Психологічні вчення середньовіччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сумський державний педагогічний університет ім. Макаренка

Психологічні вчення середньовіччя

М.О. Усікова

наук. керівник: доц. к. філософ.

І. М.Щербакова

В статті зроблена спроба розглянути погляди різних філософів та науковців Середньовіччя на проблему буття та пізнання людської душі, таких як С. Боецій, Ф. Аквінський, Р. Бекон, В. Оккам, П.Абеляра, А. Августин. Середні віки в історії людства та розвитку наукової думки оцінювали по - різному: то як період глибоко занепаду, то як період сповнений піднесення.

Ключові слова: схоластика, томізм, реалізм, номіналізм, емпіризм, волюнтаризм.

Епоха Середньовіччя в Європі ознаменувалася різким загостренням класової боротьби, що спричинило зменшення впливу католицької церкви і появу різноманітних єретичних течій. Чого не могло допустити керівництво церкви. Почали з'являтися войовничі церковні ордени, організована інквізиція. Все це мало захищати інтереси священиків. Християнська релігія пронизала всі сфери людського життя. Саме тому однією з найважливіших характеристик середньовічної науки, зокрема, психології, був її тісний зв'язок з релігією [2].

Зауважимо, що позацерковної науки у той час в Європі не існувало. Церква категорично засуджувала античний культ тіла, як гріховний, вимагаючи піклуватися тільки про душу, а не про тіло. Замість цього проголошувалась сила культу аскетизму, який став характерною рисою середньовічної культури [2]. Отже, залежність від релігії знову поставила питання про зв'язок і взаємовплив знання і віри, яке і стало найважливішим для вчених протягом усього цього періоду.

В епоху Середньовіччя одним із провідних напрямків психологічної думки була схоластика (від грецького «схола» - школа) - специфічна система філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Вона була спрямована на раціональне обґрунтування основ християнського віровчення для осмислення і доведення буття Бога.

Першим схоластом вважається Северин Боецій (480-525) - римський мислитель, що жив в перехідну епоху і що зумів як ніхто інший поєднати у своїх працях античну філософію і християнський світогляд («останній римлянин і перший схоласт») [4]. С. Боецій відомий в основному як перекладач на латинь всіх твopiв Плaтoнa тa Apистoтеля. Крім цього він написав до них неoбxiднi кoментapi. Бoeцiй, oчeвиднo, дoбpe poзyмiв, щo фiлoсoфiя цих двox генiїв aнтичнoстi 6улa нe просто вiчним пам'ятником філософської мудрості давніх греків, a й живим та нeвичеpпним джepелoм, з якoгo чеpпaлa свoї iдеї свiтoвa фiлoсoфiя в yсi нaстyпнi вiки. Северин Боецій Завдяки своїм перекладам він зробив логіку наукою римлян, а через них вона зробилася наукою всього західного світу, сформувавши раціоналістичний стиль мислення християнського Заходу. [4]

I все ж нaйвідомішим i нaйпoпyляpнiшим твopoм Бoецiя стaлa йoгo yслaвленa книгa «Розрада від Фiлoсoфiї» - вeликий i нeпoвтopний пам'ятник життя та творчості цього мислителя. Перші дві книги твору написані у формі своєрідної сповіді, а три наступні є філософським діалогом, який нагадує діалоги Платона. Головні учасники діалогу -- в'язень (Боецій) і Філософія, яку персоніфіковано в образі величавої жінки чи навіть богині. Сюжетна канва твору фактично відтворює драматичні сторінки життя самого Боеція, якого спіткала трагічна доля. Северин Боецій

Філософія бере на себе обов'язок здійснити духовний порятунок душі Боеція від смутку, розпачу та страху через раціональне осмислення людського життя, розкриття того факту, що всі ми причетні до вічності й перебуваємо під владою вищого Розуму, який розлитий у Космосі. Філософія заспокійливо промовляє до нього: «Маю добрий засіб, принуку для твого зцілення: правильну, - сам же її плекаєш, -- думку про керування світом; він, на твоє переконання, підлягає не грі сліпого випадку, а лиш божественному розумові» (І. Р6). Вона нагадує Боецію про єдиного Бога; любов до нього і єдність з ним є найбільшим благом для людини, покірність Богові -- найбільша людська свобода. «А й справді, немає нічого такого, що було б чи вірогідніше від того висновку, чи міцніше обґрунтоване, а чи достойніше величі Бога». (III. Р10).

Вже цією думкою Боецій підводить нас до обґрунтування свого доказу Божого буття через окреслення його головної сутнісної ознаки -- абсолютної досконалості, моральної довершеності, яка робить його Творцем світу гармонійного і найкращого з тих, що взагалі можуть існувати. «Отож сам розум доводить, що Бог -- це благо; розум же домірковує, що це благо -- досконале. В іншому разі Бог не повелівав би всім сущим: був би хтось видатніший, хто б посідав досконале благо...» (III. Р10). Хід міркувань Боеція приводить його до осмислення однієї з центральних проблем філософії -- співвідношення необхідних, вищих божественних законів, що лежать в основі світу і регулюють світовий процес, із можливістю здійснення людиною морального вибору, зі свободою волі. Крім того, необхідно пам'ятати, що Боецій, поділяючи ідеї неоплатоніків та схиляючись до вчення отців церкви, однозначно визнає в людині образ і подобу Бога. Тому й усі її прагнення, на думку Боеція, повинні виходити за межі земного, химерного, минущого і суєтного. Людина здатна піднести свою думку до Неба, до Творця -- у цьому і є ї найвище призначення, -- твердить мислитель. «Ваше щастя -- у ваших руках: яким захочете, таким його для себе й зліпите» (IV. Р7). Северин Боецій

Логічні погляди С. Боеція мали значний вплив на філософію і теологію.

Необхідно зазначити, що схоластика не відмовлялася від великої спадщини Арістотеля, а спробувала поєднати його психологічні надбання з ідеологічними спрямуваннями того часу. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно лише логічно її вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага приділяється пізнанню Бога і людської душі. Представники цього напрямку відстоювали монопсихізм - невід'ємність розуму від людської душі[5].

Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами та номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному розумінні не має нічого спільного з сучасним значенням цього терміна. Вододіл між ними - рішення гносеологічного питання про відношення загального до індивідуального. Реалісти відстоювали положення про об'єктивне існування загальних понять у божественному розумі. Так як найбільш загальною універсалією є Бог, вони тим самим доводили первинність буття Бога і висловлювали теологічну точку зору в схоластиці. Номіналісти (від «номен» - ім'я) вважали, що загальні поняття не мають самостійного існування і є словами, звуками, іменами. Номіналісти заперечували існування єдиної Божественної субстанції («трійці»), орієнтували дослідників на відхід від богословської проблематики і предметом наукового пізнання вважали природні явища [2].

Найбільш відомий схоласт, найбільш радикальний представник реалізму - Фома (Томас) Аквінський (1225-1274), вчення якого було канонізовано (1879) як істинно католицька філософія (і психологія) і отримало назву "томізм", а сам Ф. Аквінський був проголошений святим (1323). Фома Аквінський відстоював одну істину - релігійну, і вважав, що розум повинен служити вірі, бути підлеглим їй. Він доводив безсмертя душі, говорив про залежність людини від Божої милості, про особисту відповідальність перед Всевишнім. Душа розглядається ним як посередник між матеріальним світом і Творцем [1].

Питання про те, як співвіднести біологічне трактування природи душі Аристотелем, з уявленнями про неї як безсмертної і богоподібної сутності мало принципове значення для католицької церкви. Для того щоб усунути протиріччя між природничо-науковими поглядами Аристотеля і релігійною доктриною, Фома Аквінський звертається до ідеї, висловленої раніше його вчителем Альбертом Великим про подвійну природу істини. Відповідно до цієї теорії вважається, що є два роди істин, два протилежні світи - матеріальний і надприродній. Перші істини, відносяться до області природних явищ (матеріальні), осягаються на основі досвіду і розуму. Істини другого роду, що мають відношення до надприродного світу, розуму не доступні і можуть бути осягнуті тільки за допомогою віри і одкровення. Початком усього, на думку Фоми Аквінського, служить Бог, який є найпершою, субстанціональною формою. Такою ж чистою формою, відірваною від матерії і перетвореної на самостійну сутність, є індивідуальна душа. Душа існує сама по собі в чистому вигляді без постійного та органічного зв'язку з тілом. Проникає душа в організм у момент народження людей завдяки творчому акту божества. Із загибеллю тіла душа не перериває свого вічного існування. При з'єднанні з тілом, душа втрачає свою духовну чистоту, утворюючи ієрархію різних форм або сил - рослинних, тварин і розумних. Кожна з цих сил відрізняється один від одного ступенем близькості чи віддаленості до Бога або до тіла.

Проте, не дивлячись на панування релігії, з'явилася установка на дослідницьке вивчення природних процесів. Ці ідеї захищав член ордена францисканців, улюбленець папи Климента IV, шанований вчений -- філософ, одним словом -- «дивний доктор», Роджер Бекон (ок.1214-1292). Він відважно виступив проти схоластики, наполягаючи на тому, що в основу всіх наук слід поставити дослід, експеримент та велику математику. На відміну від схоластів, спираючись на уявлення Арістотеля, Бекон трактував душу як єдність форми та матерії, але ні як чисту форму [5].

Слідом за Р. Беконом, основу для матеріалістичного підходу до психіки готував оксфордський професор - номіналіст У. Оккам (бл.1300-1349). Свідомо перейшовши на позиції емпіризму, Оккам сприяв появі світської науки, яка мала своїм предметом фактичний реальний світ. Плідне застосування емпіризм знайшов у розробці проблем фізіологічної психології [3].

Середню позицію між номіналістами і реалістами концептуалізма зайняв П. Абеляр, який вважав, що загальні поняття (універсалії) є не реальностями, як твердять реалісти, і не простими словесними позначеннями, як вважають номіналісти, а відображають те спільне, що в речах має реальність [3].

Яскравим прикладом поєднання культурного багатства античного світу з принципово новим християнським світовідчуттям є творчість отця церкви - теолога Августина Аврелія (354-430), який увійшов в історію науки під ім'ям Августина Блаженного. Вважаючи душу знаряддям, яке править тілом, він стверджував, що її основу її створює воля, а не розум. Тим самим Августин став засновником вчення, що отримало назву волюнтаризм (від лат. «волюнтаз» - воля). Всі знання закладені в душі, яка живе і рухається у Бога [2].

схоластика реалізм номіналізм філософський

Висновок

Проаналізувавши історію розвитку психологічної думки в епоху Середньовіччя не можна стверджувати про негативний характер поглядів різних філософів та науковців на розвиток науки та суспільства в цілому в цей період, так як протягом майже десяти століть змінювалося суспільство, його ідеологія та структура. Взаємозв'язок релігії та науки обумовив як позитивні, так і негативні зміни, що прийшли в психологію з богословієм.

Література

1. Антологія середньовічної думки (Теологія і філософія європейського Середньовіччя). В 2 т. Т. 2. / [Під ред. С.С. Неретіної]. - СПб.: РХГІ, 2002. - 635 с.

2. Марцинковська Т. Д. Історія психології: Навч. посібник для студ. вищого навч. Закладу / Т. Д. Марцинковська. - М.: Видавничий центр «Академія», 2004. - 544 с.

3. Роменець В. А. Історія психології: Стародавній світ. Середні віки. Відродження: Навч. Посібник / В. А. Роменець. - К.: Либідь, 2005. - 916 с.

4. Тоноян Л. Г. Логіка і теологія Боеція / Л. Г. Тоноян. - СПб. Видавництво Російської християнської гуманітарної академії, 2013. - 383 с.

5. Ярошевський М. Г. Історія психології / М. Г. Ярошевський. - М.: Думка, 1985. - 575 с.

Размещено на Allbest.ru