Історіософія І. Лисяка-Рудницького в контексті націотворчих та державотворчих процесів в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 1(091) : 342.1 (Лисяк-Рудницький)

ІСТОРІОСОФІЯ І.ЛИСЯКА-РУДНИЦЬКОГО В КОНТЕКСТІ НАЦІОТВОРЧИХ ТА ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ

Спеціальність 09.00.05 - Історія Філософії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Бондар Світлана Володимирівна

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української філософії та культури філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: кандидат філософських наук, професор, Русин Мирослав Юрійович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри української філософії та культури

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор, Крисаченко Валентин Семенович, Національний інститут стратегічних досліджень при Президентові України, завідувач відділу етнополітики

кандидат філософських наук, доцент, Мозгова Наталія Григорівна, Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова, професор кафедри філософії

Провідна установа: Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, м. Київ.

Захист відбудеться “17 ” жовтня 2005 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.27 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись в науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “ 16 ” вересня 2005 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.В.Караульна

модерний консерватизм український нація

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Самопізнання та самовизначення народу є завжди актуальним, а тим більше тоді, коли нація стоїть на шляху розбудови своєї держави. Осмислення місця й ролі України в Європі та світі, поки що відстає від динамічних процесів її визнання міжнародним співтовариством. Сучасна українська суспільна думка зосереджена лише на економічних негараздах і поточних політичних проблемах, що мало сприяє виробленню цілісної концепції “європеїзації” нашої країни. Ідея європейського дому, в який Україна увійшла б як рівна, поки що залишається лише пристрасним бажанням, яке не має належного наукового обґрунтування.

На сьогодні ми маємо лише загальні схеми, за допомогою яких вчені намагаються визначити місце та роль незалежної України в Європі та світі. Проте ніхто не згадує про той потенціал матеріальних та духовних цінностей, з якими Україна виходить на новий геополітичний простір. Саме тому, ми повинні говорити не лише про економічне та політичне утвердження України у Європі та світі, а насамперед, про самовизначення відносно самої себе. Рух до політичного самоствердження зумовлює особливе зацікавлення до проблем історії, ствердження національної свідомості, відродження та використання своїх історичних традицій і культурних надбань. Взаємозумовленість культури і політики, спадщини попередніх поколінь і перспектив майбутнього розвитку не викликають сумніву, адже втрата власної держави завжди призводила до придушення або обмеження національної культури, і навпаки, культурне відродження стає запорукою політичного пробудження нації в боротьбі за державність. Нинішня активізація українського національно-культурницького руху зумовлена необхідністю самоствердження України у світі, викликає дедалі ширше зацікавлення до проблем становлення української нації та обґрунтування загальноєвропейського контексту даного процесу. Внаслідок чого ми можемо спостерігати переосмислення не лише української історії, що тривалий час не мала належного теоретичного обґрунтування, але й світової, до якої Україна входить як органічна самоцінна частина.

Сьогодні до вирішення даних проблем залучаються дослідження аналогічних процесів і в інших країнах. Особливої уваги заслуговують праці української діаспори, наукова спадщина якої тривалий час залишалася недоступною широкому загалу фахівців, внаслідок своїх проукраїнських націоналістичних та державницьких прагнень. Звернемо увагу, що переосмислення історичного досвіду українського народу в діаспорі, відбувалося в контексті розвитку європейської цивілізації.

Аналіз праць вчених української діаспори ХХ ст. має суттєве значення при розкритті вітчизняної історико-філософської думки, адже їх ідеї не лише збагачують нашу філософську та культурну спадщину, але й відображають актуальні філософські тенденції даного періоду, доповнюють історію України, конкретними, до нині невідомими, фактами, що розширює та поглиблює наші знання про становлення й розвиток українського народу.

Українська діаспора, у прагненні дати об'єктивне бачення складних проблем розвитку українського суспільства, поставила українське питання перед світовою науковою спільнотою. Загальновідомо, що тривалий час серед західних дослідників панувала думка, що українська проблема надумана і залишалася поза увагою фахівців. Лише обґрунтування та аналіз історичного розвитку нації та держави могли привернути увагу Заходу до України, як складової частини європейського світу.

Усе це зумовлювало тематичний простір досліджень української діаспори, головна увага якої приділялась історіософським проблемам. Представники найрізноманітніших напрямків філософської думки в діаспорі з різних позицій намагалися знайти відповіді на питання походження й суті нації та держави, розглядали світоглядно-філософські засади українських націо- та державотворчих процесів. Одне з центральних місць серед них належить І.Лисяку-Рудницькому, наукова спадщина якого спрямована на обґрунтування становлення української нації та держави. Слід зазначити, що, аналізуючи українські національні процеси, І.Лисяк-Рудницький зупиняється виключно на історичних етапах, які в контексті вирішення даної проблеми є дискусійними, що зумовлює подвійне зацікавлення до його творчого доробку.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація здійснена в межах Комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України (Науковий керівник академік НАН України Губерський Л.В.), НДР № 01БФ041-01 “Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”, планової науково-дослідницької проблематики кафедри української філософії та культури філософського факультету.

Ступінь наукової розробки проблеми. Історіософська спадщина, що розкриває проблеми сутності нації, держави, еліти, влади та їх значення у процесі формування й становлення державності в Україні у вітчизняній науці досліджена недостатньо. Незважаючи на те, що розробка й аналіз проблем української державності розпочалася ще до революції 1917 року, залишаються мало дослідженими як окремі періоди її історії, так і ряд концепцій. Звернемо увагу, що після Другої Світової війни виникає значна кількість нових теорій українського націостановлення. Вони постали в результаті переосмислення загальноєвропейської націології та теоретичному осмисленні національно-визвольних змагань в Україні. В даному аспекті особливої уваги заслуговує концепція української націогенези І.Лисяка-Рудницького, що стала органічним синтезом надбань як українських так і зарубіжних попередників вченого.

Зважаючи на тему дисертаційного дослідження, ми зупинилися лише на огляді літератури, що безпосередньо або опосередковано дозволяє якнайширше проаналізувати задану проблематику.

По-перше, це праці самого І.Лисяка-Рудницького, присвячені аналізу процесу українського націо- та державотворення. Особливої уваги заслуговують такі роботи вченого, як “Формування українського народу та нації (методологічні зауваги)”, “Зауваги до проблеми “історичних” та “неісторичних” націй”, “Дослідження з козацької історії”, “Роля України в новітній історії”, “Інтелектуальні початки нової України”, “Структура української історії в ХІХ столітті”, “Каразин і початки українського національного відродження”, “Український національний рух напередодні першої світової війни”, “Четвертий Універсал та його ідеологічні попередники”, “Українська революція з перспективи сорокаліття”, “Напрями української політичної думки”, “Консерватизм”, “Політичні ідеї Липинського з перспективи нашого часу”, “Правопорядок і революція” тощо.

По-друге, - праці присвячені аналізу життя та наукової спадщини І.Лисяка-Рудницького, яка, до речі, недостатньо висвітлена в літературі. Адже, за виключенням кількох статей (Я.Грицака, В.Лісового, І.Хміля) та проміжних згадок у монографіях (наприклад, Г.Касьянова, І.Онищенко, О.Салтовського тощо), жодного комплексного дослідження наукового спадку вченого ми не маємо.

По-третє, - роботи, які безпосередньо не стосуються творчого спадку І.Лисяка-Рудницького, проте, їх поєднує спільна проблематика: аналіз процесу формування української нації. Звернемо увагу й на ту різницю, що лежить між дослідженнями, які формують основні підходи до вирішення проблем української державності в різні історичні періоди і тими, що займаються безпосереднім аналізом процесу націостановлення та тих елементів культури, що наближали або віддаляли український народ від омріяної мети.

Більшість праць з даної проблематики, хронологічно обмежена кінцем ХVIII - поч. ХІХ ст., тобто початком формування “модерної української нації” та, відповідно, зародженням української суспільно-політичної думки. Систематичні дослідження останньої були започатковані роботою Ю.Охрімовича “Розвиток української національно-політичної думки” (1918 р.), яка згодом була доповнена дослідженнями Я.Оршана. Пізніше З.Книш у роботі “Історія української політичної думки ХVІІІ ст.” робить спробу охарактеризувати період ХVІІІ ст., що не був охоплений дослідженнями Ю.Охрімовича та Я.Оршана.

Поряд з ними, окремі проблеми процесу формування української нації розглядали такі представники української діаспори як О.Бочковський, Л.Винар, Г.Грабович, Д.Дорошенко, В.Кучабський, Є.Маланюк, П.Мірчук, І.Нагаєвський, О.Назарук, О.Пріцак, І.Огієнко, О.Оглоблин, В.Старосольський, С.Томашівський тощо.

Дослідження, що велись на Україні у радянський період позначені жорсткими ідеологічними рамками і загальним ворожим ставленням до ідеології націоналізму (в широкому значенні цього слова) та спрямовані на обґрунтування ідеї нового суспільства, де національні відмінності будуть стиратися, а нації зникати.

Із здобуттям Україною незалежності проблема формування української нації та державності постала з нової силою. З'являється велика кількість робіт позначених високим ступенем об'єктивності у переосмисленні теоретичних здобутків попередніх поколінь. Серед цих досліджень слід виділити роботи присвячені історії української державності С.Грабовського, Я.Грицака, В.Смолія, В.Степанкова, О.Салтовського, М.Тарасенка, В.Шевчука тощо.

Ґрунтовні дослідження історіософської проблематики, суспільно-політичних напрямків та їх окремих представників в Україні здійснено такими вченими як І.Бегей, С.Гелей, О.Голобуцький, В.Лісовий, Г.Касьянов, В.Кулик, В.Крисаченко, Н.Козак, М.Русин, В.Масненко, І.Мигул, Н.Мозгова, Ю.Мицик, І.Огородник, О.Ситник, І.Сікора, М.Попович, В.Потульницький, Ю.Терещенко, В.Ткаченко, А.Швецова тощо.

У дисертаційному дослідженні було використано також наукову спадщину західних дослідників. Серед них слід згадати дослідження М.Вебера, Дж.Гатчінсона, Е.Гелнера, К.Дойча, Ф.Майнеке, Е.Ренана, К.Симона-Симонолевича, Е.Сміта, Дж.Пламенаца, М.Оукшота, Е.Хобсбаума тощо.

Метою дисертаційного дослідження є комплексне вивчення, аналіз та систематизація історіософської спадщини І.Лисяка-Рудницького в контексті дослідження процесу формування української нації та держави.

Для досягнення поставленої мети необхідно було вирішити такі дослідницькі завдання:

проаналізувати концепцію нації І.Лисяка-Рудницького в контексті основних загальноєвропейських підходів до вирішення даного питання;

розкрити суть понять “народ”, “нація” та “модерна нація”, історичні умови їх формування та розвитку;

показати загальноєвропейський контекст формування української нації, як процесу позначеного браком тяглості, що дає змогу визначити українську націю як “неісторичну”;

виявити основні елементи тяглості, що дають змогу пов'язати три українські державні формації і визначити їх значення у процесі формування української модерної нації;

розглянути основні підходи до визначення консерватизму як одного з основних чинників збереження національної ідентичності; проаналізувати його конструктивні та деструктивні елементи;

висвітлити основні підходи до проблеми формування української нації та реконструювати ідеї І.Лисяка-Рудницького як одного з варіантів вирішення даної проблеми;

дослідити причини закономірної “неісторичності” української нації шляхом визначення органічних суспільних чинників та окремих помилкових політичних рішень.

Об'єктом дисертаційного дослідження виступає історіософська спадщина І.Лисяка-Рудницького.

Предметом дослідження є аналіз процесу формування української нації в контексті загальноєвропейських націотворчих процесів.

Теоретико-методологічна основа дослідження. В процесі дослідження було використано загальні методологічні принципи наукового аналізу історико-філософського процесу, зокрема, діалектичні принципи аналізу явищ історичної дійсності та методи наукового пізнання: всебічності, розвитку та історизму, системності, об'єктивності оцінки подій суспільного життя. У зв'язку з тим, що дослідження спрямоване на аналіз становлення та розвитку концептуальних підходів до проблем формування української нації та державності використовується історичний метод, який зводиться до того, щоб явища дійсності й суспільно-політичні процеси, розглядались як такі, що протікають у часі. Принцип історизму дав можливість комплексно оцінити ідеї представників різних напрямків дослідження процесів націостановлення. Розв'язанню поставлених завдань сприяли також такі загальнонаукові методи дослідження як єдність історичного та логічного, наукової абстракції, аналізу та синтезу, ретроспективи, порівняння, проблемності тощо. Зважаючи на те, що запропоноване дослідження передбачає інтерпретацію текстів, автор спирався на загальні принципи філософської герменевтики як універсальної методології гуманітарного знання, якими виступають, по-перше, історичність інтерпретації, по-друге, невичерпність автентичного складу тексту.

Теоретичною основою дисертаційного дослідження стала наукова спадщина І.Лисяка-Рудницького, а також праці українських та зарубіжних дослідників: О.Бочковського, Д.Дорошенка, І.Нагаєвського, І.Огієнка, О.Оглоблина, Я.Оршана, Ю.Охрімовича, В.Старосольського, О.Пріцака, С.Томашівського, М.Вебера, Е.Гелнера, К.Дойча, Е.Ренана, Е.Сміта, Дж.Пламенаца, М.Оукшота, Е.Хобсбаума тощо. Новітніми теоретичними орієнтирами стали праці сучасних українських дослідників - Я.Грицака, В.Крисаченка, Н.Мозгової, О.Салтовського, В.Лісового, Г.Касьянова, В.Потульницького, М.Русина, І.Огородника, М.Поповича, Ю.Терещенка тощо.

Наукова новизна дослідження полягає у розкритті історіософських поглядів І.Лисяка-Рудницького, що стали об'єктом спеціального історико-філософського аналізу, введенні в обіг нових, до нині маловідомих, наукових джерел та фактів. Більше того, наукова спадщина вченого розглядається не як щось стале, а в динаміці та трансформації, залежно від переоцінки соціально-політичного середовища і духовних цінностей.

В процесі дослідження обґрунтовано положення та висновки, що відзначаються науковою новизною та виносяться на захист:

проаналізовано концепцію нації І.Лисяка-Рудницького в контексті основних загальноєвропейських підходів у вирішенні проблем націогенези. Комплексний підхід до розгляду історіософської спадщини І.Лисяка-Рудницького шляхом компаративного аналізу здійснено вперше, що дало змогу розкрити як специфічно українські так і загальноєвропейські проблеми націо- та державотворення;

з'ясовано суть понять “народ”, “нація” та “модерна нація”; проаналізовано історичні умови їх виникнення та розвитку. У ході дослідження встановлено, що дані поняття позначають не лише різні щаблі націогенези, а й регіональні їх різновиди (“східного” та “західного” типу);

показано загальноєвропейський контекст формування української нації, процес становлення якої позначений значним браком тяглості, внаслідок чого українську націю прийнято визначати як “неісторичну”;

виявлено основні елементи тяглості, що дають змогу пов'язати три українські державні формації. Це, по-перше, незмінне етнічне підґрунтя, яке зумовлює структурну схожість надбудови (еліти); по-друге, дії генетично сильних народних елементів, що завжди обумовлені впливом політично-державницької сфери; по-третє, стабільність геополітичної ситуації; по-четверте, рудиментарна форма національної традиції. Встановлено їх значення у процесі формування та виокремлення української нації;

розглянуто основні підходи до визначення консерватизму, як одного з визначальних складників у збереженні української національної ідентичності; проаналізовано його конструктивні та деструктивні елементи; висвітлено основні чинники формування української нації та реконструйовано ідеї І.Лисяка-Рудницького як одного з варіантів вирішення даної проблеми;

досліджено причини закономірної “неісторичності” української нації шляхом визначення органічних суспільних чинників та окремих помилкових політичних рішень, відповідно до чого встановлено, що основною причиною “неісторичності” української нації на всіх історичних етапах є ігнорування проблеми проводу та влади, а причинами падіння “модерної” української нації є молодість українського національного проводу, національного руху та відсутність єдиної політичної платформи.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Висновки і теоретичні обґрунтування дисертаційного дослідження дозволяють системно відтворити розпорошені у багатьох працях історіософські ідеї І.Лисяка-Рудницького, що сприяє поглибленню знань про масштаби філософської думки української діаспори ХХ ст. в контексті націотворчих та державотворчих проблем.

Вивчення цих проблем розкриває шляхи формування національної самосвідомості, хибні оцінки та ідеологічні штампи, що торкаються української історії та культури, які можна зустріти переважно у працях авторів радянського періоду.

Наведений у дисертації фактичний матеріал, основні теоретичні узагальнення й висновки можуть бути використані при розробці фундаментальних досліджень з історії української філософської, політологічної та частково історичної думки, у процесі викладання української філософії та культури, культурно-просвітницькій та виховній роботі.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою. Висновки й положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення й висновки дисертаційного дослідження доповідались та обговорювались на засіданнях кафедри української філософії та культури, аспірантських семінарах філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, окремі висновки та положення знайшли своє відображення у доповідях на наукових конференціях філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка“Дні науки” (м.Київ, 2003р., 2005р.), на Міжнародній науково-практичній конференції “Філософія та історія філософії” (м.Київ, травень, 2003р.) та Міжнародній науковій конференції “Людина-Світ-Культура” (м.Київ, квітень, 2004р.), Регіональній науковій конференції “Віктор Петров (Домонтович, Бер) - видатний мислитель, вчений, письменник” (м.Київ, грудень, 2003р.).

Публікації. Основний зміст дисертаційного дослідження відображений у дев'яти публікаціях - чотирьох статтях, що були вміщені у фахових виданнях, затверджених ВАК України, та п'яти тезах, опублікованих у матеріалах конференцій.

Структура дисертації. Логіка, цілі та завдання наукового дослідження обумовили структуру роботи, яка складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Повний обсяг дисертації становить 194 сторінки. Список використаної літератури становить 17 сторінок і включає 179 найменувань, з них 11 джерел іноземною мовою.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, характеризується ступінь наукової розробки проблеми, формулюється мета й завдання роботи, визначаються методи та наукова новизна дисертації, її теоретичне й практичне значення, наводяться дані про публікації та апробацію наукових досліджень.

У першому розділі “Джерела історіософії та методологічна основа дослідження” розкривається мета та завдання історіософського підходу, аналізуються основні тенденції розвитку та взаємозв'язку українських та західних історіософських досліджень; висвітлюється джерельна база дисертаційного дослідження.

У дисертаційному дослідженні підкреслюється, що основними завданнями історіософського підходу є, по-перше, повноцінне осмислення будь-якої ситуації, яке неможливе поза історичною протяжністю; по-друге, синтетичне вивчення історії, що здійснюється шляхом обґрунтування взаємообумовленості національної та світової історії.

Розвиток інтерпретацій формування української нації тісно пов'язаний з перебігом самого процесу націотворення (витоки знаходимо у “Слові про закон і благодать”, “Повісті врем'яних літ”, що згодом через твори полемістів та гуманістів більш чітко виявляються у літописах козацького періоду: “Пересторозі”, “Палінодії”, Густинському літописі та “Кроніці”). Зазначається, що процес формування “модерної” української нації позначений не лише актуалізацією історіософських проблем, але й урізноманітненням теоретичних схем та фахового інструментарію різних напрямків (народницький (М.Костомаров, В.Антонович, М.Грушевський, Р.Лащенко, С.Шелухін), консервативний (В.Липинський, О.Назарук, С.Томашівський, Д.Дорошенко, В.Кучабський), державницький (О.Бочковський, В.Старосольський, С.Дністрянський, О.Ейхельман, С.Рудницький), теоретичні пошуки радянських дослідників (М.Слабченко, М.Яворський, В.Сарбей, В.Дядиченко, Ф.Лось, А.Санцевич, Ю.Бромлей)), що відображали пануючу у певний час ідеологію. Поява нових інтерпретацій (Р.Шпорлюк, М. фон Гашен) була реакцією на найважливіші політичні, соціальні та культурні зміни у житті українського суспільства.

В свою чергу, західні концепції націостановлення характеризуються трьома основними підходами: примордіалізм (Едвард Шизл, Гірту Кліфорд, П'єр ван ден Берг), модернізм (Г.Кон, Е.Гелленр, Б.Андерсон, Е.Хобсбаум, К.Дойч), та напрям, який поєднує ці два підходи (П.Брасс, Дж.Армстронг) - всі вони позначені високим рівнем абстракції теоретичних узагальнень та спрямовані дати загальне бачення процесів націостановлення.

Аналізуючи основні українські та зарубіжні підходи до проблеми генези націй, автор приходить висновку, що історіософська спадщина І.Лисяка-Рудницького, яка спрямована на обґрунтування процесу українського націостановлення, виступає їх своєрідним органічним синтезом.

В межах даного розділу значна увага приділяється аналізу світоглядної позиції І.Лисяка-Рудницького, що формувалася під впливом європейської (філософія Г.Геґеля та М.Вебера) та української (творчість В.Липинського та М.Драгоманова) інтелектуальної традиції. Висвітлюються основні напрямки досліджень та перспективи розвитку історіософських надбань І.Лисяка-Рудницького, що виявляється у дослідженні наукової діяльності його послідовників (зокрема, О.Пріцака, О.Субтельного та З.Когута).

Незважаючи на різноманітність та багатство інтелектуальної спадщини І.Лисяка-Рудницького, сьогодні є лише кілька критичних наукових досліджень присвячених аналізу творчості вченого, це насамперед роботи Я.Грицака, В.Лісового та І.Хміля. Окремі проблеми націо- та державотворення проаналізовано в роботах О.Салтовського, Г.Касьянова, І.Онищенко тощо.

Другий розділ “Сутність понять “народ”, “нація”, “модерна нація”, “національний характер” в історіософській спадщині І.Лисяка-Рудницького” присвячений аналізу витоків та основних підходів до визначення й співвідношення таких понять як “народ”, “нація”, “модерна нація”, “національний характер” у теоретичних розробках західних та українських дослідників; розкривається їх значення для історіософської концепції І.Лисяка-Рудницького.

На підставі аналізу праць зарубіжних та українських дослідників (зокрема, С.Манчіні, Е.Ренана, М.Вебера, Е.Шилза, П. ван ден Берга, Дж.Фішмена, В.Коннора, Г.Кона, Е.Геллнера, Б.Андерсона, Е.Хобсбаума, К.Дойча, Е.Сміта, Дж.Армстронга, В.Липинського, Б.Крупницького, С.Томашівського, Д.Донцова тощо) підкреслюється, що проблема виникнення й еволюції націй охоплює надзвичайно широке коло питань (“де?”, “як?”, “коли?” виникає нація), навколо яких вже тривалий час точаться гострі дискусії, що зумовлені різними методологічними підходами до вирішення поставлених проблем (примордіалістська теорія нації, модерністська теорія нації, а також підхід до розгляду нації, що органічно поєднує ці дві теорії тощо). На думку автора, проблема полягає не в тому, щоб знайти більше вагомих аргументів для визначення суті та історичної природи націй, а в тому, щоб знайти відповідність між тими факторами, які представниками тієї чи іншої школи вважаються визначальними, що на емпіричному рівні стає практично неможливим, адже актуалізація кожного з чинників залежить від конкретних історичних умов формування нації.

Аналіз українських та зарубіжних концепцій нації та націостановлення аргументовано доводить комплексне бачення процесу українського націотворення І.Лисяком-Рудницьким у системі європейських національних рухів, про що свідчить детальна градація понять, що позначають різні рівні самоусвідомлення певної спільноти, а як наслідок і націогенези. Проте, як зазначає І.Лисяк-Рудницький, дана дихотомія понять “народ” та “нація” може бути вичерпною для аналізу націостановлення ряду європейських держав. Зважаючи на неоднозначність процесу формування української нації, який позначений браком історичної тяглості, вчений пропонує застосувати третє поняття - “модерна нація”, яке позначає вже не лише політично свідому спільноту, що прагне до створення власної держави, а спільноту, яка позначена модерними політичними рухами та свідомістю, що, у свою чергу, дозволяє об'єднати в єдиному націотворчому процесі зародки “малоросійської нації” ХVII ст. та рудиментарні прояви національної свідомості ХVIIІ ст., відроджені у ХІХ ст. на принципово новій соціальній та ідеологічній основі.

Важливим методологічним принципом у процесі дослідження суті нації, відзначається в дисертації, є використання компаративного підходу, який дозволяє І.Лисяку-Рудницькому обґрунтовати історичність формування націй, визначити, що в певних ознаках нації є сталого та спільного, а що робить її унікальним та неповторним суспільним явищем. Вирішення цієї проблеми в історіософській концепції І.Лисяка-Рудницького відбувається в контексті поняття “національний характер”, детальний аналіз якого дає можливість розкрити особливості формування та своєрідність української нації.

Процес формування “модерної” української нації є проявом загальноєвропейської тенденції, який І.Лисяк-Рудницький аналізує крізь запозичену у Г.Гегеля типологізацію: “історичні”-“неісторичні”нації, остання, незважаючи на свою недосконалість, в межах історіософської концепції І.Лисяка-Рудницького, все ж має сенс, адже дозволяє не лише розкрити відмінності у процесі націогенези, що спостерігалися у країнах Східної та Західної Європи, але й показати своєрідність процесу українського націостановлення, а у перспективі, обґрунтувати національні прагнення ряду сучасних національних рухів.

У третьому розділі “Український консерватизм у контексті суспільно-політичних поглядів І.Лисяка-Рудницького” досліджується сутність та значення консерватизму в процесі формування української “модерної” нації у світлі історіософських поглядів І.Лисяка-Рудницького.

Зважаючи на безперспективність дослідження консерватизму у радянський період, в межах даного розділу значна увага приділяється західним підходам до трактування консерватизму, що розглядається і як суб'єктивна схильність до певного способу життя (Р.Дж. Вайт), і як схильність розуму (Р.Беннет, Р.Шуттінгера, М.Оукшотт), і як певна світоглядна позиція (І.Фетгера) або ж як ідеологія (Р.Еклешаль). В свою чергу, консервативний світогляд характеризується прив'язаністю до реального, випробуваного часом суспільного устрою, недовірою до нового, схильністю надавати перевагу життєвому досвіду, а не абстрактним теоріям, схваленням стабільності традиції, що стає основою визначення суті консервативної ідеології та її найхарактерніших інтерпретацій: ціннісного консерватизму - споконвічного набору конкретних ідей та цінностей (Д.Аллен ); ситуаційного консерватизму - відрухового консерватизму спрямованого на збереження усталеного “статус кво” (С.Хантінгтон), консерватизму як конкретно-історичного явища аристократично-феодальної реакції на Велику Французьку революцію кінця ХVІІІ ст (К.Мангайм).

Аналізуючи український консерватизм як один з визначальних чинників у збереженні національної ідентичності, І.Лисяк-Рудницький йде поруч із світовими теоретизуваннями, виділяючи, з одного боку, консерватизм як світоглядну настанову певної частини суспільства; з іншого - як ідейно-політичну доктрину, в основі якої лежить консервативний світогляд, який давав змогу із середини зберігати національну ідентичність від асиміляційних імперських посягань Російської та Габсбурзької імперії. Причому, дослідження вченого повністю доводять, що український консерватизм, починаючи з XVII ст. є не унікальним явищем, а проявом загальноєвропейської тенденції на українських теренах.

У дисертаційному дослідженні зазначається, що ідейно-політичній доктрині українського консерватизму було притаманне прагнення зберегти національне середовище українців - мову, культуру, звичаї, традиції, релігію тощо, тобто переконання у необхідності відродження незалежної української держави, як традиційної форми існування спільноти.

Значна увага приділяється аналізу неоднозначності українського консервативного світогляду, який, з одного боку, проявлявся у значної частини української козацької шляхти у спробі зберегти національну ідентичність через відродження власної державності, будучи активною протидією асиміляторській політиці “чужих” державних націй (національно-визвольна війна під проводом Б.Хмельницького, політичні прагнення сформовані в “Історії Русів”), з іншого - консервативні тенденції спостерігаються й у тієї частини свідомого українства, що прагнула до відродження минулої української величі, проте у складі інших держав (проект В.Капніста, М.Миклашевського тощо). Такий подвійний вплив консерватизму на українських теренах обумовлений історико-політичними особливостями української шляхти кін. XVIІI ст., процес формування й консолідації якої вівся в контексті російських та польських відносин.

Незважаючи на домінування народництва в українському суспільно-політичному житті ХІХ - поч.ХХ ст., консерватизм все ж виступає на поверхню, як опозиція до “української гайдамаччини”. Він представлений П.Кулішем, студентською “Громадою” Московського університету. Однак, найвизначнішими представниками консерватизму цього періоду, І.Лисяк-Рудницький вважає, Г.Галагана та В.Тарновського, навколо яких гуртувалося українське шляхетство, що продовжувало розвивати концепцію автономності Гетьманату.

На основі дослідження історіософської спадщини І.Лисяка-Рудницького розкриваються регіональні відмінності (Наддніпрянський та Галицький консерватизм), суспільно-політичні умови розвитку та націотворчий вплив ідейно-політичної доктрини українського консерватизму. Зазначається, що Галицький національний рух, який у своїй основі мав консервативні засади, розвивався під прапором ідей просвітництва й романтизму, вирішуючи переважно завдання наукового та культурно-мовного характеру. Сильною залишалася й консервативна тенденція спрямована на відбудову Речі Посполитої (Т.Пандура, Ф.Духінський, М.Чайковський).

Аналізуючи значення українського консерватизму в процесі формування української нації І.Лисяк-Рудницький підкреслює, що зародження національного за змістом, організованого українського консерватизму, відбувається лише під час та під безпосереднім впливом української революції 1917-1920 рр. та виявляється у державно-політичній площині (Українська Держава на чолі з гетьманом П.Скоропадським) та ідеологічній (праці В.Липинського). В дисертації проаналізовано основи політичної програми В.Липинського в системі історіософських поглядів І.Лисяка-Рудницького та з огляду її перспективи в наш час.

У четвертому розділі “І.Лисяк-Рудницький: теорія і практика націотворчого та державотворчого процесу в Україні” досліджуються основні етапи становлення української нації у контексті історіософської спадщини І.Лисяка-Рудницького.

Підкреслюється, що незважаючи на загальноприйняту точку зору, висловлену М.Грушевським, І.Лисяк-Рудницький, услід за С.Томашівським, першою “українською” державою, вважає Галицько-Волинське князівство, яке веде свої державницькі традиції від Київської Русі. Причому, на думку вченого, це була не просто перша державна організація на українських землях, а лише мала можливість відіграти роль зв'язку національної держави, тобто саме з цього періоду розпочинається процес формування української національної ідентичності (національного характеру), процес кристалізації якого проходив у межах Литовської держави.

Важливим наступним етапом формування української нації, відзначається у дисертації, І.Лисяк-Рудницький вважає, період національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. Останній, йдучи в ногу з відповідними європейськими процесами, поставив перед собою три основні завдання: національне, релігійне та соціальне визволення. Проте, зауважує вчений, для уникнення понятійної плутанини, необхідно пам'ятати, що всі ці питання вирішувалися в контексті свого часу, споріднювали Україну з тогочасним Заходом, що згодом, при нормальному розвиткові, дало б можливість Україні перетворитися в націю в сучасному значенні цього слова, паралельно з іншими західноєвропейськими державами.

Аналізучи процес формування української нації крізь призму поглядів І.Лисяка-Рудницького, автор стверджує, що відродження української “модерної” нації, відбувається на початку ХІХ ст., позначено кардинальною зміною соціально-політичної платформи та проходить у три етапи. Перший - академічний (шляхетська доба), характеризувався ностальгічними настроями: невелика група вчених-інтелектуалів збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини, підкреслюючи цим неповторність і самобутність українського народу. Другий - культурницький (народницька доба), період відродження місцевих мов, їх дедалі ширшого використання в літературі та освіті. Й, нарешті, на третьому етапі (модерна доба) формуються, зростають і набирають сили національно-патріотичні організації, які поряд із культурницькими завданнями починають висувати і політичні вимоги, де простежується неприховане бажання досягти спочатку хоча б обмежених автономних прав, а в перспективі, поборотися за створення власної незалежної держави.

Значна увага у дисертаційному дослідженні приділяється співвідношенню рівнів національної свідомості Наддніпрянської та Галицької України на поч. ХІХ ст. З точки зору І.Лисяка-Рудницького, переваги останньої обумовлені, по-перше, релігійною ситуацією в краї; по-друге, український рух в Галичині діяв у конституційній державі - українці користувалися тут певними мінімальними громадянськими правами (вони мали змогу видавати книжки та газети, утворювати різноманітні товариства, проводити громадські зібрання, вибори давали можливість політично мобілізувати маси); по-третє, допомога, яку національний рух у Галичині одержував з середньо-східної України, (особливо після Ємського указу), коли східноукраїнські письменники почали регулярно друкувати свої твори у Львові.

У дисертації відзначається, що здійснюючи повний та об'єктивний аналіз становлення української нації І.Лисяк-Рудницький проаналізував не лише ті елементи культури, що мали конструктивне націотворче значення, а й ті суспільні фактори, що обумовили тривалу бездержавність українського народу, обгрунтував закономірність поразки Української революції (1917-1920-го рр.) та сформулював основні вимоги до сучасного державотворчого процесу в Україні.

ВИСНОВКИ

У висновках узагальнено результати дослідження, які висвітлюють проблематику та загальну структуру роботи. Здійснено теоретичну реконструкцію історіософських поглядів І.Лисяка-Рудницького в контексті націотворчих та державотворчих процесів в Україні.

Результати дисертаційного дослідження конкретизуються у наступних положеннях:

за винятком праць радянської історіософії, спостерігається певна паралель у наукових підходах української та європейської історіософії, одним із найяскравіших проявів якої стала концепція націостановлення І.Лисяка-Рудницького;

на ґрунті концепції І.Лисяка-Рудницького було встановлено, що повноцінне історіософське дослідження процесу українського націостановлення не можливе без детального перегляду та уточнення понятійного апарату. Зважаючи на складність та певну неоднозначність процесу формування української нації, що позначений значним браком тяглості, для позначення різних ступенів націогенези, окрім загальноприйнятої дихотомії “народ”-“нація” доцільно використовувати третє поняття - “модерна нація”;

концепція українського націостановлення І.Лисяка-Рудницького є однією зі спроб розглянути процес формування української нації у системі загальноєвропейських національних рухів. Зважаючи на суттєві регіональні відмінності націотворчих процесів, вчений класифікує нації на “історичні” та “неісторичні”. Процес формування останніх, зазнаючи тривалих переривів, відбувався з деяким запізненням;

основними елементами тяглості, що дають змогу поєднати три державні утворення (княжа, козацька та модерна доба) в одному процесі націотворення є: етнічне підґрунтя, що зумовлює структурні подібності, аналогії у черзі надбудов (еліт); постійність геополітичної ситуації; національна традиція, що зберігалася лише у рудиментарній формі. Відзначено, що, в порівнянні з історією націостановлення інших європейських країн, ці елементи тяглості надзвичайно слабкі й неповні;

у ході аналізу процесу формування української нації крізь призму поглядів І.Лисяка-Рудницького було доведено, що повноцінне осмислення процесу формування української нації не можливе без урахування націотворчого впливу українського консерватизму. Останній, у силу складних історичних обставин, характеризувався значною неоднорідністю: з одного боку, український національно-консервативний світогляд проявлявся у значної частини козацької шляхти у спробі зберегти національну ідентичність через відродження власної державності, з іншого, - консервативні тенденції спостерігалися й у тієї частини свідомого українства, що прагнула до відродження минулої української величі, проте у складі інших держав;

на відміну від загальноприйнятої концепції української історії М.Грушевського, І.Лисяк-Рудницький, першими проявами української нації, вважає Галицько-Волинське князівство та Велике Князівство Литовське. Вдруге нація постає в результаті національно-визвольної війни 1648-1654 рр. Суттєвим є те, що дані суспільні утворення, які виникли до модерного періоду, розглядаються вченим як “нація” умовно, з метою ретроспективи української державницької традиції, тобто як окремі етапи формування модерної української нації;

відповідно концепції І.Лисяка-Рудницького, процес формування української “модерної” нації відбувався у три етапи (шляхетська, народницька та модерна доба) і розвивався паралельно до націоналістичних рухів ряду східноєвропейських країн. Зважаючи на складність української геополітичної ситуації, його повноцінне та об'єктивне дослідження уможливлює не лише врахування загального балансу внутрішніх та зовнішніх чинників, але й співіснування в модерній українській ідентичності двох компонентів - етнічно-мовного та територіально-політичного;

тривала бездержавність українського народу обумовлена ігноруванням проблеми проводу та влади на всіх етапах становлення української нації. Основними причинами поразки “модерної” української нації стали не індивідуальні помилкові рішення, а недоліки вкорінені у самій природі українського суспільства, що виявлялись у молодості українського національного проводу, національного руху та відсутності єдиної політичної платформи. Однак, незважаючи на всі хиби та помилки, модерний український національний рух все ж зумів назавжди утвердити у свідомості широких мас ідею самостійної Української держави;

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Бондар С.В. І.Лисяк-Рудницький: особливості формування народу та нації // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - К., 2003. - Вип. 49-51. - С. 9-14.

Бондар С.В. Загальноєвропейська тенденція українського консерватизму в контексті суспільно-політичних поглядів І.Лисяка-Рудницького // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - К., 2003. - Вип. 58. - С. 17-23.

Бондар С.В. Зародження української “модерної” нації в контексті історіософських студій І.Лисяка-Рудницького // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол. ред. В.В.Лях. - Вип. 44. - К.: Український центр духовної культури, 2004. - С. 91-100.

Бондар С.В. Історична закономірність поразки Української революції у світлі історіософських поглядів І.Лисяка-Рудницького // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол. ред. В.В.Лях. - Вип. 46. - К.: Український центр духовної культури, 2005. - С.

Бондар С.В. Проблема формування української нації у творчості І.Лисяка-Рудницького // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - К., 2001 - Вип. 37. - С.29-30.

Бондар С.В. І.Лисяк-Рудницький про історичні та неісторичні нації // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - К., 2002. - Вип. 42. - С.56-57.

Бондар С.В. Поліфункціональність українського консерватизму у творчості І.Лисяка-Рудницького // Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень (До 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка) Матеріали Міжнародної наукової конференції “Людина-Світ-Культура” (20-21 квітня 2004 року, Київ). - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - С. 106.

Бондар С.В. Поняття нації в європейській та українській філософській традиції // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - К., 2004. - Вип. 66-67. - С. 21-22.

Бондар С.В. Соціально-національний вимір доби Хмельницького в контексті історіософських поглядів І.Лисяка-Рудницького // Міжнародна наукова конференція “Дні науки філософського факультету-2005” (26-27 квітня 2005 року): Матеріали доповідей та виступів.. - В.: ВПЦ “Київський університет”, 2005.- Ч.1. - С. 85-86.

АНОТАЦІЯ

Бондар С.В. Історіософія І.Лисяка-Рудницького в контексті націотворчих та державотворчих процесів в Україні. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 - історія філософії. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2005.

Дисертація присвячена дослідженню історіософської спадщини І.Лисяка-Рудницького в контексті проблем формування української нації та державності.

На основі аналізу історіософської спадщини І.Лисяка-Рудницького, в якій відображено основні націотворчі проблеми, було реконструйовано процес становлення української нації як прояву загальноєвропейського національного руху. Також проаналізовано еволюцію й основні підходи до визначення поняття “нація”, з'ясовано внутрішні та зовнішні чинники тривалого бездержавного статусу українського суспільства та розглянуто ті елементи культури, що мали вплив на формування української нації.

Ключові слова: історіософія, народ, нація, модерна нація, національний характер, консерватизм.

АННОТАЦИЯ

Бондарь С.В. Историософия И.Лысяка-Рудницкого в контексте процессов формирования нации и государства в Украине. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05 - история философии. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2005.

Диссертация посвящена исследованию историософского наследия И.Лысяка-Рудницкого в контексте проблемы формирования украинской нации и государства.

В процессе диссертационного исследования доказано, что научные исследования И.Лысяка-Рудницкого направленные на обоснование процесса формирования украинской нации есть своеобразным органическим синтезом украинской и западной интеллектуальной традиции.

На основе анализа концепции нации И.Лысяка-Рудницкого было установлено, что при исследовании украинских национальных движений, учитывая их сложность и определенную неоднозначность, необходимо пересмотреть и уточнить понятийный аппарат, а именно - для обозначения разных степеней нациогенезиса, кроме общепринятой дихотомии “народ”-“нация” целесообразно использовать третье понятие - “модерная нация”, которое обозначает не только политически сознательное сообщество, но сообщество, обозначенное модерным политическим сознанием и движениями.

Обосновано сущность и значение консерватизма в контексте “модерных” национальных процессов в Украине. Доказано, что несмотря на значительную неоднородность идейно-политической доктрины украинского консерватизма, ей было свойственно стремление сохранить национальную среду украинцев - язык, культуру, обычаи, традиции, религию и т.п., то есть убеждение в необходимости возрождения независимого украинского государства, как традиционной формы существования сообщества.

Центральной проблемой исследований И.Лысяка-Рудницкого была попытка воссоздать основные этапы становления украинской нации и сосредоточиться на тех элементах культуры, которые в своей совокупности привели к окончательной ее кристаллизации. В процессе ретроспективы и анализа процесса формирования украинской нации, установлено, что в отличие от общепринятой концепции украинской истории М.Грушевского, И.Лысяк-Рудницький первыми проявлениями украинской нации считает Галицко-Волынское княжество и Большое Княжество Литовское, вторично нация возникает в результате национально-освободительной войны 1648-1654 гг. Существенно, что эти общественные образования, возникли до модерного периода и рассматриваются ученым как “нация” условно, с целью возможности ретроспективы украинской государственной традиции, то есть как отдельные этапы становления “модерной” украинской нации.

Выяснено, что соответственно концепции И.Лысяка-Рудницкого формирование украинской “модерной” нации происходило в три этапа (дворянская, народническая и модерная пора), развиваясь параллельно националистическим движениям ряда восточноевропейских стран. Учитывая сложность украинской геополитической ситуации, его полноценное и объективное исследование делает возможным не только учет общего баланса внутренних и внешних факторов, но и сосуществование в модерной украинской идентичности двух компонентов - этнически-языкового и территориально-политического.

Выявлено значительное отличие уровней национального сознания Надднепрянской и Галицкой Украины в нач. ХІХ в. и проанализировано основные причины преимущества последней: во-первых, религиозная ситуация в регионе заостряла в украинцев чувство национальной особенности; во-вторых, украинское национальное движение Галиции действовало в конституционном государстве - украинцы пользовались здесь определенными минимальными гражданскими правами (они имели возможность издавать книги и газеты, формировать разнообразные союзы, проводить общественные собрания, выборы давали возможность политически мобилизовать массы); в-третьих, помощь, которую национальное движение Галиции получало со средне-восточной Украины (в особенности после Эмского указа), когда восточноукраинские писатели начали регулярно издавать свои произведения во Львове.

На основе историософского наследия И.Лысяка-Рудницкого было доказано, что продолжительная безгосударственность украинского народа обусловлена игнорированием проблемы элиты и власти. В свою очередь, основными причинами поражения “модерной” украинской нации были не индивидуальные ошибочные решения, а ряд негативных органических социальных факторов.

...