Філософія софістів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний Університет

„Острозька Академія”

Контрольна робота

Філософія софістів

Студентки І курсу заочного відділення

Спеціальності „Релігієзнавство”

Лужанської Лілії Володимирівни

Остріг - 2005

Вступ

Софісти - термін, яким у літературі стародавньої Греції називали вчителів мудрості і красномовства, філософів другої пол. V- першої пол. IV ст. до н.е. Софісти та їхнє вчення - явище далеко не однозначне і відношення до нього дослідників цієї течії та філософів інших філософських течій розподілялося від явного висміювання до щирого схвалення. Саме слово “софізм” первісно мало позитивне значення і означало “вчений”, “мудрець”, та через діяльність софістів отримало негативний відтінок і стало означати “псевдовчений”, “мудрагель”; також слова “софізм” і “софістичний” отримали відповідно зневажливе значення В. Татаркевич: Історія філософії: Т.1:- Львів: Свічадо, 1997.-стр.75.. Мене зацікавило це явище і я вирішила дослідити його, щоб можна було, провівши певний аналіз, спробувати вияснити що у цьому вченні було позитивного і негативного.

Передумови виникнення софістики

Вся давньогрецька філософія до софістів створювалась у напрямку пізнання таємниць світобудови. Філософів турбувала проблема першооснови - як побудований світ, що лежить у його основі. Так кожен мислитель, що з”являвся на арені розвитку філософії пропонував свою теорію: Фалес прийшов до висновку, що першоосновою всього є вода, його учень Анаксімандр навчав, що першоосновою є не вода, а так званий апейрон - нескінчене начало, яке кількісно і якісно дає початок іншим речам. Учень Анаксімандра Анаксімен ніби вдосконалив думку учителя і сказав, що цим нескінченим є повітря, повітряна безмежна субстанція. Філософи Мілетської школи, які були за часом після нього, звернули увагу на універсальний динамізм всіх речей, на те, що речі виникають, ростуть та гинуть Кралюк П.М.: Нариси з історії філософії стародавнього світу.-Острог,2004.-стр.31.. Геракліт, в свою чергу, запропонував свою теорію щодо першооснов - він вважав, що це вогонь. Піфагор і його прихильники почали вважати першоосновою речей число. Філософи Елеатської школи підійшли до цієї проблеми дещо з іншої сторони - вони ввели поняття буття і навчали, що ті зміни, які відбуваються у світі є лише іллюзією, а існує незмінне буття, яке і є першоосновою. Емпедокл спробував переосмислити вчення елеатів і прийшов до висновку, що “коренями всіх речей” є чотири вічні субстанції: вода, вогонь, повітря та земля. Останніми найбільш відомими філософами до софістів були атомісти, зокрема Левкіп та Демокріт, які висунули думку, що основою всіх речей є атом, неподільна частина, і різноманітність цих атомів обумовлює різноманітність світу.

Вчені вважають більшість поглядів філософів згаданих вище хибними, але разом з тим вони були важливими для розвитку пізніших істин.

Філософія, що розвивалася після софістів мала вже інше спрямування - з дослідження природи вона змінилася на дослідження людини та її справ. Софісти були явищем такого перехідного періоду і, можливо, саме цим зумовлені їхні особливості.

Діяльність софістів

Поява софістів

В. Татаркевич пише, що софісти, які перші дали в філософії вираження новим течіям, не становили філософської школи і взагалі не були філософами за професією. За професією вони були вчителями й вихователями, які підготовляли до громадського життя, і ця професія становила головну сув'язь у тій, якщо придивитись, різноликій групі людей. Такі вчителі вже від Солона діяли в Атенах, але визначну роль почали відігравати щойно тепер, коли у вихованні відбулося переміщення акцентів на освіту, а не на фізичну й духовну наснагу, як то було раніше, і коли повсюдною стала потреба освіти та охота брати участь в інтелектуальному й громадському житті. Софістам випало вчити тепер не тільки молодь, але й дорослих. Вони вчили їх говорити й діяти -- та й самі виступали як промовці й діячі. Виконували функцію, яку в нинішні часи виконує публіцистика й різногалузеві університети; софіст був "папівжурналістом -- напівпрофесором". Їхня професія вимагала, щоб вони були людьми сучасними, щоб учили згідно з духом часу; звідси репрезентативність їхніх поглядів В. Татаркевич: Історія філософії: Т.1:- Львів: Свічадо, 1997.-ст.74..

Історію софістики прийнято ділити на два періоди, перший з яких пов”язаний з діяльністю "старших софістів", а другий - "молодших". До "старших софістів " відносяться Протагор із Абдер, Горгій з Леонтин, Гіппій з Єлеї, Продік з Кеоса, а також Антіфонт. "Молодші софісти" - це Крітій, Каллікл, Фразімах, учні Горгія - Алкідам, Лікофрон і Пол. Софісти не являли єдиної школи. Проте їх об'єднував метод філософствування, ядром якого було питання про те, як відносяться наші думки про речі до самих речей, тобто зробили першу спробу в історії філософії перенести центр тяжіння у пізнанні в бік пізнавальних здібностей людини.

Період діяльності софістів тривав майже впродовж цілого століття. Найуспішнішим для софістики часом був її початок - в той час вона знайшла визнання на всій території Греції, навіть у неприязній до освіти Спарті. Софісти становили інтелектуальну еліту Греції; великі грецькі політики, поети, як Евріпід, а навіть Софокл, промовці, як Ісократ, учені, як Тукідід, навчалися в них і шукали їхнього товариства.

Але дуже швидко від початку своєї діяльності ці вчителі зустрілися з ворожим відношенням до себе. Аристократичне суспільство дорікало їм, що вони навчають за гроші - бо оскільки громадських коштів на навчання не виділялося, то софісти навчали тільки тих, хто міг заплатити за науку сам, або за кого платила родина. Пояснюється це тим, що духу античності було чужим використання “мудрості” як засобу до існування. Так Сократ вважав, що філософ, що викладає безкоштовно, вільний розмовляти з ким завгодно, тоді як той, хто бере гроші за уроки, стає, в певному значенні, рабом свого учня. Самі софісти, очевидно не надавали великого значення подібним доказам і дуже часто просили за свої уроки досить великі суми, які могли дозволити собі лише знатні люди. Щоб привернути до себе учнів вони використовували різного роду рекламу, наприклад, за словами Ісократа, обіцяли наблизити своїх учнів до богів.

Особливості вчення софістів:

Мистецтво переконувати.

Ще однією особливістю софістів було те, що вони значну увагу приділяли мистецтву суперечок, суть якого зводилася до навмисного порушення законів формальної логіки з метою побудови умовиводів, які суперечать істині. Загальною рисою вчень софістів було визнання умовності змісту пізнання, що, на їх думку, дозволяло людині переконливо захищати будь-яку думку, навіть хибну, якщо її можна використати у своїх справах. Абсолютизуючи відносність наших знань, софісти доводили свою думку до абсурду. Прикладом таких логічних вправ були софізми типу: "хвороба є зло для хворих, для лікарів є благо" або "Рогатий", зміст якого зводився до висновку: "все, що ти не втратив, то маєш; ти не втратив роги, отже ти їх маєш" В.Глускін. У глибинах мудрості.- Острог. -В-во “Острозька академія”,-1998 -стр.49..

Через це софістика стала синонімом еристики, тобто розумування, яке для хибного твердження створює подобу істини. Хоча деякі дослідники історії філософії стверджують, що цей початок поклали зовсім не софісти, а елеати: бо це вони навчали, що все можна довести, і започаткували практику доводити найменш правдоподібні тези.

Можливо софісти розвинули свою науку тому, що на неї був попит у тодішньому суспільстві. Бертран Рассел в “Історії Західної філософії” розповідає, що на той час у Афінах і багатьох інших містах демократія досягла політичного тріумфу, але для того, щоб обмежити багатство людей, які належали до давніх аристократичних родин, не було зроблено нічого. І загалом те, що постає перед нами як еллінська культура, було втілене саме в багатіях: вони мали освіту й дозвілля, подорожування притупило їхні традиційні передсуди, тривалі дискусії вигострювали їхній розум. Те, що називалось демократією, не зачепило інституту рабовласництва, який давав багатіям змогу тішитися своїм багатством, не гноблячи вільних громадян. Одначе в багатьох містах, а надто в Афінах, бідніші громадяни ставились до багатих із подвійною ворожістю: по-перше, з заздрості, а по-друге - завдяки традиції. Багатіїв підозрювали -- і часто слушно - в тому, що вони безбожні й аморальні; вони підривають давні вірування й, можливо, намагаються зруйнувати демократію. Судді й більшість службовців виконавчої влади обиралися жеребкуванням і служили дуже короткий період; тому це були пересічні городяни, як наші присяжні, з характерними для пересічних городян передсудами та браком професіоналізму. Загалом кожну справу розглядало багато суддів. Позивач і відповідач або обвинувач і обвинувачений виступали самі за себе, а не наймали професіоналів-юристів. Звичайно, успіх або провал великою мірою залежали від ораторської майстерності у звертанні до загальнопоширених передсудів. Хоча виголосити свою промову в суді кожен мав сам, але він міг найняти фахівця, щоб написав йому ту промову, або, як волів багато хто, заплатити за навчання ораторського мистецтва, що забезпечувало б успіх у судах. Оцього мистецтва нібито й навчали софісти Бертран Рассел. Історія Західної філософії. -Київ.-1995р.- стр.75..

Звичайно, в таких умовах вчення про відносність будь-якої істини було популярним. Існує розповідь про Протагора, напевне апокрифічна, яка ілюструє зв'язок софістів із судами в уявленні широких верств людності. Розповідається, ніби-то Протагор, якого вважають найвидатнішим серед софістів, навчав одного юнака на таких умовах: плату за навчання він одержить тільки в тому разі, коли учень виграє свій перший процес; але той перший процес виявився позовом самого Протагора до цього юнака про сплату йому гонорару.

Що природне, а що штучне?

Софістів надзвичайно цікавило питання, що в суспільстві є природним, тобто що існує "за природою", а що має штучне походження. Універсальне зіставлення природи мистецтву розгортається у софістів, перш за все, відносно трьох основних питань: виникнення суспільства і держави, законодавства, релігії.

Походження держави, згідно софістів, майже повністю штучне. Платон так описує софістичну концепцію: "У державному управлінні ... хіба лише незначна частина належить природі, велика ж - мистецтву". Таким, що безпосередньо стосується суспільства є питання мови, яка має дуже важливе значення, оскільки, як наголошувалося вище, мистецтво красномовства було незмінним атрибутом софістики. Софісти розцінювали походження мови як чисто штучне явище, і як свідоцтва цього вони приводили синонімію (позначення однієї речі різними словами) і омонімію (позначення різних речей одним словом) Богомолов А.С. Античная философия. М.: Издательство Московского университета, 1985. стр.111.

Відношення до законів

Закони з погляду софістів теж явище повністю штучне, і тому їх положення далекі від істини. Проте тут ми бачимо деяке неспівпадання поглядів софістів щодо того, що є законами. Протагор вважав, що думка міста, виражена в законі, є істина. Антифонт, що жив вже під час кризи демократії, бачив критерій істини в "природі" і "природних" інтересах людини; на його думку "людина витягуватиме для себе більше всього користі, якщо у присутності свідків вона стане дотримувати закони, високо їх шануючи, залишаючись же без свідків, буде слідувати законам природи". Гиппій проголосив, що всі люди "за природою" - "родичі", "співгромадяни", а закон, "володарюючи над людьми, примушує до багато чого, що осоружно природі". На думку Каллікла, закони встановлюються слабкими, яких більшість і які, прагнучи залякати сильніших, стверджують, що бути вище за інших ганебно і несправедливо. Фразімах вважав, що у всіх державах справедливістю вважається те, що вигідно існуючій владі. Варто відзначити, що подібна діалектика суспільного життя послужила підставою для релятивістських ідей софістів, тобто проголошення відносності всякого знання Богомолов А.С. Античная философия. М.: Издательство Московского университета, 1985. стр.115..

Про богів та про пізнання у викладі Протагора

Про відношення софістів до богів потрібно писати окремим пунктом, так як і про їхнє вчення щодо пізнання. Та найкраще це вчення сформулював найвідоміший із софістів - Протагор, тому, вважаю, йому самому і його діяльності варто вділити окрему увагу.

Протагор

Роки його життя визначають як 481 -373 pp. до н.е. В.Татаркевич називає дещо ранішу дату смерті, а саме 411р. до н.е. Походив з міста Абдери, з якого був родом і Демокріт. Спеціалісти стверджують, що Протагор був найбільш філософським умом серед софістів, і саме він сформулював філософські засади, в ім'я котрих виступали софісти.

Протагор був першим філософом нового стилю: менше дослідником, більше вчителем, промовцем, популяризатором. Відомо, що він пропагував своє вчення у різних містах Греції, але згодом, після звинувачення у скривдженні богів, був змушений залишити батьківщину. Його книга "Про богів", яка починається словами: «Щодо богів я не маю певності, що вони є чи що їх нема, і не знаю, яку вони мають подобу; бо є багато речей, які перешкоджають певному знанню: неясність самого предмета й коротка тривалість людського життя», була прилюдно спаленаБертран Рассел. Історія Західної філософії. -Київ.-1995р.- стр.77.. Хоча він, як ми бачили, не знав, чи існують боги, проте був певен, що поклонятись їм треба. Існує переказ, що його навіть ставили перед судом за безбожність, інші джерела стверджують, що для того щоб уникнути процесу, Протагор покинув Афіни і потонув, пливучи на Сицилію.

Від його творів залишилися окремі фрагменти, де переважно розглядаються погляди філософа на пізнання. Але історично відомий факт, що Протагор склав у 444-443 рр. до н.е. кодекс законів для міста Турії у Великій Греції. Протагорові літа зрілості минули в своєрідному лекційноміу турне по містах Греції, де він навчав за плату кожного, хто хотів набути мудрості, яку Протагор міг запропонувати.

Б.Рассел пише, що відомий він найбільше своєю доктриною «Людина є міра всіх речей: для тих речей, котрі є, - що вони є, а для тих речей, котрих нема, - що їх нема». Це тлумачить так, ніби кожна людина є мірою всіх речей і ніби, оскільки люди різняться між собою, не існує об'єктивної істини, згідно з якою один мислить слушно, а інший - хибно. Це вчення по суті скептичне і, треба гадати, засноване на думці про «оманливість» чуттів. Вказану тезу у Протагора допомагають зрозуміти суттєві пояснення Секста Емпірика про те, що "Протагор ... мірою називає критерій, речами -- справи.., що людина є критерій усіх справ, діянь". Повне роз'яснення концепції Протагора принципово суперечить вченню Арістотеля про збігання висловлювань з дійсністю. Ці дві різні концепції антиномічні, вони не можуть заперечити одна одну. Висновок, що судження, які ведуть людину до успіху під час завершення задуманої справи, -- істинні, а успіх у справах є універсальною людською мірою знань, будується на абсолютно протилежному Арістотелеві вченню про істину. Для софістів тільки досвід може слугувати джерелом знання, а не "нус", "абстрактне мислення", "ідея" Під ред. Т. Д. Пікашової та В. Л. Чуйка. Від витоків до середини ХІХ століття. Короткий довідник з історії філософії. http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/dovi.html.

Протагор навчав, що в світі немає нічого постійного, незмінного. Все те, що ми звикли називати буттям, насправді є перебуванням, уявним буттям. Речам не притаманні внутрішні властивості. Як окремі властивості, так і якість речей у цілому залежатиме від руху, котрий визначає як місце кожної речі, так і її становище у кожному окремому випадку. Тому ми не можемо судити про те, яка річ сама по собі, а тільки говорити, як ми її сприймаємо у даний час та у даному стані. Але всі наші уявлення про речі швидко зникають, змінюються з наступними змінами у їх русі, які викликають у нас вже інші, а іноді протилежні сприймання. Отже, робить висновок Протагор, всі наші знання про речі відносні, умовні, позбавлені загальнозначущих об'єктивних критеріїв, опосередковані лише тим способом, яким ми можемо їх сприймати.

У міркуваннях мислителя явно простежується вплив ідеї Геракліта про вічну течію речей, в яку Протагор вклав софістичний смисл, щоб надати вченням про пізнання парадоксального змісту, який виключив би можливість достовірного досвідного та наукового обґрунтування, а, отже, й істини. Це дало змогу Арістотелю кинути обвинувачення Протагору з приводу неспроможності його вчення. "Це є робити найслабшу мову найсильнішою. І тому справедливо викликає обурення у людей оголошення професії Протагора. Бо його справа є брехня, а не істина, але уявна правдоподібність, і йому немає місця ні у жодному мистецтві, окрім як у риториці та еристиці "(мистецтві полеміки). Очевидно, і сам Протагор побоювався потрапити у пастку, яка була призначена для спірних сторін, недосвідчених у софістиці. Бо резонно виникає запитання: якщо мудрість не мас ніякої переваги перед легковажністю, то чому тоді повинна вчити софістика? (софос -- мудрий). Адже і Сократ, говорячи про софістів, з певною долею іронії казав, що навчаючи мудрості, вони самі повинні бути мудрими. Розуміючи це, Протагор намагається дещо пом'якшити свій скептицизм, мотивуючи, що мова йде не про неможливість пізнання, а про недосконалість прийомів доказів, які потребують порад мудрості. "Я, -- пише він, -- далекий від того, щоб не визнавати мудрість та мудру людину. Навпаки, саме того я і називаю мудрим, хто, якщо з ким-небудь з нас трапиться уявне та дійсне зло, зуміє перетворити його в уявне та дійсне добро". Вже з одного цього випливає, що Протагор розглядає пізнання у більш широкому плані, як проблему визначення людиною суб'єктивних критеріїв оцінки речей, і, відповідно цьому, свого ставлення до них. У той час, коли багато хто з софістів бавляться словесними вправами, як робити з правди неправду, зневажаючи правилами логіки, ідея правди вінчала справжній смисл протагорівського афоризму "людина -- міра всіх речей" В.Глускін. У глибинах мудрості.- Острог. -В-во “Острозька академія”,-1998 -стр.50.

Початки естетики

Софісти були також першими, котрі у більшому обсязі займалися естетикою чи, точніше кажучи, теорією мистецтва. В цій царині піонером був не Протагор, а Горгій. їхня теорія мистецтва ще не мала такого широкого діапазону, як теорія Нового Часу: бо давньогрецьке розуміння мистецтва було вужче, елліни ще не мали поняття, яке б однаковою мірою охоплювало як поезію, так і пластику, ще не бачили їхньої спільності. Малярство, скульптуру, архітектуру вони вважали такими самими вміннями чи майстерностями, як, скажімо, ткацтво чи будування кораблів: спільною рисою їх усіх є те, що вони витворюють реальні предмети. Поезія ж має інший характер, нічого, крім слів, властиво, не витворює, вона подібна радше до віщування, ніж до вміння; а так само й музика, яку елліни теж поєднували з поезією, трактували як одне з нею.

Тож витворена софістами естетика, перша грецька естетика, була тільки теорією поезії. А інспірована була передусім сценічною поезією. Вона оперувала трьома поняттями: наслідування, омани і очищення . Мала три головні тези: 1. поезія не витворює реальних предметів, а тільки їх словесні подоби, "наслідування"; 2. в умах слухачів вона збуджує -- мовби якимсь чаром -- оману, ілюзію: слухачі, чуючи зі сцени про страждання, переживають такі почуття, немовби то були справжні страждання Едіпа чи Електри; 3. і, врешті-решт, поезія викликає в них вибухову реакцію, розряджає їхні почуття, і те розрядження, те очищення дає їм полегшення і радість. Ота остання теза нагадувала релігійні ідеї пітагорейців і, можливо, виводилася від них; інші ж тези тієї першої естетики були вже власними ідеями софістів, передусім Горгія. Згодом із неї вийшли три великі естетичні теорії: одна з них робила у мистецтві наголос на наслідуванні, друга на омані -- ілюзії, третя -- на вибухові почуттів. Ту останню частково перейняв Арістотель, а саме -- для з'ясування природи трагедії. Друга -- теорія естетичного ілюзіонізму -- розвинулася допіру в епоху Нового Часу. Натомість теорію наслідування перейняли Платон і Арістотель, і вона на довгі століття стала панівною естетичною теорією В. Татаркевич: Історія філософії: Т.1:- Львів: Свічадо, 1997.-ст.80..

Формування мовознавства

Спираючись на свої переконання про важливість мови, софісти сприяли формуванню тодішнього мовознавства. Протагор першим розділив мову на чотири види: прохання, питання, відповідь, розпорядження і назвав їх корінням мови. Продік був відомий своїми розмірковуваннями про синоніми.

Горгій досить точно розрізняв значення слів і використовував зміни значення в різному контексті. Маніпуляція з мовою, її логічною і граматичною структурою, характерна і для інших софістів. Велику увагу він звертав на риторику і її теорію, на вплив словесної дії на слухачів. Мову він вважав якнайкращим і найдосконалішим інструментом людини.

Досягнення в інших областях

Розглядаючи роль софістів в суспільному житті Стародавньої Греції, не можна не сказати про одну дуже важливу обставину, а саме про те, що вони з'явилися по суті першими представниками інтелігенції не тільки в своїй країні, але і в історії людства. Софістів, також як і їх супротивника Сократа, можна назвати діячами старогрецької Освіти, програмою якої є свобода в релігії і моралі, політиці і науці, мистецтві і культурі, що проголошується від імені розуму Богомолов А.С. Античная философия. М.: Изд. Московского университета, 1985. ст. 111..

Софісти навчали не тільки риториці і філософії, вони займалися математикою, поезією, музикою, астрономією і т.д. Певна демократична орієнтація видних представників софізму викликала різкі виступи проти них ряду мислителів, що стояли на стороні аристократії.

Критичний погляд на вчення софістів

Негативно про софістів відгукувалися не лише їхні сучасники. У наш час також є подібні думки. У християнській літературі (протестантського напрямку) я знайшла аналіз діяльності софістів у досить негативному тоні: Софісти- древнє грецькі філософи, що називали себе вчителями мудрості (софістами) і що навчали греків майстерно дискутувати, добиваючись перемоги в суперечках. Їх енергійна, сильна думка, озброєна майстерністю логічного аргументування, володіла величезним творчим потенціалом. У їх творах, що дійшли до нас в уривках і цитатах, очевидний інтелектуальний блиск, і якби мета їх діяльності була безпосередньо причетна до ідеалів суспільного блага і справедливості, імена цих мислителів стояли б в одному ряду з іменами Сократа, Платона і Арістотеля. Але їх цільова детермінація була іншого роду: софістів не цікавили піднесені суспільні ідеали, їх вабили багатство, популярність, слава, і тому вони негативно відносилися до всіх перешкод, що перегороджували шлях до цих життєвих цінностей, і прагнули розвінчати універсальні етичні вимоги. Акцентуючи увагу на праві людини з усіх питань мати суб'єктивну думку, вони трактували соціокультурну нормативність як щось необов'язкове. Їх суб'єктивізм обертався войовничим негативізмом і апологією різних форм вседозволеності.

Свобода як цінність, смак якої вперше почала відчувати людина „осьового часу”, не встигнувши одержати всебічного філософського, етичного, юридичного обґрунтування, була перехоплена софістами і замінена зухвалим імморальним свавіллям. Зробивши цю підступну підміну, софісти продемонстрували руйнівний потенціал свого вчення, яке, подібно до тарану, стало розбивати крихкі цивілізаційні і культурні структури античного соціуму, розхитувати його етично-правові засади.

Софісти впадали в майже діонісійське захоплення, зброєю логічних софізмів руйнуючи все, що опинялося біля них на шляху. Інтелектуальний цинізм дозволяв їм вивертати навиворіт будь-які очевидності, скидати будь-які абсолюти, перекидати всі традиційні заборони. Навмисно здійснювані логічні підміни вводили в оману слухачів, дозволяли нав'язувати їм будь-яку вигідну для софістів думку. Широка утворена, значний життєвий досвід, ораторська майстерність, хитрість і відсутність етичної педантичності дозволяли їм легко досягати поставлених цілей.

Відкриття софістики подібно до винаходу людьми лука і стріл. Можливість точного попадання смертоносної стріли в ціль і при цьому віддаленість стрільця від супротивника на безпечну відстань радикально змінили умови полювання і війни. Так і софістика змінила початкові умови вербального спілкування учасників диспуту, надавши сторонам можливість користуватися могутньою зброєю нападу і захисту. Володіючи імморальною природою, як і личить будь-якій зброї, софістика зайняла значне місце в арсеналі засобів соціальної боротьби Бачинин В.А. Малая христианская энциклопедия: В4 т.- Санкт-Петербург.: Шандал,2003. софістика філософ протагор

Висновок

Відносно будь-якого явища завжди існують думки, які відрізняються одна від одної, оскільки висловлюються різними людьми. Чим яскравіші явища - тим більший діапазон думок. Софістика - дуже яскраве явище в історії філософії. Значення діяльності софістів велике не тільки для життя Древньої Греції, але і для світової науки. Платон в одному зі своїх творів писав, що ні Гомер, "найперший з поетів і перший із трагіків", ні інші поети і художники Древньої Греції "не можуть зрівнятися по своєму виховному впливі із софістами". Вчення софістів займає дуже важливе місце у світовій історії філософії, а їхня філософська спадщина представляє і сьогодні величезний інтерес не тільки з погляду розгляду їхніх висновків як визначеного етапу в історії філософії, але й у плані блискучого зразка логічного, аналітичного мислення.

Бібліографія

1. В. Татаркевич : Історія філософії. Т.1:- Львів: Свічадо, 1997.

2. Кралюк П.М.: Нариси з історії філософії стародавнього світу.-Острог, 2004

3. В.Глускін. У глибинах мудрості.- Острог. -В-во “Острозька академія”,

- 1998.

4. Бертран Рассел. Історія Західної філософії. -Київ, 1995.

5. Богомолов А.С. Античная философия. М.: Издательство Московского университета, 1985.

6. Під ред. Т. Д. Пікашової та В. Л. Чуйка. Від витоків до середини ХІХ століття. Короткий довідник з історії філософії. http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/dovi.html

7. Бачинин В.А. Малая христианская энциклопедия: В4 т.- Санкт-Петербург.: Шандал,2003

Размещено на Allbest.ru