Релігія і вільнодумство (за і проти)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКА ОБЛАСНА РАДА

ОБЛАСНИЙ КОМУНАЛЬНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД “ІНСТИТУТ ПІДПРИЄМНИЦТВА СТРАТЕГІЯ”

Факультет управління

Кафедра Гуманітарних дисциплін

РЕФЕРАТ

з дисципліни «Філософія»

на тему: Релігія і вільнодумство (за і проти)

Жовті Води 2014

План

Вступ

Розділ 1 Сутність релігієзнавства і його походження

1.1 Історія релігієзнавства у світі

1.2 Предмет, категорії й аспекти релігієзнавства.

1.3 Релігієзнавство як галузь філософського знання

Розділ 2 Основні історичні етапи розвитку вільнодумства.

Походження вільнодумства: гносеологічні джерела та соціальні потреби

2.1 Гносеологічні джерела вільнодумства

2.2 Соціальні джерела та витоки вільнодумства

2.3 Закономірності розвитку вільнодумства

Висновок

Використана література

Вступ

Релігієзнавство - комплекс наукових академічних (теоретичних, дослідницьких та навчальних) дисциплін, що вивчають суспільну природу релігії - її історію, розвиток та місце в культурі та соціумі, типологію та таке інше.

Релігієзнавство вивчає процес виникнення, функціонування й розвитку релігії, її будову, прояви в історії суспільства, роль у житті окремої людини, конкретних суспільств, взаємозв'язок і взаємодію з іншими царинами культури. Це комплексна галузь людського знання. Релігієзнавство сформувалося в результаті зусиль представників богословсько-теологічної, філософської і наукової думки.

Як галузь гуманітарного знання релігієзнавство виникло в Європі у другій половині 19 століття. Отцями-засновниками релігієзнавства вважаються Фрідріх Макс Мюллер, Корнеліс Пітер Тіле та П'єр Шантепі де ла Соссе.

Релігія є універсальним елементом духовного життя, живильною основою видатних творінь людського генія та суспільних перетворень. У духовному житті людства неможливо знайти феномен, який протягом тисячоліть, відігравав би вагомішу роль ніж релігія. У всіх без виключення богословських системах релігія витлумачується як головний елемент духовної культури, про що свідчить теза англійського етнографа Дж. Фрезера "вся культура - з храма". Від кам'яного віку і до сьогодення живе вона в нерозривному зв'язку з людським духом як надбання світової культури, зазнаючи дивовижних метаморфоз. На думку російського мислителя О. Меня величезні єгипетські храми і вавилонські гімни, Біблія і Парфенон, європейське малярство і скульптура , "Божественна комедія" Данте і музика Гайдна, Баха, Бетховена, соціальні ідеї Саванаролі і Мюнцера, завдячують своїм існуванням релігії. Релігія була вирішальним мотивом та імпульсом у багатьох соціально-історичних рухах і процесах, знайшовши в людській особі найміцнішу опору, найповнішу сферу вияву.

Вільнодумство - це ідейна течія, що проголошує право розуму на вільний критичний розгляд положень релігії, а також незалежне від релігії дослідження світу, захищає право особистості на вільний вибір життєвої позиції, заперечення релігійної догматики і церковної обрядовості з раціоналістичних позицій, відстоювання свободи розуму і науки від релігії. Як самостійна течія вільнодумство окреслюється на рубежі VXII-XVIII ст., термін "вільнодумство" вперше використав англійський філософ-деїст А. Коллінз в "Міркуваннях про вільнодумство", найбільш послідовно ідеї вільнодумства були розвинені представниками французького Просвітництва, але як явище вільнодумство в різноманітних модифікованих формах виникло набагато раніше. Серед історичних форм вільнодумства доцільно виокремити наступні: скептицизм, пантеїзм, деїзм, атеїзм.

Скептицизм виказує сумнів щодо істинності релігії і окремих її положень. Скептицизм, водночас, є напрямком давньогрецької філософії, який заперечував можливість достовірних знань і віру у можливість раціонального обґрунтування норм поведінки. Критика релігії з позицій скептицизму ставить під сумнів існування загробного потойбічного світу і дійовість релігійних обрядів, необхідність виконання культових дій, сакральність релігійних текстів і предметів.

У пантеїзмі Бог ототожнюється зі світом, природою. Прибічники пантеїзму розглядають бога не як надприродну субстанцію, трансцендентне начало, а як Абсолют (безособовий дух), злитий з природою в єдине ціле. Пантеїстичні ідеї є досить давніми. Вони сягають часів, коли не існувало навіть поняття Бога як єдиного світового духу, і спостережувані вже у брахманізмі, індуїзмі, даосизмі, філософії стоїків і неоплатоніків. Термін "пантеїзм" вперше вжив нідерландський теолог Й. Фай (1709), а концептуальну систему ідей пантеїзму вперше виклав англійський філософ Дж. Толанд у "Пантеїсти коні" (1720).

Натуралістична тенденція пантеїзму, що з особливою силою почала виявлятися в епоху Відродження, "розчиняє" Бога в природі, Всесвіті.

Для неї Бог є "нескінченний максимум" (М. Ку-занський), він існує лише "в речах" (Дж. Бруно, Дж. Кардано, Т. Кампанелла); Бог і природа - єдина субстанція (Б. Спіноза); Бог - безособова й умоглядна "форма", яка облаштовує "Матерію" (Г. Сковорода).

Прибічники релігійного пантеїзму значною мірою спиралися на неоплатонівське вчення про еманацію, розвивали концепції вічного позачасового породження природи безособовим Богом. Вони "розчиняли" природу в Богові, вважали його безособовим світовим духом, що схований у самій природі. Звідси й твердження про наявність Бога у всіх процесах і явищах.

Деїзм (від грецьк. deis - Бог), на відміну від теїзму і його віри в існування Бога - творця світу, витлумачує Бога безобис-тісною першопричиною світу, тобто вищим Розумом, з буттям якого пов'язана побудова Всесвіту. Створивши світ, він не втручається в процеси і явища, що відбуваються в ньому. Сягаючи своїми витоками античної (Демокріт) філософії, деїзм набуває чітких форм лише в XVII ст. Його засновником вважають лорда Г. Чербері (Англія, 1624), який розвинув ідею релігії розуму.

Атеїзм (від грецьк. а - частка заперечення і deis - Бог, буквально безбожжя) - система поглядів, що заперечує релігійні уявлення (віру в бога, в безсмертя душі, в потойбічний світ, в воскресіння з мертвих, тощо) і релігію в цілому. Атеїзм як система поглядів не зводиться лише до історичної, філософської та природничої критики релігії. Атеїзм своєрідно розкриває специфіку і сутність релігії, пояснює причини виникнення, соціальну природу релігії. Атеїзм виникає у давні часи в межах матеріалістичної філософії. Обсяг і зміст поняття атеїзм трансформувалися Зі зміною епох. Історія свідчить про різноманітні форми атеїзму: стихійний атеїзм, теоретичний атеїзм, войовничий атеїзм (Маркс, Ленін), імморалізм (Ніцше). Радикальний атеїзм пояснював релігію як наслідок невігластва і омани, пропонуючи звільнення шляхом поширення грамотності і просвітництва, деякі атеїсти пропонували менш радикальні заходи, а саме, заміну старої релігії новою, наприклад, релігією "людських стосунків".

релігієзнавство філософський вільнодумство

Розділ 1 Сутність релігієзнавства і його походження

1.1 Історія релігієзнавства у світі

Культура України зазнала істотних втрат від того, що десятиліттями цілий її пласт викреслювався з духовного життя суспільства. Ігнорувалися релігія, релігійна філософія, духовна музика, архітектура та мистецтво. Тому нині така підвищена увага людей до релігійної культури, становлення нормальних цивілізованих відносин між державою та церквою, релігійними організаціями й громадами, справжньої реалізації свободи совісті, коли людина може відверто висловити свої переконання, вільно виявити симпатії тим чи іншим ідеалам. Це процеси позитивні, і вони, безумовно, благотворно впливають на розвиток духовного життя суспільства. Окрім конструктивних тенденцій тут нерідко проявляються й деструктивні, зокрема: відроджується міф про вроджену релігійність українців, про те, що без релігії неможливо вивести суспільство з кризового стану; посилилися міжконфесійні конфлікти; зростає вплив нетрадиційних для України релігій; активізувалася діяльність різних закордонних релігійних місій, які часто-густо релігійною оболонкою прикривають недружелюбні цілі щодо України. Сучасній людині, особливо молоді, важко розібратися в сьогоднішній релігійній ситуації без ґрунтовного знання сутності релігії, її ролі в духовному і соціальному житті суспільства. Все це висуває проблему поширення релігієзнавчої освіти й пропаганди серед населення, зокрема серед молоді.

У суспільній свідомості назріла потреба у вивченні релігієзнавства у середній загальноосвітній і вищій школах, яка подекуди стала задовольнятися стихійно, без належного розуміння сутності цієї дисципліни. Важливо передусім з'ясувати питання, що таке релігієзнавство, яка його структура та історія? В енциклопедичних словниках визначення поняття «релігієзнавство» не з'ясовується. Лише в атеїстичних словниках релігієзнавство розглядалося в контексті наукового атеїзму як його складова частина і яка не є окремою галуззю знань про релігію. У філософській та історичній літературі, особливо в зарубіжній, сформульовано інший підхід до розуміння релігієзнавства.

Релігієзнавство розглядається як галузь наукових знань про релігію, її походження, закономірності розвитку і функціонування у різні історичні епохи, роль і значення релігії в суспільстві.

Релігієзнавство як наукова галузь знань про релігію виникло в XIX ст. З давніх-давен вчені намагалися науково осмислити релігію, проаналізувати її сутність, дати цілісне уявлення, незалежно від віросповідання. Це робилося у Стародавніх Китаї, Індії, Греції та інших країнах. Відомо, що давньогрецький філософ Платон взяв собі за мету подати «чисте» розуміння релігії, яке гідне було б вшанування. Він висміював грубі й примітивні вірування своїх сучасників. Давні філософи Демокріт, Епікур, Лукрецій Кар вважали релігію формою хибних знань, заперечували втручання богів у світові події та розвиток природи. Сицилійський мислитель Евгемер висунув теорію походження релігії як обоження душ великих людей минулого, передусім царів і героїв, які після смерті ставали богами. Про сутність релігії писали французькі матеріалісти XVIII ст., німецькі філософи Ф. Шлейєрмахер, Г. Гегель, Л. А. Фейербах, українські мислителі Г. С Сковорода, П. С Могила та ін. Ними були висловлені цікаві та плідні думки, проте усе це були пристрасні дослідження досить однобокого характеру.

Англійський історик-етнограф Е. Тайлор (1832--1917) -- основоположник релігієзнавства як окремої галузі наукових знань. Він досліджував історію культури і написав понад 250 праць, серед яких фундаментального значення набули «Первісна культура» й «Антропологія». Е. Тайлор висунув та обгрунтував анімістичну теорію походження релігії, розкрив її сутність, проаналізував соціальні функції і напрям розвитку релігії, започаткував культурологічний підхід до її аналізу.

Істотний вклад у розвиток релігієзнавства зробили Г. Спенсер (1820--1903), Дж. Леббок (1834--1913), Дж. Фрейзер (1854--1941) та інші дослідники. Марксизм, спираючись на наукові здобутки та діалектичний метод, створив свою систему релігієзнавства, зробив істотний внесок у розвиток гносеологічного і соціологічного аналізу релігії, намагався поєднати наукове вивчення релігії з атеїстичним підходом, адже це давало змогу дискредитувати релігію з метою визначення шляхів її подолання. Такий підхід гальмував розвиток релігієзнавства як галузі наукових знань.

У сучасних умовах релігієзнавство стало фундаментальною галуззю наукових знань, в якій сформувалися внутрішні частини і структурні підсистеми: філософія і феноменологія релігії, історія і географія релігій, психологія і соціологія релігії. Воно складається переважно з двох частин: теоретичної та історичної.

Теоретична частина охоплює філософію релігії, її соціологію, психологію, феноменологію, біблієзнавство, загальне і порівняльне релігієзнавство; вивчає загальні закономірності релігії, виділяючи в ній найбільш істотне і необхідне.

Історична частина містить історію релігії як соціального феномена, її географію та етнологію, історію окремих релігій в усіх їх різновидах; виявляє особливості та функції релігій тієї чи іншої епохи в їх хронологічній послідовності. Деякі вчені до релігієзнавства відносять науковий атеїзм в усіх формах його прояву, зокрема марксистський, екзистенціалістський і позитивістський, природничо-науковий та етичний атеїзм, а також теорію релігійного й атеїстичного виховання. Сформувалася цілісна система наукових знань про релігію, філософські та культурологічні концепції релігії.

1.2 Предмет, категорії й аспекти релігієзнавства

Предмет релігієзнавства -- вивчення історії і сутності як галузі гуманітарного знання релігії, критичний аналіз її теорій, поглядів на релігію, а також вивчення еволюції релігійності, процесів секуляризації духовного життя суспільства й утвердження наукового світогляду.

Релігієзнавство вивчає сутність релігії, форм прояву релігійності, причини походження, закономірностей розвитку і функціонування релігії, місце та роль її в суспільстві.

Ці питання вивчаються також іншими науками, зокрема історією, філософією, юриспруденцією. На відміну від них, релігієзнавство вивчає релігію в цілому, як форму суспільної свідомості. Подібно до інших наук, релігієзнавство може вивчати історію розвитку релігії, її міфи, віровчення, законодавчі положення. Проте інше релігієзнавство аналізує істинність релігійних переконань, віру У надприродне, розкриває справжню сутність релігійного світогляду. Результати наукового вивчення релігії, її взаємозв'язку з різними сферами культури виражаються у формулюванні універсальних понять, принципів і теорій, які характеризують об'єкт дослідження. Тому релігієзнавство виконує методологічну функцію щодо інших наук (літературознавства, правознавства, етнографії тощо), коли вони вдаються до аналізу релігії зі своєї точки зору. Справді наукове вивчення всіх аспектів релігії можливе лише у тому разі, якщо виходити з послідовних філософських позицій.

Необхідність включення методики і механізмів дослідження до предмета релігієзнавства диктується тим, що релігійний світогляд, релігія не лише тримається на системі певних орієнтирів, але і вкорінена в почуття віруючих, вплетена в їхню поведінку. Секуляризація духовного життя суспільства, еволюція релігійного та утвердження наукового світогляду вимагають знання особливостей і характеру цих процесів, їх впливу на розум, почуття й волю віруючих і невіруючих. Якщо об'єкт дослідження релігієзнавства -- релігія -- є відносно стійким, то його предмет збільшується в обсязі і дещо змінюється в часі.

Категорії релігієзнавства -- це система понять, які у релігієзнавстві умовно поділяють на три групи: загальнонаукові, конкретні і специфічно релігієзнавчі поняття.

До загальнонаукових належать філософські, соціально-філософські, історичні поняття: буття, свідомість, пізнання, фантазія, істина, помилка, культура, цивілізація, духовне виробництво, значення, совість, милосердя, страждання, система, структура, функція, закон тощо.

До конкретних належать поняття: епоха, право, віра, почуття, настрої, страждання, житія, смерть, ілюзія та ін. Категорії з інших наук) у релігієзнавстві наповнюються відповідним змістом.

До специфічно релігієзнавчих належать категорії: релігія, теологія, церква, конфесія, секта, деномінація, релігійний культ, обряд, молитва, ангели, рай, пекло, карма, деміфологізація, розцерковлення, секуляризація тощо. Усі ці категорії розкривають сутність релігії, її особливості і характер змін, що відбуваються у релігійному комплексі в рані історичні епохи.

За формою викладу, змістом, своїми цілями релігієзнавство має два основні аспекти: критичний (заперечувальний) та позитивний ( стверджувальний ).

Критичний і позитивний аспекти релігієзнавства визначаються метою філософського дослідження, формою його подачі та змістом. Проте аспекти релігієзнавства можуть окреслюватися залежно від аспектів вивчення і критики релігії, методів обгрунтування наукових положень. У цьому контексті розрізняють такі аспекти релігієзнавства: гносеологічний (теоретичний аналіз причин походження, еволюції та соціальної ролі релігії); соціально-історичний (дослідження соціальних функцій релігії, її місця, ролі у соціально-культурному розвитку); психологічний (аналіз психологічних аспектів релігії, її впливу на волю й почуття віруючих); соціологічний (вивчення особливостей соціальної детермінованості релігії, її структури та особливостей впливу на різноманітні сфери суспільного життя, аналіз еволюції релігійної свідомості); феноменологічний (аналіз і зіставлення релігійних ідей та уявлень з метою та мотивами практичної діяльності послідовників релігійних конфесій, які взаємодіють між собою; опис і порівняльний аналіз форм вияву релігійності). Всі названі аспекти становлять цілісну наукову систему дослідження релігії.

1.3 Релігієзнавство як галузь філософського знання

Релігієзнавство -- комплексна, самостійна галузь знань про релігію, структура якої охоплює філософію, історію, соціологію, психологію, що за допомогою певних методів досліджень вивчають релігію як соціально-історичне явище, пізнають закономірності її походження і розвитку, розкривають особливості відображення релігії в суспільній та індивідуальній свідомості. На цій основі виділяють теоретичний та історичний напрями релігієзнавства.

Релігієзнавство вивчає релігію як соціальне явище, причини її походження, процес відображення релігії у людській свідомості, її місце та роль в структурі культури народу. Ці аспекти вивчаються у тісному зв'язку з аналізом соціального і природного середовищ, що впливає на процес формування релігійних вірувань.

Складовою частиною релігієзнавства є вільнодумство. Вільнодумство розкриває сутність різних уявлень, теорій і концепцій релігії, які склалися історично, з'ясовує зміст їх, причини походження та закономірності розвитку, вплив на суспільне життя і людську свідомість у різні історичні епохи, вивчає форми прояву вільнодумства у різноманітних сферах культури, зокрема в науці, моралі, мистецтві, політиці, філософії, теології, на рівні суспільної та буденної свідомості. Вільнодумство різниться за формами прояву і відтінками змісту. Вихідним його принципом є визнання права розуму (мислення) на критичний аналіз релігії та вільне на основі наукового підходу дослідження (пізнання) навколишнього світу. Вільнодумство тісно пов'язане з теоретичним й історичним аспектами дослідження релігії. Вони становлять цілісну систему наукового дослідження релігії.

Іноді релігієзнавство і теологія ототожнюються, оскільки мають деякі спільні риси, що досліджують одне й те саме явище -- релігію та її церковні інституції. Проте ця подібність формальна. Між релігієзнавством і теологією є істотні відмінності.

Релігієзнавство вивчає релігію як складову частину духовного життя суспільства, розкриває механізм її зв'язків з економічними, політичними і соціальними структурами суспільства, з'ясовує особливості впливу релігійних вірувань на свідомість людей у різні історичні епохи.

Суспільно-історична природа релігії, еволюція різних релігійних вірувань досліджуються у контексті певних соціальних умов, які змінюються й обумовлюють модернізм релігії. Головним при цьому є філософський зміст дослідження, що акцентує увагу на філософсько-світоглядних аспектах розуміння природи, суспільства і людини. При дослідженні цих проблем релігієзнавство спирається на досягнення філософської думки, на історію і здобутки природничих і суспільних наук, особливо на досягнення науково-технічного прогресу, на здобутки у науковому досягненні феномена релігії.

Основою вирішення релігієзнавчих світоглядних проблем є успіхи, здобуті в суспільствознавстві, історії, педагогіці, психології, медицині, хімії, фізиці, кібернетиці, біології, космології, екології та в інших науках. Отже, релігієзнавство вивчає релігію як об'єктивно існуючий феномен, що займає відповідне місце в духовному житті суспільства.

Теологія (від грец. «теос» -- Бог і «логос» -- вчення) -- це систематизований виклад віровчення, що обґрунтовує як незаперечну його істинність і доконечну потребу для людини.

Теологія намагається ОСМИСЛИТИ релігію «зсередини» на основі відповідного релігійного досвіду. Релігія трактується переважно як зв'язок людини з Богом, Абсолютом або з якоюсь надприродною силою чи трансценденцією тощо. Вона виступає системою релігійно-догматичних доказів буття Бога й обгрунтування надприродного характеру релігійних цінностей.

Теологія має, зазвичай, конфесійне апологетичне спрямування, захищає віровчення і культ певної конфесії від інших релігійних впливів, впливу на релігію наукового світогляду. Значне місце в теології посідають соціально-економічні та політичні доктрини, за допомогою яких богослови формують суспільну позицію церкви і пристосовують релігійну ідеологію до конкретно-історичних умов.

Суспільство та його історія в теологічній інтерпретації виступають лише як результат «еманації» (прояву) сутності й волі Бога, реалізації його планів і творчої потенції. Теологічна думка ставить історію та прогресивний розвиток суспільства у пряму залежність від Божественного Розуму і кінцевого втілення у життя релігійних принципів, що викладені в канонічних книгах і церковних документах. Тому релігієзнавство й теологія є різними системами духовних і культурних цінностей, і немає ніяких підстав їх ототожнювати.

Актуальним є питання взаємозв'язку релігієзнавства з атеїзмом. Вільнодумство має різноманітні форми вияву, починаючи із скептичного ставлення до релігії і закінчуючи повним її запереченням, тобто атеїзмом.

Атеїзм -- складова частина вільнодумства. Етимологічно слово «атеїзм» походить від грецького «теос» (Бог) і заперечувальної частки «а» (без, ні, проти), означає умовно «безбожність», «заперечення Бога». Насправді зміст атеїзму значно ширший -- це світогляд, система поглядів, яка заперечує будь-які релігійні уявлення, релігію як таку в усіх її формах і виявах: первісні культи, традиційні церковні вчення, модернізовані богословські системи. Власне атеїзм -- це антипод релігійного світогляду; висхідною, всезагальною, специфічною ознакою і принципом атеїзму є заперечення реальності надприродного світу: богів, диявола, духів, чудес тощо. За часів панування в Україні тоталітарного режиму атеїстичні ідеї та норми оцінки релігії пов'язувалися з антицерковною політикою, активізацією антирелігійної пропаганди. Конституційний принцип свободи совісті лише декларувався, а права віруючих на практиці порушувалися. Це породжувало значні деформації в духовному житті суспільства, створювало напруження між віруючими і невіруючими, спотворювало політику держави щодо релігії та церкви. Релігієзнавство раніше розглядалося як складова частина атеїзму, розвивалося в лоні марксистсько-ленінської філософії й атеїстичних знань. Сьогодні релігієзнавство спирається на широку філософську, науково-природничу і соціальну базу, є самостійною теоретичною дисципліною, яка за своїми принципами та методами дослідження релігії істотно відрізняється від політизованого атеїзму.

Оскільки атеїзм протистоїть релігійному світоглядові, він сам не може не бути світоглядом: світоглядові може протистояти лише світогляд. Він заперечує істинність релігійного світогляду і пропонує нам дивитися на світ і своє місце у світі без припущення існування Бога. Атеїзм склався у лоні діалектичного матеріалізму і виокремився в самостійний напрям філософських знань. Чим зумовлене це вирізнення? Діалектичний матеріалізм, як відомо, грунтується на принципі саморуху, саморозвитку матерії. Цим він протистоїть усім різновидам ідеалізму, в тому числі релігії.

Істина відповіді буде досягнута лише з урахуванням суттєвого моменту: релігія не зводиться до ідеалізму, не тотожна йому. Вона -- особливий соціальний феномен. Протистояння філософського матеріалізму та ідеалізму відбувається у межах однієї і тієї самої форми суспільної свідомості -- філософії. Релігія ж -- якісно своєрідна форма суспільної свідомості. Саме тому у вищій формі матеріалізму -- діалектичному матеріалізмі -- його сторона, орієнтована проти релігії, виокремлюється переважно в самостійну галузь. Це визначає своєрідність основних проблем атеїзму, його предмета, внутрішньої структури та специфіки як галузі знань про релігію.

Теоретичні проблеми релігієзнавства як світогляду можуть розвиватися лише у межах філософії або у контексті різних філософських шкіл. Релігієзнавство склалось в окрему, відносно самостійну (поряд з матеріалізмом, екзистенціалізмом, позитивізмом, логікою, етикою, естетикою, соціологією) наукову галузь знань.

Розділ 2 Основні історичні етапи розвитку вільнодумства. Походження вільнодумства: гносеологічні джерела та соціальні потреби

2.1 Гносеологічні джерела вільнодумства

Вільнодумство як науково обґрунтоване сприйняття реального світу в його реальності -- сталий та неодмінний елемент духовного життя будь-якого суспільства на всіх етапах його розвитку. Елементи наукового світогляду завжди притаманні культурі суспільства, становлять її найбільш реалістичну частину. Наукове вільнодумство впродовж історії пройшло через складну і тривалу еволюцію. Воно змінювалось разом із зміною соціально-економічних відносин у суспільстві, з розвитком наукового знання, накопиченням людством практичного досвіду. Але його незмінною рисою завжди залишалися несприйняття будь-яких догм і метафізичних постулатів, зокрема релігійного змісту, прагнення наукового пояснення всіх природних і суспільних явищ, матеріалістичний погляд на природу і суспільство.

Існують дві групи основоположних причин, що зумовили виникнення і постійне існування вільнодумства. Це причини гносеологічного та соціального характеру.

Гносеологічні джерела та витоки вільнодумства.

I. Наївний реалізм -- це сприйняття, розуміння і тлумачення світу таким, яким цей світ постає в наших почуттях; яким ми відчуваємо його на дотик, на смак, бачимо, чуємо -- сприймаємо на психофізичному рівні. Оскільки людина через свої органи чуття не сприймає надприродне, то наївний реалізм являє нам світ без богів, дияволів, духів. Наївний реалізм є джерелом первісного, стихійного матеріалізму. Цей же наївний реалізм, сенсуалізм (лат. «сенсис» -- почуваю), є джерелом первісного наївного та стихійного атеїзму. Хоча вже доведено певну обмеженість і ступінь надійності наївного реалізму, його роль у сприйнятті, розумінні й тлумаченні світу донині дуже значна. Органи почуттів, звичайно, найближчі людині, найбільш звичні їй. Наприклад, ще з часів Коперника люди достовірно знають, що стосовно Землі Сонце стоїть на місці, хоча наївний реалізм свідчить, що Земля нерухома, а Сонце рухоме, воно сходить і заходить. Ми досі поступаємося наївному реалізму і в астрономічних календарях позначаємо «схід», «захід» Сонця.

Наївний реалізм і в добу науково-технічного прогресу продовжує живити наукове сприйняття світу, яке заперечує богів, дияволів, духів. Ми зовсім не відходимо від істини, коли висловлюємо судження, що нічого надприродного не існує, оскільки ми його не бачимо, не чуємо.

II. Здоровий глузд -- більш високе сприйняття дійсності, з елементами аналітичного й раціонального. Навіть коли наукова критика релігії сягає високого рівня теоретичного мислення, спирається на досягнення найновіших наукових відкриттів, вона не може абстрагуватися від здорового глузду. Незвичайне і незвичне в науці та практиці стає зрозумілим і прийнятним для людей, коли воно осягається в межах здорового глузду.
Отже, здоровий глузд -- це постійний супутник людського життя, що споконвічно є живильним середовищем вільнодумства: протягом століть він показує суперечність релігійних вірувань перед судом допитливого розуму. Вагома частка і сучасної наукової критики релігії -- це критика релігії з позицій здорового глузду. Здоровий глузд -- гносеологічне джерело та союзник вільнодумства.

ІІІ. Наукове пізнання дійсності -- розкриває дійсний зміст релігійного світогляду, витісняє надприродне з усіх сфер пізнання. Перед науковими доказами звужується сфера впливу релігії, можливості її задовільних відповідей на актуальні питання буття. Інтелектуальну силу наукових стверджень використовує вільнодумство, спирається на них, органічно вміщуючи їх у коло своїх тверджень. Сам висхідний процес розвитку науки збагачує, урізноманітнює потенціал доказовості та сферу поширення вільнодумства.

2.2 Соціальні джерела та витоки вільнодумства

I. Подолання старого, віджитого, консервативного. Суспільству органічно притаманний соціальний прогрес, який, безумовно, не може стояти на місці, тому безперервно розвивається. Застій або регрес -- це врешті-решт загибель суспільства, як і будь-якого живого організму. Розвиток по висхідній лінії є неодмінною умовою та нагальною потребою суспільства. Здійснення ж соціального прогресу вимагає реалізації певних вимог, у межах яких формується необхідність функціонування вільнодумства. В історії соціально неоднорідних суспільств релігія виступала ідеологічним виправданням, моральною санкцією застійного, звичного порядку речей, який став анахронізмом, перепоною для розвитку нового. Усунути цю перепону, відкрити шлях новому, прогресивному неможливо без девальвації релігійної апологетики. Ці функції знецінювання в суспільній свідомості релігійних санкцій і брало на себе вільнодумство. Отже, якщо існує об'єктивна потреба в руйнуванні освяченого релігією старого, наявна й об'єктивна потреба в існуванні вільнодумства.

II. Адекватне пізнання навколишньої дійсності. Без такого пізнання не може бути і реальних, відповідних назрілим умовам змін у суспільстві. Релігійне ж відображення суспільного буття не адекватно відображає дійсність, а в соціальному плані до того ж на користь панівним верствам. Вільнодумство як одна із соціальних функцій об'єктивно покликане до критичного аналізу релігійних інтерпретацій соціальних проблем.

III. Утвердження нового, прогресивного в суспільстві. Одним із критеріїв соціального прогресу є інтенсивність утвердження в суспільстві нового, передового. У світоглядному плані це нове для соціального прогресу пов'язане і з вільнодумством. Іншими словами, своїм світоглядом відкриває простір розвитку нового, захищає його, є істотним елементом новизни. Отже, вільнодумство виступає і як потреба соціального прогресу, і як його складова частина.

2.3 Закономірності розвитку вільнодумства

У процесі свого розвитку вільнодумство пройшло складний історичний шлях. Головною метою його завжди залишалась боротьба з мракобіссям, догматизмом, метафізикою. Головним опонентом вільнодумства завжди була релігія, головним гонителем -- офіційна церква і пов'язана з нею державна влада. Вивчення історії становлення вільнодумства дає змогу виявити найбільш загальні та суттєві його закономірності. Вони простежуються як у гносеологічному, так і в соціальному аспектах.

У гносеологічному аспекті вільнодумство в історії людства розвивалося в усі часи і серед усіх народів у певній системі взаємозв'язків, а саме:

I. Як єдиний і цілісний світогляд. У цьому відношенні вільнодумство протилежне релігії, прогресуючий світогляд якої завжди був замкнений будь-якою конфесією. Кожна окрема релігія автономна, відокремлює себе від інших релігій. Вільнодумство ж розвивається історично, в будь-які часи і в різних народів зазнавало впливу історичних обставин й особливостей національних культур. Проте від цього воно ніколи не ставало специфічно німецьким, китайським чи російським, подібно до того, як закон всесвітнього тяжіння не став англійським від того, що його відкрив англієць Ньютон.

Вільнодумство розвивалося за законами науки. Досягнення і відкриття у різні часи і в різних широтах збагачують одну й ту саму науку, одне й те саме вільнодумство. Таким чином, досягнення вільнодумства в Стародавньому Китаї, Стародавньому Єгипті, Стародавній Греції, Франції, Росії, Україні збагачують одне й те саме вільнодумство, сприймаються вільнодумством.

II. В органічному зв'язку з розвитком науки. В окремі ж періоди розвиток науки був за своїм змістом прямим і безпосереднім розвитком вільнодумства. Згадаємо хоча б відкриття М. Коперника, Г. Галілея, Ч. Дарвіна, які у свій час відверто і слушно були визнані вченнями, що суперечать теологічному розумінню світу.

III. Теоретичні основи вільнодумства як типу світогляду розробляються в межах філософських шкіл, а якщо поза ними, -- то завжди лише філософськи. В конкретних історичних умовах світоглядні проблеми вільнодумства можуть розроблятись як у школах матеріалізму, так і в школах ідеалізму.

Наприклад, можна згадати хоча б плідний розвиток світогляд них проблем філософами-ідеалістами Д. Юмом, І. Кантом, Г. Гегелем та ін.

Розвиток вільнодумства став можливим і в матеріалізмі, і в ідеалізмі тому, що релігія і філософія -- це окремі і певною мірою альтернативні форми суспільної свідомості. Релігія закликає до непохитної віри, філософія прагне доказів, апелює до розуму. Характерною рисою вільнодумства, що склалося на основі матеріалістичної філософії, є повне заперечення релігії. Матеріалізм за своїм змістом, типом світогляду, методологією розуміння і тлумачення світу збігається, а нерідко й ототожнюється з вільнодумством.
У соціальному аспекті розвиток вільнодумства має такі закономірності:
I. Органічний зв'язок вільнодумства з інтересами прогресивних верств суспільства. Для прогресивних суспільних сил вільнодумство, критика релігії були могутньою зброєю в боротьбі за торжество прогресу, проти відживаючих суспільних порядків, інституцій і традицій. Через це вільнодумство завжди було об'єктом критики з боку суспільних сил, що сходять з історичної арени.

Наприклад, коли молодий клас буржуазії, як історично прогресивний, ішов на завоювання політичної влади, на повалення феодального ладу, в його ідейному арсеналі було і вільнодумство. Згадаємо блискучу плеяду французьких філософів XVIII ст. -- П. Гольбаха, Д. Дідро, Ж. Ламетрі, Ж. Д'Аламбера, Ж. Нежона та інших, ідейні погляди яких виражали докорінні інтереси буржуазії, її історичне покликання. Конституюючись у панівний клас, наростивши свою економічну міць, буржуазія згодом ужила заходів щодо нейтралізації вільнодумства, послаблення його впливу в суспільному житті.

II. Неухильне збагачення змісту й зростання соціокультурної ролі вільнодумства у ході соціального та культурного прогресу. Виникнувши на початку історії і потім склавшись в опозиційну щодо релігії течію, вільнодумство відіграло значну роль у долях людства.

Соціально-історична значущість вільнодумства простежується в багатьох аспектах. Головні з них такі:

І. Вільнодумство -- перший, а згодом основний і постійний евристичний принцип наукового пізнання.

У науці існує кілька принципів, які, хоча і не доведені вичерпно, приймаються за абсолютну істину і виявляються ефективним засобом у процесі наукових досліджень. Такі принципи мають назву евристичних (від грец. «еврика» -- знайшов, «відомий вигук Архімеда після відкриття ним закону дії рідини на занурене в неї тіло»). Евристичними принципами є, наприклад, постулати Евкліда, закон збереження, так зване «лезо Окка-ма», тощо.

Вільнодумство збагатило науку головним її принципом, а саме недопущенням існування надприродного у явищі, яке вивчається. Завдання науки -- пояснити світ, усе існуюче в ньому природними причинами. І розвиток науки -- це по суті некерований ланцюг доказів евристичного принципу, згідно з яким у певному вивченому наукою явищі немає нічого надприродного. Лише виходячи із висловленого вільнодумством переконання про неіснування богів, дияволів, духів, наука в змозі прийти до дійсно наукових результатів.

II. Вільнодумство -- наслідок наукового подвигу і геніального здогаду. Ще на світанку людської культури, а потім і в епоху неподільного панування релігії в духовній культурі суспільства вільнодумці вели полеміку з теологами, говорили про відсутність богів, дияволів, духів, заперечували чудеса, стверджуючи, що все у світі відбувається за законами природи.

Для подібних тверджень вільнодумці того часу мали досить вузьку базу доказових підстав. Зробити правильні наукові висновки за обмеженою кількістю і якістю достовірних даних можна було лише в результаті наукових передбачень, часто -- геніальних здогадів. Вільнодумці випереджали розвиток науки на багато століть, їх твердження стали неспростовними науковими фактами лише внаслідок майбутніх відкриттів.

ІІІ. Вільнодумство -- прояв чесності і громадської мужності. Впродовж століть вільнодумство як переконання вимагало від його носіїв прояву високих людських якостей, у тому числі стійкості й чесності. Вільнодумці чесно говорили про світ те, що бачили в ньому, що в ньому справді існує. У період панування релігійного світогляду в суспільній свідомості для відкритої заяви своїх поглядів від вільнодумців вимагалася ще й неабияка особиста мужність. Сократ, Гіпатія, Уріель Акоста, Джордано Бруно і багато інших поплатилися життям за публічне виявлення переконань, що йшли всупереч з релігійним ученням.

Висновки

Роль науки як засобу пізнання істотно зросла в XX ст. і продовжує зростати. Саме науці людство зобов'язане величезним приростом знань про навколишній світ, проникненням у таємниці макро- і мікросвіту. Здобуті знання істотно розширили горизонти бачення людиною природи і творчого її освоєння. Проте зростання знань про навколишній світ не привело до автоматичного відмирання релігії, як це вважалося з точки зору просвітництва. Взаємодія науки та релігії виявилась значно складнішою. Розвиток науки пов'язаний не тільки з досягненнями, а й з втратами. Успішне вирішення одних проблем породжувало інші, часто драматичні, проблеми. В наш час зростає попит не тільки на наукові знання, а й на моральну оцінку цих знань, особливо діяльності людини в сфері економіки, нових технологій, політики. Людство зіткнулось з гострими екологічними проблемами. В такій ситуації релігія виступає як критичний чинник щодо матеріально-технічної бази сучасної цивілізації, яка досить швидко розвивається. Триває діалог науки і релігії з глобальних проблем сучасності, обговорюється майбутнє людської цивілізації.

У сучасну епоху в теології здійснюється переосмислення взаємин науки та релігії, співвідношення наукових знань і релігійної віри.

Іноді богослови намагаються ототожнювати науку та релігію. Основою такого підходу є теза, що наука і релігія, пізнаючи навколишній світ, користуються понятійними конструкція ми, які є продуктом мислення. Наприклад, фізики користуються поняттям «нейтрино», за допомогою якого описуються властивості та фізичні процеси, які неможливо з'ясувати за допомогою класичної фізики. Те ж саме можна сказати і про теологічне визначення Божественної Трійці. На думку американських теологів Г. Гріна і К. Петерса, поняття «Трійця» так само є понятійною конструкцією, характеристики якої не можуть бути описані в класичних термінах. Безпосереднє спостереження того чи іншого явища, неможливість його зображення зовсім не означає, що дане явище не існує.

Заперечувати існування Бога лише на тій підставі, що він не видимий, не більш логічне, вважають богослови, ніж заперечувати існування елементарної частки «нейтрино» по тій же причині. Наука і релігія, на їх думку, тотожні.

Богослови впродовж століть, особливо сьогодні, у добу науково-технічного прогресу, намагаються примирити релігійну віру та людський розум, науку й релігію. При цьому вони намагаються зберегти недоторканими основні релігійні догми.

Окремі богослови висувають ідею про можливість доповнення релігією і наукою одна одної. Вони виходять з того, що кожному явищу властиві сутність і значення, їх наукова інтерпретація ґрунтується на принципі причинності, а релігій на -- на переконанні. Звичайно, вчений, на думку богословів, може виявити і з'ясувати сутність окремих явищ чи предметів, але розкрити сутності світу як цілісної системи, він не може. Тому наука не може вказати людині життєвих орієнтирів, визначити мету її існування. Релігія допомагає осягнути повну істину на основі зміни, вдосконалення самої людини, допомагаючи їй зрозуміти сенс і цінність життя. Можна вважати, твердить американський філософ X. Ролстон, що «наука шукає знання, а релігія --мудрість. Вони не виключають одна одну, а частково доповнюють, наука пояснює і інформує, а релігія відкриває і реформує». Оскільки людське життя не поділене на сепаратні частини і переживається як цілісна, взаємозв'язана система, тому наука і релігія, на думку богословів, можуть доповнювати одна одну.

Мені здається є свої і плюси і мінуси, як у релігієзнавстві так і у вільнодумстві. Та одне я знаю точно, ці два поняття не можуть зникнути безслідно, оскільки кожна людина має свою думку і сама вибирає у що вірити чи в науку чи в релігію. Але як би то не було всі люди мають віру у щось.

Використана література

1. Лубський В.І. Релігієзнавство

2. Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. - Релігієзнавство. Навчальне видання.

3. С.А. Бублик- Релігієзнавство

4. Є. К. Дулуман, М. М. Закович, М. Ф. Рибачук - Релігієзнавство

5. Шахнович М.М. - Религиоведение

6. Кислюк К. В. - Релігієзнавство

7. Докаш В. І. - Загальне релігієзнавство

8. Інтернет ресурси: http://uk.wikipedia.org/wiki/Релігієзнавство

9. Інтернет ресурси: http://ru.wikipedia.org/wiki/Свободомыслие

Размещено на Allbest.ru