Тотальність та історичність буття (на матеріалах філософії неомарксизму)

Другий розділ складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 2.1. “Тотальність як ключова категорія діалектики неомарксизму” з'ясовано, що у самопізнанні й оволодінні історією найважливішим моментом є категорія тотальності. Пізнання історії можливе лише у вигляді пізнання історичного процесу як цілого. Включення у ціле змінює підхід до самого змісту окремого явища. Неомарксизм висуває тезу про необхідність розгляду суспільства як єдиного цілого, а не як суми різних фактів і факторів. Тотальність припускає виявлення усіх відносин і опосередкованостей. Лише у взаємозв'язках, що беруть окремі факти суспільного життя як моменти історичного розвитку, лише в тотальності можливе пізнання фактів як пізнання дійсності.

У підрозділі 2.2. “Онтологія неомарксизму як критична теорія” йде мова про ідею “справжнього буття”, що знімає протиріччя між суб'єктом і об'єктом, сутністю і явищем, мисленням і буттям, а саме з ним сполучала філософія уявлення про істинний розум, пов'язане те, що “існуюче не є розумним безпосередньо”, але лише повинно бути приведене до розумного стану. Розум виступає, таким чином, як вища можливість людини і всього існуючого, і як людська можливість він містить у собі також і те, що фіксується поняттям свободи. І оскільки все це (справжнє буття, реалізація людських потенцій, його вільне самовизначення, що обіймається філософським уявленням про розум і розумність) ще не є здійсненим, остільки “філософія розуму” зберігає визначене відношення до істини і в міру останнього право на існування. “Критична теорія” повинна бути чимось більшим, ніж проста реєстрація та систематизування фактів: вона повинна виступати “проти фактів”, протиставляючи “дурній фактичності” її “кращі можливості”. Звідси -- різке неприйняття тих теоретичних прагнень, що відштовхуються виключно від фактів і прагнуть апелювати до них на кожному етапі розвитку теорії,-- усі вони зараховуються до “самозадоволеного позитивізму”. Справжнім предметом “критичної теорії” - наріжним каменем, на якому вона зводить свою будівлю, є саме “Майбутнє”, зрозуміле як радикальне, категоричне, абсолютне заперечення наявно існуючої “даності”. У цьому змісті вона і заслуговує назви “істинного матеріалізму”. “Критична теорія” споконвічно була чимось більшим, ніж простою реєстрацією і систематизуванням фактів; її манлива сила виникала саме від тієї рішучості, з якою вона висловлювалася “проти фактів”, від тієї енергії, з якою вона протиставляла “дурній фактичності” її “кращі можливості”.

У підрозділі 2.3. “Поняття раціональності в неомарксизмі” зазначається, що у своїй загальній формі, специфічно західна ідея розуму здійснилася в системі матеріальної та інтелектуальної культури (економіці, техніці, “способі життя”, науці, мистецтві), що знаходить свій повний розвиток в індустріальному капіталізмі, і система цього розуму виявляє тенденцію до специфічного типу панування, яке стає долею сучасного періоду,-- до раціональної бюрократії. “Формальна раціональність”, постала як “капіталістична раціональність” -- і ніяка інша; це раціональність “абстракції”, що редукує якість до кількості і виступає на цій основі як “універсальна”.Філософська конструкція розуму повинна здійснитися за допомогою створення розумного суспільства. Інакше кажучи, спекулятивний розум (тобто розум, з погляду якого універсум розглядається в цілому, у самих загальних, а тому і самих абстрактних своїх визначеннях) повинен бути “перенесений” на суспільство, узяте в його конкретному історичному стані, на взаємини людей, узятих у всій їхній “кінцевості”.

В підрозділі 2.4. “Діалектика онтології та гносеології неомарксизму” з'ясовано, що історична тенденція складається під впливом тих рішень, які приймаються людьми, і які в той же час задані визначеними рамками, які звужують чи, навпаки, розширюють можливості такого вибору. Тільки діалектичний взаємозв'язок цих моментів може визначити основний напрямок історичного розвитку. Роль людини у ході історії полягає в тому, щоб на питання, поставлені суспільством, давати такі відповіді, які могли б сприяти, перешкоджати фактично діючим тенденціям, модифіковувати їх. При цьому, звичайно, ніколи непотрібно це розуміти так, що начебто питання і відповідь механічно пов'язані одне з одним. Там, де мова йде тільки про такий зв'язок, там і питання, і відповідь не є елементами буття суспільства. Питання, на яке треба дати відповідь, міститься не в самих предметах, процесах, а у їхньому безпосередньому бутті. Це питання з'являється як продукт мислячого суб'єкта, який прагне пояснити наявну ситуацію. Тільки після цього може бути надана відповідь, яка стане основою практичної цільової настанови.Пізнаючим, досліджуючим суб'єктом не є позасуспільний представник “чистої науки”. Ним є людина суспільна, яка репрезентує собою тотальність усіх соціальних визначень, що входять у суспільство і складаючих його індивідів. Для такого “тотального суб'єкта” пізнавальний об'єкт не є чимось зовнішнім, не ним сформованим і покладеним; навпаки, останній постає як продукт його ж власної діяльності.

У третьому розділі “Онтологія суспільного розвитку” суспільне пізнання постає як самопізнання суспільства і підноситься роль розуму в удосконаленні суспільного буття. У цьому напрямі здійснюється критика існуючих ідеологій та їх деконструкція в орієнтації на дійсну мету і засіб суспільного розвитку - становлення цілісної і творчої особистості, вільний розвиток людини.

У рамках неомарксизму створюються різноманітні версії етичних, соціальних та політичних програм, які складають важливу частину теорії і практики сучасної демократії. Таким чином, з'ясовується, що попри дискредитацію радянської версії гуманізму, яка також апелювала до теоретичної спадщини К.Маркса, та попри руйнування самої політичної системи бюрократичного соціалізму у світі, онтологія неомарксизму зберігає своє теоретичне та практичне значення.

Третій розділ містить три підрозділи. У підрозділі 3.1. “Неомарксистська концепція суспільного буття як спосіб соціального пізнання” йде мова про те, що протилежність “суб'єкта” і “об'єкта” відображає реальний стан соціального світу, який, незважаючи на свою внутрішню єдність “праксису”, у суспільному житті постає у вигляді антагонізму “одиничного” і “загального”. Тобто людська активність на рівні суспільства постає як конкретна, але “сліпа”, а на рівні кожного діючого індивіда як усвідомлена, але абстрактна. Внаслідок цього кожен свідомо діючий індивід (носій “часткової діяльності”) не знає, у яку конкретно сукупність виллється його діяльність, поєднавшись з діяльністю інших “часткових діячів” абстрактних носіїв тотального праксису. Від такого типу суспільного розвитку необхідно звільнитися, щоб суспільство стало розумним і людяним, щоб воно стало продуктом вільної суспільної спілки людей і знаходилося під їх свідомим планомірним контролем. Критична теорія виростає із протиріч наявного суспільства і починає аналіз не з констатації окремих , часткових недоліків соціуму, а з критичної рефлексії категорій “кращого”, “корисного”, “доцільного” та інших, показуючи, що вони мають соціальне обумовлений зміст і що корисне існуючого сьогодення суспільства зовсім не означає корисного для прийдешнього майбутнього. Критична теорія піддає критичному запереченню існуюче розділення індивіда та суспільства, в силу якого індивіди приймають надані їм межі діяльності як “природні” і “незмінні”, вона релятивізує і це розділення, і ці межі. Межі, обумовлені “сліпими”, незалежними від індивідів силами - даний тип розподілення праці, класові антагонізми тощо - розуміються критичною теорією як історично змінні, як функція сукупної людської діяльності, яка може бути підпорядкованою розумному цілепокладанню. Тим самим розколотість суспільства і розшарування індивідів осягається у своїх істинних витоках; неусвідомлене протиріччя усвідомлюється, стає джерелом діяльності по його “запереченню”.

У підрозділі 3.2. “Критика ідеологій як шлях утвердження суспільного буття” обгрунтовується, що критика системи маніпуляції свідомістю народу, яку розгорнули представники Франкфуртської школи має позитивне значення. У цій критиці виражений протест проти системи, яка панує в буржуазному суспільстві, придушення особистості, уніфікації духу, антигуманізму. У трактуванні ідеології представниками критичної теорії суспільства протягом усієї її історії при деякому несуттєвому розходженні між ними є притаманною одна загальна риса - “антиідеологізм”, негативне відношення до будь-якої ідеології як відчуженої, хибної свідомості. Ідеологія постає, таким чином, постійним обґрунтуванням панування. Ідеологія завжди і в усіх випадках є “помилковою свідомістю, яка має захисні функції”. Ідеологія є протилежною науці, істині і тому повинна бути відкинута взагалі. Мислення не перестає бути ідеологічним, тобто неістинним у своїй основі, якщо воно орієнтує на яку-небудь визначену соціальну дію і виправдовує її. Ідеології стабілізують не систему, а відносини панування, однак їхня стабілізуюча сила все більше і більше послаблюється, скорочується. Але вони підтримують своє існування завдяки планомірному і систематичному з їхнього боку контролю над масовими засобами інформації. Ідеології завжди грали в історії негативну роль. Ця роль залишається за ними й у наш час. Потрібно не створювати нову ідеологію у вигляді системно-структурної теорії, а всіляко руйнувати існуючі ідеологічні системи.

У підрозділі 3.3. “Людина як історичне уособлення та здійснення буття” з'ясовано, що у результаті аналізу світу, в якому ми живемо, неомарксизм констатує наявність у ньому чужих людині станів і сил, які не тільки не вдалося ослабити, але більше того - сьогодні людина попала у такі жорсткі залежності і небезпеки, які не просто загрожують перетворити її у об'єкт непідвладних їй відносин, але і ставлять під загрозу у глобальних масштабах самі основи людського життя. Неомарксистські ідейні концепції критикують буржуазний устрій як суспільство соціальної нерівності і людського відчуження, піддаючи критиці і системи бюрократичного державного “соціалізму”, зазначаючи, що в обох випадках відбувається дегуманізація людини. Демократичний соціалізм розуміється як втілення ідеалів свободи, справедливості і солідарності за допомогою демократизації суспільства, соціальних та економічних реформ. Етично визначеному демократичному соціалізмові надається статус концепції, яка надає можливість науково-технічних вирішень як глобальних, так і життєвих проблем з позиції реального гуманізму. Вчення Маркса про історію і суспільство є висхідним для формування ідей демократичного соціалізму, які є моральною необхідністю, базуються на самосвідомості змінюючих конкретні життєві обставини людей принципах всеохоплюючої демократизації, темпи і форми якої залежать від розвитку свідомості і досвіду суспільної більшості. Людина лише тоді підкорить технічний світ і діючу в ньому загрозу, коли вона може впевнено піднятися над цим світом, коли вона дані їй в руки засоби матеріальної сили поставить на службу розвитку своєї свободи, коли вона зможе підвищити себе від об'єкта до суб'єкта суспільних сил, тобто коли вона замість предмету маніпуляції стане вільно діючою людиною - із виконавця перетвориться на творця. Радикальність гуманізму неомарксизму виявляється у визначенні передумов звільнення людини до справжньої людяності. Гуманістична орієнтація людини має пов'язуватися з оточуючим світом, але у тій мірі, щоб людина не відмовлялася від самоповаги, зі світом, у якому господарство, суспільство і держава олюднені, у якому рівність, свобода і братерство можуть панувати не як гасла, а як жива дійсність і все це через підтримку в історичному світі діючої реальності по масштабу гідності людини. Але це в свою чергу означає практичні відносини, які можуть бути приведені до такого стану, у якому ідея людини приходить до єдності з реальністю її існування у плюралістичному індустріальному суспільстві. Сучасні економічні, технологічні, політичні і соціальні зміни відображають процес глибокого перетворення нашого світу. Сьогодні постало питання про існування людини, культури, цивілізації. Розгляд взаємовідносин глобальних проблем людства і розумних засобів їх вирішення трансформується у всезагальну проблему гуманізації людини і світу.

тотальність історичність буття онтологічний

ВИСНОВКИ

Підбито основні підсумки, сформульовано найважливіші положення, які постають з них і йде мова про те, що людство, створюючи сферу Розуму, постає, за гегелівською термінологією, світовим духом, що творить історію, існує у ній і виключно у ній. Історія, у цьому випадку - це розумне творення та творчість, тобто праця, або цілеспрямована творча діяльність, у якій людина самовиражається і саморозвивається, стає особистістю і постає саме як людина. Неомарксизм виходить з того, що людина - це перш за все потенція і історичний обов'язок кожної людської істоти.

Стати людиною означає стати творцем, стати історичним фактором. Таким чином, людина через історію здійснює перехід світу від Небуття до Буття, розкриваючи власні і світові потенції, гармонізуючи усе в світі. Через працю (як практику, творчість) людина постає в історії, через комунікацію - здійснює зв'язок між людиною і людиною, тобто робить творчість суспільною, солідарною, спільною справою - “справою всіх і кожного”, за висловом Гегеля.

Неомарксистська онтологія і соціальна теорія спираються на те, що виживання і розвиток як окремої людини, так і людства є цілковито пов'язаними з мисленням та діями кожного. Постає необхідність усвідомлення залежності соціального, історичного, природного світу від індивідуальної та загальнолюдської відповідальності. Неомарксизм за своєю суттю стверджує онтологічну відповідальність як окремої людини, так і людства перед буттям. Людина, яка прагне існувати вільно в справедливому, солідарному суспільстві, повинна усвідомити особисту відповідальність і залежність історичного, природного, соціального світу від її повсякденних дій та їх наслідків.

Тотальність у неомарксизмі означає передусім нерозривність і взаємопов'язаність усіх явищ світу у сучасності та майбутньому від будь-яких різновидів актів комунікації, які здійснює людина. І тому саме на людину, як свідому історичну сутність, покладена онтологічна відповідальність за те, яким буття є і яким воно може бути. Міжлюдська солідарність має стати першою сходинкою до досягнення солідарності з усім буттєвим оточенням.

СПИСОК НАУКОВИХ ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Зінченко В.В. Неомарксизм і духовно-правові засади соціал-демократії // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук. пр.: Вид. центр КДЛУ, 2000. - С. 90-98. - 0,5 д.а.

2. Зінченко В.В. Неомарксистська ідея соціалізму та християнство // Українське релігієзнавство. Бюлетень Укр. ас. релігієзнавців і Вид. релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України. - 2000. - №16. - С.11-22. - 0,8 д.а.

3. Зінченко В.В. Онтологія відповідальності. Неомарксизм і смислобуттєві проблеми розвитку людства // Філософія. Антропологія. Екологія`2000. Альманах. - К.: Стилос, 2000. - С.168-177. - 0,5 д.а.

4. Зінченко В.В. Християнська етика і соціально-онтологічний ідеал неомарксизму // Філософія. Антропологія. Екологія'2001. Альманах. - К.: Стилос, 2001. - С.307-317. - 0,5 д.а.

5. Зінченко В.В. Онтологічні засади неомарксистської концепції суспільного розвитку // Людина і політика. - 2001. - №6. - С.91-105. - 1 д.а.

6. Зінченко В.В. Людина, нація, держава. Від етносу до політичної нації // Практична філософія. - 2001. - №3. - С.156-170. - 1 д.а.

7. Зінченко В.В. Аналіз історії і сучасного розвитку лівого руху в неомарксистській теорії соціальних досліджень // Людина і політика. - 2002. - №3. - С.94-108. - 1 д.а.

8. Зінченко В.В. Трансформація соціальномобільних сил в умовах “пізнього капіталізму” // Людина і політика. - 2002. - №4. - С. 109-122. - 1 д.а.

Размещено на Allbest.ru