Філософія та наука: історія і сучасність

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ

ЧЕРКАСЬКИЙ КОЛЕДЖ

Кафедра Туристичного обслуговування

Реферат з філософії на тему:

«Філософія та наука: історія і сучасність»

Студента II курсу групи ТО-13

Максименко А.І.

Викладач: к.філос.н.

Печеранський І.П.

Черкаси - 2013

Зміст

Вступ

1. Основні проблеми філософії науки

1.1 Філософія науки як нова галузь філософського знання

1.2 Історія становлення філософії науки

1.2.1 Історичні коріння взаємозв'язку філософії та науки

1.2.2 Позитивіські концепції

1.2.3 Неокантіантво: концепції методів наукового пізнання

1.2.4 Методологічні концепції прагматизму

1.2.5 Проблеми пізнання у контексті феноменології

1.2.6 Герменевтика

Питання для самоконтролю

2. Наукове знання та його особливості

2.1 Феномен науки. Критерії науковості

2.2 Функції наукового знання

2.3 Проблема класифікації наук

Вступ

Магістерська підготовка, яка орієнтована на підготовку фахівців у сфері науково-дослідної роботи, висуває нові вимоги щодо глибокого усвідомлення студентами-магістрантами сутності наукового пізнання, аналізу науки як специфічної форми пізнання, духовного виробництва і соціального інституту; ознайомлення із загальними закономірностями розвитку науки, її структурою, рівнями, методологією і методами наукового пізнання. На це розрахована нова навчальна дисципліна "Філософія і методологія наукового пізнання". Проблеми наукового пізнання також детально вивчаються в курсі філософії для аспірантів. філософія позитивіський неокантіанство феноменологія

Дисципліна базується на знанні філософії, перш за все на таких її розділах як теорія пізнання, діалектика, на соціології, основах наукового дослідження і забезпечує формування світоглядної позиції майбутнього науковця, озброює філософськими основами та методологією наукового пізнання, забезпечує кваліфіковане проведення наукових досліджень, написання наукових робіт.

Курс передбачає проведення лекційних, семінарських занять та самостійної роботи. ивчення курсу завершується заліком. У процесі засвоєння навчальної дисципліни магістрант повинен знати :

? структуру і функції сучасного наукового знання і тенденції його історичного розвитку, методологію наукового пізнання;

? глобальні тенденції зміни наукової картини світу, світоглядні, методологічні та інші філософські основи сучасного наукового знання;

? проблеми, пов'язані з впливом науки і техніки на розвиток сучасної цивілізації;

уміти:

? орієнтуватися в складних філософських питаннях сучасної науки і способах їх вирішення; застосовувати отримані знання в процесі наукових досліджень;

? передбачувати та аналізувати з етичної точки зору наслідки наукової діяльності, обгрунтовувати і відстоювати пріоритет етичних цінностей.

1. Основні проблеми філософії науки

1.1 Філософія науки як нова галузь філософського знання

Розвиток наукового знання, революційний вплив науки на всі сфери людського життя вимагає поглибленого вивчення самого феномену науки не тільки з точки зору теорії пізнання, а і в історичному, аксіологічному, культурологічному контекстах. Наука сьогодні ? це сукупність великої кількості дослідницьких інститутів, організацій, які діють як у межах окремої країни, так і на міжнародному рівні. Сучасну науку називають "великою наукою”. Так, якщо 1900 р. у світі налічувалось близько ста тисяч учених, то наприкінці XX ст. ? їх більше 5 млн. Близько 90% всіх відкриттів припадають на ХХ ст., 90 % вчених, які будь-коли жили на землі є нашими сучасниками.

Наука ХХІ сторіччя перетворюється на складний сембіоз, що включає в себе такі процеси:

- квантово-польову, нано-біо-генно-нейро-інформаційну революції;

- індустрію наукоємних технологій, яка надає сервісні послуги всім сферам людської діяльності;

- наростаючий потік могутніх нано-біо-генно-нейро-інформаційних технологій, наукоємних виробництв, які створюють базу для таких грандіозних науково-дослідних мегапроектів, як Нанотесх, Біотех, Генотех, Нейротех, Інфотех, проект Штучного інтелекту.

За таких умов докорінному перегляду піддаються всі аспекти наукової практики. Постає нове розуміння місця наукового знання в культурі. З'явились експерти, які переконують, що у ХХІ столітті наукове знання - це не лише величезна продуктивна сила, інструмент влади, а й своєрідний інструмент зброї масового знищення. Якісно новим стає співвідношення між практикою конструювання сурогатних типів матерії (неживої, живої, мислячої) та природною реальністю. Мова йде про практику конструювання, по-перше, трансгенних істот, і, по-друге, сурогатних типів неживої матері ( таких як штучні атоми, квантові точки, квантові дроти, квантові кристали, тощо). Вибуховий розвиток практики конструювання сурогатних типів неживої і живої матерії стає впливовим мегатрендом еволюції науково-технологічної практики ХХІ сторіччя.

Отже в нове століття наука входить з новим науковим світоглядом, що формується під впливом сучасних науково-технологічних революцій і кардинально змінює дійсність і саму людину.

Ці зміни були зафіксовані ще на початку ХХ століття, коли почалось осмислення ролі науки і техніки у суспільстві. Складнощі та суперечності науково-технічного прогресу зумовили існування різних, навіть полярних оцінок ролі науки в суспільстві від сцієнтизму до антисцієнтизму. Прихильники сцієнтизму стверджують, що наука є абсолютною цінність і здатна розв'язати усі суспільні проблеми, економічні, політичні, соціальні, культурні тощо. При цьому заперечуються соціальні та гуманітарні науки як такі, що не мають пізнавального, позитивного значення. Усупереч сцієнтизму виник антисцієнтизм як філософсько-світоглядна позиція, яка різко критикує науку, її нездатність забезпечити прогрес. Абсолютизуючи негативні наслідки НТР, ця течія інколи взагалі заперечує науку і техніку, уважаючи їх ворожими людині.

Переступивши поріг ХХІ століття і всебічно оцінюючи досягнення науково-технічного прогресу, як уважають провідні філософи науки, треба враховувати наступне:

- звичайна відмова від науково-технічного прогресу - крок ще згубніший і руйнівніший, ніж попередній стихійний розвиток. Негативні явища, пов'язані з попереднім розвитком науки і технологій можуть бути частково пом'якшені, а в багатьох випадках повністю подолані, проте лише за допомогою раціонального соціально й економічно орієнтованого застосування нових результатів науки, високих і наукоємних технологій;

- у науці почали відбуватись глибинні, фундаментальні зміни, які стосуються співвідношення і домінування теоретичних і прикладних знань. Центр уваги пересувається до сфери наук про людину і суспільство;

- стало очевидним, що освоєння навколоземного космічного простору, створення інформаційної спільноти й велетенських інформаційних мереж потребує зовсім іншого рівня інтелектуальної підготовки всього людства до нового “способу життя”. Ця підготовка повинна цілковито спиратись не тільки на природничі знання, а й, передусім, на соціально-антропологічні та гуманітарні - як основу прийняття рішень, котрі забезпечуватимуть виживання людства.

Із цих позицій і треба оцінювати позитивні наслідки наукового і технічного прогресу, значення науки і технології як способу організації життя й керування майбутнім. Такою галуззю нового філософського знання стала філософія науки. Вона розглядає загальні закономірності, тенденції наукового пізнання як особливої діяльності по виробництву знань, що розглядаються в історичному і соціокультурному контексті. Це аналітичне, інтегративне знання, що сформувалось у другій половині ХХ ст., і поставило завдання узагальнити окремі досягнення і новації у цій галузі. На сучасному етапі воно значно розширило коло своїх проблем і охоплює як особливості сучасної посткласичної науки так і проблеми співідношення між природничим і гуманітарним знанням, між наукою й іншими формами знання, розглядає проблеми синтезу різноманітних наук, ролі науки в суспільстві, оцінювання наукових досягнень, етики науки тощо.

Сучасна філософія науки виступає як відсутня ланка між природничим і гуманітарним знанням і робить спробу зрозуміти місце науки в сучасній цивілізації, у її багатогранних відношеннях до етики, політики, релігії тощо. Тим самим філософія науки виконує загальнокультурну функцію, не дозволяючи науковцям обмежитись вузькопрофесійним баченням процесів і явищ.

Усі проблеми філософії науки умовно можна поділити на три групи. До першої групи належать ті, які пов'язані наявністю і функціонуванням науки у суспільстві. Це питання сутності науки, її цінності, місця в структурі людської діяльності, відмінності від інших форм знання, таких як буденне, релігія, міф тощо. Спроба знайти відповіді на ці питання приводить до розуміння науки як особливої сфери духовної діяльності.

До другої групи належать питання, що виникають усередині самої науки. Вони пов'язані з аналізом особливих пізнавальних структур, способів, процедур і дій, що застосовуються в наукових дослідженнях. Це проблеми методології, методів, форм, цінностей, норм, закономірностей тощо.

Третя група об'єднує питання, що стосуються осмислення взаємодії наукового і філософського знання. Це - питання взаємовідношення цінностей науки і загальнолюдських цінностей, етики науки, перспектив розвитку науки тощо.

Таким чином, філософія науки ? це інтегративне знання, яке націлене як на розвиток самої філософії, так і на узагальнення досліджень науково-пізнавальних процесів, на вивчення структури наукового знання, засобів і методів наукового пізнання, способів обгрунтування і розвитку знання. Філософія науки - розділ філософії, предметом якого є цілісний і ціннісний розгляд науки як специфічної сфери людської діяльності в усіх її проявах. Філософія науки має на меті:

· формування онтологічних основ науки;

· формування гносеологічної бази наукової діяльності;

· розробку логічних і методологічних основ науки;

· створення моделі наукової раціональності;

· розкриття проблем наукової творчості;

· розкриття можливостей використання системного підходу і синергетики в науковій роботі;

· аналіз мови науки;

· розробку класифікації наук;

· виявлення зв'язків науки і суспільства;

· висвітлення проблем ефективності науки;

· розгляд взаємозв'язків науки і релігії, науки і політики;

· розгляд аксіологічних основ науки;

· розкриття проблем етики та естетики науки;

· розробку стратегічної доктрини науки.

Крім того, в сучасній філософії науки є досить багато різноманітних концепцій, що пропонують свої моделі розвитку науки, аналізу пізнавальної діяльності.

Сучасні західні філософи неоднозначні в розумінні проблематики філософії науки. Так, критичний раціоналізм ( К. Поппер) розглядає філософію науки як методологію та акцентує увагу на різноманітних процедурах наукового дослідження: обгрунтуванні, ідеалізації, фальсифікації, а також аналізі змістовних передумов знання. А. Уайтхед прагне до побудови єдиної картини світу, цілісного образу універсуму. По-різному оцінюється місце філософії науки, одні в ній вбачають тип філософствування, що базується виключно на результатах і методах науки (Р. Карнап, М. Бунге); інші -- розглядають як опосередковану ланку між природничим і гуманітарним знанням (Ф. Франк) або галузь методологічного аналізу наукового знання ( П. Фейєрабенд).

Якщо проаналізувати ключову проблематику філософії науки, то в першій третині ХХ століття в центрі уваги знаходились такі проблеми:

- побудова цілісної наукової картини світу;

- дослідження співвідношення детермінізму і причинності;

- дослідження динамічних і статистичних закономірностей;

- аналіз структурних елементів наукового дослідження: співвідношення логіки та інтуіції, індукції та дедукції; аналізу і синтезу; відкриття та обгрунтування; теорії й факту.

У другій третині ХХ століття домінуюче місце посіли такі проблеми:

- аналіз емпіричного обгрунтування науки;

- вивчення процедур ? веріфікації, фальсифікації, дедуктивно-номологічного пояснення:

- обгрунтування парадигмальної моделі наукового знання, науково-дослідної програми, проблеми тематичного аналізу науки.

В останній третині ХХ століття обговорюється розширене поняття наукової раціональності, загострюється конкуренція різних моделей росту науки, є спроби нової реконструкції логіки наукового пошуку. Нової актуальності набувають критерії науковості, методологічні норми і понятійний апарат постнекласичної стадії розвитку науки. Відбувається поглиблене вивчення історії науки, акцентується увага на соціальній детермінації наукового знання, гуманізації науки.

Філософія науки досліджуючи ці проблеми набуває нормативного значення і функціонує як методологія пізнання. Тому вивчення філософсько-метологічних проблем науки має велике практичне значення для дослідників.

1.2 Історія становлення філософії науки

1.2.1 Історичні коріння взаємозв'язку філософії та науки

Філософія і наука ? два раціональні теоретичні способи освоєння дійсності. І це їх об'єднує. Однак форми освоєння дійсності у філософії та науці різні. Філософія носить духовно-практичний і світоглядний характер. Філософія - це раціональний світогляд, система загальних теоретичних поглядів на світ у цілому, місце людини в ньому, з'ясування форм ставлення людини до світу і людини до людини. Філософія ? це форма пізнання всезагальних основ буття, її важливими рисами є універсалізм і субстанціоналізм.

Існують різі погляди на взаємовідношення науки і філософії:

1. Трансценденталістська концепція. Суть цієї концепції у висловлюваннях „Філософія - наука наук” або філософія - цариця наук”, що підкреслює пріоритет філософії над конкретними науками. Ця концепція домінувала в європейській культурі з античності до середини ХІХ ст.

2. Антиінтеракціоністська концепція ? декларує дуалізм у взаємовідношеннях між філософією і наукою, їх абсолютну рівність і самодостатність, відсутність внутрішнього взаємозв'язку і взаємовпливу між ними в процесі розвитку і функціонування. Відповідно до цього ? філософія ціннісне, духовно-практичне знання, яке носить суб'єктивний характер, в її основі досвід індивідуального людського існування. Філософія і наука розвиваються паралельно.

3. Позитивістська концепція. Її лозунг „Наука сама собі філософія”. На думку Конта, на етапі позитивного розвитку наука є домінуючою формою теоретичного пізнання, і задача вчених не допускати споглядальні спекуляції в науку. Наука більше не потребує філософії, у старому її вигляді, тому треба відмовитись від метафізики. Однак на місце старої метафізики, на думку Конта, повинна прийти нова філософія (філософія науки), яка буде займатись розробкою загальнонаукових методів, створювати систему наукових знань, яка буде орієнтуватись на зразки природничого знання. У процесі розвитку позитивізму на роль нової філософії претендували різні системи. О. Конта, О. Спенсера, Дж. Ст. Милля, Є. Маха, Р. Карнапа, Л. Вітгенштейна, К. Поппера та ін.

4. Діалектична концепція. Визнає необхідний і суттєвий зв'язок філософії та науки. Філософія пізнає загальні зв'язки, наука одиничні конкретні їх прояви. Філософські основи є першою ланкою, що пов'язує філософське і науково-конкретне знання.

1.2.2 Позитивіські концепції

Філософія науки як напрям сучасної західної філософії та як відносно автономна галузь філософського дослідження почала формуватись у середині XIX ст., коли наука почала перетворюватись на сферу професійної діяльності багатьох людей, наукових інститутів, центрів. У цей час з'являються роботи, які спеціально присвячені логіці науки, її історії, ролі у суспільстві. Формуються такі філософські течії як перший позитивізм (О.Конт, Г.Спенсер) і другий позитивізм (Мах, Авенаріус), що претендували на досягнення позитивного знання і належали до сцієнтистського напряму.

Основні ідеї першого позитивізму можна звести до таких тверджень:

l усе наше знання потребує процедури перевірки за допомогою досвіду і кожна наука сама собі є філософією (О. Конт);

l справжня наука не виходить за сферу фактів;

l немає меж науковому пізнанню, наука всемогутня ;

l наукою про суспільство є соціологія;

l розвиток науки, техніки, а також соціології є запорукою суспільного прогресу.

Таким чином, позитивізм проголосив себе позитивною філософією, що не визнає абстрактних, загальних положень, а опирається тільки на конкретні емпіричні твердження, які можна перевірити на практиці. Від філософії, яка прагне глобально пояснити світ, треба відмовитись. У той же час її треба перетворити на одну з емпіричних наук, що займеться розробкою методів наукового пізнання, за допомогою яких окремі науки окремі науки будуть розв'язувати свої завдання.

Махізм називають другою формою позитивізму. Основні ідеї махізму:

l в основі філософії повинен лежати критичний досвід;

l емпіріокритицизм виступає із суб'єктивно-ідеалістичних позицій: усі предмети, явища навколишнього світу постають перед людиною у вигляді “комплексу відчуттів”;

l вивчення навколишнього світу можливе тільки як дослідження людських відчуттів через досвід, тобто на практиці;

l філософія повинна стати достовірною наукою про відчуття людини, перекласти абстрактні наукові поняття на мову відчуттів.

На початку XX ст. у зв'язку з революційними відкриттями у фізиці (теорія відносності, квантова механіка), у біології (генетичні теорії), в інших науках інтерес до проблем науки значно виріс. Формується новий напрям позитивізму -- неопозитивізм, що став претендувати на аналіз і розв'язання актуальних філософсько-методологічних проблем, висунутих розвитком сучасної науки. Представники: члени “віденського гуртка” (М. Шлік, Р. Карнап, О. Нейрат, Г. Рейєхенбах), львівсько-варшавська школа ( П. Тарський, Я. Лукасевич), Б. Расел, Л. Вітгенштейн).

Основні ідеї неопозитиізму:

l філософія повинна мати справу насамперед з логічним аналізом мови науки -- головним засобом, завдяки якому людина позитивно ( достовірно) сприймає навколишній світ;

l логічний аналіз мови -- це аналіз тексту, знаків, понять, зв'язків внутрішньознакових систем, семантики (змісту) знаків (у цьому неопозитивізм близький до герменевтики);

l основний принцип неопозитивізму -- принцип верифікації -- порівняння положень науки з досвідом. Положення становить інтерес для науки лише тоді, коли його можна перевірити за допомогою фактів;

l більшість понять колишньої філософії (буття, свідомість, ідея, Бог) потрібно виключити, тому що вони не підлягають верифікації та є проблемами, які не мають наукового розв'язання;

l іншою важливою метою неопозитивізму (крім логічного аналізу мови науки) є звільнення філософії від метафізичних ((які не мають достовірного наукового розв'язання) проблем.

Головне, що об'єднувало представників неопозитивізму - це те, що вони вбачали основне завдання філософії в діяльності з аналізу мовних форм знання. Тому предметом неопозитивістської філософії стала мова науки як спосіб вираження знання, а також діяльність з аналізу цього знання та можливостей його втілення в мові. Основним методом перевірки наукових знань проголошувалась верифікація, досить непроста процедура переведення понятійних тверджень на мову фактів за допомогою спостереження, вимірювання, експерименту.

Позитивне значення неопозитивізму:

l критика споглядальної філософії;

l розробка теоретико-методологічних проблем;

l прагнення залучити філософію до загальних процесів розвитку конкретних наук;

l очищення філософії від складних абстракцій і понять.

Обмеженість неопозитивізму:

l звуження кола філософських проблем, зведення філософії до аналізу мови науки;

l абсолютизація формальної логіки й мови в пізнанні;

l перебільшення ролі верифікації.

У другій половині ? кінці ХХ ст. сформувався новий варіант позитивізму -- постпозитивізм. Основні його ідеї були викладені в роботах К. Поппера, Т. Куна, І. Лакатоса, П. Фейєрабенда, Ст. Тулміна.

Основні проблеми постпозитивізму:

l зверення до історії науки, вивчення динаміки розвитку наукового знання, його суперечностей;

l аналіз соціокультурних факторів виникнення і розвитку науки;

l розгляд філософії як одного із важливих факторів наукового дослідження;

l аналіз механізмів розвитку наукового знання;

l висунення принципу фальсифікації замість верифікації.

Його засновник К. Поппер (1902-1994) визнавав провідну роль у пізнанні теоретичних утворень ? гіпотез, теорій, а не фактів, емпіричних даних. Згідно з його поглядами, досвід (сфера фактів) не творить, а лише контролює, відбраковує теорії. Людина починає пізнання, маючи певні упередження (гіпотези, ідеї), які при зіткненні з фактами заперечуються або вдосконалюються. Ця можливість заперечення (фальсифікації) є принциповою відмінністю наукового знання від ненаукового. На його думку верифікацію можна здійснювати за будь-якої теорії, зокрема для філософської (можна підібрати факти, що свідчать на її користь). Відмінність наукової теорії від інших типів знання полягає в тому, що вона формулюється так, що зберігається можливість її фальсифікації. Принцип фальсифікації ? це певна установка на критичний аналіз змісту наукового знання; необхідність постійного критичного перегляду всіх його досягнень; погляд на науку як безперервний динамічний процес. Принцип фальсифікації у К. Поппера є ядром методології науки. При формуванні цього принципу Поппер виходив з того, що всі наші знання вірогідні, висуваючи гіпотезу, створюючи теорії, формулюючи закони люди ніколи не можуть з упевненістю сказати, що вони істинні. Однак, якщо ми не можемо встановити істинність знань, то ми все ж можемоз'ясувати їх хибність. Таким чином, виявляючи оману, ми можемо наближатись до істини. К. Поппер стверджував, що істинним можна вважати таке висловлювання, яке не заперечене досвідом. Якщо найдені умови, при яких будь-які базисні положення хибні, ця теорія спростована. Якщо ж досвідне спростування відсутнє, то вона може вважатись істиною, або виправданою. Пізніше Поппер відходить від принципу фальсифікації та приходить до принципу правдоподібності. При методологічному описуванні наукового знання, згідно з Поппером, поняття істини може бути замінене на „ наближення до істини”, тобто поняттям „ ступеня правдоподібності”.

У 60-ті роки ХХ ст. сформувалась історична школа філософії науки, представники якої Томас Кун (1922-1996), Імре Лакатос (1922-1974), Пауль Файєрабенд (1922- 1974). Вони зосередили свою увагу на дослідженні ролі соціальних факторів у розвитку науки. Так, Т. Кун за допомогою поняття парадигма як дисциплінарної матриці, що дає змогу класифікувати стадії історії науки, ініціював осмислення науки та філософської теорії як сукупності знань, методів, цінностей, які поділяє певне коло членів наукової спільноти. Кун виходив з того, що наука є соціальним інститутом, а головним суб'єктом пізнавальної діяльності є наукове товариство. Таку науку він назвав “нормальною”, а в історії науки виділив такі стадії: допарадигнормальна, нормальна та екстроординарна.

Інший представник історичної школи Імре Лакатос запропонував концепцію “дослідних програм”. Історія розвитку науки -- це історія боротьби і зміни дослідних програм, що конкурують між собою.

П. Фейєрабенд виступав проти універсальних принципів і норм у науці та став автором “анархічної епістемології”. На його думку, розвиток науки є ірраціональним, а наука нічим не відрізняється від міфу і релігії. Отже, треба звільнити суспільство від диктату науки. Усі форми пізнання мають однакове право на існування.

Таким чином, позитивістські напрями, досліджуючи широке коло методологічних проблем науки, сприяли розвитку філософії науки, довели тісний взаємозв'язок філософії та науки. Разом з тим, оцінка сучасної філософії науки дозволяє зробити висновок, що в епістемології переплітаються різноманітні концепції та підходи. Причому інколи вони заперечують одна одну, наприклад, програма уніфікації науки Віденського товариства і концепція особистісного знання М. Полані, чи концепція зростання наукового знання, що базується на еволюціоністській методології та методологічний анархізм П. Фейєрабенда, коли “дозволено все”.

1.2.3 Неокантіантво: концепції методів наукового пізнання

Неокантіванство -- філософський ідеалістичний напрям, що виник у другій половині ХІХ століття в Німеччині під гаслом “Назад до Канта”. Його мета оновити і доповнити філософію Канта новими даними, особливо в галузі природничих наук.

Основні ідеї неокантіанства:

l пізнання є справою конкретних “позитивних наук”;

l філософія “як метафізика” не потрібна;

l філософія повинна займатися методологічними проблемами, бути логікою науки, досліджувати сам процес наукового пізнання;

l основою наукового пізнання є конструктивна діяльність розуму.

У рамках неокантіанства сформувались дві наукові школи: марбургська школа (Коген, Наторп, Кассирер) і баденська школа ( Вандельбанд, Ріккерт).

Марбургська школа особливу увагу приділяла вивченню логічних основ філософії Канта, відстоюючи первинність “теоретичного” розуму над “практичним”. У центр уваги висувались проблеми інтерпретації явищ культури (моралі, права, релігії, науки). При цьому марбургська школа розглядала математику як зразок для соціально-гуманітарного знання.

На відміну від марбургської школи баденська школа основну увагу приділяла психологічному тлумаченню філософії І. Канта, стверджуючи пріоритет “практичного “ розуму та обгрунтовуючи трансцендентальну природу цінностей. У центрі досліджень ? аксіологічна, культурологічна, атропологічна проблематика.

1.2.4 Методологічні концепції прагматизму

Прагматизм -- філософська течія, шо виникла в кінці ХІХ ст і отримала найбільше поширення в Америці. Як позитивізм і неокантіанство, прагматизм стверджував, що філософія повинна відмовитись від вирішення світоглядних питань і зосередитись на життєвих проблемах, які постають перед людиною в реальному житті, та бути загальним методом вирішення цих проблем. Філософія прагматизму належить до суб'єктивістського напряму. Вона не робить об'єктом свого вивчення науку. Головна мета філософії знайти шлях, що веде до успіху.

Так, Ч. С. Пірс (1839-1914) - основоположник американського прагматизму, засновник семіотики, уважав, що значення ідей і понять залежить від їхньої корисності: істинним є те, що корисне. На місце діалектичної логіки Пірс поставив семіотичну логіку ? логіку знаків або знакову логіку.

Представником радикального емпіризму вважається американський філософ і психолог У. Джемс. У теорії пізнання Джемс визнає виняткове значення досвіду, фактів, заперечує значення абстрактного, абсолютного начала. За Джемсом, істинність знання визначається тим, наскільки воно корисне для наших вчинків. Джемс абсолютизує успіх, перетворюючи його не тільки на єдиний критерій істинності, але й на самий зміст поняття істини.

Найбільший вплив на духовне життя здійснив представник прагматизму Джон Дьюї. Його вчення отримало назву інструменталізму. У центрі його філософії людина з усіма її проблемами. Головна проблема сучасності, на думку Дьюї, установити правдиві відношення між досягненнями науки і людськими цінностями. Він запропонував метод, який назвав “інструментальним”, який на основі інтелекту повинен забезпечити розв'язання проблемної ситуації. Для перетворення проблемної ситуації на вирішену необхідно дізнатись про об'єктивні властивості явищ, які складають ситуацію, і закони, за якими вони змінюються. Істину інструменталізм Дьюї визначає як корисність або працездатність ідеї. Тобто істинні ті концепції, ідеї та еорії, що є результативно-вигідними, плідно працюють у життєво важливих обставинах, ведуть до досягнення прагматичних цілей.

До відомих американських позитивістів належить Річард Рорті (1931 - 2007). Його філософія в основному є критичною. Його критика спрямована проти визнання філософії теоретичною основою і ядром сучасної культури. На його думку, філософія не може виконувати цю роль. Рорті критикує теоретико-пізнавальну традицію, яка допускає, що пізнанню завжди передує незалежна від людської свідомості реальність, точним і адекватним відображення якої і є філософія. На його ж думку, пізнання не відображає реальність, а тільки взаємодіє з нею на манер інструмента з матеріалом, який оброблюється. Розуміння означає «отримання користі» та вміння тримати ситуацію під контролем і використовуюти її з користю. Якщо ідея контекстуально умісна і працює в даній ситуації - вона істина. Кореспондентську теорію істини (як таку, що відповідає реальності), пропонує замінимти на поспозитивістську концепцію узгодженості (когенентності) як відповідності твердження принципам і вимогам тієї чи іншої мовної гри, яка діє у тому чи іншому конкретно-історичному співтоваристві індивідів.

Кожний культурний феномен (мова в першу чергу) він розглядає як явище часу і випадку. Тобто як результат випадкового збігу обставин, обумовлених історико-культурною динамікою. У результаті історія виглядає як невпорядкований стихійний потік. Історія, на його думку, не має ніякої ідеї або мети, вона твориться людьми, а не Богом чи світовим розумом. Кожне покоління має свої цінності, творить свою мову і культуру. Демократичне суспільство повинно забезпечити діалог культур. Мета філософії, на думку Рорті, «бути посередником у спілкуванні людей», тобто філософія стає герменевтикою, яка звільняється від епістемологічних пут.

1.2.5 Проблеми пізнання у контексті феноменології

Феноменологія буквально означає вчення про феномени. Феномен -- це філософське поняття, яке означає: а) явище, що осягається в чуттєвому досвіді; б) об'єкт чуттєвого споглядання на відміну від його сутності.

Засновник феноменології К. Гуссерль (1859 ? 1938). Він запропонував новий феноменологічний метод, який, на його думку, становить фундамент науки.

Гуссерль уважав, що світ повсякденного життя є основою пізнання. Починати його вивчення треба з дослідження свідомості, тому що реальність доступна людям через їх свідомість. Важлива не сама реальність, а те, як вона сприймається та осмислюється людиною. Тому свідомість повинна вивчатись як основний предмет філософії.

Головною характеристикою свідомості є постійна спрямованість на предмети. Людина наївно вважає, що вона пізнає об'єктивну дійсність, але, насправді, це “олюднені об'єкти”, тобто дані у свідомості. Як раз їх ми і пізнаємо як вторинні утворення “життєвого світу”. Завдання феноменології показати як з'явилися вторинні утворення життєвого світу.

Щоб зрозуміти генезис понять, треба здійснити редукцію свідомості, тобто перейти від розгляду конкретних предметів до аналізу їх сутності. Для цього треба застосувати принцип “Епохе” - такої мисленнєвої операції, коли увага вченого спрямована не на предмет, а на те, як відображаються вказані предмети у нашій свідомості. Сам предмет немовби залишається осторонь, а на перший план виходить стан свідомості. Сфера, де усвідомлюється предмет, - “чиста свідомість”, тобто очищена від догм, схем та стереотипів мислення. “Чиста свідомість”, звільнена від усіх людських настанов, додосвідна, стає доступною розумінню за допомогою редукції (зведенню) -- розумової операції, яка дає змогу спочатку перейти від розгляду предметів до осмислення їх чистої сутності способом “Епохе”, а потім перейти до осягнення основи всього існуючого -- “абсолютного Я”

Феноменологія стверджує, що свідомість у чистому вигляді ? це “абсолютне Я” (яка одночасно є джерелом потоку свідомості людини), конструює світ, вкладаючи в нього зміст. Всі види реальності, з якими має справу людина, пояснюються з актів свідомості. Об'єктивної реальності, що немовби існує поза і незалежно від свідомості, просто не існує. А свідомість пояснюється із себе самої, проявляє себе як феномен.

1.2.6 Герменевтика

Герменевтика як філософська течія останньої третини ХХ ст., у центрі якої проблеми розуміння та інтерпретації тестів, розкриття змісту, суттєво вплинула на розвиток методології не тільки гуманітарних, але й природничих наук Основу герменевтики заклав німецький філософ Ф. Шлейєрмахер (1768?1834). Найбільш відомими представниками філософської герменевтики стали В. Дільтей (1833?1911), Х.-Г. Гадамер (1900?2002 , П. Рікьор (1913 ? 2005).

Головна герменевтична задача -- розуміння тексту, яке базується на інтерпретації, що є процесом проникнення в глибину змістовної структури тексту.

Для Гадамера текст перетворюється ніби-то на остаточну об'єктивну реальність. Він стає об'єктивно самостійним по відношенню як до автора, так і до середовища його епохи. Задача герменевтичного дослідження не у виявленні задуманих у свій час підтекстів, а у виявленні різних можливих інтерпретацій. Звідси -- тези: про принципову відкритість інтерпретації, яка, згідно з Гадамером, ніколи не може бути завершеною; а також нерозривність розуміння тексту від саморозуміння інтепретатора. Сутністю мови він оголошує гру, у грі він убачає також сутність пізнання і розуміння історії.

Спрямовує пізнання людини, формує її досвід, на думку Гадамера, мова. Буття є мова, тільки у мові відкривається істина буття. Гадамер абсолютизує мову. Згідно з його точкою зору, тільки мова і те, що в ній втілено, утворює світ, у якому ми живемо. Він також стверджує, що сутністю мови є гра. У грі він також убачає основу пізнання і розуміння історії.

У зв'язку з цим виникає ідея (Гадамер) герменевтичного кола як центрального методологічного принципу: для розуміння цілого треба зрозуміти окремі частини, але для розуміння окремих частин уже треба мати уявлення про зміст цілого. З точки зору герменевтики треба розімкнути це коло та увійти в нього. Мета розуміння, щоб перенести змістовний зв'язок з іншого світу (історичного, особистісного) у свій власний.

У філософії науки герменевтичне коло розробляється як взаємозалежність теорії та факту: факти з яких будується теорія, завжди концептуально навантажені, їх відбір та інтерпретація обумовлені тією ж самою теорією, яку вони повинні обгрунтувати.

Питання для самоконтролю

1. Які проблеми розглядає філософія науки?

2. Які основні проблеми розглядає філософія науки сучасності?

3. Назвіть історичні типи зв'язків філософії та науки?

4. Які основні ідеї позитивізму?

5. У чому сутність концепції „верифікації”?

6. Які позитивні ідеї позитивізму ?

7. Назвіть основних представників постпозитивізму і проблемне поле їх досліджень?

8. У чому сутність прагматизму ?

9. Яка основна ідея феноменології ?

10. Що таке герменевтика?

2. Наукове знання та його особливості

2.1 Феномен науки. Критерії науковості

У сучасній літературі можна знайти багато визначень науки. Одне з них таке: наука - форма суспільної свідомості та духовної діяльності людей, яка націлена на виробництво знань про природу, суспільство, людину і саме, пізнання, що має за мету досягнення істини і відкриття об'єктивних законів дійсності на основі узагальнення реальних фактів у їх взаємозв'язку, для того щоб передбачати тенденції розвитку дійсності та сприяти їх зміні. Наука багатогранне явище. Його можна розглядати в таких вимірах:

- складний суперечливий процес отримання нових знань;

- результат цього процесу, тобто об'єднання отриманого знання в цілісну, органічну і динамічну систему;

- соціальний інститут з усією своєю інфраструктурою: організація науки, наукові організації, етос науки, професійні об'єднання вчених, ресурси, фінанси, наукове обладнання, система наукової інформації, різного роду комунікації вчених;

- особлива сфера діяльності людини і важливий елемент культури.

Суттєві ознаки науки:

- об'єктом науки не може бути об'єкт буденного досвіду;

- безпосередня мета і вища цінність науки - об'єктивна істина;

- наявність проаналізованого та систематизованого достовірного знання, узагальненого до рівня вираження у ньому суттєвих зв'язків пізнаваної предметної галузі;

- єдність у цьому знанні описування, пояснення та передбачення;

- наявність методологічної операційної складової частини, за допомогою якої можна як перевіряти наявні знання, так і отримувати нові;

- наявність особливої мови;

- категоріальний зміст знання, тобто наявність орієнтовно-конструктивних понять, єдність яких дає певний зріз іншої реальності;

- наявність висхідних принципів та аксіом, загальнофілософських припущень, що лежать в основі кожної науки, надаючи її змісту та викладу характеру системної єдності;

- принципова можливість емпіричної перевірки;

- задоволення певної соціальної потреби.

Вище були перераховані основні риси науки, які одночасно можуть характеризуватись як критерії наукового знання. Називають й інші критерії, зокрема, логічної несуперечливості, принципи простоти, когерентності тощо.

Проблема розмежування науки і ненауки є однією із центральних у філософії науки. У наш час з'являється багато псевдотеорій, які претендують на науковість. Це зовнішні наукоподібні концепії, за допомогою яких автори пояснюють будову світу або історію людства. Їх ще називають “лженаукою”. Вони побудовані на помилкових дослідженнях.

Існують також багаточисельні вчення парапсихологів, астрологів, "нетрадиційних цілителів", які називаються паранаукою. На перший погляд вони нагадують наукові теорії, але мають принципову іншу будову, їх неможливо заперичити і тому з точки зору нормальної науки вони не мають сенсу.

Ми зустрічаємо сьогодні й такий термін як “науковий кіч”. Йдеться не про помилки в наукових дослідженнях, не про “лженауку”, а про “наукову макулатуру”. Сам термін “кіч” означає масову продукцію, розраховану на зовнішній ефект. У мистецтві кіч ? це вияв масової культури, для якої характериний: примітивізм, комформізм, культ успіху, орієнтація на масові спрощені смаки. На жаль, такі публікації з'являються в збірниках тез конференцій, симпозіумів. Для них характерно: поверховість, недостатня глибина дослідження, методична бідність, принцип повторення чужих досліджень (не прямий плагіат, здубльовані дослідження, заміна конкретної дослідницької пошукової роботи міркуванням, псевдофілософським трактуванням тощо).

Уперше проблему демаркації науки і ненауки взялись розв'язувати неопозитивісти. Вони виходили з того, що можливість емпіричної перевірки ? один із важливих, майже загальнопринятих критеріїв науки. Якщо в чуттєвому досвіді неможливо вказати на будь-які об'єкти, які позначає це поняття, то воно не має сенсу. У ХХ столітті у неопозитивістів ця вимога отримала назву верифікації: поняття чи судження має значення, якщо його можна перевірити емпірично, у чуттєвому досвіді.

Але, як зазначив К. Поппер, цей критерій обмежений, він не працює там, де ми маємо справу з об'єктами, які безпосередньо не спостерігаються. Критерієм демаркації науки і ненауки, на його думку, є не критерій верифікації, а критерій фальсифікації - принципової можливості заперечення будь-якого твердження, що належить до науки. Якщо теорія сформульована таким чином, що її не можна заперечити, то вона знаходиться за межами науки. Дійсно, наукові теорії не повинні боятись заперечення, раціональна критика і постійна корекція фактами є сутністю наукового пізнання. Усе людське знання відносне, щодо будь-якого положення можливий сумнів і будь-які положення повинні бути відкриті для критики.

Усвідомлення обмеженості критеріїв науковості призвело до формування

Т. Куном парадигмального критерію. У кожній науці є одна (інколи кілька) парадигма, якої в певний період дотримується наукове співтовариство, і на основі якої відокремлюється наукове знання від ненаукового. Парадигмою в концепції Т. Куна називають сукупність фундаментальних теоретичних принципів, законів і уявлень, зразків виконання дослідженнь, методологічних засобів, які визнаються всіми членами наукового співтовариства.

Філософія науки визнає відсутність абсолютних критеріїв науковості.

2.2 Функції наукового знання

Наукове знання виконує такі функції: описування, пояснення, розуміння і передбаченя.

Описування - функція наукового знання та етап наукового дослідження, сутність якого у фіксації даних експеримента або спостереження за допомогою певної системи позначень, принятих у даній науці (мова, символи, графіки тощо).

Пояснення - функція наукового знання, змістом якої є розкриття сутності об'єкта, що вивчається. У науці широко застосовується форма пояснення, що розкриває причини, генетичні, функціональні, субстанційні зв'язки.

Вимоги до пояснення:

· воно має відповідати досвідним фактам;

· воно не повинно претендувати на абсолютність (принцип толерантності);

· воно має бути максимально простим (принцип простоти);

· воно повинно мати тенденцію до поєднання всіх раніше отриманих знань

принцип єдності картини світу).

У структурі пояснення можна виділити два аспекти: безпосередньо пояснення та його обгрунтування.

Розуміння - притаманна свідомості форма освоєння дійсності, що означає розкриття і відтворення змісту предмета. Це процесс вироблення, освоєння, змісту і значення людиною.

У науці розуміння передбачає використання певних методологічних правил і виглядає як інтерпретація. Типовими видами науково-теоретичного розуміння є:

· розуміння минулих епох;

· інтерпретація інокультурних символів, метафор, переклад і тлумачення текстів;

· розуміння інших форм життя, культурних норм і цінностей;

· розуміння мікрооб'єктів, інтерпретація формалізмів наукових теорій.

Особливості філософського осмислення функцій і механізмів розуміння, у тому числі наукового, представлені в сучасній герменевтиці (Г. Гадамер).

Передбачення - обгрунтування припущень про майбутній стан явищ природи і суспільства чи про явища, невідомих у теперішній час, але які можна виявити на основі відкритих наукою законах природи і суспільства.

Прогнозування - один із видів передбачення, спеціальне дослідження перспектив будь-якого явища. Використовуються такі методи прогнозування, як екстраполяція, моделювання, еспертиза, історична аналогія, прогностичні сценарії.

Крім того, наука як соціальний інститут виконує проектно-конструкторську (створення нових технологій), соціокультурну (масштабні плани соціального, економічного, культурного розвитку), перетворюючу (безпосередня продуктивна сила) функції.

2.3 Проблема класифікації наук

Наука як складна система, що розвивається, має складну структуру, яка постійно породжує нові відносно автономні підсистеми та нові інтегративні зв'язки. Перш за все наука поділяється на конкретні науки, які в свою чергу включають багато наукових дисциплін. Виявлення структури науки в такому аспекті ставить проблему класифікації наук.

Уперше спробу класифікації наук зробив Арістотель. Усе знання, а в античності воно співпадало з філософією, він поділив на теоретичне, практичне і творче. Теоретичне - на метафізику (філософію) як знання про причини і начала всього сущого, математику і фізику, яка вивчає стан тіл в природі. Створену ним формальну логіку Аристотель не ототожнював з філософією, а вважав знаряддям пізнання.

Подібні спроби належать Бекону, Гегелю. Основоположник позитивізму О. Конт запропонував свою класифікацію, застосувавши критерій складності: математика (у тому числі й механіка), астрономія, фізика, хімія, фізіологія (у тому числі й психологія), соціологія. Ф. Енгельс, ґрунтуючись на нових відкриттях у природознавстві, за критерій узяв форми руху матерії та поділив науки так: механіка, фізика, хімія, біологія, наука про суспільство. У сучасній методології у зв'язку з новими відкриттями у природознавстві розрізняють шість основних форм матерії: субатомно-фізичну, хімічну, молекулярно-фізичну, геологічну, біологічну і соціальну. Класифікація форм руху є основою для класифікації наук.

Сучасна наука складається з різних галузей знань, які взаємодіють і в той же час мають відносну самостійність. За предметом і методом пізнання можна виділити:

· природниче знання;

· суспільствознавство (гуманітарні і соціальні науки);

· науки про саме пізнання ( логіка, гносеологія, епістемологія);

· технічне.

У природознавстві суб'єкт пізнання має справу з природними об'єктами, у cуспільних і гуманітарних ? із соціальними, із суспільством, де діють люди, наділені свідомістю. Кожна група наук може бути поділена на більш конкретні науки.

Окрему групу складають технічні науки. Технічне знання визначається як самостійна галузь наукового знання, у розвиненій системи технічних наук є свої фундаментальні та прикладні дослідження. У технічних наук свій специфічний об'єкт досліджень ? техніка і технологія як сфера штучного, створеного людиною та існуючого завдяки діяльності людини. Технічні науки мають свої теоретичні принципи, методи досліджень, ідеалізовані об'єкти.

Особливою наукою є математика, на думку деяких учених вона не \належить до природничих наук, а є важливим елементом мислення.

За відношенням до практики науки поділяються на фундаментальні й прикладні. Термін “фундаментальна наука” свідчить про те, що йдеться про відкриття законів, закономірностей у природі та суспільстві. Прикладне знання - це знання, яке базується на фундаментальних законах і безпосередньо пов'язане із задоволенням життєвих потреб людини, суспільства, держави.

Узагалі, сьогодні немає чіткої класифікації науки і наукових досліджень. Найбільш грунтовно класифіковане природниче знання, хоча і тут багато дискусійних моментів.

Усі сторони наукового знання - єдиної науки ? знаходяться в бурхливому розвитку і сфера, яку вони охоплюють, весь час зростає.

Размещено на Allbest.ru

...