Наукове і художнє пізнання: їх специфіка і взаємодія

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. В.Н. КАРАЗІНА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Спеціальність 09.00.01. - онтологія, гносеологія,

феноменологія

НАУКОВЕ І ХУДОЖНЄ ПІЗНАННЯ: ЇХ СПЕЦИФІКА І ВЗАЄМОДІЯ

4) виявити роль художньо-образного мислення в пізнавальній діяльності.

Об'єкт дослідження: структура пізнавального процесу.

Предметом дослідження є специфічні особливості наукового і художнього пізнання та їх взаємозв'язок.

Теоретична й методологічна основи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є сучасні теоретичні концепції природничо-наукового і художнього пізнання, а також загальна концепція доповнюваності в сучасній філософії. Як джерело пізнання розглядаються концепції Платона, Арістотеля, І. Канта, І. Фіхте, Ф. Шелінга, А. Бергсона. З метою пошуку рушійних сил пізнання автором використовуються концепції М. Хайдеггера, А. Пуанкаре, М. Полані. Для вивчення взаємодії наукового і художнього пізнання використовується принцип додатковості Н. Бора. Розглянута концепція І.З. Цехмістро, що аналізує доповнюваність як можливість узгодження засобів опису, які взаємно заперечують один одного. Також проаналізовані концепції сучасних авторів, що вивчають питання природи наукового і художнього пізнання: Г.А. Базеяна,Г.Л. Єрмаша, В.П. Іванова, Л.Т. Левчук, В.І. Мазепи, В.С. Мейлаха, П.В. Симонова, В.Г. Табачковського, Є.Л. Фейнберга, Н.В. Хамітова.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у маніфестації взаємодії наукового й художнього пізнання як взаємного доповнення двох способів пізнання: логічного і емоційно-чуттєвого, що взяті сумісно відтворюють його цілісністть.

Результати дослідження містяться в положеннях, які виносяться на захист:

1. Виявлено рушійні сили наукового і художнього пізнання - відповідно пізнавальну задачу суб'єкта, що є винятково результатом роботи інтелектуальних операцій, і домінуючу потребу суб'єкта, що пізнає, яка випливає з його внутрішнього світу і є емоційно-чуттєвою.

2. Продемонстровано, що пізнавальний процес - це науково-художнє моделювання суб'єктом об'єкта, що пізнається за допомогою методів як наукового, так і художнього моделювання.

3. Показано, що в реальному пізнавальному процесі логічне й образне мислення не вступають у протиріччя, а взаємодіють і доповнюють одне одне, й у цій взаємодії образне мислення допомагає сформулювати предметний зміст задачі, що змінюється і трансформується, а логічне мислення є інструментом рішення пізнавальної задачі.

4. Доведена можливість розгляду емоцій як сполучої ланки між науковим і художнім пізнанням, а також здатність емоцій одночасно виступати в ролі цінності пізнавального акту як такого й у ролі оцінки можливості задоволення домінуючої потреби при пізнанні.

5. Запропоновано вивчення наукового і художнього пізнання з позицій принципу доповнюваності, що дозволяє виявити в об'єкті, що пізнається, різні визначеності, відзеркалювані, з одного боку пізнавальною задачею і логікою суб'єкта, а з іншого боку - домінуючою потребою суб'єкта і його художньо-образним мисленням, що породжується світом емоційно-чуттєвих переживань суб'єкта.

6. Показано, що логічне мислення виникає із загальноприйнятих вихідніх принципів (тотожності, несуперечності, виключення третього,ex nihilo nihil, введених ще Парменідом), а також образних знаків і символів, що забезпечує звернення до формалізованого досвіду. Вводиться поняття “індивідуальна логіка” щодо позначення напрямку спільної дії пізнавальної задачі і домінуючої потреби суб'єкта.

7. Показана можливість прояву доповнюваності наукового і художнього пізнання не тільки в контексті окремого об'єкта, але й на рівні картини світу, де сполучною ланкою є інтуїтивна здатність людини групувати факти і враження навколишнього світу з метою задоволення потреби в гармонії.

Теоретичне і практичне значення здобутих результатів. Вивчення специфіки і взаємодії наукового і художнього пізнання викликане необхідністю розширення методів мови пізнання і має важливе практичне значення. Домінуюча роль наукового пізнання в становленні сучасної цивілізації поряд з позитивними результатами затьмарюється появою проблем, пов'язаних з відставанням духовності від змісту пізнавальної діяльності. Розвиток людства показав, що в пізнавальній діяльності індивіда важливими є всі шари людської культури: пізнавальної, естетичної, моральної, і відсутність будь-якого з них впливає на характер пізнання. У зв'язку з цим актуальним є вивчення специфіки наукового і художнього пізнання, а також знання механізмів їхнього взаємного доповнення, що в цілому має сприяти гуманізації науки і наукового пізнання.

Практичне значення роботи полягає в тому, що виокремлені науково обґрунтовані фактори впливу на розвиток художнього пізнання, які часто носять прихований і опосередкований характер, що створює враження його довільності. Ці фактори (запозичення з наукового пізнання методів аналогії, абстракції, гиперболізації тощо) можуть бути корисними в їх трансляції на художнє пізнання). Уміння оперувати цими факторами впливу сприяє найбільш ефективній організації пізнавального процесу.

На підставі проведеного дослідження розроблені рекомендації, теоретичні узагальнення й висновки, що допомагають глибшому розумінню ролі взаємодоповнення наукового і художнього пізнання. Теоретичні положення і висновки можуть сприяти поліпшенню суб'єктивних умов підготовки і проведення наукового пошуку, таким чином посилюючи результативність і практичну значущість наукової діяльності. Матеріали дослідження можуть бути використані як у науковій, так і у викладацькій діяльності, включатися до курсів з філософії, гносеології. Результати дисертаційного дослідження сприятимуть подальшій гуманізації і гуманітаризації науки й системи освіти вищої школи.

Особистий внесок здобувача. Концептуально-філософська основа дисертації висвітлена в 19 наукових працях, в яких автором досліджено методологічні та психологічні особливості мислення суб'єкта в науковому і художньому пізнанні.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення й ідеї дисертаційного дослідження пройшли апробацію на таких наукових конференціях: Ш міська науково-практична конференція “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених Харківщини” (Харків, 25 січня 2000 р.), 1У Міжнародна науково-технічна конференція “Людина: дух, душа, тіло” (Суми, 25-26 грудня 2000 р.), Міжнародна науково-практична конференція “Громадянськість інтелігенції: шляхи формування в кризовому суспільстві” (Харків, 10 лютого 2001 р.), УШ харківські міжнародні Сковородинівські читання (Харків, 28-29 вересня 2001 р.), науково-методична конференція “Філософська і політична антропологія: місце людини в посттотолітарному соціумі” (Запоріжжя, 7-8 грудня, 2001 р.), 1Х харківські міжнародні Сковородинівські читання (Харків, 27-28 вересня 2002 р.), П науково-технічна конференція “Каразінські читання” (Харків, 24 квітня 2003 р.), Х харківські міжнародні Сковородинівські читання (Харків, 26-27 вересня 2003 р. ).

Публікації. Основні ідеї дослідження відображені в 14 статтях, опублікованих у наукових спеціалізованих виданнях, і 5 тезах доповідей на конференціях.

Обсяг і структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, що містять 25 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (214 найменувань). Загальний обсяг роботи - 214 сторінок, з яких 199 сторінки основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У ВСТУПІ обґрунтована актуальність теми дослідження, з'ясовано ступінь вивченості теми і завдання дослідження, сформульована наукова новизна отриманих результатів, обґрунтоване науково-практичне значення досліджуваних проблем, визначена структура роботи.

У першому розділі “Ретроспективний огляд концептуальних підходів” показані принципи розмежування наукового і художнього пізнання в різні історичні епохи. У своїй особливій інтерпретації це питання вивчалося ще за часів античності. Уперше логічне пізнання відокремив від почуттєвого Парменід, проголосивши ідею доказу і його принципи. Платон розглядав цю проблему, як і всі інші досліджувані ним проблеми, виходячи із принципів ідеалізму: він протиставляв дійсне - уявному. Платон намагався знайти джерело художнього пізнання і дійшов висновку щодо позамежної природи пізнавального процесу. Далі він міркував про єдине джерело наукового і художнього пізнання. Продовжив дослідження даної проблеми Арістотель, поєднуючи наукове і художнє пізнання через досвід.

Характерною рисою епохи Відродження є з'єднання двох начал у єдиному процесі творчості. Однак пояснення їхнього взаємозалежного існування не наводилося. Спроба таких пояснень була розпочата за часів класичної науки. Відокремилася роль суб'єкта у процесі пізнання і відбулося розмежувавання об'єктивного і суб'єктивного в науці. Період класичної науки ознаменувався визнанням й утвердженням гіпотетико-дедуктивного методу. Однак поряд з цим визнається, що механістична картина світу складалася під впливом художніх уявлень. І. Кант дотримувався ідеї про творчість як предметно-пізнавальну діяльність, здатну до створення нового світу. Фіхте підіймав питання про продуктивну спроможність уяви. Шелінг зрівнював значення наукового і художнього пізнання і вбачав джерело творчості в єдності свідомої і несвідомої діяльності.

Філософія ХХ століття розглядала проблему співвідношення наукового і художнього пізнання досить суперечливо. Творчий пізнавальний процес розглядався в його протилежності механістичній тенденції. Бергсон вважав, що ідеальним видом пізнання є інтуїція, і розвивав вчення про неї. Він асоціював художнє пізнання з чистою свідомістю, протилежною науковому пізнанню, що використовує інтелект. Хайдегер відзначав, що наука перетворюється на дослідження. Вивчаючи джерело художнього творення, він дійшов висновку, що джерело знаходиться в самому суб'єкті, що пізнає, а істина художнього пізнання знаходиться в бутті сущого. Деякі дослідники займалися пошуками загальних критеріїв у науковому і художньому пізнанні. А. Пуанкаре підкреслював важливість критерію витонченості, що становить собою єдність змісту і форми. А. Ейнштейн запропонував критерії “зовнішнього виправдання” і “внутрішньої досконалості”. М. Полані ввів поняття “особистісне знання”. Він намагався знайти відповідь на питання про рушійні сили пізнання і виділяв поняття “пристрасність у науці”, вважаючи, що це не просто суб'єктивно- психологічний побічний ефект, а відбиття логічно неосягнутого об'єкта науки. Відомий американський психолог мистецтва Р. Арнхейм вбачав спільне в цих двох видах пізнання у візуальному мисленні. Т. Кун відзначав необхідність запозичення вченими у художників деяких принципів. Гуссерль приділяв велику увагу рефлексії у процесі пізнання, вважаючи її не менш важливою, ніж логіка, психологічною проблемою. Створені концепції відрізнялись своєю самобутністю, що не дозволило цьому питанню розвиватися в одному напрямку.

Новий поворот у вивченні видів пізнання починається після широкого застосування принципу доповнюваності Н. Бора в різних науках. У психічному житті суб'єкта Н. Бор також розпізнав характер додаткових зв'язків, названих “інстинкт” і “розум”. З цього випливає доцільність докладного вивчення специфіки наукового і художнього пізнання, заснованої на психофізіологічних механізмах.

Сучасні автори розглядають це питання крізь призму психологічних знань. Дискусії вітчизняних учених поклали початок відомій суперечці “фізиків” і “ліриків”. Були започатковані спроби пошуку шляхів зближення наукового і художнього пізнання. Б.С. Мейлахом було розвіяно загальне уявлення про перевагу в науковому пізнанні логічно-понятійного мислення, а в художньому - образного. Аналогічна за змістом дискусія на Заході називалася проблемою “двох культур”. До неї належать дослідження П.Ч. Сноу, О. Хакслі. Болгарський дослідник О. Лілов трактував художнє пізнання як процес, у якому поєднуються всі інстанції пізнавальної діяльності: спостереження й абстракція, мислення і переживання, розум і уява, логіка й інтуїція.

Деякими вченими робилися спроби пов'язати розвиток художньо-образного мислення з активністю першої сигнальної системи, однак така повна ідентифікація неправильна. Розходження між науковим і художнім пізнанням має ґрунтуватися не на застосовуваних способах мислення, оскільки образне мислення використовується не тільки в художньому пізнанні, але й у науковому. У результаті розгляду концепцій сучасних учених можна дійти висновку про те, що для пошуку шляхів взаємодії обох видів пізнання варто відмовитися від поділу пізнавального і ціннісного. Е.Л. Фейнберг висвітлює, що в художньому пізнанні також існують певні “технологічні правила”.

Факт необхідності інтеграції наукового і художнього методів при пізнанні зафіксований і доведений, але специфіка взаємодії цих методів недостатньо пророблена. Питання про механізми взаємодії наукового і художнього пізнання вирішувалося такими сучасними авторами, як Г.А. Базеян, В.П. Іванов, С.Б. Кримський, Л.Т. Левчук, В.І. Мазепа, А.А. Мелик-Пашаєв, В.А. Роменець, П.В. Симонов, О.Б. Старовойтенко, М.А. Холодна. Таким чином, автор дисертаційного дослідження дійшов висновку про доцільність систематизації знань про специфіку і взаємодію наукового і художнього пізнання і необхідність вироблення єдиної концепції.

У другому розділі “Загальні закономірності наукового і художнього пізнання. Компаративістика” наведено порівняльний аналіз загальних закономірностей у процесі наукового і художнього пізнання. Єдина сфера почуттєвих переживань по-різному впливає на різні види людської діяльності, що дає змогу виділяти тим самим наукове і художнє пізнання. У сфері науки й у сфері мистецтва людина вибудовує свої світи - світ системи понять або світ художніх образів. Обидва види пізнання мають антиентропійну спрямованість. Наука, як вид людської діяльності, керується презумпцією доказованості і працює з явищами, реальність яких доведена їх закономірною повторюваністю, доступністю для нині існуючих методів дослідження. Об'єктом пізнання тут є навколишня дійсність. Основна відмінність художнього способу пізнання полягає в тому, що його об'єктом дослідження є відношення людини, конкретної особистості до навколишньої дійсності.

Характерна риса художнього пізнання - це використання художньо-образного мислення за безпосередньої участі емоцій суб'єкта, що пізнає. Тобто у науковому і художньому методах існують різні об'єкти пізнання і різні шляхи пізнання об'єктів. У науковому методі пізнання структурною одиницею виступає поняття, а в художньому методі - художній образ.

Для з'ясування психологічних закономірностей, що лежать в основі наукового і художнього пізнання, необхідний розгляд процесу взаємодії рівнів психічного життя в цих видах пізнання. Структура психічного життя суб'єкта, що пізнає, як відмічає П.В. Симонов, складається з трьох рівнів, які включають свідомість, підсвідомість і надсвідомість. Свідомість становить собою рівень об'єктивації, де очевидним є прояв вищих психічних форм мислення і волі. Сфера підсвідомості визначає рівень психічного життя і включає те, що імпульсивно протікає, було усвідомлюваним або може стати ним за певних умов. Надсвідомість являє собою рівень психічної активності людини, що не піддається індивідуальному свідомо-вольовому контролю при рішенні творчих задач. Надсвідомість може використовувати інформацію, накопичену свідомістю, а також зафіксовану в підсвідомості. Саме в діяльності надсвідомості зароджуються і наукові відкриття, і нові задуми художніх творів. У зв'язку з цим стає актуальним питання про рушійні сили, що дозволяють інформації переходити з надсвідомості у свідомість і навпаки.

Надсвідомість породжує нову інформацію, що раніше не існувала, шляхом рекомбінації слідів отриманих зовні вражень. Діяльність надсвідомості каналізується раніше накопиченим досвідом, пізнавальною задачею, що ставить перед надсвідомістю свідомість, яка наштовхнулася на проблемну ситуацію, і домінуючою потребою. У науковому пізнанні пізнавальна задача збігається з домінуючою потребою, що полягає у вирішенні цієї пізнавальної задачі визначеним, доступним способом. У художньму пізнанні домінуюча потреба є чільною ідеєю. Проведений аналіз показує, що на відміну від наукового пізнання, тут присутні два напрямки: кероване пізнавальною задачею і кероване згаданою домінуючою потребою.

У процесі пізнання і практичного перетворення дійсності широко застосовується моделювання як загальний метод наукового дослідження. В основі моделювання пізнавального процесу лежить така форма почуттєвого пізнання, як уявлення, що дозволяє відтворювати будь-яку властивість об'єкта, що пізнається, процесу або явища як за можливості безпосередньої взаємодії з ним, так і за відсутності такої можливості.

Для найбільш повноцінного моделювання необхідно використовувати поняття. А оскільки в художньому пізнанні замість понять виступають художні образи, то і моделювання може бути науковим і художнім.

У такому випадку слід враховувати наявність формалізуючих і неформалізуючих компонентів. У науковому пізнанні істотні ознаки чітко відокремлюються від несуттєвих, а в художньму пізнанні несуттєві, на перший погляд, ознаки, можуть діяти як істотні. Це відбувається через те, що пізнавальна задача і домінуюча потреба враховують різні істотні ознаки.

У третьому розділі “Логічне й образне мислення в науковому і художньму пізнанні” викладені особливості логічного й образного мислення в науковому і художньому пізнанні. Логічне мислення виникає із загальноприйнятих вихідних принципів, а також образних знаків і символів, що характеризуються підключенням формалізованого досвіду. Із загальноприйнятих образних знаків і символів за своєю подібністю виділяються елементи, що закономірно повторюються в ланцюжку створюваних суб'єктом образів. Логічне мислення починається з первісного процесу абстрагування, після якого включаються й інші логічні операції.

Варто підкреслити особливу роль логічного мислення в художньому пізнанні. Воно допомагає узгодити пізнавальну задачу і домінуючу потребу, в результаті чого утворюється індивідуальна логіка конкретного суб'єкта, що пізнає.

На відміну від логічного, образне мислення має ряд переваг, що містять у собі і відмову від класифікації в пізнанні, і можливість створення нової упорядкованості фактів, й врахування ролі випадкових факторів. Ці переваги образного мислення допомагають як у науковому, так і в художньому пізнанні на етапі формування нової ідеї.

У реальному пізнавальному процесі логічне й образне мислення не вступають у протиріччя, а доповнюють одне одне. Образне мислення збільшує ефективність логічного, надаючи йому можливості вибору, а логічне мислення збільшує дієвість образного, розвиваючи притаманні йому ідеї. Тобто і логічне, і образне мислення мають свої сильні і слабкі сторони, і питання про їхню взаємодію починає вирішуватися з усвідомлення суб'єктом факту відсутності в нього знання про зв'язки і властивості об'єкта при рішенні даної пізнавальної задачі. Це відбувається або за відсутності образної репрезентації пізнавальної задачі, або при недостатньому використанні логіки.

Сам процес взаємодії відбувається шляхом проникнення в тканину логічного мислення образів і навпаки. Після впровадження в структуру логічного мислення образ розширює межі дії логіки. Проникнення в структуру образного мислення логіки допомагає упорядкувати наявні образи і надати їм певного напрямку.

За умови головної ролі мислення в пізнавальній діяльності варто враховувати вплив й інших процесів на хід пізнання. Такі процеси, як емоції, інтуїція, уява, сприяють інтеграції наукового і художнього пізнання в єдиний пізнавальний процес.Оскільки пізнавальна задача може зрости до рівня пореби суб'єкта, то в цьому випадку пізнавальна задача стає джерелом емоцій суб'єкта. Емоція суб'єкта, що пізнає, є сполучною ланкою між науковим і художнім методами пізнання. Зв'язок відбувається завдяки потребі особистості, що пізнає, в емоційному насиченні, яке досягається в результаті розв'язання пізнавальної задачі.

Уява також відіграє в пізнанні свою роль. У науковому пізнанні вона повинна мати визначені експериментальні й теоретичні підстави. У художньому пізнанні уява, діючи під впливом домінуючої потреби, породжує індивідуальне знання.

У четвертому розділі “Взаємозв'язок і взаємодоповнення наукового і художнього пізнання” наведено опис властивостей художньо-образного мислення й обґрунтування можливості застосування принципу доповнюваності наукового і художнього пізнання. Незважаючи на присутність у будь-якому виді пізнавальної діяльності елементів і наукового, і художнього пізнання, художнє пізнання і художньо-образне мислення, що випливає з нього, мають переваги, недоступні науковому пізнанню. І в художньому, і в науковому способах пізнання широко використовується можливість створювати цілісний образ на основі окремих прикладів, епізодів або тривіальних спостережень. Це явище може свідчити про те, що в обох способах пізнання присутнє образне мислення. Однак істотне розходження між науковим і художнім методами пізнання полягає не в ступені переваги образів, а в якісному розходженні цих образів.

Художній образ є, свого роду, осередком тих рис навколишньої дійсності, що породжують у сприймаючої особистості емоції співпереживання і співвіднесення зі своїм досвідом. Реалістичність, “відточеність” художнього образу, його конкретність здійснюються через зображення не всіх деталей, штрихів, а лише тих, які найбільш повно дають можливість не тільки сприйняти даний образ, але й породжують певне ставлення до цього образу.

Виходячи з особливостей наукового та художнього пізнання і виділення такого різновиду мислення, як художньо-образне, правомірне твердження про можливість застосування принципу доповнюваності Н. Бора, що полягає в доцільності пізнання об'єкта у взаємозаперечних, додаткових системах опису. Взаємне доповнення наукового і художнього методів пізнання здійснюється за участі взаємного доповнення логічного й образного мислення, що відбувається на психофізіологічному рівні.

Наукове пізнання вивчає існуючі незалежно від суб'єкта закони. Знання цих законів допомагає суб'єктові вивчати предмети і явища художньої реальності і ясніше виражати власне, специфічне бачення. Разом з тим, методи, прийоми і специфіка художнього пізнання є рушійними силами в науковому пізнанні, оскільки всяка наука починається з первинних, логічно не доведених, одержаних шляхом прямого узагальнення дослідних даних. Усі глибокі істини науки парадоксальні від свого народження, і їх не можна досягти, спираючись тільки на логіку і досвід.

Інформація, яку можна одержувати, використовуючи науковий і художній способи, є відносно незалежною, але внутрішньо пов'язаною, тому що йдеться про один й той самий об'єкт, що має певну сукупність взаємозалежних властивостей. Принцип доповнюваності діє, якщо будь-який однозначний опис об'єкта буде неповним. Кожний із взаємодоповнюваних методів пізнання - у даному випадку, наукове і художнє пізнання - має свою логіку і є однаково правильним.

Деякі об'єкти можна пізнавати, орієнтуючись на асоціації, що породжуються домінуючою потребою суб'єкта за участю художньо-образного мислення. В той же час можливе осягнення об'єктів за допомогою логіки й аналізу, властивих науковому пізнанню. Можливість такого “двобічного” пізнання відкривається завдяки виділенню в сутності об'єкта, що пізнається, нового “перетину”, що відрізняється від класичного поділу об'єкта на протилежності. Для протиріччя є характерним, що протилежні позиції стосуються того самого предмета, що розглядається в той самий час, у тих самих умовах. Доповнюваність же проводить у сутності предмета, що пізнається, новий “перетин”, що не збігається з первинним поділом єдиного на протилежності. Доповнюваність має властивість поділу умов, у яких розглядається даний об'єкт. У результаті виділяються різні виміри, різні визначеності об'єкта. Ці різні виміри співвідносяться не як внутрішні або зовнішні протилежності, а саме як різні визначеності об'єкта.

Сполучною ланкою в цьому взаємному доповненні є інтуїтивна здатність групувати факти і враження навколишнього світу таким чином, щоб задовольнити емоційну потребу в почутті гармонії. Таке взаємодоповнення має місце і на рівні картини світу, що формується під впливом наукового і художнього пізнання. У даному випадку об'єктом, що пізнається, виступає навколишній світ у цілому, що поділяється не на протилежні - науковий і художній - способи його осягнення, а на дві різні визначеності, що припускають різні умови пізнання.

ВИСНОВКИ

У роботі доведено:

1. Аналіз пізнавального процесу в контексті потребово-мотиваційної сфери суб'єкта, що пізнає, дозволив зробити висновок про наявність двох основних рушійних сил у пізнанні: пізнавальної задачі суб'єкта і його домінуючої потреби. Пізнавальна задача суб'єкта є винятково результатом роботи інтелектуальних операцій і носить конкретно-логічний характер. Вона спрямована на розв'язання вузько окресленої пізнавальної ситуації, пов'язаної з досліджуваним об'єктом. Специфіка наукового пізнання полягає в збігові пізнавальної задачі і домінуючої потреби, що у даному випадку втілює необхідність у вирішенні пізнавальної задачі. У художньму пізнанні пізнавальна задача відрізняється від домінуючої потреби суб'єкта (які співпадають на рівні наукового пізнання), оскільки цей спосіб пізнання відрізняється активною участю в ньому художньо-образного мислення, що регулюється потребово-емоційною сферою.

2. Докладний розгляд специфічних властивостей наукового і художнього пізнання показав, що, незважаючи на присутність у пізнавальній діяльності елементів і наукового, і художнього пізнання, художньо-образне мислення має переваги, недоступні науковому пізнанню. У ході творчості будь-якої спрямованості художньо-образне мислення, що включає до себе роботу уяви, емоцій, інтуїції, має передувати логічній, понятійній роботі, а потім супроводжувати її. Для обох видів пізнання - наукового і художнього -важливою є властивість художньо-образного мислення генерувати нові ідеї.

3. У дослідженні продемонстровано, що пізнавальний процес в цілому - це науково-художнє моделювання об'єкта, що пізнається. Пізнавальний процес включає в себе методи як наукового, так і художнього моделювання. Методи художнього моделювання можуть застосовуватися в науковому пізнанні на початкових етапах творчого процесу при формулюванні пізнавальної задачі, а також на етапі репрезентації досліджуваного об'єкта. Показано, що моделювання в науковому пізнанні відрізняється від моделювання в художньому пізнанні чіткою відмінністю істотних елементів від несуттєвих.

4. У дисертаційному дослідженні показано характер взаємодії між логічним і образним мисленням, що беруть участь у науковому і художньому пізнанні. У процесі пізнання вони діють одночасно, і до певного етапу їхня робота буде автономною. Взаємодія їх відбувається шляхом взаємного доповнення, яке здійснюється за допомогою впровадження в зону дії логічного мислення образу, що розширює межі дії логіки, а також за допомогою проникнення логіки в тканину образного мислення. Взаємодія і взаємопроникнення логічного й образного мислення починається з усвідомлення суб'єктом, що пізнає, безвихідної ситуації, що склалася на конкретному мисленнєвому етапі. Взаємодія двох сторон мисленого процесу (логічної і образної) виражається в підтримці, доповненні одна одної. При відсутності застосування образного мислення, або при меньшій сприйнятливісті до логіки допомагає компенсація.

5. У дослідженні показано, що логічне мислення виникає з загальноприйнятих принципів, а також образних знаків і символів, що характеризуються підключенням формалізованого досвіду. Особлива роль логічного мислення в художньому пізнанні полягає в сприйнятті узгодження пізнавальної задачі і домінуючої потреби. Введено поняття “індивідуальна логіка” для позначення напрямку спільної роботи пізнавальної задачі і домінуючої потреби суб'єкта.

6. У дисертації доводиться, що емоції суб'єкта, що пізнає, є сполучною ланкою між науковим і художнім пізнанням. Подібний зв'язок відбувається за допомогою властивості емоцій одночасно відповідати вимогам пізнавальної задачі, де вони виступають у ролі цінності пізнавального акту як такого, і реалізовувати чекання домінуючої потреби, де емоції виступають у ролі оцінки можливості її задоволення. Емоції побічно є сполучною ланкою між науковим і художнім методами пізнання. Цьому зв'язку допомагає потреба суб'єкта, що пізнає, в емоційному насиченні. При цьому актуалізується як потреба в переживанні емоцій, що досягаються в результаті наукового пізнання, так і в емоціях, які одержуються за допомогою художнього пізнання.

7. У дослідженні показана можливість вивчення наукового і художнього пізнання за допомогою застосування принципу доповнюваності. Принцип доповнюваності дозволяє виявити в об'єкті, що пізнається, різні визначеності, що осягаються з однієї сторони пізнавальною задачею і логікою суб'єкта, а з другого боку - його художньо-образним мисленням, що регулюється домінуючою потребою. У відношенні наукового і художнього пізнання доповнюваність проводить у сутності пізнаваного об'єкта новий “перетин”, що розділяє умови розгляду об'єкта на ті предмети, що піддаються логіці, і ті, що підпадають емоційно-естетичній оцінці суб'єкта.

8. У дисертаційному дослідженні доведена правомірність застосування принципу доповнюваності наукового і художнього пізнання на рівні картини світу. На цьому рівні наукове і художнє пізнання пов'язує потреба суб'єкта, що пізнає, у почутті гармонії, випробовуваної при виділенні із зовнішніх вражень елемента цілісності і закінченості. Знання існуючих незалежно від суб'єкта законів, досліджуваних наукою, сприяє появі власного, специфічного бачення. У свою чергу, методи, прийоми і специфіка художнього пізнання є рушійними силами в науковому пізнанні, оскільки під час наукового пошуку суб'єкт, що пізнає, має потребу в відчутті гармонії. Для максимального наближення до істини в пізнанні необхідний розгляд пізнання як події, що містить взаємне доповнення наукової істини, яка припускає об'єктивність, і художньої істини, заснованої на духовному досвіді суб'єкта.