Проблема волі у філософській культурі України ІХ-ХVІІІ століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ІВАНА ФРАНКА

Спеціальність 09.00.05 - історія філософії

УДК 1(091)(477): 165.195”08”/”17”

на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Автореферат дисертації

ПРОБЛЕМА ВОЛІ

У ФІЛОСОФСЬКІЙ КУЛЬТУРІ УКРАЇНИ ІХ - ХУІІІ ст.

МАЙДАНЮК ІРИНА ЗІНОВІЇВНА

ЛЬВІВ - 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі філософії культури Інституту українознавства ім. Івана Крип'якевича НАН України.

Науковий керівник - доктор філософських наук, професор Братасюк Марія Григорівна, Тернопільська академія народного господарства, професор кафедри теорії держави і права.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Бичко Ада Корніївна, Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого, завідувач кафедри суспільних наук;

кандидат філософських наук, доцент Козьмук Ярослав Романович, Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича, доцент кафедри філософії Провідна установа - Київський національний університет ім. Тараса Шевченка.

Захист відбудеться „10” квітня 2003 року о 13.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради

Д 35.051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79002, м. Львів, вул. Університетська, 1)

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5)

Автореферат розіслано „8 ” березня 2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Денисенко В.М. доктор політичних наук, професор.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Сьогоднішні дні - час спалаху національної самосвідомості, суспільного інтересу до своєї історії, духовного життя, час, коли народ прагне осмислити минуле, розібратись в теперішньому і знайти орієнтири на майбутнє. Саме тому назріла потреба зосередити увагу на аналізі явищ, дослідження яких протягом попередньої історії були епізодичними, уривчастими, підлаштованими під ідеологію тоталітарної системи, явищ, які відтворюють спектр відносин, пов'язаних з буттям української спільноти і потребують цілісного знання духовного набутку людей. Це дасть можливість глибше і детальніше з'ясувати національну своєрідність, самоідентифікувати українську націю, виокремити українську культуру, її духовність в європейській і світовій культурі, утримати народ від самознищення і дати підґрунтя для його подальшого розвитку.

Однією з категорій, які допоможуть вирішити загострені сьогоденням проблеми, є категорія волі як складової частини ментальності народу і як особистісної ознаки людини, без якої неможливе ні самовдосконалення людини, ні її прагнення побудувати суверенну державу, адже тільки в такій державі і народ загалом, і кожна людина зокрема зможе реалізувати свої потенції.

Філософія нині частково опрацювала поняття волі (вольового начала) як своєрідного хотіння, як спрямованості кожної окремої людини до власного бажаного майбутнього або як усвідомленого самообмеження. Важливим є факт, що дана категорія розглядається ще й із тієї причини, що кожен народ прагне будувати власну державу, тобто вольовий чинник вивчається як складова частина національної психології, одна з характерних рис менталітету народу. Звичайно, побудова власної вільної держави може бути лише наслідком внутрішньої звільненості кожної людини зокрема, будь-який ідеал без внутрішнього потягу є марним, лише вольові зусилля кожної людини є основою і рушійною силою вільності всього суспільства. У зв'язку з цим стає зрозумілим, що повніше осмислення проблеми волі допоможе глибше усвідомити специфіку українського державотворення, роль у ньому активної особистості, допоможе визначити причини кількаразової втрати суверенності держави, дати рекомендації для розбудови сучасного суспільства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація виконана у рамках наукової роботи, що здійснюється сектором філософії культури Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України та кафедри історії філософії Львівського національного університету ім. І.Я. Франка.

Метою даного дослідження є аналіз спектру ідей волі у філософській думці України, вияснення специфіки і особливостей прояву вольового начала в української людини, виділення образу людини із домінантним активним началом, внутрішнім прагненням до буття, здатністю знаходити себе як самостійну і унікальну істоту, цінність якої не менша, ніж інших.

Для досягнення мети необхідно розв'язати такі завдання:

1. З'ясувати специфіку дослідження вольового начала як складової частини української ментальності.

2. Дослідити умови прояву волі як особистісної характеристики людини у філософській культурі України відповідно до сучасної концепції волі як спрямованості кожної людини до власного бажаного майбутнього і простежити процес формування людини з активною життєвою позицією, вольове начало якої скероване не всередину себе, а назовні, через поєднання вивчення спадщини найсильніших представників певних історичних періодів та характеристики яскравих історичних епох.

3. Розкрити особливості формування волі до влади над собою як найбільш типового вияву особистісної волі людини у філософській думці Києворуської доби.

4. Простежити процес виділення волі до влади над собою, волі до влади над світом і волі до пізнання і творчості в період зародження і розвитку гуманізму у філософській спадщині епохи передвідродження і першого українського Відродження.

5. Визначити специфіку прояву в української людини волі до влади над світом, що ґрунтовно розробляється в гуманістичних та реформаційних вчення діячів братського руху, і ніколи не виступає волею до маніпулювання чи волею до абсолютного маніпулювання, а спрямована на керування відносинами, а не людьми, і часто породжує відкриття, героїзм.

6. Продемонструвати оригінальність поєднання волі до влади над собою та волі до пізнання і творчості як ідеалу особистості у філософських курсах професорів Києво-Могилянської академії.

Об'єктом дослідження є феномен волі в контексті філософської культури України ІХ-ХУІІІ ст.

Предметом дослідження є принципи вияву вольового начала як особистісної характеристики української людини, їх висвітлення у філософській спадщині та проекція на громадську і політичну діяльність найвидатніших представників філософської думки Київської Русі, періодів українського передвідродження, ренесансного гуманізму, Реформації та Просвітництва (Києво-Могилянської академії), що продукували й утверджували у суспільстві тип активної вольової людини, яка шукає себе як самостійну та унікальну істоту.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертації становлять загальнонаукові принципи об'єктивності, історизму, світоглядного плюралізму, які дали дисертанту можливість здійснити аналіз духовної культури та філософії України ІХ-ХУІІІ ст., з'ясувати характер,

спрямованість та динаміку розвитку ідей та позицій в осмисленні проблеми волі. У дисертації також застосовується принцип багатовекторності історії, який допомагає виділити з-поміж різних контекстів діяльності історичних і культурних постатей саме громадянську як необхідну для даного дослідження і показати її роль у процесі розробки концепції волі.

Використано також методи порівняння, аналогії, аналізу і синтезу явищ та джерел, екзистенційний підхід, біоісторіографічний метод, методи класифікації та періодизації, герменевтичний, феноменологічний та ін.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що в ній вперше на основі численних матеріалів - першоджерел та наукових досліджень - здійснено цілісний аналіз проблеми волі в українській філософській думці ІХ - ХУІІІ ст., проаналізоване її значення як складової частини ментальності та особистісної характеристики української людини, показано специфіку проявів вольового начала в різні періоди розвитку філософської думки України.

Зокрема, вперше для розгляду даного питання об'єктом дослідження стала комплексна характеристика історичних епох та найвизначніших їх представників з точки зору сучасної концепції волі та її проявів у суспільстві - волі до влади над світом та волі до пізнання і творчості.

На основі теоретичного аналізу проблеми автор прийшла до таких висновків, які мають наукову новизну і виносяться на захист:

- доведено, що в українській філософській думці ІХ-ХУІІІ ст. склався стійкий інтерес до вольового начала людини, спрямованого не лише всередину себе, а й на зовнішній світ;

- обґрунтовано, що прояви ідей волі протягом досліджуваного періоду зумовлені специфікою історичних обставин та формуванням на їх тлі української національної свідомості;

- показано, що думка про рівність волі у всіх людей і одинакові можливості для вибору шляхів її спрямування зародилася ще у філософській культурі Київської Русі і остаточно утвердилася у філософських курсах професорів Києво-Могилянської академії, які стали найбільш концентрованим виразом досліджуваних ідей;

- визначено, що якщо в епоху Київської Русі воля людини переважно обмежувалася самопізнанням, то у добу передвідродження вона вже виступає і як воля до влади над собою, і як воля до влади над світом, і як воля до пізнання і творчості;

- простежено, що вольовий чинник, притаманний вдачі української людини, найактивніше проявляється як воля до пізнання і творчості, причому спрямований він не лише на пізнання себе, а на пізнання навколишнього світу через пізнання себе, самопізнання, тому найчастіше ним виступає розум людини;

- доведено, що воля до влади в українців проявляється найчастіше як воля до влади над собою, особливо як воля до внутрішнього самовдосконалення, і навіть як воля до самопереборення не стає згубною, не творить надлюдини, як це характерно для вольового чинника у західноєвропейській культурі;

- визначено, що воля до влади над собою в українців виступає засобом реалізації волі до влади над світом, яка не набуває форм маніпулювання чи абсолютного маніпулювання, а проявляється лише як воля до керування відносинами, а не людьми, що межує з відкриттям, породжує героїзм;

- доведено, що з часів Київської Русі для керування відносинами між людьми в Україні стало характерним керування на основі розуму і мудрості, а не грубої сили і підпорядкування;

- обґрунтовані можливості взаємних переходів волі до пізнання і творчості і волі до влади над собою;

- з'ясовано, що з доби першого українського Відродження у філософській думці України виразно простежується увага до формування людини, яка скеровує власну волю на активну діяльність на благо суспільства, на користь собі та іншим, на формування національної ідеології в умовах зростання зовнішньої експансії, і саме такому типу людини віддається перевага.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертаційного дослідження і його висновки можуть бути використані при вивченні курсів історії філософії України, історії української культури, історії України, політології, антропології, етнопсихології, різноманітних спецкурсів. Вони можуть послужити матеріалом для поглибленого вивчення проблем української ментальності, визначення місця вольового чинника у побудові сучасного суспільства, вивчення причин втрати незалежності нашою державою, можуть бути використані в процесі пошуку шляхів подолання пасивності у різних сферах діяльності українського суспільства і прогнозування його майбутнього.

Апробація дослідження. Основні положення та висновки дисертації викладені у дев'яти наукових статтях, п'ять з яких опубліковані у визначених ВАКом України періодичних виданнях, обговорювалися на міжнародних та регіональних наукових конференціях та симпозіумах: „Християнство і національна ідея” (Київ-Тернопіль-Краків, 1999), „Християнство і особа” (Тернопіль, 2000), „ Релігія і костьол та влада і ідеї політичні” (Краків, 1999), „Християнство і мораль” (Тернопіль, 2001), „Історія релігій в Україні” (Львів,2002), „Українська культура: реалії та виклики ХХІ століття”( у рамках П'ятого міжнародного конгресу україністів, Чернівці, 2002).

Дисертація обговорена на засіданні сектора філософії культури Інституту українознавства ім. Івана Крип'якевича НАН України та засіданні кафедри історії філософії Львівського національного університету ім. Івана Франка.

Структура дослідження відповідає поставленій меті та розв'язанню завдань дисертаційної роботи. Згідно з цим дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, які завершуються висновками, загальних висновків дисертаційного дослідження ( всього 180 сторінок основного тексту) та списку літератури і використаних джерел (195 найменувань).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, формулюються мета й основні завдання дослідження, об'єкт, предмет і методи дослідження, розкривається наукова новизна, теоретичне і практичне значення роботи, наводяться дані про апробацію основних ідей дисертації.

Перший розділ - „Джерельна база і методологічні підходи до вивчення волі як складової української ментальності і як особистісної характеристики людини” служить сполучною ланкою між вступом і безпосереднім дослідженням проблеми волі у філософській культурі України. Подана у дисертації проблема в Україні поки що детально не досліджувалася саме у такому аспекті, хоча вивченню національного характеру, національному менталітетові присвячено вже досить багато робіт. І це зрозуміло, адже категорія характеру введена ще учнем Арістотеля Тефастом, спроби аналізу характеру народів зустрічаємо у Ксенофонта, Платона, подальші дослідження характерів народів стосуються праць Ш.Монтеск'є, Д.Юма, Гельвеція, І. Канта, В. Вундта, Р. Емерсона, Леві-Брюля, М. Блока та Ле Февра.

Серед українських філософів одним із основоположників філософії ментальності став Дмитро Чижевський, який дав визначення національного характеру, намітив шляхи, якими треба йти до характеристики національного типу.

Сучасне трактування ментальності подає словник “Современная западная философия”, проте низка українських філософів має свою точку зору на це питання. Так, А.К.Бичко пов'язує ментальність із основними характерологічними особливостями народу і разом з тим з історичними умовами розвитку нації, Вікторія Храмова доходить висновку, що менталітет - це спільне “психологічне оснащення” представників певної культури, що дає змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтегрувати свідомістю у певне світобачення, П. Гнатенко підтримує думки В. Вундта, подає власне обґрунтування досліджуваного терміну І. Старовойт, називає конкретні труднощі при визначенні поняття Л.Є. Чернова. Вносять новий зміст у поняття “менталітет” і дисертаційні роботи О.В. Колісник, В. Буяшенко.

Справа дослідження ментальності саме українського народу також має давню історію: ще у Нестора зустрічаємо характеристику окремих племен із різних боків. Першою ж серйозною характеристикою вдачі українця, у якій на високе місце ставиться вольове начало, була стаття М. Костомарова ”Дві руські народності”, у якій він визначав, що український народ є противагою російському, в якого світ є обмеженням, абстрактним висловом загальної волі, котра ковтає особисту самостійність кожного. Аналогічні погляди (щоправда, не у позитивному, а в негативному сенсі) на українську вдачу висловлює В. Липинський у „Листах до Братів-хліборобів”, наголошуючи на перевазі в українській вдачі емоціональності над волею. Подібно до Липинського знаходить причини невдач українців у національному характері Д. Донцов, який у праці ”Націоналізм” визначає головною бідою українців нестачу „вольовості”. Причини і наслідки браку вольовості і пасивного лінивства українця досліджує Д. Віконська, дещо по-іншому ставиться до виявів вольового начала українців Юрій Липа, не засуджуючи, а схвалюючи його скерування всередину особи.

Методологію дослідження українського національного характеру розробив доктор О. Кульчицький , визначивши за нею два типи національного характеру українців - “vita maxima et heroica” (авантюрно - козацький життєвий стиль) і “vita minima” (стиль притаєного існування), доповнив ці чинники доктор Б. Цимбалістий, наголошуючи, що тільки культ матері в українській родині дає пояснення, чому українець має вдачу, вольове начало у якій спрямоване на розуміння і підпорядкування, а не на завоювання і владу. Теорію типів українського національного характеру будує Микола Шлемкевич, називаючи два типи з вираженим вольовим началом, - „сковородянську людину” і „шевченківську людину”.

Серед вищеназваних робіт проблема волі як окремий напрямок дослідження не виділяється, хоча у роботах західноєвропейський мислителів цій темі приділялася досить значна увага. Проблема волі була предметом вивчення ще античних філософів (Платон, Луцій Анней Сенека). Середньовічна філософія (Аврелій Августин, Фома Аквінський) послуговується ідеєю вільного вибору людини у земному царстві, констатує, що лише величезним зусиллям волі людина може вивести себе з лабіринтів згубних спокус світу і власного „Я”. Приділяють увагу проблемі волі мислителі епохи Відродження, що стосується насамперед романського Відродження, твердження про творчу активність волі людини в процесі злиття з Богом Марсіліо Фічіно, утвердження волі до пізнання Джордано Бруно і Галілео Галілея. Світогляд германського Відродження менше сприймав ідею самостійності людини, усвідомлюючи її глибинні недосконалості і вади, проте це дає нам ідею обмеження волі людини Миколи Кузанського, іронічне ставлення до прагнення людини вийти за певні межі своєї долі Еразма Роттердамського, ідею поєднання свободи волі і „рабства волі” Мартіна Лютера.

Антитеза людини-творця і людини віруючої, що виникла в культурі Відродження, вирішується у ХУІІ ст. в образі людини, яка пізнає. Волю людини до пізнання утверджують своїми працями Френсіс Бекон , Рене Декарт, Томас Гоббс, Джон Локк, Блез Паскаль, Дені Дідро. Ця тенденція досягає свого розквіту у німецькій класичній філософії, де основним стає принцип активності людини, яка може не лише пізнавати світ власною волею, але й брати на себе відповідальність за наслідки своїх учинків. Так отримуємо формулу волі за Кантом, де воля - це те, що лежить у людини між почуттєвим стимулом і поведінкою, що мотивує здійснення бажання задоволення, що відрізняє людину від тварини; філософію дії Фіхте з утвердженням активності вольового начала людини, де вольове начало - це визначення себе усвідомленням власної діяльності; розуміння волі Георгом В.Ф.Гегелем, у якого воля - це особливий спосіб мислення: мислення, що переводить себе в буття, як потяг надати собі буття.

Новокласична філософія (ідея піддатливості при великій волі Вольфганга Гете, думка про об'єднання філософії, мистецтва і науки в якусь нову синтетичну форму, яка одна може висловити прагнення людини до цілісності і з'єднати в собі розірвані у світі культури розум, волю, інтуїцію й уяву Фрідріха Шлегеля, культ творчої індивідуальності і геніальності Шеллінга, категорії людського існування Серена К'єркегора) показує вже людину, яка перестає лише прагнути до пізнання, а змінює світ через самозміну.

Першим висловив і обґрунтував думки про волю як універсальний принцип існування світу Артур Шопенгауер, у якого весь світ став самопізнанням волі, матеріалізацією і об'єктивацією волі до життя, яку треба перебороти, ці принципи підхопив Фрідріх Ніцше, ідеї котрого полягають не у відмові від волі до життя, а в переплавленні волі до життя на волю до влади, схожі думки і погляди висвітлювали екзистенціоналісти Мартін Гайдеггер, Жан Поль Сартр, вважаючи, що людина не має на що спертися у своїх рішеннях, крім своєї волі. Проблеми волі цікавлять персоналізм - філософську течію, що визнає і утверджує головною цінністю людського буття вільну особистість, яка творить (Микола Бердяєв, Лев Шестов).

На основі робіт названих мислителів, а також вивчених і проаналізованих праць З. Фрейда, О. Вейнігера, В. Розанова, Е. Фрома, О. Шпенглера, Тейяра де Шардена, А. Камю, М. Бубера сучасним українським філософом Н.В. Хамітовим вичленувана концепція волі як внутрішнього прагнення особи до буття чи спрямованості кожної окремої людини до власного бажаного майбутнього, за якою воля може мати три вияви (воля до життя, воля до влади і воля до пізнання і творчості). Ця концепція була застосована дисертантом для дослідження творчої та філософської спадщини мислителів ІХ-ХУІІІ століть у поєднанні з характеристикою історичних епох, у які жили і творили представлені у дисертаційній роботі найрепрезентативніші постаті того чи іншого часу. Сприяли такій роботі і наявні у сучасній українській філософській літературі дослідження, що опосередковано стосуються теми дисертаційної роботи. Серед них ґрунтовні праці В.С. Горського „Нариси з історії філософської культури Київської Русі”, „Філософська думка в Києві” (за редакцією В.І. Шинкарука), В. М.Нічик, В.Д. Литвинова, Я.М. Стратій „ Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (ХУІ - ХУІІ ст.) ”, М.В. Кашуби, І.В. Паславського, І.С. Захари „Філософія Відродження на Україні”, В.Д. Литвинова „ Ідеї раннього просвітництва у філософській думці України”, „Ренесансний гуманізм в Україні”, І.С. Захари „Академічна філософія України ( ХУІІ - І пол. ХУІІІ ст.).”, І.В. Огородника, М.Ю. Русина „Українська філософія в іменах”, деякі розвідки А. К.Бичко, П.К. Яременка, О.В. Логвиненко, Ф.І. Науменка, М. Возняка, Я.Д. Ісаєвича, І.З. Мицька, А.І. Пашука , О.О. Зибачинського, М.Д. Рогович, П.М. Сас, І.С. Старовойта, З.І. Хижняк та ін.

Названі методологічні орієнтири допомагають дослідити обрану проблему і вирішити поставлені завдання.

У другому розділі - „ Проблема волевиявлення людини у філософській культурі Київської Русі” - охарактеризовані найбільш типові вияви особистісної волі людини у час, коли на ґрунті вітчизняної культури, що спирається на давні уявлення східних слов'ян, відбувається засвоєння ідей світової філософської думки, закладаються основи філософського мислення.

Суб'єктивно, ні отці церкви, ні світські мислителі того часу не думали про розробку ні теорії людини, ні ідеї волі, більшість з них відхрещувалася від античних гносеологічних ідей, свідомо підміняючи філософське пізнання богословською ідеєю “богопізнання”. Але вже тому, що мова йшла про надто широкі світоглядні проблеми, ніяка, в тому числі релігійна, доктрина не могла не зачіпати власне філософських проблем.

На відміну від західноєвропейської схоластичної філософії, українська філософська думка осмислювала основи реального світу, тому досліджувана нами проблематика волі найближче стоїть до філософських думок і поглядів Аврелія Августина, його концепції волі до пізнання і самопізнання. Відповідно до цього навіть філософом вважалася особлива активна людина, яка перетворила книжну істину в керівництво у власному житті, теоретик і практик разом, який здатний показувати своїм прикладом, на що мають скеровувати власну волю інші.

Воля може стати і джерелом добра, і джерелом зла, від волі людини залежить, який життєвий шлях обрати, - чи шлях покори Богу, чи шлях гріха і гордощів. Воля скеровує людину на постійну моральну працю, самовдосконалення, мужнє протистояння негативним впливам. Воля людини може змусити працювати розум, щоб пробитися через існуючі таємниці, загадки, символи.

Звичайно, такі можливості дала людині християнська мораль, тому вони з самого початку ще не передбачали активного втручання у хід подій, а лише духовно-етичний стан співчуття і любові до людей.

Які ж пам'ятки духовної культури свідчать про інтерес до волі людини у добу Київської Русі?

Першим в українській філософській думці переконання про можливість активною діяльністю вплинути на діяльність інших висловив Іларіон, навівши у „Слові про закон і благодать” приклад Володимира як сильної особистості, що власним прагненням до пізнання зрозумів силу християнства і власною активністю змінив світ навколо себе. А Никифор Митрополит у „Посланні...великому князю Володимиру...” подає спробу визначити різницю між почуттям („ стихійним”) і волею („бажаним”), проголошуючи волю дещо впливовішою, ніж почуття, силою.

Заклики проявляти волю до влади над собою висловлюють Лука Жидята (вимоги до особистої поведінки кожної людини), Феодосій Печерський (прагнення приглушити в людині притаманне їй земне, гріховне, пов'язане зі світом плотського), Нестор (подолання у собі злого начала, рівняння на достойних попередників, які вміли захищати себе і свою землю), Кирило Турівський (пошук особистістю шляхів вибору між добром і злом), Володимир Мономах (настанови до благочестивого праведного життя у відомому „Повчанні...” ). Погляди мислителів не у всьому збігаються, але визначають основні тенденції, які намічаються у розвитку концепції волі до влади над собою.

„Ізборник 1073” наводить на думку, що у філософській культурі Київської Русі починає розроблятися ідея волі до пізнання і творчості, в тому числі до самопізнання і самовдосконалення, що продовжується у працях Климента Смолятича (вчення про два методи пізнання сутності світу),

Данила Заточника (прагнення створити щось нове є головним критерієм значущості людини).

Деякі із залишених пам'яток, авторами яких є Володимир Мономах і Данило Заточник, вказують на зародження нового для України в період Київської Русі типу волі - волі до влади над світом, яка передбачає керування відносинами між людьми, характерним для якого в Україні ставало керування на основі розуму і мудрості, а не грубої сили і підпорядкування.

У третьому розділі - „Зародження і розвиток гуманізму як усвідомленої волі до людяності у філософській культурі України ХІІІ - ХУІІ ст.”- розглядається специфіка прояву ідей активного людинолюбства, порятунку не лише вірою, а діяльністю на благо інших, дійового співпереживання, активного вольового начала, у час, основним змістом і рисами якого стали критичне ставлення до ортодоксальних догматів християнства, звернення до реального життя людини, визнання творчої здатності людського розуму і прагнення до земного щастя, відкриття людської особистості в її цілісності, повернення людини до життєвої активності і утвердження віри в себе, важливими принципами - любов до батьківщини, патріотизм, вболівання за долю народу, бажання йому прислужитися.

Якщо в епоху Київської Русі воля людини майже обмежувалася самопізнанням, то у час передвідродження вона виступає і як воля до влади над собою, і як воля до влади над світом, і як воля до пізнання і творчості. Одним із перших такі погляди висловлює Юрій Дрогобич, наголошуючи, що воля людини до пізнання - не божественне одкровення, а непохитний закон природи, і його необхідно використовувати.

Людину починають цінувати не за багатства, титули і набожність, а за прославлення сили розуму, активності, мудрості як оздоби Вітчизни, усвідомлення своєї національної приналежності. Так, Галицько-Волинський літопис звеличує реально існуючих людей (скажімо, Данила Галицького) за активну життєву позицію, розуміння, що вищий сенс життя - у служінні Вітчизні, її захисті, за героїзм як один із найпросвітленіших проявів волі до влади. У Павла Русина, Симона Пекаліда людина стає настільки активною, що своєю особистою волею може вплинути на хід історичних подій, а у Станіслава Оріховського - на різні земні та небесні явища. Поступово вимальовується образ політичного, громадського чи релігійного діяча, реального творця історії, для якого є обов'язкова умова: воля і розкутість не повинні ототожнюватися зі свавіллям, а лише керуватись Розумом. Павло Русин час від часу повчає правителя, як треба багато читати, вивчати історію своєї держави, гартувати волю, чинити опір спокусам, щоб досягти поваги серед народу, Станіслав Оріховський ставить у залежність від волі правителя бути мудрим становище кожної людини у державі.

Такі ідеали в силу неможливості формування національно-визвольної ідеології поза межами теологічного мислення і своєї елітарності ще не могли охопити широкі народні маси, тому їх почали доносити до народу відповідно до вимог часу діячі Острозького культурно-освітнього центру. Вони намагались довести, що до довільної ідеї Божої благодаті обов'язково необхідно додавати спрямування власної волі (чи на військову, чи на державну, чи на освітню діяльність, як у Симона Пекаліда, Герасима Смотрицького, Христофора Філалета, Клирика Острозького, Дем'яна Наливайка), тобто формувати соціально активну позицію людини, здатної витворювати конкурентноспроможну українську культуру як засіб обстоювання національної незалежності, але в жодному разі не нав'язувати насильницьки своїх думок, поглядів, уподобань, тобто не проявляти волю до маніпулювання людьми.

У цей же час виборює право на життя ще й інший спосіб волевиявлення, протесту проти існуючого ладу - аскеза, яку визнають як спосіб вияву влади над собою Іван Вишенський, Йов Княгиницький, Віталій з Дубна. Визначаючи, що людина завжди знаходиться у стані боротьби між двома протилежностями - духа і тіла, - визнаючи великі здібності людського розуму, вони вимагають проявляти волю до самовдосконалення, але не до самопереборення, що може стати згубним для людини.

В четвертому розділі - „Розвиток ідей про особистісну волю в гуманістичних та реформаційних вченнях діячів братського руху” - дисертаційна проблема досліджується у середовищі братств, широкого розмаху рух яких набрав із 80-х років XVI століття. Саме братствами продовжували розв'язуватися питання про співвідношення життя активного і споглядального, про суспільний ідеал і ідеал особистості, про можливості людського розуму, розглядаючи які, можемо визначити позицію діячів братського руху щодо виявів особистісної волі людини.

Практично всі вони стверджували, що Бог дав людям можливість скеровувати свою волю власним розумом на активне звершення добрих земних справ, тому через діяльність людей, а не за волею Бога, можна якісно змінити своє життя та життя суспільне.

Воля людини повинна бути спрямована в основному на пізнання, бо через нього виявляється мудрість людини, її доблесть, талант. За К.Транквіліоном-Ставровецьким, наприклад, здатність людини пізнавати красу світу, скеровувати волю на активну працю на благо свого народу є найвищим даром людини, який вона не повинна поборювати в собі, а мусить активно використовувати (так вважають і Ю.Рогатинець, І.Копинський, К.Сакович, Є.Плетенецький, І.Копинський). Але реалії життя показують, що не кожна людина керує своєю волею так, як того вимагає або створений Богом світ, або розум і поміркованість, багато хто перетворює прояви власної волі у свавілля. Цього допускати не можна, вважають братчики.

За таких умов, якими і стали суспільно-політичні та релігійні події того часу, необхідно проявляти волю до влади, але це повинна бути воля не до маніпулювання людьми і перетворення їх в об'єкти своїх вольових дій, а воля, що знайшла б втілення у національно-визвольному русі, в усвідомленні собі і поясненні широким верствам необхідності звільнення від суспільної та релігійної нерівності навіть засобами збройної боротьби (Мелетій Смотрицький).

Підтримка братчиками запорізьких козаків і вступ козаків до братств засвідчує, що у XVII столітті ідеї активності особистісної волі людини набрали широкого розповсюдження, і воля ця була скерована вже більше назовні, ніж всередину особистості.

У п'ятому розділі - „Ідея волі у філософії діячів Києво-Могилянської академії” - філософська спадщина представників даного періоду вперше розглядається крізь призму досліджуваної у дисертації теми.

Філософська думка Києво-Могилянської академії дала таку інтерпретацію проблеми волі, яка звільняє внутрішній світ людини, утверджує її розуміння як важливої частини світобудови, розкриває трагічну боротьбу душевних сил людини, показує шляхи подолання конфліктів людини з самою собою. воля концепція незалежність свобода

Переважна більшість аспектів проблеми волі розглядалися діячами академії у створених ними курсах етики, яку вони вважали практичною наукою про набуття людиною діяльно-вольових душевних якостей, необхідних для досягнення блаженства на землі посередництвом вільного вибору шляхів до щастя. Навчити спрямовувати власну волю на керування своїми діями, почуттями стало першим завданням такої науки. Вчені вперше у філософській думці України дають обґрунтовані наукові визначення волі як „того, що спонукає людину рухатись до блага” (С.Калиновський), „вродженого збуджуючого принципу людських дій”(М.Козачинський), „активної вільної властивості раціональної душі, яка стосується добра і зла” (Г.Кониський).

Найглибше розробленою професорами академії стала ідея волі до пізнання і творчості, першим якої торкнувся Йосип Кононович-Горбацький, заявивши, що саме пізнання може задовольнити і духовні, і матеріальні потреби людини, а, скероване у правильному руслі, принесе користь державі і суспільству. Цю ж думку підтримує Інокентій Гізель, розвиває Іосаф Кроковський, доходячи у своєму вченні висновку про залежність розвитку науки від волі людини. Волю до пізнання як найвищу цінність утверджує Георгій Кониський.

Феофан Прокопович і Стефан Яворський розглядають поставлену проблему в іншому руслі, вважаючи, що між законами Святого Письма, законами природи і розумом людини не повинно бути суперечностей. Це, проте, не означає, що вони заперечують волю до пізнання, вони лише утверджують принцип безконечності волі до пізнання, стверджують, що воля до нього не дозволить людині зрозуміти все, створене Богом, повністю.

Розв'язуючи проблему волі до пізнання, професори Києво-Могилянської академії надають великого значення взаємозв'язкам волі і розуму, вважаючи, що розум випереджає волю як радник, але не керує нею як повноправний господар (С.Калиновський), спочатку воля обирає певну мету, а потім розум розмірковує про засоби досягнення такої мети (М.Козачинський).

Вчені досліджуваної доби надають людині право вільно трактувати положення Біблії. Так, Інокентій Гізель визнає за людиною право тлумачити на свій розсуд заповіді Божі, Іоаникій Галятовський сам піддає поясненню Святе Писання, Феофан Прокопович відкрито висміює тих, хто сприймає усі факти Біблії як такі, що їх можна науково довести.

Волю до пізнання професори Києво-Могилянської академії визнають як один із щаблів досягнення людиною щастя, проте її, вважають вони, мало для повноти такого щастя, для нього необхідне ще й удосконалення своєї моральності, тобто воля до влади над собою. Як волю до самовдосконалення трактують її Інокентій Гізель, який переконаний, що людина без сторонньої допомоги може опиратися поганим нахилам і пристрастям, Стефан Яворський, який постійно закликає перемагати своїх душевних ворогів, а лише тоді проявляти волю до пізнання, Феофан Прокопович, що вимагає від людини конкретних моральних чеснот, Георгій Кониський, котрий вважає, що людина повинна не придушувати свої пристрасті, а панувати над ними, переборювати їх.

У філософсько-світоглядній проблематиці мислителів академії майже не знаходимо свідчень їхнього прихильного ставлення до аскетизму, чернецтва, втечі від життя як волі до влади над собою. Лише Іоаникій Галятовський і Лазар Баранович вбачають її у розумному самообмеженні, виборі пропорцій між земними і небесними цінностями, дотриманні міри у їжі й питві. Разом з тим, Сильвестром Кулябкою, Михайлом Козачинським ставиться питання про волю до самопереборення, яка у їхньому розумінні не є згубною, бо призводить до духовного самовдосконалення, а не до одинокості.

Воля до влади над світом постає у філософських курсах професорів лише як один з її проявів - воля до абсолютної влади над світом, тобто прагнення керувати відносинами навколо себе, а не людьми. Це простежуємо у закликах до громадської активності Інокентія Гізеля, Лазаря Барановича, Феофана Прокоповича, Стефана Калиновського. Саме він визначив найвищим станом доброчинності героїзм як стан, досягнений постійною активною працею сильної особистості.

Поєднання волі до пізнання і творчості, волі до влади над собою і набагато меншою мірою волі до влади над світом - ідеал тогочасної людини, для якої щастям є земне життя з її активною участю. Щаслива людина сама творить світ, норми поведінки у ньому, разом з тим відповідаючи перед собою та іншими за власні дії і вчинки.

У процесі дослідження теми дисертаційної роботи автор дійшла таких висновків:

1. Основними причинами, внаслідок яких утвердилася думка про безвольність українського народу, є становище України як своєрідного охоронного валу від московської експансії для всієї Європи і неповне комплексне дослідження для визначення основних рис національного характеру народної творчості, найбільш яскравих епох, котрі переживав народ, і найбільш видатних представників народу. З цих причин українська людина змальована як інтроверт, котрий живе почуттями, а не раціонально-вольовими настановами, є пасивною зовнішньо людиною, яка боїться спрямувати волю на зміни у встановленому порядку світу і природи.

2. Ідея волі, яка нині є актуальною у зв'язку з державотворчими процесами в Україні, сягає своїм корінням ще доби Київської Русі, хоча саме поняття „воля” як філософське утверджується лише у Києво-Могилянській академії.

3. Ще за часів Київської Русі в Україні існувала думка, що Бог наділив рівною волею усіх людей, така воля завжди моральна, і тільки від кожної людини залежить, чи спрямує вона її на приборкання пристрастей, чи використає для злодіянь. Такі ж погляди мають острозькі книжники, стверджуючи, що тільки ступінь успіху при досягненні вищої мети залежить від наполегливості й активної волі кожного зокрема (воля до пізнання, воля до влади над собою). Рівні можливості волі кожної окремо взятої людини ілюструє словами з Біблії Христофор Філалет, підтверджує прикладамиІван Вишенський, вважаючи що воля людини повинна бути спрямована на мудре споживання того, що дав Бог, а не ставати основою волюнтаризму і свавілля. Рівні можливості для вияву волі всіх людей обстоюють Кирило Транквіліон-Ставровецький, Касіян Сакович, Лаврентій Зизаній, стверджуючи, що тільки воля людини може привести до усвідомлення значущості своєї діяльності.

4. Воля до влади в українського народу проявляється здебільшого як воля до влади над собою, причому одна гілка такої влади переходить в аскетизм, а інша межує з волею до пізнання і творчості. Така межа практично стирається в українських мислителів-гуманістів, які шлях до пізнання світу бачать перш за все у владі над собою, навіть високим правителям рекомендуючи постійно самовдосконалюватися, гартувати волю У найтяжчі для країни часи такий правитель повинен власним прикладом доводити, що він вартий прихильності, прагнути не до влади над світом (щоб перетворити інших людей в об'єкти вольової дії), а до влади над собою (щоб народ зрозумів силу свого короля і відчув себе відданим йому). Такі ж думки утверджують діячі братств, що найяскравіше проявляється у творчості Ісайї Копинського, який творить теорію “умного дЬлания” з визначенням певних етапів, на яких необхідно проявляти волю до влади над собою. А волю до влади над собою як передумову справедливого суспільного устрою проголошує Мелетій Смотрицький.

Воля до самопереборення як аспект волі до влади над собою розглядається діячами Києво-Могилянської академії Сильвестром Кулябкою і Михайлом Козачинським, які стверджують, що вона не повинна бути згубною, а лише призводити до духовного самовдосконалення.

5. В українців воля до влади над собою виступає засобом реалізації волі до влади над світом, причому воля до влади над світом ніколи не виступає волею до маніпулювання чи волею до абсолютного маніпулювання, а лише волею до абсолютної влади над світом, яка спрямована на керування відносинами, а не людьми, завжди межує з відкриттям, героїзмом. Корені таких поглядів сягають у часи Київської Русі ( думки Іларіона про Володимира як сильну особистість і т.ін.). Пізніше Симон Пекалід доводить, що людина може творити історію, стати гідною наслідування, якщо вміє захищати батьківщину, жити скромно навіть серед великих багатств. Касіян Сакович звертає увагу на потребу українського народу у вождеві, який був би в постійному русі, завжди пам'ятав, що за ним стоїть його держава і його народ. Заклики до громадської активності як вияв волі до абсолютної влади над світом простежуються в Інокентія Гізеля, Лазаря.

Барановича, Феофана Прокоповича, Стефана Калиновського. Саме він визначив героїзм як найвищий стан доброчинності, досягнений особистою волею людини.

6. Воля до маніпулювання чи абсолютного маніпулювання завжди засуджувалася представниками української філософської культури, вона не є характерною для національного характеру українського народу.

7. Свідоме усамітнення, аскетизм є для українців формою активного протесту проти несправедливості світу, своєрідним виявом волі до влади над собою ( приглушення притаманного людині земного у Феодосія Печерського, уславлення духу вільного страждання Нестором, аскеза як подвиг волі для Кирила Турівського, керівництво ідеалами вічності через містико-аскетичний спосіб Івана Вишенського, Йова Княгиницького, Віталія з Дубна).

8. Воля до пізнання і творчості є найхарактернішим виявом волі у ментальності українця, причому спрямована вона не лише на самопізнання, а й на пізнання зовнішнього світу і перетворення його. Ще мислителі Київської Русі вважали розум критерієм розрізнення добра і зла, визнавали його роль у пізнавальній діяльності людини, доводили, що власною волею людина може спрямувати розум на витлумачення для себе і для інших “богонатхненних” книг, а з творчості Іларіона починається своєрідний раціоналістичний погляд на самостійний характер пізнавальних здібностей людини і людського розуму. Володимир Мономах чи не перший в історії української філософської думки прославляє розумову працю, підкреслюючи належність до людського роду через діяльність, звернену до світу, тобто воля до пізнання для нього - підсумок збагачення людського досвіду, знання.

Представники гуманістичних та реформаційних течій в українській філософській думці волю до пізнання і творчості підносять на якісно вищий щабель, вважаючи, що ця воля зумовлена не божественним одкровенням, а непохитними законами природи (Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський). Пізнання - не привілей якоїсь окремої верстви суспільства, волю до нього повинна проявляти кожна людина, що хоче бути достойною у цьому світі (Д.Наливайко, В.Суразький), воля до пізнання повинна націлювати людину на постійну активну діяльність за збереження національної самобутності і пробудження національної свідомості.

Погляди діячів братського руху вже постійно пов'язують волю до пізнання і творчості з активною діяльністю людини на благо суспільства: Юрій Рогатинець вважає, що людина може повністю розкрити себе лише у суспільстві, коли її пізнавальна діяльність призводить до творчої праці. Кирило Транквіліон-Ставровецький пізнання вважає передумовою здійснення людиною свого призначення - активного використання світу для блага народу, творення чогось нового ( а це може бути не тільки робота руками, а й художньо-творча робота). Ісайя Копинський напружену роботу розуму, постійний пошук нового і активну діяльність вважає передумовою самовдосконалення і самовизначення, що можуть вести до ратного подвигу, а Мелетій Смотрицький не усвідомлює піднесення національної свідомості без пізнання себе і навколишнього світу. Прихильність до наук, наполеглива праця для оволодіння ними, воля до пізнання і самопізнання дає можливість людині керувати не лише своїм тілом, а й емоціями, намірами, мисленням, вчинками, поведінкою, ставленням до інших, формувати свій характер, визначати рід своєї діяльності, свою долю і місце у світі, тим більше, що волею до пізнання і творчості людина наділена від природи - підсумовує погляди попередників Касіян Сакович. Особливо потрібна така воля молодим людям, бо саме їм за умов зростання зовнішньої експансії необхідно формувати національну ідеологію, за допомогою узагальнення тих процесів, які відбувалися у суспільстві, вирішувати майбутні завдання - така думка Хоми Євлевича є актуальною і в наш час.

Ідея волі до пізнання і творчості найглибше розроблена діячами Києво-Могилянської академії, які досліджують проблеми взаємозв'язку волі і розуму (С.Калиновський, М.Козачинський, Г.Кониський), співвідношення законів Святого Письма, законів природи і розуму (Ф.Прокопович, С.Яворський), ставлячи волю до пізнання настільки високо, що дають людині право вільно трактувати положення Біблії ( І.Гізель, І.Галятовський, Ф.Прокопович). Цю волю вони найчастіше пов'язують із волею до влади над собою, бо поєднання цих виявів волі призводить до досягнення людиною щастя.

9. Як бачимо, в українській філософській думці досліджуваного періоду склалася явна тенденція до спрямування волі людини не лише всередину себе, а й на зовнішній світ. Яскравими є вияви волі до влади над собою, що часто є передумовою волі до влади над світом, яка виступає у формі абсолютної влади над світом, а найчастіше - волі до пізнання і творчості. Сама ж воля до пізнання і творчості породжує уславлення активної життєвої позиції, ідеї перетворення світу і можливості зміни життя навіть однією особою, якщо вона матиме гідність, талант, звитягу, розум , чим може повести за собою інших.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ АВТОРОМ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Майданюк Ірина. Основні риси дохристиянського світогляду русичів // „Наукові записки” Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія 10: Філософія, економіка, соціологія. - № 1, 1998. - 150 с. - С.39 - 45.

2. Майданюк Ірина. Проблема українського національного характеру в дослідженнях Дмитра Чижевського // „Наукові записки” Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Філософія, економіка, соціологія. - № 2.- 1999.- 192 с.- С.20-22.

3. Майданюк Ірина. Проблема волевиявлення людини у філософській культурі Київської Русі // „Наукові записки” Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Філософія, економіка. - № 3.- 1999.- 148 с.- С.3-7.

4. Майданюк Ірина. Зародження гуманізму як усвідомленої волі до людяності у філософській культурі України ХІІІ - ХУ століття // „Наукові записки” Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Філософія, економіка .- № 4.- 2000.- 147 с.- С. 9-14.

5. Майданюк Ірина. Ідея особистісної волі у філософії представників Острозького культурно-освітнього центру // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Філософія. - № 8.- 2002.- 172 с.- С.14-18.

6. Майданюк Ірина. Інтерпретація проблеми людини наприкінці ХУ - на поч. ХУІ ст.( на матеріалі творчості Івана Вишенського) // Українська наука: минуле, сучасне, майбутнє. - Тернопіль: Економічна думка, 1999.- 398 с.- С. 78-82.

7. Майданюк Ірина. Митрополит Никифор і Володимир Мономах: зіткнення християнського раціоналізму та ірраціоналізму у поглядах на пізнання світу і людини // Християнство і особа. Науковий збірник. - Тернопіль: Укрмедкнига, 2000.- 164 с.- С.94-99.

8. Майданюк Ірина. Ідеї особистісної волі у спадщині діячів Львівської братської школи // Історія релігій в Україні: Праці ХІІ Міжнародної наукової конференції. - Львів: Логос, 2002.- 560 с. -

С. 413-421.

9. Майданюк І.З. Модель формування інтелектуального потенціалу української нації ЛеонідаПлюща // Національна еліта та інтелектуальний потенціал України: Тези доповідей міжнародної наукової конференції.- Львів, 1996.- С.56.

АНОТАЦІЯ

Майданюк І.З. Проблема волі у філософській культурі України ІХ-ХУІІІ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 - історія філософії. - Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2003.

Дисертацію присвячено дослідженню специфіки прояву волі як складової української ментальності і як особистісної характеристики людини відповідно до сучасної концепції волі як спрямованості кожної людини до власного бажаного майбутнього. Проаналізовано особливості прояву волі до влади і волі до пізнання і творчості через комплексне вивчення історичних епох, найрепрезентативніших постатей цих епох та філософської спадщини діячів української історії та культури. Виділено тип української людини, воля якої спрямована не всередину себе, а на активне пізнання і перетворення зовнішнього світу.

Ключові слова : ментальність, воля до життя, воля до влади над світом, воля до влади над собою, маніпулювання, героїзм, самовдосконалення, самопереборення, воля до пізнання і творчості.

Majdanjuk I. Z. Problem of Will in the philosophical culture of Ukraine in 9 - 18 centuries - a manuscript.

Dissertation for competition of a scientific degree of candidate of the philosophical scienes, speciality 09. 00. 05 - History of Philosophy. - Lviv Ivan Franko National University, Lviv, 2003.

The scientific work is dedicated to research of the specific features of manifestation of Will as a constituent part of the Ukrainian mentality and the personal reference of a human being, taking into consideration a modern concept of Will as intention of every person to the own desirable future.The anlysis of the specific features of manifestation of will to power, to cognition and to creative activity through the complex study of the historic epochs, their most famous representatives and their legacy in the spheres of Philosophy, History and Culture was carried out. The type of Ukrainian people whose will is directed not inside its own entity but outside, ready for active cognition and transformation of the outer world, was determined.

Key words: mentality, Will to life, Will to power over the world, Will to power over oneself, manipulation, heroism, self - improvement, self -overcoming, Will to cognition and creative activity.

Майданюк И.З. Проблема воли в философской культуре Украины ІХ-ХУІІІ в.в. -Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05 - история философии.- Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Львов, 2003.

В связи с тем, что нынешние дни - эпоха возрождения национального сознания, время, когда украинский народ хочет найти свое место в мировой цивилизации, в философии созрела необходимость сосредоточить внимание на анализе тех проблем, явлений, категорий, исследование которых на протяжении предыдущей истории философии было эпизодическим, явлений, отображающих спектр отношений, которые дадут возможность глубже и детальнее определить национальное своеобразие украинцев, воздержат народ от самоуничтожения, определят почву для развития нации.

...