Творення еко-майбутнього в контексті глобалізації: проблеми керування та перспективи розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктор філософських наук

09.00.09 - філософія науки.

Творення еко-майбутнього в контексті глобалізації: проблеми керування та перспективи розвитку

Толстоухова Анатолія Володимировича

Київ 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії та методології науки філософського факультету Київського національного університет імені Тараса Шевченка. Наукові консультанти: доктор філософських наук, професор

Кисельов Микола Миколайович, Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, провідний науковий співробітник.

доктор філософських наук, професор Сидоренко Лідія Іванівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри філософії та методології науки.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор, академік НАН України, Кремень Василь Григорович, президент АПН України.

доктор філософських наук, професор Кримський Сергій Борисович, Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, провідний науковий співробітник.

доктор філософських наук, професор Кулініченко Валентин Леонідович, Київська медична академія післядипломної освіти імені П.Л. Шупика, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін.

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти НАН України, м. Київ.

Захист відбудеться 27 вересня 2004 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.17 у Київському національному університеті мені Тараса Шевченка за адресою: 01033, вул. Володимирська, 60, ауд. 327.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, вулю Володимирська, 58).

Автореферат розісланий 26 серпня 2004 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Л.О. Шашкова

1. Загальна характеристика роботи

постіндустріальний екологічний влада людський

Актуальність теми дослідження. Аналіз проблемного поля, яке породжується буттям суспільства в умовах глобальної кризи, потребує осмислення як у ракурсі викликів людському існуванню, так і з точки зору формування цілісного науково-теоретичного бачення сутності глобалізації та шляхів досягнення людством екологічно сприятливого майбутнього - еко-майбутнього. Таким чином, окреслена проблематика є вельми актуальною для сучасної філософії науки.

Осмислення проблематики глобалізаційних процесів у сучасному світі нерозривно пов'язане зі становленням нової наукової картини світу. Саме завдяки розвитку постнекласичної науки та дослідженню її світоглядних засад уможливлюється ефективний філософський та міждисциплінарний розгляд характерних рис сучасного постіндустріаль-ного суспільства та процесів творення еко-майбутнього людства. Новітня парадигма філософії науки дозволяє також поставити питання про творення екологічно сприятливого майбутнього людства як про процес, що залежить як від розвитку сфери наукового розуму, так і від конкретних практичних дій кожної окремої людини.

Треба зауважити, що популярність глобалізаційної проблематики створює потужний фон перешкод, який заважає її науковому вивченню. Цілісного уявлення про феномени глобалізації так і не склалося. Наукове знання у цій області виявилося дисциплінарно роздробленим. Погляди вчених з приводу глобалізації достатньо суперечливі. Тому сьогодні мова має йти про фундаментальні проблеми, ретельне вивчення яких тільки починається. Воно обіцяє вивести нас на новий рівень бачення сьогодення, майбутнього і минулого.

Чим більшою мірою регіони світу стають взаємозалежними, тим більш вони стають і взаємовразливими: глобалізація багаторазово підсилює ризики. Серед значного комплексу проблем, розв'язання яких вимагає об'єднання зусиль усього людства, однією з найактуальніших, безперечно, є проблема стану навколишнього середовища. Сьогодні він настільки тривожний, що ставить під сумнів можливість виживання людства як високорозвиненого культурного співтовариства. У цьому впевнена переважна більшість відомих учених і політичних діячів (М. М. Амосов, В. Г. Бар'яхтар, А. Гор, М. С. Горбачов, Ф. М. Канак, М. М. Кисельов, В. А. Кордюм, Г. Коль, В. Г. Кремень, С. Б. Кримський, Ф. Міттеран, Д. Медоуз, М. М. Моісеєв, Л. І. Сидоренко, Е. Тоффлер, Дж. Форрестер та ін.).

Світ стає все тіснішим. Простір суспільного буття ущільнюється, стає більш однорідним. Глобалізація докорінно перетворює людське особисте та суспільне буття. Вона стискає час і простір, відкриває кордони, дозволяє встановити контакти у будь-якій точці земної кулі, змінює зміст різних видів діяльності, звичні основи життєустрою, вимагає нових форм управління суспільними процесами.

На сучасному етапі ліберальний проект виявився найбільш життєздатним, але історія на цьому не закінчується. Попри переконливі переваги, лібералізм має свої слабкості й вади, які не дозволяють йому стати конститутивною основою глобального світу. Глобалізація - це скоріше відтворення потреби світового співтовариства у період найгострішої кризи сучасної цивілізації відновити авторитет і вітальну силу ідеї колективної відповідальності людини й людства за збереження цілісності та єдності життя на планеті заради еко-майбутнього. Використавши усі засоби “примусу” до природи, свободи, прогресу, сучасне суспільство, здається, впритул підійшло до ідеї діалогу культур і цивілізацій, як до єдиного дійсно гуманного засобу вирішення протиріч, суперечок і конфліктів. Глобалізація, на думку автора, є історичним шансом для відродження великої ідеї гуманізму. Глобалізація буде настільки благом для світового співтовариства, наскільки вона зуміє акумулювати у собі прагнення людства вижити, і не продовжувати весь час виживати, але жити гідним людським життям. Наступив саме той час, коли ця потреба стає усвідомленою необхідністю й отримує реальну можливість перетворитися на провідну тенденцію всесвітньо-історичного розвитку, виступити фундаментом нової парадигми науково-теоретичного світобачення. Отже, глобалізаційна проблематика формує важливий пласт предмету філософії науки.

Основну ідею даного дослідження можна сформулювати таким чином: загальна взаємозалежність суб'єктів світу, що існують в умовах глобалізації, може бути осмислена з позицій постнекласичної науки як суттєва характеристика нелінійного розвитку, який веде до виникнення взаємовиключних перспектив у момент біфуркації - загальний прогрес та процвітання або нові фатальні небезпеки. Таке осмислення дозволяє методологічно обґрунтувати необхідні стратегії керування, нові імперативи влади, всі рівні якої мають бути перетворені на засадах практичної філософії, щоб забезпечити прийдешньому поколінню справжнє еко-майбутнє.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалась у межах комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України”, НДР № 01БФ041-01 “Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть” філософського факультету; а також у межах планової теми Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України “Взаємозв'язок природознавчих та соціогуманітарних чинників формування екологічної свідомості” (НДР № 0101U001478).

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є розробка філософсько-світоглядних засад керування процесами людської діяльності, як передумови досягнення еко-майбутнього. Постановка даної мети обумовлює необхідність розв'язання наступних дослідницьких завдань:

- з'ясувати специфічні риси сучасного постіндустріального суспільства;

- вивчити вплив сфери наукового знання на сучасні соціальні процеси;

- дослідити феномен глобалізації та його вплив на форми та зміст соціальної діяльності людини;

- розглянути проблему влади й владних відносин у плані керування людською діяльністю;

- встановити специфічні особливості трансформації влади за доби постіндустріального суспільства;

- визначити причини сучасної екологічної кризи в контексті управління діяльністю людини;

- розглянути співвідношення екологічної кризи та кризи наукового розуму;

виявити можливі шляхи формування еко-майбутнього;

дослідити засади, необхідні для виходу з кризового становища та досягнення еко-майбутнього.

Об'єкт дослідження: процес становлення еко-майбутнього людської цивілізації.

Предмет дослідження: особливості керування, яке спрямоване на формування еко-майбутнього світу, що глобалізується.

Методи дослідження. Методологічним підґрунтям дисертаційної роботи виступають дослідження у галузі філософії науки, методології соціальної філософії та філософії політики таких вітчизняних і зарубіжних учених як Е. Агацці, В. П. Андрущенко, В. І. Аршинов, У. Бек, Д. Белл, І. Валлерстайн, В. Гьосле, І. С. Добронравова, В. Л. Іноземцев, Ф. М. Канак, В. В. Кизима, М. М. Кисельов, В. Г. Кремень, С. Б. Кримський, В. Л. Кулініченко, Т. Кун, І. Лакатос, В. С. Лук'янець, В. C. Лутай, М. М. Моісеєв, О. С. Панарін, М. В. Попович, І. Пригожин, Р. Робертсон, Л. І. Сидоренко, В. С. Стьопін, В. Г. Табачковський, В. І. Толстих, П. Фейєрабенд, С. Хантінгтон.

Основними методами дисертаційного дослідження виступають діалектичний, герменевтичний, компаративний, структурно-функціо-нальний. За допомогою діалектичного методу проаналізовано динаміку історичного розвитку людського суспільства та специфічні особливості сучасного етапу цього розвитку; досліджено сутність феномена глобалізації та фундаментальних протиріч постіндустріального суспільства. За допомогою структурно-функціонального методу здійснено аналіз структури владних відносин в сучасному суспільстві. На основі герменевтичного методу проведено дослідження специфіки управління процесами самоорганізації за умов складності в сучасному світі. За допомогою компаративного методу здійснено порівняльний аналіз можливих стратегій та варіантів побудови майбутнього людської цивілізації.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації обґрунтована нова концепція філософського бачення еко-майбутнього, теоретико-методологічних та практично-функціональних шляхів його досягнення. На засадах постнекласичної парадигми визначено співвідношення сучасних глобалізаційних процесів та екологічних перспектив людства як нелінійного процесу самоорганізації, що передбачає діяльність владних структур, “керуючого розуму” людини у відповідності з якісно новим типом світовідношення. Одержані результати конкретизуються в наступних положеннях:

- обґрунтовано необхідність методологічно розрізняти глобалізацію як об'єктивне явище, обумовлене в першу чергу процесом соціального та науково-технологічного розвитку людства, і глобалізацію як політичну стратегію неолібералізму, що дозволяє окремим багатим країнам керувати цим процесом у власних інтересах та розбудовувати суто моноцентричний світ;

- доведено, що постіндустріальному суспільству притаманне глибоке протиріччя, пов'язане з об'єктивною потребою здолати утилітарно-завойовницькі й споживацько-гедоністичні настанови людського світосприйняття та діяльності. Розв'язання цього протиріччя можливе на засадах перетворення культури (у широкому сенсі) на домінуючий фактор суспільного розвитку; приходячи на зміну економо- чи техноцентризму, нова парадигма культурного домінування здатна стимулювати розвиток усієї духовно-мотиваційної сфери діяльності, сприяти підвищенню статусу цінностей у процесі становлення нової цивілізації еко-майбутнього. Зокрема, інструментальне відношення людини до природи має змінитися на таке, в якому природа й соціум будуть гармонійно доповнювати один одного;

- визначено, що специфіка процесів глобалізації у сучасному світі має не тільки позитивні, а й негативні аспекти. Не лише більша частина планети вперше виявилася охопленою єдиним типом господарської системи, але й вперше ризики, пов'язані з людською діяльністю, починають виступати як глобальні ризики. Людство стає взаємопов'язаним єдиною для всіх глобальною загрозою - загрозою екологічною, яка й виконує роль спільного знаменника, фактора, що здатний інтегрувати окремі роз'єднані елементи сучасного світу, поєднати їх у намаганнях створити для людства еко-майбутнє. Глобальна екологічна криза виступає смисловим осереддям усіх глобалізаційних процесів в сучасному світі;

- доведено, що причина глобальної кризи полягає передусім у тому, що сучасні способи управління, які базуються на лінійній науковій парадигмі, є неадекватними наявному стану розвитку людської культури. Означена криза проявляється в тому, що традиційні суспільні інститути стоять сьогодні перед проблемою втрати важелів контролю над навколишнім соціоприродним середовищем;

- виявлено, що криза у сфері керування процесами людської діяльності пов'язана з радикальними змінами у стратифікації владних відносин. Сучасна неоліберальна глобалізація призводить до зрощування ділової й політичної еліти, влада прямо переходить до представників великого бізнесу або концентрується в руках політичних угруповань, які підзвітні економічним суб'єктам і фактично непідконтрольні громадянському суспільству. Персональна влада, яка ґрунтується тією чи іншою мірою на інтересах конкретних індивідів, перетворюється на безособову владу транснаціональних корпорацій, владу абстрактного типу, позбавлену ціннісного виміру та відношення відповідальності;

- встановлено, що глобалізаційні процеси трансформують як традиційну сутність феномена влади, так і зовнішні форми її репрезентації. Суттєвою рисою постіндустріальної (інформаційної) доби розвитку суспільства виступає когнітивізація владних відносин. Інформація та наукове знання стають безпосередньою продуктивною силою, монополізуються. Керування, що спирається на знання, виявляється найефективнішою формою керування в умовах глобального світу. Когнітивізація влади не лише виступає причиною змін в ієрархії владних стратифікацій, а й є результатом становлення нових форм соціального управління за доби глобалізації;

- доведено, що за умов складності сучасного світу безпосереднє традиційне управління виявляється малоефективним. Завдяки когнітивізації влади той, хто володіє знанням, отримує можливість керувати глобальними процесами не безпосередньо, а шляхом непрямої дії лише на окремі точки біфуркації в розвитку складних соціальних систем. Зовні це постає як видимість самоорганізації, самоуправління, що приходить на зміну традиційному управлінню. Насправді, це є свідченням того, що влада перетворюється не лише на безособову, але й на анонімну - справжні суб'єкти когнітивної влади можуть залишатися поза завісою;

- обґрунтовано, що глобальна криза сучасності, у тому числі й криза регулювання людської світоперетворюючої діяльності, виступає проявом загальної кризи наукового розуму, кризи смислового ядра всієї техногенної цивілізації з її активізмом, що заповзято перетворює світ. Непевне становище людини у ситуації неоднозначності, складності не піддається адекватній раціональній реконструкції. Криза наукового розуму в його класичному варіанті демонструє необхідність переорієнтації людської діяльності, розвитку сфери практичної філософії на засадах постнекласичної, самоорганізаційної наукової парадигми;

- доведено, що вихід з глобальної кризи знаходиться на шляху до нового світогляду, заснованого на неантропоцентричному ставленні до світу. Становлення такого світогляду неможливе без перетворення сфери влади усіх рівнів на засадах практичної екологічно орієнтованої філософії. Пріоритетність екологічних імперативів при прийнятті владних рішень виступає основною умовою досягнення екологічно сприятливого для людства майбутнього. До ознак цивілізованої держави необхідно додати ще одну: соціальна й демократична правова держава повинна стати також і державою екологічною.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження є важливими для подальшого філософського осмислення сучасної наукової парадигми, для визначення світоглядних засад, необхідних для становлення еко-майбутнього в умовах постіндустріального світу, що глобалізується. Результати дисертаційного дослідження можуть бути широко використані у процесі визначення стратегії державної екологічної політики, у розробці державних науково-технічних програм, спрямованих на системне вивчення наявної кризової ситуації з метою прогнозування її розвитку та управління нею, у підготовці проектів законів України та рішень Кабінету Міністрів України з екологічних питань. Результати дисертаційного дослідження також можуть бути використані при розробці нормативних курсів та спецкурсів для студентів вищих навчальних закладів: “Філософські проблеми екології”, “Соціальна екологія”, “Екологічна культура”, “Екологічна політика”.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є результатом самостійної дослідницької роботи здобувача, яка проводилась ним у 1999-2004 роках. Висновки і рекомендації, у тому числі й ті, що характеризують наукову новизну, одержані автором особисто. Розробки співавторів, з якими були підготовлені окремі монографії та статті, у дисертації не використовувались.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження склали зміст виступів здобувача на наступних всеукраїнських та міжнародних наукових конференціях і симпозіумах: “Кантівські читання” (м. Київ, 2000), VII Харківські міжнародні Сковородинівські читання “Практична філософія і правовий порядок” (м. Харків, 2000), “Людина і культура в умовах глобалізації” (м. Київ, 2001), “Філософія і суспільство східнослов'янських народів: історія і сучасність” (м. Київ, 2001), “Дні науки” (м. Київ, філософський факультет Київського університету імені Тараса Шевченка, 2002), “Образы мира на заре нового тысячелетия” (м. Київ, 2002); на засіданнях і теоретичних семінарах відділу філософських проблем природознавства та екології Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України, на засіданнях і теоретичних семінарах кафедри філософії та методології науки філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Окремі результати дисертаційного дослідження також покладено в основу виступів автора у пресі, на радіо й телебаченні. Матеріали дисертаційної роботи були використані здобувачем при підготовці наступних законодавчих актів: проекту Закону про екологічний аудит (2002, № 1092); проекту Закону про сільський еко-туризм (2002, № 1311); проекту Постанови про прийняття за основу проекту Закону України про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань мисливського господарства та полювання, охорони, використання і відтворення тваринного світу (2002, № 2121/ІІ); проекту Постанови про Рекомендації парламентських слухань “Підтоплення землі в Україні: проблема та шляхи подолання” (2003, № 3106).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладені автором у 25 публікаціях, з них монографій - 4, у тому числі індивідуальних - 1; статей у наукових фахових виданнях - 17, інших статей - 4.

Структура та обсяг дисертації обумовлені логікою розв'язання поставленої мети дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Основна частина роботи будується у відповідності з поставленими завданнями. У першому розділі проводиться аналіз дослідницької літератури, присвяченої темі дисертації, та робиться висновок щодо стану розробки проблеми. У другому, третьому та четвертому розділах детально розглядаються відповідно феномени постіндустріального суспільства, влади та еко-майбутнього. Основний обсяг дисертаційної роботи - 367 сторінок, список використаних джерел складається з 318 найменувань на 26 сторінках.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, розкриваються об'єкт, предмет, мета і завдання дисертаційної роботи, її методологічні засади, визначається наукова новизна дослідження, відображається теоретичне і практичне значення та форми апробації результатів дисертаційної роботи.

У першому розділі “Відображення глобальних проблем у філософських концепціях сучасності” проаналізовано стан розробки проблеми, що вивчається, розглянуто концепції сучасних вітчизняних та іноземних авторів, які займаються дослідженнями у межах тематики, окресленої визначенням предмета даної дисертаційної роботи, та доведена необхідність подальшої розробки проблематики керування процесами творення еко-майбутнього в контексті світу, що глобалізується.

Відзначається, що стан, у якому знаходиться сьогодні людська цивілізація, істотно відрізняється не лише від традиційного типу суспільства, а й від його індустріального різновиду, що був характерний для більшості людства на протязі останніх кількох століть. Виникають нові форми праці, комунікацій, взаємин у межах людських співтовариств. Одне спільне слово, що вживається для позначення динамічного стану цивілізації сьогоденного людства, - це глобалізація. Глобалізація - це процес перетворення людства на інтегральне ціле. Людська історія стає єдиною: все, що відбувається у житті окремих країн і народів, резонує на всю земну кулю.

Разом із тим, як підкреслено, цей термін досить часто отримує зовсім протилежне смислове навантаження у різних концепціях, існуючи у безлічі інтерпретацій - від демонічної до ідеалізованої. Дисертант зазначає, що переважна більшість західних дослідників, таких як І. Валлерстайн, Дж. Маклін, Р. Робертсон, М. Уотерс, розглядають феномен глобалізації з боку економоцентризму, як нівеляцію границь між соціальними й культурними системами. Але, як доводиться в розділі, у такому плані глобалізація виступає не як даність, а скоріше як “обіцянка” щодо майбутнього. Крім того, подібний економоцентричний підхід може привести до ототожнення глобалізації з вестернізацією, до недооцінки локальних процесів, до спрощеного розуміння глобалізації як планетарної експансії ідеології неолібералізму та ринку. Відзначається, що саме такий не досить адекватний підхід до розгляду глобалізаційних процесів спричиняє різке їх неприйняття у формі антиглобалізму.

Критичне осмислення однобічного економоцентричного підходу до розуміння глобалізації починається з другої половини 1990-х років і приводить до розгляду глобалізаційних процесів у більш широкому суспільному аспекті: культурних, адміністративних, політичних та інших складових глобалізації (в роботах П. Хоукена, А. Ловінса, Дж. Андерхілла, П. Кеннеді, С. Б. Кримського, В. Б. Кувалдіна, В. Л. Іноземцева, В. І. Толстих). У розділі доводиться необхідність інтерпретації культурної розмаїтості світу як органічної функціональної особливості процесу глобалізації. Проте, такий плідний та привабливий сценарій майбутнього виглядає сьогодні менш реальним, ніж інший - сценарій цивілізаційної гегемонії Заходу, гомогенізації різноманіття культур світу, що витікає з процесів глобалізації.

У розділі показується, що реальна перспектива перетворення майбутнього глобального світу у світ однополярної, владної гегемонії однієї або декількох країн над усім іншим людством визначається тим, що одним з основних результатів глобалізаційних процесів є становлення глобальної влади, яка самозатверджується явочним порядком та співіснує поруч із традиційними політичними інститутами й механізмами, претендуючи на їхнє заповнення та заміщення. Поряд зі звичними легітимними формами міжнародної й державної політики у світовому співтоваристві складається свого роду надвлада, яка змінює всю конфігурацію діючих у світі сил і владних відносин. Вона виникає нібито спонтанно та спирається на матеріальну силу транснаціональних компаній, їхнє інформаційне панування й технологічну міць. Це постійно виникаюче й відтворюване протиріччя між двома фундаментальними основами світоустрою - принципом державного суверенітету, що втілюється національними державами, з одного боку, та глобалізацією економічних, культурно-ідеологічних і політичних процесів універсальної домінанти людського існування, з іншого, - залишається однією з найважливіших характерних рис світової конструкції ХХІ сторіччя. У розділі робиться висновок, що спроби теоретичного вирішення цього протиріччя поки не мають успіху.

Намагання вчених і політичних діячів по-новому дивитися як на позитивні, так і на негативні сторони глобалізації найбільш виразно унаочнюються на прикладі досліджень проблеми керування глобалізаційними процесами - як зазначається у розділі, такі концепції відрізняються стрімкою еволюцією та великою розмаїтістю. Доводиться, що пошук нових механізмів управління соціальними процесами - одна з актуальніших проблем глобалізації, яка є предметом дослідження багатьох вчених світу. Відхід від колишніх спрощених уявлень про формування всесвітнього співтовариства шляхом винесення на глобальний рівень найважливіших інститутів та регулюючих механізмів найбільш “передових” (західних) суспільств, і в першу чергу США, приводить до розуміння того, що перенесення дій окремих західних інститутів і механізмів управління в інші країни дає зовсім непередбачені результати; часто ці інститути й механізми не стільки перетворюють інше суспільство, скільки самі трансформуються до невпізнання. Про це свідчать роботи таких дослідників як В. П. Андрущенко, О. Б. Вебер, Л. В. Губерський, А. М. Єрмоленко, В. Г. Кремень, С. Б. Кримський, В. С. Лук'янець, О. І. Неклесса, О. С. Панарін, Л. В. Сохань, В. Г. Табачковський, В. І. Толстих, В. І. Шинкарук, П. Бьюкенен, Д. Месснер, Л. Харрісон, С. Хантінгтон.

В умовах складної багатоукладності керованість суспільним розвитком не може здійснюватися простим механічним чином. Тому все більше вчених схиляються до визнання неминучості багаторівневого, різнопланового регулювання. Впровадження світоглядної парадигми, що базується на засадах багатоплановості та поліцентричності, пов'язано з розвитком філософських досліджень сьогоденної наукової картини світу. Як свідчать роботи сучасних філософів науки В. І. Аршинова, В. Г. Буданова, І. С. Добронравової, В. В. Кизими, В. Л. Кулініченка, С. П. Курдюмова, Е. Ласло, В. С. Лутая, Г. Г. Малінецького, О. М. Рубанець, В. С. Стьопіна, І. Пригожина, Г. Хакена, постнекласична парадигма філософії науки виявляється єдино адекватною методологічною основою для дослідження розвитку складних систем, що належать не лише природному, але й соціальному світові, зокрема й для філософського дослідження процесів глобалізації. Разом із тим, у розділі підсумовується, що механізми керування соціальними процесами за часів глобалізації ще знаходяться у стадії розробки, й однозначної відповіді (якщо така можлива взагалі) ще немає.

Дисертант підкреслює, що незалежно від концептуального теоретичного осмислення феномену глобалізації на практиці у світі мають місце певні процеси й тенденції, що ведуть не лише до глобалізації економіки чи культури, а й до глобалізації всіх небезпек, які колись мали локальний характер, і до можливості переростання регіональних криз у глобальну катастрофу, як про це свідчать роботи У. Бека, М. М. Кисельова, С. Б. Кримського, В. І. Толстих. Така катастрофа, як доводиться у розділі, постає насамперед як катастрофа екологічна, що уможливлюється не в останню чергу завдяки саме процесам глобалізації. Відзначається, що усвідомлення реальної можливості подібної катастрофи пов'язане з намаганнями осмислити глобальні проблеми сучасного світу з точки зору майбутнього, точніше, того сценарію майбутнього, який виступає найбільш привабливим для людства, - еко-майбутнього.

У розділі зазначається, що індустріальна цивілізація, нестримно грабуючи й знищуючи природу, руйнує фундаментальні основи, на яких тримається як сьогодення людства, так і його еко-майбутнє. Нинішній виток еволюції індустріально-споживчого суспільства, з усіма його антиекологічними цінностями й тенденціями росту, ставить планетарну цивілізацію перед реальною загрозою еко-омніциду, який може реалізуватися вже у першій половині XXI сторіччя, що породжує сьогодні почуття екзистенціальної непевності. Разом із тим, визнання існування вказаних проблем приводить до перетворення екологічної проблематики на один з найпоширеніших предметів дослідження за останні декілька десятків років.

У розділі визначається, що саме усвідомлення важливості екологічних проблем виступає результатом глобалізації. Ці проблеми, що постають як наслідок індустріального забруднення та переспоживання, рівною мірою стосуються усіх громадян нашої планети, незалежно від рівня індустріального розвитку кожної окремої країни. Завдання збереження природного середовища, оздоровлення екологічного стану, побудови еко-майбутнього - це те, що об'єднує, чи, принаймні, повинно об'єднати, усіх представників людської цивілізації. Дисертант вважає, що саме глобалізація в економічній та суспільній сферах уможливлює усвідомлення єдності світової спільноти та людської співвідповідальності за екологічне майбутнє. Таке усвідомлення виступає також і причиною того, що з науки, зі сфери лише пізнавально-теоретичної діяльності людини екологія перетворюється на практичну дисципліну, на заклик до активної діяльності, на певний різновид ідеології та світогляду.

Дисертантом проводиться ретельний розгляд філософських концепцій, що прагнуть осмислити проблематику екології як у теоретичних, так і у практичних її аспектах. У роботах А. Швейцера, П. Тейяра де Шардена, В. І. Вернадського, К. Е. Ціолковського, П. О. Флоренського, М. М. Холодного, І. Т. Фролова, М. Ф. Тарасенка, М. М. Кисельова, Ф. М. Канака, В. С. Крисаченка, І. В. Огородника, Л. І. Сидоренко, Т. В. Гардашук, М. М. Моісеєва, Р. С. Карпінської, А. О. Горєлова, Л. В. Василенко, В. О. Кутирьова, Ф. І. Гіренка, В. І. Данілова-Данільяна, К. С. Лосєва, В. Г. Бганби-Церери, О. М. Буровського, А. Нейса, А. Дренгсона, Л. Уайта, Б. Каллікотта, Р. Атфілда представлені різноманітні спроби побудувати філософсько-світоглядні засади вирішення глобальних екологічних проблем, переосмислити відношення людини та суспільства до природного світу, визначити умови для формування еко-майбутнього.

Дисертант акцентує увагу на різних підходах до розробки означеної проблематики, що запропоновані представниками різних культурних традицій. Першу групу утворюють прибічники екологізму - переважно західні вчені та мислителі. У монографіях, документах з екологічних проблем, в ідеологічних програмах громадських екологічних рухів, що тяжіють до такого підходу, пріоритет віддається збереженню біосфери, природної рівноваги; з цієї головної мети виходять при формулюванні тих засад, які, на думку авторів, мають сприяти досягненню визначеної мети, - різноманітні заходи щодо охорони дикої природи, скорочення чисельності населення, обмеження потреб і т. д. Усе частіше лунають заклики відмовитися від ідеї прогресу, від допомоги бідним країнам, від культурного та соціального розвитку людства. Але, як показує дисертант, екологічна проблема не зводиться до питання про збереження дикої природи, а потребує всеохоплюючого комплексного розв'язання з урахуванням сутності людини, яка не може бути зведена лише до однієї зі складових біосфери.

Альтернативний погляд на вирішення екологічних проблем пропонують вітчизняні дослідники, зокрема послідовники філософії космізму. Поняття “космосу”, на відміну від “довкілля” екологістів, є більш широким, більш глобальним, більш онтологічним. Відзначається, що космістська традиція виступає й більш гуманістичною, залишаючись орієнтованою на людину, - дисертант доводить, що лише людина може виявитися здатною вирішити глобальні екологічні проблеми, а не біосфера чи природа як така. Проте, і ця світоглядна традиція не позбавлена певних крайнощів, що спричиняють у деяких дослідників захоплення космічним пафосом, який заважає тверезому відношенню до конкретних проблем нашого світу. Разом із тим, як відзначається у розділі, крайнощі альтернативних традицій можуть бути подолані на основі осмислення сучасних наукових підходів. Нові природничонаукові міждисциплінарні дослідницькі програми, такі як синергетика, також можуть сприяти становленню еко-майбутнього, уможливлюючи адекватний погляд на екосистему як на складну людиномірну систему, що самоорганізується.

Дисертант звертає увагу на такий прояв практичного характеру екологічної проблематики як формування національних та міжнародних екологічних організацій - політичних партій та суспільних рухів. Проте, як свідчить аналіз ідеологічних програм та конкретної практичної діяльності таких угруповань, їх формування у переважній більшості випадків не приводить до відчутних результатів, оскільки подібні організації, як правило, або використовують моду на екологічні ідеї у кон'юнктурних цілях, з метою здобуття політичної влади, або ж тяжіють до екологізму та біоцентризму, приймаючи екстремістські форми “зеленого тоталітаризму”.

У результаті аналізу сучасних філософсько-світоглядних концепцій, присвячених осмисленню екологічних проблем та пошуку адекватних стратегій управління процесами творення еко-майбутнього, які відбуваються у сьогоденному світі, та намаганнями впровадження нового екологічного світогляду, дисертант робить висновок, що переважна частина таких теоретичних розробок залишається майже безрезультатною. З професійної точки зору такі спроби або еклектично сформовані з фрагментів різних концепцій та традицій, або ж побудовані за принципом абсолютизації якогось одного, зазвичай, класичного наукового, підходу, що механічно розповсюджується на всю сферу людського світобачення. У будь-якому разі екологічна проблема залишається невирішеною на такому фундаментальному рівні, хоча наявність багатоманітності розглянутих спроб її розв'язання залишає надію на можливість сприятливого майбуття.

У другому розділі “Постіндустріальне суспільство: філософія та наука”, який містить чотири підрозділи, досліджено проблеми культури глобалістського мислення, глобалізації як когнітивізації, кризи наукового розуму та науки як сфери практичного розуму.

У розділі акцентується увага на тому, що з філософсько-світоглядних позицій надзвичайно важливою особливістю глобалізації є те, що вона породжує особливу наукову мову, новий світогляд, нетрадиційну культуру соціально-гуманітарної думки, своєрідну аналітику глобалізму. Зазначається, що осмислення окресленої проблематики у контексті цієї аналітики сприяє формуванню передумов, необхідних для розуміння сучасних соціальних процесів, кризових явищ, проблем, які є наслідками процесів глобалізації.

Звертається увага на те, що культура, яка формується у рамках соціального дискурсу глобалістського мислення, має стати адекватною викликам нової епохи. Необхідність цього обумовлена, насамперед, нагальною потребою розробки ефективних методів послаблення екзистенціальних ризиків, сполучених із реалізацією проектів планетарних перетворень, для інтенсифікації пошуків шляхів виходу з нинішньої кризової ситуації.

Далі підкреслюється, що, породжуючи свою власну мову, якою спілкуються її носії, культура глобалістського мислення розгортає у багатомірному лінгвістичному просторі своєрідну сіть соціальних дискурсів (когнітивних, методологічних, ідеологічних, політичних та ін.). Ця культура не тільки використовує й удосконалює дедалі могутніший арсенал специфічних концептуальних засобів глобального науково-теоретичного уявлення світу, а й нарощує міць аналітики глобалізму, що є характерною рисою сучасних соціально-гуманітарних досліджень.

Дисертант зазначає, що головні поняття мови цієї нової культури глобалістського мислення - “глобалізація”, “глобальний контекст”, “глобальна інформаційна революція”, “влада”, “еко-середовище”, “еко-ризик”, “еко-майбутнє” - перетворилися на своєрідні маркери нашої епохи - епохи глобального руйнування навколишнього середовища. Вони віддзеркалюють не тільки радикальну діагностику ХХІ сторіччя, а й стратегічний вектор діючих нині кардинальних трансформацій світоустрою; ці поняття акцентують увагу дослідників на тому, що багато процесів, які відбуваються у світі, що нині формується, не локалізуються у межах певної окремої національної держави, регіону, материка. Під впливом загальнопланетарних мереж, що зв'язують між собою різноманітні економічні, фінансові, інформаційні інститути, служби й комунікації, стають прозорими практично усі міждержавні кордони. Процеси, що відбуваються у світі, у найкоротший термін стають транснаціональними, загальними, надетнічними, глобальними. Вибух інтересу, який спостерігається нині, до таких процесів, до практики “створення всесвітності”, планетарного життєустрою, до сучасних стратегій узагальнення знань про глобальну еволюцію нашої планети як єдиного космічного, геологічного, біогенного й антропогенного процесу, стимулюється усвідомленням того, що у XXI сторіччі глобалізація перетворюється на найвпливовішу економічну, технологічну, інформаційно-культурну реальність.

Дисертант стверджує, що конструктивною основою для розуміння глобального світу, який формується, є діалектична єдність процесів інтеграції і автономізації, які діють паралельно й одночасно в існуючих спільнотах, суспільних інститутах і сферах людської діяльності. Сьогодні доцільно говорити тільки про якісну перевагу, тобто про більшу еволюційну складність певних структур “глобального порядку” у порівнянні з еволюційною складністю “фрагментарних” структур - етнокультур, кланів, корпорацій, націй, класів тощо. Такий підхід дозволяє більш точно й продуктивно вирішити дилему співвідношення економічних і соціокультурних факторів процесу глобалізації. Єдність як однаковість (уніфікованість) норм, цінностей, способів дій і поведінки, можливо, до певного моменту й може стимулювати економічний та технологічний прогрес, але не дає розвиватися прогресу культурному. Принципом розвитку цієї сфери є різноманіття, нетотожність національних культур, традицій і цінностей.

Далі підкреслюється, що, розглядаючи процес глобалізації в соціокультурному контексті, важливо враховувати, що практика процесу трансформації викорінює класичне уявлення про лінійний характер розвитку соціуму як одномірного й однозначного переходу від традиційного суспільства до сучасного. Практика реконструкції в умовах глобалізації досить переконливо демонструє, що у процесі засвоєння інструментальних компонентів західної культури, а саме - структури матеріального виробництва, способів трансляції інформації, економічних інститутів, - багато країн відмовляються сліпо копіювати західні політичні інститути, і, разом з тим, вони не схильні позбуватися екзистенціальних начал своєї культури. Незважаючи на це, проблема загрози “вестернізації” способу життя ще залишається актуальною.

Зазначено, що нове суспільство перш за все змінює роль та функції знання. Це - “суспільство інформації”. Постіндустріальний розвиток в економічній сфері означає поступову відмову від виробництва первинних продуктів і перехід до вторинного виробництва. Тобто, якщо сучасному суспільству властиве переважно відтворення матеріальної складової людини, то постсучасному суспільству, напевно, буде характерно відтворення духовної компоненти людини. Постіндустріальне суспільство є суспільством знання у двох смислах, за Д. Беллом: по-перше, дослідження та наукові розробки стають усе в більшій мірі джерелом інновацій, при чому центральне місце займає знання теоретичне; по-друге, соціальний прогрес усе однозначніше вимірюється успіхами в галузі знання.

Дисертант переконаний, що зміна ролі знання в сучасному суспільстві перш за все має своїм результатом певну інверсію системи “знання-влада”. Влада використовує знання як свій інструмент (І. Кефелі). Знання в постіндустріальному суспільстві вимагають значних інвестицій з боку влади. Рентабельність наукових досліджень виступає основним фактором, який визначає пріоритетність їх фінансування. Економічна функція знання стає первинною; усі інші - вторинними, у тому числі й освітня та евристична. Тому вплив влади на визначення пріоритетності напрямів наукових досліджень зростає.

З іншого боку, сучасна влада має потребу в знанні. Тенденція до переважання вторинного виробництва та відтворення духовної сторони людської спільноти свідчить про звернення до так званих постматеріалістичних цінностей (В. Л. Іноземцев). Цінностей, які можуть виступати пріоритетними лише для тих, хто повністю пройшов попередній етап привласнення і вже володіє цінностями матеріальними. Дисертант підкреслює, що постіндустріальне, постматеріалістичне, інформаційне суспільство характеризується деякими змінами класової структури, - але сама соціальна стратифікація залишається. Нові суспільні верстви розрізняються за принципом їх відношення не до засобів промислового виробництва, а за їх відношенням до знання, за мірою їх участі у прийнятті рішень. Потреба влади у знанні виражається у становленні “влади інтелектуалів” - вищих менеджерів та спеціалістів, що займаються відтворенням постматеріалістичних цінностей. Дана група складає найвищу соціальну ієрархію, передусім, у бізнесі, армії, політиці та наукових закладах: це - “технократичний клас”. Новий клас, що утворюється в постіндустріальному суспільстві, є, поки що, “середнім класом” за традиційним майновим розподілом. Але саме цей клас, а не капіталісти, володіє владою та знанням.

Зазначено, що система відношень “знання-влада” має ще один бік розгляду - із точки зору глобально-національного. В умовах, коли інформація та знання стають безпосередньою продуктивною силою, виникає монопольний ресурс, що характеризується абсолютно новими якостями. Виробництво, використання й споживання знань (knowledge economy) на сучасному етапі визначають взаємовідношення розвинених держав із рештою світу. Нерівність між соціальними класами у вигляді поляризації “носії та виробники знань” - “некваліфіковані працівники” поступово перетворюється в ході глобалізації з такої, що характерна для кожної окремої держави, із внутрішньоекономічного явища - на світове. З'являються “країни-технократи” та “країни-пролетарі”.

У розділі звернено увагу на те, що Новоєвропейський розквіт науки є водночас і наслідком становлення світоглядних засад техногенної цивілізації, і фактором, що посилив відчуження людини від природи. Наука обґрунтувала як головну соціальну мету людини підкорення природи, її перетворення та виключне “надприродний” статус людини.

Існуючий класичний образ науки найчастіше мало відповідає її дійсній природі чи ідеї. Одним із парадоксів сучасної кризи науки є падіння її впливу на світогляд людини. Зростає диспропорція між ростом практичної (технічної) й політичної могутності науки, глибиною її проникнення в таємниці світобудови й падінням її значення для світосприйняття людини, для вибудовування нею свого образу світу. Сучасна наука фактично не сприяє подоланню кризи ідентичності, яку переживає сучасна цивілізація. Симптомом цього є те, що найбільш сенсаційні наукові відкриття перестали вирішальним чином впливати на зміну пануючого світогляду. У відриві науки від життєвих інтересів людини П. Флоренський вбачав зворотній бік її сцієнтистських зазіхань на домінування у сфері людських цінностей, підпорядкування собі всіх інших духовних потреб.

Наголошується, що розрив між рівнем пізнання та рівнем осмислення ще більш зростає в результаті проникнення науки в такі сфери реальності, які виходять далеко за межі природного досвіду існування людини у світі, що дає підставу говорити про формування “постлюдської” реальності й “постлюдського виміру світу” (В. О. Кутирьов), в якому, власне, людська реальність складає лише частину реальності, породженої діяльністю людини.

Наука немов повторює той шлях відчуження від людини, який проходить влада, а разом з нею і політика, - виникнувши з певних людських потреб, заради вирішення пов'язаних з ними проблем, вони поступово нібито “забувають” свої джерела та своє призначення й починають розвиватися за своїми власними законами. І тоді справою науки стає задоволення пристрасті дослідження, яке не цікавиться тим, що з цього вийде; так само як і влада, що починає існувати й функціонувати заради самої себе. Це ж відноситься і до техніки, і до політики: їх усе менше займає проблема існування людини, життєві інтереси й потреби якої все більше стають перешкодою на шляху їхнього самодостатнього розвитку. Можна зробити висновок, що чим більше зростає цивілізаційна сила науки як здатності реалізації своїх досягнень, тим глибше стає розрив між наукою й світом людських цінностей. При цьому особливу небезпеку представляє суто зовнішнє, утилітарне засвоєння й використання плодів розвитку науки, настільки притаманне людині техногенної цивілізації.

Підкреслено, що центральним вектором історії всієї західноєвропейської філософії була розбіжність між теоретичною філософією, яка орієнтується на ідеал Істини, і практичною філософією, філософією, що спрямована на ідеал Блага. Цей вектор розвитку визначив не тільки розбіжність між двома модусами Розуму, а й диференціацію основ і регулятивів теоретичного знання від основ і регулятивів етико-практичного знання. Незважаючи на те, що і в тому, і в іншому випадку йдеться про знання, про його два різновиди, ці види знання не просто диференціюються один від одного, а й усе більше віддаляються, замикаючись усередині власної галузі та в рамках своїх особливих норм та ідеалів. І зрештою, до початку XX сторіччя сформувалися усвідомлені й чітко артикульовані програми, для яких істинне знання має бути вільним від ціннісних суджень, а етико-аксіологічне міркування не може бути побудоване на зразок теоретико-наукового знання, регулятивом якого є пошук істини.

Дисертант стверджує, що зміни, які відбуваються в науці, свідчать про те, що не тільки етика, а й сучасна, постнекласична наука належить до сфери практичного розуму. Це водночас означає, що в ній значно зростає етичний компонент - етика ненасилля, уявлення про відповідальність, ризик, провину дослідника; наука теж стає сферою морального вибору й переживання, як і інші сфери людської діяльності. У сучасній науці не скасовуються ті завдання, що були покладені на неї: просвітництвом - освічувати, позитивізмом - забезпечувати засоби діяльності. Тобто, залишається класичне завдання - пояснювати і передбачати. Але на сучасному етапі розв'язання цього завдання потребує підключення інших розумових форм, так само як науці тепер ставлять в обов'язок рефлексію не тільки засобів, а й цілей.

Аналіз стану сучасної науки обумовив висновок дисертанта, що наука: 1) сама потребує моральних основ для свого розвитку; 2) стаючи сферою практичного розуму в ХХІ сторіччі (на відміну від XIX сторіччя, коли теоретичний та практичний розум розділилися), вона стає тереном морального самовизначення вчених і технологів, які використовують досягнення науки; 3) втілюючи гнучку стратегію в ХХІ сторіччі, вона сприяє розвитку адекватної їй моральної свідомості: неприйняттю авторитаризму, терпимості, відмові від крайнощів. Це, на думку автора, дасть більше шансів виробити нову, адекватну реальності наукову картину світу.

У третьому розділі “Феномен влади в контексті керування людською світоперетворюючою діяльністю”, який композиційно складається з чотирьох підрозділів, розглянуті природа та сутність влади, теоретичні джерела легалізації влади, становлення нової форми влади за доби Модерну та проблема кризи влади на сучасному етапі розвитку суспільства.

Зазначено, що філософське освоєння поняття влади не могло відбуватися рівномірно “по всьому фронту” тих проблем, які склалися сьогодні. Воно неминуче було однобічним і фрагментарним, протікало відповідно до історичної логіки загальнофілософської еволюції. Зрозуміло, що конкретна інтерпретація поняття влади щоразу змінювалася, оскільки безпосередньо залежала від загального характеру поглядів філософа; змінювалося і її місце в проблемному полі філософської думки - від побіжного обговорення цього кола питань на периферії онтологічної або гносеологічної, натурфілософської або соціологічної теорії до більш-менш зрілих, системних міркувань про сутність влади (у політичній філософії або антропології влади). Саме тому дослідники, які займаються філософським аналізом феномена влади, завжди звертають увагу на складність його фіксації у понятті (М. Вебер, К. Гаджієв, М. Кроз'є, В. П. Макаренко, О. С. Панарін, К. Попер, С. Г. Рябов, С. Холл, М. Фуко та ін.). Аналіз доктринальних передумов і еволюції поняття “влада” демонструє існування своєрідних припливів і відливів наукової й суспільної уваги до цієї проблеми. Дисертант погоджується з думкою Дж. Філда і Дж. Хайлі про сутнісний зв'язок уваги до проблеми влади з етапами цивілізаційного процесу - це особливо притаманно тим етапам розвитку людства, які включають значні за масштабом бюрократичні організації. Подібні коливання також пов'язані з перехідними й кризовими епохами у розвитку цивілізацій.

У дисертаційному досліджені проаналізована історія розвитку сучасного поняття влади. На цій підставі досліджується специфіка світоглядних засад становлення цього феномена.

Зазначається, що цивілізація Європи формувалася за певним нормативно-ціннісним порядком, який складав основу її соціального й політичного буття. Легітимізація даного порядку здійснювалася за рахунок таких процедур мислення, які намагалися представити конфлікти між нормами й цінностями у вигляді принципів політичного єднання держав. Передбачалося, що дії індивідів та груп на основі віри у персоніфіковані або інституціоналізовані соціополітичні цінності завжди повинні бути співвіднесені з реакцією інших людей та інститутів на ці дії.

З розробкою поняття влади пов'язані імена Платона, Арістотеля, Цицерона, Н. Макіавеллі, Т. Гоббса, Ф. М. Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, Д. Юма, С. Оріховського-Роксолана, П. Могили, Ф. Прокоповича, І. Канта, Г. В. Ф. Гегеля, К. Маркса, М. Вебера, І. Я. Франка та багатьох ін.

Розглянутий матеріал стосується філософсько-історичних розробок культурно-цивілізаційного розвитку суспільства. Подальший розвиток продуктивних сил суспільства спричиняє постійні зміни у поглядах на відносини суспільства та природи, суспільства та влади, завдання науки й філософії у цій царині. Цьому сприяло обґрунтування активності людини в європейській філософії. Вважалося, що діяльність людини мала бути спрямована назовні, на перетворення оточуючого світу, у першу чергу, природи, яку вона прагнула підкорити собі. Пафос перетворення світу спричинив особливе ставлення й до ідеї влади і панування, що втілилося у відчутті впевненості у спроможності людини, контролюючи зовнішні фактори, раціонально влаштовувати своє життя. Суто перетворююча діяльність видається процесом, що обумовлює владу людини над зовнішніми (соціальними і природними) обставинами, які вона мала підпорядкувати собі. Саме тоді закладається, за висловлюванням В. С. Стьопіна, “культурна матриця” Модерну.