Середньовічна та сучасна філософія. Класична доба української філософії

Логічний негативізм

Другим різновидом неопозитивізму є логічний негативізм. Основним його представником є англійський філософ і соціолог Карл Поппер (1902 - 1994), який запропонував замінити "верифікацію", націлену на встановлення істинності тверджень шляхом їх безпосереднього зіставлення з фактами, так званою "фальсифікацією", тобто пошуками фактів, які не підтверджують, а спростовують ("фальсифікують") дане твердження. Тим самим Поппер перетворює позитивізм на своєрідний, так би мовити, "негативізм", адже навіть коли не виявлено фактів, що "фальсифікують" твердження, і останнє визнається придатним для наукового вжитку, воно кваліфікується як "виправдане", а не істинне. Таким чином, постійно зберігається можливість появи фактів, які, зрештою, сфальсифікують твердження.

Аналітична філософія

Третім різновидом неопозитивізму є аналітична філософія. її основними представниками були: Бертран Рассел (1872-1970), Джордж Мур (1873-1958), Людвіг Вітгенштейн та ін. Аналітична філософія зводить філософію до аналізу запровадження мовних засобів і висловів, що тлумачаться як справжнє джерело філософських проблем. Цей аналіз розглядається у філософії як єдиний правомірний метод філософського дослідження та спрямований на те, щоб виявляти ситуації запровадження мовних засобів, які породжують філософські проблеми. Представники аналітичної філософії доказують, що не існує реальних філософських проблем, а проблеми, які традиційно розглядаються як філософські, є або псевдопроблемами, або мають логіко-лінгвістичний характер, або потребують конкретного змістовного дослідження. Отже, основне завдання цієї філософії полягає в розробці семантичної теорії значення мовних виразів, яка є одночасно теорією розуміння. Ця течія мала значний вплив на сучасну логіку та лінгвістику.

Постпозитівізм

"Паралельно" з аналітичною філософією у 60-70-х роках виникає постпозитивізм. Основними його представниками є: Імре Лакатос (1922-1974), Томас Кун (1922-1996), Поль Фейєрабенд (1924-1996) та ін. Принциповим положенням постпозитивізму стало твердження про визначальну роль науки в житті суспільства. Воно поєднується з прагненням відокремити науку як особливу сферу раціональності від псевдонауки і передусім від метафізики та ідеології. Представники цього напряму переглянули вихідні принципи неопозитивізму щодо методології наукового пізнання, радикально переосмислили сам предмет вивчення - ним стали не окремі висловлювання, а наука як цілісна динамічна система, що розвивається, оскільки наукове знання є цілісним за своєю природою, його не можна розбити на окремі висловлювання чи незалежні один від одного рівні: емпіричний і теоретичний.

Однією з форм прояву позитивізму є методологічний напрям, який дістав назву структуралізму. Він об'єднує ряд шкіл у соціогуманітарному пізнанні, пов'язаних методом виявлення структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різноманітних перетворень і змін. У такому розумінні поняття "структура" характеризує не простий стійкий "кістяк" якогось об'єкта, а сукупність правил, за якими з одного об'єкта можна одержати другий, третій і так далі шляхом перестановки його елементів і певних симетричних перетворень. Виявлення структурних закономірностей окремих об'єктів досягається шляхом виведення відмінностей між цими об'єктами як перетворювання один в одного конкретних варіантів єдиного абстрактного інваріанта.

Головними представниками структуралізму є французький антрополог і філософ Клод Леві-Строс (1908-2009), філософ і історик культури Мітель Фуко (1926-1984), психоаналітик Жак Лакан (1901-1981), літературознавець Ролан Барт (1915-1980), один із засновників філософського напряму постмодернізму Жак Дерріда (1930-2004). Основним джерелом розробки методології філософського структуралізму була книга видатного швейцарського мовознавця Фердінанда де Соссюра (1857-1913) "Курс загальної лінгвістики" (1916).

Тейярдизм

У релігійній філософії XX ст. значне місце посідає тейярдизм. Заснував теорію тейярдизму П'єр Тейяр де Шарден (1881-1955) - видатний французький палеонтолог і антрополог. У своїх працях "Гімн Всесвіту", "Феномен людини" Тейяр де Шарден намагається узгодити релігійний світогляд з досягненнями сучасної науки. Він вважав, що сучасна наука істотно скорегувала середньовічну конструкцію світобудови, довела, що світ перебуває в постійному русі та розвитку. Тому необхідно докорінно переосмислити християнське світорозуміння. Центральним методологічним принципом сучасного мислення французький теолог проголосив еволюціонізм. Відмовившись від старозавітного міфу про одноразовий акт творіння Богом світу, Тейяр де Шарден висуває свою теорію космогенезу, де основними точками процесу розвитку Всесвіту виступають такі три етапи: "переджиття" (фізична оболонка), "життя" (органічна оболонка), "мислення" і "наджиття". На етапі мислення з'являється людина, яка концентрує в собі психічну енергію, творить ноосферу, персоналізує світ. Така діяльність врешті-решт веде до формування "наджиття".

На цьому рівні виникає вища форма в розвитку світу - духовна оболонка. Керують космічним процесом не природні закони, які вивчає наука, а надкосмічний Бог, якого Тейяр де Шарден називає "точкою Омега". У "точці Омега" підсумовується і збирається у своїй довершеності та цілісності велика кількість свідомості, яка поступово перетворюється на Землі на ноогенез. "Наджиття", таким чином, знаменує стан єднання душ людей після завершення історії в космічному Христі. "Точка Омега" є центром Всесвіту і символізує собою Христа, співпричетного до Всесвіту і одночасно трансцендентного до нього.

Історіософські погляди Тейяра де Шардена позначені гуманістично-християнсько-ліберальною спрямованістю. Людство, згідно з його поглядами, рухається в ході історії шляхом універсалізації зв'язків між країнами і народами до стану великої "монади". Він вірив у силу союзу християнства і гуманізму, покликаних згуртувати всіх людей планети, висунув ідею поєднання науки і містики як панацеї від усіх бід сучасності.

У цілому концепція П'єра Тейяра де Шардена глибоко суперечлива - це складна суміш наукових прогнозів, утопізму, абстрактного гуманізму, містицизму й традиційного теїзму. Тейярдизм досить впливовий серед "лівих" католиків, які видають це вчення за "новий світогляд", що нібито вказує шляхи поєднання науки і релігії.

Персоналізм

До релігійної філософії XX ст. належить і такий напрям, як персоналізм (від лат. persona - особа). Основні положення персоналізму такі:

а) центральне поняття - особа, але не просто як реальна людина, особистість, а як першоелемент буття, духовна сутність, якій властиві активність, воля, самосвідомість; витоки людської особи йдуть від Верховної особи, тобто Бога;

б) світ (природа) є сукупністю духовних осіб, найвища з яких - Бог; все матеріальне є наслідком творчої активності особи: все - загальне - творчість Бога, конкретні речі - творчість людини; матеріальне має значення лише тоді, коли входить у досвід особи;

в) процес пізнання здійснюється індивідуальною особою завдяки її оцінювальній здатності (здатності визначати цінність об'єктів);

г) взаємовідносини особи і суспільства є ворожими (антагоністичними); зняття ворожості можливе через самовдосконалення особи і оновлення суспільства. Оновлення суспільства також зводиться до духовного оновлення особи. Тобто за перетворенням особи настає перетворення суспільства.

Персоналізм існує у двох варіантах: американському і французькому. Американський персоналізм (з кінця XIX ст.) виникає як своєрідна реакція на деперсоналізацію і дегуманізацію особи в умовах техногенного прогресу і бюрократизованого суспільства. Його засновником був Борден Боун (1847-1910). Продовжили його вчення Джорж Хаусон (1834-1916), Мері Калкінс (1863-1930), Вільям Хокінг (1873-1966), Ральф Флюелінг (1871-1960), Едгар Брайтмен (1884-1954). На відміну від американського (більш абстрактного і академічного вчення) французький персоналізм, що виникає в 30-ті роки XX ст., був набагато ближчим до життя. Це філософська доктрина, яка в осмисленні сучасного світу виходить з проблем "тотального" розвитку людини на основі примату (першості) духовних цінностей.

Французький персоналізм виник з групи інтелігентів, котрі об'єднувалися навколо журналу "Esprit" ("Дух"). Очолював групу Еммануель Муньє ( 1905-1950). Серед його представників-Поль-Луї Ландсберг (1901-1944), Габріель Мадіньє (1895-1958), Поль Рікьор, Жан-Марі Доменак (нар. у 1913 p.).

Отже, основні орієнтації сучасної релігійної філософії полягають у:

1) повороті від теоцентризму до антропоцентризму, визнанні абсолютної цінності людини;

2) спробі скоригувати релігійну філософію і науку;

3) спиранні теорії пізнання на такі течії, як герменевтика, структуралізм та ін.;

4) визнанні важливості збереження гуманістичної орієнтації культури;

5) увазі до проблеми суспільного розвитку;

6) екуменістичному зближенні релігій як засобу пом'якшення драматичних суперечностей сучасності.

Марксистська філософія: класичний і сучасний етапи

Марксизм-філософія, економічна і соціально-політична доктрина, що за останні майже півтора століття існування так чи інакше вплинула на долю людства. Його творці - Карп Маркс (1818-1883), Фрідріх Енгельс (1820-1895); час створення - 40-ві роки XIX ст. Об'єктивними факторами виникнення марксистської філософії були такі:

а) соціально-економічні і політичні передумови. До них слід віднести: утвердження буржуазних суспільних відносин; формування пролетаріату як класу, вихід його на політичну арену; потреба робітничого класу в теоретичному усвідомленні своєї ролі;

б) природничо-наукові передумови. Особливе місце тут належить трьом великим відкриттям. Це - відкриття закону збереження і перетворення енергії і речовини; відкриття клітинної будови живих організмів; відкриття Ч. Дарвіна щодо еволюційного походження живих організмів.

Успіхи природознавства, великі відкриття дали Марксу й Енгельсу певний матеріал для філософських узагальнень, для створення нового світогляду;

в) теоретичні джерела. Головними, безпосередніми і найважливішими були такі джерела: класична німецька філософія (особливо праці Г. Гегеля і Л. Фейєрбаха); англійська політична економія (Д. Рікардо, А. Сміт); французький утопічний соціалізм (А. Сен-Симон, Ш. Фур'є та ін.).

Свої філософські погляди Маркс і Енгельс виклали в таких наукових працях - Маркс: "До критики гегелівської філософії права" (1843), "Тези про Фейєрбаха" (1845), "До критики політичної економії" (1859), "Капітал" (1867,1885,1894); Енгельс: "Становище робітничого класу в Англії" (1845), "Походження сім'ї, приватної власності і держави" (1884), "Анти-Дюринг" (1878), "Діалектика природи" (1882), "Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії" (1886); Маркс і Енгельс: "Святе сімейство" (1856), "Маніфест Комуністичної партії" (1848).

У чому ж полягала новизна філософських поглядів Маркса та Енгельса?

1. Філософська основа марксизму заснована на поєднанні матеріалізму з діалектикою, на так званому діалектичному матеріалізмі. І (є одне із надбань марксизму. Відомо, що діалектичні закономірності були сформульовані Гегелем. Проте Гегель вважав, що вони є законами розвитку ідей, понять. На противагу Гегелю, Маркс і Енгельс відкрили діалектику речей і показали, що діалектика понять є відображенням у свідомості людини діалектики об'єктивного світу.

2. Особливе місце у філософії марксизму посідає проблема людини. Розуміння людини в домарксистській матеріалістичній філософії зводилося до того, що людина - частина природи, активна, свідома істота, яка має права на свободу і потребує гуманного ставлення до себе (французький матеріалізм XVII] ст. і вчення Л. Фейєрбаха). Маркс та Енгельс почали розглядати людину не лише як продукт природи, а й як соціальний феномен, причому акцент робили на її соціальних характеристиках.

3. Розвиток суспільства в марксизмі розглядається з матеріалістичних позицій. Попередня філософія вбачала джерело розвитку суспільства в ідеях. Філософія марксизму переносить акцент на економічне життя суспільства, насамперед на сферу матеріального виробництва. Вона послідовно проводить думку, що в основі суспільного розвитку лежить спосіб виробництва матеріальних благ. Минуле і майбутнє людства в цій філософії постає як послідовний процес зміни способів виробництва. Ось чому філософію марксизму називають також історичним матеріалізмом.

4. Червоною ниткою через увесь марксизм проходить ідея знищення приватної власності. Приватна власність, за Марксом, є найглибшим джерелом, витоком усіх соціальних бід, і тому саме її потрібно ліквідувати. На цьому підґрунті Маркс будує концепцію "розумної держави й розумного суспільства" (комунізму), в якому всі люди будуть мати рівні права, однакові соціальні можливості для реалізації сутнісних сил. Єдиним способом знищення приватної власності й утворення нового соціального ладу Маркс вважав соціалістичну революцію.

5. Важливе місце в філософії марксизму посідає проблема практики. Вона трактується як матеріальна предметно-чуттєва, цілеспрямована діяльність людини, завдяки якій змінюється природний і суспільний світ, зокрема сама людина. Вищим рівнем практики Маркс і Енгельс вважали революційну зміну суспільних відносин. Революційна практика пролетаріату і широких народних мас мала бути тим важелем, за допомогою якого ця філософська теорія могла реалізуватися.

6. Важливою характеристикою марксистської філософії є її атеїзм. У цьому вченні релігія зазнає нищівної критики. Для цього використовуються досягнення науки і надбання попередньої філософії, насамперед французьких просвітителів XVIII ст. та вчення Людвіга Фейербаха.

Особливий вплив марксистська філософія мала на діячів російського революційного руху, передусім на Володимира Леніна (1870-1924) - творця більшовизму. Внаслідок історичних реалій, що склалися в царській імперії в жовтні 1917 р., Ленін і його соратники реалізували марксизм на практиці. Так виникла нова "пролетарсько-робітнича" держава - СРСР. Однак реальна практика соціалізму, зокрема диктатура пролетаріату, виявилася зовсім не такою, якою вона уявлялася її творцям. V результаті соціалістичного будівництва утворилося не суспільство соціальної справедливості та рівності, як передбачали основоположники марксизму, а суспільство з тоталітарним режимом на чолі з купкою обраних правителів, які вважали себе "вірними продовжувачами справи марксизму-ленінізму".

Практичне втілення марксизму в Росії поклало початок 73-річної побудови "комуністичного раю" на землі. Це будівництво розкололо світ на дві ворожі, протилежні за ідеологією суспільно-політичні системи. Догматизоване марксистське вчення стало офіційним філософським вченням у новоутвореній країні робітників і селян. Марксистська філософія перетворилася з галузі культури на ідеологічний катехізис соціалізму і комунізму. Філософські системи, що відрізнялися від марксистських, оголошувалися хибними, ненауковими, а їх прихильники - ворогами народу та існуючої державної системи.

Захід не сприйняв основоположних ідей марксизму. Крім Росії, марксизм ніде не перетворився ні на більшовизм, ні на сталінізм. На Заході еволюція марксизму була зовсім іншою, із нього виросла європейська соціал-демократія. Зауважимо: марксизм ніколи не був на Заході державною ідеологією, а освоювався як важлива складова частина широкої і розгалуженої соціально-критичної традиції.

Неомарксизм

Не маючи змоги показати всю різноманітність сучасної марксистської філософії, розглянемо най відомі ший її напрям - неомарксизм. Неомарксизм - це сукупність марксистських і промарксистських течій, що характеризуються критичним ставленням до капіталізму, "реального соціалізму" і його "марксистсько-ленінської" ідеології. Неомарксизм поділяється на два основних напрями: діалектико-гуманістичний і сцієнтичний. Засновниками першого вважаються Дйордь Лукач (1885-1971) і Антоніо Грамші (1891 -1937). 92

Вони та їх послідовники вважали традиційний марксизм недостатньо людяним, тому прагнули поставити в центр марксистської філософії людину як суб'єкта історичної дії. Водночас неомарксизм часто використовує ідеї немарксистської філософії, що створює в межах "діалектико-гуманістичного" напряму спектр різних течій. Основними течіями є такі:

а) франкфуртська школа, до якої належали Герберт Маркузе (1898-1979), Теодор Адорно (1903-1969), Юрген Хабермас (нар. 1929 р.). Використовуючи окремі положення марксизму для критики сучасного високорозвиненого індустріального суспільства, вони водночас виступали з "ліворадикальною" критикою соціалізму. Популярність франкфуртської школи зросла на Заході із розвитком руху "нових лівих", який критикував Західну культуру в середовищі інтелігенції;

б) фрейдомарксизм набув популярності в 60-70-х роках XX ст. Фрейдомарксисти Вільгельм Райх (1879-1957), Еріх Фромм (1900-1980) та ін. прагнули поєднати проблематику фрейдизму із соціальною проблематикою марксизму. Вони досліджували деформації психічної структури особистості і шукали шляхи їх подолання;

в) екзистенціалістський марксизм виник у Франції в 50-60-х роках під впливом праць Жана Поля Сартра (1905-1980) і Моріса Мерло-Понті (1908-1961). Основна проблематика цієї теорії-"реабілітація" гуманістичної концепції "молодого Маркса", за допомогою екзистенціонального розуміння сутності людини, негегельянської діалектики, елементів феноменології і "філософії життя";

г) феноменологічний марксизм виник в Італії і США. Його основоположником вважають Альфреда Шюца (1899-1959), ідеї якого стали вихідним пунктом різноманітних концепцій цієї школи. Для найновіших варіантів феноменологічного марксизму є характерним: заперечення об'єктивного існування соціальних структур; ототожнення структур взаємодії з уявленнями про них індивідів, які взаємодіють; відмова від об'єктивного дослідження соціальних явищ задля "розуміння", "вживання", "співчутливого" опису.

Представники другого - сцієнтистського напряму неомарксизму вважають марксистське вчення про суспільство недостатньо науковим. Вони апелюють передусім до економічних праць зрілого Маркса, матеріалістичної гносеології та аналізу класів.

Отже, неомарксизм характеризується різноманітністю течій, концепцій, ідей, які багато в чому відрізняються від теоретичних положень первісного марксизму.

Останніми роками, у зв'язку з розгортанням найгострішої світової економічної кризи, у широких колах вчених, економістів, політиків усього світу посилився інтерес як до головної праці К. Маркса "Капіталу", так до економічних та філософських ідей марксизму взагалі. У цілому марксизм потребує не апологетів і руйнівників, а справжньої критики і розвитку. Оновлений і звільнений від догматів та помилок, він може і повинен поряд з іншими філософськими школами та напрямами шукати і знаходити відповіді на запитання, що постали перед людством на початку XXI ст.

1. Сучасна філософія у багатьох відношення являє собою своєрідне і цікаве явище: на відміну від попередніх етапів розвитку європейської філософії, вона активізує і широко використовує не лише останні, найновіші концепції та здобутки, а, фактично, усю попередню історію філософії. У результаті цього вона постає надзвичайно різноманітною, із майже неозорою широтою проблематики.

2. Суттєвою характеристикою ірраціоналістично-гуманістичного напряму сучасної філософії є її різноманітність та різноплановість. Це пояснюється особливим місцем проблеми людини в сучасному мисленні. Впливовими тут є: філософія життя, феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика, філософська антропологія, психоаналіз, постмодернізм.

3. Авторитетною течією сучасної західної філософії є неопозитивізм. В його основі лежить переконання в можливості вирішення філософсько-методологічних питань науки, абстрагуючись від філософії і ґрунтуючись лише на позитивному знанні. Досліджуючи широке коло методологічних проблем, неопозитивізм сприяє розвитку науки, становленню адекватних уявлень про наукове пізнання.

4. У духовному житті світу вагоме місце належить релігійній філософії. Найбільш авторитетним її напрямом є неотомізм, офіційна філософська доктрина Ватикану. Неотомізм розглядає людину у невід'ємних зв'язках із Богом, Абсолютом та наполягає на її особливому космічному призначенні.

5. Чільне місце у свідомості і практиці людства ХХ-ХХІ ст. посідає марксизм. Це філософська, економічна і соціально-політична доктрини на, в якій зроблена спроба дати цілісне уявлення про світ, людину, суспільство, загальні закони його розвитку, соціально-класові суперечності та шляхи їх подолання.

філософія патристика схоластика неопозитивізм

Класична доба української філософії

Подальший розвиток філософської думки пов'язаний із діяльністю Г.С. Сковороди(1702 - 1794 рр.). Ідейно-теоретичні підвалини його філософії ґрунтуються на працях давньогрецьких мислителів. Об'єктом дослідження для нього є сама філософія, проблеми людського життя, зокрема моральні.

Мислитель виходить з того, що предметом філософії є людина. Вона є ключем для розкриття всіх таємниць природи і суспільства, а філософія - це засіб, знаряддя розв'язання суспільно-практичних проблем. Філософія окреслює шляхи досягнення щастя людиною. Вона тлумачиться не як чиста теорія, а як практична філософія. На думку Сковороди, філософія організовує, скеровує всі справи до тієї мети, щоб дати життя нашому духу, благородство серцю і світлість думкам. Він вважав, що з філософією ми маємо справу тоді, коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, а відтак - усе в світі світле, щасливе й бажане.

Гуманізм філософії Сковороди ґрунтується на кордоцентризмі. "Головою усього в людині є серце". Воно дійсно в людині Людина. Серце є "корінь життя і обитель вогню та любові" - це зерно, що проросло і небеса і землю. Воно все в собі уміщує, утверджує мудрість, і тримає "коло земне і порох нашої плоті".

Сковорода визнає існування двох натур: видимої (зовнішньої, тіньової) - світу матеріальних об'єктів, речей, предметів, землі тощо, і невидимої (внутрішньої, світлої) - духу, істини, вічності, Бога. Характерно, що Бог для нього є, з одного боку, природа в усіх її багатоманітних проявах, а з іншого - "джерело", "сонце", "світло". Ці натури притаманні кожному з трьох взаємодіючих світів: макрокосму (великому світу), в якому "живе все породжене"; мікрокосму, або людині - це маленький "світик", "світочок", котрий глибиною не поступається великому, і певним чином охоплює останній та символічному світу (Біблії).

Видима натура макрокосму є "нікчемністю", "тінню" справжньої невидимої натури (Бога). Макрокосм, таким чином, є специфічною єдністю, що характеризується і нерозривністю і, водночас, - "незілляністю". Це "двоє в одному і одне в двох". Існування матерії є "корелятором" існування Бога. Світ (всі світи) - це тінь Бога, яка ніколи не віддаляється, не зникає доти, доки існує носій (живий об'єкт, дерево тощо).

Людина (мікрокосм) також є єдністю видимої (емпіричної, тілесної) та невидимої (внутрішньої, справжньої, істинної) натур. Емпірична натура є "тінню", "тьмою", "тлінням" тієї дійсної, "внутрішньої" натури людини. Людина не пасивно, а активно відтворює структуру макрокосму, гармонійно взаємодіє з ним, оскільки її єством є Бог. "Діалектичне коло", парадокс позиції Сковороди полягає в тому, що заклик "пізнай себе" означає пізнати Бога, а пізнаючи Бога, ми пізнаємо себе.

Гармонізація великого і малого світу встановлюється не автоматично, само собою, а за допомогою творчої ініціативи людини. Засобів досягнення цієї гармонізації існує безліч, кожна людина має віднайти свій власний ("сродний") шлях, неповторний і унікальний спосіб життя в світі. Ці способи з'являються людині символічно, через третій світ (світ символів) - Біблію. Тут також існують дві натури: "видима" - предметний образ символу і "невидима"- смисл, розшифровка змісту символу. За Сковородою, "видима" натура світу символів - Біблія є брехня, шал Божий, але "в цих брехнях, як у лушпинні, закрилося сім'я істини". Через розшифровку символів видимої натури лежить шлях до "невидимої" натури третього світу (тобто до істини). Розшифровка символів не є суто теоретичною дією людини, вона охоплює всю сферу її життєдіяльності і вимагає вміння бачити за оманливою зовнішністю реалії життя, їх духовний сенс. Вона має на меті знайти відповідний ("сродний") спосіб гармонійних взаємин людини з макрокосмом.

Правильний вибір життєвого шляху, успіх того чи іншого пошуку полягає в "сродності праці". "Роби те, для чого народжений", і будеш щасливим. Невміння чи небажання творчого пошуку "сродної праці" приводить людину до нещастя.

Критерій щастя людини в "сродності" зі світом, природою та рідним краєм, з одного боку, є індивідуальним (особистим, унікальним і неповторним), а з іншого, - загальним (спільним, "сродним"), і дає змогу "сродної праці" для всіх людей, суспільства тощо. Таким чином, життя у світі проявляється у "нерівній рівності", "нерівна усім рівність".

Проблеми теорії пізнання, думки про розвиток також знайшли своє висвітлення у філософії Сковороди. В соціальному плані він критикує неробство, паразитизм, свавілля поміщиків, розкриває злиденність і безправ'я трудового народу та протестує проти соціальної нерівності. Його ідеалом є "Горний І Єрусалим", або горна республіка, де взаємини між людьми будуються на основі духовної природи, високої моралі, свободи і рівності.

Оригінальні думки в цей період висловлював іЯ.П. Козельський, що розвивав ідеї М.ВЛомоносова та французьких просвітників-матеріалістів XVIII ст. Він виходив із об'єктивного існування світу, незалежного від свідомості та надприродних сил. Вважав, що природа розвивається за об'єктивними законами. Стверджував, що матерія ніким не створюється й існує у просторі й часі. Він не лише розмежовує, а й вивільняє науку і філософію від теології. Вирішення суспільних проблем вбачав в урядових реформах. Одним із перших засудив феодально-кріпосницький лад, тиранію і деспотизм, та обґрунтував необхідність ліквідації самодержавства і побудови нового суспільства на інших соціально-економічних, політичних та моральних засадах.

Антикріпосницькі ідеї, протест проти політики царизму висловлювали також І. П. Котляревський, П. П. Гулак-Артемовський, Г. Ф. Квітка-Основ'яненко, Є. П. Гребінка, Л. І. Глібов та ін. Пробудженню національної самосвідомості, захисту української мови та літератури сприяли своєю творчістю Т.Вагилевич, Я.Головацький, М.Шашкевич та ін.

Для поширення та популяризації ідей німецької класичної філософії на українському ґрунті доклали значних зусиль С. Гогоцький, П. Лодій, О. Новицький, Я. Рубан, Й. Шад, Л. Якоб. Вони здійснили критичний аналіз філософії І.Канта, Г.Фіхте, Ф.Шеллінга, Г. Гегеля, Л.Фейєрбаха, перекладаючи їх праці російською мовою.

Новицький та Гогоцький відкидали раціоналізм гегелівської філософії. Найцінніше, вважали вони, "живе в переконаннях серця, а не в поняттях розуму". Послідовники Й. Шада - Д. Дудрович, П. Любавський, Г. Ризький, Т. Осиповський із матеріалістичних позицій піддали критиці ідеалістичну філософію, розробляли проблеми пізнання, мислення й мови. Для їх філософії характерний деїзм і непослідовність.

Філософські аспекти соціально-політичної думки знайшли своє відображення і в творчості Т. Г. Шевченка. Проблеми людини, її прагнень і переживань, інтересів і потреб, сенсу життя та щастя розглядаються ним у контексті засудження кріпосницького ладу, монархічної влади, тиранії та сваволі панства. У своїх творах він закликав до знищення кріпацтва, до боротьби проти соціального та національного гноблення. Національному визволенню, утвердженню незалежної української держави Шевченко надавав пріоритетного значення. Ця ідея пронизує всю творчість мислителя і є "наріжним каменем" його філософствування.

Антимонархічні, антиклерикальні, просвітницькі ідеї набувають значного поширення серед учасників Південного товариства декабристів. П. І. Пестель, С. І. Муравйов-Апостол, М. П. Бестужев - Рюмін, брати П. І. та А І. Борисови, Ю. К Люблінський та інші ставили за мету повалення самодержавства і створення федерації словянських республік. їхні ідеї вплинули на теоретичну і практичну діяльність членів Кирило-Мефодіївського товариства. М. Костомаров, П. Куліш, Т.Г.Шевченко, М. Гулак, В. Білозерськи й та інші захищали народну мову, вважаючи її виявом "глибини" людського єства, безпосереднім "голосом серця". П.Куліш стверджував, що існує дві мови: "мова серця" і штучна "мова розуму". Утверджували єдність людини з рідною землею, яка твердо, мов дуб зелений, на "своїй рідній землі стоїть". Проповідували духовність, оскільки тільки дух оновлює, а буква (матеріальне) вбиває. Вони внесли значний вклад до скарбниці української культури, дослідження етнонаціонального менталітету.

Природничо-наукові підходи до вивчення світу були властиві таким відомим вченим, як М. І. Козлов, В. І. Лапшин. М. О. Максимович, Т.Ф. Осиповський, М. В. Остроградськи й, А І. Стойкович, П. М. Шумлянський та інші. Спираючись на філософські ідеї, вони показували, що ідеалізм (антиматеріалізм) гальмує розвиток природознавства.

Значний вплив на розвиток філософської думки в Україні та наближення її до західноєвропейського рівня мав П. Д. Юркевич. У своїх пралях "Ідея", "Матеріалізм і завдання філософії", "Серце і його значення в духовному житті людини" та інших він виклав основи своєї "Філософії серця". В цій філософській концепції мислитель особливого значення надавав ідеї. На Його думку, ідея потрібна не лише філософському, а й природничо-науковому пізнанню. Він високо цінував природничі науки, прийоми й методи цих наук, і використовував їх для дослідження психологічних явиш та наук про дух.

Юркевич відкидав як філософію матеріалізму, так і філософію ідеалізму, зокрема критично-негативно ставився до Гегеля. Недолік цих систем убачав у ігноруванні індивідуального, неповторимого, конкретного тощо. Подолання крайнощів матеріалізму та ідеалізму мислитель вбачав у розробці концепції "філософії серця". Серце - основа неповторності й унікальності людської особистості, тоді як розум виявляє (фіксує) загальне. В серці творяться такі події і явища історії, які неможливо раціонально вивести. Більше того, джерело явищ, що характеризують особливість людини також знаходиться в серці, вони не випливають "з жодного загального поняття чи закону".

Розум, "голова", зазначає Юркевич, керує, планує та диригує, але породжує - серце. Воно продукує явища душевного життя, які не можуть бути з'ясовані, виходячи із загальних закономірностей психіки. Туди, де діє правильність, загальна закономірність, - серце не втручається, а лише "спостерігає", поступово, раз від разу, розкриваючи себе в цій сфері.

Значно вплинула на розвиток філософії в Україні діяльність О. О. Потебні. У філософсько-лінгвістичних працях "Мысль и язык", "Из лекций по теории словесности" та інших він із матеріалістичних позицій вирішує проблеми пізнання, пов'язуючи їх з мовою. Основою пізнання він вважав чуттєвий досвід. Проте останній, сам по собі, не здатний дати знання загального та необхідного, досягнення якого забезпечує раціональне мислення. Розвиток мислення без мови неможливий. Завдяки мові, на думку Потебні, людина починає творчо діяти, а її духовний розвиток він пов'язує з розвитком мови. "Мова - це засіб не стільки виражати готову істину, скільки відкривати раніше невідому". Глибокі думки виказав у плані дослідження національних відносин, національної ідеї, в якій мислитель вбачав "месіанське начало", рушійну силу розвитку суспільства.

Подібні думки розвивав і М. П.Драгоманов. У працях "Рай і поступ", "Про волю віри" та інших він проводив ідею боротьби з царським самодержавством, вважаючи його основною причиною існування соціальної нерівності та бідності в суспільстві. Лише докорінні зміни суспільного ладу дадуть змогу усунути подібні явища. Вирішення соціальних проблем пов'язував з еволюційними перетвореннями, не відкидаючи революційних методів боротьби. В концепцію соціальної революції* поклав ідею мирного розвитку суспільства через підняття освітнього рівня народу.

Великого значення надавав праву спілкуватися рідною мовою, захищав необхідність розвитку української культури. Національні проблеми (питання) пов'язував з досягненням політичних свобод. Вважав справу визволення трудового народу з під соціального гніту інтернаціональною, а майбутню українську державу уявляв як федеративний союз чотирьох вільних республік.

Поширюючи ідеї розвитку природи, матеріалістичної філософії на розуміння життя суспільства та спираючись на досягнення природознавства, С. П. Подолинський обґрунтував закономірність перемоги соціальної революції. Історію суспільства він розглядав як закономірний процес зміни одного суспільного ладу на інший, прогресивніший. Перебудову суспільного життя вважав можливим здійснити за допомогою народної революції. На Його думку, засоби виробництва у промисловості та суспільному господарстві повинні перейти до рук трудового народу, робітничих і селянських асоціацій.

Із закликом до радикальних змін суспільного ладу, усвідомлення людьми свого становища звертався М. І. Павлик. Він вважав, що завдяки просвітництву можна вирішити наявні проблеми. Розум, наука і філософія завжди виводили й надалі виводитимуть людство із темряви й біди.

Значний пласт філософсько-соціологічної думки на Україні пов'язаний з діяльністю І.Я. Франка. З матеріалістичних позицій та ідеї розвитку (природи, суспільства) тлумачить, обґрунтовує і вирішує проблеми український мислитель. Визнає вічність, незнищуваність і нестворюваність матерії, все загальність змін, руху і обміну в світі. Пізнання розглядає як процес відображення людською свідомістю предметів об'єктивного світу. Тому поза природою не існує пізнання.

Франко, на відміну від Драгоманова, Подолинського та інших, популяризуючи марксизм на україномовному терені, критичніше, тверезо ставився до ідей Маркса й Енгельса. Для нього марксизм не був догмою, він виробив своє власне розуміння сутності суспільного розвитку. У вільній праці, щасті, житті і свободі він вбачає вищий ідеал людини. В разі неефективності мирних засобів, вимагав революційного перетворення суспільства на основі праці, правди і науки. Не виключав можливості застосування сили для зміни існуючих порядків.

Значних зусиль докладав Франко для утвердження української мови, формування національної свідомості та самосвідомості. Поставив собі та українській інтелігенції важливе завдання - витворити із величезної, аморфної етнічної маси народу українську Націю, соціокультурний організм, здатний до самостійного політико-державного життя. Він вважав, що ці завдання можна вирішити на ґрунті пріоритету загальнолюдських цінностей та гуманістичних принципів життя над національними, утверджуючи освітні традиції, відкриваючи нові навчальні заклади, створюючи власну пресу, розвиваючи мову, письменство тощо.

Подальший розвиток філософської думки в Україні пов'язаний із діяльністю філософствуючих літераторів. М.М. Коцюбинський досліджував проблеми відчуження людини, втрати органічного зв'язку з матір'ю-природою, землею. Причину такого стану він вбачав у "завойовницькому" ставленні людини до природи. "Перемога" людини над природою в кінцевому підсумку обертається для неї поразкою. Вихід із такого становища вбачав у встановленні постійного діалогу з природою як із своїм "внутрішнім" - "Я". Вважав, що Любов до природного буття детермінується "серцем", звідси і "побожне" ставлення до довкілля (природи, землі тощо).

Активне, перетворювальне ставлення до дійсності пропагувала Леся Українка. Вона глибоко вірила в пізнавальні можливості людини, закликала до знищення монархічного ладу і встановлення демократичного суспільства. Нищівно критикувала ідеалістичну філософію (неокантіанство, містицизм, спіритуалізм тощо) і релігію. Відкидала спроби представити раннє християнство як комуністичну течію. В народі вбачала могутню силу суспільного розвитку, творця всіх матеріальних і духовних благ та цінностей. її творчість глибоко патріотична й, водночас, пронизана ідеями дружби народів.

Прихильником національно-комуністичних ідей був В.К. Винниченко. У своїй праці "Відродження нації" негативно оцінює злуку з Росією, твердить, що Україна та її народ багато втратили від цього "об'єднання". "Денаціоналізація, нищення рідних форм розвитку зумовили зубожіння, здичавіння колись квітучого краю та людності"1.

Багато в чому погоджуючись з марксизмом, Винниченко під впливом змін та інших факторів поступово переходить на позиції "конкордизму". Згідно з цією позицією людина має жити в "згоді" сама з собою, з природою, з іншими людьми. У соціально-політичному плані Винниченко під кінець життя активно проповідував ідею зближення ("конвергенції") соціалізму й капіталізму, яка найповніше проявилася в романі "Слово за тобою, Сталіне!". Багато розмірковує над проблемою сенсу цивілізації. Екзистенціальні мотиви (біль, переживання, оптимізм) властиві загалом творчості В.Винниченка.

Сучасна українська філософія

Розвиток української філософської думки після 1917 р. є складним і суперечливим. Слід зазначити, що вже з 20-х років в Україні з'являються два філософських центри. Як харківські, так і київські мислителі головну увагу приділяють дослідженню української філософської спадщини, естетичних і культурних надбань народу. Так, історик Д. І. Багалій видав монографію про Г.С. Сковороду, а етнограф і літературознавець М.Ф.Сумцов - працю з історії філософської думки в Україні. Дослідженням філософських проблем природознавства, спеціальної та загальної теорії відносності, квантової механіки і електродинаміки, мікробіології і фізіології рослин, біології головного мозку і таким іншим займалися такі видатні вчені -філософи: Д.1. Блохінцев, В. П. Затонський, О. В. Палладій, С. Ю. Семковський, М.Г.Холодний, В. О. Юринецьтаін.

Проблеми обґрунтування наукової картини світу, взаємин людини (суспільства) з природою (довкіллям), формування біосферного мислення знайшли відображення у творчості В. І. Вернадського. Вчений вважав, що з виникненням людського розуму розпочинається якісно новий етап еволюції Всесвіту. Людина поступово перетворює біосферу в ноосферу (сферу розуму). Він високо цінував філософські знання, розробляв проблеми методології науки, досліджував співвідношення філософії та природознавства, проблеми наукової творчості тощо. Захищав свободу науки та наукового пошуку, виступав проти втручання держави в діяльність науковців, постійно вболівав за Україну, боровся за збереження мовної та культурної самобутності українського народу.

На жаль, із 30-х років в силу тих обставин, що склались у Радянському Союзі, філософські дослідження згортаються, підпорядковуються ідеологічним вимогам партії та уряду. Філософія стає служницею політики. Апологія рішень з'їздів та пленумів компартії стали головним у діяльності більшості філософів, що істотно знизило теоретичний рівень досліджень у 30 - 50-ті роки.

Якісно новий етап розвитку філософської думки в Україні розпочався з 60-х років. Пом'якшення політичного клімату сприяло створенню атмосфери творчого пошуку, об'єктивного підходу до аналізу складних явищ суспільного життя. "Шестидесятники" розхитували підвалини догматизму, партійної ортодоксії та консерватизму. П. В. Копнін та його однодумці утверджували нове бачення філософії, закликали з нових позицій осмислювати західноєвропейську філософську думку. Здійснюється розробка проблем логіки наукового пошуку, теорії пізнання, закономірностей побудови і розвитку наукової теорії, логіко-гносеологічних проблем евристики, типології форм мислення тощо.

С.Б.Кримський, М.В.Попович, П.Ф.Йолон, Е.С.Ледніков та інші плідно працювали на ниві методології науки, а філософські проблеми природознавства (фізики, біології, астрономії, математики тощо) досліджували В.М.Глушков, А.П.Маркевич, П.С.Дяшлевий, І.Г.Підоплічий, К.М.Ситник, О.К.Кедровський, Р. В. Чаговець і багато інших. Проблеми науково-технічного прогресу та науково-технічної революції досліджувалися М.Ф. Тарасенком, аналіз категоріальної структури світогляду був у центрі наукових пошуків В.І.Шинкарука, О. І. Яценка, В.П.Іванова, В. Г.Табачковського та інших. Результати соціологічних досліджень проблем студентської молоді, розвитку її творчих здібностей, художньо-естетичної культури знайшли відображення в працях І.М.Попової, ВЛ.Астахової, В.П.Андрущенка, Е.О.Якуби та ін.

Значна кількість наукових праць присвячена розробці методолога застосування в природничих і гуманітарних науках принципів і методів матеріалістичної діалектики. В цьому руслі активно працювали колективи під керівництвом М.О.Парнюка, М.Л.Злотіної, Е.Дулумана, В. П. Ключниковата інших. Дослідженню вітчизняної філософії приділяли увагу М. В. Нічик, В. С. Горський, Д. X. Острянин та ін. Завдяки їх зусиллям вдалося об'єктивно висвітлити зміст української філософської думки і показати її місце в контексті світової культури. В. І. Шинкарук, І. В. Бичко, Г. А. Заїченко, Ю. В. Кушаков, П. Т. Гордієнко та інші плідно працювали на ниві дослідження філософської думки. Вони ґрунтовно вивчали західноєвропейську філософію XVII - XIX ст., а згодом і XX ст. Слід зазначити, що актуальні філософські проблеми отримували висвітлення на сторінках спеціальних журналів та в матеріалах конференцій, симпозіумів тощо.

Поряд із вітчизняною філософською думкою значний її пласт пов'язаний з діяльністю мислителів української діаспори. її представники значної уваги надавали розробці проблем політичної філософії, аналізу філософської проблематики в контексті традиційної класичної філософії та власне українських етнонаціональних проблем. При цьому слід зазначити, що вузькоспеціалізований розподіл інтересів є умовним, оскільки автори поряд з основною досліджували цілий ряд інших, не менш важливих, проблем.

Значною постаттю серед представників діаспори був В. Липинський, який зосередив свою увагу на проблемах політичної філософії, зокрема державотворення. Він вважав, що останнє має завершитися побудовою монархічного ладу, в якому аристократична меншість (еліта) повинна повести за собою пасивну більшість нації, народу. На його думку, процес державотворення має спиратися на месіанську ідеологію, яка нібито є "провидінням", визначеним вищими силами призначення українського народу реалізувати свою високу місію в історії людства. Від творчих якостей еліти залежить прогрес чи регрес суспільства. Вона може бути демократичною, класократичною і охлократичною. Відповідного характеру набуває і та держава або народ, де ця еліта приходить до влади та складається тип відносин між елітою і народом.

Ще повніше і послідовніше ідеї політичної філософії викладені в працях Д.І. Донцова "Націоналізм", "Дух нашої давнини", "Хрестом і мечем", "Клич доби" та ін. Коло його політичних інтересів окреслено проблемами нації та державотворення. Розглядає бажання, пристрасті, афекти як головну рушійну силу реалізації цих знань. Вважає, що підсвідоме та ірраціональне відіграє вирішальну роль у житті нації. На його думку, нація повинна бути об'єктом турбот з боку держави. Стверджує, що між націями існує антагонізм, вічна боротьба за існування, в якій сильніші перемагають слабших і панують над ними.

У розробленій Донцовим теорії інтегрального націоналізму червоною ниткою проходить ідея прагнення до влади, "жадоба панування". Воля до життя, влади, експансії та прагнення боротьби і усвідомлення її конечності є головними принциповими положеннями націоналізму. "Раси сильні визволяються,... і розширяються за рахунок слабких"1. Волюнтаризм і ірраціоналізм, культ сили і жадоба влади, романтизм і фанатизм, свавілля і агресія - основні постулати теорії націоналізму Д.Донцова.

Панування "сильної нації", тобто "диктатура нації" передбачає різні форми насилля. "Фанатизм" і "примус", а не "ніжність" культивують пануючі нації. "Нація, яка хоче панувати, повинна мати і панську психіку народу-володаря". Донцов стверджує, що козацька еліта розгубила всі ті цінності, які мала, будучи правлячою, змішавши свою кров із кров'ю нижчих верств суспільства. Він постійно висловлює своє презирливе ставлення до юрби, черні, плебсу. Владу їх розглядає як трагедію суспільства. Вихід із даної ситуації вбачає у створенні нової еліти, нової касти, тобто тих, хто покликаний володарювати. Тільки еліта (провідна каста) здатна перетворити "дроворубів" і "водоносів" у спільноту, сильну організаційно, культурно і духовно. Еліта не змішується з народом, а стоїть поза, над юрбою. Вона займає окреме місце, оскільки має іншу природу, призначення, психіку, "зліплена з окремої гайни" і має свій специфічний характер. У такий спосіб Донцов обґрунтовує ідею "кастового суспільства", "кастового устрою".

Подальший розвиток історико-філософської проблематики пов'язаний з діяльністю Д.Чижевського. Його дослідження присвячені культурі українського, російського, польського, словацького, чеського, німецького народів тощо. Значним є його доробок у дослідження філософської спадщини Сковороди. Слід зазначити, що розгляд історико-філософської проблематики здійснюється в контексті впливу національної специфіки, національного характеру тощо. Досить багато уваги приділяє він дослідженню понять "нація" і "людство". Нація розуміється ним як у раціоналістичному, так і романтичному аспекті. Раціоналістичний підхід дає змогу виявити особливе, тобто національне. Проте Чижевський відмічає, що справжню цінність складає загальнолюдське, наднаціональне. Національне, яким би повнокровним воно не було, поступається загальнолюдському. Співвідношення національного і наднаціонального використовується Чижевським як методологічний засіб дослідження всесвітньої філософії. Більше того, розвиток філософії, на його думку, полягає в синтезі цих моментів, але при цьому мислитель зазначає, те, що типове для всесвітньої філософії, властиве також національній філософії. Вони взаємо-обумовлюють, доповнюють і збагачують одна одну.

Дослідження історико-філософської проблематики тісно пов'язане з аналізом українського національного характеру. Чижевський дає повну картину національних властивостей. Називає їх "народним світоглядом", який проявляється в тому, "що цей народ в світі любить, чого в житті він уникає, що в людині найвище оцінює, до чого ставиться негативно". Відмічає, що національний характер не є цілісним, оскільки в кожній нації є різні психологічній соціальні типи та відмінності, які детерміновані умовами буття нації. При цьому виділяє істотні риси українського національного характеру. Поряд із позитивними рисами як от: емоційність, сентиментальність, ліризм, індивідуалізм, прагнення до свободи, здатність сприйняття нового тощо, мають місце і негативні - прагнення до взаємної боротьби, знищення власних і чужих життєвих форм і таке інше. Узагальнюючи викладене, мислитель доходить висновку, що національний характер українця вибрав із багатьох історичних подій саме ту, яка відповідала його сутності

Поряд із цими філософами, українська діаспора представлена й іншими мислителями, які більшою чи меншою мірою приєднуються до згаданих представників. Це О.Кульчицький, І.Мірчук, В.Щербаківський, М.Сціборський, А.Жуковський, Д.Олянчич, В.Шаян та інші, які своєю працею сприяли зростанню авторитету української філософської думки на світовій арені.

Древній схід: особливості духовного розвитку. Філософія древньої Індії та “Захід”. Філософія древнього Китаю та “Захід”. “Схід -- Захід”

При написанні своєї роботи мені представлялися особливо важливими кілька моментів: насамперед, я ставив перед собою задачу ознайомлення з основними ідеями філософії Древньої Індії і Древнього Китаю, також мені хотілося зрозуміти, у чому криється відмінність між нашим світосприйняттям і уявленнями про світ індійців та китайців, більш того, чому вони не тільки не стали чимось минулим, але живуть і поширюються далеко за межі Індії і Китаю і донині.

З часів найглибшої стародавності Індія привертала до себе увага народів. У їхній уяві ця країна з її розкішною рослинністю і ґрунтом, що ховає у своїх надрах невичерпне джерело родючості, здавалася земним раєм, повним таємничих чудес. Китайська ж народність, що представляє собою загадкове і своєрідне явище в історії, є найстаршою з всіх існуючих у даний час народностей. Тим часом китайці залишилися точно такими ж, якими вони були цілі тисячоріччя назад. Вже в далекій давнині вони були одним із розвинених і культурних народів, але, досягши відомого ступеня цивілізації, зупинилися на ньому і дотепер зберегли його майже без змін таким, яким він був 3000 років тому.

Перші спроби людини осмислити навколишній світ - живу і неживу природу, космічний простір, нарешті, саму себе - варто віднести до того періоду людського існування (приблизно його можна датувати другим тисячоріччям до нашої ери), коли людина, у процесі еволюції, насамперед розумової, почала диференціювати природу як засіб свого існування, поступово виділяючи себе з неї. Саме внаслідок того, що людина стала сприймати тваринний і рослинний світ, космос як щось відмінне і конфронтуюче йому, у неї почалося формування здібностей осмислювати дійсність, а потім і філософствувати, тобто робити умовиводи, висновки і висувати ідеї про навколишній світі.

Філософська думка людства зароджувалася в епоху, коли на зміну родовим відносинам приходили перші класові суспільства і держави. Окремі філософські ідеї, що узагальнювали багатотисячний досвід людства, можна знайти в літературних пам'ятниках Древнього Єгипту, Древнього Вавилона. Найбільш давньою є філософія, що виникла в країнах Древнього Сходу: в Індії, Китаї, Єгипті і Вавилоні.

Древній схід: особливості духовного розвитку

Філософський розвиток Древнього Сходу мав характерні риси, що коренилися в специфіці Сходу як типу культури. Поняття Древнього Сходу має визначені границі -- як тимчасові, так і просторові. Звичайно до цього регіону відносять Єгипет, Палестину, Месопотамію, Іран, Індію, Китай і суміжні країни. Його хронос -- період від III тисячоріччя до нашої ери до початку нашої ери.

Європа завжди сприймала Схід і його духовну культуру як щось таємниче, прагнула зрозуміти його і зупинялася перед його незбагненністю. У дихотомії «Схід -- Захід», що завжди займала європейську свідомість, Схід сприймалася найчастіше як протилежність європейській культурі, і в контексті цього містика Сходу протиставлялася європейському раціоналізму, рабство -- волі, споглядальність -- творчій дії, соціальна стагнація -- динаміці.