Специфіка тексту філософського роману ХХ століття

Розгорнутий аналіз есеїстського наративно-смислового дискурсу тексту філософського роману подається у підрозділі 2.5. “Есеїзм у тексті: тотальна відцентровість та доцентровість”. Поєднуючи два антитетичні модуси, есеїзм актуалізується в площині мультикультурних характеристик як спосіб здійснення в тексті (за принципом “багато в одному”) різних дискурсних практик, пов'язаних з “досвідним знанням”. Вказується, що носієм досвідного знання, “живого досвіду” в тексті є не суб'єкт пізнання, а “живий суб'єкт”, який мислиться як структурований взаємозв'язок мислення, чуттєвості та волі в рамках життєвого акту, як суб'єкт, що не втрачає “конкретної суб'єктивності”, яка, своєю чергою, передбачає нерозривний зв'язок конституювального та конституйованого аспектів людського (В.Дільтей). Есеїзм як концепт “живого досвіду”, досвіду індивідуального переживання забезпечує причетність тексту до цілого, стоїть на сторожі його “нерозпаду”, поєднуючи відцентрові модуси тексту як відкритого тексту з доцентровими. Обґрунтовується істотна ознака есеїзму - його парадоксальна сутність. Адже “живий” досвідний пульс тексту творить взаємодія суб'єкта (автора) з собою як об'єктом (автором), зі своєю думкою і своїм словом, що перебувають у процесі постійних модуляцій. Суб'єктно-об'єктна невичерпність “себе” призводить до творення специфічного наративу есеїстського дискурсу, вільного і навіть довільного розгортання незаангажованої думки, часто амбівалентної і суперечливої, але яка розщеплює усталені, категоричні судження.

Есеїзм, отже, постає універсальним явищем, який віддзеркалює дифузійні процеси культурного ландшафту тексту, його своєрідний рух до “життє-думки-образного синтезу”, розгорнутого в модусі парадоксальності, так званої “антитоталітарної тоталізації”, через поєднання відцентрових модусів (вільне розмірковування, ідейно-філософська різновекторність) з доцентровими - прагнення “вчасно піймати” на “відцентрових відрізках” компоненти цілісності.

У підрозділі 2.6. “Естетична доцільність “нехудожніх структур” у художньому тексті” здійснена спроба вмотивувати наявність “нехудожніх структур” у художньому тексті, їх роль у художньому вираженні наукового мислення, участь у формуванні специфічних ознак тексту, вплив на його інтелектуалізацію, на вагу в ньому логіко-поняттєвої сфери, в якій виражається однозначність тексту чи його фраґмента. Актуалізація “нехудожніх компонентів” здійснюється або у самодостатній формі, через окремі вмонтовані до тексту наративні конструкти (трактати, проповіді, лекції тощо), або у вигляді “терміно-фахового фону”, відображеного у мовленнєвому тезаурусі автора, того чи іншого персонажа, або в органічніших для тексту варіантах - спорадичних їх вкраплень у загалом цілісний художньо-образний текст. Щонайактивніша роль у процесі інтелектуалізації тексту відводиться інтертекстовим структурам, саме вони здатні вивергати на поверхню тексту глибинні смисли, які створюють ситуацію полеміки. Думка в них, чіпляючись одна за одну в тема-рематичних послідовностях, може або трансформувати старі смисли, або творити нові. Інтертекстова структура задає умови для міркування, створює певний спосіб буття об'єктів і суб'єктів у царині філософського чи наукового знання, розширює простір можливостей для просування знань чи їхнього перегляду. Перебіг думки про певний предмет, переданий в інтертекстовій структурі, може стати відправною точкою для нового епістемологічного зигзагу щодо цього предмета. Висхідна цитата, алюзія, ремінісценція наділена кумулятивністю, тому їх повторюваність структурує думку, творить смислову напругу, пропонуючи нові мисленнєві ходи, які призводять до творення нової епістеми і оприявнюються найчастіше в ідеологічно забарвлених, наукових діалогах, де кожне нове зіткнення ідей спричинюється до нової інтелектуальної напруги тексту.

Третій розділ “Персоносфера: Специфіка образної трансформації” репрезентує персонажну сферу тексту, яка прибирає різні (розлогі, скомпресовані) форми, в такий спосіб демонструючи естетичну різноваріативність образно-художнього та інтелектуального авторського мислення. Простежується метаморфоза, що відбулася під впливом різних естетичних ідей, культурологічних концепцій з персонажем у тексті філософського роману ХХ ст., який поступово втрачав характерологічні ознаки, реалістичну типовість, натомість набував типологізованих рис - схематизму, недовершеності тощо, дедалі частіше постаючи не “повнокровним” характером, а часто “нульовим” - функцією, символом, трансценденцією, актом свідомості тощо.

У підрозділі 3.1. “Етапи субстанційного сходження персонажа” розглядаються художньо-естетичні особливості персонажної сфери в тексті роману, підкреслюється принципова відмінність структури і статусу персонажа тексті філософського роману ХХ ст. від структури і статусу персонажа в класичній традиційній характерології та в інших жанрових різновидах роману. Процес видозміни образу персонажа демонструється в такому логічному ланцюзі розрізнення: в лінійних типах текстів (приміром, у багатьох романах культури) структура персонажа перебуває на стику реалізму і модернізму, персонаж і сюжет багато в чому обумовлюють один одного; у притчовому тексті превалюють модерністичні принципи (знакова функційність, деформований психологізм). Дискурсивний текст майже відмовляється від реалістичної характерології, натомість пропонуються релятивні, ризомні образи персонажів, в яких невмотивані поведінкові аспекти, невиявлені персоніфіковані риси. Подібна тенденція у зображенні персонажів вказує на процес “філософізації”, “інтелектуалізації” тексту шляхом “переформатування” основних компонентів. Персонаж постає інструментом розгортання філософсько-естетичних проекцій тексту: онтологічних (сенс людського буття і можливості його осягненння), аксіологічних (пошук ціннісно-духовних парадигм буття людини і культури).

У підрозділі 3.2. “Типологізація як схематизм художнього мислення” на розлогому ілюстративному матеріалі розглядається така форма художнього узагальнення, як типологізація, обґрунтовуються її функціональні можливості в структурі тексту. Природа типологізації детермінується імплікованою в тексті гетерогенною природою свідомості, різнорідним, філософським, художнім і науково-теоретичним мисленням, що надає сутності образу, його субстанційності в тексті більшої смислової ваги, ніж подієвості, фабульності. Типологізовані образи персонажів лише частково можна вважати результатом “психологічного” синтетизму, насправді вони обумовлюються смислотворчими інтелектуальними стратегіями тексту, типом філософування та наративними особливостями. Образність відтак набуває граничної, найвищої умовності, абстрактності і екзистенційної трансцендентності, а персонажі стають образами-функціями, образами-ідеями, образами-символами, образами-станами свідомості тощо. При цьому йдеться не про деструкцію образу в постструктуралістському сенсі, пов'язаною з усуванням “характеру” з літератури, а про його певне “знеособлення” через схоплення окремого узагальненим. Водночас підкреслюється, що в тексті поруч з типологізованими, конструктивними, схематичними образами, носіями певних функцій є і типізовані персонажі, носії особистісного, характерологічного, які мають самопроявлене значення і в яких стверджується думка про самоцінність такого характеру.

У підрозділі 3.3. “Особистісне - аксіологічна рефлексія людини” теоретичні рефлексії спрямовуються на здійснення пошуку в персоносфері тексту філософського роману найвищої цінності в людському статусі людини - її особистісного первня та особливостей його відображення. Аналіз здійснюється в умовах репрезентації в текстах контраверсійних процесів: концепт особистісного експлікується і в модусі його збереження, і в модусі його деформації, при цьому означена проблематика екстраполюється на аксіосферу з її ієрархічним розрізненням вищих (онтологічних, культурних) і нижчих (вітальних) цінностей.

У модусі збереження особистісне розглядається через вираження в ньому загальнолюдських цінностей - у сенсі морального вибору, відповідальності і співпричетності, акцент, відтак, робиться на розкритті мотивації дій, вчинків персонажа, на окресленні світоглядних чинників його свідомості; поглиблюється розуміння особистісного в контексті ідей полісутності і самоідентифікації людини. Особистісним модусам життєздійснення протиставляється процес їхньої руйнації, спричинений онтологічно невизначеним статусом людини у просторі вічності, конфліктами між людиною та її людським, особистістю та її особистісним. Попри різновекторні рефлексії проблеми особистості в культурі, надто в сенсі цілісності “Я”, вона розгортається в контексті ХХ ст. як особливий “людинотехнологічний”, “цивілізаційний”, а не культурний проект, де процеси руйнації і неруйнації особистості замикаються не на цілісних властивостях, а на дискретних (структурних, функційних тощо). Ці процеси відтворюються через модель так званого маґічного театру (тексти Дж.Фаулза, Г. Гессе), через “житейські” випробування (тексти А.Камю). В екзистенціалістському романі особистісні прояви персонажів постають як константні і не декларуються, а вплетені в онтологічну схему переживання героїв свого буття. Приміром, загорнутий в оболонку власного буття герой А.Камю, розриває її в критичні моменти свого життя, і віднаходить через стан співпричетності шлях до іншого буття, проявлячи своє особистісне як людське.

У підрозділі 3.4. “Принцип знеособлення: “від “людини без властивостей” до “властивості без людини” в контексті антиперсоналістської культурософії ХХ ст. пропонується філософсько-естетичний порівняльний аналіз двох знакових для неї “метафізичних сутностей”: “людини без властивостей” з однойменного тексту роману Р.Музіля та “властивості без людини” М.Горького (“Життя Клима Самгіна”), які позиціонуються як протилежні полюси з-поміж можливих способів існування людини в модусі несамототожності. Основні персонажі двох текстів перебувають у стані пошуку нової онтологічної парадигми, нових духовно-ціннісних (точніше: “бездуховно-безціннісних” у сенсі “безвластивісності”) координат, які б вказали їм шлях до самототожності. Шлях героїв пролягає через “налагодження” онтологічних взаємин з реальністю, з якою вони вступають у складні взаємини. Для героя Р.Музіля, - реальність це повторення подібного, константа, позбавлена евристичного змісту, “розподіл наявного”, змінною величиною він бачить тільки себе. Для Клима Самгіна - навпаки - реальність змінна величина, а він, точніше його основна властивість (безвластивісність) - константою. Якщо герой Р.Музіля - homo potentialis - він є все і може стати всім, тобто інтерпретує життя як здійснення можливості, то Клим Самгін - це всуціль “нав'язливе повторення подібного”. Ідея ”безвластивісності” у Р.Музіля корелює з ідеєю “безсутності” Ж.П.Сартра в сенсі можливих модусів набуття “сутності” (у Р.Музіля “властивостей”) у стані ніщо свідомості. Герой Р.Музіля до своєї “безвластивісності” йде свідомо, вважаючи її основною передумовою переходу до “інакшого буття”, яке б позбавило його “реальності”. Він має надію у стані абсолютної порожнечі свідомості віднайти у вигляді, згорнутої до невидимої точки якщо “не сутнісну самість”, то “несутнісну (у сенсі безсутнісної) самість”. Йому здається, що протиставити безособистісно-особистісному первню в реальному житті з його панівним, так званим “тоталітарним антропоцентризмом”, можна лише безособистісно-універсальне. Якщо герой Р.Музіля репрезентує онтологічний аспект “безвластивісності” як світ можливостей, то герой М.Горького - єдину властивість - позабуттєвість, світ неможливостей. У “художній реальності” його “безвластивісність” - це повна нігіляція духовно-ціннісних орієнтирів, що підтверджується принципами його зображення в тексті - “розчинення майже без залишку ” в інших образах тексту.

У чому криза свідомості, як і в яких формах проявляється її онтологічна природа - ці питання актуалізуються в підрозділі 3.5. “Екзистенціалістський роман: “Потік свідомості” про кризу свідомості”. Екзистенціалізм, інструментом якого постає особливе переживання (екзистенція), що виникає лише через інтуїтивне сприйняття, підносить існування людини на онтологічний рівень, де переживання “Я” постає як спрямованість на щось трансцендентне до самого переживання. Жанром, що досліджує подібне сприйняття людини та її невизначений статус (або такий, що визначається) у світі, розпрозорює так звані філософські модуси (екзистенціали) окремої суб'єктивності на тлі відчуженого від неї світу, став екзистенціалістський роман. Він розглядається як своєрідний варіант наративного дискурсу філософії екзистенціалізму, що подається як гуманітарний інноваційний проект ХХ ст., новий дослідницький ресурс, орієнтований на “особистісне” мислення і пізнання, на екзистенцію як суб'єктивне буття людини, яке характеризується відкритістю трансценденції. На матеріалі тексту роману Ж.П.Сартра “Нудота”, його тотально суб'єктивного філософського дискурсу, в якому актуалізується екзистенційне переживання, процес зародження та перебігу думки, а також уява, що породжує ірреальні гіперболізовані образи, простежується “філософія існування”, в екзистенціалах якої намагався розібратися герой Ж.П.Сартра. Пройшовши болісно-вразливий шлях “вкрай алергійного” споглядання “матеріальних” шок-цінностей, шлях “огидного існування”, осягнувши його, герой, зрештою, виходить на просторий шлях сущого - свободи, яка відкриває обґрунтовані можливості обирати підстави своїх підстав, основ своєї сутності, щоб актуалізувати своє майбутнє (життя). Нудота, за Сартром, це “переживання” випадковості і абсурдності світу, яке долається людиною проривом до своєї сутності, яку відчуваєш, тільки усвідомивши свідомість як Ніщо, яке надає свободу вибору можливостей у здобуванні себе самої, це умова переходу людини від “філософії існування” до “філософії буттювання”. Ж.П.Сартр перефразовує гамлетівське “бути чи не бути?” на “існувати чи бути?” Існування пов'язане з матерією, вічною несотворимою і незруйновною, невгамовний саморух якої, її невичерпність - веде до апокаліпсису, вважає герой Ж.П.Сартра. Буття ж філософ пов'язує зі свідомістю людини, яка стає носієм буття, олюднюючи наявний єдиний і цілісний світ, людина буттює, тобто вона є, вона є буття, а не матерія, існування. Якщо не я, то існування - ніщо, порожнеча, якщо не я - то ex nihilo nihil. Ж.П. Сартр долає метафізичний погляд на буття, де буття протиставляється не свідомості, як у нього, а небуттю (що існує поза свідомістю).

Особливим предметом аналізу підрозділу 3.6. “Екзистенціал кохання: образна філософічність і філософічна образність” постають специфічні (нерозкладні, органічні) онтологічні стани людини в процесі її самовизначення у буттєвому просторі - екзистенціали (щастя, кохання, тривоги, невизначеності тощо). Нерозкладність таких станів вказує і на його носія, на його єдиноцілісність і субстанційність, на універсальність і унікальність не лише людини, а і її екзистенціалу, зафіксованого нею “настрою”, який відчутно впливає, розманітнює її буття, призводить її не тільки до самототожності, а й відкриває простір трансцедентному, спрямованості до іншого буття чи до іншого екзистенційного стану. Підкреслюється значущість екзистенціалу для філософського роману, в якому почуттєва сфера маніфестується як онтологічна, а психологізм витісняється в емпіричну сферу, де буття не наявне. Екзистенціал кохання, розглянутий на прикладі деяких текстів, засвідчує, що автори розглядають його передовсім в антропософському значенні, за Платоном, як сходження щаблями пізнання - і духовного, і душевного, і еротичного, і творчого водночас (А.Мердок “Чорний принц”), і як прилучення до інших духовних субстанцій, які з'ясовуються для них через іншого, через його світ, його розуміння (у Ж.П.Сартра, А.Камю). Екзистенціал кохання і для А.Камю, і для Ж.П.Сартра розгортається тільки через призму їхньої філософії, а саме - ідеї неможливості повного єднання з іншим, тому що найголовніше для них - твоя суб'єктивність, яка руйнується при цьому. Онтологічним смислом сповнений екзистенціонал кохання у Р.Музіля, Дж.Фаулза. Світоглядно-духовне значення він має для героя Л.Леонова - Скутаревського. У будь-якому разі екзистенціал кохання виводить людину за межі буденної свідомості у сферу духовної і душевної зрілості, розмикає самотність героя, розгортає його в бік само- і буттєтворення, загалом розкриває його іманентні творчі сили.

У четвертому розділі “Текст філософського роману - текст діалогічного розуміння” дослідницька увага зосереджується на розкритті фундаментальної субстанційної ознаки культури ХХ ст. - її діалогізації. Діалогізація, поширюючись на літературні жанри, формалізовувалася в них як тип філософування. Текст філософського роману за визначенням, інтелектуальним наповненням, “філософічністю” тяжіє до аксіологізації коґнітивних процесів, тобто до прагматичної інтерпретації художнього матеріалу, підставою для чого виступає і діалогізація, присутня на всіх наративно-смислових рівнях тексту. Універсального значення при цьому набуває образ автора (абстрактного, автора-оповідача - основне джерело продукування смислів), чия позиція в тексті моделюється з орієнтацією на читача (реципієнта), на активний з ним діалог.

У підрозділі 4.1. “Літературний діалог як процес смислотворення” аналізуються процеси смислотворення в тексті, детермінантами яких є проблемні, створювані діалогом ситуації. Обстоюється теза, що найсокровенніші, найглибинніші, причаєні смисли тексту мають “діалогову” природу, оскільки народжуються не в однозначно-лінійному його просторі, а в багатовимірному, в точці перетину різних свідомостей, в точці взаємопроникнення різних сутностей і значень. У тексті філософського роману акт смислотворення здійснюється через діалогічне мислення (зі зсувом в бік логізованого міркування, системно-арґументованого просування думки, її постійного осмислювання та поглиблення) актуалізується в розумовому інтелектуальному зіткненні. Інтерсуб'єктивність (інтерсуб'єктність) філософського дискурсу передбачає процес постійного множення діалогової інстанції в літературному тексті. Діалогізм в тексті розглядається і як принцип всезагальності (як основна форма філософування), як форма власне літературного діалогу, яка в тексті проявляється через різні його модифікації: метадіалог Добра і зла, діалог платонівсько-сократівського зразка (спільний пошук істини), діалог учителя (наставника) та учня, а також текстові різновиди діалогу як форми наративного дискурсу: діалог-відчуження, діалог-монолог, діалог-зближення, можна говорити про “діалоги серця”, про “глибинні” духовні і “глибинні” телепатичні діалоги, діалог-мовчання як протест, діалог-мовчання як найщільніша спорідненість, діалог Я з Іншим (Інакшим, Чужим, Своїм тощо), реального автора з різними модифікаціями автора, наратора в тексті, наратора з персонажами), автора з читачем (Зразковим, Рівноцінним, нерівноцінним, незразковим тощо). “Діалогічна” структура, відтак, кожного тексту відображає і його специфіку. Тотальна природа діалогу в тексті філософського роману обумовлюється його філософською проблемністю, тому діалоги конституюються з позиції філософського знання - як перманентний пошук істини, сенсу життя, бодай орієнтовних відповідей на питання, згромаджених людством упродовж свого існування. Причому комунікативні стратегії тексту репрезентуються як діалог культур і в синхронному, і в діахронному зрізі не тільки як “суб'єкт-суб'єктне” спілкування, але й “суб'єкт-об'єктне”, коли об'єктом (Другим) може бути сам суб'єкт. Філософсько-онтологічні колізії діалогу культур у філософському романі розпредмечуються через так зване “глибинне спілкування”, “онто-комунікацію” (Г.Батищев), думка “висловлює” буття-вчинок, а ціннісне ставлення до світу абсолютизується.

У підрозділі 4.2.“Експлікації комунікативних стратегій авторської думки” робиться особливий наголос на тому, що специфіка тексту філософського роману визначається специфікою прояву в ньому авторської свідомості, основної “мислячої субстанції” тексту. Превалювання в тексті філософського дискурсу забезпечується “поліприсутністю” на різних рівнях тексту, в усіх його смислових і структурних компонентах - наративних, сюжетно-композиційних, жанрово-стильових - у формі філософування, експліцитних рефлексій, імпліцитних підтекстів - автора-інтелектуала і, звичайно ж, оповідача-інтелектуала, без чого жодний компонент тексту не “формулюється”. На противагу поширеній в постмодерністській естетиці ідеї смерті суб'єкта (автора) в тексті акцентується думка про принципову “невмирущість” автора тексту філософського роману, який, коли б і захотів сховатися від свого “мовленнєвого” дискурсу, це йому не вдалося б, оскільки він і є “філософською” сутністю свого тексту.

Простежуються складні і ускладнені авторські експлікації суб'єктно-об'єктної ієрархії тексту, розглядаються різні форми прояву авторської свідомості в ньому та їхня естетико-філософська функційність (закриті, відкриті моделі, позиції всередині/позазнаходжуваності автора тощо), підкреслюється, що структура авторської свідомості та тональність звучання “голосу” автора в тексті має багаторівневий характер і конституюється в такій універсальній схемі: семантику її складає авторська самосвідомість, яка містить (на ментальному та вітальному рівнях) особистісну свідомість (одиничне), соціальну, національну, конкретно-історичну свідомість (особливе) і загальнозначуще в культурній, історичній свідомості (загальне). Парадигматику авторської свідомості творять надсвідоме і підсвідоме. Що вище підноситься авторська свідомість, щодалі увіходить вона у сфери надсвідомого, то більше вона заглиблюється у підсвідоме, то різкіше окреслюється сфера позасвідомого. Звертається увага і на створення в тексті своєрідного парадоксу, спричиненого взаємодією в ньому різних проявів авторської свідомості. Приміром, діалог автора реального і автора тексту апріорі парадоксальний. Поліметодологічний підхід знімає цю суперечність розведенням двох інстанцій по різних дисциплінарних проектах. “Реальний автор” включається в широку проблему культуротворчості, текст розглядається як естетичний продукт автора, предметом інтерпретації стає процес творчості, позаяк автор тексту, як і інші авторські іпостасі стає компетентною сферою інтерпретації тексту. Особливість тексту філософського роману полягає в тому, що попри його структурну “відкритість”, поліфонічність чи “вільнодумність” його персонажів, цілісність його тримається авторською модальністю.

Підрозділ 4.3. “Проявлення суб'єктно-об'єктної структури тексту” демонструє процес, як суб'єктно-об'єктна структура тексту конкретизується у формах авторських стратегій тексту, в їх різноманітних кореляціях з персонажною сферою. Підкреслюється надзвичайна складність проблеми автора в тексті, спроба чіткої класифікації завжди наражається на обов'язкову поняттєву перехресність, перетинність виокремлених за тими чи іншими підставами модифікацій авторської свідомості в тексті. Вони взаємонакладаються, взаємопроникають, взаємоспричинюють одна іншу. Інкорпоруючи в тексті всі його комунікативні стратегії, авторська свідомість прибирає найрозмаїтіші форми свого вираження, розщеплюється на різні іпостасі. Взаємодія між цими іпостасями створює широке діалогове поле тексту, де розгортаються основні мисленнєві (екпліцитні і імліцитні) баталії в площині авторських замислів, при цьому одразу зауважується, що взаємини авторських іпостасей з персонажами в тексті філософського роману набувають і суб'єктно-об'єктних, і суб'єктно-cуб'єктних взаємозв'язків, залежно від ціленастанови автора щодо персонажа та функцій, покладених на останнього. Навіть високий рівень константності ідейно-філософської ціленастанови автора (та його різних іпостасей у тексті) не виключає перманентних коливань авторської стратегічної перспективи в тексті - автор то пристає на думку персонажа, то дистанціюється від неї, або стає в опозицію до неї. Авторські дистанційні диспозиції вивільняють художній простір, який заповнюється посередниками - оповідачами (первинний наратор, вторинний наратор тощо). Така структура авторської свідомості в тексті дозволяє розширювати сюжетно-подієву панораму тексту, створює поліфонію у філософському спрямуванні авторської думки, яка таким чином кристалізується, збагачується, або ж навпаки вихолощується, долаючи шлях її полілогічного обговорення. Принцип всередині/позазнаходжуваності автора (М.Бахтін), застосований до тексту, проявляє в ньому дві визначальні модифікації автора - всезнаючого деміурга (який споглядає своє творіння з епічної дистанції) і безпосереднього медіатора подій художньої реальності (що часто перебуває на наближеній - іронічній дистанції щодо них). Другий тип, який, звичайно ж, щонайщільніше пов'язаний з першим, у тексті прибирає видозмінених і варіативних форм свого вираження: це і оповідач (в тексті наявні різні його модифікації), і персонаж-оповідач, через сприйняття якого подаються події і відтворюються авторські думки; автор, особливо поширений в дискурсивному типі роману, який із задоволенням (як художній експеримент) приміряє на себе різні ролі: то втаємничується за оповідачем (стилізоване мовлення), то засвоює умовно-ігрові форми самовираження, прилучаючись до ігрової реальності оповіді. Конкретизується позиція автора всередині/позазнаходжуваності його в тексті залежно від його “розгорнутості” у напрямку до героїв (шлях до закритої текстової моделі), або в напрямку до читача (що створює відкриту модель).

У підрозділі 4.4. “Читацькі очікування від тексту філософського роману” демонструються різні горизонти очікувань читацької аудиторії, різні типи задоволень від тексту філософського роману, зокрема, естетичний, інтелектуальний, досвідно-референтний, гедоністичний (чуттєва насолода) тощо. Вказується, що природа сприйняття тексту філософського роману, яка подекуди набуває доволі складних і суперечливих форм, обумовлюється не тільки читацькими інтелектуальними чи естетичними та іншими очікуваннями, а, передовсім, жанровою специфікою, тенденцією до відкритості тексту, його діалогічною сутнісно-смисловою кореляцією: автор-текст-читач, що передбачає авторсько-читацькі стратегії тексту, його постійну готовність до діалогу, і, зрештою, іманентне “бажання” самого тексту, щоб від нього отримували чи не отримували задоволення (чи насолоду). З'ясовується майже не досліджувана досі семантика інтелектуального задоволення, його складна взаємодія з естетичним в сенсі органічного сприйняття “неорганічних” частин тексту, приміром, філософсько-теоретичних і художньо-образних шарів. Розглядаються різні інтертексти, які “інтелектуалізують” текст і впливають на його сприйняття. Аналізується ситуація, коли культурна всезагальність інтертекстів, яка значно розширює інтелектуальний простір тексту (приміром, цитатний, ремінісцентний і алюзійний дискурси), може бути зіґнорована читачем. Якщо читач не розлапковує цитати, “пробігає очима” повз алюзії, що потребує ширшого культурного фону читача та інтелектуальних зусиль, текст для нього семантично не розширюється, горизонт його сприйняття стає лінійно-однозначним. Читач, отже, не включившись до асоціативної гри автора, не стає інтелектуальною читацькою інстанцією і не отримує від тексту повного інтелектуального задоволення.

Розглядається і ситуація певної конфліктності між інтелектуальним та естетичним задоволенням. Текст філософського роману не є таким цілісним естетичним предметом, постійні переходи від образного до поняттєвого рівня і навпаки, часто спричинюють розбалансованість у сприйнятті. Естетична емоція має іншу природу, ніж інтелектуальна, і переключення з однієї емоції на іншу може призвести до нерозуміння тексту. Подвійність у сприйнятті може і залишитися у своїй якості, не досягши кульмінації ні в інтелектуальному переживанні, ні в естетичному, внаслідок чого від тексту отримується незадоволення. Долається ця суперечність через розчинення переживань в духовно-філософському континуумі тексту, через усвідомлення специфіки жанру роману, який потребує розгляду в широкому культурологічному вимірі.

У Висновках подаються основні результати дисертаційного дослідження.

1. Пропедевтичні екскурси щодо теоретико-методологічних рефлексій над проблемою специфіки тексту філософського роману обумовили пошук нових параметрів дослідницьких орієнтацій з урахуванням текстоцентричної парадигми культури, усталеної у другій половині ХХ ст. Тому розглянувши теоретико-методологічний ресурс (загальногуманітарного та сцієнтистського спрямування), зокрема, можливості герменевтичних (інших антропоцентристських підходів - феноменолого-екзистенціалістського, рецептивно-естетичного тощо) практик, їхню потенційну здатність спричинювати рефлексію на свою художність, на формотворчість (тобто здійснювати проекцію тексту на живу суб'єктивність), та сцієнтистських з їх скрупульозною зацікавленістю логічними схемами тексту - структурою (структуралізм), оповідними схемами (наратологія), зваживши на те, що текст філософського роману ХХ ст. як метатекст (текст культури і літератури) потребує відповідної методології, яка на проміжному етапі дослідження формулюється як поліметодологія, міждисциплінарний проект, своєрідна методологічна модель аналізу та інтерпретації тексту філософського роману.

2. Текстоцентристська парадигма гуманітарного знання, яка прибрала у ХХ ст., лінгвофілософського спрямування, по суті, надала тексту філософського роману алґоритм розвитку - в напрямку його дискурсації, своєрідного літературизованого філософування. Внаслідок складних наративно-смислових процесів у ХХ ст., спричинених процесами дифузії та мутації всередині жанру, на різних його часових відтинках формалізувалося багато модифікацій роману. Залежно від підстав вони групуються за різними класифікаційними схемами: інтелектуальний і власне філософський (дихотомічний поділ), роман культури, власне філософський роман, роман антикультури (світоглядно-концептуальний принцип, позитивне (негативне) світовідчування, гуманізм як ознака культури), - лінійний (монологічний, діалогічний), параболічний, дискурсивний - наративно-смисловий принцип. Філософський роман загалом можна розглядати і як безпередумовний текст як своєрідний дискурс сингулярностей. Розрізняється текст філософського роману за типами філософування: діалогічний (філософський, інтелектуальний, роман культури); трансцендентний (екзистенціалістський), синкретичний (параболічний) тощо.

3. Текст філософського роману як текст культури є складною в естетичному сенсі полігенетичною структурою, в якій конституюється декілька взаємоперетинних наративно-структурних, значеннєво-функційних рівнів, що у смисловому поєднанні творять текст цієї модифікації жанру і впливають на її специфіку. Отже, специфічною рисою тексту філософського роману є його жанровомодулятивна, нестійка структура, тісна взаємодія складників якої і створює концептуальну і художню картину світу, що постає як художня філософія. Філософські проекції автора (в тому числі теоретичні, ідеологічні) оприявнюються через експлікацію проблемної прагматики тексту на його стратегічних спрямуваннях - філософсько-позитивному (ствердному), філософсько-негативному (заперечному), філософсько-полемічному, філософсько-запитальному, інтертекстуальному, що обумовлює і відповідну “філософічну” формотворчість у сенсі вибору відповідної наративно-структурної схеми смислотворення тексту: лінійної (переважно бінарної), притчової чи дискурсивної та типу філософування (діалогічний - поліфонічний), трансцендентний і синкретичний) в тексті або алґоритму їхньої взаємодії.

4. Рівень художності виокремлюється і підкреслюється в тексті філософського роману не тільки у своїй безпосередній естетичній ролі, а передовсім, у концептуальній. Художність у тексті набуває різних модусних значень залежно від того, які проблеми та відповіді на них шукає автор у процесі творення художньої реальності, яку модель світу він творить у тексті та яких онтологічних глибин сягає його філософське та художнє мислення. Художність у тексті філософського роману корелює з метахудожністю, яка віддзеркалює переважно трансцендентний спосіб метафізичного мислення, внаслідок чого виникає особистісна структура філософського дискурсу, засвідчується її індивідуально-особистісне існування. Метахудожність, отже, розширює смисловий, метаантропологічний обсяг тексту за його рамками, а художність екстраполюється на специфіку і аксіологічну спрямованість тексту в межах самого літературного тексту як виду мистецтва.

5. Есеїзм як “досвідне знання” формалізується на есеїстському рівні тексту, і здійснює в ньому парадоксальну функцію, функцію інтеґрально-розбіжного смислового “запобіжника” збереження цілісності тексту. Основоположна спрямованість есеїзму випливає з його антропофілософської настанови, адже об'єктом і суб'єктом есеїстського дискурсу є сам автор як особистість, який виступає “живим нервом” тексту в процесі взаємодії його з самим собою, зі своїми почуттями і думками, зі своїми враженнями і уявленнями, зрештою, зі словом. Суб'єктно-об'єктна невичерпність “себе” (коли особистість сама визначає себе, вона не може бути до кінця визначуваною) призводить і до незаангажованості думки в есеїстичному дискурсі, її вільного розгортання і водночас розщеплення усталених суджень. Есеїстичні компоненти тексту при цьому як породження єдиного “центру”, не втрачають і причетності до цілого. Есеїзм в тексті стоїть на сторожі його “нерозпаду”, його цілісності, поєднуючи відцентрові модуси тексту як відкритого тексту з доцентровими.

6. Поняття нехудожності, еліміноване нами з тексту філософського роману як окремий її наративно-смисловий рівень, досі було предметом наукової зацікавленості у царині функційних (зокрема, наукового тощо) стилів чи дискурсів. Йдеться про взаємодію художнього і нехудожнього корелята в тексті філософського роману, який оперує і образно-чуттєвими, і логіко-поняттєвими формами зображення. Функційний аналіз модусів нехудожності в тексті виявив процес участі компонентів тексту (трактати, проповіді, лекції, їх резюмування, терміносистеми, цитати тощо) у формуванні специфічних ознак жанру, у його інтелектуалізації, у моделюванніь художнього образу “нехудожнього” наукового мислення, актуалізуючи однозначність тексту (фраґмента). Приміром “нехудожній” цитатний дискурс, створюючи інтелектуальну напругу, повторюючись, зіштовхуючись з контраверсійним дискурсом в діалогах і диспутах тексту, може скреснути новою епістемою, що власне і є інтелектуальним очікуванням тексту філософського роману.

7. Аналіз персонажної сфери як системи, ієрархії персонажів та основних структурних принципів образу персонажа в текстах філософського роману виявив її специфічну роль у тексті філософського роману. Структура і статус персонажа у цьому типі тексту відрізняється від структури і статусу персонажа в класичній традиційній характерології та в інших жанрових різновидах роману. Типологізовані образи, поширені в цій модифікації роману обумовлюються і результатом психологічного синтетизму, і типом філософування тексту роману, і наративними його особливостями. Тенденція філософського роману до поглибленої “філософізації”, інтелектуалізації підтверджується і процесом видозміни образу персонажа в тексті впродовж ХХ ст. Лінійний тип тексту абсорбує риси класичної характерології і модерністської, персонаж багато в чому обумовлюється сюжетом, і навпаки - притчовий тип тексту, переважає лінійний наявними ознаками модерністської характерології (відмова від каузального принципу поєднання персонажів, превалювання довільного принципу в комбінуванні ієрархічної схеми персоносфери тексту тощо). Дискурсивний текст натомість пропонує релятивні, ризомні, часто деперсоніфіковані образи персонажів, з невмотивованою або функційно вмотивованою лінією поведінки.

8. Проблемним пріоритетом тексту філософського роману стала особистість, яка у ХХ ст. часто вилучалася з різних причин з культурологічного поля. Проблема особистості експлікується в аксіологічному культурному і контркультурному аспекті, розгортається і в модусах її збереження, і в модусах її деформації. Ціннісні культурні орієнтації виражають себе передовсім в сенсі морального вибору, відповідальності і співпричетності (що розглянуто на прикладі текстів А.Камю, Дж.Фаулза). Модусам здійснення особистості протиставляється процес її руйнації. Так, у деяких текстах (Г.Гессе, Дж.Фаулза) розкривається технологія процесу деформації людського єства через маніпулювання свідомістю, через застосування структурного психоаналізу, коли “розкладена” на компоненти особистість “зібрати” їх у свою цілісність вже не зможе. “Безвластивісність” як нова властивість персонажа у новій онтології ХХ ст., оприявнена у феноменологічній інтерпретації текстів Р.Музіля (“Людина без властивостей”) і М.Горького (“Життя Клима Самгіна”), подається як наріжне поняття філософсько-екзистенційного, філософсько-трансцендентного модусу здійснення чи нездійснення людини. Ідея ”безвластивісності” у Р.Музіля корелює з ідеєю “безсутності” Ж.П.Сартра в сенсі можливих модусів набуття “сутності” (у Р.Музіля “властивостей”) у стані Ніщо свідомості. Герой Р.Музіля репрезентує онтологічний аспект “безвластивісності”, герой М.Горького - аксіологічний. У “художній реальності” його “безвластивісність” - це повна нігіляція духовно-ціннісних орієнтирів, що підтверджується принципами його зображення в тексті “розчинення майже без залишку ” в інших образах тексту.

9. Одним із смислово-наративних характеристик тексту філософського роману, надто ж екзистенціалістського, особливостей філософування в ньому та специфічних чинників характеризації персонажа є “потік свідомості” (своєрідна художня фіксація і відтворення переважно плинних і тому часто алогічних думок і почуттів автора, героя). Зауважується, що “потік свідомості” у текстах, залучених до аналізу, дещо відрізняється від “потоку свідомості” його основоположників - Дж. Джойса, і М.Пруста, у чиїх текстах механізм роботи свідомості подається переважно як спонтанний, хаотичний процес. Якщо А.Камю, Ж.П.Сартр шукали в людині через її акт свідомості, явлений у формі “потоку свідомості”, певний субстанційний феномен, який все ж розрізняє реальність і людину, то у Дж.Джойса, М.Пруста, і зовнішній світ, і особистість постають як нетривкий “мікс” психічних компонентів, часто розрізнених, емпіричних, де самі предмети і їх сприйняття не розрізняються. І Ж.П.Cартр, і А.Камю хоч і прагнуть, у зображенні акту свідомості інтелектуальної і психологічної точності, перевагу надають інтелектуальному над пcихологічним і навіть над архетипічним, оскільки осмислюються через акт мислення філософсько-антропологічні універсалії. Тобто “потік свідомості” Дж.Джойса і М.Пруста можна розглядати як плин “чистої екзистенції”, позаяк у Ж.П.Сартра і А.Камю він набуває проектовного модусу.

10. Дослідницькі рефлексії над текстом філософського роману вказують на його специфічний компонент - екзистенціали (нерозкладні самобутні стани людини в процесі її самовизначення в буттєвому просторі). Нерозкладність таких станів вказує і на єдиноцілісність і субстанційність його носія, на універсальність і унікальність не лише людини, а і її екзистенціалу, зафіксованого нею “настрою”, який розманітнює її буття, відкриває простір трансцедентному, спрямованості до іншого буття чи до іншого екзистенційного стану. Екзистенціал кохання, що розглядається на прикладі деяких текстів філософського роману, засвідчує, що автори розкривають його передовсім в антропософському сенсі, за Платоном, як сходження щаблями пізнання - і духовного, і душевного, і еротичного, і творчого водночас (А.Мердок “Чорний принц”), і як прилучення до інших духовних субстанцій, які з'ясовуються для них через іншого, через його світ, його розуміння (у Ж.П.Сартра, А.Камю). Онтологічним смислом сповнений екзистенціонал кохання у Р.Музіля. У будь-якому разі екзистенціал кохання розмикає самотність героя, розгортає його в бік само- і буттєтворення.

11. Відзначено, що діалогізм як принцип всезагальності стає родовою (специфічною) ознакою літератури ХХ ст., демонструючи різнобарвність свого прояву в тексті філософського роману. Філософські проекції тексту “приростають” інтерсуб'єктивною (інтерсуб'єктною) його природою, проявленою через різні діалогові інстанції. З огляду на прагматичну, функційну семантику діалогових інстанцій висновується думка, що вони, перебуваючи в точці перетину різних культур, свідомостей, ментальностей, беруть активну участь в комунікативному смислотворенні тексту, експлікуючи, трансформуючи та ґенеруючи його смисли в певні цілісні форми. Через це діалог тексту філософського роману найчастіше подається під кутом зору філософського знання, філософської проблемності, інтертекстуальності - пошуку істини, сенсу життя, буттєвісних модусів здійснення людини. Наголошується важлива роль особливого типу діалогу - діалог культур, який може розпредмечуватися тільки через так звану “онтокомунікацію” (Г.Батищев), коли слово в діалозі висловлює “буття-вчинок”, коли абсолютизуються аксіологічні орієнтири і людини і її буття.

12. Специфіка тексту філософського роману обумовлюється специфічним алґоритмом “поліприсутності” авторської свідомості в тексті. Авторська свідомість, розщеплюючись на різні інстанції, інкорпорує в тексті всі його комунікативні стратегії. Взаємодія різних авторських інстанцій створює ситуацію діалогового парадоксу, зняття якого можливе за умови поліметодологічного підходу, приміром, реальний автор і автор тексту; суб'єктно-об'єктна і суб'єктно-суб'єктна структура взаємин між абстрактним автором, автором оповідачем тощо і персонажами. І зрештою, двоєдиність авторської природи в тексті проявляється і через таку діалогову інстанцію тексту, як автор-суб'єкт аксіологічної діяльності, який стоїть на чатах ціннісних гуманітарних проектів тексту. Долаються усі парадокси або через застосування поліметодологічного підходу (реальний автор розглядається в царині культуротворчості, його текст - його естетичний продукт, автор тексту в царині інтерпретації самого тексту); взаємини між різними іпостасями автора в тексті і персонажами - через принцип всередині/позазнаходжуваності автора в тексті (М.Бахтін); автор як суб'єкт ціннісних орієнтацій і текст як виразник різних, навіть контркультурних орієнтирів - через онтологічні і аксіологічні виміри тощо.

13. Відкритість тексту філософського роману, його налаштованість на діалог передбачає і читацькі стратегії щодо автора і щодо тексту. Читач, залучаючись до процесу смислового осягнення тексту філософського роману, може розраховувати на різні типи задоволень від нього: естетичного, інтелектуального, евристичного, гедоністичного, досвідно-референтного, тощо. Інтелектуальне задоволення є одним із специфічних переживань глибинного шару свідомості, яке формалізується через інтелектуальні емоції. Забезпечуючи засвоєння передовсім гносеологічного (інформативного, пізнавального) змісту тексту, його прагматичних смислів, смислів-об'єктів, інтелектуальне задоволення в цьому контексті згармонізовано корелює з евристичним. Співіснування інтелектуального та естетичного задоволення, обумовлене постійним рухом тексту від образно-художнього рівня до логіко-поняттєвого і навпаки, створює ситуацію дисбалансу, незгармонізованості у сприйнятті тексту, відтак подвійність у сприйнятті спричинює незадоволення від нього. Зняття цієї суперечності можливе через усвідомлення специфіки жанру, яка потребує розгляду тексту в ширшому культурологічному полі, що створює умови для “розчинення” суперечностей в духовно-філософському континуумі тексту.

Основні положення дисертації сформульовані автором у таких публікаціях

1. Герасимчук В.А. Філософський роман ХХ століття. Специфіка тексту. К.: ПАРАПАН, 2007. 392 c.

2. Герасимчук В.А. Homo potentialis категорія “людини без властивостей” (Р.Музіль): філософсько-антропологічний дискурс // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Зб. наук. пр. К.: Міленіум, 2005. Вип. ХУ. С. 15-25.

3. Герасимчук В.А. Літературний діалог як процес комунікативного смислотворення // Практична філософія. 2005. № 4. С. 188-199.

4. Герасимчук В.А. Багатошаровість оповідної структури у філософській прозі // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. К.: Міленіум, 2005. № 2. С. 16-21.

5. Герасимчук В.А. Homo Ludens між паралелями духовних опозицій: між життям духа і духом життя (Г.Гессе “Гра в бісер”) // Вісник Державної Академії керівних кадрів культури і мистецтв. К.: Міленіум, 2006.№ 2. С. 3-8.

6. Герасимчук В.А. Суб'єктно-об'єктна структура філософського роману // Культура і сучасність. К.: Міленіум, 2005. № 1. С. 35-45.

7. Герасимчук В.А. Художня рецепція міфологеми “ноєв ковчег” у філософському романі ХХ ст. // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук. пр. К.: Вид. центр КНЛУ, 2005. Вип. 15. С. 138-142.

8. Герасимчук В.А. Полісемантичність образів-символів гори і долини у творчості Т.Манна і Л.Леонова // Гуманітарний вісник Переяслав-Хмельницького педагогічного ун-ту ім. Г.Сковороди: Наук.-теор. зб. Переяслав-Хмельницький, 2005. № 6. С. 165-173.

9. Герасимчук В.А. Типологізація як форма художнього узагальнення філософського роману // Гуманітарний часопис: Зб. наук. пр. Харків: ХАІ, 2005.№ 4. С. 78-86.

10. Герасимчук В.А. У пошуках духовно-ціннісної парадигми: Від “людини без властивостей” (Р.Музіль) до “властивості без людини” (М.Горький). Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук. пр. К.: КНЛУ, 2005. Вип.16. С. 57-64.

11. Герасимчук В.А. “Живописный портрет” в литературном тексте: романтический и модернистский дискурс // Актуальні проблеми духовності: Зб. наук. пр. Кривий Ріг: КДПУ, 2005. Вип.6. С. 217-228.

12. Герасимчук В.А. “Есеїстичний голос” у літературному тексті: особливості звучання // Культура і сучасність. К.: Міленіум, 2005. № 2. С. 71-77.

13. Герасимчук В.А. Архаические смыслы танца в литературном тексте // Гуманітарний часопис: Зб. наук. пр. Харків: ХАІ, 2005. № 1. С. 84-92.

14. Герасимчук В.А. Філософія кохання: вічне сходження спраглої душі до вічності (герменевтичні міркування над текстом роману А.Мердок “Чорний принц”) // Гуманітарний часопис: Зб. наук. пр. Харків: ХАІ, 2006. № 3. С. 48-59.

15. Герасимчук В.А. Ритуальна екзотерика філософсько-літературних притч ХХ століття // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. К.: Міленіум, 2006. Вип.ХVІ. С. 160-170.

16. Герасимчук В.А. Модуси художності в онтологійному вимірі літературного тексту // Вісник Київського національного ун-ту ім.Тараса Шевченка: Серія: Філософія. Політологія. К.: ”Київський університет”, 2007. Вип.83. С. 135-138.

17. Герасимчук В.А. Роман культури // Філософська думка. 2006. № 5. С. 38-53.

18. ГерасимчукВ.А. Екзистенціалістський роман: “потік свідомості” про кризу свідомості (Ж.-П. Сартр: “Нудота”) // Практична філософія. 2007. № 1. С. 184-190.

19. Герасимчук В.А. “Маґічний театр” Г.Гессе і Дж.Фаулза: зачароване коло свідомості чи заплутаний лабіринт підсвідомості. Вісник Черкаського педагогічного ун-ту ім. Б.Хмельницького. Серія: Філософія. Черкаси, 2006. Вип.96. С. 142-151.

20. Герасимчук В.А. Репрезентація задоволень від тексту філософського роману // Практична філософія. 2007. № 2. C. 143-149.

21. Герасимчук В.А. Специфіка “нехудожності” у художньому тексті // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук. пр. К.: КНЛУ, 2005. Вип.18. C. 33-41.

22. Герасимчук В.А. Текст філософського роману текст культури // Вісник Державної Академії керівних кадрів культури і мистецтв. К.: Міленіум, 2007.№ 3. С. 15-21.

23. Герасимчук В.А. Поліметодологія шлях до адекватності сприйняття літературного тексту // Totallogy ХХІ: Постнекласичні дослідження. К.: Центр гуманітарної освіти НАНУ, 2007. Вип.17/18. С. 384-400.

24. Герасимчук В.А., Нечипоренко А.Ф. Поетоніми як засіб художньої характеристики // Дивослово. К., 1999. № 11. С. 14-19.

25. Герасимчук В.А. Міфологічні мотиви у фольклорі та літературі: особливості трансформації // Українська література в загальноосвітній школі. 2001. № 1.С. 3744; № 2. С. 53-59.

26. Герасимчук В.А.Антропоніми як засіб художньої характеристики (на прикладі творчості В.Винниченка та інших українських письменників) // Літературознавчі студії: Зб. наук. пр. К.: “Київський університет”, 2001. С. 63-69.

27. Герасимчук В.А. Естетична функція “портрета” (М.Гоголь “Портрет” і О.Уайльд “Портрет Доріана Грея”) // Дні науки філософського ф-ту 2005: Матеріали міжнар. наук. конф. (Київ, 26-27 квітня 2005р.). Ч.ІІ.К.: “Київський університет”, 2005. С. 94-97.

28. Герасимчук В.А. Семантична дихотомія концепту світла (сонця) у художній свідомості // Мова і культура: Наук. вид. К.: Вид. дім. Дм.Бураго, 2004.Вип.7. Т.4 (1). С. 243-247.

29. Герасимчук В.А. Есеїзм у художньому тексті // Contemporary Art Нові території: Матеріали наук.-практ. конф. К., 2006. C. 22-24.

30. Герасимчук В.А. Особливості діалогу в тексті філософського роману Мова і культура: Наук. вид. К.: Вид. дім Дм. Бураго, 2005.Вип. 8. Т.1. С. 136-140.

31. Герасимчук В.А. Природное как инвариант гармонического в раннем творчестве Н.Гоголя // Studia Rusycystyczne Akademii Swentokrzyskiej. T.16. Кельце, 2006. С. 49-56.

32. Герасимчук В.А. Метафизика образа: особенности “человека без особенностей” // Славянскія літаратуры ў кантексце сусветнай: Зб. навук. артыкулаў: В 3 т.Мінск, 2007. Т.2.С. 321-327.

33. Герасимчук В.А. “Гра в бісер” Г.Гессе як продукт кризи культури Дні науки філософського ф-ту 2006: Матеріали міжнар. наук. конф. (Київ, 12-13 квітня 2006р.). К.: “Київський університет”, 2006. C. 14-17.

34. Герасимчук В.А. Специфіка художності в літературному тексті. Мова і культура: Наук. вид. К.: Вид.дім Дм.Бураго, 2007. Вип.9. Т. 1 (89). С. 189-192.

35. Герасимчук В.А. Читацькі стратегії тексту філософського роману Дні науки філософського ф-ту 2007: Матеріали міжнар. наук. конф. (Київ, 18-19 квітня 2007 р.). К.: “Київський університет”, 2007. Ч.ІІ. С. 63-66.

36. Герасимчук В.А. Філософський роман ХХ ст.: Культурологія тексту. Мова і культура: Наук.вид. К.: Вид. дім. Дм. Бураго, 2008. Вип.10.Т.7. С. 5-8.

37. Герасимчук В.А. Украинская культура между Востоком и Западом // Проблема “другого голоса” в языке, литературе и культуре: Материалы междунар. конф. (Санкт-Петербург, 27-29 марта 2003г.). СПб, 2003. C. 85-90.