Самоосвіта особистості як соціокультурне явище

Размещено на http://allbest.ru

Харківська державна академія культури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

17.00.01 - теорія та історія філософії

Самоосвіта особистості як соціокультурне явище

Виконала Бурлука Олена Вікторівна

Харків - 2005

АНОТАЦІЯ

Бурлука О.В. Самоосвіта особистості як соціокультурне явище. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 17.00.01 - теорія та історія філософії. - Харківська державна академія культури. - Харків, 2005.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню явища самоосвіти особистості, що впливає на становлення і розвиток загальної культури особистості та суспільства в цілому. У роботі окреслено ступінь наукової розробки та методологічні засади дослідження самоосвіти особистості. Розкрито інформаційно-забезпечувальну природу явища самоосвіти і її сутність як технологію опрацювання різноманітних текстів (письмового, природного, соціокультурного). Обґрунтовано зміст і функції самоосвіти особистості. Філософсько-культурологічний аналіз самоосвіти особистості дозволив з'ясувати процес виникнення самоосвіти як соціокультурного явища та його історичний розвиток. Досліджено становлення і розвиток основних технологій, стратегій, моделей самоосвіти особистості і їх трансформацію в процесі соціокультурної динаміки світової та вітчизняної культури.

самоосвіта особистість філософський

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Актуальність дослідження обумовлена суспільною та особистісною необхідністю самоосвіти, зростанням її ролі в умовах сучасного українського суспільства, яке набуває подальшого розвитку. Мінливість технологій, видів і засобів виробництва, професійної діяльності, службових функцій, зріст потоків інформації і необхідність з ними працювати, інтенсивний розвиток духовної сфери життя, розширення творчого змісту праці, швидке старіння «освітнього капіталу» висувають принципово нові вимоги до кваліфікації працівника, його моральної зрілості, загальнокультурного і інтелектуального рівнів.

Самоосвіта здатна створити нові сприятливі умови для масових соціальних і професійних переміщень населення. Вона надає можливість дійсно вільного вибору і зміни професії відповідно до індивідуальних схильностей, сприяє формуванню реалістичних життєвих планів і їх здійсненню з урахуванням суспільних потреб. Для окремих соціальних груп зайнятих творчою діяльністю самоосвіта є умовою їх відтворення. Для них самоосвітня діяльність характеризується розвиненістю, масовістю прояву, взаємозв'язком з екзистенціальними і духовними потребами.

Розвиток освіти та самоосвіти призводить до автономізації останньої як самостійного соціокультурного феномена. Актуалізація особистісного моменту в освіті, перенесення акценту на самоосвітню діяльність вбачається в тому, що особистість самостійно формує, «створює» себе, використовуючи самоосвіту як інструмент самореалізації, самоактуалізації, самовдосконалення. Тому в умовах сучасності самоосвіта особистості стала соціокультурною проблемою. Від її оптимального вирішення залежить соціальна мобільність і загальна культура особистості, перспективи розвитку суспільства та його соціальних інститутів.

Філософське дослідження самоосвіти особистості обумовлене тенденцією її домінування як засобу освітньої діяльності, необхідністю усвідомлення самоосвіти, як системостворюючого чинника освітянського простору. Зміна соціального статусу самоосвіти особистості припускає необхідність обґрунтування її ролі і місця в житті окремого індивіда і всього суспільства, в реальних і майбутніх соціокультурних трансформаціях, що відповідно потребує теоретичного дослідження і методологічних розробок цього специфічного соціокультурного явища.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження проведене на кафедрі культурології Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого відповідно з науковою програмою Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого «Основи духовного життя українського суспільства і розвиток особистості» і кафедральної комплексної науково-дослідної теми: «Соціально-філософські і культурологічні проблеми духовного життя».

Мета і задачі дослідження. Основна мета дисертаційного дослідження: розкрити самоосвіту особистості як системне явище, що впливає на становлення і розвиток загальної культури особистості та суспільства. Досягнення зазначеної мети забезпечується вирішенням низки окремих задач, а саме:

- простежити процес філософського осмислення самоосвіти особистості;

- визначити методологічні засади дослідження самоосвіти особистості;

- виявити природу і сутність самоосвіти особистості;

- розкрити зміст та обґрунтувати основні соціальні функції самоосвіти особистості;

- дослідити процес виникнення самоосвіти та її історичний розвиток;

- виявити основні технології, стратегії і моделі самоосвіти особистості та проаналізувати їх трансформацію в контексті соціокультурної динаміки.

Об'єктом дисертаційного дослідження стала духовно-практична діяльність особистості.

Предметом дослідження є напрямок та зміст самоосвітньої діяльності.

Методи дослідження. Дисертаційна робота в цілому ґрунтується на плюралістичній методології. Її базу складають фундаментальні принципи наукового дослідження: об'єктивності, системності, цілісності, єдності історичного та логічного, класифікації, детермінізму, розвитку і взаємозв'язку. Серед методологічних засад філософського дослідження самоосвіти слід зазначити такі: по-перше, теоретичні розробки проблеми знання та його соціокультурної обумовленості; по-друге, дослідження проблеми освіти безпосередньо у філософії освіти; по-третє, сукупність підходів до аналізу самоосвіти, що склалися в рамках філософії знання: культурологічний, епістемологічний, аксіологічний, антропологічний діяльнісний.

Наукова новизна отриманих результатів обумовлена комплексним аналізом самоосвіти особистості як явища культури, за допомогою якого розкривається її природа, сутність, зміст, а також основні соціальні функції, показана різноманітність її технологій, стратегій і моделей у конкретно-історичних типах культур. На захист виносяться такі положення, які претендують на наукову новизну:

виявлена інформаційно-запезпечувальна природа самоосвіти особистості, джерелом якої є протиріччя між необхідністю інформації і її реальною наявністю щодо здійснення різних видів діяльності;

виходячи з розуміння тексту, не тільки як письмового, а і як природної і соціокультурної реальності, розкрито сутність самоосвіти особистості як технології опрацювання різноманітних текстів, що проявляється в прийомах, методиках, засобах одержання, систематизації і використання інформації;

вперше розкрито зміст самоосвіти особистості в різноманітних його проявах: як інформаційно-забезпечувальна діяльність щодо здійснення різних видів духовно-практичної діяльності; як технологія роботи з текстами (письмовими та іншими); як методика поповнення, відновлення, розширення і поглиблення раніше отриманих знань; як один із засобів вторинної соціалізації й індивідуалізації особистості, саморозвитку і самореалізації, а також підвищення загальної культури особистості і суспільства в цілому;

обґрунтовано соціальні функції самоосвіти особистості в їх єдності: загальноосвітньої та професійної підготовки, загальнокультурного розвитку, компенсаторної, оптимальної організації вільного часу, амортизаційної, адаптивної, терапевтичної і функції навчання принципам і навичкам самоосвітньої діяльності;

обґрунтована динаміка технологій і стратегій самоосвіти особистості, яка обумовлена соціокультурним розвитком ;

вперше здійснено аналіз самоосвіти особистості у контексті конкретно-історичних типів культур й доведено, що на різних етапах суспільного розвитку формувались і домінували різні технології, стратегії і моделі самоосвіти особистості, які співвідносяться з цінностями, нормами поведінки, ідеологічними пріоритетами, що існують у суспільстві, розвитком знарядь праці, а також із загальною культурою людини та її творчою активністю.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що отримані результати розширюють філософсько-культурологічне знання про самоосвіту особистості як соціокультурне явище. Це сприятиме розвитку наукових досліджень у галузі теорії і практики самоосвіти, самовдосконалення і самореалізації, загальної культури особистості і соціуму.

Основні положення дисертації можуть бути використані:

для організації й управління самоосвітньою діяльністю особистості в різних соціально-демографічних та соціально-професійних групах;

для державного регулювання самоосвітніми процесами.

Особистий внесок здобувача у статті «Самообразование личности как необходимость и ценность» складає 80 %. Здобувачеві належать розробка соціальних функцій самоосвіти особистості в сучасних умовах, обґрунтування інформаційно-забезпечувальної природи самоосвіти особистості, ідея розкриття сутності самоосвіти особистості через розуміння тексту не тільки як письмового, але і як природної та соціокультурної реальності, що дає змогу стверджувати, що самоосвіта особистості специфічний вид діяльності.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, її зв'язок з науковими програмами, визначено мету, задачі, об'єкт і предмет дослідження, зазначено його теоретичну основу і методологічну базу, подано наукову новизну положень і висновків роботи, її теоретичне і практичне значення, зазначено апробацію і результати дисертаційного дослідження та відомості про їх публікації.

У першому розділі «Ретроспективне осмислення і методологічні основи дослідження самоосвіти особистості» окреслено ступінь наукової розробки теми та методологічні засади дослідження.

У першому підрозділі «Самоосвіта як об'єкт науково-методичного аналізу» показано процес накопичення уявлень про самоосвіту як явище.

Мислителі різних епох підкреслювали значення самоосвіти як для розвитку окремої людини так і суспільства взагалі. Передова педагогічна думка у ХVІ - ХІХ століттях приділяла певну увагу самоосвіті, але побіжно, не відокремлюючи її як самостійну форму придбання знань. У працях Дж. Беллерса, Я. Коменського, І. Песталоцци, Ж.-Ж. Руссо, В. Троцендорфа та інших звертається увага на значимість самоосвітньої діяльності у житті людини і суспільства.

Наприкінці ХІХ століття відомий російський бібліограф Н. Рубакін здійснив перші спроби концептуального бачення самоосвіти особистості. Його методика самоосвіти базувалася на індивідуалізації читання і розумілася як систематичне, самостійне навчання особистості.

У 20-тих роках ХХ століття Н. Крупська у своїх роботах приділяла велику увагу проблемі самоосвіти. Вона вказувала на залежність самоосвіти від сучасних їй політичних, господарчих і культурних задач і пов'язувала самоосвітню діяльність з вихованням і самовихованням. ЇЇ надбання як підґрунтя педагогічної і виховної роботи підтримали А. Луначарський, В. Сухомлинський та ін.

У 50 - 80-ті роки самоосвіта пов'язується з культурою читання, виховними та освітніми задачами, формуванням навичок політичної самоосвіти.

У 80-ті роки теоретичні розробки цієї проблеми продовжив радянський бібліограф А. Айзенберг. Він розглядав самоосвіту як самостійне читання, як вибір літератури для самостійного засвоєння знань, пов'язаних з потребами суспільства. А. Громцева, В. Лозовой, І. Редковець, Г. Серіков розглядають самоосвіту як засіб ідейного, професійного і загальнокультурного розвитку особистості і реалізації її творчої ініціативи.

У 90-ті роки ХХ століття Г. Зборовський, О. Шукліна здійснили соціологічні дослідження і виявили значущість самоосвіти в житті суспільства, певних соціально-професійних груп і окремої людини. Вони розкривають цінність самоосвіти в спроможності передбачувати становище і рівень розвитку, як виробництва, так і освіти, створювати можливості самоконструювання особистості і формувати потреби в безперервній самоосвітній діяльності.

В останні роки, коли основою соціально-економічного розвитку стає виробництво інформації і знань, проблемі самоосвіти приділяють увагу багато спеціалістів які ратують за підвищення кваліфікації кадрів, а іноді і за їх перекваліфікацію, яка можлива за допомогою самоосвіти (Є. Комаров, В. Лисий та інші), і за підготовку кваліфікованих педагогічних кадрів, які допоможуть організувати процес самоосвіти (Г. Наливайко, Н. Терещенко та інші).

Підсумовуючи дисертант приходить до висновку, що на сучасному етапі сформувались декілька підходів до дослідження самоосвіти особистості:

а) педагогічний, де самоосвіта розглядається як цілеспрямована самостійна діяльність людини з вибору тематики, часу і засобів роботи з метою придбання знань і обґрунтовуються оптимальні методики організації самоосвіти;

б) бібліотекознавчий, пов'язаний з організацією самоосвітнього читання і аналізом читацьких інтересів;

в) соціологічний, спрямований на виявлення соціальної обумовленості цього явища й аналізу поширеності і рівня інтенсивності самоосвітньої активності в різноманітних соціально-демографічних, соціально-професійних групах суспільства;

г) праксеологічний, у рамках якого розглядається необхідність перекваліфікації спеціалістів, перспективи професійно-посадового росту за допомогою самоосвіти в умовах соціальних і економічних змін, що відбуваються в суспільному житті.

У другому підрозділі «Методологічні засади дослідження самоосвіти особистості як соціокультурного явища» визначені основні методологічні підходи дослідження явища самоосвіти особистості.

Опрацювання джерел і визначення ступеня наукової розробки означеної теми сприяли вибору плюралістичної методології, яка дає можливість продуктивного комплексного дослідження самоосвіти особистості.

Підґрунтям філософського дослідження самоосвіти особистості і можливості його цілісного бачення у контексті соціокультурної різноманітності стали методологічні підходи, започатковані у філософії освіти (Б. Гершунський, Ф. Михайлов та інші) та філософії знання (П. Бергер, Т. Лукман, К. Мангейм, М. Шеллер, А. Щюц та інші), у рамках яких розкривається екзистенціальна детермінація мислення, його взаємозв'язок з конкретно-історичним соціальним контекстом де воно виникає, а також діяльність як методологічну основу пізнання (К. Маркс, Ф. Энгельс, Э. Юдин та інші).

Для більш глибокого вивчення окремих аспектів самоосвіти особистості дисертант звертається також до таких підходів: культурологічного підходу, що дозволив простежити процес самоосвіти особистості в різноманітних конкретно-історичних типах культур, зробити реконструкцію ціннісного ядра відповідного типу культури, типу духовності їй властивому і типу установки особистості стосовно себе і навколишнього світу, що виявляється у певних стратегіях і моделях самоосвіти особистості; епістемологічного - що дозволив розглянути самоосвіту особистості як процес індивідуального пізнання світу, а також як засіб самореалізації суб'єкта в пізнавальній діяльності; аксіологічного - що дав можливість подати систему цінностей, прийнятих у конкретно-історичному типі культури, ціннісні установки та їх вплив на самоосвітню активність особистості; антропологічний - дозволив виявити суб'єкт самоосвіти як підсумок культурно-історичного, соціального досвіду, пізнавальної, духовно-практичної діяльності і його зв'язок з об'єктом самоосвіти як носієм інформації; за допомогою діяльнісного підходу дається універсальна характеристика внутрішнього світу людини, її активне відношення до навколишнього середовища, доцільність зміни і перетворення його шляхом освоєння і розвитку наявних форм культури.

В другому розділі: «Природа, сутність, зміст і функції самоосвіти особистості» виявляється природа, сутність і зміст самоосвіти, обгрунтовується її роль у життєдіяльності особистості і суспільства.

У першому підрозділі «Природа і сутність самоосвіти особистості» розкрито і обґрунтовано інформаційно-забезпечувальну природу явища самоосвіти і його сутність.

Природне і соціокультурне середовище, фрагменти навколишнього світу, сама людина в її біологічному, соціальному і духовному вимірах виступають також текстом і є одним із джерел одержання інформації, знань. Це дало можливість розкрити сутність самоосвіти особистості як технологію роботи з різноманітними текстами, що виявляється в прийомах, методиках, засобах одержання, опрацювання, систематизації, відновлення і використання інформації, знань та її зв'язок з процедурами самопізнання, самоаналізу, самооцінки, саморегуляції і самореалізації особистості.

У другому підрозділі «Зміст та основні соціальні функції самоосвіти особистості» обґрунтовано прояви змісту й соціальне призначення самоосвіти особистості.

Визначено, що змістом самоосвіти особистості є цілісний комплекс процесів і засобів формування особистості, задоволення її різноманітних пізнавальних і духовних потреб, розкриття і розвитку задатків і можливостей. Вона є специфічним інформаційно-забезпечувальним видом діяльності і має багато форм прояву: як технологія роботи з різноманітними текстами, система відновлення, розширення і поглиблення раніше отриманих знань, засіб вторинної соціалізації, індивідуалізації, саморозвитку, самоконструювання, самовдосконалення і самореалізації особистості.

Доведено, що самоосвіта особистості має багатоцільове соціальне призначення. Виходячи з її природи, сутності й змісту, у дисертації обґрунтовані основні соціальні функції самоосвіти особистості: загальноосвітньої і професійної підготовки, загальнокультурного розвитку, оптимальної організації вільного часу, адаптивну, компенсаторну, амортизаційну, терапевтичну і функцію навчання принципам і навичкам самоосвітньої діяльності.

У третьому розділі «Основні технології, стратегії і моделі самоосвітньої активності особистості в конкретно-історичних типах культур» показано процес виникнення самоосвіти і її історичний розвиток, виявляються основні технології, стратегії, моделі та їх трансформація в контексті соціокультурної динаміки.

У першому підрозділі «Зародження елементів самоосвіти в культурі доцивілізаційного періоду» виявлено зародження елементів самоосвітньої активності в доцивілізаційному періоді.

Спираючись на роботи Ю. Габермаса, А. Джуринського, М. Карлова, Н. Леві-Стросса, А. Лосева, Н. Лумана, П. Смірнова, С. Смірнова, П. Монро, К. Поппера, І. Фролова, О. Шукліної та інших і виходячи з розуміння тексту не тільки як письмового, але і навколишньої реальності як тексту автор обґрунтовує, що текст як джерело одержання інформації, знань стає об'єктом самоосвітньої діяльності ще в доцивілізаційний період розвитку культури. В цей період зародились комунікативна технологія самоосвіти, що реалізувалась через міжіндивідуальне (міжособистісне) спілкування і технологія самоосвітнього читання, що реалізувалась як одержання інформації, знань за допомогою тексту в широкому розумінні. Це відповідає історичній реальності і показує як людина накопичувала інформацію, перетворювала навколишній світ, створювала світ культури. У цілому зародженню самоосвіти в доцивілізаціний період сприяв не тільки розвиток матеріальної і духовної культури людства, але й становлення особистості, її уявлень про навколишній світ, особливості мислення і світосприйняття. Суб'єктами самоосвітньої діяльності були шамани і правителі роду. Знання розумілось як єдність ціннісних, нормативних, комунікативно-інформативних, пізнавально-діяльнісних елементів і його розвиток йшов шляхом їх поступової диференціації. Оскільки людина цього періоду не відокремлювала себе від спільноти, цілісність якої була умовою виживання окремого індивіда, то домінуючою в цей період була колективоцентрична стратегія самоосвіти. Синкретична модель самоосвіти співвідносилася з недиференційованою людською діяльністю, коли окремі її види не виступали як самостійні.

У другому підрозділі «Прояви самоосвітньої активності в культурі доіндустріальних цивілізацій» розкривається революційне значення виникнення і розвитку писемності в культурі людства як одного із важливих чинників і супутників генези самоосвіти.

У культурі ранніх цивілізацій набуває розвитку технологія самоосвітнього читання як читання письмового тесту. Використання писемності було тісно пов'язано з релігійним культом і слугувало для приховання священного таємного знання. У цей період домінувала релігійна самоосвітня стратегія, що спрямовувалась на тлумачення людям божественної істини. У культурі античності, наприклад, самоосвітня діяльність була орієнтована на пошук істини буття, нових знань, творчу активність особистості, що сприяло розвитку культуроцентричної стратегії. Отже, суб'єктами самоосвіти були представники релігійної, художньої, воєнної, політичної еліти.

Значна увага у дисертації приділена розгляду самоосвіти особистості в культурі епохи Середньовіччя. Самоосвітня активність цього періоду була спрямована на одержання знань про Бога, на самопізнання і самовдосконалення людини, щоб наблизитись до Бога. Самоосвіта в контексті середньовічної культури створила самоосвітню людину, що підіймається до релігійних істин та осягає божественну мудрість. Духовна традиція християнства пов'язана з уявленням, що не всі, а лише деякі індивіди є носіями загальної істини буття. Читання книг було доступно тільки представникам духівництва й аристократії. Відповідно з цим лише їм і була властива самоосвітня активність. Тому самоосвіта, в основному, здійснювалась за допомогою комунікативної технології, технологія самоосвітнього читання здійснювалась опосередковано. Релігійна стратегія була стрижнем самоосвітньої активності, мала визначальний регулятивний вплив і на інші форми соціальної активності людини. Водночас, розвиток природньонаукового знання, виникнення інституту вищої освіти, трансформація педагогічної практики, формування високого статусу освіченості вплинули на самоосвітню діяльність і становлення нових стратегій самоосвіти особистості.

Дисертант доводить, що в культурі епохи Відродження розвитку самоосвіти особистості сприяло поширення друкарства. Друкарська книга зробила світ знань доступним, стійким, надійно збереженим, достовірним. Це поширило технологію самоосвітнього читання. Проте, трансляція культурних цінностей переважно здійснювалась в системі усної комунікативної технології. У культурі епохи Відродження відбувалася легалізація внутрішніх прагнень індивіда через маніфестацію істини його буття як людини. Тому самоосвітня діяльність реалізувалася в різноманітних сферах його життя і діяльності, найбільше це проявлялося у мистецтві. Секуляризація в процесі Реформації призвела до зламу духовної диктатури церкви, що спричинило цілу низку політичних і культурно-ідеологічних змін, і, відповідно, призвело до розмаїття самоосвітніх стратегій. Існуючі стратегії самоосвіти доповнюються антропоцентричною, що була спрямована на позитивну динаміку індивідуальних властивостей особистості.

У третьому підрозділі «Становлення і розвиток самоосвіти особистості в культурі індустріальної і постіндустріальної цивілізацій» спостерігається поширення самоосвітньої активності особистості, трансформація вже існуючих технологій та становлення нових стратегій.

В індустріальному суспільстві тиражування книг і заснування бібліотек сприяло підвищенню інтересу до літературних творів і домінування технології самоосвітнього читання, але і комунікативна технологія зберігає своє значення. У цей період самоосвіта особистості остаточно сформувалась як самостійний вид діяльності, властивий, представникам деяких соціальних груп (викладачі, науковці). Техноцентрична стратегія самоосвіти особистості виникла у зв'язку з розвитком виробництва, науки і техніки. Вона пов'язана з формуванням інформаційного простору як самостійної сфери і допускає входження особистості в техногенне середовище. Процеси модернізації та індустріалізації характеризують соціокультурний простір епохи Нового часу і призводять до різноманіття самоосвітніх моделей на основі стратегій, які існують. Моделі диференціюються за соціально-економічними, професійними, кваліфікаційними, статусними, соціально-демографічними, духовними, класовими і іншими характеристиками, що пов'язано із соціокультурною регуляцією сфери знання.

У дисертації наголошується, що в постіндустріальному суспільстві основним видом діяльності більшості його членів є створення, споживання і поширення інформації, тому самоосвіта особистості значно поглиблюється і набирає нових рис. У цей період з'явилась «екранна» технологія, заснована на комп'ютерно-космічних засобах зв'язку, яка трансформує і комунікативну технологію, і технологію самоосвітнього читання. Ці технології тепер можуть здійснюватись за допомогою комп'ютера. Відзначається, що в культурі інформаційного суспільства домінують декілька стратегій самоосвіти особистості: релігійна, культуроцентрична, техноцентрична, соціоцентрична, екоцентрична та інші. Формується і стає базовою індивідоцентрична стратегія, яка орієнтована на розвиток індивідуальних можливостей у процесі праці і суспільної перебудови, підйому загальної культури особистості. На самоосвітні моделі впливає диференціація знання в інформаційному суспільстві на елітарне і масове, що породжено соціокультурними процесами: розвитком мас-медіа, систем комунікації і т.д. Відповідно до соціального статусу і соціальних ролей особистості моделі самоосвіти диференціюються на професійні, політичні, правові, економічні, етичні, естетико-художні, екологічні, релігійні й ін.

ВИСНОВКИ

У висновках зазначена соціокультурна і наукова значимість дослідження самоосвіти, формулюються основні теоретичні узагальнення дослідження. Результатом даної дисертації стало розкриття природи, сутності, змісту і функцій самоосвіти особистості, виявлення соціокультурної обумовленості її технологій, стратегій і моделей. Основні результати дослідження узагальнено у таких положеннях:

Самоосвіта особистості - це інформаційно-забезпечувальна діяльність, яка здійснюється шляхом придбання (засвоєння), накопичення, упорядкування, систематизації і відновлення знань з метою задоволення пізнавальних потреб особистості для здійснення різноманітних видів діяльності. Самоосвіта особистості детермінована соціально-економічними чинниками, характером і змістом праці, творчим і інтелектуальним потенціалом особистості. Спонукальними силами самоосвіти виступають професійно-трудові, матеріальні, соціально-статусні і духовні інтереси особистості.

Знання людина одержує не тільки за допомогою письмового тексту, але і тексту як одного із джерел одержання інформації, знань яким є природне і соціокультурне середовище, фрагменти навколишнього світу, сама людина в її біологічному, соціальному і духовному вимірах. Тому сутність самоосвіти розуміється як технологія роботи з різноманітного роду текстами і виявляється в прийомах, методиках, засобах одержання, опрацювання, систематизації, відновлення і використання інформації, знань, вона пов'язана з процедурами самопізнання, самоаналізу, самооцінки, саморегуляції і самореалізації.

Самоосвіта є цілісним комплексом процесів і засобів формування особистості, задоволення її всебічних пізнавальних і духовних потреб, розкриття і розвитку її задатків і можливостей. Вона є специфічним інформаційно-забезпечувальним видом діяльності, технологією роботи з різноманітного роду текстами, системою відновлення, розширення і поглиблення раніше отриманих знань, засобом вторинної соціалізації, індивідуалізації, саморозвитку, самовдосконалення, самореалізації і самоконструювання особистості. У відповідності до соціального статусу і соціальних ролей особистості самоосвіта поділяється на професійну, політичну, правову, економічну, релігійну, художньо-естетичну, етичну, загальнокультурну та інші.

Роль самоосвіти в житті особистості і суспільства визначається властивими їй соціальними функціями (загальноосвітньої і професійної підготовки, загальнокультурного розвитку, оптимальної організації вільного часу, адаптивну, компенсаторну, амортизаційну, терапевтичну і функцію навчання принципам і навичкам самоосвітньої діяльності), що реалізуються в їх єдності і дозволяють оптимально вирішувати перспективні, довгострокові, короткострокові, ситуаційні й одиничні суспільно й індивідуально значимі завдання.

Аналіз самоосвіти особистості в контексті конкретно-історичних типів культур показав, що на різних етапах суспільного розвитку формувалися і домінували різноманітні технології, стратегії і моделі самоосвіти особистості. Становлення технологій відбувається ще в культурі доцивілізаційного періоду. У цей період зародились комунікативна технологія як аспект міжособистісних відносин і технологія самоосвітнього читання як читання тексту природної реальності. В культурі доіндустріального та індустріального періоду ці технології набувають розвитку завдяки зародженню писемності і, надалі, книгодрукуванню. В культурі інформаційного суспільства розвиток і трансформація технологій самоосвіти особистості відбувається завдяки комп'ютерним технологіям і телекомунікаціям. Розвиток культури спричинив становлення та розвиток стратегій самоосвіти. У доцивілізаційний період з'явилась колективоцентрична стратегія, в культурі доіндустріальної цивілізації - релігійна, культуроцентрична і антропоцентрична, в культурі індустріальної - техноцентрична, екоцентрична, соціоцентрична, в культурі постіндустріальної - індивідоцентрична. Розвиток стратегій вплинув на диференціацію моделей самоосвіти особистості за духовними, класовими, статусними, соціально-економічними, професійними, кваліфікаційними і іншими соціокультурними характеристиками. Автор доводить, що самоосвіта особистості пройшла шлях від одиничних проявів до масових, від однобокості до багатобічності.

У роботі подано концепцію самоосвіти особистості, визначені основні завдання та напрями реалізації цієї проблеми в Україні, що сприятиме подальшому розвитку вітчизняного освітянського простору та вирішенню низки соціальних проблем.

ПУБЛІКАЦІЇ

Лозовой В.А., Бурлука Е.В. Самообразование личности как необходимость и ценность /Бурлука Е.В., Лозовой В.А. //Вчені зап. Харк. гуманітарн. ін-ту «Нар. укр. акад.». - Харків: «Око», 2001. - т. 7. - С. 61 - 66.

Бурлука Е.В. Самообразование как средство социализации и самореализации личности // Наук. вісник. Серія «Філософія» /Харк. держ. пед. ун-т ім. Г.С. Сковороди. - Харків: «ОВС», 2001. - Вып. 9. - С. 93 - 98.

Бурлука О.В. Самоосвіта в докласовому суспільстві як засіб соціокультурної інтеграції // Наук. вісник. Серія «Філософія» /Харк. держ. пед. ун-т ім. Г.С. Сковороди. - Харків: «ОВС», 2002. - Вып. 10. - С. 74 - 79.

Бурлука О.В. Самоосвіта як соціокультурне явище в постіндустріальному суспільстві // Наук. вісник. Серія «Філософія» / Харк. держ. пед. ун-т ім. Г.С. Сковороди. - Харків: «ОВС», 2002. - Вып. 13. - С. 119 - 126.

Лозовой В.А., Бурлука Е.В. Самообразование как социальная проблема //Структура освіти в регіоні: проблеми оптимізації (матеріали міжнародної науково-практичної конференції 12 - 14 грудня 1996 р.). - Харків: «Авеста». - 1996. - С. 48 - 50.

Бурлука Е.В. Самообразование в развитии духовного потенциала личности /Материалы международной науч.-практич. конф. «III тысячелетие: гармония человека, общества и природы» (г. Чугуев 20 - 21 декабря 1996 г.). - Харьков: ЗАО «Харьковская типография № 16» - 1996. - С. 96 - 97.

Бурлука Е.В. Самообразование как важнейший фактор развития культуры личности //Культура у філософії ХХ століття: Матеріали ІV Харківських міжнародних Сковородинівських читань. - Харків: Ун-т внутр. справ. - 1997. - С. 286 - 288.

Бурлука Е.В. Самообразование - социокультурная проблема современности //Інженерна освіта на межі століть: традиції, проблеми, перспективи (до 115 річниці Харківського державного політехнічного університету): Праці міжнародної науково-методичної конференції 28 - 30 березня 2000 р. - Харків: ХДПУ, 2000. - С. 67 - 69.

Бурлука Е.В. Самообразование как форма непрерывного образования // Університетська освіта України ХХІ століття: проблеми, перспективи, тенденції розвитку: матеріали міжнародної науково-практичної конференції 15 - 16 грудня 2000 р. - Харків, 2000. - С. 146 - 147.

Бурлука О.В. Самоосвіта у процесах соціалізації та індивідуалізації // Економічне, політико-правове і духовне життя в Україні та розвиток особистості: Матеріали наук. конф. за підсумками виконання комплексної цільвої програми (м. Харків, 12 - 13 квітня 2001 року). - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2003. - С. 129 - 133.

Бурлука О.В. Самоосвіта особистості в інформаційному суспільстві // Основи духовного життя українського суспільства та розвиток особистості: матеріали наук. конф. за підсумками виконання комплексної цільової програми (м. Харків, 11 - 12 жовтня 2004 р.). - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2004. - С. 105 - 108.

Размещено на Allbest.ru