Історія новітньої філософії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Початок епохи Просвітництва

У другій половині XVII ст. в середовищі освічених людей утвердилося прагнення знайти розумне пояснення всіх явищ природи і людського життя. У своїх дослідженнях вони вже не спиралися на релігію. За людським розумом визнавалася здатність до кінця пізнавати й пояснювати світ. Світогляд, згідно з яким основним засобом пізнання і критерієм істини є розум людини, а не Божественне одкровення і досвід, називається раціоналістичним.

Домінування раціоналізму в свідомості освічених людей дало могутній поштовх до набуття знань. Наука XVII ст. ще не мала вузької спеціалізації: вчені не поділялися на математиків, фізиків, філософів і т. д. Вони працювали одночасно в багатьох галузях. Ними були сформульовані нові принципи наукових досліджень; наука отримала знання з експерименту і заговорила мовою математичних формул.

Популярність науки зросла настільки, що в Англії створили спеціальне товариство під орудою самого короля, а у Франції з ініціативи уряду -- Академію наук. Надавалася підтримка науковим виданням.

Зростання авторитету науки дедалі більше переконувало в могутності людського розуму. У XVIII ст. віра в розум стала панівною: люди вважали, що в усьому слід прислухатися тільки до нього. Розум, уважали вони, необхідно розвивати за допомогою розумових вправ, вивчення наук і мистецтва. Це допоможе людині змінити довколишній світ, зробити його розумним і справедливим. Просвітництвом стали називати поширення розуму. Значна кількість освічених людей була переконана, що Просвітництво приведе людство до щастя. Основним умонастроєм суспільства став оптимізм. Люди вірили у прогрес, у те, що історія рухається до кращого, розвивається від несправедливого устрою до справедливого суспільства. Людина XVIII ст., як ніколи в минулому, вважала себе господарем власної долі.

Батьківщиною Просвітництва була Англія, де розвиток капіталізму стимулював прогрес науки і знань. Визначні англійські вчені-мислителі Ісаак Ньютон, Томас Гоббс, Джон Локк разом із голландцем Бенедиктом (Барухом) Спінозою та німцем Готфрідом Лейбніцем заклали підвалини ідей Просвітництва.

Природа людини і природне право

Епоха Просвітництва утвердила в свідомості людей поняття “природного права”. Просвітителі вважали, що всі люди від природи наділені природними правами, зокрема правом на життя, свободу і рівність. Із цього випливало, що всі існуючі в суспільстві відмінності (між бідними та багатими, правителями й підлеглими, дворянами і простими людьми) були встановлені не Богом, а самими людьми; з огляду на це вони мали змінити те, що самі створили.

Наміри змінити державу й суспільство в епоху Просвітництва виглядали не як зазіхання на світовий порядок, а як законне право людини. Суспільство вважалося справедливим тільки за умови, що в ньому додержано природних прав людини. На думку просвітителів, щоб зробити людей щасливими, найперше слід усіх їх забезпечити природними правами, відкритими за допомогою розуму. Просвітителі в реалізації своїх ідей покладали надії на монархів, які мали встановити “розумний” порядок у державах, спертий на природне право.

Прикладом утілення в життя ідей просвітителів стали реформи “освічених монархів” -- короля Пруссії Фрідріха ІІ, австрійських імператорів Марії-Терезії та її сина Йосипа ІІ, російської імператриці Катерини ІІ (у перший період її правління).

Із праці Джона Локка “Два трактати про правління”

Про виникнення політичних суспільств

“Позаяк люди, як уже зазначалося, природно вільні, рівні й незалежні, то ніхто не може бути виведений з цього стану і підкорений політичній владі іншого без своєї особистої згоди. Єдиний спосіб, коли хто-небудь відмовляється від своєї природної свободи і вдягає на себе пута громадського суспільства, -- це угода з іншими людьми про об'єднання в суспільство для того, щоб зручно, добре і мирно спільно жити, вільно користуючись своєю власністю і знаходячись у більшій безпеці, ніж хто-небудь, хто не є членом суспільства...

Коли яка кількість людей таким чином погодиться створити співтовариство чи державу, то вони цим уже об'єднані та складають єдиний політичний організм, у якому більшість має право діяти і вирішувати за інших...”

Про мету політичного суспільства і правління

“...Великою і головною метою об'єднання людей у державу і передачу ними себе під владу уряду є збереження їхньої власності...”

Про обсяг законодавчої влади

“...Ось ті межі, що їх повноваження, дані суспільством, та й закон Бога і природи встановили для законодавчої влади будь-якої держави, за всіх форм правління.

По-перше... мусить існувати один закон для багатого та бідного, для фаворита при дворі та для селянина за плугом.

По-друге, ці закони не повинні призначатися ні для якої іншої мети, а виключно для блага народу.

По-третє, вони не повинні підвищувати податки на власність народу без згоди народу, даної їм самим або через його представників...

По-четверте, законодавчий орган не повинен і не може передавати її будь-кому, за винятком тих, кому її довірив народ”.

Джон Локк народився 1632 року у Рінґтоні, Англія. 1647 направлений у престижну Вестмінстерську школу в Лондоні, отримавши стипендію політика Александра Пофама, члена Британського парламенту. Згодом вступив до аристократичного коледжу Крайст-Черч в Оксфорді. Попри те, що був здібним учнем, з огидою ставився до навчальної програми і вважав праці сучасних йому філософів, таких як Рене Декарт, цікавішими, аніж матеріал, який викладався в університеті. Річард Ловер, товариш Локка з часів навчання у Вестмінстерській школі, зазначав, що той був знайомий із медициною та експериментальною філософією, які переслідувалися іншими університетами Британії і в тому числі Лондонським королівським товариством, членом якого Джон Локк все-таки став.

Главный труд Монтескье «О духе законов» содержал идеи права и государства, а потому был актуален для многих европейских монархов. В нем Монтескье проводит мысль о том, что законо-дательство и государственное устройство каждой страны должны приспосабливаться к ее клима-тическим и почвенным условиям, а также к религии, характеру и степени развития ее народа.

Потребность людей, живущих в обществе, в общих законах обусловливает, согласно Монтескье, необходимость образования государства: «Общество не может существовать без правительства. "Соединение всех отдельных сил, - как прекрасно говорит Гравина, - образует то, что называется политическим состоянием (государством)"». Такое соединение силы отдельных людей предполагает наличие уже единства их воли, т. е. гражданское состояние. Для образования государства (политического состояния) и установления общих законов необходимо, таким образом, достаточно развитое состояние жизни людей в обществе, которое Монтескье (со ссылкой на Гравину) называет гражданским состоянием.

Положительный (человеческий) закон предполагает объективный характер справедливости и справедливых отношений. Справедливость предшествует положительному закону, а не впервые им создается. "Законам, созданным людьми, должна была, - подчеркивал Монтескье, - предшествовать возможность справедливых отношений. Говорить, что вне того, что предписано или запрещено положительным законом, нет ничего ни справедливого, ни несправедливого, значит утверждать, что до того, как был начертан круг, его радиусы не были равны между собою закон вообще - это, по Монтескье, человеческий разум, управляющий всеми людьми. Поэтому "политические и гражданские законы каждого народа должны быть не более как частными случаями приложения этого разума". В процессе реализации такого подхода Монтескье исследует факторы, образующие в своей совокупности "дух законов", т. е. то, что определяет разумность, правомерность, законность и справедливость требований положительного закона.

Перечисляя необходимые отношения, порождающие закон (т. е. законообразующие отношения и факторы), Монтескье прежде всего обращает внимание на характер и свойства народа, которым должен соответствовать закон, устанавливаемый для данного народа.

Далее, Монтескье отмечает необходимость соответствия положительных законов природе и принципам установленного правительства(т.е. форме правления), географическим факторам и физическим свойствам страны, ее положению и размерам, ее климату (холодному, жаркому или умеренному), качеству почвы, образу жизни населения (земледельцев, охотников, торговцев и т. д.), его численности, богатству, склонностям, нравам и обычаям и т. д. Специальное внимание уделяется необходимости учета взаимосвязанности законов (или, как сейчас бы сказали, системной целостности законодательства), особых обстоятельств возникновения того или иного закона, целей законодателя и т. п.

Решающее влияние на законы, согласно Монтескье, оказывают природа и принцип правительства, учреждаемого в гражданском состоянии. Он различает три образа (формы) правления: республиканский, монархический и деспотический. При республиканском правлении верховная власть находится в руках или всего народа (демократия), или его части (аристократия). Монархия- это правление одного человека, но посредством твердо установленных законов. В деспотии всё определяется волей и произволом одного лица вне всяких законов и правил. Такова, по оценке Монтескье, природа каждого образа правления, из которой вытекают "основные краеугольные законы" данной формы правления.

Говоря о законах, вытекающих непосредственно из природы различных форм правления, Монтескье применительно к демократии отмечает, что здесь народ является государем только в силу голосований, которыми он изъявляет свою волю. Поэтому основными для демократии он считает законы, определяющие право голосования. Народ, утверждает он, способен контролировать деятельность других лиц, но не способен вести дела сам. В соответствии с этим законы в условиях демократии должны предусматривать право народа избирать своих уполномоченных (должностных лиц государства) и контролировать их деятельность. К числу основных в демократии относится и закон, определяющий саму форму подачи избирательных бюллетеней, включая вопросы об открытом или тайном голосовании и т. д.

Одним из основных законов демократии является закон, в силу которого законодательная власть принадлежит только народ

"Законам должна быть присуща известная чистота. Предназначенные для наказания людской злобы, они должны сами обладать совершенной непорочностью". просвітництво монтеск'є вольф кант

Учение Монтескье о "духе законов" и разделении властей оказало существенное воздействие на всю последующую политико-правовую мысль, особенно на развитие теории и практики правовой государственности.

У працях Монтеск'є трапляються і роздуми про Росію. Він писав, що холодний клімат Росії з її безмежними просторами зумовили появу царського самодержавства. Він характеризує його як деспотичне й реакційне, бо воно не стимулює торгівлі, фінансових відносин, закріпачило селян і перетворило їх фактично в рабів. «Московіти,-- писав Монтеск'є у «Перських листах»,-- зовсім не можуть виїжджати зі своєї держави, навіть для подорожей. Таким чином, будучи відгороджені від інших націй законами своєї країни, вони зберегли свої давні звичаї з тим більшою схильністю до них, що вони й не думають, що можна мати інші». Звичайно, географічний фактор має певне значення в розвитку суспільства як умова його існування, проте не слід перебільшувати його роль хоч би тому, що за тих самих природних умов економічний, політичний, культурний рівень держав і народів можуть істотно різнитися між собою. Проте не варто особливо ретельно аналізувати слабкі сторони концепції Монтеск'є, бо її історична сила саме в цих «слабкостях», і це закономірно: адже автор географічної школи в соціології одним з перших розробив послідовну теоретичну систему поглядів на історію, у якій вбачав об'єктивні природничі, натуральні, а не містичні детермінанти суспільного розвитку.

Серед французьких просвітителів XVIII ст. визначне місце займає політичний мислитель, філософ, теоретик мистецтва, соціолог Жан Жак Руссо (1712--1778). Енциклопедисти вважали його бунтівним і занадто радикальним, хоча насправді як представник малозаможних верств населення він глибше розумів суперечності існуючої політичної системи. Широку славу Руссо принесла його книга «Про суспільний договір, чи Принципи політичного права» (1762), яку він розпочинає знаменитою фразою: людина «народжується вільною, проте повсюдно вона в кайданах».

«Перший, хто, огородивши ділянку землі,, натрапив на думку сказати: «Це моє» і знайшов людей, занадто простодушних, щоб йому повірити, був справжнім засновником громадянського суспільства. Від скількох злочинів, війн та вбивств, від скількох бід та жахів позбавив би рід людський той, хто, висмикнувши кілки і засипавши рів, крикнув би своїм ближнім: «Не слухайте краще цього ошуканця, ви пропали, якщо здатні забути, що плоди землі належать усім, а земля -- нікому». Це наївне уявлення про першого власника не відображало реального багатовікового процесу становлення приватної власності, проте Руссо відтворює деякі дійсні явища, притаманні первісному суспільству, коли люди були вільними, не знали приватної власності. Фізична нерівність між ними на той час (вікова різниця, стан здоров'я, тілесні, розумові та психологічні якості тощо) не мали істотного значення. Люди були здоровими, добрими і щасливими, наскільки мали бути такими за своєю природою й одержували задоволення від принадності незалежних відносин. Подібна ідеалізація буття первісної людини, різка критика сучасної культури та моралі зумовили появу несправедливих звинувачень Руссо в тому, що він нібито закликає суспільство повернутися назад до «природного стану». В певній мірі такій оцінці посприяв іронічний Вольтер, який, не поділяючи поглядів Руссо, саркастично зауважив, що той пропонує людству стати рачки і повзти до первісного лісу. Зауваження в'їдливе, але несправедливе. Насправді ж Руссо прекрасно розумів необоротність суспільного прогресу і свої ідеали пов'язував з майбутнім, оскільки, як зазначає він сам, перехід від природного стану до громадянського істотно змінює людину: вона набуває багато матеріальних і духовних переваг і перетворюється з «тупої й обмеженої тварини в мислячу істоту -- в людину». Як і інші автори концепцій природного права, Руссо розглядає первісних людей як індивідів, що не потребували співпраці багатьох осіб. З обробкою металів, виникненням землеробства почалась епоха «першого перевороту», коли утворились і відокремилися сім'ї, з'явилася перша власність, а з нею сутички і розбрат. Людина почала використовувати працю іншої, з'явилася можливість запасати і накопичувати продукти, йшло поширення приватної власності, а з нею-- рабства й злиденності. Залізо та хліб, зазначає Руссо, загубили людський рід. Поглиблення соціальної нерівності, нестатки неімущих породили крадіжки, насильство, гноблення, смути, боротьбу між правом сильного і правом першого, хто заволодів власністю. Становлення соціальної нерівності проходить три етапи: прийняття законів та права власності, що закріплюють поділ людей на бідних і багатих, поява магістратури -- влади правителів, королів, що означало встановлення різниці між сильним і слабким та перехід до влади, що грунтується на свавіллі і насильстві, що свідчить про появу відмінностей між паном і рабом.

Зі статті Іммануїла Канта “Відповідь на запитання: Що таке Просвітництво”

“Просвітництво -- це вихід людини зі стану свого неповноліття, в якому вона знаходиться з власної вини. Неповноліття є неспроможністю користуватися своїм розумом без стороннього керівництва. Неповноліття з власної вини -- це таке, причина якого полягає не у відсутності розуму, а у відсутності рішучості й мужності користуватися ним без стороннього керівництва. Май мужність користуватися власним розумом! -- таким є гасло Просвітництва...

Якщо запитати, чи живемо ми зараз у просвіченому столітті, то відповідь буде: ні, але ми живемо у столітті Просвітництва. Ще багато не вистачає для того, щоб люди за тих умов, що склалися в цілому, були вже здатні або могли стати здатними надійно і добре користуватися власним розумом без стороннього втручання. Однак існують явні ознаки того, що для них відкрито шлях до вдосконалення в цьому; перепон на шляху до Просвітництва або виходу зі стану неповноліття, в якому людство знаходиться з власної вини, стає дедалі менше. У цьому аспекті наше століття є століттям Просвітництва, або століттям Фрідріха”.

Філософ Дені Дідро (1713-1784) вважав своїм завданням зробити сучасні знання як можна більш доступними для всіх. Задум полягав у тому, щоб укласти загальну картину знань, які накопичили європейці на середину ХVІІІ ст., об'єднати їх у спеціальний словник. Такі спроби мали місце і раніше, але вони не мали такого розмаху. Видання отримало назву „Енциклопедії”. Організаторам задуманого Д. Дідро і Жану Д`Аламберу (1717-1783) вдалося залучити до роботи всіх великих філософів і письменників того часу: Вольдер, Монтеск'є, Гольбах, Руссо та ін. Проте більша частина „Енциклопедій” була написана менш відомими людьми але не менш освіченими. Так де Жокур написав 17 тисяч статей.

У вступі, який написав Д`Аламбер говорилося, що читач самостійно повинен думати і шукати істину.

Видання підтримала королівська фаворитка маркіза Помпадур, що полегшило вихід видання в обхід цензури у 1751 р. Проте вже у 1759 р. видавати „Енциклопедію” було заборонено. Існуючі томи вилучалися і нищилися. Проте видання продовжувало виходити підпільно. Незважаючи на всі зусилля поліції, спосіб як це робилося, так і не було розкрито. До 1782 р. вийшло 22 статей і 13 томів ілюстрацій та таблиць.

Глибоку і своєрідну концепцію людини в епоху Нового часу розробив відомий французький фізик, математик і філософ Блез Паскаль (1623 - 1662). У своїй праці "Думки" (що являє собою підготовчі матеріали до праці на захист християнства) Паскаль змальовує вражаючу картину людського становища у світі: на тлі космічних масштабів людина перетворюється на непомітну порошину, але, якщо рухатися углиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами.

Отже, людина ніби зависає поміж двох безодень, і ось цю вихідну відсутність опори вона весь час відчуває: тривога, нудьга, невпевненість є її звичними станами. Не маючи надійних коренів життя, людина кидається у розваги й інтриги, але вся людська велич полягає лише в мисленні.

Людина - це "мислячий очерет ", пише Б. Паскаль, але вона перевершує природу тим, що може всю її осмислити й пізнати. Тільки мислити слід гідно, а отже-- мислити на межі буття і небуття, тобто на останній межі щирості. Під час такого мислення людина врешті-решт повинна зрозуміти, що єдиною її життєвою опорою може бути лише Бог.

На захисті приватної власності стоїть Ф. Вольтер (1694- 1778). Основні погляди Ф. Вольтера: Ф не допускав критики приватної власності; був противником егалітаризму; на чолі держави повинен стояти освічений правитель, який керує у межах конституційної монархії; царство розуму або свободи запанує лише тоді, коли в суспільстві діятимуть "розумні закони", гарантом яких є держава; раціонально побудоване суспільство - це таке, що дає людині свободу слова, передбачає єдність "Я" і суспільного інтересу

У філософському доробку Ф. Вольтера є багато спільного з думками Д. Дідо (1713 -- 1784), а саме: надія на "освіченого монарха"; критика деспотичного правління; > аргументи за конституційну монархію. Д. Дідро, будучи прихильником теорії "суспільної угоди", висловлював також думки про республіканську форму правління; "заперечував вимоги Церкви щодо керування державою і втручання її у політику; "пропонував ліквідацію станових привілеїв. Загальнофілософські погляди Д. Дідро ґрунтуються на вченні про матерію, що складається з неподільних частинок - молекул. Причина руху матерії-- у ній самій, причому матерія і рух невіддільні, одна форма переходить в іншу. Свідомість своїм походженням, за Д. Дідро, зобов'язана не Богові, а є результатом еволюції людини. Питання теорії пізнання Д. Дідро вирішував з позицій сенсуалізму.

Інше крило англійського просвітництва більше наголошувало на ролі моральності в людському житті та суспільних стосунках. Так Шефтсбері (1671 * І 713) вважав, що справжньою цінністю людини більшою мірою поста її моральність, ніж релігійна відданість. Захищаючи ідею природної релігії, Є.11 Шефтсбері вважає, що людині притаманні вроджені моральні та естетичні почуття, оскільки будь-яка людина наділена відчуттям справедливості. Звідси випливає позиція доведення автономного характеру моралі. Ф Хатчесон (1694 -1747) також вважав стичні та естетичні якості природними якостями людини, якими її наділив Бог, проте вважав за необхідне доповнювати їх дію свідомими прагненнями досягнення щастя як можна більшою кількістю людей. Представник шотландської школи Т. Рід (1710-1796), міркуючи над нормами та засадами людської поведінки, апелював до мислення здорового глузду, протиставляючи його плутаним та оманливим ідеям філософів. Він вважав, що людина в своїй поведінці повинна відштовхуватись від експериментів, споглядання та міркування, не сприймаючи того, що суперечить їх даним. На основі таких припущені, Т. Рід сформулював "перші принципи" людської поведінки, де наголошувалось на моральній оцінці лише того, що людина робить за власним вибором та на основі розумних мірку пані. Врешті, людина винна, якщо не робить того, що маг робити, або робить те. чого немає робити. Отже, моральність тримається на виконанні обов'язку. В подібному плані розгортав свої думки Д. Стюарт (1753 - 1826). послідовник Т. Ріда, а саме: він вважав досвід та спостереження засадами усіх надійних знань та висновків. На їх основі він виводив низку, як йому здавалось, незаперечних засновків для будь-яких філософських тверджень, куди включав переконання у незаперечному існуванні нашого "Я", реальних речей світу, регулярності та порядку світу.

Представниками Просвітництва в Німеччині були А. Вольф (1678 - 1754). Г. Лессіні (1729-1781), Г. Гердер (1744 - 1803).

Вольф викладав філософію в Галле (1706-1739) і Марбурзі, потім знову в Галле. Його особисте слідування високим моральним засадам, вміння донести складні філософські істини в доступній формі викликали у студентів захоплення і прагнення наслідувати учителя. У працях "Логіка, або Розумні думки про силу людського розсудку", "Розумні думки про Бога, світ і душу людини, а також про всі речі в цілому" Х. Вольф, вихований на філософії Р. Декарта, Б. Спінози і, особливо, Г. Лейбніца, приходить до висновку, що пізнання оточуючого нас світу може здійснювались раціонально тоді, коли кожна з наук буде мати чітко окреслений предмет дослідження і "находитиме" на терени суміжної. Прихильник освіченого абсолютизму Х. Вольф:

¦ в поміркованій формі проголошував теорію природного права;

¦ був палким прихильником гуманізму;

¦ завдання філософії вбачав у визначенні первинної основи існування всіх живих істот - Бога;

¦ доводив, що немає таких процесів і явищ, яких би розум не зміг витлумачити

"Школа Вольфа", представники якої працювали майже в усіх німецьких університетах, сприяла розвитку раціоналізму не тільки в Німеччині, а й у Франції та Англії.

Г.Е. Лессінг був активним борцем за демократичні перетворення на німецькій землі, за вільний розвиток культури. Він наполягав на віротерпимості і мріяв про часи, коли просвітницький розум займе місце релігії. Віротерпимість поряд із просвітницьким розумом -- це, за Г.Е. Лессінгом, свобода думок, їх вільний, позбавлений політичного тиску розвиток. Гуманізм поглядів Г.Е. Лессінґа яскраво виявився у галузі літератури. Принаймні у драмі "Натан Мудрий" (1779) Г.Е.-Лессінг різко критикував феодальний деспотизм і обстоював ідеї демократичного оновлення Німеччини.

У філософії Просвітництва людина постає як неповторна індивідуальність та особистість. Філософські ідеї цього періоду відображали бачення людини в добу Нового часу Це насамперед непохитна впевненість у величі людського розуму. Вся історія людства, на думку просвітників,- це "попередня" історія. Уся майбутня історія повинна бути розбудована на засадах Розуму Гармонійність, злагода у природі, "продовженням " якої є людина, повинні існувати також і в суспільстві.

Висновки

Філософія Нового часу, розвиваючись у діалозі з наукою, приділила значну увагу дослідженням методу істинного пізнання для підвищення надійності й ефективності науки.

Ця філософія досягла нового рівня у розробленні проблем пізнання, в осмисленні субстанції як вихідної підоснови дійсності, у дослідженні людини й суспільних процесів.

Філософія Нового часу ввібрала в коло своїх проблем усі сфери людської життєдіяльності, демонструючи широкі можливості людського пізнання. Розвиваючи вихідні ідеї класичного типу філософствування, вона або підносила людський розум, або піддавала його випробуванням, щоб визначити його потенціал. Філософія Нового часу донині залишається школою європейської філософської культури.

Додаткова література з теми

1. Горбачев В. Г История философии. Брянск, 2000.

2. Гусев В. Західноєвропейська філософія XV--XVIII ст. К., 1995.

3. История философии в кратком изложении. М., 1991.

4. Бекон Ф. Сочинения: В 2 т. М., 1972.

5. Гельвеций К. О человеке, его умственных способностях и воспитании/ /Соч. в 2-х томах. Т.2. М., 1974.

6. Декарт Р. Сочинения: В 2 т. Т.1. М., 1989.

7. Дидро Д. Мысли к объяснению природы. Разговор Деламбера с Дидро // Избранные философские произведения. М., 1956.

8. История философии/А.Н.Волкова и др. М., 1997.

9. Кондильяк Этвен Бонно де. Ответ о происхождении человеческого знания//Сочинения в 3-х томах. Т.2. М., 1982.

10. Паскаль Б. Думки про релігію. Львів, 1995.

11. Скратон Р. Коротка історія новітньої філософії. К., 1998.

12. Татаркевич Вл. Історія філософії. Т.2. Львів, 1999.

13. Таранов ПС. Золотая философия. М., 1999.

14. Юм Д. Трактат про природу людини. К., 1995.

Размещено на Allbest.ru