Емпіричні і теоретичні методи пізнання

Размещено на http://www.allbest.ru/

МУКАЧІВСЬКИЙ КООПЕРАТИВНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ КОЛЕДЖ

ЗАДАЧА

ЕМПІРИЧНІ І ТЕОРЕТИЧНІ МЕТОДИ ПІЗНАННЯ

Виконав студент 221 групи

Мальчицький Юрій

Мукачеве

2014



Зміст

1. Наукове пізнання та його структура

2. Поняття методу

3. Загальнонаукові прийоми пізнання

4. Емпіричні та теоретичні методи наукового дослідження

5. Роль методів наукового пізнання в практичній діяльності суспільства

Література



1. Наукове пізнання та його структура

Людство завжди прагнуло до набуття нових знань. У наш час розвиток цивілізації вимагає компетентності і доброї волі людей. Розвиток людини неможливо без пізнання. Теорія пізнання, або гносеологія, - це розділ філософії, в якому вивчаються природа пізнання і його можливості, відношення знання до реальності, виявляються умови достовірності та істинності пізнання (від грецького "gnosis" - знання і "logos" - вчення, «вчення про знання »).

Пізнання і знання розрізняються як процес і результат. Пізнання - це суспільно-історичний, акумулятивний (накопичувальний) процес отримання та вдосконалення знань про світ, в якому живе людина.

Термін «знання» вживають у трьох значеннях:

1. здібності, вміння, навички, які базуються на обізнаності про те, як що-небудь зробити;

2. будь-яка пізнавально значима інформація;

3. особлива пізнавальна одиниця, гносеологічна форма ставлення людини до дійсності, що існує поряд і у взаємозв'язку з практичним ставленням. (Другий і третій пункти є предметом розгляду гносеології).

Процес пізнання вельми багатогранний, як багатогранна і суспільна практика. По-перше, пізнання розрізняється своєю глибиною, рівнем професіоналізму, використанням джерел і коштів. Тому виділяють буденне і наукове пізнання. Повсякденні знання не є результатом професійної діяльності та притаманні в тій чи іншій мірі будь-якому індивіду. Наукові знання є результатом спеціалізованої професійної діяльності, званої науковим пізнанням. науковий пізнання емпіричний експеримент

Наукове пізнання як професійний вид суспільної діяльності здійснюється за певними науковим каналам, прийнятою науковим товариством.

Структура наукового пізнання включає в себе:

об'єкт пізнання,

· суб'єкт пізнання,

· знання як результат і метод дослідження.

Суб'єкт пізнання - це той, хто його реалізує, тобто творча особистість, формує нове знання. Суб'єкти пізнання у своїй сукупності утворюють наукове співтовариство. Воно (співтовариство) у свою чергу, історично розвивається і організовується в різні соціальні та професійні форми (академії, університети, НДІ, лабораторії і т.д.).

Об'єкт пізнання - це фрагмент дійсності, який опинився у фокусі уваги дослідника. Тобто об'єктом пізнання є те, що досліджується ученим: електрон, клітина, сім'я і т.д. Об'єктом дослідження можуть бути як явища і процеси об'єктивного світу, так і суб'єктивний світ людини: образ мислення, психічний стан, громадську думку. Також об'єктом наукового аналізу можуть бути «вторинні продукти» самої інтелектуальної діяльності людини: художні особливості літературного твору, закономірності розвитку міфології, релігії і т.д.

Об'єкт пізнання завжди об'єктивний на відміну від власних уявлень про нього дослідника. Іноді в гносеології вводиться ще додатковий термін «предмет пізнання», під яким мають на увазі певний зріз або аспект об'єкта пізнання.

2. Поняття методу

Метод (грец. Metohodos - буквально «шлях до чого-небудь») - у найзагальнішому значенні - спосіб руху мети, певним чином упорядкована діяльність. Метод - це спосіб пізнання, дослідження явищ природи і суспільного життя; це прийом, спосіб або образ дії.

Методологія науки досліджує структуру і розвиток наукового знання, засоби і методи наукового дослідження, способи обгрунтування його результатів, механізми і форми реалізації знання в практиці. Метод як засіб пізнання є спосіб відтворення в мисленні досліджуваного предмета. Свідоме застосування науково обгрунтованих методів є істотною умовою отримання нових знань.

У сучасній науці цілком успішно працює багаторівнева концепція методологічного знання. У цьому плані всі методи наукового пізнання можуть бути розділені на п'ять основних груп:

1. Філософські методи. Сюди відносяться діалектика (антична, німецька і матеріалістична) і метафізика.

2. Загальнонаукові (общелогическими) підходи і методи дослідження, що знаходять застосування у всіх або майже у всіх науках. І своєрідність, і відмінність від загальних методів в тому, що вони знаходять застосування не на всіх, а лише на певних етапах процесу пізнання. Наприклад, індукція відіграє провідну роль на емпіричному, а дедукція - на теоретичному рівні пізнання, аналіз переважає на початковій стадії дослідження, а синтез - на заключній і т.д. При цьому в самих загальнонаукових методах знаходять, як правило, свій прояв і заломлення вимоги загальних методів.

3. Приватно-наукові методи, характерні для окремих наук або областей практичної діяльності.

4. Дисциплінарні методи, це методи хімії або фізики, біології чи математики.

5. Методи міждисциплінарного дослідження.

3. Загальнонаукові прийоми пізнання

У науці широко використовуються так звані загальнонаукові, або общелогическими, методи і прийоми пізнання. З них виділяють:

1. Аналіз і синтез. Аналіз - процес уявного, а нерідко і реального розчленування предмета, явища на частини (ознаки, властивості, відносини). Процедурою, зворотного аналізу, є синтез. Синтез - це з'єднання виділених в ході аналізу сторін предмета в єдине ціле.

2. Абстрагування - метод, що зводиться до відволікання в процесі пізнання від якихось властивостей об'єкта з метою поглибленого дослідження однієї певної його боку. Результатом абстрагування є вироблення абстрактних понять, які характеризують об'єкти з різних сторін.

3. Ідеалізація - розумова процедура, пов'язана з утворенням абстрактних (ідеалізованих) об'єктів, принципово нездійсненних в дійсності («точка», «ідеальний газ», «абсолютно чорне тіло» і т.п.). Ідеалізація тісно пов'язана з абстрагуванням і уявним експериментом.

4. Індукція і дедукція. Індукція - (від лат. Inductio - наведення), особливий вид узагальнення даних досвіду. При індукції думка дослідника рухається від приватного (приватних факторів) до загального. Розрізняють популярну та наукову, повну і неповну індукцію. Протилежністю індукції є дедукція, рух думки від загального до приватного.

5. Аналогія (відповідність, подібність) - встановлення подібності в деяких сторонах, властивостях і відносинах між нетотожні об'єктами. На підставі виявленого подібності робиться відповідний висновок - умовивід за аналогією. Загальна схема методу аналогії така: об'єкт «В» має ознаки a, b, c, d; об'єкт «С» має ознаками b, c, d; отже, об'єкт «С», можливо, володіє ознаками а. Тим самим аналогія дає не достовірні, а ймовірне знання.

6. Моделювання - метод дослідження певних об'єктів шляхом відтворення їх характеристик на іншому об'єкті - моделі, яка являє собою аналог того чи іншого фрагмента дійсності (речового або розумового) - оригіналу моделі.

Між моделлю і об'єктом дослідження має існувати відоме подібність (схожість) у фізичних характеристиках, структуру, функції та ін Форми моделювання дуже різноманітні. Розрізняють ряд видів моделювання:

1) Предметне моделювання, при якому модель відтворює геометричні, фізичні, динамічні або функціональні характеристики об'єкта. Наприклад, модель моста, греблі, модель крила літака і т.д.

2) Аналогове моделювання, при якому модель і оригінал описуються єдиним математичним співвідношенням. Прикладом можуть служити електричні моделі, використовувані для вивчення механічних, гідродинамічних і акустичних явищ.

3) Знакова моделювання, при якому в ролі моделей виступають схеми, креслення, формули. Роль знакових моделей особливо зросла з розширенням масштабів застосування ЕОМ при побудові знакових моделей.

4) Із знаковою тісно пов'язане уявне моделювання, при якому моделі набувають мислення наочний характер. Прикладом може в даному випадку служити модель атома, запропонована свого часу Бором.

5) Нарешті, особливим видом моделювання є включення в експеримент не самого об'єкта, а його моделі, в силу чого останній набуває характеру модельного експерименту. Цей вид моделювання свідчить про те, що немає жорсткої межі між методами емпіричного і теоретичного пізнання.

Деякі автори до логічні методи дослідження відносять ще класифікацію і системний підхід.

7. Класифікація - об'єднання різних понять і відповідних їм явищ в певні групи, типи з метою встановлення зв'язків між об'єктами і класами об'єктів.

Приклади класифікацій - таблиця Менделєєва, класифікації тварин, рослин і т.д. Класифікації представляються у вигляді схем, таблиць, використовуваних для орієнтування в різноманітті понять або відповідних об'єктів. 8. Системний підхід - це спосіб теоретичного уявлення та відтворення об'єктів як систем У центрі уваги при системному підході знаходиться вивчення не елементів як таких, а насамперед структури об'єкта та місця елементів в ній. У цілому ж основні моменти системного підходу наступні:

1) Вивчення феномена цілісності та встановлення складу цілого, його елементів.

2) Дослідження закономірностей з'єднання елементів в систему, тобто структури об'єкта, що утворює ядро ??системного підходу.

3) У тісному зв'язку з вивченням структури необхідне вивчення функцій системи та її складових, тобто структурно-функціональний аналіз системи.

4) Дослідження генезису системи, її кордонів і зв'язків з іншими системами.

9. Історичний і логічний методи. При історичному методі теорія відтворює реальний процес виникнення і розвитку об'єкта аж до теперішнього часу, при логічному вона обмежується відтворенням сторін об'єкта, як вони існують в предметі в розвиненому його стані. Вибір методу диктується цілями дослідження. Історичний і логічний методи тісно взаємопов'язані. Адже в результаті зберігається все позитивне, накопичене в процесі розвитку об'єкта. Не випадково організм в своєму індивідуальному розвитку повторює еволюцію живого від рівня клітини до сучасного стану. Тому можна сказати, що логічний метод є той же історичний, але очищений від історичної форми. Так, учень починає вивчати математику з того, з чого починалася її історія - з арифметики. У свою чергу історичний метод дає ту ж, що і логічний метод, реальну картину об'єкта, але логічний метод при цьому обтяжений історичною формою. Класифікація загальнонаукових методів тісно пов'язана з поняттям рівнів наукового пізнання.

4. Емпіричні та теоретичні методи наукового пізнання

У недалекому минулому вважалося, що пізнання має два ступені:

1. чуттєве відображення дійсності,

2. раціональне (розумне) відображення дійсності.

Потім, коли все більше прояснялося, що у людини чуттєве у ряді моментів пронизується раціональним, стали приходити до думки, що рівнями пізнання є емпіричні та теоретичні, а чуттєве і раціональне - це здібності, на базі яких формується емпіричне і теоретичне знання.

Розрізняють два рівня наукового пізнання: емпіричний і теоретичний. «Ця різниця має своєю підставою неоднаковість, по-перше, способів (методів) самої пізнавальної активності, а по-друге, характеру досягаються наукових результатів»

Емпіричний рівень наукового пізнання характеризується безпосереднім дослідженням реально існуючих, чуттєво сприймаються об'єктів. Особлива роль емпірії в науці полягає в тому, що тільки на цьому рівні дослідження ми маємо справу з безпосереднім взаємодією людини з досліджуваними природними або соціальними об'єктами. Тут переважає живе споглядання (чуттєве пізнання), раціональний момент і його форми (судження, поняття та ін) тут присутні, але мають підпорядковане значення. Тому досліджуваний об'єкт відбивається переважно з боку своїх зовнішніх зв'язків і проявів, доступних живому спогляданню і виражають внутрішні відносини. На цьому рівні здійснюється процес накопичення інформації про досліджуваних об'єктах, явищах шляхом проведення спостережень, виконання різноманітних вимірів, поставки експериментів. Тут виробляється також первинна систематизація одержуваних фактичних даних у вигляді таблиць, схем, графіків і т. п. Крім того, вже на другому рівні наукового пізнання - як наслідок узагальнення наукових фактів - можливо формулювання деяких емпіричних закономірностей.

Емпіричне пізнання, або чуттєве, або живе споглядання - це сам процес пізнання, що включає в себе три взаємопов'язані форми:

1. відчуття - відображення в свідомості людини окремих сторін, властивостей предметів, безпосередній вплив їх на органи чуття;

2. сприйняття - цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні сукупності всіх своїх сторін, синтез даних відчуттів;

3. уявлення - узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, що впливав на органи чуття в минулому, але не сприйманого в даний момент.

Розрізняють образи пам'яті та уяви. Образи предметів зазвичай нечіткі, розпливчасті, усереднені. Але зате в образах зазвичай виділені найбільш важливі властивості предмета і відкинуті несуттєві. Відчуття по органу почуттів, через який вони отримані, діляться на зорові (найважливіші) слухові, смакові та ін Зазвичай відчуття є складовою частиною сприйняття.

Як бачимо, пізнавальні здібності людини пов'язані з органами чуття. Людський організм має екстерорецептівние систему, спрямовану на зовнішнє середовище (зір, слух, смак, нюх тощо) і інтерорецептивно систему, пов'язану з сигналами про внутрішній фізіологічному стані організму.

Теоретичний рівень наукового пізнання характеризується переважанням раціонального моменту - понять, теорій, законів та інших форм і «розумових операцій». Відсутність безпосереднього практичної взаємодії з об'єктами обумовлює ту особливість, що об'єкт на даному рівні наукового пізнання може вивчатися тільки опосередковано, в уявному експерименті, але не в реальному. Однак живе споглядання тут не усувається, а стає підлеглим (але дуже важливим) аспектом пізнавального процесу.

На даному рівні відбувається розкриття найбільш глибоких суттєвих сторін, зв'язків, закономірностей, властивих досліджуваним об'єктам, явищам шляхом обробки даних емпіричного знання. Ця обробка здійснюється за допомогою систем абстракцій «вищого порядку» - таких як поняття, умовиводи, закони, категорії, принципи та ін..

Однак «на теоретичному рівні ми не знайдемо фіксації або скороченою зведення емпіричних даних; теоретичне мислення не можна звести до підсумовування емпірично даного матеріалу. Виходить, що теорія виростає не з емпірії, але як би поряд з нею, а точніше, над нею і в зв'язку з нею.

Теоретичний рівень - більш висока ступінь в науковому пізнанні. «Теоретичний рівень пізнання спрямований на формування теоретичних законів, які відповідають вимогам загальності і необхідності, тобто діють скрізь і завжди ^»3. Результатами теоретичного пізнання стають гіпотези, теорії, закони.

Теоретичне пізнання найбільш повно і адекватно виражено в мисленні. Мислення - це процес узагальненого і опосередкованого відображення дійсності, що здійснюється в ході практичної діяльності та забезпечує розкриття її основних закономірних зв'язків (на основі чуттєвих даних) та їх вираження в системі абстракції.

Розрізняють два рівня мислення:

1. Розум - вихідний рівень мислення, на якому оперування абстракціями відбувається в межах незмінною схеми, шаблона; це здатність послідовно і ясно міркувати, правильно будувати свої думки, чітко класифікувати, суворо систематизувати факти.

2. Розум (діалектичне мислення) - вищий рівень теоретичного пізнання, творче оперування абстракціями і свідоме дослідження їх власної природи.

Розум - це звичайне життєве мислення, здорових висловлювань і доказів, звертаючи основну увагу на форму знання, а не на його утримання. За допомогою розуму людина осягає сутність речей, їх закони і протиріччя. Головна задача розуму - об'єднати різноманітне, виявити корінні причини і рушійні сили досліджуваних явищ. Логіка розуму - діалектика, представлена ??як вчення про формування і розвиток знань у єдності їх змісту і форми. Процес розвитку включає в себе взаємозв'язок розуму і розуму і їх взаємні переходи з одного в інше і навпаки.

Розум і розум мають місце і при живому спогляданні, і при абстрактному мисленні, тобто на емпіричному і теоретичному рівнях наукового пізнання.

Але процес мислення не завжди здійснюється в розгорнутому і логічному вигляді. Важливе місце в пізнанні займає інтуїція (здогад). Інтуїцію здавна ділять на чуттєву та інтелектуальну. Також інтуїція буває технічній, науковій, повсякденною, лікарської тощо, залежно від специфіки діяльності суб'єкта. Інтуїція - це безпосереднє знання, яке не спирається на логічний доказ.

Виділяючи в науковому дослідженні зазначені два різних рівня, не слід, однак, їх відривати один від одного і протиставляти. Адже емпіричний і теоретичний рівні пізнання взаємопов'язані між собою. Емпіричний рівень виступає в якості основи, фундаменту теоретичного. Гіпотези та теорії формуються в процесі теоретичного осмислення наукових фактів, статистичних даних, одержуваних на емпіричному рівні. До того ж теоретичне мислення неминуче спирається на чуттєво-наочні образи (в тому числі схеми, графіки і т. п.), з якими має справу емпіричний рівень дослідження.

Емпіричне дослідження, виявляючи за допомогою спостережень і експериментів нові дані, стимулює теоретичне пізнання (яке їх узагальнює і пояснює), ставить перед ним нові більш складні завдання. З іншого боку, теоретичне пізнання, розвиваючи і конкретизуючи на базі емпірії нове власне утримання, відкриває нові, більш широкі горизонти для емпіричного пізнання, орієнтує і направляє його в пошуках нових фактів, сприяє вдосконаленню його методів і засобів і т. п.

У свою чергу, емпіричний рівень наукового пізнання не може існувати без досягнень теоретичного рівня. Емпіричне дослідження звичайно спирається на певну теоретичну конструкцію, яка визначає напрямок цього дослідження, обумовлює і обгрунтовує застосовуються при цьому методи. Згідно К. Поппера, є абсурдною віра в те, що ми можемо почати наукове дослідження з «чистих спостережень», не маючи «чогось схожого на теорію». Тому деяка концептуальна точка зору абсолютно необхідна. Наївні ж спроби обійтися без неї можуть, на його думку, тільки привести до самообману і до некритичного використання якоїсь неусвідомленої точки зору.

Звернемося, насамперед, до методів, які знаходять застосування на емпіричному рівні наукового пізнання. Науковими методами емпіричного дослідження є спостереження, опису, вимірювання, експерименти.

Спостереження - це навмисне і цілеспрямоване сприйняття явищ і процесів без прямого втручання в їх перебіг, підпорядковане завданням наукового дослідження. Основні вимоги до наукового спостереження наступні:

1) однозначність мети, задуму;

2) системність в методах спостереження;

3) об'єктивність;

4) можливість контролю або шляхом повторного спостереження, або за допомогою експерименту.

Спостереження використовується, як правило, там, де втручання у досліджуваний процес небажано або неможливо. Спостереження в сучасній науці пов'язане з широким використанням приладів, які, по-перше, посилюють органи почуттів, а по-друге, знімають наліт суб'єктивізму з оцінки явищ.

Опис - фіксація засобами природної або штучної мови відомостей про об'єкт.

Вимірювання - порівняння об'єкта з яких-небудь подібним властивостями або сторонам, визначення ставлення однієї (вимірюваної) величини до іншої, прийнятої за еталон. Оскільки результати спостереження, як правило, набувають вигляду різних знаків, графіків, кривих на осцилографі, кардіограм і т.д., остільки важливою складовою дослідження є інтерпретація отриманих даних.

Експеримент - спостереження в спеціально створюваних і контрольованих умовах, що дозволяє відновити хід явища при повторенні умов. Експеримент, як правило, здійснюється на основі теорії або гіпотези, що визначають постановку задачі та інтерпретацію результатів. Переваги експерименту в порівнянні зі спостереженням полягають у тому, по-перше, що виявляється можливим вивчати явище, так би мовити, в "чистому вигляді", по-друге, можуть варіюватися умови протікання процесу, по-третє, сам експеримент може багаторазово повторюватися.

Існує кілька класифікацій видів експерименту. Наприклад, ряд типів експериментів, що розрізняються умовами його проведення:

1) лабораторний,

2) природний,

3) дослідницький,

4) перевірочний,

5) відтворює,

6) ізолюючий,

7) кількісний,

8) фізичний,

9) хімічний і т.д.

Також розрізняють кілька видів експерименту за ознакою отримання інформації про предмети експерименту:

1). Найпростіший вид експерименту - якісний, що встановлює наявність або відсутність пропонованих теорією явищ.

2). Другим, більш складним видом є вимірювальний або кількісний експеримент, що встановлює чисельні параметри якого-небудь властивості (або властивостей) предмета, процесу.

3). Особливою різновидом експерименту у фундаментальних науках є уявний експеримент.

4). Нарешті: специфічним видом експерименту є соціальний експеримент, здійснюваний з метою впровадження нових форм соціальної організації та оптимізації управління. Сфера соціального експерименту обмежена моральними і правовими нормами.

Спостереження й експеримент є джерелом наукових фактів, під якими в науці розуміються особливого роду пропозиції, що фіксують емпіричне знання. Факти- Фундамент будівлі науки, вони утворюють емпіричну основу науки, базу для висунення гіпотез і створення теорій.

Позначимо деякі методи обробки та систематизації знань емпіричного рівня. Це, насамперед, аналіз і синтез. Аналіз - процес уявного, а нерідко і реального розчленування предмета, явища на частини (ознаки, властивості, відносини). Процедурою, зворотного аналізу, є синтез. Синтез - це з'єднання виділених в ході аналізу сторін предмета в єдине ціле.

Значна роль в узагальненні результатів спостереження і експериментів належить індукції. При індукції думка дослідника рухається від приватного (приватних факторів) до загального. Протилежністю індукції є дедукція, рух думки від загального до приватного. На відміну від індукції, з якою дедукція тісно пов'язана, вона в основному використовується на теоретичному рівні пізнання. Процес індукції пов'язаний з такою операцією, як порівняння - встановлення подібності та відмінності об'єктів, явищ. Індукція, порівняння, аналіз і синтез готують грунт для вироблення класифікацій - об'єднання різних понять і відповідних їм явищ в певні групи, типи з метою встановлення зв'язків між об'єктами і класами об'єктів. Приклади класифікацій - таблиця Менделєєва, класифікації тварин, рослин і т.д. Класифікації представляються у вигляді схем, таблиць, використовуваних для орієнтування в різноманітті понять або відповідних об'єктів.

А тепер звернемося до методів пізнання, використовуваним на теоретичному рівні наукового пізнання. Це, зокрема, абстрагування - метод, що зводиться до відволікання в процесі пізнання від яких-то властивостей об'єкта з метою поглибленого дослідження однієї певної його боку. Результатом абстрагування є вироблення абстрактних понять, які характеризують об'єкти з різних сторін. У процесі пізнання використовується і такий прийом, як аналогія - умовивід про схожість об'єктів в певному відношенні на основі їх подібності в ряді інших відносин.

З цим прийомом пов'язаний метод моделювання, який отримав особливе поширення в сучасних умовах. Цей метод заснований на принципі подоби. Його суть полягає в тому, що безпосередньо досліджується сам об'єкт, а його аналог, його заступник, його модель, а потім отримані при вивченні моделі результати за особливими правилами переносяться на сам об'єкт. Моделювання використовується в тих випадках, коли сам об'єкт або важкодоступний, або його пряме вивчення економічно невигідно і т.д.

З моделюванням органічно пов'язана ідеалізація - уявне конструювання понять, теорій про об'єкти, що не існують і не здійсненних у дійсності, але таких, для яких існує близький прообраз або аналог в реальному світі. З подібного роду ідеальними об'єктами оперують всі науки - ідеальний газ, абсолютно чорне тіло, суспільно - економічна формація, держава і т.д.

Істотне місце в сучасній науці займає системний метод дослідження або (як часто кажуть) системний підхід - це спосіб теоретичного уявлення та відтворення об'єктів як систем. Основні поняття системного підходу: "елемент", "структура", "функція" і т.д. - Були розглянуті раніше в темі "Діалектика та її альтернативи". У центрі уваги при системному підході знаходиться вивчення не елементів як таких, а насамперед структури об'єкта та місця елементів в ній.

Також теоретичним методом пізнання є пояснення - використання більш конкретних, зокрема, емпіричних знань для з'ясування знань більш загальних. Пояснення може бути:

а) структурним, наприклад, як влаштований мотор;

б) функціональним: як діє мотор;

в) причинним: чому і як він працює.

При побудові теорії складних об'єктів важливу роль відіграє метод сходження від абстрактного до конкретного. На початковому етапі пізнання йде від реального, предметного, конкретного до вироблення абстракцій, що відображають окремі сторони досліджуваного об'єкта. Розсікаючи об'єкт, мислення як би умертвляє його, представляючи об'єкт розчленованим, раз'ятим скальпелем думки. Тепер постає на чергу наступне завдання - відтворити об'єкт, його цілісну картину в системі понять, спираючись на вироблені на першому етапі абстрактні визначення, тобто перейти від абстрактного до конкретного, але вже відтворюваного в мисленні або до духовно - конкретного.

Саме такий шлях від загальних абстракцій товару, грошей і т.д. до цілісної, багатою картини капіталізму проробляє Маркс у "Капіталі". При цьому сама побудова теорії може бути здійснено або логічним, або історичним методами, які тісно пов'язані між собою.

При історичному методі теорія відтворює реальний процес виникнення і розвитку об'єкта аж до теперішнього часу, при логічному вона обмежується відтворенням сторін об'єкта, як вони існують в предметі в розвиненому його стані. Вибір методу, природно, не довільний, а диктується цілями дослідження. Історичний і логічний методи тісно взаємопов'язані. У результаті зберігається все позитивне, накопичене в процесі розвитку об'єкта. Не випадково організм в своєму індивідуальному розвитку повторює еволюцію живого від рівня клітини до сучасного стану. Тому можна сказати, що логічний метод є той же історичний, але очищений від історичної форми. У свою чергу історичний метод, в кінцевому рахунку, дає ту ж, що і логічний метод, реальну картину об'єкта, але логічний метод при цьому обтяжений історичною формою.

У побудові теорії, як і ідеальних об'єктів, важлива роль належить аксиоматизации - способу побудови наукової теорії, при якому в основу його кладуться деякі вихідні положення - аксіоми або постулати, з яких всі інші твердження теорії виводяться дедуктивно, чисто логічним шляхом, за допомогою докази. Як вже зазначено вище, цей метод побудови теорії припускає широке використання дедукції. Класичним зразком побудови теорії аксіоматичним методом може служити геометрія Евкліда. Серед наукових методів теоретичного дослідження виділяють формалізацію, аксіоматичний метод і гіпотетико-дедуктивний метод.

Формалізація - це відображення змістовного знання в знаковій формі (формалізований мова).

Аксіоматичний метод - спосіб побудови наукової теорії, заснований на деяких вихідних положеннях - аксіомах (постулатах), з яких інші всі твердження цієї теорії виводяться чисто логічним шляхом, за допомогою докази. Для виведення теорем з аксіом (і взагалі одних формул з інших) формулюються спеціальні правила виводу.

Гіпотетико-дедуктивний метод - це створення системи дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, з яких в кінцевому рахунку виводяться твердження про емпіричних (дослідних) фактах. (Дедукція - виведення висновків з гіпотез (передумов), справжнє висновок яких невідоме). Це означає, що укладення, висновок, отриманий на основі цього методу, неминуче буде лише імовірнісним.

Гіпотеза дослідження - це науково обгрунтоване припущення про структуру досліджуваного явища або про характер зв'язків між його компонентами.

Таким чином, емпіричний і теоретичний рівні дослідження різні. Ця відмінність засноване на неоднаковості:

1. способів (методів) самої пізнавальної активності;

2. характером досягаються наукових результатів.

Для емпіричного пізнання характерна фактофіксірующая діяльність: виробляються дослідницькі програми, організовуються спостереження, експерименти, опис експериментальних даних, їх класифікація, первинне узагальнення.

Теоретичне пізнання - це суттєве пізнання, здійснюване на рівні абстракції високих порядків. Тут знаряддям виступають поняття, категорії, закони, гіпотези і ін Обидва ці рівня пов'язані, припускають один одного, хоча історично емпіричне пізнання передує теоретичному.

В емпіричному пізнанні переважає чуттєвий аспект, в теоретичному - раціональний (розумна). Їх співвідношення знаходить своє відображення в методах, використовуваних на кожному етапі. Емпіричне дослідження, виявляючи за допомогою спостережень і експериментів нові дані, стимулює теоретичне пізнання (яке їх узагальнює і пояснює), ставить перед ним нові більш складні завдання. З іншого боку, теоретичне пізнання, розвиваючи і конкретизуючи на базі емпірії нове власне утримання, відкриває нові, більш широкі горизонти для емпіричного пізнання, орієнтує і направляє його в пошуках нових фактів, сприяє вдосконаленню його методів і засобів і т. п.

Будь-яке наукове дослідження передбачає не тільки рух «вгору», до всього більш досконалого, розробленим теоретично апарату, а й рух «вниз», пов'язане з асиміляцією емпіричної інформації.

5. Роль методів наукового пізнання в практичній діяльності суспільства

Пізнання пов'язане з практикою - матеріальним освоєнням суспільною людиною навколишнього світу, взаємодією людини з матеріальними системами. У практиці люди перетворять і створюють матеріальні речі, тобто йде матеріалізація намірів людей. Практика має дві взаємопов'язані сфери: виробництво предметів споживання і виробництво знарядь праці.

Практика і пізнання, практика і теорія взаємопов'язані і впливають один на одного. У їхніх взаєминах міститься суперечність. Сторони можуть бути відповідно, гармонії, але можуть бути і дисгармонії, доходять до конфлікту. Подолання протиріч веде до розвитку і теорії, і практики.

Все в світі знаходиться у взаємному зв'язку, яка породжує активний імпульс до його саморозвитку. Без зв'язку неможливо саморух матерії, без саморуху неможливий розвиток. Розвиток зумовлене різними видами зв'язку.

Кожна наука використовує різні методи, які залежать від характеру розв'язуваних у ній завдань. Однак своєрідність наукових методів полягає в тому, що вони відносно незалежні від типу проблем, але зате залежні від рівня і глибини наукового дослідження, що проявляється, насамперед, в їх ролі в науково-дослідних процесах. Іншими словами, в кожному науково-дослідницькому процесі змінюється поєднання методів і їх структура. Завдяки цьому, виникають особливі форми (сторони) наукового пізнання, найважливішими з яких є емпірична і теоретична.

Наукове пізнання є процес, тобто розвивається система знання. Вона включає в себе два основних рівні - емпіричний і теоретичний. Вони хоч і пов'язані, але відрізняються один від одного, кожен з них має свою специфіку. У чому вона полягає?

На емпіричному рівні переважає живе споглядання (чуттєве пізнання), раціональний момент і його форми (судження, поняття та ін) тут присутні, але мають підпорядковане значення. Тому об'єкт досліджується переважно з боку своїх зовнішніх зв'язків і відносин, доступних живому спогляданню. Збір фактів, їх первинне узагальнення, опис спостережуваних і експериментальних даних, їх систематизація, класифікація та інша фактофіксірующая діяльність - характерні ознаки емпіричного пізнання.

Емпіричне дослідження направлено безпосередньо (без проміжних ланок) на свій об'єкт. Воно освоює його за допомогою таких прийомів і засобів, як порівняння, вимір, спостереження, експеримент, аналіз, індукція. Однак не слід забувати, що досвід ніколи, тим більше в сучасній науці, не буває сліпим: він планується, конструюється теорією, а факти так чи інакше теоретично навантажені.

Тому вихідний пункт, початок науки - це, строго кажучи, не самі по собі предмети, не голі факти (навіть у їх сукупності), а теоретичні схеми, «концептуальні каркаси дійсності». Вони складаються з абстрактних об'єктів («ідеальних конструктів») різного роду - постулати, принципи, визначення, концептуальні моделі і т. п.

Ми, виявляється, самі «робимо» наш досвід. Саме теоретик вказує шлях експериментатору. Причому, теорія панує над експериментальною роботою від її початкового плану і до останніх штрихів в лабораторії. Відповідно, не може бути і «чистої мови спостережень», так як всі мови «пронизані теоріями», а голі факти, взяті крім концептуальних рамок, не є основою теорії.

Специфіку теоретичного наукового пізнання визначає переважання раціонального моменту - понять, теорій, законів та інших форм і «розумових операцій». Живе споглядання тут не усувається, а стає підлеглим (але дуже важливим) аспектом пізнавального процесу. Теоретичне пізнання відображає явища і процеси з боку їх універсальних внутрішніх зв'язків і закономірностей, осягаються за допомогою раціональної обробки даних емпіричного знання. Ця обробка включає в себе систему абстракцій «вищого порядку», таких, як поняття, умовиводи, закони, категорії, принципи та ін

На основі емпіричних даних досліджувані об'єкти подумки об'єднуються, осягається їх сутність, закони їх існування, що складають основний зміст теорій - «квінтесенції» знання на даному рівні.

Найважливіше завдання теоретичного пізнання - досягнення об'єктивної істини у всій її конкретності і повноті змісту. При цьому, особливо широко використовуються такі пізнавальні прийоми і засоби, як абстрагування - відволікання від ряду властивостей і відносин предметів, ідеалізація - процес створення чисто уявних предметів («точка», «ідеальний газ» тощо), синтез - об'єднання отриманих в результаті аналізу елементів у систему, дедукція - рух пізнання від загального до приватного, сходження від абстрактного до конкретного та ін.

Присутність у пізнанні ідеалізацій служить показником розвиненості теоретичного знання як набору певних ідеальних моделей.

Характерною рисою теоретичного пізнання є його спрямованість на себе, внутрішня рефлексія, т. е. дослідження самого процесу пізнання, його форм, прийомів, методів, понятійного апарату і т. д. На основі теоретичного пояснення і пізнаних законів здійснюється пророкування, наукове передбачення майбутнього.

Емпіричні і теоретичні рівні пізнання взаємопов'язані, межа між ними умовна і рухлива. У певних точках розвитку науки емпіричне переходить у теоретичне і навпаки. Проте неприпустимо абсолютизувати один з цих рівнів на шкоду іншому.

Емпіризм зводить наукове пізнання як ціле до емпіричного його рівню, принижуючи або зовсім відкидаючи теоретичне пізнання. Теорія ігнорує значення емпіричних даних, відкидає необхідність всебічного аналізу фактів як джерела і основи теоретичних побудов, відривається від реального життя. Її продуктом є ілюзорно-утопічні, догматичні побудови, такі, наприклад, як концепція про «запровадження комунізму в 1980 р.» або «теорія» розвиненого соціалізму.

Засоби і методи пізнання відповідають розглянутої вище структурі науки, елементи якої одночасно є і ступенями розвитку наукового знання.

Так, емпіричне, експериментальне дослідження припускає цілу систему експериментальної та наглядової техніки (пристроїв, у тому числі обчислювальних приладів, вимірювальних установок і інструментів), за допомогою якої встановлюються нові факти. Теоретичне дослідження припускає роботу вчених, спрямовану на пояснення фактів (гадане - за допомогою гіпотез, перевірене і доведене - за допомогою теорій і законів науки), на освіту понять, узагальнюючих досвідчені дані. Те й інше разом здійснює перевірку пізнаного на практиці.

В основі методів природознавства лежить єдність його емпіричної та теоретичної сторін. Вони взаємопов'язані і зумовлюють один одного.

Їх розрив, або переважний розвиток однієї за рахунок іншої, закриває шлях до правильного пізнання природи - теорія стає безпредметною, досвід - сліпим.

Методи природознавства можуть бути поділені на такі групи:

1. Загальні методи, що стосуються будь-якого предмета, будь-якої науки. Це різні форми методу, що дає можливість пов'язувати воєдино всі сторони процесу пізнання, всі його щаблі, наприклад, метод сходження від абстрактного до конкретного, єдності логічного та історичного. Це, швидше, загальфілософські методи пізнання.

2. Особливі методи стосуються лише однієї сторони досліджуваного предмета або ж певного прийому дослідження: аналіз, синтез, індукція, дедукція. До числа особливих методів також належать спостереження, вимірювання, порівняння і експеримент.

Розглядаючи теоретичне пізнання як вищу і найбільш розвинене, слід, перш за все, визначити його структурні компоненти. До основних з них відносяться: проблема, гіпотеза і теорія («вузлові моменти» побудови і розвитку знання на його теоретичному рівні).

Проблема - форма знання, змістом якої є те, що ще не пізнали людиною, але що потрібно пізнати. Інакше кажучи, це знання про незнання, питання, що виникло в ході пізнання і вимагає відповіді.

Проблема не є застигла форма знання, а процес, що включає два основних моменти (етапу руху пізнання) - її постановку і рішення. Правильне виведення проблемного знання з попередніх фактів і узагальнень, вміння вірно поставити проблему - необхідна передумова її успішного вирішення. Наукові проблеми слід відрізняти від ненаукових (псевдопроблем), наприклад, проблема створення вічного двигуна. Рішення будь-якої конкретної проблеми є істотний момент розвитку знання, в ході якого висуваються нові проблеми, ті чи інші концептуальні ідеї, в т. ч. і гіпотези. Гіпотеза - форма знання, що містить припущення, сформульоване на основі ряду фактів, справжнє значення якого невизначено і потребує доказу. Гіпотетичне знання носить ймовірний, а не достовірний характер і вимагає перевірки, обгрунтування. У ході докази висунутих гіпотез одні з них стають справжньою теорією, інші видозмінюються, уточнюються і конкретизуються, перетворюються на омани, якщо перевірка дає негативний результат. Стадію гіпотези пройшли і відкритий Д. І. Менделєєвим періодичний закон, і теорія Ч. Дарвіна, і т. д. Вирішальною перевіркою істинності гіпотези є практика (логічний критерій істини грає при цьому допоміжну роль). Перевірена і доведена гіпотеза переходить у розряд достовірних істин, стає науковою теорією. Теорія - найбільш розвинена форма наукового знання, що дає цілісне відображення закономірних та суттєвих зв'язків певної області дійсності. Прикладами цієї форми знання є класична механіка Ньютона, еволюційна теорія Дарвіна, теорія відносності Ейнштейна, теорія самоорганізованих цілісних систем (синергетика) і ін.У практиці наукові знання успішно реалізуються лише в тому випадку, коли люди переконані в їх істинності. Без перетворення ідеї в особисте переконання, віру людини неможлива успішна практична реалізація теоретичних ідей.



Література

1. П.В. Алексєєв, А.В. Панін. Теорія пізнання і діалектика. М.: Вища школа. 1991р.

2. В.В. Ільїн. Теорія пізнання. Епістемалогія. М.: Изд-во МГУ, 1974

3. Алексєєв П.В., Панін О.В. Філософія. Підручник. М., 1997. Гол. XIV

4. Лешкевич Т.Г. «Філософія науки: традиції та новації» М.: ПРІОР, 2001

5. Спиркин А.Г. Філософія. Підручник. М., 1999. Гол. XII

6. Філософія / / під. ред. Кохановського В.П. Ростов - н / Д.: Фенікс, 2000

7. Рузавин Г.І. Методологія наукового дослідження М.: ЮНИТИ - ДАНА, 1999.

8. Матеріали web-ресурсів.

9. Спиркин А.Г. «Основи філософії» М-1988 стр.311

10. Лешкевич Т.Г. «Філософія науки: традиції та новації» М-2001 стор.28

Размещено на Allbest.ru

...