Даосизм і конфуціанство

Размещено на http://www.allbest.ru/

Даосизм і конфуціанство -- пошуки шляху неба

даосизм конфуціанство буддизм

Даосизм, конфуціанство й буддизм -- це три головні релігії Китаю і Далекого Сходу. Однак, на відміну від буддизму, даосизм і конфуціанство не стали світовими релігіями. Вони залишились переважно в Китаї і там, де китайська культура справила вплив. Хоча немає офіційних даних щодо актуального числа послідовників даосизму й конфуціанства в Китаї, протягом минулих 2000 років вони панували над релігійним життям майже четвертої частини населення землі.

«Нехай розцвітає сотня квітів, нехай змагається сотня шкіл». Цей вислів набув популярності через промову голови Китайської Народної Республіки Мао Цзедуна 1956 року. Насправді ж він є парафразою слів, котрими китайські вчені описують добу з V по III сторіччя до н. е., названу епохою царств, що борються. На той час могутня династія Чжоу (прибл. 1122--256 роки до н. е.) підупала, перероджуючись у систему вільно зв'язаних феодальних держав, які, на превелике лихо простого люду, постійно воювали між собою.

Збентеження та страждання, спроваджені цими війнами, дуже ослабили авторитет панівного класу. Народ більше не бажав зносити примхи й хитрування аристократії та безмовно страждати через наслідки рішень верхівки. У результаті цього довго придушувані задуми й прагнення пробилися, немов «сотня квітів». Різні філософські школи висували свої ідеї щодо форм правління, закону, суспільного ладу, норм поведінки й моралі, а також стосовно питань рільництва, музики й літератури -- засобів нормалізації життя. Вони стали відомі як «сотня шкіл». Більшості з них так і не вдалося залишити по собі тривких слідів. Проте дві школи набули такого видатного становища, що ось уже понад 2000 років впливають на життя в Китаї. З часом ці школи почали називатися даосизмом і конфуціанством.



Що таке дао

Щоб зрозуміти, чому даосизм і конфуціанство справили такий глибокий і тривкий вплив на китайців, японців, корейців та інші сусідні народи, необхідно сягнути по деяку інформацію про основне китайське поняття -- дао. Саме слово означає «шлях, дорога або стежка», а в ширшому розумінні -- «метод, принцип або вчення». Для китайців гармонія і порядок у всесвіті є виявами дао -- чогось на зразок божественної волі або закону, що існує у всесвіті й керує ним. Іншими словами, китайці не вірять у Бога-Творця, який керує всесвітом, а вважають, що першопричиною всього є провидіння, воля неба або просто саме небо.

Застосовуючи концепцію дао до людських справ, китайці вірили, що існує природний і правильний спосіб здійснення всього і що кожна річ та кожна особа має своє належне місце й призначення. Наприклад, вважалося: коли правитель намагатиметься справедливо виконувати свої обов'язки стосовно людей і здійснювати для неба жертовні ритуали, то народ втішатиметься миром та добробутом. І коли люди захочуть розшукати шлях, тобто дао, і триматися його, то зможуть сподіватися злагоди, миру й успіху. Але якщо вони обирають інший шлях чи противляться йому, це призведе до безладдя й катастрофи.

Жити в гармонії з дао й не перешкоджати його плину -- це стрижневий елемент китайської філософської й релігійної думки. Можна сказати, що даосизм і конфуціанство -- два способи вираження одного поняття. Даосизм є містичний у своїй початковій формі й пропагує бездіяльність, спокій, пасивність, втечу від суспільства й злиття з природою. Він проголошує, що все буде гаразд тоді, коли люди складуть руки, нічого не робитимуть і не втручатимуться в природний перебіг подій. З другого боку, конфуціанство є прагматичним, тобто практичним. Воно навчає, що суспільний лад буде підтримуватися, коли кожна людина відіграватиме призначену їй роль і виконуватиме свої обов'язки. Тому конфуціанство систематизує всі людські й громадські стосунки -- між правителем і підданим, батьком і сином, чоловіком і дружиною тощо -- і дає всім їм вказівки. Звичайно, через це постають наступні запитання: як виникли ці дві системи? Хто були їхні засновники? Як люди сповідують ці релігії сьогодні? І яку роль вони відіграли в людських пошуках Бога?

Даосизм -- спочатку філософське вчення

Спочатку даосизм скидався більше на філософію, ніж на релігію. Його засновник Лао-цзи, змучений тогочасним безладдям і замішанням, шукав заспокоєння через втечу від суспільства й злиття з природою. Про цього чоловіка відомо небагато. Припускають, що він жив у VI сторіччі до н. е., хоча й це точно не відомо. Його називали просто Лао-цзи, що означає «старий філософ» або «старе немовля», оскільки, за легендою, він так довго перебував в утробі матері, що народився вже із сивим волоссям.

Єдиний офіційний життєпис Лао-цзи записав у трактаті «Ші цзі» («Історичні записки») Сима Цянь, шанований придворний літописець II й I сторіч до н. е. У цьому джерелі говориться, що справжнім ім'ям Лао-цзи було Лі Ер. Він обіймав посаду імператорського архіваріуса в Лояні (центральний Китай). Але важливішою у трактаті є така розповідь про Лао-цзи:

«Більшу частину свого життя Лао-цзи провів у Чжоу. Передбачаючи занепад Чжоу, він вирушив звідти й дійшов до кордону. Службовець митниці Ін Ші сказав: «Добродію, оскільки вам до вподоби залишити службу, напишіть для мене книгу». Після того Лао-цзи написав книгу з двох частин, в якій трохи більше п'яти тисяч слів. У ній він обговорив поняття Шляху [дао] та Сили [де]. Відтак Лао-цзи пішов. Ніхто не знає, де він помер».

Багато вчених піддає сумніву достовірність цього повідомлення. У всякому разі написана книга є відома під назвою «Дао де цзин» («Вчення про дао та де») і вважається головним трактатом даосизму. Вона складається з лапідарних, загадкових строф, які деколи містять лише три-чотири слова. Крім того, від часу Лао-цзи значення деяких ієрогліфів дуже змінилося, тому ця книга є предметом багатьох різних тлумачень.

Короткий перегляд праці «Дао де цзин»

У «Дао де цзин» Лао-цзи пояснив дао, основний шлях природи, а потім застосував його до всіх галузей людського життя. Щоб ліпше зрозуміти «Дао де цзин», перегляньмо сучасну версію цього трактату в перекладі Ґя Фу Фена і Джейна Інґліша. Ось що там говориться про дао:

«Щось [було] таємничо сформоване, народжене до неба і землі... Може бути, це матір міріад речей. Мені незнане його ім'я. Назвімо це дао»

«Усе з дао постало, що годує його добродійство [де]. Воно набуло форми з матерії. Оточення надає йому обрисів. Тому міріади речей поважають дао і вшановують добродійство [де]» (розділ 51).

Якого висновку можна дійти із цих загадкових уривків? Для даосів дао -- це якась таємнича космічна сила, котра відає матеріальним усесвітом. Метою даосизму є пізнати дао, відцуратися світу й злитися з природою. Це знаходить відображення в даоському погляді на поведінку людини. Ось як описується цей ідеал у трактаті «Дао де цзин»:

«Ліпше передчасно зупинитись, ніж наповнити по вінця. Занадто нагострюй клинок, і лезо його невдовзі притупиться. Збирай золото й нефрит, але ніхто його не захистить. Зажадай багатства й титулів -- лихо прийде. Відступись, коли виконаєш справу. Це -- шлях неба» (розділ 9).

Ці приклади показують, що принаймні спочатку даосизм був філософською школою. Наслідки суворої влади тогочасної феодальної системи: несправедливість, страждання, розорення й відчуття безнадійності -- спонукали даосів вірити в те, що можна досягнути миру й гармонії через повернення до традицій прадавніх народів, коли ще не було ні царів, ні міністрів, які б гнобили простий люд. Ідеалом було спокійне сільське життя в єдності з природою (Приповістей 28:15; 29:2).

Другий мислитель даосизму

Філософію Лао-цзи розширив Чжуан Чжоу, або Чжуан-цзи, що означає «учитель Чжуан» (369--286 роки до н. е.); його вважають найвидатнішим наступником Лао-цзи. У своїй книжці «Чжуан-цзи» він не тільки детально виклав сутність дао, але й витлумачив поняття інь і ян, обговорені раніше в праці «Іцзин». (Дивіться сторінку 83). На його думку, ніщо не є справді тривким або абсолютним, але все постійно змінюється між двома протилежностями. У розділі «Осіння повінь» він написав:

«Ніщо в усесвіті не є постійним, оскільки все живе тільки для того, щоб померти. Тільки дао, що немає ні початку, ні кінця, перебуває вічно... Життя можна уподібнити до прудкого коня, який щосили галопує,-- воно змінюється постійно й безперервно, кожної часточки секунди. Що ж вам робити? І чого не робити? Це, по суті, не має жодного значення».

Через цю філософію недіяння даоси вважають даремним втручатися в події, які природа привела в рух. Рано чи пізно все стане своєю протилежністю. Хоч би якою незносною була ситуація, невдовзі вона поліпшиться. Хоч би якими приємними були обставини, невдовзі вони погіршаться. (Протиставте Екклезіяста 5:18, 19). Типовий приклад цього філософського погляду на життя виявляється уві сні Чжуан-цзи, завдяки якому він ліпше запам'ятався простим людям:

«Одного разу Чжуан Чжоу приснилося, що він -- метелик, щасливий метелик, який радіє з того, що досяг здійснення бажань, і який не знає, що він -- Чжуан Чжоу. Раптом він прокинувся і тоді з острахом збагнув, що він -- Чжуан Чжоу. Невідомо, чи то Чжуан Чжоу сниться, що він метелик, чи метелику сниться, що він Чжуан Чжоу».

Вплив цієї філософії очевидний у стилі поезії та живописі пізніших плеяд китайських митців. (Дивіться сторінку 171). Але даосизм не довго залишався такою пасивною філософією.



Від філософії до релігії

Намагаючись злитися з природою, даоси почали захоплюватися її вічною молодістю і регенераційними властивостями. Вони теоретизували, що, живучи відповідно до дао, або шляху природи, можна якось проникнути в таємниці природи та захиститись від каліцтва, хвороб, а навіть смерті. Хоча Лао-цзи не торкався цього питання, деякі уривки «Дао де цзин», здається, наводять на таку думку. Приміром, у 16-му розділі говориться: «Той, хто слідує дао,-- вічний, і до кінця життя не наражатиметься на небезпеку».

Таким теоретизуванням також посприяв Чжуан-цзи. Наприклад, в одному діалозі з твору «Чжуан-цзи» певна міфічна постать запитує іншу: «Ти вже в такому похилому віці, але маєш вигляд дитини. Як це можливо?» Прозвучала відповідь: «Я навчився дао». Про іншого даоського філософа Чжуан-цзи написав: «Нарешті Ліцзи міг осідлати вітер. Радісно ширяючи на прохолодному бризі, він мандрував п'ятнадцять днів, а потім повернувся. Серед простих смертних, які досягли щастя, така людина -- це рідкість».

Подібні оповіді настільки розпалювали уяву даосів, що вони почали експериментувати з медитацією, розробили дієти й дихальні вправи, які нібито мали відстрочити руйнування тіла та смерть. Невдовзі почали поширюватись легенди про безсмертних, що можуть літати на хмарах, з'являтись та зникати за власним бажанням, про осіб, які живуть на священних горах або на далеких островах незліченну кількість років, живлячись росою та магічними фруктами. Китайська історія повідомляє, що 219 року до н. е. імператор Цінь Ші Хуанді спорядив караван суден з 3000 юнаків та дівчат для того, щоб знайти легендарний острів Пенлай, де мешкають безсмертні, і привезти траву безсмертя. Зайва річ говорити, що вони повернулися без еліксиру, але, за легендою, ці люди заселили острови теперішньої Японії.

За панування династії Хань (206 рік до н. е.--220 рік н. е.) магічні ритуали даосизму сягнули нової вершини. Кажуть, що імператор У-ді, хоча й підтримував конфуціанство як офіційну державну доктрину, він захопився даоською ідеєю про фізичне безсмертя. Його особливо цікавили праці алхіміків над «пілюлями безсмертя». На думку даосів, життя зароджується, коли об'єднуються сили протилежних інь та ян (жіночого начала і чоловічого). Тому сплавленням свинцю (темного, або інь) та ртуті (світлого, або ян) алхіміки імітували природні процеси й думали, що в результаті отримають пілюлю безсмертя. Даоси також розробили вправи, подібні до йоги, техніку дихання, встановили обмеження в харчуванні й особливу культуру статевого життя, які мали зміцнювати вітальну енергію і продовжувати життя. Вони мали магічні амулети, які нібито забезпечували людині невидимість і захист від зброї. Завдяки амулетам людина була спроможна ходити по воді чи літати. Даоси також викарбовували на будинках і над одвірками магічне клеймо, звичайно із символом інь-ян, щоб відганяти злих духів і диких тварин.

У II сторіччі н. е. даосизм було систематизовано. Певний Чжан Лін, або Чжан Дао-лін, заснував у західному Китаї таємне даоське товариство й зайнявся магічними оздоровленнями та алхімією. Оскільки з кожного члена стягували внесок, що становив п'ять мір рису, цей рух названо даосизмом п'яти мір рису (ву-доу-мі дао)*. Заявляючи про об'явлення, отримане особисто від Лао-цзи, Чжан став першим «небесним наставником». Згідно з легендою, йому зрештою вдалось виготовити еліксир життя, і він верхи на тигрі зійшов до неба з гори Лун-ху (гора Дракона й Тигра), що в провінції Цзянсі. Від Чжана Дао-ліна потягнулася багаторічна безперервна низка «небесних наставників», і кожного з них вважали перевтіленням Чжана.

Зіткнення з буддизмом

У VII сторіччі за панування династії Тан (618--907 роки н. е.) у релігійне життя Китаю уже торував собі шлях буддизм. Контрзаходом стало проголошення даосизму корінною китайською релігією. Лао-цзи обожнили, а даоські писання канонізували. Почали будуватися храми, монастирі, було засновано ордени монахів і монахинь більш-менш на буддійський зразок. Крім того, даосизм перейняв у свій пантеон з китайського фольклору багато богів, богинь, чарівниць і «безсмертних святих», а саме: Вісьмох безсмертних (Па-шень), бога домашнього вогнища (Цзао-шень), бога міста (Чен-хуан) та охоронців дверей (Мень-шень). Це призвело до синтезу елементів буддизму, традиційних забобонів, спіритизму й культу предків (1 Коринтян 8:5).

З бігом часу даосизм почав повільно вироджуватися, перетворюючись у систему ідолопоклонства й забобонів. Кожна людина поклонялася в місцевих храмах своїм улюбленим богам і богиням, благаючи у них захисту від зла, а в земних справах -- щастя. Щоб провести похоронний обряд, вказати на підхоже місце для могили, дому та комерційної діяльності, поспілкуватися з мертвими, відігнати злих духів і привидів, відзначити свята й виконати інші ритуали, можна було найняти жерців. Отже, колишня школа містичної філософії перетворилася в релігію, забруднену віруванням у безсмертних духів, пекельний вогонь і напівбогів -- вченнями, почерпнутими із застійної заводі лжевірувань стародавнього Вавилону.

Ще один видатний китайський мислитель

Хоча ми вже простежили початок, розвиток і занепад даосизму, не слід забувати, що він був лише однією із «сотні шкіл», які процвітали в Китаї в епоху царств, що борються. Зрештою, інша школа зайняла видатне, а навіть панівне становище. Це -- конфуціанство. Але чому конфуціанство здобуло таку славу? Ким насправді був Конфуцій, який прославився за межами Китаю більше від усіх інших китайських мислителів? І чого він навчав?

Щоб більше дізнатися про Конфуція, ми знову звернемося до «Ші цзі» («Історичних записок») Сима Цяня. На відміну від короткого нарису про Лао-цзи, тут міститься детальний життєпис Конфуція. Ось деякі подробиці з його життя, взяті з перекладу китайського вченого Ліна Ютана:

«Конфуцій народився в містечку Цзоу, округа Чаньпін у царстві Лу... [Його мати] молилася на пагорбі Ніціу, і відповіддю на молитву стало народження Конфуція двадцять другого року панування князя Сіаня з Лу (551 рік до н. е.). Оскільки він прийшов на світ з випуклістю на голові, його назвали Цю (пагорбок). Його прізвисько -- «Чжунні», а прізвище -- Кун»*.

Невдовзі після народження Конфуція помер його батько, але мати, хоча й убога, доклала зусиль, щоб син отримав належну освіту. Хлопець захопився історією, поезією та музикою. Книга «Бесіди та висловлювання» (частина «Чотирикнижжя» Конфуція) говорить, що, коли йому сповнилось 15 років, він присвятився науковим дослідженням. У 17 років він отримав скромну державну посаду в рідному Лу.

Фінансовий стан Конфуція, мабуть, поліпшився, оскільки в 19 років він одружився, а наступного року йому народився син. Однак через декілька років померла його мати. Це завдало Конфуцію тяжких душевних мук. Скрупульозно дотримуючись давніх традицій, Конфуцій покинув громадське життя і 27 місяців оплакував матір на її могилі. Завдяки цьому він дав китайцям класичний приклад синівської поваги до батьків.

Учитель Конфуцій

Після цього Конфуцій покинув сім'ю і став мандрівним учителем. Він викладав музику, поезію, літературу, цивільне право, етику й природничі науки, або принаймні те, що знали на ці теми за його часу. Конфуцій зажив досить гучної слави, бо говорять, що в певний період мав аж 3000 учнів.

На Сході Конфуція здебільшого шанують як великого вчителя. Епітафія на його могилі в Чуфу (провінція Шаньдун) називає його просто «давнім, найсвятішим учителем». Один західний письменник описав його метод навчання такими словами: «Він мандрував від «місця до місця у супроводі тих, хто переймав його погляди на життя». Щоразу, коли вони пускалися в подорож, він їхав на возі, запряженому буйволом. Завдяки повільній ході тварини учні встигали йти за ним пішки, а події, які відбувалися дорогою, очевидно, часто давали йому теми для повчань». Цікаво зазначити, що незалежно від Конфуція подібний метод навчання пізніше використовував Ісус.

Конфуцій став славним учителем серед жителів Сходу, оскільки був ретельним дослідником, зокрема, історії та етики. «Конфуцій приваблював сучасників не тим, що був наймудрішим чоловіком у той час, а тим, що був найбільш освіченою людиною,-- єдиним, хто міг навчати їх про старі книги і давню мудрість»,-- писав Лін Ютан. Вказуючи на цю любов до навчання як на можливу причину тріумфу конфуціанства над іншими філософськими школами, Лін дійшов такого висновку: «Конфуціанські наставники навчали про конкретні справи, і їхні учні засвоювали щось конкретне, тобто історичну мудрість. Натомість наставникам в інших школах доводилось виголошувати винятково особисті погляди».

У чому ж полягав його «рецепт»? Він був простим і коротким: повернення до стародавніх традицій і звичаїв в усіх сферах життя: у взаєминах людей, у стосунках государя й народу тощо. Ось як Кун-цзи пояснював це Цзиню, царю держави Ці: суть усього правління в тому, щоб «государ був государем, підданий -- підданим, батько -- батьком і син -- сином».

Досягти цього можна тільки дотримуючись традицій і зразків минулого, бо вся мудрість -- там. Жити гідно, жити як люди -- це значить ретельно, до дрібниць виконувати заповіти предків -- навіть тоді, коли деякі стародавні обряди стали вже незрозумілими.

Проте універсальний конфуціанський «рецепт» лікування суспільства не було прийнято. Доля Кун-цзи -- то доля великої людини, яку не оцінили, людини, яка не була затребувана своїм часом. Його земний шлях став довгим ланцюгом невдач і суцільних розчарувань.

Можливо, незатребуваність Кун-цзи була наслідком його непересічності -- адже талант, блиск розуму, глибина знань у сполученні з діяльною натурою досить часто можуть викликати лише недовіру та люту заздрість. Історія дає нам безліч таких прикладів. Ось лише один. Це сталося майже через 2000 років після смерті Кун-цзи -- 1527 р. і в зовсім іншій країні -- в Італії з відомим політиком та письменником епохи пізнього Відродження Нікколо Макьявеллі, коли він запропонував свою кандидатуру на пост канцлера Флорентійської республіки. Його супротивники «аргументували» свою позицію так: «Не бажаємо філософів! Геть філософів!.. Він вчений... Вітчизна потребує людей благонадійних, а не вчених...» Цілком імовірно, що щось подібне трапилося і з Конфуцієм.

Можливо також, що причина невдач Кун-цзи полягала в його психологічних особливостях, досить часто притаманних неординарній особистості -- у відсутності таких необхідних у реальному житті якостей як практицизм, гнучкість, вдатність переконувати сильних світу цього... Та хоч би як там було, але правителі окремих китайських царств у своїй кривавій і цинічній боротьбі за владу, за розширення кордонів зовсім не поспішали взяти на озброєння вчення Конфуція, що було корисне для побудови монолітної могутньої держави та ефективного управління нею. Вони зовсім не прагнули використовувати вченого мудреця на державній службі й дотримуватися його рекомендацій.

У 68 років Кун-цзи повернувся в рідне Лу на запрошення царя. Але це не стало свідоцтвом його тріумфу, скоріше то був акт вдячності. Ніяких конкретних пропозицій щодо державної служби він не отримав. А ще через п'ять років настав кінець його земного шляху...

Розрадою філософа були тільки літературна та просвітницька діяльність, повага та захоплення учнів, які постійно супроводжували його в мандрах, записували та видавали його промови, прославляючи мудрість державних приписів вчителя.

Хтось скаже, що талановита людина є самодостатньою, що вона може бути цілком щаслива у своїй творчості. Так, щодо багатьох творців ця думка є цілком слушною. Проте це не стосується Конфуція, адже людині його плану важко бути тільки споглядачем. Він був не просто вченим, але і політиком, дипломатом, що прагнув жити у вирі нескінченних справ, зустрічей з людьми, у потоці подій, особисто беручи в них участь.

Але минає ще три з половиною століття -- і після братовбивчих війн, крові, страждань китайський світ нарешті приймає педантичне й неяскраве конфуціанське вчення. 125 р. до н. е. -- рік тріумфу Кун-цзи! Саме відтоді обов'язковою умовою прийому на імператорську службу стає складання іспитів з класичного конфуціанства. Той посмертний тріумф тривав аж 2000 років -- до 1905 р., коли було ліквідовано саму систему іспитів. Проте ліквідувати її наслідки було набагато важче, адже китайський світ сприйняв конфуціанство серцем і розумом, воно в'їлося, увійшло в плоть та кров кожного китайця.

«А Небо знає мене!»

Незважаючи на успіх у ролі учителя, Конфуцій не вважав навчання своїм покликанням. Конфуцій був переконаний, що його положення у галузі етики й моралі можуть врятувати тогочасний неспокійний світ, аби тільки правителі захотіли впроваджувати їх у життя, дозволяючи Конфуцію або його учням брати участь в урядуванні. Тому разом з групкою своїх найближчих учнів він покинув рідне царство Лу та помандрував від царства до царства, шукаючи мудрого правителя, який би перейняв його погляди щодо уряду й суспільного ладу. Який був результат? У «Ші цзі» повідомляється: «Зрештою Конфуцій виїхав з Лу, у Ці його покинули учні, з князівств Сун і Вей його вигнали, а дорогою між Цзінь та Цай він зазнав злиднів». Після 14 років мандрівок він повернувся в Лу розчарований, але не зневірений.

Решту свого життя він присвятив літературній діяльності й навчанню. (Дивіться інформацію на сторінці 177). Безперечно, Конфуцій журився, що його не зрозуміли, однак сказав: «Я не нарікаю на Небо. Я не скаржусь на людей. Я продовжую вчитися тут, на землі, та утримую контакт з Небом. А Небо знає мене!» Він помер 479 року до н. е. у віці 73 літ.

Сутність положень Конфуція

Хоча Конфуцій був визначним ученим і вчителем, він справив вплив не тільки на наукові кола. Говорячи по суті, Конфуцій поставив собі за мету не лише викладати правила поведінки або моралі, але й повернути мир та порядок суспільству, яке на той час розривали постійні війни між феодалами. Аби досягнути цієї мети, Конфуцій навчав, що кожен -- від імператора до простої людини -- повинен зрозуміти свою роль у суспільстві й жити згідно з нею.

У конфуціанстві це поняття називається «лі», що означає пристойність, ввічливість, порядок речей; також його ширше ототожнюють з обрядом, церемонією і шанобливістю. Відповідаючи на запитання: «Чим є це велике «лі»?» -- Конфуцій пояснив:

«З усього, що керує життям людини, найбільшим є «лі». Без «лі» ми не знаємо як годиться поклонятися духам усесвіту і як визначити належне місце короля та міністрів, правителя і підданих, старших і молодших; як встановити високоморальні взаємини між різними статями, між батьками і дітьми й між братами; як розрізняти відмінні ступені сімейних стосунків. Ось чому благородний муж має «лі» в такій великій пошані».

Отже, «лі» -- це норма поведінки, котрою керується по-справжньому благородний муж («цзюнь-цзи», деколи перекладається «благопристойний муж») в усіх своїх стосунках з людьми. Якщо кожен намагається так поводитись, то, на думку Конфуція, «все стає на свої місця в сім'ї, державі та в цілому світі», завдяки чому виконується дао, або шлях неба. Але як має виражатися «лі»? Це приводить нас до іншого стрижневого поняття конфуціанства -- «жень», що означає гуманність або людяність.

Управління народом -- справа «благопристойних мужів» і монарха та його васалів. Підкорення «благородним мужам» -- справа народу. Це -- вічний принцип «лі».

Багатство та знатність «даровані небом», -- доля верхів, які мають зобов'язання перед народом. Уготовані небом бідність і низьке становище, що слід сприймати не ремствуючи, з покорою, -- доля низів. І це теж є вічним принципом «лі».

Притаманна верхам висока мораль «благородних мужів», які керують простим народом з його «малою мораллю», і відданість, щирість, обов'язкові для «маленьких людей», -- де вічний принцип «лі».

Розумне примушування народу до роботи, управління за незмінним принципом -- «государ є государ, а підданий є підданий» -- прерогатива верхів. Постійне, шанобливе служіння «благородним мужам» -- обов'язок низів. Усе це так само вічні принципи «лі».

Не розкошувати перед бідними, адже бідна людина рідко коли не виявляє незадоволення, не ненавидіти занадто «маленьких людей», адже вони можуть бунтувати -- в цьому мудрість дотримання принципу «лі».

«Сяо» -- мовчазна покірність та повага синів до батьків, служіння їм, «ді» -- абсолютна слухняність молодших братів старшим -- вічний принцип «лі». Кун-цзи вчить: «Поки батьки живуть, не від'їжджай далеко». У конфуціанстві цілковито панує ідея жертовності дітей щодо батьків. Наприклад, герой народних лубків У Мен літніми ночами роздягався голий, щоб комахи кусали його, а не батьків, а шістнадцятирічний Лао Лай-цзи продовжував грати в дитячі ігри, щоб батьки не згадували про власну смерть.

Отже, конфуціанство -- це релігія батьківсько-синівських стосунків. Проблеми «батьків і дітей» у Китаї ніколи не існувало. Культ предків, обряди служіння їх духам -- вічний принцип та священний закон «лі».

Тимчасом як «лі» наголошує на стриманості, керованій зовнішніми нормами, «жень» визначає людську природу або її внутрішній світ. Згідно з конфуціанською концепцією, зокрема за словами найвидатнішого учня Конфуція, Мен-цзи, людська природа у своїй основі є добра. Отже, з усіма соціальними недугами можна справлятися через самовдосконалення, а починати треба з освіти й знання. У першому розділі «Великого вчення» говориться:

«Коли досягається правдиве знання, бажання стають щирими; коли бажання є щирими, серце стає справедливим... коли серце є справедливим, вдосконалюється життя особи; коли життя особи вдосконалене, налагоджується сімейне життя; коли сімейне життя налагоджене, впорядковується життя народу; коли життя народу впорядковане, у світі панує мир. Всі -- від імператора до простих людей -- повинні вважати вдосконалення свого життя джерелом або підвалиною».

Отже, за Конфуцієм, додержання «лі» допоможе людям поводитись правильно в кожній ситуації, а розвивання «жень» сприятиме доброзичливому ставленню до інших. Теоретично це мало привести до миру й гармонії в суспільстві. Конфуціанський ідеал, який ґрунтується на принципах «лі» й «жень», можна узагальнити такими словами:

«Доброта в батька, шанобливість у сина до батьків,

ввічливість у старшого брата, покора й повага в молодшого,

справедливість у чоловіка, слухняність у дружини,

розважність у старших, пошана в молодших,

доброчинність у володарів, відданість у слуг і підданих».

Все це пояснює, чому більшість китайців і навіть інших жителів Сходу приділяють стільки уваги сімейним узам, працьовитості, освіті, усвідомленню свого становища й відповідним йому вчинкам. За багато сторіч ці конфуціанські поняття глибоко врізались у свідомість китайців.

Яке ж місце у вченні Кун-цзи посідало «Велике Тянь» -- Велике Небо? О, Тянь -- знову на своєму традиційному та законному місці всезагального божества. Тільки єдине «Велике Тянь» встановлює закономірності природи, тільки воно визначає для кожної людини її становище в суспільстві, дає людям багатство і бідність, знатність і незнатність. Розвиток усіх речей, навіть саме конфуціанство -- все від «небесного веління». «... Якщо гнівити небо, не буде кому молитися», інакше кажучи, Тянь і тільки Тянь визначає порядок у всесвіті-універсумі.

Цей порядок, в основному, охороняють духи померлих предків. Ось аналіз можливостей підтримання порядку та влади у країні: «Якщо в Піднебесній панує дао (у даосизмі -- багатозначне поняття, у конфуціанстві -- порядок речей у світі, зокрема в суспільстві. -- Авт.), порядок речей у суспільстві, правлінні та обрядах, а також музика й каральні походи йдуть від самого Сина Неба. Якщо в Піднебесній немає дао, порядок речей у суспільстві, правлінні та обрядах і зв'язані з ним етичні норми та етикет, музика й каральні походи йдуть від князів. Якщо все це йде від князів, рідко хто з них протягом десяти поколінь не втратить владу. Якщо це йде від вельмож, рідко хто з них протягом п'яти поколінь не втратить владу. А коли доля держави знаходиться в руках чиновників-васалів, рідко хто з них на протязі трьох поколінь не втратить владу. Коли у країні панує закон, урядова влада не перебуває в руках вельмож, а народ не бере участі в обговоренні її справ».

В ідеалі у конфуціанському царстві «лі» «благородний муж» повинен правити гуманно й «легко примушувати», багатий має бути суворим і благопристойним, «бідний і низький « -- покірливим і відданим, веселим і щирим. Отоді «цзюнь-цзи» -- «благородний муж» буде насолоджуватися конфуціанським братством людей, правлячи ненасильницькими методами.

Узагалі ж велика частина повчань Конфуція торкається суто світських речей. А все сакральне є величною таємницею, яку не можна пізнати. Закоханість у божество тут відсутня, замість неї -- лише прагнення до людського ідеалу, ідеалу різнобічно розвинутої людини. Адже «цзюнь-цзи» -- поняття, далеке від духів, від божественного одкровення. То просто довершена людина, та й годі.



Священна картина конфуціанського універсуму

Чи існувала в конфуціанстві цілісна сакральна картина всесвіту? У тлумаченні просторових понять усе залишалося невисловленим, усе уявлялося якоюсь таємницею -- чимось таким, що не мало конкретної форми та чіткого просторового обрису. З природних частин універсуму в цьому вченні фігурує тільки Тянь -- Велике Небо у трьох іпостасях: як частина природи, як моральна справедливість і як доля -- повелитель. Головне в людському житті -- створювати «соціальне небо», що цілком втілювалося в понятті «Тянь-цзи».

Досить складним було в конфуціанстві й поняття часу. Все, що є, було й буде. Те, що було колись, є постійно можливим. Час -- це коло, як і вічність. Змінюватимуться пори року, дні й ночі, мудрих правителів початку династичного циклу в його кінці змінять дурні, а відтак все повторюватиметься... Були й будуть зразкові «цзюнь-цзи», були й будуть неправедні правителі та корисливі чиновники -- антизразки.

Історія -- то радше опис вічності, адже ніякої зовнішньої і відстороненої від сучасних подій історії немає й бути не може. Вічність? До неї можна доторкнутися рукою.

Цілком природно, що засновник конфуціанства з плином часу став не просто «цзюнь-цзи», -- він перетворився на об'єкт поклоніння, бо як іще китайське суспільство могло віддати належну шану великому реформатору Піднебесної?

Конфуціанські храми

Кун-цзи поклонялися в численних траурних, поминальних храмах - мяо. У столиці імперії конфуціанський мяо входив до складу «Го-цзи-цзина» університету. То був невеликий храм, усередині якого знаходилася тільки табличка з іменем шанованого вчителя. Саме тут імператор щорічно приносив жертви та молився духові Кун-цзи, віддаючи великому мудрецю данину пам'яті та вдячності.

У провінції Шань-дунь було споруджено священний ансамбль-мяо Кун-цзи -- вельми скромний і стриманий, тобто такий, яким на перший погляд було й саме конфуціанство. Він складався з основного храму на честь духа Кун-цзи та чотирьох окремих, павільйонів, присвячених його близьким: батькові, матері, дружині та п'ятьом предкам. В останньому павільйоні знаходилась велика мармурова плита з генеалогічним деревом великого мудреця. Зовнішній вигляд цих будівель цілком традиційний: то низькі споруди з характерними, загнутими на кутах дахами з глазурованої черепиці.

В інтер'єрі головного мяо стоїть статуя мудреця з бамбуковою паличкою в руці -- поза сумнівом, емблемою його письменницької діяльності. Таблиця повідомляє, що тут місце останнього упокоєння духа «найсвятішого, обдарованого передбаченням мудреця Кун-цзи». Обабіч -- зображення його улюблених учнів та послідовників і таблички з відповідними написами, а перед ними -- жертовні столи з курильницями та свічниками.

У мяо теж панує характерна китайська манера шанування пам'яті богів та предків: головне не в пишноті храмів, а в церемоніях на честь духа Кун-цзи.

Чиновники-жерці та церемонії

Вірні поклонялися духу Кун-цзи в мяо досить просто -- били земні поклони перед таблицею з його іменем і промовляли молитву зі словами визнання та подяки великому реформатору: «О великий, досконалий мудрець! Твоя доброчинність безмежна; твоє вчення довершене. Серед смертних не було рівних тобі. Усі правителі тебе шанують. Ти зразок імператорської школи. Жертовні посудини благоговійно виставлені. Перейняті шанобою, ми б'ємо в гонги та дзвони». Відтак молільники запалювали курильні палички і приносили жертви -- м'ясо домашніх тварин, їстівні припаси та коштовні тканини, одним словом, звичайний асортимент, що його прихильно сприймали й усі інші китайські боги.

Право здійснювати конфуціанські церемонії, крім імператора, мали тільки жерці-чиновники, знавці конфуціанського вчення, адже тільки їм привласнювались три вчених ступеня -- «сюцай», «цзюн-жень» та «цзинь-ши», що загалом звалися «шень-ши». Лише ці люди могли претендувати на високі чиновні посади в імперії і, відповідно, виконувати почесні жрецькі обов'язки.

Якщо дуже пощастить, «шень-ши» міг удостоїтися найвищої шани в Піднебесній -- стати зятем самого Тянь-цзи. Ось як цінувалося досконале знання класичного конфуціанства! І це при тому, що процедура допуску до іспитів була цілком демократична -- треба було тільки подати свідоцтво про добру поведінку та відсутність у родоводі представників «підлих» професій -- жінок легкої поведінки та артистів. Ну і, звичайно, щоб скласти іспити, потрібні були гарні здібності та знання.

Конфуціанство стає державною релігією

З виникненням конфуціанства закінчилась епоха «сотні шкіл». Імператори династії Хань побачили у конфуціанському вченні про вірність володарям потрібний їм рецепт для зміцнення монархії. За імператора У-ді, про якого ми вже згадували під час обговорення даосизму, конфуціанство здобуло статус державної релігії. Державними чиновниками обирали лише обізнаних з конфуціанською класикою людей, а для кандидатів на урядові посади по всій країні влаштовувалися іспити на основі класичних книг Конфуція. Конфуціанські обряди й ритуали стали релігією імператорського двору.

Ця зміна надзвичайно підняла в китайському суспільстві авторитет Конфуція. Імператори династії Хань започаткували традицію складання жертв на могилі Конфуція. Йому надали почесні титули. А 630 року н. е. таньський імператор Тай-цзун звелів у кожній провінції й окрузі цілої імперії спорудити державний храм на честь Конфуція і регулярно складати жертви. Так було піднесено Конфуція до рангу бога, а конфуціанство стало релігією, яка мало чим відрізнялася від даосизму або буддизму.

Спадщина мудрості Сходу

Коли 1911 року закінчилось правління останньої китайської династії, конфуціанство й даосизм почали піддавати гострій критиці, і навіть переслідуванню. Даосизм ганьбили через його магічні й забобонні звичаї, а конфуціанство затаврували феодальною ідеологією, яка породжує рабський склад розуму, щоб тримати людей (зокрема жінок) у підкоренні. Але, незважаючи на офіційний осуд, основні поняття цих релігій так глибоко закарбувалися в розумі китайців, що й донині справляють неабиякий вплив на багатьох з них.

Наприклад, канадська газета «Ґлоб енд мейл» за 1987 рік у статті «Китайські релігійні обряди. Рідкісні в Пекіні, популярні на узбережжі» повідомила, що після 40 років атеїстичного режиму в китайських селах усе ще виконують похоронні церемонії, храмові обряди й численні забобонні ритуали. У цій статті говориться: «Більшість сіл має свого знавця фень-ши, зазвичай літнього селянина, який вміє пояснити силу вітру (фень) і води (ши), визначити найбільш підхоже місце для всього: родинної могили, нового будинку або меблів у кімнаті».

Даосизм і конфуціанство знаходимо всюди, де збереглась традиційна китайська культура. На Тайвані чоловік, котрий називає себе нащадком Чжан Дао-ліна, займає становище «небесного наставника» і має владу висвячувати даоських жерців (дао-су). Популярну богиню Мацу, котру оголосили «Святою Матір'ю Неба», вшановують як заступницю острова, моряків та риболовів. Прості ж люди здебільшого приносять дари й жертви духам річок, гір, зірок, божествам-хоронителям усіх ремесел, а також богам здоров'я, щастя й багатства*.

А що сказати про конфуціанство? Роль цієї релігії звелася до рівня національного символу. Задля туристів китайська держава зберігає в містечку Цзоу, де народився Конфуцій, його храм і родинні землі. У журналі «Чайна реконстрактс» говориться, що тут ставлять вистави, в яких «відтворюють ритуали культу Конфуція». А в Сінгапурі, на Тайвані, в Гонконзі та інших районах східної Азії люди все ще святкують день народження Конфуція.

На прикладі конфуціанства й даосизму ми бачимо, що найлогічніша, створена з найліпших намірів система, яка ґрунтується на мудрості й міркуванні людини, не може скерувати людей до правдивого Бога. Чому? Вона не враховує одного істотного елементу: волі й вимог Бога-Особи. Згідно з конфуціанством, сила, яка спонукує чинити добро, криється в людській природі, а даосизм звертається до самої природи. Проте такі погляди є хибними, оскільки вони наголошують на поклонінні твориву, а не Творцю (Псалом 62:11; 146:3, 4; Єремії 17:5).

З другого боку, традиції предків, ідолопоклонство, вшановування космічних сил, благоговіння перед духами природи, а також пов'язані з цим обряди й ритуали так глибоко закоренилися у способі мислення китайців, що вони вважають усе це незаперечною правдою. Тому здебільшого дуже важко розмовляти з китайцем про Бога-Особу або Творця, бо таке поняття є зовсім чужим для нього (Римлян 1:20--25).

Немає сумніву, в природі є безліч справжніх див і виявів мудрості, і сама людина наділена такими чудовими дарами, як розум та сумління. Але, як зазначалося в розділі про буддизм, чуда природи спонукали мислячих людей дійти висновку, що повинен бути Конструктор або Творець. (Дивіться сторінки 151, 152). Коли це так, чи ж не логічно було б припустити, що треба шукати цього Творця? Сам Творець заохочує нас до цього: «Підніміть у височину ваші очі й побачте, хто те все створив? Той, Хто зорі виводить за їхнім числом та кличе ім'ям їх усіх» (Ісаї 40:26). Завдяки цьому ми не тільки пізнамємо Творця -- Бога Єгову, але й дізнаємось про те, щом він зробить для нас у майбутньому.

Слово «Конфуцій» є латинізованою формою китайського ім'я Кун Фу-цзи, що означає «вчитель Кун». Єзуїтські священики, які прибули до Китаю у XVI сторіччі, створили це латинське ім'я, коли просили папу римського визнати Конфуція «святим» Римо-католицької церкви.

Одна даоська громада на Тайвані, яка називається Тянь Дао (Небесна дорога), є синтезом п'яти релігій світу: даосизму, конфуціанства, буддизму, християнства та ісламу.

Конфуціанство -- філософія чи релігія?

Багато людей вважає конфуціанство філософією, а не релігією, оскільки Конфуцій рідко згадував про Бога. Однак слова та вчинки Конфуція свідчили про його релігійність. Це виявлялося двома способами. По-перше, він відчував благоговійний страх перед вищою верховною всеспільністю, котру китайці називають Тянь, або Небом. Конфуцій вважав її втіленням чесноти й моральної доброти, воля якої, на його думку, керує всім. По-друге, він приділяв велику увагу скрупульозному виконанню ритуалів і церемоній, пов'язаних із вшануванням неба й духів померлих предків.

Хоча Конфуцій ніколи не представляв цих поглядів як форму релігії, для майбутніх поколінь китайців вони таки почали відігравати роль релігії.

Будь-яке велике віровчення грунтується на певному зібранні священних канонічних текстів, авторитет яких мовби санкціонує дії людей з точки зору вищих критеріїв світопізнання та додержання моральних законів. Конфуціанство теж не є винятком із загального правила. Його «Біблією», священним каноном є «Тринадцятикнижжя», основу якого складає «П'ятиканонник» -- збірка з п'яти книг, де подано базові знання про світ та історію: «І цзин» -- «Книга перемін», «Ши цзин» -- «Книга Історії», «Шу цзин» -- «Книга Поезії», «Лі цзи» -- «Записки про ритуал», «Чунь цю» -- «Літопис царства Лу».

«І цзин» вважається в китайській традиції книгою, в якій є все, оскільки вона за допомогою різноманітних комбінацій «багуа» -- восьми триграм та коротких висловів-пророцтв до них вичерпно трактує всі можливі ситуації у світі, всі таємниці світобудови, історії та людини. Вивчення її може тривати все життя.

Після «П'ятиканонника» китайський книжник, конфуціанець починав вивчати «Сишу» -- «Чотирикнижжя», що складається з книг «Лунь юй» -- «Бесіди та розмірковування» Конфуція, «Мен-цзи» -- «Бесіди та розмірковування» Мен-цзи, «Да сюе» -- «Велике вчення» та «Чжун-юн» -- «Про Серединне та Постійне».

Однак і це ще не все. Далі належало вивчати «І лі» -- «Книгу обов'язків та приписів», «Чжоу-лі» -- «Книгу приписів династії Чжоу», «Сяо цзин» -- «Канон синівської поштивості», «Ерь я» -- «Близьке до канону» та численні коментарі.

Конфуціанське «Чотирикнижжя» й «П'ятиканонник»

«Чотирикнижжя»

1. «Да сюе» («Велике вчення») -- основний підручник доброчесної людини, перший текст, який вивчали школярі в стародавньому Китаї.

2. «Чжун-юн» («Про Серединне») -- трактат про вдосконалення людської природи через помірність.

3. «Лунь-юй» («Бесіди») -- збірка висловлювань Конфуція, яка вважається головним джерелом конфуціанської філософії.

4. «Мен-цзи» («Бесіди та розмірковування» Мен-цзи) -- писання й вислови Мен-цзи, найвидатнішого учня Конфуція.

«П'ятиканонник»

1. «Ши цзин» («Книга пісень») -- 305 віршів, які зображають щоденне життя в ранній період Чжоу (1000--600 роки до н. е.).

2. «Шу цзин» («Книга історії») -- охоплює 17 сторіч історії Китаю, починаючи з династії Шан (1766--1122 роки до н. е.).

3. «Іцзин» («Книга змін») -- ворожильна книга, яка містить тлумачення 64 можливих комбінацій із 6 суцільних або переривчастих ліній.

4. «Лі цзи» («Записки про ритуал») -- збірка ритуалів і церемоніальних правил.

5. «Чунь цю» («Весна та осінь») -- літопис царства Лу, батьківщини Конфуція. Охоплює 721--478 роки до н. е.

Самими ранніми письмовими текстами в Китаї були ворожильні написи. Поняття словесність - "вень" (малюнок, орнамент) на початку позначалося як зображення людини з татуюванням (ієрогліф). До VI ст. до н. е.. поняття "вень" набуло значення - "слово".

Першими з'явилися книги конфуціанського канону (Конфуцій - філософ, засновник головної гілки релігійно-філософських уявлень Китаю): "Книга змін" - "Іцзін", "Книга історії" - "Шу цзин", Книга пісень "-" Ши цзин "XI - VII ст. до н. е.. Також з'явилися і обрядові книги: "Книга ритуалу" - "Лі цзі", "Записи про музику" - "Юе цзи"; літописі царства Лу: "Весна і Осінь" - "Чунь цю", " Бесіди і судження "-" Лунь юй ".

Список цих і багатьох інших книг був складений Бань Гу (32-92 рр.. Н. Е..). До книги "Історія династії Хань" він записав всю літературу минулого і свого часу. В I - II ст. н. е.. один з яскравих збірників був "Ізборник" - "Дев'ятнадцять стародавніх віршів". Вірші ці підпорядковані одній головної думки - швидкоплинність короткого миті життя.

В обрядових книгах існує наступне переказ про творіння світу: "Небо і земля жили в суміші - хаосі, подібно вмісту курячого яйця: Паньгу жив у середині (це можна порівняти зі слов'янським уявленням початку світу, коли Рід був у яйці). Минуло 18 000 років . Небо і Земля відділилися: чоловіча чистий ян утворив Небо, жіноча каламутна інь утворила Землю. Паньгу був в середині і в один день зазнавав дев'ять метаморфоз. Дух у Небі, досконала мудрість у Землі. Небо в день піднімалося на один чжан, Земля в день опускалася на один чжан, Паньгу виростав на день на одну чжан. Так йшло 18 000 років. Небо відрахував межа висоти, Земля відрахувала межа глибини, Паньгу гранично виріс ".

У "Книзі пісень" ("Шу цзин") розповідається про початки космосу: "Перше початок - вода, друге - вогонь, третє - дерево, четверте - метал та п'яте - земля. [Постійна природа] води - бути мокрій і текти вниз; вогню - горіти і підніматися вгору; дерева - [піддаватися] стискання і випрямляння; металу - підкорятися [зовнішньому впливу] і змінюватися; [природа] землі виявляється в тому, що вона приймає посів і дає врожай. Те, що мокре і тече вниз ( вода), створює солоне, те, що горить і піднімається вгору (вогонь), створює гірке, те, що піддається стисканню і випрямляння (дерево), створює кисле, те, що підкоряється і змінюється (метал), створює гостре; те, що приймає посів і дає врожай (земля), створює солодке ".

У ній розповідається про початок світу, про Паньгу. Коли небо і земля були ще не відокремлені один від одного. Всесвіт, яка перебувала в стані первісного хаосу, нагадувала за формою своєю гігантське куряче яйце. У цьому яйці і зародився Паньгу. Він виріс і заснув, проспав вісімнадцять тисяч років, а прокинувшись і відкривши очі, не побачив нічого, крім липкого мороку. Паньгу взяв опинився поряд сокиру і став пробивати їм морок. Пролунав оглушливий гуркіт, і величезне яйце розкололося. Всі легке і чисте тут же піднялося вгору і створило небо, а все важке і брудне опустилося вниз і утворило землю. Так Небо і Земля, змішані спочатку на суцільний хаос, відокремилися один від одного. Після цього Паньгу, побоюючись нового з'єднання, уперся ногами в землю і підпер головою небо. Так він і стояв вісімнадцять тисяч років. Кожен день небо ставало вище на один чжан, земля ставала товщі на один чжан, а Паньгу підростав на один чжан.

З часом небо піднялася дуже високо, земля стала дуже товстою, а Паньгу виріс до дев'яноста тисяч лі. Деякий невизначений час, що дорівнювало цілим епохам, він підтримував небо, впираючись у землю, і, нарешті, дочекався того, що вони досить зміцніли. Виконавши цю найважливішу задачу, Паньгу відчув страшенну втому, приліг (упав) на землю і помер. Зітхання, що вирвався з його рота, став вітром і хмарами. Голос - громом, ліве око - сонцем, правий - місяцем, тулуб з руками і ногами - чотирма сторонами світу і п'ятьма великими горами, кров - ріками, жили - дорогами, плоть - грунтом, волосся на голові - зірками на небосхилі, шкіра і волосся на тілі - деревами, травами і квітами, зуби і кістки - металами і дорогоцінним камінням. Сльози - дощем і росою. Паньгу він є і прабатьком всіх людей, які походять від паразитів, що повзають по тілу вмираючого божества.

Історія Паньгу у багатьох деталях нагадує міф про народження світу з яйця слов'янського Рода і індійського Брахми, міф про відірвані небо від землі індійському Індрі і, деякими мотивами, шумерські міфи.

В основі "Книги змін" ("І цзин"), створеної VIII - VII ст. до н. е.., знаходиться 8 триграм: цянь (небо), гень (гора), чи (вогонь), сюнь (вітер, дерево), дуй (водоймище), кунь (земля), Чжень (грім), кань (вода), які є основою 64 гексаграмм, що говорять про взаємодію перерахованих вище почав і дають можливість передбачити життєві ситуації людини. Основні стану людської душі також визначаються поєднаннями цих стихій.

Ми наведемо основні гексаграмми, на яких будуються всі інші. Будь-яке відхилення, або зміну 4 основних гексаграмм, розглядалося як якесь інше стан, яке визначалося за наявністю більшою мірою чоловічого або жіночого начала (Ян або Інь). Лінія пряма - це символ чоловічого начала Ян, а лінія переривчаста - символ жіночого начала Інь. Це два природних початку, з яких складається весь світ. Інь (Місяць) - ритм і цикл життя. Ян (Сонце) - ритм і цикл життя.

Витоки давньокитайської цивілізації сягають ІІІ тис. до н.е. Саме у ті часи у середній та нижній течії ріки Хуанхе ("Жовта ріка") йшло формування давньокитайських племен, які освоїли іригацію. Надалі загострюється внутрішня боротьба між племенами, де перемогу здобуває плем'я Шан (Інь), яке створює першу давньокитайську державу і засновує першу царську династію з титулом "ван" ("великий, єдиний") і "син неба", а Китай отримує назву "Піднебесна країна". Проте з часом інше плем'я, Чжоу, повстає. здобуває перемогу в ХІІ ст. до н.е. і править Китаєм ціле наступне тисячоліття (хоча, по-суті, Китай складався із багаточисельних незалежних царств-полісів та їхніх союзів, а чжоуські вани вважалися лише священними верховними царями-жерцями). Лише з ІІ ст. до н.е. цінському ванові Ін Чжену (відомому як Цінь Ші-хуанді і будівничий Великої Китайської стіни) вдалося об'єднати всі китайські царства в єдину імперію Цінь.

Політична доля Китаю спричинила до того, що давньокитайська міфологія дійшла до нас фрагментарно і реконструюється за давніми історичними і філософськими творами. Одна з відмінностей давньокитайської міфології - це історизація (евгемеризація) міфічних персонажів, які під впливом раціоналістичного конфуціанського вчення дуже рано почали тлумачитися як реальні події глибокої давнини. Головні персонажі перетворювалися на правителів, а другорядні - на сановників, чиновників та ін. Евгемеризація міфів сприяла й характерному для китайської міфології процесові антропорфологізації героїв. Велику роль відігравали тотемічні уявлення. Так, племена іньців вважали своїм тотемом ластівку, племена ся - змію. Поступово змія трансформувалася в дракона (лун), який владарював над дощами, грозою, водою. Функцію жерців Неба виконували вчені, які відправляли ритуали на честь бога неба Шан Ді, який вважався першопредком китайців. За аналогом кожна китайська родина шанувала своїх предків. Таким чином, переважаючим у Китаї став не культ богів, а культ предків.

...