Феномен трансгресій модерну: соціально-філософський аналіз

Aufhebung ніколи не знімає форму вуалюючого абсолютного знання. Тому воно (зняття) належить світу заборони, праці, сенсу, закону і т. ін.

Суверенність не є зняття, тому що «знімається» саме зняття (насамперед абсолютність знання). Зробити це не можна по-гегелівськи, тому що гегелівське зняття завжди конкретне (у щось), опосередковане. Тут же тезою є саме Абсолютне знання, антитезою - заперечуюча його трансгресія суверенності. Отже, синтезом могла б виявитися тільки поява Абсолютного знання в якийсь новій («вищій») формі. Оскільки це нонсенс (два Абсолюта) і зняти суверенність уже неможливо (її можна тільки повторювати в дельозівському розумінні), вона виявляється абсолютним «зняттям», тобто «зняттям» самого зняття. Позбавившись третьої стадії (синтезу), заперечення заперечення валиться. Суверенність, за Батаєм, - та ж гегелівська діалектика, тільки з акцентом на негативний момент, а не позитивний: Абсолютна без-глуздість, Абсолютне не-знання замість Абсолютного сенсу, Абсолютного знання.

У третьому підрозділі «Зростання ролі процесів соціальної самоорганізації» впроваджується ідея, відповідно до якої трансгресії держави модерну складають основу численних інших трансгресій модерну (тобто постмодерн).

Насамперед, держава і модерн являють собою (претензію на) централізований розум; держава втілює собою цілісність, хоча фактично перетворилася на сферу серед інших сфер; держава намагається (не намагається) платити за працею, тобто вимірювати вартість за допомогою (суспільно-необхідної) праці. (Звичайно, так поводяться і капіталісти, так само, як і сьогодні цінується час, але головну роль усе більше відіграють спонтанні фінансові операції (махінації), і час («миттєвість, миттєвість, миттєвість») цінується, відповідно, заради них. Держава продовжує користуватися термінами проекту, довгострокової програми, прогресу і т. ін.; такі універсальні (абстрактні) форми, як армія, поліція, право, наука, гроші як і раніше пов'язані, у першу чергу, з державою.

Що ж стосується «переборювального» соціального явища, то щодо цього існують різні думки; називають і науку (М.К. Петров, Д. Белл та ін.), і фінансові ринки і багато чого іншого. У будь-якому випадку сходяться в тім, що «трансгресуючі» процеси носять глобальний характер.

З метою підвищення норми прибутку розвинуті країни переміщують виробництво в країни з дешевою робочою силою. Чим більше діяльність ТНК зміщується за кордони даної держави, тим складніше останній установити свій контроль за ними, у тому числі за сплатою податків. Більш того, усе сутужніше стає визначити як суму податку, так і те, якій державі його платити. Тут становище таке саме, як і з визначенням національної приналежності найвищою мірою інтернаціональної продукції ТНК. Чим менше стає податкових надходжень, тим менше можливість держави надавати соціальну допомогу.

У четвертому підрозділі «Глобалізм і постмодерн» процеси глобалізації розглядаються як трансгресії меж національних держав і культур. Національні держави і культури втягуються у якісно нові глобальні процеси, що, однак, у даний час інституціонально не оформлені. У цьому підрозділі також дається характеристика основних соціальних трансгресій модерну.

Основою сучасних глобалізаційних процесів є світові фінансові ринки. Всупереч думці ринкових фундаменталістів, які вважають, що фінансовим ринкам властива тенденція до рівноваги, світова практика (і думки деяких компетентних фінансистів, напр., Дж. Сороса), навпаки, свідчать, що їм іманентна нестабільність.

Втім, «текучий» чи постійний, глобалізм залишиться глобалізмом, а не просто сукупністю держав. Більш того, у своїй стабільній версії він, можливо, буде оформлений інституціонально. Багато бізнесменів і політиків вбачають причину нестабільності світового капіталізму в тому, що світовій економіці не відповідає світове політичне співтовариство. Так чи інакше, процеси глобалізації, мабуть, відбивають процеси людства, що формується.

Конкретний аналіз щодо основних форм прояву трансгресій модерну здійснюється у наступних аспектах:

- конвергентне, постіндустріальне, постмодерне, інформаційне, інформаціональне і т. п. суспільства являють собою нові якісні стани розвинутого суспільства, ніж просто капіталізм і, проте, залишаються капіталістичними. Кількість подібних модифікацій, хоча, мабуть, не нескінченна, проте принципово не обмежена. Основа диверсифікується, але не зникає і не змінюється на іншу;

- модерні і домодерні ідентичності набувають ряд нових якостей, взаємодіючи з «мережами» і новими ідентичностями, але не втрачають орієнтації на власну автентичність. Усі ідентичності сьогодні є ідентичностями опору один одному і «мережам»;

- трансгресії національної державності (ядра модерну, тому що це головна організація свідомого порядку) транснаціональними корпораціями (що зокрема одержало вираження в глобалізмі), а також приватними особами, мафією і т. ін.;

- редукція централізованого керівництва «адхократичним» (Е. Тоффлер) принципом керування і функціонування;

- трансгресії «родової» (М. Кастельс) праці працею, що самопрограмується;

- поділ на цій основі суспільств усього світу на активну, здатну до самовизначення, еліту, що відмовилася від вічних кодів і загальноприйнятих цінностей (таких як патріархальність, релігійна традиція, націоналізм тощо), і незахищені соціальні групи, становище яких постійно погіршується, що зберігають вірність цим цінностям. До еліти належать, в основному, досить великі бізнесмени і люди, що працюють зі знанням («symbolic analysts»), до жертв її трансгресій - насамперед працівники традиційних виробничих галузей і сфери персональних послуг («працівники модерну»);

- відмовлення країн, що розвиваються, від повної модернізації (вестернізації) і посилення в ній національних елементів;

- трансгресія тимчасових послідовностей (лінійних і циклічних, біологічних і соціальних) недиференційованим часом («мерехтінням», on line). Інформаційні системи і світові фінансові ринки породжують систематичні пертурбації в порядку проходження явищ;

- навіть у сфері високих технологій сітьові структури не є єдиними, а може бути й основними, а «переступають» найбільші старі метрополіси індустріалізованого світу, що є головними центрами інновації і виробництва в сфері інформаційної технології.

Єдність (соціальної) модерної раціональності і її трансгресій і створює «ситуацію постмодерна».

П'ятий підрозділ «Долі модернізації і проблема трансгресій культур» присвячений дослідженню специфіки трансгресій у культурах, що не належать до західного суперетносу. Говорити про трансгресії модерну тут можливо тільки в тому випадку, якщо його сутнісні характеристики у свій час були тим чи іншим шляхом сприйняті від Заходу і властиві даній культурі і зараз. У противному ж випадку можна говорити не про трансгресії модерну (у ході яких трансформується раціональність), а, навпаки, про трансгресії культур (у ході яких вони більшою чи меншою мірою засвоюють раціональність).

Культура є вираженням індивідуального начала націй, його ядром. Притому, сама вона має складну структуру: власне ядро і навколишні його оболонки, за допомогою яких насамперед відбувається взаємодія з іншими культурами. Подібна культурологічна схема була запропонована А.І. Ракитовим, а корениться в історико-методологічній моделі розвитку науки І. Лакатоса. Аналогом культури, у такому випадку, виступає «дослідницька програма».

Детермінуючу роль у діалозі культур відіграє ядро, основна функція якого зводиться до самовідтворення культури в умовах адаптації. Адаптація може здійснюватися двояким образом. У першому випадку ядро здатне на власну трансформацію і тому допускає її. Частіше ж воно противиться їй і обгороджує себе за допомогою оболонок із культурних псевдоновацій.

Висновки

1. У дисертації представлені теоретичне узагальнення і рішення наукової проблеми сутності феномену соціальних трансгресій модерну і його ролі і місця в постсучасній соціально-історичній ситуації. Вперше феномен трансгресій модерну як сутність соціальної «ситуації постмодерну» спеціально обґрунтовується на рівні соціально-філософської концепції.

2. Вирішення цієї проблеми насамперед зажадало з'ясування сутності (будь-яких) трансгресій. Це дослідження здійснювалося шляхом зіставлення процесу трансгресій з механізмом зняття (die Aufhebung). За допомогою зняття здійснюється розвиток: деяка стадія процесу перестає існувати, переходячи у вищу стадію того ж процесу. У випадку трансгресії якісно новий, інший рівень не виникає, а відбуваються різні модифікації («мутації») колишнього рівня. Якщо ж щось нове виникає, то воно не скасовує старого, яке продовжує існувати поряд з ним.

3. Далі розкривається сутність трансгресій модерну. Сутність модерну вбачається в домінації раціональності як у свідомості, так і в суспільному житті, у світі в цілому. В ХХ столітті розум відмовляється від того, щоб однозначно програмувати (пророкувати) універсальне майбутнє. Допускається спонтанність процесів (чуттєвість - у суб'єктивній сфері, нелінійність, статистичність - в об'єктивній). Але раціональність не зникає: зазначені спонтанні процеси не скасовують, не знімають, а видозмінюють, диверсифікують - трансгресують - її.

4. У дисертації встановлено, що трансгресії модерну являють собою редукцію парадигм модерну за допомогою елімінації заключних фрагментів, що містять однозначне й універсальне уявлення про майбутнє, атрибутуєме всьому суспільству (граничної соціальної цілісності), внаслідок чого майбутнє з'являється як поліваріантне, відкрите.

Ситуація трансгресій модерну не виключає атрибуцію універсально й однозначно визначеного майбутнього окремим соціальним групам і особистостям.

5. У дисертації продемонстровано, що в об'єктивному плані трансгресивні феномени виявляються в перевазі «спонтанних порядків» (Ф. Хайєк) над свідомими, у наростанні нелінійності, неврівноваженості соціальних процесів, у посиленні «сітьового» принципу.

У дисертації докладно проаналізований феномен тілесності, що представляє собою суб'єктивну форму переживання соціальних процесів у суспільстві прискорених змін. Стан у постсучасному соціумі характеризується не пануванням тілесності над технологіями, а навперемінним вивільненням її з-під влади знаковості і новим влученням під неї.

6. Феномени «кінця історії» і «вічного повернення» можуть бути інтерпретовані як трансгресії модерну. В умовах, коли майбутнє не визначається прогресивно й однозначно, вони змушені повторюватися на техногенній основі.

Унаслідок цього трансгресії модерну являють собою динамічну рівновагу між модерними і немодерними елементами соціумів.

7. Визначальним фактором «ситуації постмодерна» є криза «держави загального добробуту» - основного «свідомого порядку».

8. Соціально-структурною основою трансгресій модерну є поділ суспільства на представників «родової праці» і глобальну еліту, що самопрограмується.

9. У глобальному суспільстві, де соціуми і культури не відокремлюються настільки різко, як у міжнародному, один від одного, але і не зливаються в деяке гомоморфне ціле, зростає значення спонтанних зв'язків, сітьових структур тощо.

Список опублікованих праць з теми дисертації

Гусаченко В.В. Глобальный макрокосм и микрокосмы духовности // Концепция целостности. Проблема духовности в культуре и науке. Вестник Харьковского государственного университета. - Харьков: ХГУ. - 1993. - №379. - С. 28-33.

Гусаченко В.В. Проблема универсальности полиструктуральных систем и мир философии в социальной концепции Н. Лумана // Философские перипетии. Философия и многообразие социокультурных миров. Вестник Харьковского государственного университета. - Харьков: ХГУ. - 1993. - №380. - С. 42-49.

Гусаченко В.В. Два свiти i «двi натури» Григорiя Сковороди (спроба фiзiогномiки i систематики) // Збiрник Харкiвського iсторико-фiлологiчного товариства. - Харкiв: Око, 1995. - Т. 4. - 208 с. - (Нова серiя). Т. 4. - С. 55-62.

Гусаченко В.В. Статика и динамика истории и типы целостности систем // Вестник Харьковского государственного университета. - Харьков: ХГУ. - 1996. - №381. - С. 48-53.

Гусаченко В.В. Постмодерн і феномен «смерті суб'єкта» // Актуальнi проблеми фiлософiї науки i сучасних технологiй. Вісник Харківського державного університету. Фiлософiя культури. Фiлософiя науки i технiки. Психологiя. Лiнгвiстика. Фiзико-математичнi i технiчнi науки. Проблеми пожежобезпеки. - Харкiв: ХДУ. - 1997. - №388. - С. 15-18.

Гусаченко В.В., Коробкина Т.В. Постмодерн: дифференциация или взаимопроникновение социальных сфер? // Постмодернiзм в фiлософiї науки та фiлософiї культури. Вiсник Харкiвського державного унiверситету. - Харкiв: ХДУ. - 1997. - №389. - Вип. 6. - С. 84-92.

Гусаченко В.В. Бытие как становление?! (Становиться и не стать: «трансгрессия», «деконструкция», «трансмутация» в контексте социальных коннотаций) // Философские перипетии. Вестник Харьковского государственного университета. Серия: философия. - Харьков: ХГУ. - 1998. - №409. - С. 3-5.

Гусаченко В.В. Смысл и фундаментальная структура (пост) современного общества в социологической концепции Н. Лумана // Философские перипетии. Вестник Харьковского государственного университета. Серия: философия. - Харьков: ХГУ. - 1998. - №409. - С. 120-122.

Гусаченко В.В. От субъектности к трансгрессии // Філософськi перипетiї. Вiсник Харкiвського державного унiверситету. Серiя: фiлософiя. - Харкiв: ХДУ. - 1999. - №437. - С. 10-16.

Гусаченко В.В. Постмодерн и проблема переходных и стабильных состояний общества // Науковi записки Харкiвського вiйськового унiверситету. Соцiальна фiлософiя, педагогiка, психологiя. - Харкiв: ХВУ. - 1999. - Вип. V. - С. 58-64.

Гусаченко В.В. К феноменологии социального возраста («мальчики» и «мужи») // Фiлософськi перипетiї. Вiсник Харкiвського нацiонального унiверситету iм. В.Н. Каразiна. Серiя: фiлософiя. - Харкiв: ХНУ. - 2000. - №474. - С. 87-89.

Гусаченко В.В. Традицiї та iнновацiї у постмодерних трансформацiях нацiональної фiлософiї // Науковий вiсник. Серiя: Фiлософiя. - Харкiв: ХДПУ. - 2000. - №12. - Вип. 6. - С. 12-18.

Гусаченко В.В. Дух, душа, тело… телесность? // Вiсник Харкiвського нацiонального унiверситету iм. В.Н. Каразiна. Серiя: Фiлософськi науки. Теорiя культури та фiлософiя науки. - Харкiв: ХНУ. - 2000. - №465. - Вип. 28. - С. 49-57.

Гусаченко В.В. Открытое общество: системность или не-системность? // Фiлософськi перипетiї. Вiсник Харкiвського нацiонального унiверситету iм. В.Н. Каразiна. Серiя: фiлософiя. - Харкiв: ХНУ. - №486. - 2000. - С. 44-47.

Гусаченко В.В., Мосенцева Т.С. Изломанность (или - «диктофон-граммофон»; или - «б (ы/и) тие в конвульсиях - II») // Фiлософськi перипетiї. Вiсник Харкiвського нацiонального унiверситету iм. В.Н. Каразiна. Серiя: фiлософiя. - Харкiв: ХНУ. - 2000. - №486. - С. 212-214.

Гусаченко В.В. Модернизация и / или пост-нео-колониализм? или О двух оптиках // Свiт-системна теорiя i сучаснi глобальнi трансформацiї (фiлософiя, полiтологiя, соцiологiя). Вiсник Харкiвського нацiонального унiверситету iм. В.Н. Каразiна. - Харкiв: ХНУ. - 2000. - №487. - С. 82-84.

Гусаченко В.В. Трансгрессия, трансценденция и Бог // Вiсник Харкiвського нацiонального унiверситету. Серiя: Теорiя культури та фiлософiя науки. - Харкiв: ХНУ. - 2001. - №507. - Вип. 24. - С. 195-200.

Гусаченко В.В. «Я», «я» и «не-я» или Почему люди мельчают? // Фiлософськi перипетiї. Вiсник Харкiвського нацiонального унiверситету iм. В.Н. Каразiна. Серiя: фiлософiя. - Харкiв: ХНУ. - 2001. - №509. - С. 44-46.

Гусаченко В.В. Модерн: к вопросу об истоках // Фiлософськi перипетiї. Вiсник Харкiвського нацiонального унiверситету iм. В.Н. Каразiна. Серiя: фiлософiя. - Харкiв: ХНУ. - 2001. - №531. - С. 55-59.

Гусаченко В.В. Телесность как компенсация избыточности модерной технологичности // Наука, технологiя, постмодерн. Вiсник Харкiвського нацiонального унiверситету. Серiя: теорiя культури i фiлософiя науки. - Харкiв: ХНУ. - 2002. - №552-2/2002. - Ч. 2. - С. 71-80.

Гусаченко В.В. Онтология в «ситуации постмодерна» // Фiлософськi перипетiї. Вiсник Харкiвського нацiонального унiверситету iм. В.Н. Каразiна. - Харкiв: ХНУ. - 2002. - №561. - С. 34-36.

Коробкина Т.В., Гусаченко В.В. Постмодерн: дух, духовность, телесность // Вiсник Харкiвського нацiонального унiверситету. Серiя: Теорiя культури i фiлософiя науки. - Харкiв: ХНУ. - 2003. - №588/2003. - С. 49-52.

Размещено на Allbest.ru