Філософська парадигма середньовічної західноєвропейської філософії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Министерство образования и науки, молодежи и спорта Украины

ГВУЗ «Национальный горный университет»

Кафедра экономической теории и основ предпринимательства

Контрольная работа

По дисциплине:

«Філософія»

Тема: Філософська парадигма середньовічної західноєвропейскої філософії

Выполнил: Ст.гр. Бс-ЕП-13-2

Клейн Н.В.

Проверил: Журавлева Т.В.

Зміст

Основні риси середньовічної філософії

Християнство як осново теоцентричної парадигми середньовічної західноєвропейскої парадигми

Основні напрямки середньовічної західноєвропейскої філософії, їх ідейний зміст та представники

Проблеми доведання буття Бога

Основні риси середньовічної філософії

Середньовіччя - це період зародження і розвитку феодальних відносин, епоха панування релігійного світогляду. Це епоха, початок якої збігся з відмиранням античної культури, а кінець - з її відродженням в Новий час. В основі середньовічної культури лежать традиції Західної Римської імперії, що представляють т.зв. «романський початок». Головними в культурній спадщині Рима є правова культура, наука, мистецтво, філософія, християнство.

Середньовічна культура формувалася в умовах панування натурального господарства замкнутого світу сільського маєтку, нерозвиненості товарно-грошових відносин. Надалі соціальною основою культури усе більш ставало і міське середовище, бюргерство, ремісниче цехове виробництво, торгівля, грошове господарство.

Ці традиції засвоювалися під час боротьби римлян з варварами і активно впливали на власну культуру язичеського родоплемінного життя франків, бриттів, саксів, ютів і інших племен Західної Європи, що представляє т.зв. «германський початок» середньовічної культури. В результаті взаємодії цих початків виникла напруга «діалогу культур», що дало могутній імпульс становленню і розвитку власне західноєвропейської середньовічної культури.

Її матеріальну основу складали феодальні відносини, головною особливістю яких були:

· умовність власності на землю: феодал «тримав» феод - землю з селянами на правах володіння, одержуваного від вищестоящого феодала (сеньйора), що, у свою чергу, також був васалом феодала, що займає більш високу ступінь у політичній ієрархії;

· особисте й економічне підпорядкування селян «власникам» землі. Основні форми залежності - патронат і кріпосне право;

· взаємні зобов'язання сеньйора і васала, жорстку єдність прав і обов'язків.

Християнство як осново теоцентричної парадигми середньовічної західноєвропейскої парадигми

християнство світосприйняття філософія парадигма

На початку VI ст. християнство з форми протесту поневолених і знедолених людей, перетворилася на державну, офіційно визнану релігію Римської імперії. Разом з цим поступово формується нова філософія, яка спиралась на фундаментальні ідеї Святого письма.

Філософія епохи середньовіччя мала цілком релігійний характер і відігравала роль «служниці теології». Теологія (від грец. «теос» - Бог, «логос» - вчення, слово) - вчення про Бога, богослов'я, що спирається на священні тексти божественного одкровення.

Риси середньовічного християнського світосприйняття:

1. По-перше, теоцентризм - ідея єдиного Бога-творця як центральна для християнського світогляду і філософії. Християнство відкинуло всі формиполітеїзму (багатобожжя), і проголосило концепцію єдиного Бога.

2. Теоцентричність християнського світогляду доповнюється антропоцентризмом - уявленням про людину як центр створеного світу, як «вінця творіння», тоді як для космоцентризму античності людина є частиною Всесвіту.

3. У християнському світогляді утверджується ідея творіння «з ніщо» (так званий «креаціонізм»). Бог творить з небуття, а не «породжує» світ з першоматерії, як це уявлялось у міфології та філософських вченнях минулого

4. У середньовічному світогляді панує ідея духовності, тобто вперше в історії людства акцент уваги на людину як на особистість, як на духовну, а не тільки природну істоту. Духовність виявляє себе як міра причетності людини до Бога. Християнство відкриває ще один «вимір» людського існування - дух.

5. Християнство відкриває віру як особливий стан людської душі, вона є впевненістю, що по той бік видимого світ є світ божественного буття. Це є ще однією ознакою релігійного світогляду: «подвоєння» світу на духовний і тілесно-матеріальний.

Періоди середньовічної філософії:

o Зародження і розвиток християнської філософії (апологетики і патристики) в умовах античності (ІІІ-V ст.)

o Ранній період європейської схоластики (VІ - ІХ ст.)

o Розквіт схоластичної філософії (ІХ - ХІІІ ст.)

o Пізня схоластика (ХІІІ - ХІV ст.)

Основні напрямки середньовічної західноєвропейскої філософії, їх ідейний зміст та представники

Початок середньовічному етапу розвитку філософсько-теологічних ідей поклали так звані апологети, або захисники церкви і християнських ідей. Найвідоміші представники апологетики - Юстин Мученик (ІІ ст.) і Квінт Тертуліан (ІІ-ІІІ ст.).

Християнське одкровення, вважав Тертуліан, скасовує «мудрість світу цього». Віра не потребує раціонального обґрунтування: «Вірую, бо це абсурдно». Духовна чистота - той шлях, який веде до істини віри, часто всупереч доказам розуму.

На початку ІV ст. християнська церква стає державною в Римській імперії, Нікейський собор 325 року затверджує символ християнської віри. Відтепер потрібно було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати. Ці завдання вирішувалися «отцями церкви», видатними богословами, упродовж ІІІ-VІІІ ст. Твори святих отців церкви сформували так звану патристичну літературу (від латинського «патер» - батько), а період їх творчості назвали періодом патристики. Розрізняють східну (грецькомовну) і західну (латиномовну) патристику. На сході найбільш видатними представниками патристики стали Григорій Богослов, Василій Великий, Григорій Нисський (ІV ст.), Діонісій Ареолагіт (V-VІ ст.), Іоан Лествічник (VІІ ст.), Максим Сповідник (ІV-VІІ ст.).Західна патристика представлена іменами Амвросія, Ієроніма, Аврелія Августина (ІV ст.). Основну увагу отці церкви приділили богословським питанням(проблемі божественної Трійці, співвідношення божественної і людської природи Христа, проблеми богопізнання).

Августин (354-430 рр.), спираючись на принципи платонізму та неоплатонізму, систематизував християнський світогляд. Протиріччя людської душі, зв'язок людини з Богом, проблема добра і зла, історичного часу і вічності, сенсу історії - ось проблеми, які цікавили його понад усе.

Основним змістом життя, за Августином, є прагнення до щастя, щастя ж полягає у богопізнанні. Пізнання Бога і самопізнання людини взаємопов'язані у концепції Августина. Сутність людської душі - воля, а не розум, тобто здатність робити вільний вибір. Свобода волі - і великий дар, і велике випробовування для людини. Бог як абсолютне добро і любов створив світ чистим, вільним від зла. Зло увійшло у світ внаслідок гріхопадіння. Зло - це вільний вибір людини і вона несе за нього відповідальність.

Розглядаючи проблему співвідношення віри і розуму, Августин віддає перевагу вірі, але не відкидає значення розуму, який потрібен для сприйняття християнського віровчення. «Вірую, щоб розуміти» - теза Августина. Августину здається безглуздим схоластичне питання «що було до створення світу?» У божественній сутності не може бути «до» і «після», тут є вічне «тепер», тому людина повинна орієнтуватися на вічність. У творі «Про місто Боже» Августин зробив спробу створення філософсько-історичної концепції, де уся людська історія - це боротьба двох «царств» - «міста Божого» і «міста земного».

Схоластика (від лат. «схоле» - школа, навчання) - особливий тип філософування, підкорений теології і орієнтований на формально-логічне обґрунтування основних догматів християнського віровчення. Схоласти розробили витончену техніку логічного міркування, спираючись на логіку Арістотеля, тоді як західна патристика орієнтувалась на філософію Платона. Арістотель стає провідним авторитетом католицької церкви, а основні положення його творів (узгоджені Фомою Аквінським з християнством) були практично перетворені у догми католицької віри. До основних представників західноєвропейської схоластики належали І.С.Еріугена (ІХ ст.), Ансельм Кентерберійський (ХІ-ХІІ), П'єр Абеляр (ХІ), Фома Аквінський (ХІІІ ст.), Уільям Оккам (ХІІІ - ХІV ст.).

Центральною проблемою схоластичної філософії стає проблема співвідношення віри і розуму. Схоластику особливо цікавила проблема виправдання християнських догматів засобами людського розуму.

Проблема співвідношення віри і розуму у середньовічній філософії має три основних варіанти свого вирішення:

· Апологети і представники містичного напрямку середньовічної філософії стверджували абсолютну несумісність віри і розуму.

· Прагнення примирити розум і віру, раціональне пізнання і божественне одкровення (Августин, Фома Аквінський).

· Твердження вирішального значення розуму, притаманне переважно мислителям пізньої схоластики (П'єр Абеляр).

Проблеми доведання буття Бога

Уся проблематика середньовічної філософії, у тому числі проблема універсалій, або загальних понять, так чи інакше була підпорядкована основній проблемі.

Проблема універсалій була відома ще з часів античності. Як існує загальне?

Це було гострим питанням як для Платона, так і для Арістотеля, на яких спиралися мислителі середньовіччя.

У Платона загальне (ідеї, сутність речей) існувало поза конкретними одиничними речами.

Для Арістотеля загальне міститься у самих одиничних речах, і не може існувати окремо від них. Для схоластичної філософії проблема універсалій набула особливого значення, пов'язаного насамперед з проблемою Трійці. Як співвідносяться три постаті у єдиному Бозі? Інакше кажучи, як співвідносяться між собою одиничне та загальне? Це стало предметом суперечки між двома позиціями з цього питання - реалізмом та номіналізмом…

Номіналізм (лат. Ім'я) - різновид середньовічної схоластики, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), і таким чином, стверджує, що універсалії, якщо і існують, то лише у мисленні (поміркований номіналізм). Крайній номіналізм повністю заперечує буття загальних понять (Расцелін (ХІст.), Уільям Оккам, Іоган Бурідан та інші).

Реалізм (лат. - речовий, дійсний) - протилежний номіналізму напрям середньовічної філософії, який з'ясовує реальний статус універсалій (загальних понять), тобто питання про їхнє об'єктивне існування. Відрізняють крайній реалізм і поміркований. Представники крайнього реалізму, наприклад, Іоанн Скот Еріугена (ІХ ст.), вважали, що універсалії існують ідеально, до речей. З точки зору поміркованого реалізму Фоми Аквінського (1225-1274), вони існують, як суттєві значення до і після речей, як поняття про них у розумі суб'єкта (людини, яка знає).

Фома Аквінський - центральна постать схоластичної філософії Західної Європи. Теологічна діяльність Фоми полягала у перегляді вчення Арістотеля у дусі католицизму, а саме, він намагався створити таку доктрину, яка б давала можливість контролю над філософським і науковим пізнанням з боку церкви. Філософія повинна бути лише «служницею теології».

Література

1. Філософія. /За ред. Г.А. Заїченка та ін., К. 1995.

2. Філософія. /За ред. І.Ф. Надольного, К. 1997.

3. Філософія. /Під ред. В.П. Кохановського. Ростов - на - Дону, 1998.

4. Капіца В.Ф. Філософія: духовно - ціннісний аспект, Київ. 1995, с. Спиркин А.Г. Основи філософії. М, 1988.

5. Філософія. /За ред. І.В. Бичко. Київ, 1993.

6. Бичко І.В. та ін. Історія філософії: Підручник для студентів вищих закладів освіти. Київ: Либідь, 2001.

7. Заїченко Г.А. та ін. Філософія. Київ: Вища школа, 1995.

Размещено на Allbest.ru