Науковий простір: проблеми формування та трансформації (філософсько–праксеологічний аспект)

У параграфі 2.4 - „Науковий простір: проблема трансформації” - показано, що питання трансформації наукового простору є одним з важливих при характеристиці наукового простору, бо останній може існувати тільки в динаміці, постійних змінах, зрештою, є не стабільним. Існують різні підходи до питання трансформації наукового простору. Один з них - тлумачення трансформації науки як балансування між новаціями та збереженням прийнятих норм, теорій, ідей (А.Огурцов, В.П.Візгін). Інший - виділення еволюційних, революційних та коеволюційних видів трансформацій. При цьому коеволюційна трансформація є трансформацією і водночас транслокацією, існує трансформація як деструкція.

Показано, що трансформація наукового простору здійснюється, як правило, через трансформацію структур наукового простору (знаннєвої структури, інфраструктурних елементів - комунікативних процесів, сфери технічного забезпечення, кадрів та їх підготовки тощо). На відповідному фактичному матеріалі розкриті колізії трансформації як транслокації та адаптації, а також деконструкції як трансформації. Складність проблем трансформації наукового простору передусім пов'язана з тим, що будь-які зміни в науковому просторі торкаються не тільки змін в знаннєвому (безпосередньо - дисциплінарному науковому просторі), але й пов'язані з соціально-культурними процесами, зокрема підготовкою наукових кадрів і ширше - освітньої політики тощо. Аналізуються проблеми цих колізій в різних країнах і в Україні, зокрема. Це особливо гостро постає зараз у зв'язку з трансформацією освіти відповідно до принципів Болонської угоди. Підкреслюється думка, що важливо не тільки підтримувати інновації, але й зберігати традиції, запобігати поспішним рішенням, зокрема, коли йдеться про зміни в науковому та освітянському просторах.

Третій розділ - „Науковий простір в концептах лідерів постнекласичної науки” - базується на положенні, що простір науки того чи того періоду в основних своїх прикметах виражається концептами відповідного лідера науки (класична наука - концептами класичної механіки, некласична - релятивістської фізики, згодом - біології тощо).

В дисертації для аналізу обрані такі дисципліни, як інформатика, синергетика, теорія фракталів і одна з сучасних еволюційних теорій - еволюційна епістемологія. Звичайно, стосовно цих наукових дисциплін не ставилося питання, що вони всі є лідерами сучасної (постнекласичної) науки і обгрунтування цієї тези - не завдання авторського дослідження. Але водночас існують відповідні резони для такої постановки питання. Звичайно, береться до уваги, що поняття „постнекласична наука” неоднозначне, але з контексту зрозумілий його зміст.

Параграф 3.1 - „Інформатика та якісні зміни в науковому просторі”. Зараз існує числена література з проблем інформатики. В дисертації розкривається інформатика як міждисциплінарне та трансдисциплінарне знання, концепти якого стосуються усього поля сучасного наукового пізнання. Передовсім звертається увага на те, що з застосуванням інформаційних технологій відбуваються істотні зміни у вираженні та сприйнятті не тільки простору, але й місця людини в просторі: людина стає причетною до „усього світу одночасної з'яви подій і загальної свідомості”, „одночасної з'яви людських вчинків” (М. Мак-Люєн). Це ж безпосередньо стосується і наукового простору: практично в Інтернеті уся наука презентується водночас. Інакше, в інформаційному плані наука існує як єдине ціле і як таке, вона доступна усьому науковому загалу. Тобто інформаційні технології зробили можливим доступ до наукового простору як єдиного цілого. Щоправда у зв'язку з цим постає ряд проблем. Серед них - проблема реального доступу до наукового простору з боку розвинутих країн та інших - це, так би мовити, технічний бік справи. Але є й і знаннєвий. Він виступає двома проявами: як можливість опанувати існуючими знаннями, тобто можливість мати необхідну освіту, так і другий - що стосується різного роду секретності знань, бо ліквідація останнього позбавляє відповідної конкурентноздатності, що дуже важливо у світі, де править ринок і йде боротьба за ефективні технології. Ще одна проблема наукового простору у зв'язку з інформатикою - це доля національних мов народів, які є нечисленими. Є реальна загроза, що ці мови будуть повністю витіснені з наукового простору, а це відіб'ється на загальному мовному фонді, може призвести до втрати гумусу культури.

Зазначені колізії наукового простору особливим чином відгукуються в соціально-гуманітарному пізнанні. З появою інформатики, інформаційних технологій соціально-гуманітарне пізнання стало принципово іншим. Провідним тут є створення якісно нової інфраструктури соціально-гуманітарного пізнання, що істотним чином вплинуло не тільки на організацію розробки цих знань, але і їх ефективність та практичність. Водночас це породило в досі невідомих межах можливості маніпуляцій свідомістю, використання піар-технологій тощо (С.Г.Кара-Мурза та інші).

Одначе технологічне застосування інформатики, зрештою, є основою виникнення інформаційного (знаннєвого) суспільства (Й.Масуда, Е.Тоффлер, П.Дракер, В.Іноземцев та інші). Важливою ознакою інформаційного суспільства є виникнення інтелектуального капіталу. Інформація як інтелектуальний капітал - це „суспільне богатство”, яке надто чутке до часу, тобто якщо якась інформація не на часі, то вона не має цінності. Відтак, у такому разі науковий простір безпосередньо взаємодіє з часом, є його іншим проявом.

Насамкінець, інформатика істотно вплинула на психологію людських комунікацій, розуміння антропологічних проблем, скажімо, в її контексті культура бачиться не як комплекс конкретних паттернів поведінки - звичаїв, традицій, кластерів звичок, як це досі було заведено, а як набір контрольних механізмів - планів, рецептів, правил, інструкцій - тобто на мові комп'ютернеків - „програм” (К.Гірц та інші). В цілому слід констатувати, що інформатика сприяла прагматизації не тільки природничих, але й соціально-гуманітарних знань. Тепер вони стають проектною силою (С.Б.Кримський), навіть безпосередньо творчою продуктивною силою (В.І.Кушерець). Ці процеси, одначе, не є однозначними і тому науковий простір у цьому плані має строкатий, багатоликий характер - не усім в одинаковій мірі доступний і не завжди задіюється в гуманних цілях.

У параграфі 3.2 - „Науковий простір - інтерпретація в термінах синергетики” йдеться про те, що концепти синергетики у багатьох відношеннях пасують для характеристики сучасного наукового простору, позаяк наука - це колективне і індивідуальне творення, є нелінійною і самоорганізуючою системою, „детермінованим хаосом”. Аналізується три основних типи самоорганізації: самоорганізація за рахунок зміни зовнішніх умов; самоорганізація типу генерації лазера -морфогенез за Тьюрінгом і самоорганізація як шерега зворотніх біфуркацій. Показано, що, власне, стани самоорганізації наукового простору з врахуванням специфіки науки як соціокультурної предметності можуть бути зхарактеризовані в щойно зазначених трьох концептах. Скажімо, „зворотна біфуркація” - це відтворення хаосу, руйнація наукового простору; „феномен лазера” - автопоезис наукового простору, що здійснюється одержимістю окремих вчених і т.д.

Одначе на сьогодні існує дещо однобічна трактовка поняття „зовнішні умови” розвитку науки. Йдеться про те, що вони зводяться до фінансового забезпечення науково-дослідних робіт. Справді, сучасні наукові дослідження стали надто дорогими з-за їх високих технологій тощо. Водночас цей чинник не треба робити основним, його необхідно брати в сув'язі з багатьма іншими, зокрема, того що називають „ефектом лазера”, бо якщо не буде творчих особистостей, не існуватиме внутрішніх мотивацій для наукового пошуку, не існуватиме „колективу” таких творчих особистостей, то науковий процес зачахне, поступово унеможливиться - завжди злети в науковій творчості пов'язані як з окремими особистостями, так і науковими колективами.

На основі аналізу наукових практик, що мали місце в історії, показується: науковий простір функціонує нелінійно (І.С.Добронравова), йому властивий „ефект кооперації”, дія атрактора.

В термінах синергетики можна побудувати науковий простір як „щось подібне до геометрії думки” (Є.Н.Князєва), де структури свідомості (мислення, пам'ять, сприйняття, уявлення) розвиваються різними темпами, мають характер фрактальних малюнків... Нелінійність наукового простору має декілька способів вираження. Один з них пов'язаний з існуванням ієрархії структур наукового простору. Звичайно, за того чи того періоду в науковому просторі певні принципи стають провідними, відіграють роль атракторів. Але це не означає, що вектори дії атракторів заздалегідь визначені, однозначно спрямовані. Це дає пояснення тому, що ідея вирішального експерименту в науці не може бути прийнята, вона існує як проблема (К.Поппер). Нелінійність наукового простору, одначе, полягає і в тім, що в ньому не існує ні „периферії”, ні „центру”, а вони є разом, вірніше, один і той же елемент може виконувати одне і друге. Старий науковий простір (чи його окремі елементи) з виникненням нового не зникає геть, а може повноцінно функціонувати у властивій йому сфері і навіть час від часу впливати на новий.

Водночас необхідно враховувати, що концепти синергетики як характеристики наукового простору, мають універсальний зміст тільки доти, доки не відкрито щось нове, щось універсальніше за синергетику.

Параграф 3.3 - „Науковий простір в концептах теорії фракталів” присвячений аналізу концептів однієї з сучасних геометричних теорій - теорії фракталів, яка розкриває геометрію відмінну від Евклідової і навіть неевклідових геометрій (Лобачевського, Рімана та інших). Теорія фракталів представляє нове бачення простору - бачення з погляду „детермінованого хаосу” (Б.Мандельброт та інші). Власне, фрактали є „сім'єю форм”, а не просто формою, вони фіксують випадковість як регулярність, упорядкованість, а також статистичні нерегулярності. Фрактали - це форми, що „наділені прикметою скейлінга як одинакової на усіх мірилах нерегулярності або фрагментарності” (Б.Мандельброт).

Зазначені ідеї аплікуються в дисертації на особливості розвитку і функціонування науки. Така аплікація виявилася плідною, бо науковий простір справді не є лінійним, не є упереджено заданим, не є чітко окресленим, але в ньому на різних дисциплінарних структурах існують повторюваності, що водночас є випадковими. В науковому просторі „центр” і „периферія” не відповідають звичним значенням, в історії науки відомі „навіжені диваки”, „екстравагантні диваки”, „чудернацькі ідеї” тощо (І.Т.Касавін), які руйнують унормований плин пізнання і просторові позиції „тут” і „там” важко окреслити, тобто в науковому просторі „центр” і „периферія” часто-густо об'єднані та розмиті. Це ж, як вже зазначалося має місце і в синергетичній трактовці наукового простору. Вочевидь, що то не випадковість, а виявлення певної властивості, опис якої не залежить від концептів.

Показано, що фрактальність наукового простору проявляється на усіх рівнях. Скажімо, у різних пунктах Землі наука собіподібна. Існують подібності і на дисциплінарному рівні науки. Про це свідчить, наприклад той факт, що в останній чверті ХIX ст. та у першій половині ХХ ст. наука в різних її дисциплінарних формах займалася розв'язанням однієї і тієї ж (подібної) проблеми: пошуками носія основ об'єктів, що входять до її сфери (фізика - атомів, біологія - генів, соціологія - соціальних класів, математика - множин тощо). В кінечному рахунку, якщо оглядати історію наукового пізнання, то виявляється, що ці наукові пошуки мали місце в тих чи інших формах і в минулому, або від початків науки, навіть ширше, від початків культури.

З наведених положень слідує висновок, що нове в науці - це „мутація” культурних естафет (М.А.Розов), тобто це цілісність розмаїття.

Будова простору науки загалом фрактальна. Наукові здобутки (йдеться про фундаментальні здобутки) різних дисциплінарних утворень певного періоду подібні. Це і лежить в основі ідеї наукової парадигми Койре-Куна. Щоправда, собітотожність парадигми має місце тільки на стадії „нормальної науки”, а далі, мовляв, наступає революція, себто корінна зміна... Та на прикладі розвитку ідей класичної і атомної фізики відомо, що подібні міркування Койре-Куна довелося уточнити принципом доповнення Н.Бора. І якщо вдатися до узагальнень, спираючись на історію науки загалом, то можна зформулювати положення: уся наука собітотожна в її конкретному розмаїтті як в горизонтальному плані, так і вертикальному (історичному). Тобто образ фрактальності наукового простору є досить евристичним. І навіть для наукового простору підходить метафора „монстр”, коли фрактал розвинутий. Скажімо, фізика Демокріта і сучасна фізика - це співвідношення „монстра” і пігмея, але ж є і подібність між ними. Саме подібність типу: частина має одинакову топологію з цілим. Такий висновок можна зробити тільки виходячи з особливостей фракталів, їх існування як поневірянь, або ланцюжка „самопідтримуваних, самоорганізуючих навколо самодобудовуючого внутрішнього взірця” (В.В.Тарасенко). Зрозуміло, що ці прикмети - це інша геометрія, яка істотно відрізняється від Евклідової. Навіть можна сформулювати гіпотетичне висловлювання, що без концептів синергетики і концептів теорії фракталів недоцільно було вести мову про науковий простір, або ж як говорити про науковий простір, то тільки в плані демаркації науки від ненауки, а не як прикмета, що характеризує внутрішні (істотні) особливості феномена науки.

У зв'язку з характеристикою фрактальності наукового простору, робиться спроба показати які наслідки соціального і пізнавального плану випливають з зазначеної його прикмети. Зокрема йдеться про те, що фрактальність наукового простору відкриває можливості трансформації (адаптації, транслокації) наукового простору, але це може статися тільки за умови наявності необхідної інфраструктури науки, особливо кадрів, які будуть здатні реалізовувати ці процеси. Якщо це відсутнє, то всі потуги в даному напрямі будуть марними.

Параграф 3.4 - „Науковий простір в концептах еволюційної епістемології” мабуть не вписується цілком в назву усього розділу („лідери сучасної науки”), одначе зазначена постановка має сенс у тому плані, що еволюційна епістемологія відноситься до еволюційних ідей сучасної науки (біології, геології, астрономії) і містить в собі можливість прояснити певні ознаки наукового простору. При цьому питання „креаціонізм - еволюціонізм” не розглядається.

Показано, що еволюційна епістемологія (К.Лоренц, Ж.Піаже, Е.Морен, К.Поппер, І.Т.Касавін, М.К.Мамардашвілі, І.П.Меркулов, М.К.Петров та інші) виявили в пізнавальному процесі феномен цілісності та автономності, аутопоетичності (здатності відтворюватися) та деструкції тощо. Основне, що еволюційна епістемологія на сучасному рівні згладила протистояння біологічного і культурного, яке було в попередніх теоріях. Можна прийняти погляд, що існує „природна здатність до культури і культурна здатність до розвитку людської природи” (Е.Морен). Більше того, згідно вченню еволюційної епістемології, пізнавальний процес виступає функцією реальної системи, яку можна вивчати так саме, як і будь-які предметні стани, що еволюціонують. Водночас людина пізнає не органами даними природою, а органами, які виникли і сформувалися в просторі пізнання (М.Мамардашвілі). Тому еволюційна епістемологія має вивчати колізії пізнання, тобто усю його палітру (І.Т.Касавін). К.Лоренц висунув припущення, що існує схожість еволюції біологічних видів та розвитку процесу пізнання. Зокрема можна провести аналогії: „вид - культура”; „молекулярний ланцюжок геному - знання, інформація”; „структура знання - пристосованість виду”. Зазначені позиції не є статичними, а мінливими, знаходяться в русі, змінах, відкритості, тобто вони перманентно неадаптовані, постійно становляться і постійно відмирають, селекціонуються. Одначе існує істотна відмінність еволюції науки та живих організмів. Якщо останні в прямому значенні через якийсь час відмирають, то перші „відмирають” у значенні - актуально не використовуються, але потенційно „живуть” - існують як акумулятори інформації (книги, інші носії інформації). Вони можуть „оживати”, зрозуміло, в трансформованому стані.

Еволюційна епістемологія встановила, що наукове знання (і його простір) мають свій небіологічний, а соціокультурний код і ним є -знак - „ген соціальності” (М.К.Петров), який має властивість фіксувати і зберігати значення та його передавати. Тобто знак, як репрезент знання, водночас є засобом трансляції та трансмутації знання. Причому, якщо трансляція - це аналог успадкування, то трансмутація виступає аналогом змін наукового простору. Власне йдеться про два ланцюжки еволюційного процесу - успадкування і зміну. Це характеризує науковий простір як такий, що має властивість предадаптації - стану, коли якісь знання виникли в сфері одних пізнавальних процесів, але можуть бути застосовані в іншій сфері (приклад математика). Звичайно, відбувається водночас і відповідна кореляція структур (знань), що застосовуються до іншої сфери (у нашому випадку математика - арифметика, математика - диференціальне числення, тензорний аналіз тощо). Загалом, з еволюційного погляду науковий простір виступає як накопичення інформації, її селекція, відбір на предмет вилучення ad hoc гіпотез, „безплідних конвенціоналістських викрутас” (К.Поппер) і утвердження більш достовірних знань, але водночас вони можуть містити неявні „приховані” гіпотези ad hoc. Тому еволюційний процес немає зупину.

Відтак, концепти еволюційної епістемології „спадковість”, „мінливість”, „природній відбір” або „культурний відбір”, „міжкультурна конкуренція” тощо дають можливість характеризувати не тільки еволюційні процеси, що притаманні тим чи тим науковим ідеям, теоріям, концепціям, а також загалом науковому простору як цілісній взаємодії трьохчленної структури науки: її когнітивної системи, системи наукових інституцій та соціального функціонування (прагматики).

Розділ 4 - „Рефлексії над тенденціями сучасного стану наукового простору” присвячений огляду основних напрямків зміни сучасного простору науки, тих метаморфоз, які притаманні основним елементам та зв'язкам між ними, що репрезентують сучасний науковий простір. Зрозуміло, „сучасність”, - це становлення, а тому окремі міркування не можуть не бути модальними.

У параграфі 4.1 „Трансформації раціональності” показується, що провідним індикатором змін в науковому просторі завжди було розуміння та функціонування (застосування) раціональності. В залежності від того, який зміст приписується раціональності, власне, і фундується онтологія наукового простору. Скажімо, для древньогрецької культури прикметним було ототожнення раціонального і логічного, що означало редукцію наукового простору до особливостей логічного розмірковування. За нового часу раціональність ототожнюється з наукою, яка тривалий час ідентифікувалася з емпіричним пізнанням. Була і опозиція наведеному тлумаченню раціональності, але вона набрала чинності тільки у середині минулого сторіччя, коли було уточнене поняття „емпіричне”. Зокрема показано, що емпіричне корелює не з „раціональним”, а з „теоретичним” і то таким робом, що емпіричне навантажене теоретичним (теза Дюгема - Куайна).

Нова ідея раціональності виникає з виникненням постнекласичної науки. На глибинному рівні її зміст ідентифікується з гуманітарними цінностями. У такому разі раціональне - це те, що сприяє людському буттю, або новий раціоналізм означає „мати відповіді, які б дозволяли жити” (Н.Н.Моісєєв). Основу нової (постмодерної) раціональності складає „антропологічна метафізика” (П.Козловскі). Щоправда, існують і інші тлумачення раціональності - позиція т.з. неораціоналістів - Г.Башляр, Е.Меєрсон, Л.Брюнсвік, Ф.Гонсет, П.Февріє та інші. Неораціоналізм загалом носить відголосся структуралізму та теоретико-конструктивістського тлумачення раціональності. Це дуже близько до постмодерної філософії М.Фуко, Ж.Дерріда, Ж.-Ф.Ліотара, Р.Рорті, які науку і її простір тлумачать як багатоголосся, діалогічність, відсутність орієнтирів, полілог тощо. Витлумачений у такий спосіб сучасний раціоналізм балансує десь на грані ірраціоналізму і тому, мабуть, можна спостерігати розмивання кордонів науки за допомогою релігії, міфології, езотеричних знань. Проте однозначно ситуацію не можна оцінювати, бо подібне мало місце в історії науки, але то було за умови її слабкішої розвинутості.

У параграфі 4.2 - „Прагматичний поворот в просторі науки” йдеться про те, що однією з істотних прикмет сучасної науки є прагматичний поворот. Можна зустріти у зв'язку з цим міркування, що наука - це символічна технологія (Брок), а вчений - це комерційний агент, тобто працює задля продажу особливого товару - наукових ідей та їх технологічних розробок. Загалом спостерігається тенденція застосування наукових знань в усіх сферах людського буття, а не тільки у сфері матеріального виробництва. І це пов'язано з тим, що відбулася „технізація” інтелектуальних процесів, чому послугувала кібернетика, а згодом створення комп'ютера, який став масовим знаряддям у сфері наукових комунікацій, наукових досліджень, моделювання функціонування наукових знань, побудови мережі інформаційних потоків загалом, а також є провідним компонентом високотехнологічного виробництва.

У зв'язку з прагматизацією наукового простору розглядається питання значення філософії прагматизму у цьому процесі. Показується, що треба переглянути тлумачення філософії прагматизму як суто морально-ціннісної течії, в основі якої покладена ідея особистої користі, зиску. Це мало місце, але тільки в окремих авторів (В.Джеймс). Одначе останнє не складало провідної думки стосовно усього філософського бачення проблеми. Основне ж - це те, що наука розглядається як продукт і мета людської діяльності задля вигоди людини.

Прагматизм (що є непересічним в його філософії) звернув увагу на операційність та технологічність наукового знання. Власне такий підхід має традицію в розвиткові природничих і соціально-гуманітарних наук, математичного пізнання передовсім. Ця традиція замінила (краще доповнила) розуміння пізнання в концептах відображення на його розуміння в концептах конструювання, моделювання, проектування, презентації. У зв'язку з цим розглядається відношення марксистської філософії до прагматизму як філософської течії і показується, що розбіжність між ними в трактовці особливостей людини. Але і в цьому випадку треба розглядати ситуацію в цілому, а не окремі висловлювання авторів. Людина навіть на чуттєвому рівні окремі об'єкти сприймає екологічно, тобто не ізольовано, а в оточенні, середовищі (Дж.Гібсон). Інакше, людина конструює світ свого сприйняття, вона „влаштовується” в світ, а не просто фіксує, що є. Вона має „рахуватися” з своїм оточенням. Але „рахується” завдяки своїй діяльності. Тому поняттям науки притаманні не тільки властивості опису та пояснення відповідних об'єктів, але й здійснення операцій над об'єктами, їх проектуванням і конструюванням.

Історія науки прикметна тим, що доля операційності в науковому знанні все зростає. Скажімо, фізика стала на ці позиції з створенням релятивіської і квантової механіки; математика - з виникненням інтуіціоністської та конструктивістської математики; біологія - з створенням генної інженерії; синергетика - базується на ідеї колективної дії; інформатика, зокрема, її програмне забезпечення - це також процеси операцій. Не випадково вважається, що одним з найзначніших відкрить науки минулого сторіччя - є відкриття оператора.

Зазначені процеси знайшли відповідне осмислення в лінгвістичній філософії, в філософії постмодернізму. Особливо останнє прикметне поглядам американського філософа Річарда Рорті, який вважає, що філософія прагматизму - це єдина перспектива філософії. Але з цим повністю не можна погодитися, бо у такому разі втрачається багато інших цінностей (естетичних, моральних тощо). Попри все не можна заперечувати того факту, що сучасний науковий простір набирає все більше конфігурації способів людської діяльності, тобто в ньому все чіткіше окреслюється мета, засоби діяльності, загалом - проект (С.Б.Кримський). Інтелектуальний продукт стає товаром. В тіло науки включаються праксеологія, мененджмент, маркетинг. У цьому плані прикметним є посібник з філософії науки за редакцією С.А.Лебедева (Москва), де розглядаються не тільки питання гносеології, логіки пізнання, етики науки, але й соціально-економічні питання, питання інтелектуальної власності, управління інтелектуальною власністю. Простір науки під впливом прагматизації науки все більше виступає єдністю природничих, технічних та соціогуманітарних наук.

У параграфі 4.3 - „Наука як технонаука” звертається увага на те, що неологізм постмодерної філософії „технонаука” має сенс, позаяк дає можливість виокремити специфіку спрямованості науки постіндустріальної цивілізації. Основними напрямками дискурсу „технонаука” вважається механотроніка, технотроніка, інформатика, телематика. Узагальнено це означає, що „технонаука” ідентифікується з ідеєю комп'ютеризації наукового пізнання. Але ця ситуація ставить питання про співвідношення науки і техніки, а також про місце в науковому просторі технонауки. Вочевидь, що не все наукове знання в сучасному науковому просторі належить до технонауки. У зв'язку з цим постає питання про відношення технонауки і гуманітарного знання. Виявляється, що появі технонауки, окрім усього іншого, сприяла гуманітарна революція, яка щойно починає започатковуватися.

Важливо враховувати, що гуманітарна революція на передній край висуває значення духовних цінностей. Але їх реалізувати можна не в супротив наукових досягнень, технологій, навпаки, саме з допомогою останніх, здійснюючи переорієнтацію науки і технологій, точніше, технонауки на гуманітарні цінності. Адже гуманітарні цінності досягти не можна без технонауки, бо сучасна планета Земля без останніх навіть не прогодує існуючу кількість населення. Це веде до перегляду традиційного тлумачення розвитку науки як процесу, де перед ведуть природничі та технічні знання. Зараз наступив період, за якого інтелектуальні процеси почали „технізуватися”, тобто моделюватися електронними засобами і вже таким чином впливати на науку і соціальні практики. Виходить, що інтелектуальна сфера, як ідентифікатор гуманітарно-соціального буття, задає взірці чи простір науковому пізнанню і науці загалом. „Технонаука” - це і ознака науки у значенні Ортега-і-Гассета (наука - це технологічне знання) і ознака науки у вужчому значенні - як комп'ютерні технології (постмодерна філософія). Сучасний науковий простір в ідеалі - це простір технонауки і вмережених в неї гуманітарних цінностей.

У параграфі 4.4 - „Економічні концепти в просторі науки” показано, що хоча ще у Х1Х ст. почали вести мову про науку як безпосередню продуктивну силу (К.Маркс), але то йшлося про те, що наука виступає основою для створення техніки і технологій, управління виробництвом. Одначе економічні концепти (вартість, собівартість, ефективність тощо) не входили в простір науки, а були „поряд” з наукою, або, образно кажучи, „десь там, осторонь”. В простір науки економічні концепти вмережуються за доби науково-технічної революції (від середини ХХ-го ст.). Провідними стають концепти „науковий потенціал”, або „науково-технічний потенціал”. Вагомий внесок в розробку цих понять внесли українські наукознавці - Г.М.Добров та інші.

Але концепт „науковий потенціал” економічно і соціально нейтральний у тому значенні, що це більше „технологічне” поняття (вказує на наявну можливість існування маси наукових знань). Для сучасного наукового простору, тобто того, що функціонує в ринковому суспільстві, характерним економічним концептом є „інтелектуальний капітал” (Ральф Стейєр, Томас Стюарт). Інтелектуальний капітал - „сума знань усіх працівників компанії, що забезпечують її конкурентноздатність” (Томас Стюарт). Сам інтелектуальний капітал має три способи існування - людський капітал, структурний капітал („концептуальні прототипи”) і споживацький капітал (зв'язки з споживачами).

Прикметно, інтелектуальний капітал є символічним, тобто тільки вказує на можливість існування капіталу як багатства, але реальним капіталом (багатством) стає за умови його застосування в реальних економічних процесах. Звичайно, з капіталом (і інтелектуальним - символічним) щільно пов'язана і така економічна категорія, як власність. Саме в сучасному науковому просторі почала функціонувати інтелектуальна власність. Одначе - це складна проблема, бо інтелектуальний капітал, зазначалося, має символічний характер. Щоб бути „власністю” він має позбуватися своїх символічних шат і втілюватися у певні предметно-об'єктивні структури: наукові інституції, технології тощо, що належать чи то приватним особам, чи то є суспільними. Тому сучасний науковий простір - це водночас і простір, що належить окремим власникам, державам, чи міждержавним утворенням.

У параграфі 4.5 - „Інновації в науковому просторі та їх культурно-гносеологічні критерії оцінки” продовжується попередній аналіз наукового простору в контексті проблем, що пов'язані з технонаукою, економічними процесами. Сучасна динамічна і багатофункціональна, нелінійна наука є продуцентом постійних інновацій. Але в зв'язку з цим постає питання про оцінку інновацій, бо суспільство, так би мовити, „задихається” від буму нового (П.А.Хербіг, Х.Крамер). І водночас існує постійна зацікавленість в інноваційних процесах. До цього спонукує існуюча конкуренція. Аналіз цієї ситуації показує, що розв'язати зазначену проблему, орієнтуючись на чисто технічний аспект справи, немає можливості. До цього питання необхідно підійти з ширших позицій, тобто вдатися до етичних, духовних чинників. Але ці чинники спрацьовують не механічно, а через складну систему опосередковуючих ланок. Скажімо, доля науково-технічних нововведень, що мають світове значення, у Японії складає 8%, в Англії - 56% . Звідси аж ніяк не слідує, що Англія значно випереджає Японію в загальному стані науково-технічного розвитку. Провідне - це використання нововведень у масовому виробництві, інших сферах життєдіяльності. А це визначається ментальністю, або у термінології П.Бурдьє - габітусом, чи звичкою, що панує в суспільстві. Габітус, безумовно, не визначає саму інновацію, але впливає (і навіть визначає) налаштованість на інноваційність наукового простору. Тому треба погодитися з П.Козловскі, що техніка є феноменом не лише матеріального, але й духовного світу. Інакше, все очевиднішим є те, що нормативно-цінністна оцінка, як вираження необхідного, стає провідною в розвитку сучасних наукових інновацій, наукового простору загалом. А це означає, що людство має збагнути, що не всі наукові проекти доцільно реалізовувати. Доцільність інновацій треба обгрунтовувати соціально-гуманітарною експертизою, яку здійснюють фахівці - експерти. Спроби здійснювати оцінку інновацій шляхом соціологічного опитування, інтерв'ю не можуть бути ефективними, бо про доцільність тієї чи тієї інновації можуть судити тільки компетентні фахівці - експерти, які послуговуються таким мірилом, як гуманітарні цінності.

Параграф 4.6 - „Стратегії вченого в глобалізованому науковому просторі” є своєрідним підсумком останнього розділу дисертації, а також дослідження загалом. Це тому, що науковий простір є витвором вченого і водночас вчений за сучасних умов працює в особливому просторі науки - глобалізованому - досі незвіданому стані, не знаному. (Термін „глобалізація” береться тільки в номінальному значенні, інші значення залишаються осторонь).

Щоправда, коли йдеться про науку як знаннєвий феномен, то наука від свого початку є глобалізованою, вона, як система знань, скрізь одинакова. Одначе в плані інфраструктури науки, зокрема становища вченого, звичайно, наука не є глобалізованою, в тому колі, і за сучасних умов. Інфраструктура науки, особливо життя вченого (можливості творчості) є регіональними (державними, національними тощо). Це породжує ряд проблем, зокрема, проблеми міграції і еміграції вчених, а також існування держав звідки вчені емігрують. Є фактом, що невелика кількість розвинутих країн мають можливість збільшувати інтелектуальний капітал і своє багатство за рахунок вчених з інших країн, відповідно, інші країни бідніють. Форми цього процесу різні (праця в цих країнах, гранти тощо). Але науковий простір диференціюється відповідно до дисциплінарного поділу науки. Відповідно і становище вчених різних наукових дисциплін не є одинаковим. Розвинуті країни віддають пріоритети представникам природничих і технічних наук (К.Пейвіт). Та річ в тім, що наука та її простір - є цілісним явищем. Тому руйнація або злет того чи іншого дисциплінарного утворення відгукується і на іншому. Вочевидь, що проблема вченого в глобалізованому науковому просторі є надто складною і існує потреба в подальшому її вивченні.

ВИСНОВКИ

У Висновках зазначено, що дослідження наукового простору прикметне створенням преценденту вивчення об'єктивних емпірично існуючих властивостей науки і, відповідно, можливістю фіксувати (спостерігати, вимірювати, моделювати) ці властивості як наукові факти і описувати та пояснювати феномен науки теоретичними засобами як це робить наука, вивчаючи будь-які явища світу. Цей висновок підтверджується історією розвитку науки, яку можна редукувати до пізнання простору. Адже у власному значенні європейська наука була започаткована геометрією Евкліда - вченням про властивості простору. Сучасний філософсько-методологічний дискурс в своїй основі все більше схиляється до тлумачення пізнання в концептах простору (простір математики, простір природничих наук, простір гуманітарного пізнання тощо).

* Поняття наукового простору окреслює складну конфігурацію не тільки знаннєвої складової науки, але й інфраструктуру науки (наукові інституції, наукові комунікації, а також процеси підготовки вчених до професійної діяльності), тобто поняття науковий простір виражає цілісність науки, її самоідентичність.

* Формування і зміна (розвиток) наукового простору має багато форм реалізації, провідними з яких є: еволюція, коеволюція, адаптація, транслокація, деконструкція тощо. Це особливо важливо враховувати при спробах реформування організаційних структур науки, при розробці та реалізації державних програм розвитку та технологічного застосування науки. Будь-які зміни мають враховувати системність, цілісність, структурність наукового простору.

* Науковий простір за того чи того його історичного стану безпосередньо описується концептами лідерів науки відповідного періоду. Науковий простір класичної новоєвропейської науки (доби модерну) описувався концептами механіки Ньютона. Цей простір мав конфігурацію однорідності (гомогенності), лінійності, абсолютності, механістичної (однозначно жорсткої) детермінованості, якості суб'єкта елімінувалися з цього простору, притаманний йому був редукціонізм тощо.

* Період постмодернізму пов'язаний зі зміною наукового лідера і, власне, для цього періоду характерною є наявність декількох лідерів. Це квантова механіка, або атомна фізика, сучасна біологія, а також нерівновісна механіка. Відповідно і концепти опису наукового простору змінилися. Простір науки описується як гетерогенний, нелінійний, стохастичний, релятивний, суб'єкт з його властивостями діяльності вмережений в поле наукового простору, характерною є міждисциплінарність.

* Сучасному науковому простору пасують концепти синергетики, інформатики, теорії фракталів, когнітивних наук, зокрема еволюційної епістемології. Цьому простору притаманна самоорганізація в трьох її проявах: самоорганізація за рахунок зміни зовнішніх умов; самоорганізація типу генерації лазера і самоорганізація як шерега зворотніх біфуркацій. В останньому разі відбувається „творення” хаосу в науковому просторі, а у випадку „феномена лазера” - йдеться про автопоезис наукового простору, що здійснюється одержимістю окремих вчених, або їх груп (це прикметно, скажімо, для сучасної України, мало місце і в історії науки).

* Теорія фракталів дає можливість схарактеризувати науковий простір терміном „детермінований хаос” і показати, що науковий простір - фрактальний феномен - „наділений прикметою скейлінга як одинакової на усіх мірилах нерегулярності або фрагментарності” (Б.Мандельброт). Це означає, що хоча наукові дисципліни, наукові ідеї, творення науки тощо і є різноманітними, але водночас в усіх пунктах Землі наука собіподібна. Вона собіподібна в горизонтальному та вертикальному планах, її частина має одинакову топологію з цілим (фізика Демокріта і сучасна фізика, піфагорейська математика і математика конструктивіського напрямку і т.д.).

* Концепти еволюційної теорії (і еволюційної епістемології): спадковість, мінливість, природній відбір, культурний відбір, міжкультурна конкуренція тощо дають можливість пояснити функціонування цілісності наукового простору - його когнітивної складової, системи наукових інституцій та технологічної реалізації наукових ідей.

* Однією з важливих прикмет сучасного наукового простору є прагматизація, перетворення його в проект діяльності, що веде за собою необхідність включення в його поле не тільки соціокультурних чинників, але й етичних, естетичних і навіть економічних цінностей. Зокрема йдеться про те, що провідним концептом стає інтелектуальний капітал, інтелектуальна власність, відбувається перетворення науки в технонауку тощо. Це породжує нові проблеми інноваційних процесів в науці, особливо змінюється соціальний статус вченого: від пошукувача істини, духовних цінностей він перетворюється в творця економічних цінностей. У свою чергу цей стан не є однозначно позитивним чи негативним. То є проблема, яку необхідно ретельно вивчати і виробляти відповідні соціальні та когнітивні механізми її регуляції.

* Важливим є подальше дослідження змін в просторі науки у зв'язку зі змінами лідерів науки. Особливий сенс складає вивчення ролі соціогуманітарних знань, зокрема філософії, в формаванні та утвердженні тієї чи тієї конфігурації наукового простору.

* Одним з актуальних питань є розгортання гуманітарної революції і в зв'язку з цим необхідно вислідкувати які можливі трансформації в науковому просторі. Заслуговують подальшого дослідження проблеми міждисциплінарних концептуальних зрушень, компаративіський аналіз та розробка прогнозів їх подальших змін, розробка стратегій розвитку наукового простору.

* Особливе місце має посідати дослідження ролі освітянського чинника в науковому просторі, зокрема доцільно вислідкувати значення в цьому просторі не тільки системи вищої освіти та післядипломної освіти, але й середньої та спеціальної середньої освіти. Це тим більше важливо, що рух до інформаційного (знаннєвого) суспільства має включати в підготовку і трансформацію усі ланки освіти, бо на перших її щаблях започатковується те, що стосується подальшого формування відношення до науки, її місця в бутті суспільства.

* Подальших розробок наукового простору вимагає проблема глобалізації сучасного світу. Справа в тім, що тут існує декілька суперечностей, які необхідно осмислювати і практично розв'язувати. Йдеться про те, що одна з складових наукового простору - наукове знання є глобалізованим від їх природи, а творення наукових знань (інша складова наукового простору) має регіональний, національно-державний характер. І ця суперечність породжує проблеми як творення наукового простору, так і тим більше його технологічного використання. Дошкульним це питання є передусім для країн з слабкою економікою, які знаходяться на периферії цивілізаційного розвитку. То є проблема політична, культурна, цивілізаційна.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ.

Монографії:

1. Рижко Л.В. Науковий простір: філософський і наукознавчий аспекти. - Київ: ІВЦ Держкомстату України. - 2000, - 301с. (Монографія).

2. Методологические вопросы науковедения. (Под ред. В.И.Оноприенко). - Киев: УкрИНТЭИ., - 2001, 332с. (Колективна монографія. Особисто автора Гл.2. „Научное пространство: идентификация, эволюция, креативность”. с.56-106).

Статті у фахових виданнях, зареєстрованих ВАК України:

3. Рижко Л.В. Глобальні проблеми сучасності та інституціоналізація наукової діяльності // Наука та наукознавство. - Київ.-1994, №1-2. - с.32-36.

4. Онопрієнко В.І., Рижко Л.В. Експертна діяльність як феномен культури // Наука та наукознавство. - Київ.- 1994, №1-2. - с.150-156.

5. Рижко Л.В. Проектно-інтерпретативна функція науки // Totallogy. Постнекласичні дослідження. - Київ: ЦГО НАНУ. - 1995, с.199-211.

6. Рижко Л.В. Трансформація наукового простору як соціокультурна, когнітивна та екзистенційна проблема // Філософія, культура, світосприйняття. Збірник наукових статей. - Київ: ЦГО НАНУ, Київський інститут „Слов”янський університет”. - 1998, с.23-40.

7. Рижко Л.В. Деконструкція простору науки як спосіб його трансформації //Вісник Дніпропетровського університету. Історія і філософія науки і техніки. - Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетровського університету. - 2000, с.15-20.

8. Рижко Л.В. Зміни в освіті як індикатор трансформації наукового простору //Мультиверсум. Філософський альманах. - Київ: Інститут філософії ім.Г.С.Сковороди. - 2000, Вип. 14. - с.45-53.

9.Рижко Л.В. Інтелектуальна еволюція та науковий простір: від витоків до постнекласики // ” Totallogy”-ХХ1 Постнекласичні дослідження. - Київ: ЦГО НАНУ. - 2000, - с.242-260.

10. Рижко Л.В. Науковий простір: спроба інтерпритацій в термінах синергетики.// Наука та наукознавство. - Київ: 2000, №4, - с.86-91.

11. Рижко Л.В. Два значення терміна „технонаука” // „Totallogy”-ХХ1” - Київ: ЦГО НАНУ. - 2001, Вип. 6, - с.213-222.

12. Рижко Л.В. Проблема ідентифікації наукового простору // Наука та наукознавство. - Київ: 2001, №4 Додаток, - с.105-111.

13. Рижко Л.В. Науковий простір в концептах теорії фракталів //Філософія. Антропологія. Екологія. Ноосферна альтернатива та нові пізнавальні стратегії. - Київ: „Стилос”.- 2001, - с.273-282.

14. Рижко Л.В. Екзистенційний та науковий простори в контексті глобалістики // Мультиверсум. Філософський альманах. - Київ: 2002, вип.27, - с.133-139.

15. Рижко Л.В. Науковий потенціал, інтелектуальній капітал та науковий простір// Мультиверсум. Філософський альманах.- Київ: 2002, Вип.28, - с.186-197.

16. Рижко Л.В. Еміграція та міграція вчених як філософсько-наукознавча проблема // Наука та наукознавство.- Київ: 2002, №1, - с.56-64.

17. Рижко Л.В. Науковий потенціал, інтелектуальний капітал та науковий простір як концепти сучасного наукознавства // Наука та наукознавство. - Київ: 2002, №4 Додаток, - с.76-79.

18. Рижко Л.В. Інновації в науці та суспільстві: можливості та реалії // Практична філософія. - Київ: 2003, №2, - с.25-31.

19. Рижко Л.В. Про перспективи прагматичного повороту в науці // Наукові і освітянські методології та практики. - Київ: ЦГО НАНУ. - 2003, - с.113-121.

20. Рижко Л.В. Інформаційний підхід до аналізу науки та еволюційна епістемологія //Наука та наукознавство. - Київ: 2003, №2, - с.42-52.

21. Рыжко Л.В. Научное пространство как понятие науковедения // Науковедение. - Москва: 2003, №2, - с.163-172.

22. Рижко Л.В. Прагматичний поворот у філософії науки та його проблеми.//Наука та наукознавство. - Київ: 2003, №4 Додаток, - с.93-98.

23. Рижко Л.В. Еволюційна епістемологія: сучасна рефлексія над науковим знанням // Людина і космос. Збірка наукових праць. - Київ: ІВЦ Держкомстату України. - 2003, - с.101-109.

24. Рижко Л.В. Постнекласичний тип раціональності: джерела формування та функції.// Sententiae: наукові праці Спілки дослідників модерної філософії (Паскалівського товариства). - Вінниця: Універсум.- 2004, - Спецвипуск №1, „Феномен раціональності”, - с.85-94.

25. Рижко Л.В. Інформатика і постнекласичне наукове знання // Наукові і освітянські методології і практики. - Київ: ЦГО НАНУ. - 2004,- Випуск 2, - с.163-174.

26. Рижко Л.В. Влада та інновації: парадокси та їх можливі розв”язки // Наука та наукознавство.- Київ: 2004, №4 Додаток, - с.210-217.

27. Рижко Л.В. Гуманітарні критерії інновацій в науці: як вони можливі // Наука та наукознавство. - Київ: 2005, №4 Додаток, - с.186-190.

28. Рижко Л.В. Культурно-гносеологічні критерії оцінки інноваційних можливостей науково-дослідницьких розробок // „Totallogy” Постнекласичні дослідження. - Київ: ЦГО НАНУ. - 2005, вип.12, - с.119-129.

29. Рижко Л.В. Сучасна глобалізація та трансфігурація наукового простору // „Totallogy” Постнекласичні дослідження. - Київ: ЦГО НАНУ. - 2005, вип.13, - с.296-307.

Інші видання

30. Рижко Л.В. Організація наукової діяльності в докласичний період розвитку науки (Європейське середньовіччя).//Матеріали V наукової конференції молодих вчених - наукознавців та істориків науки. - Київ: ЦДПІН НАНУ. - 1994, - с.94-96.

31. Рижко Л.В. Від інституціалізації структури наукової діяльності до інституціалізації її інфраструктури.// Доповіді міжнародного симпозіуму „Розвиток науки та перебудова в суспільстві: XIV Київський симпозіум з наукознавства та науково-технічного прогнозування. - Київ: ЦДПІН НАНУ, - 1994, - с.80-83.

32. Рижко Л.В. Періодизація етапів розвитку науки як методологічна проблема // Тези доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції. Історія науки і техніки: проблеми дослідження, викладання, гуманізації освіти. - Дніпропетровськ: „Пороги”, - 1994, - с.68-69.

33. Рыжко Л.В. Институционализация инфраструктуры науки //Материалы международной конференции. История науки и техники: проблемы и перспективы. - Москва: - 1995, - с.65-67.

34. Рыжко Л.В. Пространство науки и его социокультурные детерминанты // Материалы конференции “Актуальные проблемы социальной философии”. - Москва: - 1998, - с.146-148.

35. Рижко Л.В. Простір науки в ХХ1 сторіччі: постнекласичний варіант?// Людина в ландшафті ХХ1 століття: гуманізація географії. Проблеми постнекласичних методологій. Збірник наукових статей. - Київ: ЦГО НАНУ. - 1998, с.22-24.

36. Рижко Л.В. Наукова творчість як феномен людської діяльності //Вісник НАНУ. - Київ: - 2003, №4, - с.69-70.

37. Рыжко Л.В. Новый поворот в институционализации образования.// Science, Higher Education, Technologies, Medicine, Humanities in Baltics - past and present.Abstracts of the 21-st Internacional Baltic conference on the History of Science. - Riga: - 2003, - р.151-152.

38. Матеріали доповідей „кругого столу” „Актуальные проблемы развития научной этики и инновационной культуры” //Фундаментальные исследования в современном инновационном процессе: организация, эффективность, интеграция. Мат-лы международного симпозиума.- Киев: 2003, - с.511-513.

39. Рыжко Л.В. Гуманитарные критерии оценки инноваций в науке //Тезисы докладов и выступлений IV Российского философского конгресса. - Москва: “Современные тетради”, - 2005, - Том 3, - с.439.

АНОТАЦІЯ

Рижко Л.В. Науковий простір: проблеми формування та трансформації (філософсько-праксеологічний аспект). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.09 - філософія науки. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2006.

В дисертації розглядаються поняття і структура, функції та проблеми формування і трансформації наукового простору. Показано, що поняття науковий простір істотно розширює існуючі тлумачення науки, бо розкриває науку як цілісний феномен культури, який має своє емпіричне поле (топос) існування. Останнє можна описувати і пояснювати за допомогою теорії. Основні прикмети сучасного наукового простору (нелінійність, фрактальність, біфуркаційність, еволюціонізм та інші) розкриваються на основі аналізу інформатики, синергетики, теорії фракталів, еволюційної епістемології та інших. Обгрунтовано положення про прагматизацію сучасного наукового простору, його проектність, технологічність та розкривається тенденція перетворення наукового знання в науковий капітал. У зв'язку з цим розглядаються проблеми вченого в новому просторі науки, зокрема йдеться про проблеми українських вчених у зазначеній ситуації.

Ключові слова: науковий простір, трансформація науки, інформатика, синергетика, теорія фракталів, еволюційна епістемологія, прагматичний поворот, технонаука, інтелектуальний капітал.

АННОТАЦИЯ

Рыжко Л.В. Научное пространство: проблемы формирования и трансформации (философско - праксеологический аспект). - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени доктора философских наук по специальности 09.00.09 - философия науки. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2006.

В диссертации в философско-праксеологическом аспекте рассматривается понятие, структура, функции и проблемы формирования, трансформации научного пространства. Показывается, что существующие трактовки науки как особого логико-когнитивного феномена, институциональной структуры, в основе которых лежат стили мышления, парадигмы, определённые популяции идей, сети связей между учёными, социокультурные и экономические процессы хотя в целом раскрывают важные свойства научного познания, но не выражают целостности науки, её особенности в системе культуры.

Научное пространство существует в двух основных планах: как пространство - демаркация, т.е. как разграничение науки и других знаний, способов их получения и пользования, а также как пространство - взаимодействие элементов науки (логических, языковых, когнитивных, социокультурных, институциональных и т.д.), образующих поле (топос) науки, в границах которого происходит возникновение, функционирование и развитие науки. Первый план научного пространства относится к внешним его свойствам и имеет аналог с субстанциональной концепцией пространства, а второй - к внутренним и имеет аналог с реляционной концепцией пространства. Оба плана взаимодополняют друг друга. В целом понятие научного пространства характеризирует эмпирическое бытие науки, в котором можно фиксировать соответствующие состояния - факты и обобщать их теоретически.

Структура научного пространства - сложное нелинейное образование имеющее генетические и функциональные основания. В генетическом плане научное пространство разделяется на пространство протонауки, классической, неклассической и постнеклассической науки. В функциональном плане его членение на структуры имеет разные основания: деятельностно-познавательное, политико-географическое, агрегатное, коммуникативное, дисциплинарное и др. Каждому из них соответствуют свои конкретные образования.

Важной проблемой научного пространства являются вопросы его трансформации. Существует несколько способов трансформации: адаптация, транслокация, деструкция, эволюция и революция. Все эти способы трансформации своеобразно проявляются как в отношении научного пространства в целом, так и его вышеперечисленных структур. Осуществление реформирования науки должно учитывать способы трансформации науки, последствия, к которым ведёт тот или иной способ трансформации.