Співвідношення моралі і права у філософії І. Канта (історико-філософський аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Спеціальність 09.00.05 - історія філософії

Співвідношення моралі і права у філософії І. Канта (історико-філософський аналіз)

Павлова Тетяна Сергіївна

Дніпропетровськ - 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Дніпропетровського національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор, член-кореспондент Академії педагогічних наук України, заслужений діяч науки і техніки України Гнатенко Петро Іванович, Дніпропетровський національний університет, завідувач кафедри філософії

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Хміль Володимир Васильович, Дніпропетровський національний університет залізничного транспорту імені академіка Лазаряна, завідувач кафедри філософії

кандидат філософських наук, доцент Палагута Вадим Іванович, Національна металургійна академія України, завідувач кафедри інженерної педагогіки

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор філософських наук, професор Окороков В.Б.

Анотація

філософія кант мораль

Павлова Т.С. Співвідношення моралі і права у філософії І. Канта (історико-філософський аналіз). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 - історія філософії. - Дніпропетровський національний університет, Дніпропетровськ, 2007.

Дисертація присвячена дослідженню співвідношення моралі і права у філософії І. Канта (історико-філософський аналіз). У ході історико-філософського розгляду співвідношення моралі і права у філософії І. Канта встановлено, що відносно характеристик чинників відмінності і тотожності кантівського тлумачення понять “мораль” і “право” слід вказати, що першими утворюється антиномізм безумовного статусу моралі та легітимізованого статусу права у практичній філософії І. Канта. Чинники відмінності обумовлені різницею між ноуменальним та феноменальним визначеннями буття людини (ширше: культури). Чинники тотожності, завдяки яким утворюється можливість розуміння моралі і права як певної цілісності, виводяться з апріорної рефлексії свободи як онтологічно мислимої сутності.

Ключові слова: історія філософії, свобода, мораль, право, цінність, обов'язок.

Аннотация

Павлова Т.С. Соотношение морали и права в философии И. Канта (историко-философский анализ). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05 - история философии. - Днепропетровский национальный университет, Днепропетровск, 2007.

Диссертация посвящена исследованию соотношения морали и права в философии И. Канта (историко-философский анализ). В ходе историко-философского рассмотрения соотношения морали и права в философии И. Канта установлено, что относительно характеристик факторов различия и тождества кантовского толкования понятий „мораль” и „право” следует указать, что первыми создается антагонизм безусловного статуса морали и легитимированного статуса права в практической философии И. Канта. Факторы различия обусловлены разницей между ноуменальным и феноменальным определениями бытия человека (шире: культуры). Факторы тождества, благодаря которым создается возможность понимания морали и права как определенной целостности, выводятся из априорной рефлексии свободы как онтологически мыслимой сущности.

Раскрытие характера и содержания смысловых трансформаций, которые совершались в ходе унаследования и переосмысления кантовских идей в посткантовской философии позволяет утверждать, что в противоречие общепринятому взгляду, в соответствии с которым и отличие, и возможность взаимосвязи морали и права объясняется методологическими и категориальными средствами практической философии, И. Кант погружает эту взаимосвязь (как и различие) в метафизический и трансцендентально - антропологический контекст.

Восприятие и творческое переосмысление кантовской концепции соотношения морали и права содействовали распространению и утверждению в современной этико-правовой мысли общепринятых взглядов, в соответствии с которыми содержательно-практическая целостность права и морали создается благодаря их синтезу в гетерогенно-гетерономной, иерархически устроенной культурно-онтологической системе.

Ключевые слова: история философии, свобода, мораль, право, ценность, обязанность.

Annotation

Pavlova T.S. Correlation between morality and right in I.Kant's philosophy (historical-philosophic analysis). - Manuscript.

The thesis for a degree of Candidate of philosophic sciences in speciality 09.00.05 - History of Philosophy. - Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, 2007.

The dissertation is devoted to research of correlation of morality and right in I. Kant's philosophy (historic-philosophic analysis). In the research was ascertained that it should be stated that the basic entity is being created the antagonism of absolute status of morality and legitimized status of right in I. Kant's practical philosophy in relation with characteristics of the factors of distinction and identity of Kantian interpretation of morality and right. Factors of distinction are determined by difference between noumenal and phenomenal definitions of human being (of culture in broader sense). Factors of identity because of which is being created the possibility of understanding morality and right as defined unity are being derived from a priori reflection of freedom as ontologically conceivable entity.

Key words: history of philosophy, freedom, morality, right, value, duty.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Для того, щоб довести актуальність дослідження філософії І. Канта, не треба докладати значних зусиль: І. Кант завжди є сучасним. Набагато складнішим постає завдання прояснити принципи предметно-тематичної селекції відносно наукової розвідки, тобто показати, якими критеріями користувався автор, спрямовуючи дослідницьку увагу на той чи інший аспект кантіанства.

Література, присвячена І. Канту, воістину неосяжна; існують, звичайно, проблемні напрями, у яких відкриваються певні наукові перспективи; теоретична доцільність дослідження тієї чи іншої теми може випливати з різних джерел: з можливості утворення нового погляду на деякі питання або з можливості надати нетрадиційну відповідь на ці питання; з виокремлення проблемних тематик, які, з огляду на сучасний стан теоретичних досягнень, потребують більш глибокої розробки; виникають ситуації, коли філософія, яка утворює світоглядне ядро самосвідомості культури, усвідомлює злободенність тих чи інших проблем, відповідаючи на виклики епохи. Перелік можна продовжувати.

Проблема співвідношення моралі і права у філософії І. Канта - одна з найрепрезентативніших як з точки зору досліджень філософії самого І. Канта, так і у плані відстеження культурно-історичної рецепції кантівських ідей. Разом із онтологією, теорією пізнання, філософією науки і т. ін., філософія права і моральне вчення І. Канта утворюють знакові утілення вищих досягнень духовної культури людства. Показово, що відповідно до специфіки кантівського розуміння відносин між мораллю і правом, у всій посткантівській літературі, тим чи іншим чином пов'язаній із даною проблематикою, ця специфіка відбивалася достатньо рельєфно, в усій можливій повноті. Відомо, що тема права у класичній новоєвропейській думці - це завжди тема моральної філософії, саме питання про докорінну відмінність та можливе поєднання моралі і права (починаючи з кінця XVIII ст.) вирішується як етична проблема. Так чи інакше, у кантознавстві утворилася стійка традиція: трактувати теорію держави і права німецького класика як своєрідну “прикладну”, або “практичну” етику, що має опосередкований, непрямий зв'язок з його моральною філософією. Натомість, на противагу традиційному поглядові, відповідно до якого і відмінність, і можливість взаємозв'язку моралі і права пояснюється методологічними та категоріальними засобами практичної філософії, І. Кант занурює цей взаємозв'язок (як і відмінність) у метафізичний та трансцендентально-антропологічний контекст. Отже, лише у останні десятиліття ХХ ст. утворився концептуальний доробок кантіанських студій, у якому стосунки між мораллю та правом розглядаються в контексті взаємної культурно-онтологічної кореляції та додатковості. Для вітчизняної історико-філософської науки дуже актуальним постає завдання відтворити і проаналізувати хід і характер провідних ознак світоглядних та змістовних трансформацій, що здійснювалися у рецептивному полі кантівської політико-правової та етичної думки.

Слід вказати ще й на таку обставину. В сучасній літературі, присвяченій І. Канту, виразно простежується тенденція до переоцінки значення його праць в історії європейської думки. Відзначається, зокрема, що практична філософія І. Канта базується на світоглядному та методологічному фундаменті трансцендентальної антропології, завдяки чому вона відрізняється повнотою та цілісністю і набуває глибокого гуманітарного змісту. У попередньому рецептивному спадку кантівської думки, від часів самого І. Канта впритул до останніх десятиліть ХХ ст., цей факт не був в достатній мірі відзначений та осмислений. У той же час сучасна світова гуманітарна спільнота узгоджується у переконанні, що теперішня постмодерна мультикультурна ситуація може бути загрозою антропологічної кризи, адже у змісті традиційних мотиваційних домінант, що ними спрямовуються людські думки і вчинки, інтенсивно здійснюються процеси смислової децентралізації та розщеплення. Розповсюдженою є думка, що ці процеси слабо проявляються на правовому культурно-онтологічному тлі, оскільки (принаймні у демократичних країнах) утворення суспільного інституту правової держави усуває саму можливість якоїсь ціннісної руйнації, адже право отримує тут остаточну та неспростовну легітимність. Натомість у сфері моралі, яка використовує принцип особистісного внутрішнього вибору і є безумовно чужою будь-якій зовнішній легітимації, цими процесами здійснюється деструктивна, руйнівна діяльність, адже внаслідок цього мораль поступово втрачає свою аксіологічну спрямованість, набуваючи рис множинності, невизначеності та релятивності. За таких умов саме кантівська версія співвідношення моралі і права може відкрити перед сучасною практичною філософією перспективні напрями щодо вирішення питання про можливість корелятивного сполучення моралі і права у цілісному культурно-онтологічному утворенні.

Історико-філософська рефлексія кантівського бачення проблеми надасть цим перспективам більшої прозорості та визначеності. Така рефлексія тим більш є потрібною за умов сучасного соціокультурного стану України. Адже саме у І. Канта змістовно-практична цілісність права та моралі, що є сполученою із категоріальними визначеннями влади та підлеглості, примусу та опору, вибору та відповідальності, утворюється завдяки їх синтезу у гетерогенно-гетерономній, ієрархічно улаштованій культурно-онтологічній системі. Можливість утворення такої цілісності полягає у тому, що, за І. Кантом, умова кінцевого “виправдання” (легітимації) права випливає із безумовності морального закону як метафізичного прояву свободи. У такій системі мораль зберігає свою імперативну значимість, а властивістю відносності, розсіяння, навпаки, відзначаються усякі дезінтегративні культурні зрушення. Європейська людина стійко ідентифікується у визначеннях автономного існування, особистісної незалежності, індивідуальної свободи, вона звикла до умов дезорганізованого, децентралізованого, нестійкого буття, адже, по-перше, її “виховання” базувалося на принципах безумовності свободи, а по-друге - вона знає, що від усякої, що може мати незворотні наслідки, руйнації її існування, її захищає абсолютно легітимне право. Для України утворення умов такої ідентичності ще попереду. Тому історико-філософський аналіз співвідношення моралі і права у філософії І. Канта є безумовно актуальним.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок роботи пов'язаний з темою наукового дослідження кафедри філософії Дніпропетровського національного університету “Філософія науки і духовна культура на рубежі тисячоліття”, державний реєстраційний № 0199V001308.

Метою дисертаційного дослідження є розкриття конститутивних аспектів співвідношення моралі і права у практичній філософії І. Канта засобами історико-філософського дослідження.

Відповідно до поставленої мети дисертант вважає необхідним вирішити такі завдання:

розкрити конститутивні визначення моралі у практичній філософії І. Канта;

розкрити конститутивні визначення права у практичній філософії І. Канта;

надати характеристику чинників відмінності і тотожності кантівського тлумачення понять “мораль” і “право” у їх корелятивному смисловому сполученні;

конститутивні визначення моралі, права та особливості їх взаємовідносин у практичній філософії І. Канта розкрити, враховуючи характер і зміст смислових трансформацій, що здійснювалися у ході успадкування та переосмислення кантівських ідей у посткантівській філософії;

відстежити та висвітлити провідні ознаки сучасних теорій щодо співвідношення моралі та права, з огляду на рецептивний досвід засвоєння та творчої реконструкції кантівської думки.

Об'єктом дисертаційного дослідження виступає співвідношення моралі і права у практичній філософії І. Канта.

Предметом дисертаційного дослідження є антиномія безумовного статусу моралі та легітимізованого статусу права у практичній філософії І. Канта.

Методологія дослідження. Використана у дисертаційній роботі методологія сходить до принципів історизму, компаративності, співпадіння історичного і логічного і заснована на фактологічному, концептуальному та критичному матеріалі, що міститься у духовному доробку більш ніж двохсотлітнього усвідомлення та переосмислення кантівської думки. Предметно-концептуальний аналіз моралі і права у практичній філософії І. Канта, її впливу на сучасну соціально-філософську, філософсько-правову, етичну думку, тематика змістовних аспектів співвідношення моралі і права, як вона здійснювалась І. Кантом та в подальшій рецепції його спадку, проводилися із використанням методологічних та інструментальних можливостей феноменології, філософської герменевтики, семіотики. Відповідно до конкретики вирішення дослідницьких завдань історико-компаративна аналітика доповнюється системним методом.

В цілому у дисертації впроваджена спроба використання системної методології. З метою утворення комплексної методологічної системи використовувався принцип додатковості, коли застосування конкретних методів проводилося через розташування їх у бінарних сполученнях; це сприяло розкриттю у дисертації кантівської практичної філософії як культурно-онтологічного утворення, що походить з апріорної трансцендентально-антропологічної рефлексії.

Наукова новизна отриманих результатів дисертації пов'язана насамперед із застосуванням сучасної методології історико-філософського дослідження, шляхом розташування співвідношення моралі і права - як розумів його І. Кант і як воно трактувалося у подальшій традиції, - у гетерогенному змістовно-смисловому категоріальному контексті додатковості. Розкриття цього співвідношення в концептуальному вимірі бінарної опозиції дозволило (звісно, в певному відношенні) розв'язати теоретичні ускладнення, що утворилися у ході попередніх досліджень кантівської практичної філософії, а саме - встановити аутентичну смислову кореляцію у антиномічному (за І. Кантом) улаштуванні системи відносин між мораллю та правом. Також дисертантом був врахований той важливий факт, що в сучасних дослідженнях філософія права та філософія моралі І. Канта розглядаються із використанням методологічного потенціалу кантівської метафізики і трансцендентальної антропології.

Конкретні висновки, що ними можна охарактеризувати наукову новизну отриманих результатів дисертації, формулюються таким чином:

конститутивні визначення моралі у практичній філософії І. Канта розкриті через концептуалізацію метафізичної природи владної (“законодавчої”) функції розуму, як вона (ця природа) розумілася німецьким класиком; в результаті дисертантом показано, що тільки у смисловому полі апріорної рефлексії мораль набуває тих якостей, якими наділив її І. Кант, а саме: безумовності належного у автономній самодостатності;

розкриті конститутивні визначення права; показано, що існує засаднича бінарність належного та дійсного у сутності права; обґрунтована думка, що відповідно до І. Канта, ця опозиція не є нерозв'язним антиномічним зіставленням кінцевого порядку (як трактував її Г. Гегель, прагнучи засобом діалектичного зняття встановити тотожність належного і сущого): слід вважати, що у імперативній спрямованості практичного розуму гетерономна сутність дійсного права набуває легітимності як цілевиправданість;

встановлені характеристики чинників відмінності і тотожності кантівського тлумачення понять “мораль” і “право”; показано, що перші - якими утворюється антиномізм безумовного статусу моралі та легітимізованого статусу права у практичній філософії І. Канта, - обумовлені відмінністю між ноуменальним та феноменальним визначеннями буття людини (ширше: культури); натомість другі, що ними утворюється можливість розуміння моралі і права як певної цілісності, виводяться з апріорної рефлексії свободи як онтологічно мислимої сутності;

показано, що у ході успадкування та переосмислення кантівських ідей у посткантівській філософії утворилася тенденція до поступового об'єднання конститутивних визначень моралі і права як категорій трансцендентальної етики та практичної філософії у цілісній системі метафізики і трансцендентальної антропології І. Канта; обґрунтовані додаткові аргументи на користь сучасних поглядів, відповідно до яких змістовно-практична цілісність права та моралі утворюється завдяки їх синтезу у гетерогенно-гетерономній, ієрархічно улаштованій культурно-онтологічній системі;

впроваджена думка, що погляди І. Канта набули розповсюдження і впливовості у сучасній філософії; цьому сприяє рецептивний досвід засвоєння та творчої реконструкції кантівської думки; аргументовано, що практична філософія І. Канта набуває зараз особливої теоретичної актуальності та гуманістичного світоглядного значення, адже вона заснована на метафізичному фундаменті.

Теоретичне і практичне значення дисертації. Теоретичний зміст дисертації утворюють результати дослідження конститутивних аспектів співвідношення моралі і права у практичній філософії І. Канта; це співвідношення розглянуто у аспекті його розуміння І. Кантом, а також через відстеження інтерпретаційних трансформацій кантівської думки в подальшій рецепції його спадку. Проведений аналіз дозволяє поширити змістовний склад сучасних тлумачень специфіки кантівського розуміння співвідношення моралі і права.

З практичної точки зору отримані в дисертаційному дослідженні результати стануть у нагоді при підготовці навчальних матеріалів з філософії, історії філософії, етики, історії етики, історії політичних і правових вчень, при впровадженні цих матеріалів у навчальний процес із відповідних дисциплін. Їх плідне засвоєння допоможе студентам краще адаптуватися до змін, що здійснюються у сучасному суспільстві, адже сприятиме цілям ідентифікації у визначеннях автономного існування, особистісної незалежності, індивідуальної свободи.

Особистий внесок здобувача. Розв'язання комплексу поставлених задач, оформлення їх у відповідні положення і висновки, що відповідають основному змісту дисертації, здійснені автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основний змістовний доробок, головні положення та висновки дисертаційного дослідження обговорювалися на методологічних семінарах соціально-гуманітарного факультету і кафедри філософії Дніпропетровського національного університету. Матеріали дисертації використовувалися у навчальному процесі при підготовці методичного забезпечення семінарських занять з дисципліни “філософія”.

Результати дисертаційного дослідження були також оприлюднені на Міжнародній науково-теоретичній конференції „Філософія І. Канта і сучасність” (Дніпропетровськ, 2004), на міжвузівській конференції “Доля філософії в постнекласичний період” (Дніпропетровськ, 2005), на міжрегіональній конференції з нагоди Міжнародного дня філософа “Філософія і сучасність” (Дніпропетровськ, 2006), на Другій міжнародній науково-практичній конференції „Сучасні проблеми інноваційного розвитку держави” (Дніпропетровськ, 2006), на Міжнародній науково-теоретичній конференції „Філософія освіти і сучасність” (Дніпропетровськ, 2007).

Публікації. Основний зміст дисертаційного дослідження відображений у 6 публікаціях, опублікованих у фахових виданнях, які затверджені ВАК України.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних літературних джерел, що містить 253 назви. Загальний обсяг дисертації - 211 сторінок, з яких 194 - основного тексту.

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, показано зв'язок роботи з науковою темою кафедри філософії Дніпропетровського національного університету; визначено об'єкт, предмет, мету та завдання дослідження; розкрито його теоретико-методологічні підстави; вказується наукова новизна роботи та науково-практичне значення одержаних результатів.

Перший розділ „Огляд літератури та теоретико-методологічні основи історико-філософського дослідження практичної філософії І. Канта” присвячений аналізу літератури та методологічним засадам дослідження.

В підрозділі 1.1 „Огляд літератури за темою дослідження” подається аналіз літератури за темою роботи, а також проводиться загальна історико-філософська ретроспектива проблеми співвідношення моралі і права у філософії І. Канта.

Традиційно правові і моральні ідеї І. Канта сприймалися як утілені у двох концептуальних устроях: у практичній філософії і трансцендентальній етиці, тому розуміння взаємовідносин між мораллю і правом розглядалося у межах практичної філософії, тоді як теорія моралі експлікувалася головним чином з трансцендентальної етики. Осмисленням кантівської проблематики саме з такої точки зору займалися такі західні мислителі: Т. Адорно, К.-О. Апель, М. Вебер, В. Віндельбанд, Ю. Габермас, В. Джеймс, Е. Кассірер, Х. Ортега-і-Гасет, Г. Ріккерт, Й.-Г. Фіхте, Ф. Шеллінг та інші.

Не меншою глибиною осмислення кантівської етико-правової думки відзначаються праці українських та російських філософів другої половини ХІХ-першої половини ХХ ст.: М.П. Драгоманова, І.О. Ільїна, Л.П. Карсавіна, Б.О. Кістяковського, М.І. Костомарова, П.І. Новгородцева, В.С. Соловйова, Б.М. Чичеріна, П.Д. Юркевича та інших.

Особливе місце посідають політико-правові та етичні погляди Г. Гегеля - як у плані їх відношення до кантівського вчення, так і у позитивному, концептуальному плані.

За радянських часів правовий та моральний аспекти кантіанства розглядалися переважно поза конкретикою їх дійсного взаємозв'язку. Але ж в усякому разі, на “інформаційному” рівні І. Кант (у правовому та моральному планах) був представлений достатньо аутентично. Тут на увагу заслуговують роботи фахівців тодішнього періоду з зазначеної тематики: О.С. Богомолова, М.О. Булатова, В.С. Горського, А.В. Гулиги, О.Г. Дробницького, В.А. Малахова, І.С. Нарського, В.С. Нерсесянца, А.А. Піонтковського, Е.Ю. Соловйова, В.Г. Табачковського, В.І. Шинкарука та інших.

Останнім часом філософія І. Канта піддається суттєвому концептуальному перегляду. Це стосується, звісно, і політико-правових, і етичних аспектів кантівської думки. Головну тенденцію, що простежується, можна в цілому визначити таким чином: філософія права та філософія моралі І. Канта розглядаються у смисловому просторі корелятивної єдності, кантівські ідеї усвідомлюються на більш глибокому рівні, з акцентуацією цілісності їх взаємного зв'язку. Цьому сприяє те, що в ході аналізу використовується методологічний потенціал кантівської метафізики і трансцендентальної антропології. З авторів, чиї роботи (починаючи з середини 80-х років минулого століття) містять дійсну новизну у зазначеній проблематиці, можна виокремити роботи вітчизняних фахівців-кантознавців, які зробили вагомий внесок у розуміння кантівської проблематики в Україні: Є.М. Бистрицького, М.О. Булатова, В.В. Лазарєва, А.Н. Єрмоленка, Г.А. Заїченка, П.І. Гнатенка, В.І. Пронякіна, В.Б. Окорокова, Ю.В. Кушакова, М.А. Мінакова, В.Г. Табачковського а також роботи російських авторів: Р.А. Бурханова, В.А. Жучкова, В.Н. Кузнєцова, Н.В. Мотрошилової, Т.І. Ойзермана, Е.Ю. Соловйова, А.К. Судакова, та інших. В цих роботах робиться аналіз метафізики І. Канта у вимірі онтології культури, кантівська філософія розглядається у контексті історичного шляху східнослов'янської філософської думки. Деякі з праць цих (та ряду інших) авторів заслуговують окремої розмови.

Безпосередньо питання моральної та політико-правової філософії І. Канта розглядаються у статтях деяких з вищеназваних та інших авторів: О.М. Корха, В.С. Мовчана, І.П. Проценка, Н.І. Гітуна, А. Гугніна та Я. Адамчика, С.І. Максимова, В.І. Шевченка, Г.Я. Головних, Є.В. Бєляєвої, Ю.Ю. Калиновського, Л.М. Газнюка та інших.

У підрозділі 1.2. „Нарис використаної методології та головних методів дослідження” формулюються методологічні принципи дисертації і розкривається зміст використаних у роботі методів та методики.

Історико-компаративістський метод, завдяки якому здійснювалося змістовно-смислове порівняння власне кантівського та рецептивного (по відношенню до кантівського) осмислення проблеми співвідношення моралі та права. Використання цього методу дозволило зробити теоретичні висновки різного ступеня узагальнення відносно предметного змісту етичного та політико-правового філософування в інтелектуальній традиції Нового часу, доби Просвітництва та в подальші часи, впритул до сьогодення.

З історико-компаративістським методом сполучається метод співпадіння історичного та логічного. Окрім того, що цей метод дозволяє розкрити культурно-онтологічні витоки кантівської практичної філософії, його застосування (у корелятивному зв'язку із історико-компаративістським) допомагає глибше прояснити характер концептуальних та смислових метаморфоз, яких набула кантівська думка у подальших філософських розвідках - як на Заході, так і на Сході Європи.

У дисертації використовувався також системний метод. Застосування цього методу сприяє розкриттю особливостей кантівського розуміння природи моралі та права, коли затверджується їх необхідна співвіднесеність, їх глибока внутрішня кореляція. З іншого боку, у контексті цієї співвіднесеності та додатковості ясніше проступає як їх власна специфіка, так і особливості тлумачення цієї специфіки І. Кантом, насамперед - виведення її з концептуальних засад трансцендентальної етики.

Фундаментальна розробка провідних аспектів теми дослідження вимагає використання загальнонаукових методів аналізу і синтезу, за допомогою яких стає можливим розкрити предметну визначеність моралі і права як категорій практичної філософії та прояснити характер їх співвідношення. У сполуці із системним методом аналітико-синтетична реконструкція кантівського розуміння співвідношення моралі і права дає не тільки аутентичний результат, але й дозволяє - у допустимій мірі та у певних відношеннях - переосмислити кантівську “версію” практичної філософії, відкрити шляхи для нового її прочитання (або навіть, за вищенаведеним висловом Е.Ю. Соловйова, її “переживання”).

Феноменологічний метод, який також використаний у дисертації, відіграє особливу дослідницьку функцію. Він спрямований на розкриття того смислового нашарування, яке утворюється у дослідницькому просторі, коли розкриваються семіотичні “зсуви” між культурно-онтологічним та когнітивним змістом кантівської практичної філософії. Звісна річ, теоретична сторона будь-якої філософії розкривається як вкорінена в культурно-онтологічному “ґрунті”, натомість і у семантичному, і у прагматичному аспектах культурна онтологія та “породжена” нею філософія мають певні розбіжності. Пояснимо це на такому прикладі. На думку Е.Ю. Соловйова, для принципової етичної установки І. Канта притаманним є так званий “аксіоматичний антифаталізм”, тобто визнання за кожною особистістю неусувної свободи волі; згадаємо, навіть причинність в І. Канта може набути риси “свободної”. Проте у самосвідомості Просвітницької доби антифаталізм зазначеного кшталту ще не отримав онтологічного статусу, принаймні він ще не став домінуючим соціокультурним чинником. З іншого боку, саме соціокультурні потенції (“епохальні контексти”) тодішньої Європи містили можливість утворення аксіоматично-антифаталістичної установки в моральній філософії, і саме ця можливість була реалізована І. Кантом. Отже, існує питання про єдність та розрізнення предметно-інтенціонального та рефлексивно-когнітивного планів філософського мислення, і аутентичне вирішення цього питання надає застосування феноменологічного методу.

У бінарній сполуці із феноменологічним був застосований герменевтичний метод. Використання цього методу несе поліфункціональне завдання. По-перше, завдяки йому відкривається перспектива розкрити кантівську практичну філософію у контекстуальному та інтертекстуальному вимірах, тобто не тільки у її аутентичному змісті, але й у здійснених, і, що є найголовнішим - можливих її тлумаченнях. По-друге, цей метод сприяє вирішенню найважливішого дослідницького завдання, яке, відповідно до Ф. Шеллінга, має розкрити не тільки те, що І. Кант хотів сказати своєю філософією, але й те, що він мусив хотіти. Нарешті (що з необхідністю випливає із попереднього), у кінцевих висновках, що їх надає герменевтичний метод, практична філософія І. Канта стає предметом не стільки відтворення та (нехай і чільної) реконструкції, але ж водночас - предметом розуміння, завдяки чому вона розкривається у таких своїх культурогенетичних визначеннях, як аксіологічна мотивованість та антропологічна цілевиправданість.

Другій розділ „Трансцендентально-антропологічні засади антиномічного статусу моралі і права у практичній філософії І. Канта і у рецептивному смисловому просторі посткантівської думки” присвячений моралі і праву як категоріям кантівської філософії.

У підрозділі 2.1 „Альтернативи морального закону та свободи у концептуальному апріоризмі трансцендентальної етики” розглядається мораль у кантівському розумінні.

У ході розгляду моралі у І. Канта показано, що І. Кант чітко розрізняє предмети філософії природи і філософії моралі. Предметом філософії природи являється все те що є, а предметом філософії моралі являється те, що повинно бути. Філософія природи включає в себе метафізику буття, а філософія моралі метафізику практичного застосування. Моральний світ на думку І. Канта, це той світ, який повинен бути і можливо буде у майбутньому, він може мислитися тільки як інтелігібельний, як певна ідея, яка може впливати на чуттєвий світ. Але ж звідси і випливає реальність морального світу. Таким чином, І. Кант приводить сферу морального у сферу реального. Конститутивні визначення моралі у практичній філософії І. Канта розкриваються через концептуалізацію метафізичної природи законодавчої функції розуму, як ця природа розумілася І. Кантом. Практична філософія І. Канта базується на світоглядному та методологічному фундаменті трансцендентальної антропології, завдяки чому вона відрізняється повнотою та цілісністю і набуває глибокого гуманітарного змісту. Тільки у смисловому полі апріорної рефлексії мораль набуває тих якостей, якими наділів її І. Кант, а саме: безумовності належного у автономній самодостатності.

Предметом кантівської практичної філософії є практичний розум. Відмінність практичного розуму від теоретичного у тому, що по-перше, теоретичний розум є сферою людською пізнання, де всі явища, оскільки вони надані нам у досвіді, підпорядковані причинності, у той час, як практичний розум є сферою обов'язку, де ідеї розуму, які є трансцендентальними відіграють регулятивну, а не власне пізнавальну роль; по-друге, сфері теоретичного розуму відповідає природний закон, тоді як сфері практичного розуму закон свободи. І. Кант стверджував примат практичного розуму над теоретичним, саме практичний розум встановлює правила і норми поведінки людини.

І. Кант проголошує принцип суб'єктивності, зміст якого в тому, що джерела ідеї обов'язку слід шукати тільки у внутрішньому світі суб'єкта. Недопустимо, на думку І. Канта, ці джерела шукати у світі зовнішньому, у сфері досвіду. Зовнішній світ не може бути основою для істини і критерієм моральності. І цей критерій є в узгодженості і теоретичного, і практичного розуму зі своїми власними законами і носить характер самозаконності.

І. Кант при розгляді практичного розуму звертає увагу на подвійну природу людини, з одного боку людина є емпіричним явищем, відноситься до світу феноменів, але з іншого боку, людина відноситься до світу ноуменів. На думку І. Канта, коли людина усвідомлює себе як таку, що відноситься до інтелігібельного світу ноуменів, перемагає будь-яку чуттєву схильність, підкорює себе обов'язку, лише тоді вона стає моральною істотою, досягаючи таким чином, абсолютної свободи. Свою моральну філософію І. Кант поділяє на апріорну (метафізика моральності) і емпіричну (практична антропологія). Людина, яка розуміє, що вона діє із обов'язку, розуміє також і те, що можна діяти і всупереч обов'язку, таким чином, людина одночасно є істотою моральною і свободною.

Основні поняття етики І. Канта: практичний розум (воля), автономія, категоричний імператив, обов'язок, схильність, найвище благо, чеснота і щастя, особистість, емпіричний і ноуменальний характер, постулати практичного розуму (свобода, безсмертя душі, Бог), переконання і віра.

У питанні основи моральності І. Кант є однозначним, на його думку, ця основа може бути в апріорних поняттях чистого розуму. Призначенням чистого практичного розуму є добра воля, тобто така воля, яка узгоджується з моральним законом. Моральний закон є самодостатнім, незалежним від досвіду і він є законом доброї волі. Добра воля не залежить від зовнішніх мотивів. Крім того, усі блага, які тільки є можливими, тільки через добру волю набувають моральної якості. Доброю волею володіє тільки розумна істота, вона є практичним розумом. Взагалі-то І. Кант ототожнював розум і добру волю. А для розуму І. Кант призначає одну, але найголовнішу задачу і вона є в тому, щоб затверджувати добру волю, все інше могло б існувати і без розуму.

У своєму етичному вченні І. Кант говорить і про постулати практичного розуму: свободу, безсмертя та Бога. Свобода - це основний постулат, вона є необхідною умовою і основою моральності. Безсмертя і Бог необхідні як умови реалізації категоричного імперативу в світі емпіричному.

Категоричний імператив має у І. Канта 3 форми вираження, він є безумовний моральний припис в душі людини, виконання якого є необхідним, незалежно від того, чи в результаті цього людина має для себе користь чи ні, він являє собою регулятор морального життя людей. Категоричний імператив виступає як головне основоположення чистого практичного розуму, яке дане кожній людині до всякого морального досвіду.

Обов'язок є єдиним джерелом категоричного імперативу, єдиним мотивом підкорення людини категоричному імперативу, він надає вчинку моральний характер. І. Кант виділяє 2 види обов'язку: обов'язок стосовно самого себе і обов'язок стосовно інших людей. Обов'язок вимагає від людини підпорядковуватися моральним законам і таким чином не дає волю схильностям і чуттєвості людини.

У підрозділі 2.2 „Метафізична безумовність моралі як умова практичної легітимації права” розглядається право у кантівському розумінні.

Філософське вчення про право у І. Канта виступає як складова його практичної філософії, а тому виходить із основних її принципів. Основним принципом вчення про право, як і усієї практичної філософії І. Канта є принцип автономії або свободи. В основі правових норм лежить категоричний імператив, так же як і норм моральних і він має одночасно і нормативну і ціннісну природу. Як начало нормативне, категоричний імператив означає вузьке русло, за межі якого не повинна виходити соціальна поведінка індивіда, у даному контексті він виступає як зразок обов'язкового, він змушує людину підпорядковуватися своїм велінням із усвідомлення необхідності і обов'язку. Як цінність категоричний імператив представляє собою далекі цілі до яких людина буде прагнути на протязі усієї історії цивілізації, у даному контексті він виступає як не тільки обов'язкове але і бажане, він робить так, що людський дух слідує своїм шляхом вільно із однієї внутрішньої потреби у блазі і досконалості. Відносно конституційних визначень права показано, що існує засаднича бінарність належного та дійсного у сутності права. Аналіз специфіки визначення права, як розумів його І. Кант, свідчить, що у імперативній спрямованості практичного розуму гетерономна сутність дійсного права набуває легітимності як цілевиправданість.

Вчення І. Канта про право спирається на трансцендентальну філософію і безпосередньо пов'язане з протиставленням області теоретичного і практичного розуму, розривом між мисленням і волею. Якщо керуватися кантівським принципом суб'єктивності, то витоки обов'язку як морального так і правового слід шукати не в зовнішньому світі, сфері досвіду, а у внутрішньому світі суб'єкта. Свободна воля людини одночасно є і законодавцем і добровільним виконавцем моральних правил.

Головним завданням права, на думку І. Канта, є введення свободи і свавілля індивідів у розумні і загальнозначущі рамки, право повинно поставити свавілля кожної особи у суспільстві у певні межі, для того, щоб ніхто не міг порушити свободу інших, саме за таких умов свобода погоджується сама із собою.

Право, на думку І. Канта повинне реалізовувати у громадянському суспільстві такі принципи: свободу кожного члена як людини, рівність його з кожним іншим як підданого, самостійність кожного члена суспільства як громадянина.

Функцією права, на думку І. Канта є визначення та збереження меж свободи. Право поєднує у собі свободу ноуменальну із свободою феноменальною. Феноменальна свобода кожного індивіда, яка не порушує свободу усіх інших, створює ноуменальну свободу, тобто свободу як загальний принцип. Таким чином, право обмежує свободу для того, щоб її зберегти.

Тільки у смисловому полі апріорної рефлексії мораль набуває тих якостей, якими наділив її І. Кант, а саме: безумовності належного у автономній самодостатності.

У розділі 3 „Метаморфози практичного розуму у етико-правовому дискурсі від І. Канта до сьогодення” розглядається співвідношення моралі і права у філософії І. Канта, критика етики І. Канта Г. Гегелем та практична філософія І. Канта в світлі сучасних уявлень щодо співвідношення моралі і права.

У підрозділі 3.1 „Бінарна опозиція автономного і гетерономного у корелятивній сполуці моралі і права за І. Кантом” розглядаються мораль і право як пов'язані і у той же час самостійні категорії у філософії І. Канта.

Тема права у класичних концепціях, до яких відноситься і концепція І. Канта, розглядалася у контексті моральної філософії. Етика І. Канта зорієнтована на достовірність правосвідомості і володіє серйозним теоретико-правовим потенціалом.

На думку І. Канта, справжня моральна доброзичливість повинна узгоджуватися із правом і справедливістю у широкому сенсі слова. Згода на те, що кара повинна випливати з провини належить моральній свідомості, а те, яким чином кара буде здійснюватися це є не моральна, а юридична проблема. І. Кант вважав, що правосуддя не повинні цікавити нереалізовані помисли людини, а тільки фактична відповідність чи не відповідність до закону. Держава повинна визнати релігійну свідомість і легалізувати любі віросповідання крім тих, що заперечують саме поняття морального Бога. І в той же час сфера невиконання релігійних обов'язків не підлягає юридичному покаранню.

І. Кант дає попередні поняття для розділення вчення про чесноти. По-перше, відрізняти одну частину загального вчення про моральність від вчення про право, а саме по специфічній формі. По-друге, на думку І. Канта, вчення про чесноти повинно бути побудоване не тільки як вчення про обов'язок взагалі, але і як вчення про цілі, таким чином, що людина зобов'язана мислити себе і кожну іншу людину як свою ціль. По-третє, І. Кант вважає, що якщо мати на увазі різницю матеріального і формального (законосообразності і доцільності) у принципі обов'язку, то слід відмітити, що не всяке зобов'язання до чесноти є обов'язок чесноти.

Мораль у І. Канта зближається з правом, але в той же час, І. Кант не допускає, що вчення про право може спиратися на етику. І. Кант обґрунтовує як автономію моралі, так і автономію права. І. Кант показує антиномізм безумовного статусу моралі і легітимізованого статусу права. Чинники відмінності обумовлені різницею між ноуменальним та феноменальним визначеннями буття людини. Чинники тотожності, завдяки яким утворюється можливість розуміння моралі і права як певної цілісності, виводяться з апріорної рефлексії свободи як онтологічно мислимої сутності.

У підрозділі 3.2 „Гегелівська критика трансцендентальних засад етики І. Канта: спроба діалектичного зняття антиномізму” розглядається гегелівська критика етики І. Канта.

Критика кантівської філософії Г. Гегелем відбувається шляхом звертання до історії і через конкретно-історичний підхід. Певний моральний обов'язок, непорушний для одних культурно-історичних умов, може, не міняючи свого змісту, стати аморальною вимогою при умовах, що змінилися.

У протилежність І. Канту, Г. Гегель вбачає критерій моральності не в чомусь формальному, не в індивідуальній свідомості людини, а в чомусь змістовному, а саме в змістовному зв'язку з життям. Г. Гегель дорікає етиці кантівського типу те, що в ній немає зміни, виникнення і знищення. Крім того, Г. Гегель вважав, що по мірі того як життя стає більш багатобічним і складним, зростає і суперечливість життя, що лежить в основі колізії обов'язків, а І. Кант вважав, що колізії обов'язків бути не може. На його думку, із двох чеснот, якщо вони конфліктують одна з іншою, чеснотою може бути тільки одна, та, що становить обов'язок.

Кантівська концепція моралі, на думку Г. Гегеля, зводиться до боротьби двох начал у людини - розумно-морального і почуттєвого. Г. Гегель відкидає це протиставлення і шукає дійсні протилежності самої моралі в суспільному змісті. Зміст єдності суб'єкта і об'єкта вибору є для Г. Гегеля критерієм морального вчинку.

Кантівська філософія у розгляді протиріч, в антиноміях бачить об'єктивну, обумовлену обмеженість людського мислення, а не щось пов'язане з людською дійсністю, а Г. Гегель, на противагу прагне побачити в протиріччі щось об'єктивне, і більш того, сутність дійсності.

Головна претензія Г. Гегеля до І. Канта полягає в тому, що його вчення про моральність надає абсолютного значення приватному і тому обумовленому змісту. Моральні закони І. Канта в їхніх окремих ухвалах, що набули безумовного значення, суперечать не тільки іншим визначеностям, але і самі собі. У такий спосіб вони звертаються у свою протилежність і самі себе знищують. У гегелівській спробі встановити тотожність належного і сущого засобом діалектичного зняття не була врахована та важлива обставина, що засаднича бінарність належного та дійсного у сутності права не є в концепції І. Канта нерозв'язним антиномічним зіставленням кінцевого порядку.

У підрозділі 3.3 „Практична філософія І. Канта в світлі сучасних уявлень щодо співвідношення моралі і права” розглядаються уявлення про співвідношення моралі і права, що склалися на сучасному етапі розвитку теоретичної думки та як в них відображена практична філософія І. Канта.

Можна привести такі положення щодо характеристики чинників відмінності і тотожності понять “мораль” і “право” у їх корелятивному смисловому сполученні. Загальні риси моралі і права: спільність коріння, генезису і еволюційних етапів розвитку моралі і права; право і мораль виступають як сукупність справедливих установлень, умов, що вони створюють, для вільного здійснення розумної волі і забезпечення цивілізованої діяльності і спілкування; структура права (правові норми, правові відносини, правова культура) відповідає схожій структурі моралі (моральні норми, моральні відносини, моральна діяльність); спільність базових категорій моралі і права, поняття справедливості і свободи, що є основними категоріями права, пояснюють і природу моралі.

Риси, що розрізняють мораль і право: інституціональна природа права на відміну від неінституціоналізованості моралі - це розходження фіксують практично всі дослідники взаємодії моралі і права; владний характер права, його зв'язок з державою, у той час як мораль є винятково продуктом суспільства; різницю моралі і права вбачають у різному ступені конкретизації і твердості правової і моральної санкції; однією із самих істотних ознак права, що відрізняє його від моралі, є формальна рівноправність, якою наділяються суб'єкти правовідносин, такої рівності немає і не може бути в моралі; правова воля і правова рівність є умовою для свободи здійснення внутрішніх переконань, рішень і вибору морально незалежної автономної особистості; мораль і право розвиваються з різним ступенем динаміки: право є системою більш консервативною, зміни в моральній системі передують змінам у праві.

Розкриття характеру і змісту смислових трансформацій, що здійснювалися у ході успадкування та переосмислення кантівських ідей у посткантівській філософії дозволяє стверджувати, що на противагу загальноприйнятному поглядові, відповідно до якого і відмінність, і можливість взаємозв'язку моралі і права пояснюється методологічними та категоріальними засобами практичної філософії, І. Кант занурює цей взаємозв'язок (як і відмінність) у метафізичний та трансцендентально-антропологічний контекст. Практична філософія І. Канта набуває особливої теоретичної актуальності та гуманістичного світоглядного значення: вона заснована на метафізичному фундаменті.

У висновках подано головні результати дослідження, а також сформульовані рекомендації щодо можливих напрямків подальшого осмислення співвідношення моралі і права у філософії І. Канта. Проведений аналіз дав можливість зробити наступні висновки:

1. Розглядаючи поняття моралі і права І. Кант виходить із принципу суб'єктивності, де розум людини визначається як моральний і правовий законодавець.

2. В основу моралі і права І. Кант ставить апріорні поняття чистого розуму, а от щастя людини, його чуттєві спонукання такою основою бути не можуть, тому І. Кантом критикується гедонізм і евдемонізм.

3. І. Кант чітко відмежовує внутрішню область людської індивідуальності і зовнішню сферу дії людини. Внутрішня область людської індивідуальності відноситься до сфери моралі, а зовнішня сфера дії людини до сфери права. При чому право не повинна цікавити внутрішня область людської індивідуальності, а тільки фактична відповідність чи не відповідність дій людини вимогам права.

4. Тема права розглядається І. Кантом у контексті моральної філософії. Моральність індивіда має сенс правоздатності, а право означає визнання публічною владою моральної самостійності підданих і відмову від патерналістичної опіки над ними. І. Кант, таким чином, відмовляється від принципу патерналізму, і вважає що дії правителя повинні відповідати найвищому принципу: визнання незалежності кожного члена суспільства.

5. Логіку правосвідомості І. Кант розуміє як рух від загальнолюдських прав до індивідуальних. На думку І. Канта є три найжахливіші пороки: невдячність, заздрість і зловтіха, їм протистоїть вищий моральний обов'язок - повага до права інших людей. І. Кант вважає цей обов'язок таким, що не належить до першооснов моральності, а вважає його елементарною частиною правосвідомості. Безправ'я індивідів породжує заздрість, патерналістична добродійність, що компенсує безправ'я породжує невдячність, а з'єднання невдячності і заздрості дає зловтіху.

6. На думку І. Канта, держава є сильним утворенням і вона буде злочинною, якщо злочинним є сам індивід або правовою, якщо індивід добровільно морально-автономним чином обмежує своє власне свавілля. Вимога категоричного імперативу „ніколи не стався до іншого тільки як до засобу, але ще і як до цілі в собі” є одночасно і основний закон права, і єдина установка, що робить індивіда моральним, державу правовою і відповідно до цієї формули мораль і право є єдиними.

7. На думку І. Канта, для права і моралі є загальними такі поняття: обов'язковість, дозволений вчинок, обов'язок, дія, особа, річ, права та неправа дія, ненавмисні і навмисні порушення, зіткнення одного обов'язку з іншим, закон, зобов'язання. Загальними характеристиками для моралі і права є свобода, закон, обов'язок, принцип „недопущення війни”, принцип „узгодженості воль”. Характеристиками різниці моралі і права по І. Канту є свобода, закон, обов'язок, (що є одночасно загальними і розрізняючими характеристиками моралі і права) виконання обіцяного, мотив, ідея мирної спільноти.

8. Критика кантівської філософії Г. Гегелем відбувається шляхом звертання до історії, через конкретно-історичній підхід. Г. Гегель висував проти філософії моралі І. Канта такі заперечення: формалізм кантівської етики, абстрактний універсалізм кантівської етики, безсилля чистого належного, проти чистого переконання, відсутність критерію відмежування морального від аморального, відсутність зміни, виникнення і знищення, невизнання колізій обов'язків, розгляд моралі зводиться до боротьби двох начал у людині: розумно-морального і почуттєвого, надання абсолютного значення приватному і тому обумовленому змісту.

9. У відповідності до сучасних теоретичних уявлень про співвідношення моралі і права, слід відзначити, що мораль і право мають спільні риси, а також риси, що їх різнять на основі цих різних характеристик і визначається співвідношення моралі і права. Співвідношення моралі і права слід розуміти як процес, у результаті якого відбувається: по-перше виникнення взаємодіючої системи зв'язків, по-друге втрата деяких властивостей частини при входженні в ціле, по-третє поява нової цілісності нових властивостей, обумовлених як властивостями основних частин, так і виникненням нових зв'язків між ними.

10. Мораль і право є різними нормами соціального регулювання. Універсальні моральні категорії добро і зло, і правові категорії правомірність і протиправність конкретизуються в загальній для цих соціальних регуляторів категорії справедливості. Дану категорію етики вважають специфічно моральною, а юристи специфічно правовою. Однак ця категорія є спільною для права і моралі. Крім того, мораль і право мають загальне функціональне призначення: вони формують еталони і стандарти поведінки, що становлять ціннісно-нормативну орієнтацію суспільства.