еволюція, інволюція, коенволюція

4. Література

1. Філософія Нового часу: від Ф. Бекона до Г. Лейбница. Механічний матеріалізм. Раціоналізм і сенсуалізм (Локк проти Декарта)

З ХVІІ ст. - розпочинається новий розвиток філософії мислення. Період з ХVІІ до середини ХІХ ст. називають періодом класичної філософії: від Бекона і Дакарта до Гегеля і Фейєрбаха.

У суспільному розвитку країн Європи тоді відбуваються суттєві якісні зміни в економічній, політичній і духовний сферах. З розширенням виробництва, дедалі інтенсивнішим використання мануфактур та механізмів, розвитком судноплавства і тісно пов'язаної з ним світової торгівлі на історичній сцені утверджується нова соціальна сила - буржуазія - активні, ініціативні, підприємливі люди, які намагаються раціонально влаштувати життя. Від науки в цей час чекали конкретних практичних рекомендацій пожвавлення, удосконалення життєдіяльності окремої людини, перебудови життя суспільства, що дедалі більше оновлювалося і ускладнювалося. математика та механіка в природознавстві, логіка та філософія - в гуманітарній сфері - це ті науки, що, на думку багатьох мислячих людей, здатні допомогти європейській цивілізації зробити крок у перед. Найсуттєвіша особливість філософії Нового часу - принципова орієнтація на науку, її тісний зв'язок із проблемами наукового пізнання.

Періодом Нового часу (ХVІІ ст.) розпочинається класична філософія, її основними представниками є Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Гобс, Б. Спіноза, Дж. Лок, Г. Лейбніц, Дж. Берклі, Д. Юм, Б. Паскаль. Наприкінці ХVІІ - ХVІІІ ст. в Європі поширюється просвітницький ідейний рух.

Європейська класична філософія виникає у період утвердження буржуазного суспільства та його цінностей. То був час буржуазних революцій в Європі (Англії, Нідерландах, Франції). З позиції розуму були піддані критиці основи релігії, суспільства, розуміння природи. Це період розвитку науки, тому наука і проблема пізнання (гносеологія, логіка, методологія) складають ядро всієї філософської проблематики.

Головною ідеєю класичної філософії ХVІІ-ХІХ ст. стає ідея раціонального панування людини над природою і суспільством.

Основною рисою європейської класичної філософії стає раціоналізм як загальноосвітня позиція. Характеризуючи філософію XVII-XVIII ст., необхідно в першу чергу через характеристику епохи глибоко усвідомити, чому саме у цей час в історії боротьби матеріалізму та ідеалізму стався переворот -- історична ініціатива переходить до матеріалізму; чому саме матеріалізм стає основною формою філософських поглядів нового класу, що йшов до влади, буржуазії; чому саме матеріалізм XVII і особливо XVІІІ ст. підготував Велику французьку буржуазну революцію.

У Новий час матеріалізм виникає спочатку в Англії. Його представниками були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та ін.

Матеріалізм цього часу -- це не стихійний матеріалізм стародавнього світу, а матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих наук. Розвиток буржуазного укладу, нових продуктивних сил обумовив значний прогрес механіки,математики, хімії, медицини, експериментальної біології. Новий лад вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об'єктивно підвів до вивчення світу з його конкретності, в деталях. Цей спосіб мислення приніс багато користі, він сприяв розквіту конкретних наук, вів до нагромадження емпіричного матеріалу. Але абсолютизована, перетворена в звичку, перенесена з природознавства у філософію потреба «зупиняти» історичний процес, розглядати його по частинах призвела до історичної обмеженості метафізичного способу мислення. Тому весь матеріалізм XVІІ--XVIII ст. мав переважно метафізичний характер. Це була перша ознака філософії того часу. Якщо й існували якісь діалектичні міркування, то вони все ж перебували в рамках діалектики руху, а не розвитку. філософія свідомість еволюція сенсуалізм

Але оскільки потреби практики вимагали нових знань, то це об'єктивно вело до необхідності узагальнення їх, до розвитку теорії, у тому числі й філософії, і перш за все таких її розділів, як теорія пізнання, методи пізнання тощо. Тому другою характерною ознакою розвитку філософії Нового часу було те, що саме в цей час складаються два неначе протилежні, але взаємообумовлені напрями в теорії пізнання -- емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм (грец. empeiria -- досвід) -- це такий філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання.

Емпіризм XVII--XVIII ст. сформувався як матеріалістичний емпіризм, тобто такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об'єктивно відображає навколишній світ. Пізніше з'являється суб'єктивно-ідеалістичний емпіризм, тобто такий, що визнає єдиною реальністю суб'єктивний досвід(Берклі, Юм).

Раціоналізм (лат. rationalis -- розум) -- філософський напрям, який визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (наприклад, інтуїтивізму), так і емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють (чи підтримують) як матеріалісти (Спіноза), так і налізму поділяють (чи підтримують) як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт.

Далі слід детально ознайомитись з поглядами видатних філософів цього часу.

Ф. Бекон (1561--1626 рр.) -- одного з перших філософів Нового часу, була спрямована на філософське обґрунтування наукового знання нового типу, розробку нових поглядів на межу наукового пізнання, його методи, утвердження першорядного значення науки в житті суспільства. Саме він сформулював поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей. Матерія, за Беконом, перебуває у русі, під яким він розумів активну внутрішню силу, «напругу» матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав рівноправними властивостями матерії, що ставило його та інших філософів перед важко вирішуваною проблемою: як, яким чином абсолютний спокій перетворюється на рух, і навпаки?

Ф. Бекон обґрунтував у теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу він виводить пріоритетність індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних положень, загального знання про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також систему «ідолів», тобто видимих і невидимих перешкод у процесі пізнання істини (ідоли роду, печери, театру та ринкової площі). У його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання.

Його знаменитий афоризм «Знання -- сила» виражав ідею високої ролі експериментальної науки, яка дає людині практичну користь. Бекон не заперечував існування Бога. Він визнавав, що Бог створив світ, але згодом перестав втручатися у його справи. Отже, він визнавав існування двох істин: божественної і земної.

У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і виступав прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово- промислових прошарків суспільства того часу. Головною працею Ф. Бекона є «Новий Органон» (1620 p.) (написаної ніби на противагу основної праці Аристотеля «Органон»).

Р. Декарт (1596--1650 pp.) -- видатний французький філософ, фізик, математик, засновник раціоналізму. Основні праці Декарта -- «Роздуми про метод», «Метафізичні роздуми», «Начала філософії» та ін.

В історії Нової філософії Декарт посідає особливе місце як творець дуалістичного філософського вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасного самостійного існування свідомості і матерії, душі і тіла. «Світ, -- стверджував Декарт, -- складається з двох незалежних субстанцій -- духовної і матеріальної». Атрибутом духовної субстанції вважав мислення, а матеріальної -- протяжність.

Людина, за Декартом, це механічне поєднання цих двох субстанцій. Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу. І справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві субстанції незалежні одна від одної. Тому Декарт був вимушений ввести в свою теорію пізнання третю субстанцію -- Бога, який обумовлював їхню єдністью, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно і апріорно існують у розумі.

Концепція раціоналізму включає в себе два елементи. Перший -- це уявлення про розум як найвищий спосіб досягнення істини (розум всемогутній і непогрішимий, вважав Декарт). Другий -- правильно розуміючи якісну відмінність раціонального пізнання від чуттєвого, Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання, відривав його від емпіричного ступеня як єдиного джерела інформації про світ і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визначаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань.

Намагаючись очистити дедуктивний метод від схоластичного формалізму, але не розуміючи ролі практичної діяльності в формуванні змісту логічних понять, Декарт розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для дедукції всіх наукових знань повинні бути «вроджені ідеї». Вони, на думку Декарта, приховані в глибині інтелекту і можуть бути усвідомлені тільки інтуїтивно. Якщо основні принципи знання визнати вродженими, то знову ж таки виникає перешкода на шляху розв'язання питання про пізнання світу, що постійно розвивається.

Значний внесок у подолання дуалізму Декарта зробив Б. Спіноза (1632--1667 pp.). З точки зору Спінози, світ -- це нескінченна природа, матеріальна субстанція (від лат. -- сутність, основа), яку він також називає Богом.

Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно є своєрідним теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самої себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, їй властива ідея збереження. Субстанція -- це те, що не потребує для свого існування чогось іншого -- Бога, духу і т. п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку наукової філософії.

Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзм Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу йде не через пізнання Бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов'я, а до наукового пізнання світу.Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиціях гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає наявність мислення в усієї матерії, в тому числі й неживої.

Змістовною і діалектичне спрямованою є філософія німецького філософа-ідеаліста Г. Лейбніца (1646--1716 pp.), великого математика і логіка.

Якщо Ф. Бекон розробляв вчення про «одномірність» субстанції, Декарт -- про «двомірність» (матеріальну і духовну), то Лейбніц відстоював множинність субстанцій, які складаються з сукупності животворних атомів-монад. Всі монади рухомі і взаємопов'язані, підлягають Богом встановленій гармонії. Як і багато інших філософів, він обстоював раціональне пояснення світу, вірив в існування вроджених ідей. Його нездійсненною мрією було намагання створити всезагальну людську логіку, яка могла б звільнити світ від конфліктів та небажаних протиріч.

Важливим досягненням Лейбніца було запровадження принципу розвитку, еволюції. Причому ця еволюція мислиться ним не просто як ієрархія живих істот, а й як можливість розвитку кожної такої істоти, або монади, від примітивного стану нижчих організмів до вищих духів.

Філософія і теорія пізнання Лейбніц привертає до себе увагу в першу чергу своєю критикою однобічно механістичного погляду на природу. Він продемонстрував неможливість зведення живої природи до машини, органічного до механічного. Порівняно з Декартом і Спінозою він збагатив поняття субстанції принципом діяльності, внутрішньої активності. Лейбніц шукає джерело руху і свідомості у самих речах, указуючи на притаманний їм саморух.

Слід зазначити, що матеріалістичні ідеї XVIII ст. зустрічали великий опір з боку ідеалізму та релігії. У цей період починає розвиватись і посилюватись суб'єктивний ідеалізм.

Якщо раціоналізм (один з філософських напрямків) визнавав розум основою пізнання і поведінки, то сенсуалізм представляє напрям в теорії пізнання, за яким чуттєвість є головною формою достовірного знання. Сенсуалізм змикається з емпіризмом, котрий визначає чуттєвий досвід єдиним джерелом достовірного знання.

Основна теза сенсуалізму - “немає нічого у розумі, чого б не було раніше у чуттях”. Одним з перших філософів цього напрямку був Дж. Локк.

Д. Локк (1632--1704 pp.). Вклад Локка в розвиток матеріалізму пов'язаний перш за все з подальшою розробкою і обґрунтуванням принципу сенсуалізму, згідно з яким всі людські знання мають чуттєве походження. Локк заперечував думку Декарта про «вроджені ідеї» і доводив, що людський розум від народження є «tabula rasa», тобто чиста дошка. Все, що ми знаємо, це результат впливу зовнішнього світу, це результат виховання і освіти.

Визнаючи досвід як джерело знань, Локк цей досвід поділяв на внутрішній і зовнішній: внутрішній -- це джерело знань про внутрішній світ людини; жерело знань про внутрішній світ людини; зовнішній -- це джерело постачання інформації про об'єктивний світ.Локк відривав внутрішній досвід від зовнішнього і цим робив значну поступку ідеалізмові.

Характеризуючи матерію, Локк вчив, що матеріальним тілам світу властиві лише кількісні особливості. Він заперечував якісну різноманітність матерії і не визнавав, що матерія невичерпна не тільки кількісно, а й якісно.

За Локком, тіла відрізняються одне від одного лише за розміром, за фігурою, рухом чи спокоєм. Ці якості він називав первинними. Такі якості, як колір, смак, запах, звуки, -- вторинні, вони є суб'єктивними і непритаманними матеріальним тілам. Це теж була поступка ідеалізму, що свідчить про непослідовність філософських поглядів Локка.

Тому всяке знання має своїм джерелом досвід, але досвід двох типів: один -- це результат сприйняття, другий -- це знання про назви речей.

Джерелом другого досвіду виступає розум. Критикуючи вчення Декарта про існування вроджених ідей, Гоббс у той же час заперечував існування субстанції, бо був номіналістом і не визнавав реальності загальних понять. У нього на перший план висувається механічне тлумачення реальності, жива чуттєвість перетворюється в нього на абстрактну чуттєвість геометра, світ -- це геометричне місце точок, площин і тіл. Людина -- це машина з природними властивостями. Держава -- це «Левіафан» -- чудовисько, яке керує людськими долями. Свобода -- це передусім відсутність опору, а не «сутнісна сила» людини.

Дж. Берклі (1684--1753 pp.) виступив з обґрунтуванням суб'єктивного ідеалізму. Він категорично відкидав існування матерії і стверджував, що речі існують остільки, оскільки вони сприймаються відчуттями. Весь світ, згідно з Берклі, це комплекс відчуттів, які вкладені в нас Богом.

Цю ж суб'єктивно-ідеалістичну концепцію розвивав і Д. Юм (1711-1776 pp.), але іншим шляхом. Він стверджував, що людина не може вийти за межі своїх відчуттів і не може встановити, що лежить в основі речей -- дух чи матерія, не може довести, що між предметами і явищами існує причинно-наслідковий зв'язок. Пізнання у Юма групується на основі пристосовництва до потоку явищ, до набуття певних звичок та інстинктів. Таким чином, філософія Юма є не тільки суб'єктивно-ідеалістичною, а йагностичною.

2. Проблема свідомості у філософії. Фізіологічне, психічне і свідоме. Структура психічного

Однією з найбільших таємниць світу є людська здатність усвідомлювати, розуміти дійсність, тобто людський інтелект. Він вражає своєю красою та могутністю, невичерпністю та універсальністю. В цілому якісні особливості людського інтелекту окреслюють терміном свідомість, тому питання про сутність свідомості, її виникнення та можливості століттями хвилювало кращих представників людства, надихало на пошук та творчі злети. Музика, поезія, усе мистецтво, наукові розвідки глибші сущого та інші напрями інтелектуальної діяльності прагнуть розкрити можливості людської свідомості та неповторно-чарівний внутрішній світ людини.

Перші уявлення про свідомість виникли у прадавні часи, коли люди дійшли висновку, що процеси, які відбуваються в їхніх головах, відмінні від процесів природи, що їхнє бачення світу, а відповідно і місце в ньому, відрізняється від тваринного. Такі особливі властивості приписували душі як прояву чогось надприродного. Упродовж тисячоліть людство шукало відповідь на запитання, у чому полягає сутність свідомості, як вона виникає, від чого залежать її можливості і т. ін. У наш час свідому діяльність людини вивчають фізіологія, медицина, психологія, кібернетика та деякі інші науки.

Найперші складності розуміння та вивчення свідомості пов 'язані значною мірою з тим, що ми не можемо спостерігати явищ свідомості безпосередньо, чуттєво, не можемо їх вимірювати, досліджувати за допомогою різноманітних приладів. Наприклад, відомий американський нейрофізіолог Я. Прибрам писав, що ні на якому рівні наукового дослідження мозку людини не фіксується те, що ми називаємо думкою, хоча мозок узагалі не можна досліджувати інакше, ніж виходячи із тези, що він є орган думки та свідомості. У зв'язку із зазначеним інколи висувають досить радикальне твердження про те, що свідомості як особливої сутності взагалі не існує, що її можна звести або до функцій та процесів організму людини, або до реакцій нервової системи людського організму на зовнішні чинники (біхевіоризм у психології, філософські течії натуралістичного спрямування).

Лише у XX ст. була видана низка праць, спрямованих на доведення того, що насправді не існує нічого такого, що можна було би назвати явищами ментальними або свідомістю. Досить поширеним було (і залишається ще й у наш час) тлумачення свідомості як особливої форми відображення дійсності. Якщо свідомість розглядають як відображення, то її позбавляють будь-якого онтологічного статусу, тобто при цьому вважається, що вона не вносить у дійсність нічого принципово нового. Свідомість як форму відображення дійсності наділяють здатністю лише відтворювати та перекомбіновуватн наявні форми буття. Слід визнати, то для деяких наук (біологія, психологія) теорія відображення виявилась результативною.

Найпершою ознакою свідомості можемо вважати особливий тип людської поведінки. Ми можемо назвати його "небіологічним", тому що людина діє не лише під тиском життєвих потреб, не лише в напрямі пошуку шляхів їх задоволення; вона діє не за схемою "стимул-реакція", а інколи (і досить часто) -- усупереч біологічній доцільності самозбереженню (наприклад, у випадках самопожертви, самогубства та ін.). Людська діяльність, як це вже окреслювалося в попередніх розділах, стає самодіяльністю, вона вводить людину у принципово інакший, у порівнянні із біологічною, тип поведінки.

За допомогою розуму людина здатна ніби бачити те, що насправді, у наявному вигляді не існує. Наприклад, каменяр бачить у камені майбутній виріб, коваль у металі -- майбутню річ. Коли ми тримаємо перед собою текст, то бачимо світлу поверхню з позначками, але вбачаємо за цим щось принципово інше. Муха, що повзає по картині живописця, не схвильована тим, що міститься за фарбами та полотном; це доступно лише для людини, обдарованою свідомістю. Функціонування свідомості пов'язане з особливим предметним змістом реальності, який чуттєво нам не наданий, а вироблений на основі досвіду діяльності в історичному процесі соціально-культурного життя.

Звідси -- цілеспрямований характер свідомої діяльності: здатність свідомості створювати образи майбутніх (потрібних) результатів дій і в подальшому спрямовувати свої дії на те, чого в готовому вигляді, тобто - фактично, не існує. Причому часто йдеться про те, що не існує не тільки тут і зараз, а й узагалі. Значить, законом людської діяльності постає її зумовленість не тим, що діє на людину ззовні, а тим, що вироблене її свідомістю. Тому і при оцінці людської діяльності важливо враховувати не лише її результат, а й її наміри, мету. У цьому, зокрема, проявляється творчий характер людської свідомості.

При розгляді ознак свідомості нам не уникнути запитання: а як же людина може засвідчити наявність у її свідомості того, що не існує? Насамперед реальними діями, реальним творенням нових речей: коли майстер вчить учня, він досить часто не стільки розповідає йому "теорію" власних дій, а просто залучає його до діяльності, діями демонструє свій досвід. Проте це можна робити лише в разі відносно простих процесів діяльності; в інших же випадках треба мати особливі засоби для передачі того предметного змісту свідомості, який не можна прямо продемонструвати. Такими засобами стають знаки (або, ширше - знакова діяльність), серед яких найважливіша роль належить мові (передусім -- мовленню). Мова і є найпершою та найочевиднішою ознакою свідомості; саме за ознакою мови ще давні люди відрізняли людину від тварини, а "своїх" людей від "німців".

Отже, потреба в мові пов'язана з необхідністю зафіксувати той зміст, який не можна передати простою демонстрацією речей. Звідси стає зрозумілим, що мова стає і основним носієм історичного досвіду діяльності (певної особи, певного народу, певної культури).

Великим дивом свідомості постає те, що, хоча вона не фіксується ніякими приладами та індикаторами, вона здатна фіксувати себе сама. Ця унікальна здатність називається самосвідомістю або саморефлексією людської свідомості (чи думки). Можна, навіть, сказати так: не потрібно ніяких приладів, достатньо лише звернути свою свідому увагу на те, що відбувається всередині наших психічних процесів задля того, щоби переконатися у реальному існуванні свідомості. Щоправда, для цього треба бути людиною і перебувати у людському способі буття; тобто, можна сказати, що для людини (розвиненої, сформованої) питання про існування чи не існування свідомості постає як питання про її самоідентифікацію, і, звичайно, те, що не перебуває у людському способі буття,самоідентификацію (тобто внутрішню фіксацію свідомості) здійснити не здатне.

У саморефлексії свідомості проявляє себе момент субстанційості свідомості, тобто той момент, коли свідомість задля свого існування не потребує ніяких зовнішніх підкріплень чи засвідчень, коли вона в самій собі знаходить свою ж "першу" (чи "останню") очевидність, що, врешті, і дає можливість людині поставати суб'єктом пізнання та діяльності, тобто самій та від себе продукувати свою дійову активність. З цим також пов'язана і здатність свідомості оцінювати дійсність, судити про неї.

Отже, свідомість має унікальні властивості, які зумовлюють неможливість її прямого вивчення та вимірювання; проте вихідні ознаки свідомості дозволяють стверджувати її реальне існування, але в особливих якостях та характеристиках.

Фізіологічне, психічне і свідоме.

Весь цілісний світ людського духу можна уявити у вигляді трьох великих сфер: мислення, емоцій та почуттів, волі. Ядро свідомості становить мислення -- оперування предметним змістом, який свідомість має у вигляді знання. Предметний зміст свідомості означає, що ми завжди бачимо в речах значно більше, ніж те, що дають нам відчуття. Наприклад, скульптор бачить у дереві майбутню скульптуру, різьбяр --майбутній виріб, хоча чуттєво їм надано лише дерево.

Усі складники людської свідомості предметно насичені. У зв'язку з цим, коли ми дивимося на картину, то відчуваємо емоції не з приводу барв або кольорових плям, а з приводу тих сюжетів із життя, що їх можемо угледіти в зображеному. Формою представлення предметного змісту дійсності в свідомості людини є знання, бо саме в знанні дійсність постає перед людиною як сукупність буттєвих одиниць. Внаслідок сказаного стає зрозуміло, що взаємодію свідомості людини з дійсністю можна виразити так: свідомість - знання - дійсність.

Без знання свідомості не існує, бо саме у знанні виявляється ідеальний статус її буття. У певному сенсі свідомість і знання є те ж саме, проте поняття свідомості дещо ширше, бо воно включає в себе не лише рефлексію та дійсність (знання, "відання "), а й рефлексію на результати першої рефлексії, тобто певні дії із знанням, певне їх використання. Специфіка мислення полягає в оперуванні предметним змістом свідомості, тобто мислення - це знання в дії; провідною формою мислення постають загальні поняття. Найпростіші поняття (наприклад "будинок") фіксують необхідні та суттєві властивості певного класу речей.

Сфера емоцій людини -- це процес переживання життєвої значущості явищ і ситуацій, внутрішній стан, що виявляє ставлення особи до зовнішніх подій. Так, позитивні емоції (радість, задоволення), як результат корисних чи приємних впливів, спрямовані на їх досягнення чи збереження, а негативні (ненависть, жах) -- стимулюють активність на втечу від відповідних впливів або послаблення їх дії. Вищим рівнем емоцій є духовні почуття (наприклад, почуття любові), які формуються внаслідок усвідомлення зв'язків особи з найсуттєвішими соціальними та екзистенціальними цінностями. Почуття характеризуються предметним змістом, постійністю, значною незалежністю від наявної ситуації. Емоційна сфера здійснює значний вплив на всі прояви свідомості людини, виконує функцію засади діяльності.

Ще однією важливою складовою частиною духовного світу людини є воля. Вона виявляється у здатності людини мобілізувати і сконцентрувати всі духовні та фізичні сипи на виконанні мети, яка не мас безпосереднього біологічного значення (бо в останньому випадку можуть спрацьовувати інстинкти). Ознакою вольовитості виступає уміння приглушити в собі безпосередні життєві імпульси, хоча вольові акти можуть стимулюватись не лише розумом, знанням, а й емоціями, ціннісними установками. У будь-якому разі людська воля пов'язана з людською предметністю, зміст якої доступний лише свідомості.

Структура психічного.

Свідомість як внутрішній світ людини має складну структуру, котру традиційно досліджували філософія та психологія. У XX ст. структуру свідомості вивчали такі філософські школи, як феноменологія, психоаналіз, екзистенціалізм, структуралізм, герменевтика, когнітивна психологія та ін. Враховуючи результати останніх досягнень, слід зауважити, що складність фіксації структурних одиниць свідомості полягає у необхідності розмежувати її функціональні та результативні властивості, які в дійсному процесі свідомого життя людини перебувають у нерозривній єдності. Наприклад, пам'ять -- це і здатність актуалізувати минуле (функція свідомості), і, водночас, наявність у свідомості певних образів, понять та переживань (структурні одиниці чи форми свідомості).

Отже, можна стверджувати, що структура свідомості є не чим іншим, як єдністю її властивостей та похідних від них (чи результативних) форм прояву.

Враховуючи це, структуру свідомості можна унаочнити в таких її складових: за рівнями свідомість функціонує в єдності самосвідомості, свідомого та підсвідомого, за складовими власне свідомість складається із мислення, емоцій і почуттів та волі. Розглядаючи структуру свідомості, ми повинні розуміти певну умовність та відносність будь-яких її внутрішніх поділів: якщо свідомість передбачає ідеацію, то вона початкове (і принципово) постає у характеристиках цілісного явища. Звідси випливає, що в людській свідомості не існує чіткої та однозначної межі між мисленням та волею. Тому ми здатні радіти інтелектуальним винаходам, прозрінням відкривати нові горизонти для мислення; волю, наприклад, можна вважати свідомістю в її дійовому спрямуванні, а сама воля неможлива без свідомого людського самоконтролю. Через це в сучасній філософії інколи вживаються дещо несподівані характеристики свідомості: свідомість це є можливість більшої свідомості.

Така структура свідомості засвідчує, що свідомість не тотожна психіці. Поняття "психіка людини" ширше порівняно з поняттям свідомості. Психіка людини вбирає у себе як свідоме, так і несвідоме та підсвідоме. Тобто значна частина людських реакцій, дій і т.п. відбувається на інстинктивному, або автоматичному рівні, не стає предметом усвідомлення, не освітлена променями розуму. Свідоме і несвідоме перебувають у постійній взаємодії. Психічні процеси стають предметом свідомого становлення людини, що їх вона контролює і спрямовує. У свою чергу, знана кількість усвідомлених дій людини внаслідок багаторазового повторення набуває значення автоматизму, звички, що не потребує втручання свідомості. Такі дії забезпечує, несвідоме чи підсвідоме функціонування психіки.

Вищим рівнем свідомості є самосвідомість. Самосвідомість -- це здатність людини робити об'єктом розгляду свою власну свідомість. На рівні самосвідомості людина (на основі ідеальних еталонів) здійснює самооцінку та самоконтроль, проводить аналіз своїх знань, думок, ідеалів, мотивів, вчинків та ін. Самосвідомість є обов'язковим елементом свідомості; без неї людина не змогла б зрозуміти себе, визначити своє місце у світі та вдосконалюватись. Іншими словами, самосвідомість -- це діяльність душі людини, її спрямованість на свою внутрішню сутність, діалог "Я" з самим собою. В основі самосвідомості лежить рефлексія -- специфічний спосіб мислення, що його можна назвати "подвійним баченням", тобто це розуміння самого розуміння, мислення самого мислення, сприйняття своїх внутрішніх станів, знань, уявлень, цінностей і, відповідно, умова конструктивної діяльності свідомості.

3. Суспільне життя як історичний прцес. Види історичного розвитку: еволюція, революція, інволюція, коенволюція

Суспільство - надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно перебуває у зміні, набуваючи інших форм. Спочатку виникло первісне суспільство, потім рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, соціалістичне суспільство. Є й інші класифікації типів і форм суспільства (до індустріальне, індустріальне, постіндустріальне та ін.). У одній і тій країні, але в різні періоди існували різні типи суспільства.

У загальному термін "суспільство" має багато різних значень. Найпоширенішими з них, які найчастіше зустрічаються у філософській, економічній історичній літературі є чотири. Першим значенням є окреме конкретне суспільство, що є самостійною одиницею історичного розвитку. Таке суспільство є не просто сукупністю людей, а єдиним цілісним соціальним організмом.

Друге значення, та чи інша сукупність соціальних організмів. Третє, сукупність усіх організмів, що існували і існують на земній кулі, тобто все людство. І четверте значення, це суспільство певного типу взагалі, наприклад, рабовласницьке, постіндустріальне.

Взагалі, через те, що суспільство дуже складне і перебуває в постійній зміні, його важко вивчати. Навіть деяка група вчених пропонує відмовитись від пошуку законів суспільства і перейти до опису його фактів і їх зіставлення між собою. Хоча цей погляд і заслуговує на увагу, зокрема при розгляді таких факторів, як культура, політика, техніка та інших, проте суспільство не може бути зведене до простої єдності факторів, навіть до їхньої взаємодії. Соціальна філософія має упорядкувати суперечливу систему факторів, визначити первинний і вторинний рівні суспільного життя, їхні функції. Протягом століть людство робить спроби відповісти на запитання: "Що таке суспільство і в чім полягає його суть?", воно прагнуло зрозуміти специфіку суспільних явищ.

Різні уявлення про соціум як систему суспільного співжиття людей вдосконалювалися з найдавніших часів розвитку інтелектуальної культури людства.Одним з перших висловились з цього питання китайський філософ Конфуцій, античні мислителі Платон та Аристотель. Соціум у поглядах стародавніх мислителів ототожнювався з державою. Суспільне життя не мислилося інакше, як державне. І хоча ці погляди були обумовлені тим часом, проте вони мали велике значення для розвитку пізніших уявлень.

Філософи середньовіччя виявляли різницю між соціумом і державою, але приховували це в релігійних містифікаціях. Тільки вже Н.Макіашвеллі поставив державу поряд з іншими складовими соціуму.

Мислителі домакіавелівського періоду - виявили майже всі елементи соціуму, однак не змогли скласти про нього більш-менш теоретичного уявлення. Все ж таки філософи Нового часу більш уваги приділяли державницьким підрозділам і структурам. Про соціум, як форму людського співжиття, говорили з острахом. Тому склалася така ситуація, що про головний об'єкт - соціум як систему - соціальна філософія могла сказати надзвичайно мало.

Пошук теоретичних моделей, які б адекватно відтворювали природу і сутність соціального, історичного його розвитку і механізми функціонування, триває ще й досі.

Як відомо, тривалий час наші суспільні науки базувались на одній методологічній засаді - марксистсько-ленінській. Через призму світобачення марксизму розглядались всі інші напрями філософської думки, так і здобуті за їх методологією висновки. Як науковий сприймався і розцінювався лише один підхід - марксистський. Останнє зумовлювало однобічне бачення соціального. Ціла низка складових, а відповідно і природа соціального загалом залишалася за межами наукового розгляду. Власне це і обумовило потребу підходу до проникнення в таїнство соціального з іншого погляду і за іншою методологією, привело до активізації нових філософських напрямів, таких як філософія життя, екзистенціалізм, феноменологія, герменевтика та інші. Характерно, що ці напрями дозволили, з одного боку виявити нерозглянуті марксизмом сторони суспільного життя людини, з другого - осмислити й осягнути його природу і сутність більш глибоко і об'ємно. Зрозуміло, в процесі цього осягнення новітні філософські напрями відтворювали також нові ілюзії, потрапляли в скрутні, суперечливі і кризові ситуації. Суть нової методології соціального пізнання полягає в поєднанні методологічних можливостей провідних філософських напрямків.

Вже в стародавні часи робилися спроби пізнання суспільства. Спроби розглянути суспільство як систему, особливості його еволюції базувалися на недостатньому рівні знання про специфіку соціальної форми руху матерії. Розкриття складної діалектики суспільного життя стало можливим на основі матеріалістичного розуміння історії. К. Маркс і Ф. Енгельс розглядали суспільство як систему відносин між людьми, їхню спільну діяльність. Людина виступає носієм усіх суспільних відносин.

Зазначений підхід дає змогу розглянути історію суспільства як єдність індивідуального і суспільного, перервного і безперервного, як історію людства. Насамперед потрібно сформулювати деякі принципові положення, які характеризують співвідношення теоретичної системи і конкретно - історичного суспільства. Однією з особливостей науково-теоретичного аналізу є те, що він здійснюється на основі дослідження ідеалізованого об'єкту, або ідеальної моделі. Реальне суспільство і його ідеалізована модель - далеко не тотожні. Ідеалізована модель суспільства співпадає з реальним суспільством настільки, наскільки відображає їх сутність, внутрішні, стійкі, необхідні зв'язки і відносини. Ідеалізована модель суспільства дає можливість досліджувати його реальну історію.

Ідеалістичне розуміння історії, яке абсолютизувало роль свідомості в житті суспільства, що перетворює його в кінцеву і визначальну силу історичного процесу, довго було панівним в філософії. Причина цього - реальна складність суспільних процесів. Дослідникам здавалось само собою зрозумілим, що якщо люди беруть участь в суспільних перетвореннях, які спонукаються усвідомленими цілями або прагненнями втілити в життя якісь свої ідеали, то, відповідно саме свідомість - первинний, визначальний фактор історичного процесу.

Великий вклад в розробку наукової концепції суспільства внесла німецька класична філософія.

Контури наукової методології визначалися: іти потрібно не від суб'єктивних намірів учасників історичного процесу, в тому числі і самих видатних, а від внутрішньої, об'єктивної основи, яка робить історію одним, в самому собі упорядкованим процесом і визначає характер індивідуальних цілей і суб'єктивних воль. Гегель містифікував історичну закономірність, зв'язавши її з саморозвитком абсолютної ідеї. Проблематика не була вирішена, але уже осмислена.

Принципово новий крок вперед в цьому напрямку був зроблений К. Марксом. Маркс сприйняв кантівсько-гегелівську традицію - пошуки об'єктивної обумовленості історичного процесу. Її розвиток залежав від подолання містифікації історичної необхідності. Шлях до такого подолання - матеріалістична критика абсолютизації ролі свідомості, "духу", в історичному процесі, діалектичне заперечення попередньої філософії історії з утриманням всіх її величезних надбань.

Завдання формування матеріалістичного погляду на історію не може бути зведена до спрощеного розуміння: поділити суспільне життя на те, що належить свідомості об'єкту, і те, що знаходиться поза нею. Бо потрібно було не просто поширити на сферу суспільного життя те розуміння матерії, яке історично склалося в процесі пізнання природних процесів, і навіть не тільки конкретизувати, уточнити само поняття матерії з врахуванням специфіки суспільного життя.

К. Маркс показав, що життя суспільства по суті своїй практичне. Але саме признання дійсності, практики основною формою життєдіяльності, це ще не матеріалізм. Таке розуміння залишає ідеалістичний рівень історії. Тому потрібно досягти сутності засобами теорії. Маркс виразив основоположну для філософської теорії суспільства залежність свідомості від буття. "Свідомість ніколи не може бути чимось іншим, як усвідомленим буттям, а буття людей є реальний процес їх життя".

Закони суспільства - це насамперед суттєві моменти, основа різних видів і форм дійсності суспільства. Людська дійсність і закони суспільства невід'ємні. Це необхідні зв'язки, що визначають внутрішню логіку функціонування та розвитку суспільства, це певні сталі співвідношення і залежності в структурі людської діяльності. Закони суспільства виражають зв'язки між суспільними явищами і людьми. Друга функція законів суспільства полягає в тому, що вони є об'єктивним механізмом регулювання суспільних процесів.

Суспільні закони визначають основну лінію розвитку суспільства, не передбачаючи різні відхилення і випадковості. Закономірним для суспільства є лише те, в чому розкриваються його корінні, суттєві зв'язки та тенденції, реалізація яких тільки забезпечує збереження соціального організму, його самоствердження, саморозвиток.

Твердження про включеність суспільних законів відображення реального зв'язку двох сторін історичного процесу. Визначальна роль суспільних законів виявляється в тому, що вони створюють можливості чи, навпаки, перепони для досягнення людьми своєї мети. Жива людська діяльність пов'язує в органічне ціле природно-історичний процес розвитку суспільства з розвитком індивідів, що складають суспільство. Взаємодія суб'єкта та умов його діяльності може бути представлена як суперечність, що постійно знаходить своє певне вирішення й відтворення в процесі людської діяльності. Історичний процес здійснюється живими людьми, конкретними особами. Суспільні закони реалізуються передусім через систему суспільних відносин і в самій діяльності.

На сучасному етапі суспільного розвитку людство вже не може діяти, не враховуючи необхідності узгодження виробничих процесів, що виходять на новий рівень складності та масштабності, з вимогами цілісної соціальної системи, процесами регулювання природокористування тощо. Це вимагає, в свою чергу, здійснення переходу до нового і сторичного механізму реалізації об'єктивно необхідних, закономірних зв'язків суспільного життя.

Теоретичне уявлення про соціум як систему безпосередньо пов'язане з аналізом головних підрозділів і сфер суспільного життя, гармонійна взаємодія яких веде до цілісності суспільства, а дисгармонія - до конфліктів. Виділяють такі сфери суспільного життя: матеріальна, соціально-політична, духовна, культурно-побутова. Усі сфери суспільного життя тісно пов'язані між собою, тому їх треба розглядати лише в єдності. В центрі кожної сфери має стояти людина.

Яке ж взаємовідношення суспільства і природи? Природа є необхідною умовою матеріального життя суспільства, зокрема фізичного і духовного життя людини, джерелом ресурсів, що використовуються у виробництві, одночасно вона є і середовищем існування суспільства. Історія розвитку суспільства є продовженням історії розвитку природи. Перебуваючи в тісному взаємозв'язку природа і суспільство утворюють систему "суспільство-природа", яка функціонує відтоді, відколи з'явилась людина.

Суть різноманітних суспільних відносин між людьми зумовлена відносинами власності, що відповідають певному рівню розвитку виробництва та його продуктивних сил. Суперчності власності позначаються на ставленні людини до суспільства, інших людей і до самої себе. Відносини приватної власності розмежовують людей на різні соціальні групи, класи й зумовлюють їх боротьбу між собою. Головними цілями класової боротьби пролетаріату в економічній сфері є ліквідація приватної і створення суспільної власності, в політичній - злам буржуазної державної машини, встановлення диктатури пролетаріату й перебудова соціальне справедливого суспільства. Засобом їх досягнення є соціальна революція. Революція постає як засіб розв'язання конфлікту між постійно зростаючими продуктивними силами й консервативними виробничими відносинами. Разом з тим вона вносить радикальні зміни в систему суспільних відносин. Захопивши владу, пролетаріат розпочинає будівництво нового, комуністичного суспільства. На основі суспільних перетворень і зростання матеріального добробуту мають бути ліквідовані класи й розпочатися епоха вільної, всебічно розвинутої особистості.

Сьогодні людство вступає в нову фазу суспільне історичного мислення, наближається до третьої революції в суспільствознавстві, розпочинає "теоретичну реконструкцію" реалій та перспектив суспільного співжиття людей на засадах плюралізму власності та гармонійного поєднання загальнолюдських, класових та інших пріоритетів. Саме в цьому контексті і необхідно оцінювати місце та роль марксистської соціальної філософії в історії суспільної думки, вивчати його поряд з різноманітними соціальними доктринами, якими надзвичайно багате нинішнє суспільство.

Так, Гегель і його послідовники основою історичного розвитку вважають розгортання "абсолютної ідеї". Вона є надприродним і нічим обумовленим духовним началом, доприродною сутністю, що породжує матеріальний світ - природу, людину, суспільство. Гегелю належить важлива діалектична думка про закономірність історичного процесу.

Значного поширення набула так звана технократична точка зору. Прихильники її вважають, що вирішальним фактором суспільного розвитку виступає техніка, нові виробничі технології. Владою в такому суспільстві мають володіти технократи - люди, які володіють науково-технічними знаннями. Але її недоліком є те, що це призводить до варварського ставлення до природи, людини.

Ряд західних філософів вважають, що визначальним в житті людини і суспільства є ціннісні настанови. Цінності є не що інше, як усвідомлені інтереси. Із зміною епохи втрачають свою силу і цінності, на зміну їм приходять цінності іншої епохи. Цінності впливають не лише на пізнання та оцінку явищ, а й визначають норми взаємовідносин людей, устрій соціального життя.

Розглянуті точки зору характеризуються, в основному таким підходом до визначення причин та основи розвитку суспільства, коли спонукальними причинами людської діяльності, згідно з розглянутими концепціями, є свідомість, духовне, ідеальне.

Значна частина філософів висувають на перший план матеріальні фактори, що спричиняє більш плідне і послідовне пояснення суспільної життєдіяльності людини. Наприклад, А. Сміт говорив, що у трудовому суспільстві, щоб воно успішно функціонувало і розвивалось, необхідно дотримуватися трьох умов: панування приватної власності, не втручання держави в економіку та відсутність перешкод для всебічного розвитку особистої ініціативи.

Послідовники матеріалістичних поглядів висунули принцип матеріалістичного розуміння історії. Відповідно до цього принципу стверджується, що першоосновою розвитку є трудова виробнича діяльність людей, яка спрямована на задоволення потреб особи і насамперед матеріальних потреб суспільної людини.

Історія розвитку суспільства - це передусім історія розвитку виробничого суспільного життя, як особливого соціального виду життєдіяльності.

Виробництво - це діяльність сукупна, суспільна, це єдність пізнавальної та практичної діяльності. Ці характеристики виробництва передбачають їх розгляд як єдності матеріальних і духовних знарядь виробничої діяльності, матеріального і духовного способів освоєння природного та соціального. Єдність матеріальної та духовної сторони суспільного виробництва характеризує сутність суспільного способу життєдіяльності протягом всієї історії людства.

Однак реалізується ця єдність у специфічних історичних формах структурування суспільного виробництва. Потреби викликають до життя виробництво. Воно виникає і розвивається як процес, спрямований на задоволення матеріальних потреб людини. Потреба примушує людину визначити мету майбутніх дій. Кожна задоволена потреба породжує виникнення іншої. Це веде до удосконалення людиною знарядь праці. Наслідком зміни знарядь праці є зміна форм зв'язку між людьми в процесі виробництва, сутність їх взаємодії з природою.

Зміна засобів праці веде до зміни способів виробництва матеріальних благ. Кожний новий спосіб виробництва є якісно новим етапом, новим ступенем у розвитку суспільства. Виробляючи умови, в яких людина проживає, вона тим самим виробляє саму себе. Зі зміною способу виробництва змінюється весь уклад життя суспільства - виникають нові організації, установи, змінюються погляди людей, їхня психологія. Будь-які зміни, що відбуваються в способі виробництва, структурі соціальної системи, викликають якісні перетворення в усіх її сферах.

Матеріальне розуміння історії виводить, нас таким чином, на людину - головну дійову особу, яка втілює в собі загадку, мету і зміст історичного процесу. Але шлях до вирішення загадки лежить через дослідження об'єктивних законів суспільства, в якому індивіди, виробляючі необхідні для життя матеріальні блага, створюють одночасно і себе, і суспільство.

Спосіб виробництва матеріальних благ має два боки: відношення людини до природи (продуктивні сили) і відношення людини до людини (виробничі відносини).

Розвиток продуктивних сил є головним критерієм суспільного прогресу. Продуктивні сили - це матеріальні фактори виробництва, завдяки яким воно може здійснюватися, як цілеспрямований процес перетворення. До продуктивних сил належать люди, що здійснюють суспільне виробництво, а також засоби цього виробництва, головним компонентом яких є знаряддя праці.

До цього комплексу належать також історично набутий досвід виробництва, уміння, знання, навички, різні форми об'єднання виробничих зусиль на основі розпорядку та кооперації праці, духовні компоненти. У своїй діяльності людина оволодіває різними силами природи, перетворює їх у засоби виробництва. Вогонь, сила води, вітру, електрична та атомна енергія-це стихійні сили, які перетворюються з допомогою знань та техніки в продуктивні сили людини. Отже, до продуктивних сил суспільства належать суспільне вироблені сили самої людини, а також різноманітні сили природи, освоєні нею і поставлені на службу суспільному виробництву.

Варто зазначити, що науково-технічна революція постійно чинить зростаючий вплив на всі сфери суспільного життя, розвиток самої людини, слід врахувати, що вона є одним з соціальних процесів, і саме тому здійснюється як практична реалізація людської діяльності у конкретній системі суспільних відносин.

Виробничі відносини становлять основу всієї системи суспільних відносин. Вони визначають формування соціальної сутності людини. Соціальні характеристики будь-якого способу виробництва закладені у виробничих відносинах. Тому що, виробничі відносини відображають властивості форм власності, а також несуть у собі особливість конкретної соціальної системи.

Здійснюючи процес виробництва, люди вступають у певні відносини не тільки з природою і між собою, але із засобами виробництва. Саме це відношення і визначає різні типи виробничих відносин.

Вчення про матеріальне виробництво дає змогу осмислити сутність механізму суспільного розвитку, що важко як для теоретичного розуміння соціальних явищ, так і для вдосконалення практичних дій людей, спрямованих на перетворення свого сумнівного буття.

4. Список використаної літератури:

1. Філософія, Надольний І.Ф., Львів, „Новий світ” , 2003р.

2. Історія філософії України: Підруч. / М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин(керівники авт. колективу), І.В. Бичко та ін. -- К.: Либідь, 1993.

3. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник для студентів вузів / За ред. І.В. Бичка та ін. -- К.: Либідь, 1993.

4. Філософія: Навч. посіб. / За ред. І.Ф. Надольного. --К.: Либідь, 1996.

5. Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. - К. Генеза, 1996,-368с.

6. Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. Київ, Наукова думка, 1997.-286с.

7. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / Бичко І.Ф., Габачковський В.Г., Горак Г.І. та ін. - К.: Либідь, 1994 - 576с.

8. Філософія: Навчальний посібник / І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко, І.В.Бойченко, В.П. Розумний та ін. За ред. І.Ф. надольного - К.: Вікар. 1997 - 584с.

9.Філософія: Підручник / Г.А. Зайченко, В.М. Саратовський, І.І. Кальний та ін. За ред. Г.А. Зайченка та ін. - К.: Вища школа, 1995. - 455с.

Размещено на Allbest.ru