Цілісність живого в контексті сучасного природознавства (онтологічні основи)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. В. І. Вернадського

ЧУДОМєХ ВАЛЕРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 113 / 119 : 502.31

ЦІЛІСНІСТЬ ЖИВОГО В КОНТЕКСТІ СУЧАСНОГО ПРИРОДОЗНАВСТВА (онтологічні основи)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Сімферополь - 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Таврійському національному університеті

ім. В.І. Вернадського Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник

Офіційні опоненти:

Провідна установа доктор філософських наук, професор

Шоркін Олексій Давидович,

Таврійський національний університет

ім. В.І. Вернадського,

декан філософського факультету

доктор філософських наук, професор

кафедри філософських та соціальних наук

Оконська Надія Борисівна,

Севастопольський національний

технічний університет

кандидат філософських наук, професор

Сараєв Олександр Дмитрович,

Кримська академія природоохоронного

та курортного будівництва,

завідувач кафедри філософії і права

Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди

НАН України, м. Київ

Захист відбудеться 24 грудня 2003 року о 13 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради К 52.051.01 Таврійського національного університету

ім. В.І. Вернадського за адресою: 95007, Сімферополь,

пр. Вернадського, 4, конференцзал.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського за адресою: 95007, Сімферополь, пр. Вернадського, 4.

Автореферат розісланий 7 листопада 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.І. Кремінський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. дисертаційній роботі досліджена проблема осягнення буття елементів живого як необхідно цілісного, виявлені її причини, дано її методологічне розв'язування. Ця проблема належить до розряду не явних. Вона виявляється лише за допомогою детального аналізу широкого спектру наукових робіт, спрямованих на пізнання буття живого загалом та буття людини в особистості. Наявні прояви цієї проблеми - різноманіття підходів до живого і дискусійність більшості уяв про його феномени. Зважаючи на її міждисциплінарніcть, проблема осягнення цілісності планетарного буття живого в якості об'єкту детального філософського дослідження практично не ставилася (передбачалося її історичне та поступове, природнонаукове розв'язування).

Проблема, що виділена для дисертаційного дослідження, не має суто природнонаукового або суто філософського рішення. Цілісність живого - це феномен процесуальний, багаторівневий і просторо-часовий. Для осягнення цього фундаментального аспекту буття живого вимагаються, як мінімум, об'єктивні уявлення: а) що є живе взагалі (уявлення про джерела походження живого, про основи його історичного буття та існуючого різноманіття); б) що є людина взагалі (як феномен живого); в) що є людство взагалі (уявлення про людство і його буття як про нові планетарні феномени).

Рішення визначеної проблеми має наукову, світоглядну і соціальну спрямованість. Ігнорування людством необхідної цілісності буття всього планетарного живого веде до цілком прогнозованої, його загальної кризи, та, ймовірно, до фатального кінця людства. Осягнення необхідної цілісності буття живого можна розглядати як початковий крок у напрямку рішення більш значної проблеми - збереження всього його різноманіття. Без критичного осмислення існуючого знання про живу природу і людство, подолання сучасної біосферної кризи в їх відношеннях уявляється неможливим.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами і темами. Тему дослідження обрано з урахуванням Національної Програми України “Освіта”. Дослідження проведено в межах і на основі затвердженої, комплексної програми наукових досліджень кафедри філософії ТНУ ім. В.І. Вернадского “Філософські основи сучасної соціокультурної парадигми” (держ. реєстрація № 0100U001117).

Ступінь наукової розробки проблеми. До найбільш загальних причин недосконалості існуючого знання про нерозривний зв'язок відсталого та живого, живої природи та людини, можна віднести: а) історичну (розв'язування цієї проблеми визначає наперед рівень та повнота наукового знання живого); б) світоглядну (буття людини традиційно трактується як таке, що не зіставляється з буттям живої природи; в) організаційно-методологічну (міждисциплінарна кооперація в наукових дослідженнях живого ще не є достатньо розвиненою).

Реальні передумови для розв'язання виділеної наукової проблеми сформувалися в XX ст. - як наслідок появи і розвитку: нових напрямків у наукових дослідженнях живого (біохімічних, мікробіологічних, енергоінформаційних та ін.), нових методів системних досліджень живого, а також появи та розвитку нових підходів до його феноменів - синергетичного та інформаційного. Однак, загальна наукова картина планетарного буття живого поки залишається незавершеною. За образним висловлюванням Н.Н.Моїсєєва, всі наукові уявлення про джерела і видову еволюцію живого - це більш або менш, ніж правдоподібні гіпотези. Зважаючи на таку гносеологічну ситуацію, цілком логічні спроби зв'язування відомих фрагментів буття живого в межах природнонаукових або філософських концепцій - заміщенням невідомого екстраполяцією відомого.

У сучасних концепціях буття живого домінують два принципових підходи - креаційний та еволюційний. Теперішнє протистояння цих підходів своєрідне підсиленням наукової обґрунтованості кожного з них. Складність феноменів і буття живого, що розкриваються поступово, значно утруднює з'ясування їх джерел та, відповідно, уявлення їх закономірними - історичними наслідками загальної еволюції живого. Зважаючи на це, існуючі думки про “рухаючі сили” еволюції живого, а також про її характер та етапи є достатньо різноманітними та суперечливими.

Недосконалість знання про буття живого підтверджується і відсутністю універсального поняття про його “цілісності” (критеріїв для виділення в його складі “частин” і ”цілого”). Без змістовного наповнення, широко використані словосполучення “єдність і цілісність живого”, являють собою не більш, ніж традиційну риторику. За відношенням до людства, це словосполучення також абстрактне - принциповий базис “єдності і цілісності людства” поки ще не знайден.

У XX ст., на основі праць В.І. Вернадського і П. Тейяра де Шардена, зародилася і почала розвиватися наукова біосферна прогностика. Початкові та подальші роботи з осмислення планетарної значності людства та уявленню його можливого майбутнього (Е. Янча, Дж. Лавлока, Л. Моргуліса та ін.) характеризуються загальним підходом - в них підкреслено закономірність переходу людства до цілісного буття, обгрунтована його необхідність, але в них немає пояснення - як це зробити? У цьому плані, більш реалістичні праці “Римського клубу” (А.Печчеї та ін.), передбачаючи активне формування цілісності людства - шляхом поширення та заглиблення міждержавної кооперації. Цей шлях уявляється раціональним, але також проблематичним. Регіоналізація людства, зберігаючи свою історичну принадливість, з достатньою силою проявляється і сьогодні.

Результати пошуку основи “коеволюції“ людини і живої природи поки незначні. Думка В.І. Данилова-Данільяна про цю ідею як утопічну грунтується на наукових реаліях. При відсутності ясних уяв про сутність “гармонії живого” і протистояння “людина-жива природа” неможливо визначити і напрямок їх “коеволюції“. Це підтверджується і переважною думкою більшості вчених (проаналізовані М.М.Кисельовим) - до розв'язування глобальних екологічних проблем наука ще не готова.

Мета і задачі дослідження.

Мета: а) сформувати ядро методологічних засобів для осягнення необхідної цілісності буття всіх видів планетарного живого (від найпростіших до людини) - як частин єдиного цілого; б) виявити сутність біосферної суперечності “людина-жива природа” і шлях до її розв'язування.

Задачі дослідження. На основі аналізу сучасних природнонаукових і філософських матеріалів: а) виділити головні проблеми пізнання живого; б) виявити їх джерела, існуючі ідеї та можливість їх подолання; б) сформувати систему базисних понять про специфіку буття планетарного живого во всіх його видах (живоприродних та соціоантропних): про їх “початки” і базис, а також про принципи - їх буття і розвитку, в часі і просторі.

Об'єкт дослідження - онтологія цілісності планетарного живого.

Предмет дослідження - процеси і феномени буття живого.

Методи дослідження. Як базисні підходи обрано системний і синергетичний (їх вибір визначен наперед багаторівнівістю та історичним динамізмом - об'єкту і предмету дослідження) . Як доповнюючі підходи застосовані: а) інтервальний (при реконструкції стадій планетарного абіогенезу); б) структурно-функціональний та інформаційний (при виділенні специфіки розвитку - видів та форм буття планетарного живого і його історичних, феноменальних виявів.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає, передусім, у розвитку і системному обгрунтованні багатьох із положень концепції В.І.Вернадського про законо-мірність переходу біосфери в “ноосферу”, конкретизації його особливостей, умов і принципів прискорення. Також поширено загальне уявлення про буття планетарного живого - про його “початки”, джерела різноманіття і причини сучасної біосферної кризи. Зокрема: - обгрунтовано визначеність наперед перетворення планетарного відсталого в планетарне живе і закономірніcть креативного прояву їх наступної цілісності в різноманітті видів і форм буття живого;

- виділено тріаду універсальних, сутносних інваріантів елементів живого (“біфункціональність”, ”перетворююча активність” і “просторова експансіональність”) - яка незалежна від рівня їх видової складності та форми буття (нова гносеологічна опора в пізнанні живого);

- сформовано систему принципів для осягнення сутнісної основи історичного буття живого і його планетарної гармонії (складається з шістьох принципів: первинності відсталого, самодетермінації живого, його єдності і цілісності, взаємозв'язування елементів живого, якісного саморозвитку живого і його стійкого різноманіття);

- запропоновано новий підхід до антропосоціогенезу (від джерел до сучасності) - як до планетарного феномену - синергетичної організації якісно нового виду буття живого і його якісно нової, планетарної соціоантропної цілісності (його цілісне історичне “бачення”);

- введено поняття про “соціогенетичну пам'ять” суспільного розвитку - як про “матрицю” відтворення “суспільства”, про основу його історичної цілісності і орієнтації - внутрішньої і зовнішньої (світоглядної).

Теоретична и практична значущість дисертаційного дослідження полягає: а) у широкому спектрі сформованих уяв і понять про планетарне буття живого; б) у їх взаємозв'язаності, обгрунованості і міждисциплінарної універсальності; в) у виділенні сутності іcторичного протистояння “людина-жива природа” і реалістичного шляху до його подолання. Виходячи з цього, загальні та часткові результати, мають практичне значення для природних і гуманітарних наук, а також відповідних освітніх програм.

Особистий внесок здобувача. Концепція, зміст, новаційні положення, висновки дослідження, а також тексти наукових докладів і публікацій, сформульовані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Попередні результати дисертаційного дослідження викладено в опублікованих докладах: на VІІІ Международном симпозиуме “Нетрадиционное растениеводство, экология и здоровье” (Алушта, 1999); на XІ научных чтениях Крымского научного центра НАНУ “Культура народов Причерноморья с древнейших времён до наших дней” (Сімферополь, ТНУ им. В.І. Вернадського, 2001), на философском симпозиуме “Разум в постнеклассическую эпоху: антропологические перспективы” (Сімферополь, ТНУ им. В.І. Вернадського, 2003).

Наукові публікації з теми диcертації. Основні положення дисертаційної роботи знайшли своє відображення в п'яти наукових статтях, опублікованих у виданнях, що затверджені і зареєстровані ВАК України.

Структура дисертації складається з вступу, чотирьох розділів основного змісту, висновку і списку використаних джерел (160 найм.). Загальний обсяг дисертації - 205 ст. (основний текст - 185 ст.).

ОСНОВНИЙ ЗМіСТ ДИСЕРТАЦії

У Вступі: а) обгрунтовано актуальність теми дослідження; б) визначено об'єкт, предмет, мети, задачі, методи дослідження; в) розкрито його новизна і практичне значення; в) приведено дані про апробацію і публікації результатів дослідження.

Розділ 1 “Цілісність живого як об'єкт онтологічного дослідження” включає: аналіз природнонаукової і методологічної основи дослідження, огляд передумов для реалізації його цілей і задач, а також вибір - напрямків, алгоритму і методів дослідження.

У підрозділі 1.1. “Загальне уявлення про планетарне буття живого” дано в контексті його сучасного стану - різкої і виразної поляризації двох його видів - живоприродного і соціоантропного.

Співвідношення обсягів природного відтворення біомаси і технобіомаси, що відтворюється людством (їх зіставленість), є реальною основою для методологічного уявлення сучасного планетарного світу живого як простірного “цілого”, що складається з двох автономних “частин”: живоприродної (самодостатньої, саморегулюємої) та соціоантропної (залежної від живоприродної і слабкорегулюємої, пов'язаної на основі “суто” соціальних зв'язків та відносин). Зріст можливостей та потреб людства, що інтенсифікувався в кінці XX ст., сформував у відношеннях цих двох “частин” живого нову і критичну фазу. Протистояння “носій розуму - жива природа” є пагубним не тільки для людини, але і всього живого загалом. Це протистояння безсумнівно має об'єктивні джерела і причини, однак виявити їх можна лише послідовно - виділивши специфіку та зіставивши два процеси буття живого, живоприродний і соціоантропний. Об'єктивно цьому перешкоджує відома і взаємозв'язана недосконалість: природнонаукового фундаменту пізнання живого і методологічного.

У підрозділі 1.2. “Початкові предумови дослідження” проведено огляд початкових основ і передумов дослідження, що з'явилися в XX ст, проаналізовані основні гіпотези: про походження Землі, живого і його еволюції, про походження людини і початків соціоантропного буття. Як базисні при цьому аналізі прийняти: а) з теорії абіогенезу - основні положення відомих праць А.і. Опаріна, А.П. Руденко, Г.А. Заварзіна, С.Е. Шноля, М. Кальвіна, М.Ейгена, Дж. Бернала, С. Фокса, К. Дозе; б) з загальних і часткових питань еволюції живого - Ч. Дарвіна, і.і. Шмальгаузена, Р.С. Карпінськой, Г. Кастлера, В. Гранта, Е. Майра; в) з загальних та часткових питань еволюції біосфери - В.і. Вернадського, М.М. Камшілова, М.і. Будико, М. Руттена; г) з теорії антропо- і соціогенезу - В.В. Бунака, Я.Я. Рогінського, Л.А. Файнберга, Н.П. Дубініна, В.П. Алєксєєва.

Зіставленням основних тез цих базисних джерел і наукових праць багатьох інших авторів виявлено наступне. Проблема осягнення буття живого як необхідно цілісного обумовлена, вперше, недостатністю фактуального базису для підтвердження (або спростування) існуючих гіпотез про джерела живого, про походження людини, про його “відчуженість” від живої природи і про джерела соціальних відносин. Зважаючи на відсутність потрібного наукового базиса, відповіді на “вічні” питання - що є людина і чому “нерозумне” суспільство “розумних” ? - мають, головним чином, традиційне “ідейне” обгрунтування.

При циклічності новоутворень Сонячної системи, можливі три варіанти з'явлення планетарного живого: “самостворюванням” (абіогенезом), трансгалактичним “заплідненням”, “самозаплідненням” (“насіннями життя” попереднього зіркового циклу). Ймовірність останніх низька - для цього необхідні “готові” зародки живого, визначена обумовленість їх перенесення, “оживлення” і розвитку. Існуюча інформація про час утворення Сонячної системи і “початків” живого переважно оцінювальна, через це виявити час появи “першопочатків” живого практично неможливо. Для цього необхідні, як мінімум, світлі уявлення про специфіку раннєгеологічних процесів, а також критерії для виділення передбачуваних протоелементів живого із відсталих - їх протобілкових подібних.

У підрозділі 1.3. “Вибір напрямків і методів дослідження” проведено аналіз основних існуючих концепцій буття і розвитку живого, який виявив: а) методологічну доцільність дослідження цілісності планетарного живого як самоутворенної і такої, що розвивається; б) наявність початкової і принципової проблеми цього дослідження - виділення в різноманітті живого “частин” і “цілого” (відносини елементів живого багаторівневі). Для розв'язування цієї проблеми, в дослідженні введено адекватне поняття про “цілісність живого”, багаторівневе:

- загальна цілісність живого - це принципова основа його історичного буття і розвитку (відповідно, її інтегративна ознака - історично тривале буття живого, а її емерджентна, креативна ознака - розвиток живого в часі і просторі);

- історично тривале існування і розвиток локальної сукупності елементів живого є реальними свідоцтвами їх принципової взаємозв'язаності - як в загальному їх цілому, так і в частковому - їх локальному цілому;

- цілісність будь-якої сукупності елементів живого завжди відносна і динамічна. Перетворювання простої сукупності елементів живого в будь-яку загальну цілісність - це перетворювання їх “поведінки”, приведення їх зв'язків, відносин та взаємодій відповідно до можливостей “цілого”.

Конкретизація поняття “частина” живого і його “цілого” відкриває можливість підходу до пізнання буття живого як “цілісному” і “процесуальному”: а) буття всіх видів живого, що існували і існують, це буття в єдиному процесі - взаємозв'язування живого і відсталого; б) феномен еволюційного зростання якісного змісту планетарного живого є безпосереднім наслідком його історичної цілісності і взаємозв'язку з відсталим. Виходячи з цього обрано наступний алгоритм досягнення цілей дослідження:

а) реконструкція процесів планетарного абіогенезу як найімовірнішого “початку” живого (пошук основ його планетарної закономірності);

б) виявлення основ живоприродної цілісності: її сутносних початків, принципів буття і розвитку (пошук основи “гармонії“ її “частин”);

в) визначення специфіки соціоантропних цілісностей і особливостей їх формування (пошук джерел біосферної кризи);

г) обгрунтування необхідної цілісності планетарного живого, всіх його елементів і автономних частин (живоприродних і соціоантропних).

У Розділі 2 “ Генеза і розвиток живоприродної цілісності” досліджена специфіка генези і розвитку видів планетарного живого.

У підрозділі 2.1. “Генетичні джерела живого” проведено реконструкцію можливих процесів та стадій планетарного абіогенезу. У працях А.І. Опаріна, А.П. Руденко, М.Кальвина, Г.А. Заварзіна, С.Е. Шноля, Р.С. Карпинської, Дж. Бернала, М. Ейгена, С.Фокса, К. Дозе та ін. є багато опрацьованих фрагментів планетарного абіогенезу і передбачень про його можливу послідовність. Однак цілісна картина цього процесу, яка б підтверджувала його колишню реальність, поки ще не сформована.

Можливість просування в рішенні цієї проблеми знайдена на основі інтервального підходу - шляхом виділення передбачуваних стадій абіогенезу та зіставлення їх в часі з геосистемними процесами, найбільш відповідними для проходження цих стадій. Сходження до початку перетворення відсталого в живе має безсумнівний методологічний зміст. Якраз там могли формуватися основи “еволюційної траєкторії“ живого, її сутнісний, інваріантний “початок”. На основі реконструкції процесів абіогенезу виявлено: геосинхронність перетворення планетарного відсталого в живе, початкові основи для пошуку його сутнісних інваріантів, а також основа для класифікування абіогенезу як універсального - визначеного наперед планетарного феномену.

У підрозділі 2.2. “Самоорганізація і саморозвиток початків живого” проаналізовані наукові уявлення про постабіогенетичні процеси - формування “початків” живого. Обгрунтовано доцільність в його пізнанні умовної диференціації єдиного процесу видової еволюції елементів живого на два: “самоорганізації“ (їх самоудосконалення без зміни типу відносин “елемент-середовище”) і “саморозвитку” (збільшення існуючих їх властивостей шляхом зміни цих відносин). На основі цього підходу розкрито: принципову сутність процесів самоорганізації-саморозвитку елементів живого (багатостадійне взаємозв'язування всіх їх активних “початків”, “нових” і попередніх) і каузальність їх різної історичної тривалості. Вона визначається наперед, головним чином, кількістю цих “початків” (їх можливих взаємозв'язувань), а також існуванням для цього відповидних можливостей, маючих ймовірну природу (в зовнішньому, для елементів живого, середовищі).

Для прояснення специфіки впливу зовнішнього на внутрішнє елементів живого проаналізовані відношення “біоорганізм-біоорганізм” і “біоорганізм-зовнішнє середовище” і виділені такі інваріантні, сутнісні “початки” елементів живого, як: “біфункціональність” (двоєдність їх задач: зберегти ”себе” і “своє” оточення), “перетворююча активність” (адаптивна - перетворювання “себе”, антиадаптивна - перетворювання зовнішнього “під себе”) і “просторова експансіональність” (заповнення зовнішнього відтворенням “собі” подібних).

Специфіка проявлення та модифікації цих інваріантів живого в часі досліджена шляхом зіставлення - процесу саморозвитку “штучного інтелекту” з процесом розвитку виду елементів живого. Виділено два види біовідображень, “пам'яті” цього розвитку - стохастичний і стохастично-статистичний. На основі цієї диференціації біовідображень, прояснено: а) безпосередня залежність нових біоорганізмів від генетичної “пам'яті” попередніх (опосередковує стохастичні біовідображення): б) каузальність ймовірного проявлення цих відображень в їх майбутніх поколіннях (зберігається цей геноінформаційний базис елементів живого лише при постійному їх відтворенні - кожний з них являє собою частину “історичного цілого”, яка зберігає, передбачає і передає у часі досвід його буття).

У підрозділі 2.3. “Принципи саморозвитку елементів живого” розглянуто основні тези теорій походження і еволюції видів живого. До їх принципових недосконалостей можливо віднести: використання не сутностного, а метафоричного поняття “природний відбір”, множинність існуючих понять “еволюції“ і ії “рухаючих сил“, домінуючий суб'єктно-об'єктний підхід до феноменів живого. Це в сукупності створює реальну можливість для формування неадекватних уяв еволюції живого і її феноменальних прояв.

Виходячи з проведеного аналізу і попередніх результатів, у дослідженні феномену саморозвитку видів живого обрано “функціонально-цільовий” підхід і на його основі виявлені: “рухаючі сили” саморозвитку живого (біфункціональність, перетворююча активність), системні джерела різноманіття його елементів (стохастичні варіації їх репродукцій і індивідуацій) і принцип упорядкування цих варіацій (модифікації генотипів елементів живого ймовірні). Різноманіття елементів живого визначено наперед, передусім, їх перетворюючої активністю і циклічністю їх відтворення (з неминучими стохастичними варіаціями). Перехід останніх в “закономірні” (стохастично-статистичні) упорядковано в двох рівнях: генотипному (зберігаються лише несуперечні для буття конкретного виду елементів живого) і буттійному (зберігаються лише несуперечні для спільного, планетарно цілісного буття живого).

У результаті цього етапу дослідження сформульовані - як базисні для осягнення специфіки різноманіття живого: а) принцип якісного саморозвитку живого (постійність самоудосконалення елементів живого детермінує спадкоємність ними конкретно-видових “закономірних” якостей і домінуючий розвиток в їх поколіннях “випадково” придбаних “корисних” якостей - що збільшують стійкість їх загального і “закономірного цілого”); б) принцип взаємозв'язування елементів живого (тривалість історичного існування видів елементів живого детермінована їх здатністю до адаптації - до спеціалізації в їх спільному цілому і кооперації з його іншими частинами).

У підрозділі 2.4. “Принципи стійкого існування живого” виділені шляхом структурно-рівневого дослідження буття живого і початкового вибудовання “еволюційної” ієрархії живого (по принципу “знизу-вверх”: нижче - відстале, вище - людина) та “соціоантропної” (по принципу “зверху-вниз”: вищий рівень - людина та людство, нижчий - жива і відстала природа). У зіставленні цих ієрархій стає достатньо очевидною системна причина біосферної кризи - перехід усіх видів живого в залежність від перш “підпорядкованого”.

Для спрощення процесу структурно-рівневого дослідження введено поняття про “видовий світ живого” (сукупність функціонально-тотожних біоорганізмів та їх локально-видових середовищ). Шляхом аналізу структур і відносин “видових світів живого” (мікробіоорганічного, рослинного і тваринного): а) обгрунтована закономірність їх послідовного “становлення”; б) виявлена ієрархічність їх антиадаптаційної “перетворюючої активності” (на планетарному рівні максимально проявлена мікробіоорганічним світом). На основі цього аналізу сформульовані наступні базисні принципи осягнення: а) єдності і цілісності живого (всі елементи живого є взаємозв'язаними частинами єдиного цілого, яке саморегулюється, упорядкованими в ньому генетично і трофічно); б) стійкого різноманіття живого (різноманіття елементів живого є ієрархічне утворення, що відповідає не тільки стану їх спільного цілого, але і стану інших його елементів, функціональних його частин. Вплив елементів живого на їх спільне “ціле” регламентовано: міра цього впливу, що сформована еволюційно, закріплюється і одержується ними на генетичному і трофічному рівнях, а також на рівні їх поведінки).

У Розділі 3 “Специфіка організації соціоантропної цілісності” досліджена на основі концептуального уявлення антропо- і соціогенезу, генези і онтології “держав” соціоантропного світу єдиним, закономірним та синергетичним процесом - формування планетарної соціоантропної цілісності.

У підрозділі 3.1. “Сутнісні ознаки організуючого початку” проаналізовані іcнуючі уявлення джерел і “істинних” сутностей людини (на основі праць В.П. Алєксєєва, Я.Я.Рогінського, Л.А. Файнберга, Е. Кассірера, Е. Майра та ін.). На основі цього аналізу і попередних результатів дослідження виділено та віднесено до системно значних “початків” людини (як організатора “нового” виду буття живого): а) самоіндивідуація (виділення “Я” в середовищі інших “Я”); б) соціально-замкнута “біфункціональність” (відокремлення “Я” в “осередку”, що сприяє реалізації “Я”); в) індивідуація відношення з зовнішнім на основі початкових принципів соціальної орієнтації - “Свій-Чужий”, “Своє -Чуже” (в суспільному плані), “Моє-не Моє“ (в індивідуальному плані).

На основі цих сутносних “початків” цілком зрозумілі “відчуженість” людини, її історичні трансформації (від “Я-не Я” до взагалі широких “Своє-Чуже” і “Моє-не Моє“), а також перехід представників Homo від початкової живоприродної “біфункціональності” до “нової”, соціально-замкнутої. У цьому процесі можна умовно виділити три послідовні стадії: біоорганічну (перетворення палеоантропами “себе” - морфології і поведінки); соціальну (формування початкових принципів “нового” буття) і стадію переходу до організації якісно нового - соціоантропного буття живого.

Як “організуючий початок” цього виду буття живого можна розглядувати людину, як “інтегративний”- відношення між людьми, як “організаційний початок” - норми і правила цих видносин, які усталені і дотримуються людьми. Обгрунтована можливість палеоантропних джерел “свідомості” людини - послідовного розвитку палеоантропами своєї початкової “тваринної протосвідомості” (необхідного засобу для їх елементарної буттійної орієнтації) в “соціоантропну свідомість” (модифіковану “новими” критеріями соціальної орієнтації і “новими” засобами рефлексії - словом і відчуттям).

У підрозділі 3.2. “Генеза соціальних систем і відносин” досліджено специфіка розвитку “першопочатків” соціоантропного буття в наступному різноманітті його історичних видів і форм. Використана ідея Н.Н. Моїсєєва про уявлення раннішнього антропосоціогенезу “початком” організації суспільних систем. Розглянути існуючі думки про “єдність і цілісність людства” (для точного їх обгрунтування необхідні об'єктивні та переконуючі критерії).

Проблема виділення в різноманітті соціальних феноменів універсальних (за-кономірних і системно значних) вирішена при умовному уявленні “цілісності” соціоантропного світу як “процесуальної“ та “ризомної” (ацентричної, аструктурної і нон- фінальної). При цьому підході виявлени: а) “дерево” процесів соціоантропного буття; б) “матриця” його відтворення - “соціогенетична пам'ять суспільства” (сукупність історичної інформації про досвід, знання та культуру багатьох генерацій людей, накопиченої в процесі розвитку людського суспільства і зафіксованої в продуктах його перетворюючої діяльності). Ії структурними елементами, відповідно, є: людина (джерело і носій оперативної інформації), продукт його перетворюючої діяльності (елемент зберігання статистичної інформації) та взаємодії між ними.

Специфікою соціогенетичної пам'яті суспільства є: а) її зовнішньоположеність відносно індивіда (внаслідок цього можливі модифікації її змісту і його відтворення); б) наявність двох її частин - універсальної (загальнолюдської) і особистої (яка характеризує конкретне суспільство); в) її буття в сукупній якості: “матриці” відтворення “суспільства”, основи його цілісності, розвитку і орієнтації - в зовнішньому та внутрішньому. Системна і принципова значущість “соціогенетичної пам'яті” для “суспільства” розкрита шляхом виділення: а) специфіки перетворення “людини-взагалі” в “людину-із-суспільства”; б) специфіки соціальних реакцій (є стохастичні та стохастично-статистичні); в) визначеності наперед “якості” суспільства від змісту соціогенетичної пам'яті, яка в ньому культивується.

У підрозділі 3.3. “Специфіка локальних соціоантропних цілісностей” приведено перший етап дослідження “держав” соціоантропного світу - як закономірних “початків” можливої планетарної соціоантропної цілісності, який включає: аналіз існуючих уяв про джерела “держави” і дослідження її базисів - буття і розвитку.

У різноманітті історичних думок про “державу” найбільш об'єктивно її уявлення як форми реалізації “суспільного договору” (запропоновано в XVІІ ст. Г.Г.Гроцієм, розвинено Д. Дідро, Т. Гобсом, Ж.-Ж. Руссо та ін.). Усі конфлікти всередині “держави” (класові, національні та ін.) можна розглядати як суперечку “сторін суспільного договору”, як намагання його “перегляду”. Це уявлення “держави” відповідає і історично-системному її призначенню - забезпечувати соціальні потреби, підвищувати їх можливий рівень. Шляхом аналізу основ сучасного буття “держав” обгрунтовано закономірність майбутнього перетворювання “ризомної” цілісності соціоантропного світу в “ризомно-кооперативну” (прогресу в автономному розвитку “держав” об'єктивно протистоять їх територіальні, соціальні та ресурсні можливості). З виведенням із міжнародної практики “просторової експансії“, перспектива значного прогресу в розвитку “держав” відкривається лише при їх глибокій і широкій кооперації.

У сучасній “державі” можна виділити три базиси розвитку: матеріальний, соціальний і духовний. їх вплив на цей розвиток різний, однак без їх обов'язкової сукупності його історичну оптимальність уявити важко. Погоджуючись з приоритетністю для “держави” матеріального базису, неможливо не відзначити і особливу значущість її соціального базису - як генератора соціальних “ідей”, середовища їх “відбору”, удосконалення і реалізації. Існуючу систему “владного” управління “державою“ (сьогодні по суті автономну і самодостатню) можна віднести до найбільш активної частини соціального базису - що задає поточну та короткотермінову перспективу “держави”.

У підрозділі 3.4. “Формування планетарної соціоантропної цілісності” вищевиділені базиси “держави” досліджені в контексті їх потреб у зовнішніх, міждержавних відносинах. Потреба в цих відносинах імманентна для всіх вищевиділених базисів “держави” - вона мінімальна лише при “слабкому” її розвитку. Можливість же задоволення цієї потреби залежить не тільки від зовнішніх факторів, але і стану духовного базису “держави” (джерела “ідеалів” суспільного розвитку і “ідей” їх досягнення) - від його “сумісності” з зовнішнім середовищем - здатноcті до його сприйняття без втрати элементів власної своєрідності (здатності до гармонічної адаптації).

Виходячи з цього, детально досліджені: а) історична практика міждержавних відносин (виявлені можливі фактори їх гальмування та інтенсифікації - історичні, матеріальні та духовні); б) специфіка буття “збільшених” соціоантропних цілісностей: “цивілізаційних”, симбіотичних і федеративних об'єднань держав. Цим дослідженням виявлено - необхідність для інтенсивного формування загальної соціоантропної цілісності: а) декількох центрів її “кристалізації“ (відносно незалежних); б) наявності між ними упорядкованих відносин (продуктивних для всього людства); в) поширення міждержавної кооперації; г) “світоглядної“ підготовки людства (визнання пріоритету “цілого”, загальнопланетарного буття людства над частковим - буттям його “частин”). Виходячи з загальних результатів дослідження, сучасна стадія в синергетичному формуванні планетарної соціоантропної цілісності класифікована як стадія формування її передумов. До її реальних “організуючих початків” віднесено “розвинені держави” світу, до її реальних “інтегративних початків” - глибокі та широкі за спектром, відношення між ними.

У Розділі 4 “Передумови становлення планетарної цілісності живого нового типу” досліджені джерела біосферної кризи і можливості її розв'язання. У підрозділі 4.1. “Положення людства в структурі планетарного живого” розглянуто в контексті: а) історичних уяв про людину і людство; б) уяв про людину і людство, сформованих в дослідженні. Обгрунтовані причини недосконалості наукових знань про джерела людини, його свідомості і положення в структурі живого (початок еволюційного підходу до буття людини з'явився в кінці XІX ст., основні пошуки його джерел почалися в середині XX ст.).

Незважаючи на природнонауковий прогрес, історичний пошук “межі”, що відділяє людину від живоприродних “початків”, не припиняється і сьогодні. Достатньо серйозним аргументом для визнання людини “надприродною істотою” є його здатніcть до “паранормальних” виявів. Виходячи з цього, узагальнені результати їх дисертаційного дослідження, які приведені у відповідних авторських публікаціях, і одержані нові, обгрунтовуючі “паранормальні” вияви людини які закономірні та сукупні наслідки: а) його високих аналітичних здібностей (розвинені в процесі тривалої “соціоінформативної кооперації“); б) його можливості удосконалювати свої знання і досвід шляхом соціальної спадкоємності і комунікації.

Для визначення положення людини у структурі планетарного живого виділені і сформульовані базисні положення “об'єктивної ідеї” самоорганізації-саморозвитку матеріальних елементів Всесвіту (їх “свободи-в-зовнішньому” та її упорядкування). На її основі Homіnіdae уявлена як “нова” ідея “свободи-в-зовнішньому” - “запереченням” залежності від “ закономірного цілого” і створюванням “приватних” - “свобод” і “цілого”. Виходя з цього уявлення, людина віднесена до “трансцендентного” виду живого, який вийшов з тваринного світу і перейшов до “власного” - у світ своїх “ідей” і уявних “цілей“ буття.

Духовність людини, що набута в процесі цього переходу, не є “протилежною життю взагалі” і “незводимою“, як передбачав М. Шелер, до “природної еволюції“. “Початки” Homіnіdae - це антропосоціогенез, її розвиток - соціоантропний онтогенез, становлення людського “духу” (у трактовці М. Шелера) - це достягнення всього людства. Природні і такі сутносні відзнаки соціоантропного буття від живоприродного, як: “самовизначення” (є його “ідея”, що історично удосконалюється); “цілеспрямованість” (ця “ідея” реалізується всіма частинами людства в часі і просторі); відтворення на основі зовнішньої “соціогенетичної пам'яті”, яка культивується і передбачає: “традиції“ і якості “людини”. Виходячи з його “трансцендентності”, людство загалом можна визначити як функціонально “новий” вид живого - якої “стає”, при відсутності аналогів, методом “спроб, вдачі та помилок”. При цьому підході очевидні: положення людини в структурі живого і джерела деструктивних моментів в його творенні “власного світу”.

У підрозділі 4.2. “Об'єктивна необхідність цілісного буття живого”, на основі праць В.І. Вернадського, М.М. Камшилова, Г.А. Заварзіна, М. Руттена та ін., проаналізовані: а) космопланетні впливи на буття живого; б) впливи живого на відсталопланетні процеси; в) ресурсні відношення “живе-відстале” і “живе-живе”. Розглянута специфіка біотичного кругообігу - як процесу невпинного відтворення живого (уявлення про ресурсні відносини “живе-відстале” і “живе-живе” поки недосконалі). Виявлена і обгрунтована принципова необхідність поширеного відтворення живого - для компенсації його втрати в біотичному кругообігу.

єдина можливість цього - у використанні відповідного відсталого - початкового “енергоматеріального базису” живого. Розглянуто специфіку буття “прокаріотичного світу” - “біоенергоматеріального базису” еукаріотичного буття живого (“надбудованого” на “прокаріотичному базисі”). Фундаментальне значення цих двох базисів буття живого відображено в відповідних принципах: первинності відсталого (можлива кількість планетарного живого пропорційна кількості відповідного відсталого, необхідного для відтворення живого та його існування) і самодетермінації живого (кількість і якість існуючого живого визначається наперед його мікроорганічними видами - відтворюючими, організуючими і утилізуючими живе).

Стан цих базисів планетарного живого можна розглядати як об'єктивний критерій для оцінки глибини біосферної кризи. Необхідність цілісного буття живого найбільш очевидна при гранично загальному його визначенні як сукупного і нерозривного: прокаріотичного (першосутнісного і самодостатнього) і еукаріотичного (надбудованого і залежного від першосутнісного).

У підрозділі 4.3. “Закономірність становлення планетарної цілісності живого нового типу” узагальнені попередні результати дослідження і синтезовані: а) базисні поняття про живоприродні та соціоантропні цілісності; б) ядро уяв про сутність біосферної кризи і закономірність її поступового переходу в стадію формування “нової“ планетарної цілісності живого, “живоприродно-соціоантропної “.

На основі системи виділених базисних принципів живоприродного буття (дів. п.п. 2.3, 2.4 та 4.2), прийнятої як його початкова “теза”, уточнена суть еволюції Homіnіdae. Цю “ідею людини” можна розглядати як “антитезу” живоприродної - як розвиток “нових” елементів живого “запереченням” “закономірних” (принципів їх взаємозв'язування, якісного саморозвитку, стійкого різноманіття, а також принципу їх єдності і цілісності).

Об'єктивна необхідність вирішення антиномії “теза-антитеза” живого витікає не тільки з принципу взаємозв'язування його елементів (тривалість буття людини визначена наперед його здатністю до адаптації в “закономірному” живоприродному “цілому”), але і сучасного стану біосфери. Передумовою до вирішення цієї антиномії може бути зміна “порядку речей” в бутті людства - переход його нині автономних частин до “прогресу в інтеграції“. Реалістичний шлях до відновлення динамічної рівноваги в біосфері підказує принцип стійкого різноманіття живого (дів. п.2.4). Планетарна цілісність живого нового типу буде можливою: а) при зберіганні своєрідності її історичних частин (живоприродної і соціоантропної); б) при двохрівневій регламентації впливів - соціоантропного буття на “живоприродне ціле” і соціоантропних частин - на їх спільне, “соціоантропне ціле”.

На грунті розглянутих тенденцій у розвитку міждержавних відносин, відзначено появу в кінці XX ст. “організаційного початку” їх можливої цілісності (“Декларація про принципи міжнародного права”, ООН, 1970). Його розвитком може бути деталізація взаємообумовлених: “свободи-кожної-держави-в-інтересах-всіх-держав”, відповідності кожної “держави” перед їх “цілим”; прав їх “цілого” на обмеження “свободи-кожної-держави-в-інтересах-всіх-держав”, а також можливого впливу “цілого” на його “частину” (для упорядкування зворотного впливу - будь-якої “частини” на їх спільне “ціле”). Відзначена можливість значного прискорення інтеграції “держав” в єдине “ціле” - поширенням сфери дії їх внутрішніх “суспільних договорів” на зовнішні відношення (“волінням” усіх частин людства).

Проведено аналіз, узагалені результати історичного пошуку принципів єдності і цілісності людства. На основі ідеї В.І. Вернадського про єдність форм буття людства, а також результатів дослідження, сформульовані (як апробаційні): а) принцип стійкого різноманіття соціоантропного буття (воно може бути стійким тільки як упорядковане, відповідне не тільки його загальному стану, але і стану всіх його частин, його часткових видів); б) принцип єдності і цілісності соціоантропного буття (всі його елементи і компоненти є закономірними наслідками єдиного планетарного процесу, що здійснюється на основі спільної соціогенетичної пам'яті людства і часткових модифікацій цілей цього процесу - що розвиваються і реалізуються всіма частинами людства, в часі і просторі).

У Висновку узагальнені кінцеві висновки розділов дисертаційної роботи і сформульовані її головні результати:

1. У дисертаційній роботі досліджено і вирішено проблему осягнення буття планетарного живого як необхідно цілісного. Початковим методологічним засобом для її вирішення вибрано гіпотезу про визначене наперед перетворення планетарного відсталого в планетарне живе і закономірність креативного прояву їх подальшої цілісності в різноманітті видів і форм буття живого.

2. Сучасний планетарний світ живого можна умовно поділити на два (автономних і специфічних) - живоприродний (самодостатній, самоупорядкований) і соціоантропний (залежний від живоприродного, взаємозв'язаний на основі “суто” соціальних зв'язків і відносин). Загальна тривалість буття планетарного живого і його різноманітного розвитку в часі і просторі обумовлена історичною цілісністю всіх його частин, що існували та існують, а також наявністю відповідного відсталого.

3. Історичну цілісність живої природи можна визначити як функціонально-процесуальну, утворену водно- і різновидовими частинами живого - функціонально взаємозв'язаними і спеціалізованими - в їх локально територіальному і в суспільному, планетарному буття.

4. Результати проведеного дослідження дозволяють розглядати антропосоціогенез (від джерел до сучасності) як закономірний планетарний феномен - синергетичної організації якісно нового виду буття живого і його якісно нової, планетарної соціоантропної цілісності. Як умовні стадії цієї організації можна виділити: а) раннішній антропосоціогенез (формування людини і простіших соціумів); б) соціоантропний онтогенез (формування “держав”, якіcно нових соціальних цілісностей); в) сучасну (кінець XX ст.) - формування передумов майбутньої планетарної соціоантропної цілісності (її “організуючих”, “інтегративних” і “організаційних” “початків”).

5. Сучасний етап розвитку людства характеризується не тільки появою передумов його майбутньої цілісності, але і гострою необхідністю розв'язування антиномії “людина-жива природа”. Як закономірне її рішення історично логічне послідовне формування двох планетарних цілісностей живого: соціоантропної і якісно нової, “живоприродно-соціоантропної“.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАННИХ ПРАЦЬ ЗДОБУВАЧА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦії

1. Чудомех В.Н. О философских проблемах познания “паранормальних” явлений // Культура народов Причерноморья. - 1998. - № 5. - С. 463-465.

2. Чудомех В.Н. Биоотражения как результат и действующий фактор эволюции живого // Учёные записки СГУ им. М.В. Фрунзе. - 1999. - Т. 2 , (51). - №12. - C.153-158.

3. Чудомех В.Н. Планетарный мир живого: иерархия, функции подсистемных уровней, принципы целостности // Культура народов Причерноморья. -1999. - № 7. -С.196-200.

4. Чудомех В.Н. Через паранормальное к познанию реального: структурно-системная специфика энергоинформационных полей и систем живого // Культура народов Причерноморья. - 2001. - № 20. - С. 179-182 .

5. Чудомех В.Н. Общественное мировоззрение: специфика восприятия и отображения действительности // Культура народов Причерноморья.- 2001. - № 21. - С.228-232.

АНОТАЦІї

Чудомех В.Н. Целостность живого в контексте современного естествознания (онтологические основы). - Рукопись. Диссертация на соискание учёной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.01- онтология, гносеология, феноменология. Таврический национальный университет им. В.И. Вернадского. Симферополь. 2003 г.

Впервые исследована и методологически решена проблема постижения необходимой целостности бытия живого - взаимообусловленности всех его видов и форм. Сформировано общее представление о современном планетарном мире живого - как об условном “целом”, состоящем из двух автономных частей: живоприродной (самодостаточной, самосопряжённой) и социоантропной (зависимой от исходной, сопрягающейся на основе “чисто” социальных, связей и отношений). Проведён анализ современных знаний живого и основных гипотез - о его происхождении, бытии и развитии.

На основе этого анализа автором выдвинута методологически новая гипотеза - о предопределённости преобразования планетарного косного в планетарное живое и закономерности креативного проявления их последующей целостности в многообразии видов и форм бытия живого. В рамках этой гипотезы: а) проведена “процессуальная” реконструкция планетарного абиогенеза (наивероятнейший исток живого); б) решена проблема выделения в составе живого “частей” и “целого”; в) выделена триада инвариантных, сущностных признаков живого (“бифункциональность”, “преобразующая активность”, “пространственная экспансиональность”); г) выявлено шесть базисных принципов общей, планетарной “гармонии живого”: первичности косного, самодетерминации живого, единства и целостности живого, взаимосопряжения элементов живого, качественного саморазвития живого и его устойчивого многообразия.

Генезис и развитие социоантропного мира исследованы на основе нового подхода к антропосоциогенезу (от истоков до современности) - как закономерному планетарному феномену - синергетической организации качественно нового вида бытия живого и его качественно новой, планетарной социоантропной целостности. В качестве условных стадий её организации выделены: а) ранний антропосоциогенез (формирование человека и простейших социумов); б) социоантропный онтогенез (формирование “государств”, качественно новых социальных целостностей); в) современная - формирование предпосылок планетарной социоантропной целостности (её “организующих”, “интегративных” и “организационных” начал).

В рамках этого подхода: а) определено положение человечества в структуре планетарного живого (становящийся, функционально “новый” вид живого); б) выявлена специфичность социоантропного бытия (воспроизводство на основе его культивируемой и развивающейся “социогенетической памяти”); в) раскрыта особенность в современном этапе развития человечества (наличие предпосылок его будущей целостности и необходимость скорейшего разрешения антиномии “человек - живая природа”).

На основе анализа бытующих представлений о биотическом круговороте: а) выделены основания планетарного живого (“энергоматериальное косное” и “биоэнергоматериальное”); б) обоснованы: необходимость целостного бытия всех видов элементов живого (независимо от их сложности) и закономерность преобразования существующего кризиса живого в стадию формирования его “новой” планетарной целостности - “живоприродно-социоантропной”. В качестве объективных условий её организации обозначены: а) сохранение самобытности её исходных частей; б) целостность человечества; в) двухуровневая регламентация воздействий - социоантропного бытия на “живоприродное целое” и социоантропных частей - на образуемое ими “социоантропное целое”.

Ключевые слова: абиогенез, развитие живого, целостность, инварианты живого, антропосоциогенез, социогенетическая память, человечество.

Чудомєх В.М. Цілісність живого в контексті сучасного природознавства (онтологічні основи). - Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук зі спеціальністю 09.00.01- онтологія, гносеологія, феноменологія. Таврійський національний університет ім. В.і. Вернадського. Сімферополь. 2003.

Дослідження присвячено пошуку джерел та шляху вирішення проблеми осягнення буття елементів живого як необхідно цілісного. Рішення цієї проблеми в дослідженні знайдено на основі гіпотези про визначене наперед перетворення планетарного відсталого в планетарне живе та закономірність креативного прояву їх наступної цілісності в різноманітті видів та форм буття живого. Виділено: сутнісні інваріанти елементів живого, принципи їх самоорганізації та саморозвитку, базиси різноманітного буття живого і його структурно-системної гармонії. У межах висунутої гіпотези, антропосоціогенез (від джерел до сучасності) умовно подано як історично цілісний і закономірний процес - синергетичної організації планетарної соціоантропної цілісності. На основі цього нового підходу і виділення сутнісних відмінностей cоціоантропного буття від живоприродного, протистояння “людина-жива природа” розглянуто як антиномія, що може бути розв'язаною послідовним “синтезом” - цілісності планетарного живого нового типу (“живоприродно-соціоантропної“). Виявлено: умови і напрямок цього історичного “синтезу”, його об'єктивна необхідність та закономірність.

Ключові слова: абіогенез, розвиток живого, цілісність, інваріант живого, антропосоціогенез, соціогенетична пам'ять, людство.

осягнення буття живий цілісний

Chudomeh V. Contіnuіty of the lіvіng іn the actual knowledge context (ontologіcal bases). - Manuskrіpt. Candіdate of phіlosophy degree thesіs іn the specіalіty 09.00.01 - “Ontology, gnoseology, phenomenology”. Tavrіda natіonal unіversіty of V. Vernadsky. Sіmferopol. 2003.

There іs studed and decіded the problem cognіzance the planetary beіng of the lіvіng elements as necessary contіnuіty. Partіcularіty of genesіs, development, exіstens and coexіstens the planetary - lіvіng nature and socіal peace of a human - are dіsclosed. Present sіtuatіon іn the “socіoantropos peace” іs looked as new stage of the planetary process - the sіnergetіcal organіzatіon of the planetary “socіoantropos contіnuіty”.

The whole presentatіon of genetіc “sources”, “sources” of the hіstorіcal development, bases and prіncіpals of a lіvіng beіng іs formed. The essence planetary crіsіs of a lіvіng beіng - opposіtіon “human-lіvіng nature” - іs dіsclosed. Are suggested: crіterіa for determіnatіon of іts deepness and way of іts solutіon.

Key words: abіogenesіs, lіvіng's development, contіnuіty, lіvіng's іnvarіants, anthroposocіogenesіs, socіogenetіc memory, humankіnd.

...