Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концепт «хронополітика»: соціально-філософський аналіз

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Термін «хронополітика», створений французьким філософом П. Віріліо для підкреслення масштабу наслідків, спричинених зростанням потужності засобів комунікації, отримав самостійне життя у політологічному, публіцистичному та соціально-філософському дискурсах.

У ряді розробок «хронополітика» ототожнюється із владним проектуванням, розподілом і перерозподілом соціального часу і трактується як прояв суперечності між лінійним і циклічним часом (О. Панарін), розглядається як форма поєднання соціокультурного й політичного часу (І. Василенко), або як часовий вимір політичної діяльності у історичному часі (С. Семенов). Увівши ко-інтенсивне поняття «культурополітика», обґрунтовують об'єктивність хронополітики (М. Ожеван, С. Дацюк і В. Грановський), розглядають її суб'єктний аспект - «хроностратегію» держави чи нації (Б. Парахонський), або суб'єктивний прояв - момент радикальної суспільної трансформації (В. Капітон). Деяка одностайність поглядів властива оцінкам пізнавального потенціалу «хронополітики». Пропонується розглядати її в якості: «вчення» про існування соціально-політичних утворень у якісно визначеному часі (В. Цимбурський), методологічного принципу осмислення культурно-історичних форм суспільної організації, основи розуміння політичного часу (М. Ільїн), форми представлення «довгих хвиль» світової політики (Дж. Модельські), інтелектуального середовища (О. П'ятигорський) або напрямку (У. Лара) політичної думки і дії, засобу пізнання політичного метапроцесу (І. Чихарєв). Незважаючи на невизначений понятійний статус, термін «хронополітика» із середини 90-х років ХХ століття впевнено проникає до програм вищих навчальних закладів і навчальних посібників з суспільних дисциплін.

Із соціально-філософської точки зору поява неологізму «хронополітика» актуалізує проблему часу - одну з «вічних» проблем, осмислюючи які, філософія щоразу ставить питання про свою власну природу і разом з тим про природу епохи, суспільства, людини. Процес «перевідкриття часу» (rediscovering time, I. Пригожин) бере витоки з дискусій Платона й Арістотеля, продовжується Плотіном, Сімпліцієм, А. Августином, кристалізується новочасною філософією у вченнях І. Канта і Г. Гегеля. Традиція оновлення образів часу розвивається й понині в соціально-філософській, культурологічній, антропологічній та соціологічній думці, представленої роботами зарубіжних: Е. Дюркгейма, Дж.Г. Міда, Г. Зіммеля, А. Бергсона, П. Сорокіна, Дж. Фрезера, Т. Парсонса, Ч. Тіллі, М. Фуко, Б. Адам, М. Бахтіна, М. Трубнікова, В. Яковлєва, В. Артемова, А. Гуревича, В. Біблера, та вітчизняних авторів: А. Лоя, І. Бичка, М. Поповича, В. Воловика, П. Гнатенка, інших дослідників. Актуальності дослідженню «хронополітики» надає і той аспект думки, який можна назвати «перевідкриття через час» (rediscovering by the time), започаткований у роботах К. Маркса, М. Хайдеґґера, Ж. Дельоза. Такий підхід значною мірою властивий вітчизняній філософській думці: евристичний потенціал категорії «час», залученої до осмислення засад етноментальності, форм свідомості й світогляду, ідеології і конфліктології, діалогу культур і соціальних перспектив у трансформаційному суспільстві в роботах Є. Бистрицького, В. Жадька, Л. Кривеги, М. Цюрупи, Р. Додонова, М. Лепського, В. Тарана, відкриває нові аспекти плинного і динамічного процесу буття суспільства і людини.

Актуальність пропонованого дослідження вбачається також у необхідності виявлення пізнавального ресурсу, властивого «хронополітиці», для поглиблення розуміння реалій і тенденцій сьогодення: глобалізації і фрагментації світу, гіпертехнізації побуту і віртуалізації стосунків, ущільнення масиву просторово-часових відношень, темпоральної дезорієнтації та суперечливої автономізації людини. Участь у цих процесах, ускладнена для України та її громадян особливостями становлення державності і громадянського суспільства, з необхідною гостротою ставить на порядок денний проблему виявлення соціокультурного підґрунтя для практичних управлінських рішень. На думку дисертанта, внеском у цей пошук може стати пропоноване дослідження, спрямоване на виявлення соціально-філософського і суспільно-світоглядного змісту терміна «хронополітика».

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалася відповідно до комплексної цільової програми Міністерства освіти і науки України №0194У043134 «Вдосконалення змісту і методики викладання філософських дисциплін у ВНЗ як фактор формування свідомості молодого спеціаліста незалежної України», планів науково-дослідної роботи кафедри філософії Запорізького національного університету.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи - соціально-філософське осмислення сутності концепту «хронополітика» як форми рефлексії часового аспекту соціокультурних трансформацій. Для реалізації визначеної мети необхідно вирішити наступні завдання:

- проаналізувати та систематизувати дослідницькі підходи до розуміння «хронополітики»;

- обґрунтувати філософсько-методологічний інструментарій дослідження сутності терміна «хронополітика»;

- дослідити «хронополітику» в якості метатеоретичного концепту;

- встановити соціально-пізнавальне та методологічне значення концепту «хронополітика»;

- визначити соціально-світоглядні та культурно-антропологічні основи хронополітики;

- розкрити форми прояву хронополітики в суспільному бутті;

- встановити місце хронополітики в соціокультурному процесі;

- визначити характер трансформаційних процесів в українському суспільстві з огляду на хронополітику як форму суспільного творення майбутнього.

Об'єктом дослідження є об'єктивний процес концептуалізації темпоральних особливостей соціокультурних трансформацій суспільства.

Предмет дослідження - концепт «хронополітика» та його соціально-філософський і суспільно-світоглядний зміст.

Методи дослідження. Джерельною базою дослідження є сукупність соціогуманітарних і філософських текстів, соціологічні, політологічні, міждисциплінарні теоретичні дослідження, присвячені осмисленню змісту дискурсивного поняття «хронополітика».

В ході дослідження було використано комплекс дослідницьких підходів і методів:

- у якості парадигмального обрано соціокультурний підхід, який дозволяє синтезувати традиційні способи філософування із концептуальним та методологічним апаратом постмодерної філософії і створює умови для інтегрованого розгляду суперечливої соціальної дійсності у континуумі культури;

- використання герменевтичного методу дозволяє виявити світоглядні передумови концептуалізації «хронополітики» для подальшого їх аналізу і систематизації;

- деконструкція як техніка роботи із бінарними утвореннями використовується при реверсії «очевидних» смислоутворюючих опозицій, пов'язаних із трактуваннями «хронополітики»;

- розгляд логіки становлення концепту дозволяє встановити склад, структуру, проблемні місця і «розриви» змістовного поля концепту «хронополітика»;

- аналіз і синтез компонентів «внутрішнього» змістовного кола «хронополітики» зумовлює можливість встановлення зв'язку між сутністю, вираженою цим концептом, і соціокультурною реальністю;

- діалектичний підхід і загальнотеоретичні методи: системний підхід, моделювання, типізація, класифікація, суб'єкт-суб'єктний підхід, узагальнення використовуються при дослідженні соціально-онтологічних і культурно-антропологічних основ хронополітики, обґрунтуванні системи хронополітичних вимірів континууму соціокультурного буття.

Наукова новизна отриманих результатів обумовлена вибором предмету дослідження, змістом цілей і завдань, спрямованістю дослідження на комплексний аналіз терміна «хронополітика» для встановлення його суспільно-світоглядного, соціально-аксіологічного та культурно-антропологічного змісту і полягає в наступному:

- вперше визначено, що «хронополітика» як метатеоретичний концепт виражає змінюваність міри соціокультурної єдності суспільних утворень, гранями якої виступають модальності часу, цінності і соціальності. У суспільно-буттєвому сенсі хронополітика постає сукупністю ціннісно-раціональних видів діяльності, поведінкових і комунікативних актів, спрямованих на відтворення та створення форм соціокультурної єдності;

- системно висвітлено прояви хронополітики: 1) наближення форм людської сумісності до граничних структур соціальності, яке супроводжується зміною світовідношення людини, системи цінностей та убразів часу; 2) моменти взаємотрансформацій акцидентально-множинного «соціального» і якісно-визначеного «політичного»; 3) мета-комунікація між людиною і системою соціальних інститутів;

- обґрунтовано культурно - та ціннісно-детерміновану матрицю модальностей часу, яка виступає онтологічною основою хронополітики;

- набуло подальшого розвитку дослідження змістовних детермінант континуальності суспільного буття, в якості яких запропоновано хронополітичні виміри соціокультурного континууму: структурний, процесуальний та суб'єктний;

- поглиблено розуміння динаміки соціальності як діалектичної взаємодії «соціального» і «політичного» в соціокультурному континуумі;

- уточнено розуміння суб'єкт-суб'єктної взаємодії людини і системи соціальних інститутів, запропоновано модель їх співіснування, що передбачає включення трансцендентних складових особи й інституту.

Практичне значення результатів дослідження. Методологічні підходи, теоретичні положення і висновки можуть бути використані при розробці концептуальних засад освітньої, культурної та соціальної політики української держави, для проведення соціологічних, політологічних, культурологічних досліджень життєдіяльності суспільства. Матеріали дисертації можуть використовуватися при підготовці та викладанні різноманітних теоретичних дисциплін, таких як «Соціальна філософія», «Філософія політики», «Політологія», «Основи держави та права», «Державне управління», при розробці державних і відомчих освітніх і культурно-виховних програм.

Теоретичні положення й результати, отримані в ході дослідження, були використані автором при розробці і викладанні спецкурсу «Хронополітика. Час у державному управлінні» у Дніпропетровському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України.

Особистий внесок здобувача. Основні положення та результати дисертаційного дослідження отримані автором самостійно. В надрукованій спільно з В. Капітоном статті автору належить постановка задачі, класифікація та аналіз дослідницьких підходів до розуміння «хронополітики».

Апробація результатів дослідження. Основні положення й висновки дисертації були обговорені на засіданнях кафедри філософії Запорізького національного університету та кафедри філософії, соціології державного управління ДРІДУ НАДУ. Принципові ідеї, теоретичні положення та результати дослідження пройшли апробацію у доповідях в ході круглих столів «Хронополітичні студії» (Дніпропетровськ, 2005-2006) та на конференціях: «Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євроінтеграції» (Київ, 2003), IV-ті Філософсько-богословські читання «Православ'я у світовій культурі» (Дніпропетровськ, 2006), Міжнародна науково-теоретична конференція «Філософія освіти і сучасність» (Дніпропетровськ, 2007), Міжнародна наукова конференція «(Пост) сучасність у дзеркалі соціології» (Харків, 2007).

Публікації. Основні положення та висновки дисертації викладено у 10-ти наукових публікаціях, з них 7 статей у фахових виданнях.

Структура та обсяг роботи. Структура дисертаційної роботи зумовлена метою та головними завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які об'єднують сім підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг роботи 164 сторінки основного тексту та 28 сторінок списку використаних джерел (377 найменувань).

Основний зміст роботи

хронополітика філософський анропологічний

У «ВСТУПІ» міститься обґрунтування теми дисертаційного дослідження, формулюється мета і завдання, визначається об'єкт і предмет дослідження, методологічна основа роботи, розкривається її наукова новизна, висвітлені можливості теоретичного і практичного використання результатів дослідження.

Перший розділ - «ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ АНАЛІЗУ «ХРОНОПОЛІТИКИ» складається з двох підрозділів. Підрозділ 1.1. «Хронополітика» як феномен теоретичної рефлексії» присвячений дослідженню особливості підходів до розуміння терміна «хронополітика» у роботах О. Панаріна, М. Ільїна, О. П'ятигорського, Б. Парахонського, І. Чихарєва, М. Ожевана, В. Капітона та інших авторів. Герменевтичний аналіз текстів дозволяє встановити, що понятійна невизначеність «хронополітики» є наслідком бінаризації підходів до розуміння категорії «час» та абсолютизації якогось одного із її аспектів: реляційного, субстанційного, хронологічного, метричного (бюджетного), синхронії або діахронії, а також одностороннім розумінням «політики» як причинного впливу інститутів влади та ідеологізованим, «партійним» підходом до трактування змісту якісних модусів часу. В теоретичній рефлексії «хронополітика» посідає місце носія певного смислообразу, інтуїтивно зрозумілого терміна, що виконує функцію ілюстративної метафори та інструментального засобу при обґрунтуванні концепцій і моделей суспільних трансформацій значного масштабу. Разом з тим, констатація в літературі пізнавального потенціалу «хронополітики» не супроводжується поглибленим осмисленням змісту цього терміна.

У підрозділі 1.2. «Особливості соціально-філософського аналізу сутності «хронополітики»» з'ясовується загальний контекст появи терміна «хронополітика» в теоретичній рефлексії і визначається методологічний інструментарій дослідження. Обґрунтовано, що належну глибину розкриття сутності «хронополітики» забезпечує соціокультурний підхід, визначений в якості дослідницької парадигми, що дозволяє синтезувати традиційні способи філософування із концептуальним і методологічним апаратом постмодерної філософії - середовищем появи досліджуваного феномена.

Особливості об'єкта дослідження змушують до пошуку методу, що дозволив би, принаймні на початкових етапах аналізу, уникнути звернення до категорії «вічність» як традиційної для філософії форми опосередкування темпоральної сфери. В якості такого засобу визначено логіку становлення концепту - складову «іманентної моделі» філософування (Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі), що передбачає не умоглядне сходження до трансцендентного, а «мислення в поверхні», утвореній блискавичними рухами думки серед понять, асоціацій, інтуїцій та алюзій. Через операції «відсилання» і деконструкції структурується змістовне поле концепту, виявляються його розриви, на які «відреагував» концепт, чим готується ґрунт для «події знання» (М. Фуко), яка розкриває зміст концепту. Діалектичний метод, застосований до розгляду світоглядних ідей, виражених в образно-метафоричній і символічний формах, дає можливість визначити, які аспекти соціальної дійсності, «схоплені» концептом, відображають зміни світоглядних основ культури епохи.

У підрозділі представлено загальне бачення дослідження: з'ясування причин звернення до «хронополітики», формулювання акцентованих нею пізнавальних проблем, покроковий розгляд їх з позицій соціокультурного підходу для конкретизації змісту «хронополітики».

Другий розділ - «Соціально-світоглядний зміст концепту «хронополітика» містить два підрозділи. Підрозділ 2.1. «Хронополітика» як метатеоретичний концепт» присвячено встановленню складу, структури та розривів змістовного поля концепту «хронополітика». Визначено, що зовнішнє коло утворюють концепти, які в проаналізованих наукових та філософських текстах «відсилають» творчо-пошукову думку до «хронополітики»: Хронос, Історія, Повсякденність, ритм, час, простір, темпоральність, політика, геополітика, щільність населення, держава, революція, територія, інститут, суспільство, цивілізація, традиція, вічність, культура, трансформація, місто, конфлікт тощо.

Символічний чотирикутник, утворений концептами «соціальний час», «політичний час», соціальний і політичний «простір», розмежовує змістовні зони «хронополітики», приховуючи в собі «перехрестя проблем» (Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі), визначене цим концептом: неузгодженість у розумінні політичної та соціальної форм «часу» і «простору» та несумірність змістів «політичного часу» й «політичного простору». Намагаючись подолати змістовний розрив між складовими внутрішньої зони: концептами «соціальне» і «політичне», пошукова думка звертається до «цінності» і, рухаючись між «культурою» і «соціальністю», змикає всі відсилання в концепті «множинність», який, у свою чергу, змушує зосередитися на фундаментальному відношенні множинного і єдиного. Досліджуваний концепт «схоплює» ідею цього зв'язку, фіксуючи у своїх численних денотатах різнорівневі аспекти поєднання культури і соціальності, виражені через часову термінологію.

Особливість «схоплення» розкривається при детальному аналітико-синтетичному розгляді складових внутрішнього кола «хронополітики»: модальності часу, цінності й соціальності утворюють композицію, в якій кожен елемент може бути визначений через два інші. Своєрідне «злиття» модусів, на яке вказує концепт «хронополітика», дозволяє сформулювати його контекстну роль: відображати змінюваність міри соціокультурної єдності, гранями якої виступають модальності часу, цінності й соціальності.

Міркування, викладені в підрозділі 2.2. «Соціально-світоглядні і культурно-антропологічні основи хронополітики», визначені людино-вимірним аспектом соціокультурного підходу, який у центр уваги ставить взаємодію типу-людини і типу-суспільства. Намагаючись відмежувати «хронополітику» від звуженого розуміння «політики», дисертант аналізує результати наукових спостережень за трансформацією «до-політичної» організації племінних спільнот крізь призму поглядів античних філософів.

За висновком, зробленим у роботі, руйнація специфічної «антропо-часової» неперервності світу «первісних» людей відбувається кількома етапами: поява деякої нової цінності, що не «вписується» у світоглядні рамки, тягне за собою ревізію обов'язковості дій, спрямованих на підтримку сталості світу, трансформується часо- і світовідчуття людини, змінюється її самообраз і мотивація дії. Множинний характер однотипних дій (М. Вебер), позбавлених попередніх моральних регуляторів, призводить, врешті, до руйнації усталених структур (господарських, шлюбних, родинних) та ліквідації інституційного устрою.

Становлення нового ладу відбувається «у зворотному порядку»: викристалізовуються нові інститути, поруч зі «старими» структурними формами організації життя й діяльності з'являються нові, більшою мірою адекватні оновленій системі цінностей. Світоглядний образ трансцендентного «єдиного», що виступав «джерелом» часу і належного способу дії, поступається невидимій личині генералізованого Іншого, інкорпорована частка якого диктує кожному відлік власного часу.

В суспільно-буттєвому сенсі хронополітика постає множиною різнопланових ціннісно-раціональних видів соціальної дії, поведінкових і комунікаційних актів, спрямованих на створення і відтворення різних форм соціокультурної єдності. На підставі даного висновку запропоновано систему хронополітичних вимірів соціокультурного континууму: структурний, процесуальний і суб'єктний.

За підсумками історико-філософської реконструкції витоків формування уявлень про модуси часу в роботі обґрунтовано культурно - та ціннісно-детерміновану матрицю часових модальностей що виступає онтологічною основою хронополітики: тепер, ніколи, тоді, завжди.

Розділ 3 - «Хронополітичні виміри соціокультурного континууму» складається з трьох підрозділів. У підрозділі 3.1. «Структурний і процесуальний аспекти хронополітики» розглянуто аксіологічні й темпоральні особливості форм людського спів-буття, пов'язані з неперервністю, щільністю, розривністю та іншими властивостями соціокультурного континууму.

Аналізуючи темпоральні й аксіологічні характеристики ідеально-типових форм людської сумісності: «спільноти», «суспільства» і «маси», дисертант звертає увагу на необхідність розмежування видів «маси», яка може набувати вибухового характеру або ж стягуватися досередини. Розглянуті форми окреслюють онтологічні межі соціокультурного континууму: «спільнота» і «суспільство» позначають граничні структури, а типи «маси» - межі безструктурного стану. Обґрунтовано, що перехід від «спільноти» до «суспільства» не є детермінованим трендом історії. В історичному плані ці форми не зникають, а модифікуються в моменти «накладання» цивілізаційних і формаційних ритмів, у вимірі ж повсякденності вони зазнають кількісних змін персонального складу: усталений склад структур руйнується і, зазнавши невизначеності масового стану, набуває нових кількісних значень.

Процесуальний аспект буття суспільства як соціокультурної системи розглядається крізь призму просторово-часового представлення «соціального» і «політичного». Зауважено, що «соціальне», визначене звичаєм і традицією, розгортається у площині необхідного й корисного, вміст якої, поєднаний із розмаїттям типізованих форм взаємодії, утворює екстенсивний простір «соціального». «Точковий» характер «політичного» проявляється у тому, що будь-який елемент простору «соціального», набувши змісту прекрасного і належного, будь-коли може стати чинником інтенсивної акумуляції людей, їх часу, помислів і дій. Встановлено, що коло - або спіралеподібний характер темпоральності простору «соціального» зумовлений повторюваністю типізованих зразків природокористування та міжіндивідної взаємодії. На думку дисертанта, моментність «політичного» обумовлена тим, що цінності, втілені в об'єкті однаково спрямованої дії, співвідносяться зі специфічною мірою - життям учасників дії, його тривалістю і якістю.

Згідно запропонованої в роботі хронополітичної схеми співіснування «соціального» і «політичного» в континуумі культури, оновлення простору «соціального» реалізується через моментну акумуляцію в «політичному» множинного вибору діючих осіб, орієнтованого на нові світоглядні ідеї. «Соціальне» повертається «на круги свої», коли сплеск «політичного» завершується виробленням нових стереотипів дії, мислення, убразів необхідного і корисного: так відбувається ущільнення континууму культури, який вбирає нове і зберігає «знятим» те, що застаріло.

У підрозділі 3.2. «Соціальний інститут і особа як суб'єкти хронополітики» розглядаються темпоральні особливості мета-комунікації людини із системою соціальних інститутів. Визначено, що суб'єктність інститутів-установ, які задають ритми і тривалості різних видів життєдіяльності безлічі людей, опосередкована трансцендентною складовою інституту як безумовною цінністю, що відображає певну грань загального, через що інститут, призначений для задоволення життєвих потреб, набуває сенсу надколективного і надіндивідного усталення, постаючи в уяві людини як безумовна обіцянка деякого блага. В роботі констатується, що «обіцянка» інституту носить двоїстий характер: її можуть виражати як звичні лексичні засоби, так і символічна «мета-мова» подій і тенденцій. Однак, незалежно від форми, обіцянка створює підстави для суто людського феномена: очікування. Його темпоральна складова - чекання, виступаючи умовою соціалізації людини і чинником соціальної стабільності, має амбівалентний характер. З одного боку, чекання знеособлює людину, замикаючи її серед «невласних» життєвих горизонтів, з іншого - як символічний об'єкт долання у творчій активності - служить засобом утвердження суб'єктності людини, умовою свідомої трансформації та оновлення системи соціальних інститутів.

Підрозділ 3.3. «Хронополітика, сучасність і майбутнє» присвячено розгляду трансформаційних процесів у сучасній Україні крізь призму хронополітичних вимірів соціокультурної реальності.

З точки зору структурного аспекту хронополітики, Україна є цілком сучасною по відношенню до розвинутих країн: соціальні об'єднання, що тяжіють до спільнотних (наукові та мистецькі школи, гуртки, трудові колективи), підпорядковані «об'єктивній» істині прогресу і «приведені до спільного знаменника» індустріального типу виробництва, переживають стагнацію і руйнуються. Інтенція до зміни спільнотних відносин на суспільні у проекції на множинну активність призводить до того, що довічні «священні» відносини стають договірними, а замість вічного суспільного договору діє безліч короткотермінових контрактів. Виникаючі з усіх приводів «тусовки» є, швидше, пульсуючими центрами «стягування» дисперсної «маси», аніж надійними структурами суспільної, «міської» соціальності: навіть вимираючі містечка набирають рис мегаполісів, де культивується тиражована діяльність і сумнівні розваги.

В роботі підкреслено, що масовість - неминучий, але минущий стан. Суспільна «тектоніка» виштовхує в публічний простір форми співжиття, які існували й за радянських часів, але у притлумленому стані: «клани» (конвіксії), засновані на земляцтві та родинних зв'язках, і «корпорації» (консорції) - конкурентно-партнерські об'єднання за ознакою стилю життя і дії. Перевага перших - у швидкодії, обумовленій повною визначеністю ролі й місця кожної ланки, другі ж сильні «дисципліною думки» й умінням прораховувати кроки наперед. На рівнях, що передбачають високий соціально-майновий статус, нові-старі типи єдностей легалізуються як партії і фінансово-промислові групи: одним «тісно» у межах права, що зберігає дух попередньої епохи, інші керуються архаїчними правилами «дисципліни крові». На думку дисертанта, набуття законодавчих прав структурою на зразок «сенату» чи «ради наймудріших» означатиме, що «клани» вичерпують ресурс хронополітичного домінування, даючи шанс конкуруючим «корпораціям».

В інституційному плані структурні зміни відображаються у зростанні кількості установ (державних і приватних), які лаштуються «вздовж» інформаційних, фінансових і товарних потоків. Розуміння їх юридично і граматично вірної «мови» потребує спеціальних навичок, які теж не убезпечують від нескінченного чекання, розчарувань і втрат. Як механічне нарощування інституційної системи, так і численні способи спрощення взаємин з нею (волюнтаризм, корупція, «втеча»), ставлять проблему інституційної компетентності всіх членів суспільства, за якою проглядається більш глибока проблема суб'єктності особи. Приховане звернення «мета-мови» сукупності соціальних інститутів дисертант інтерпретує як заклик «змінюйся!», оскільки на інституційному полі з його численними «нікули» і «тоді» неможливо «виграти», не перетворивши його на простір свободи через встановлення власних «нікули» і набуття особистого «завжди», сприйнятого як цінність причетності до чогось спільного. Наприклад, тривала нерозв'язність питання адміністративно-територіальної реформи, крім браку «політичної волі», пов'язана з байдужістю громадян до інституційного устрою, в основі якої - слабко визначена ідентичність стосовно того, що юридичною мовою зветься «територіальною громадою».

Інтеграція України до світового співтовариства актуалізує необхідність опанування інституційною компетентністю якомога більшою кількістю громадян. Окрім загальних і спеціальних умінь, її визначають «фонові» знання й загальнокультурні уявлення, що створюються системою освіти, літературою, ЗМІ. Останні, формуючи ціннісно-символічну сферу соціокультурної реальності, мали б змістити акценти, перенісши увагу широкого загалу з міжінституційних скандалів на вдалі приклади самоврядної організації, що стимулювало б початок тривалого процесу пошуку власної інституційної ідентичності.

Процесуальний аспект хронополітичних реалій України можна охарактеризувати загальною для західної цивілізації тенденцією до взаємонакладання «соціального» і «політичного». За миролюбної вдачі українського народу і відсутності спільного ворога (К. Шмітт), «політичне» знаходить свій вияв здебільшого у феномені виборів: «момент істини» соціально-політичної системи перетворився на частину повсякденності. Зосередження на персоналіях і на «вчорашніх» та «позавчорашніх» темах лишає поза увагою критично важливий вибір того, «як діяти?», тобто тему «дня завтрашнього». Пропоновані цінності мали б перевірятися не модальністю «тоді» (коли мене оберуть…; коли вступимо…), а іншою: «нікули». Тобто цінність повинна проходити перевірку своєї «вартості» тим, що готові втратити, якою часткою свого «тепер» і бажаного «тоді» готові поступитися виборці. Обіцяне «тоді» переводить у план відчуженої абстракції суть пропонованих цінностей.

Національною особливістю «політичного», на думку дисертанта, є соціально-просторова форма, в якій моментно реалізується максимальний ступінь інтенсивності асоціації людей. Найбільш адекватною моделлю такої форми виступає ряд взаємонакладених «мереж», існуючих між «вузлами» - конкретними особами та стійкими колективними утвореннями. Відсутність жорсткого підпорядкування і ситуативна ієрархічність дозволяє гнучко мобілізувати потенціал елементів мереж, вивільнивши зусилля для дії, а не замикаючи його у численних «узгодженнях» і отриманні дозволів.

У роботі обґрунтовується бачення «майбутнього» з позицій соціокультурного підходу, вихідним моментом якого є наявне буття всієї сукупності нині спів-існуючих індивідів, поколінь, які переживають своє минуле і безпосередні відносини між собою, очікують, мріють, тобто творять «майбутнє» в «теперішньому». Підкреслено, що якість майбутнього залежить від критичної і самокритичної складових світогляду, які є умовою відповідальної дії. На думку дисертанта, «завтрашні» форми соціокультурної єдності можуть бути інтегровані ідеєю Нового Міста, втілення якої в життя поклало б початок новому сходженню українського народу до цивілізаційних вимірів буття.

Висновки

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що проявляється у встановленні соціально-пізнавальних функцій концепту «хронополітика» та визначенні його суспільно-світоглядного, соціально-аксіологічного і культурно-антропологічного змісту. Результати дослідження дають підстави сформулювати наступні висновки:

1. Аналіз пізнавальної ролі та епістемологічного статусу терміна «хронополітика» у науковій і філософській літературі дозволяє твердити, що він виступає переважно в ролі ілюстративного, допоміжного засобу, залучуваного для викладу різних дослідницьких точок зору на процеси культурних і соціальних трансформацій. Встановлено, що змістовна невизначеність терміна «хронополітика» є наслідком бінаризації підходів до розуміння категорії «час» і абсолютизації одного із аспектів часу. Відзначено, що ряду дослідницьких підходів властива недостатньо глибока диференціація змістів понять «соціальне» і «політичне», однобічне розуміння політики у якості причинного впливу інститутів влади, яке поєднується із тенденційним трактуванням змісту якісних модусів соціального часу.

2. В роботі визначені методологічні засади соціально-філософського дослідження сутності «хронополітики» як феномена теоретичної рефлексії. Обґрунтовано, що пізнавальний потенціал найповніше розкривається при його розгляді як метатеоретичного концепту в межах соціокультурного підходу. В ході розгортання логіки становлення концепту «хронополітика» як засобу трансформації бінарно-опозитивних підходів у синтетично-конструктивний, було окреслено коло понять, які «відсилають» до досліджуваного концепту, визначено складові концептуального «перехрестя проблем», вказаного «хронополітикою».

3. Визначено, що концепт «хронополітика» виражає змінюваність міри соціокультурної єдності суспільних утворень, гранями якої виступають модальності часу, цінності і соціальності. У суспільно-буттєвому сенсі хронополітика постає сукупністю ціннісно-раціональних видів дії, поведінкових і комунікаційних актів, спрямованих на створення і відтворення різних форм соціокультурної єдності.

4. Досліджено соціально-світоглядні і культурно-антропологічні основи хронополітики. Показано, що взаємозв'язок між типами соціальності, системами цінностей і образами часу, властивих формам людської сумісності, обумовлені уявленнями про трансцендентну сутність, асоційовану з ідеальними образами спів-буття людей. Виділено темпоральні і множинні модуси соціальності, що виступають основою системи хронополітичних вимірів соціокультурного континууму: структурного, процесуального і суб'єктного.

5. Історико-філософська реконструкція витоків уявлень про модуси часу дозволила обґрунтувати запропоновану в роботі культурно- і ціннісно-детерміновану матрицю часових модальностей, що виступає онтологічною основою хронополітики. Матрицю утворюють модальності «ніколи», «тоді», «тепер», «завжди».

6. Виділено основні прояви хронополітики: 1) наближення соціокультурних форм людської сумісності до граничних структур соціальності, яке супроводжується змінами у світовідношенні людини, системі цінностей і образах часу; 2) моменти взаємотрансформації акцидентально-кількісного «соціального» і якісно-визначеного «політичного»; 3) мета-комунікація між людиною і соціальним інститутом.

7. Обґрунтовано, що перманентний процес переходу між «спільнотними» і «суспільними» структурами реалізується через стан «маси», знаходячи вияв у кількісних змінах персонального складу проміжних структур соціальності. Досліджено темпоральні аспекти «соціального» і «політичного». Запропоновано хронополітичну схему взаємодії «соціального» і «політичного», згідно якої оновлення «соціального» реалізується через моментну акумуляцію в «політичному» множинного вибору діючих осіб, орієнтованого на нові цінності.

8. Досліджено суб'єктний аспект хронополітики, пов'язаний із мета-комунікацією між людиною і соціальним інститутом. Встановлено, що ця взаємодія опосередковується трансцендентними компонентами особистості і ціннісним вмістом глибинних пластів культури, представлених соціальним інститутом. Проаналізовано темпоральний аспект мета-комунікації, виділено його складові, що відіграють чільну роль у забезпеченні соціальної стабільності: «чекання» і «обіцянка».

9. Проаналізовано хронополітичні особливості соціокультурних трансформацій в сучасні Україні. Обґрунтована необхідність набуття інституційної компетентності громадянами України, підвищення ролі критичної і само-критичної складових світогляду як основи відповідального ставлення до творення майбутнього. Висунуто ідею Нового Міста - цивілізаційної форми, спроможної інтегрувати зародки «завтрашніх» форм соціокультурної єдності.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Шпітун І. Простір і час як ресурси влади: спроба методологічного аналізу // Філософія. Культура. Життя: Міжвуз. зб. наук. праць. - Вип. 11. - Дніпропетровськ: Центр екон. освіти, 2001. - С. 114 - 124.

2. Шпітун І. Влада і час // Філософія і соціологія в контексті сучасної культури: Зб. наук. праць. - Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2003. - С. 134 - 151.

3. Капітон В.П., Шпітун І.І. Хронополітика: міф чи реальність // Грані. - 2002. - №5 (25). - С. 102 - 111.

4. Шпітун І. Хронополітика і проблема «тепер» // Філософія. Культура. Життя: Міжвуз. зб. наук. праць. - Вип. 24. - Дніпропетровськ: ДДФА, 2004. - С. 174 - 190.

5. Шпітун І. Соціальність: ідеальні типи і темпоральність // Філософія. Культура. Життя: Міжвуз. зб. наук. праць. - Вип. 28. - Дніпропетровськ: ДДФА, 2007. - С. 190 - 200.

6. Шпітун І. Хронополітика: метафора, ентимема, концепт. - Грані. - 2007. - №2 (52). - С. 73 - 79.

7. Шпітун І. Метафізика і соціальність // Філософія і соціологія в контексті сучасної культури: Зб. наук. праць. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2007. - С. 439 - 448.

Размещено на Allbest.ru