Західноєвропейська філософія середньовіччя (V-XVст.). Натурфілософія та гуманізм мислителів епохи Відродження

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТЕМА

ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ (V-XVст.). НАТУРФІЛОСОФІЯ ТА ГУМАНІЗМ МИСЛИТЕЛІВ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

Зміни у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя

світобачення патристика схоластика середньовіччя

Філософія Середньовіччя, утворившись у суспільстві з однозначною орієнтацією на духовні абсолюти, із суцільним пануванням релігії, зайняла специфічне місце в європейському духовному житті того часу: вона обслуговувала богослов'я. Але водночас середньовічна філософія зробила неоціненний внесок в освоєння позачуттєвих сутностей, сприяла нагромадженню нових знань. Тому вона є особливо плідною для вивчення "внутрішньої людини" (Августин) та духовних процесів суспільного життя.

Ключові терміни і поняття

АБСОЛЮТ - основна характеристика Бога в середньовічному Його осмисленні, яка передбачає доведення позитивних якостей Бога до гранично можливого стану повноти та досконалості.

ПРИЧЕТНІСТЬ - у середньовічному світобаченні - основний спосіб утвердження будь-чого у бутті через певну, індивідуальну міру участі в абсолютному бутті.

ДУХ - у середньовічному світобаченні єдина справжня форма буття або буття як таке, корінь будь-якого існування; основні якості духу - самото-тожність, абсолютна активність, позапросторовість, неподільність, єдність, вічність, саморефлексивність; у середньовіччі Бог є Бог-Дух.

ДУША - в Середні віки - джерело і причина людського життя, результат вкорінення у людське тіло частки божественного духу; тому душа займає середнє положення між духом і тілом. Через зв 'язок із духом душа постає безсмертною та розумною, через зв 'язок із тілом - індивідуальною, чутливою, дійовою. І спрямовувати свої зусилля вона може або угору, до духу, або вниз, до тілесного.

ЕКЗЕГЕТИКА - мистецтво тлумачення текстів Святого Письма, пояснення змісту та сенсу божественного об'явлення; середньовічні теологи-екзегети виділяли, як правило, 4 шари сенсів у змісті Святого Письма: реальний, історичний, символічний та священний.

ІЄРАРХІЯ - структура світоустрою у християнському світобаченні: оскільки кожна річ має свою власну й унікальну міру причетності до абсолюту, світ постає складною багаторівневою будовою, замкненою на свій буттєвий та смисловий центр; тому ієрархія передбачає 2 типи зв'язків сущого: взаємоузгодженість та підпорядкування, тобто зв'язок порядку та цінності.

ТЕОЛОГІЯ - термін, введений Арістотелем для позначення "першої філософії"; у перекладі значить богослов'я; за змістом - це теоретична складова релігійного віровчення, покликана узгоджувати між собою основні догми релігії та пояснювати їх.

ТЕОЦЕНТРИЗМ - визнання Бога джерелом і основою всього сущого ("Все, що є, - все від Бога").

ТРАНСЦЕНДЕНТНІСТЬ (з лат.: за межами зовнішнього, зображуваного) - характеристика Бога у християнському світобаченні як такого, який принципово несумісний із реаліями світу внаслідок того, що незліченно їх перевершує, тобто це позамежність або позасвітність Бога.

ОБ'ЯВЛЕННЯ - пряме і безпосереднє розкриття Богом своїх намірів та настроїв людям, як правило, через обраних осіб: пророків, провидців та ін. Об'явлення не є проявом "мови Бога", оскільки наміри Бога не можна передати адекватно ніякими частковими формами, у тому числі - і людською мовою; через це об'явлення потребує тлумачення, екзегетики.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТЕМИ:

Європейська філософія епохи середніх віків (ІІ-ІV-ХV ст.) виступав своєрідним синтезом, «сплавом» античної філософії та християнсько-іудейської релігійної традиції. Це означає, що в світоглядно духовному плані філософські надбання античних мислителів стають ніби доповненням, логічно-раціональним «фоном» релігійної віри - християнства. Одночасно теологія (вчення про божественну сутність існуючого) проголошується вищою мірою освоєння людиною світу.

Якщо антична філософія космоцентрична і антропоцентрична за своєю ідейною тематикою, то середньовічна філософія - теоцентрична і антропоцентрична. Це означає, що проблеми пізнання Бога, створеного ним світу та співвідношення Бог - людина розглядаються середньовічними філософами через призму Віри, через одкровення релігійного тексту Святого Письма.

Таблиця Філософія, теологія, релігія в епоху Середньовіччя

В цілому, фундамент всієї середньовічної філософії базується на ряді основних принципів, які необхідно мати на увазі, розглядаючи вчення середньовічних філософів:

ТЕОЦЕНТРИЗМ. Джерелом всякого буття, блага і краси є Бог. Служіння Богу розглядається на основі моралі, преклоніння і вподобання йому. В цьому - найвища мета людського буття. Вершиною людського пізнання є теологія - наука про Бога; ступінню нижче - філософія і далі нижче - інші науки. (Звідси, доречі, і вираз «філософія» - служниця богослов'я).

КРЕЦІОНІЗМ - все створене Богом з «нічого». Все. що міняється, створене Богом і прагне до свого завершення. Лише Бог поза часом і мінливістю світу.

ПРОВІДЕНЦІАЛІЗМ - положення про те. що Бог перманентно править створеним ним світом, людською історією і поведінкою кожної окремої людини.

ПЕРСОНАЛІЗМ - людина розглядається як «персона» неділима особистість, що володіє розумом і свободою волі, створеною по образу і подобі Божій і наділена совістю. З цієї точки зору кожна особистість - це особливий замкнутий світ, всередині якого борються сили добра і зла, духу і плоті, розуму і чуттєвості; світ в якому є свій суд - суд совісті і світ закон внутрішній голос, що відображує голос, божественний. Цей персональний світ непрозорий для інших людей, але прозорий для Бога. Богу людина підзвітна і в ділах своїх і в помислах. При цьому помисли мають ще більше значення в долі людини, ніж іноді поступки її.

РЕВЕЛЯЦІОНІЗМ - принцип, згідно з яким на важливіші для людини істини можна знайти через осягнення священних писань,в яких заключне божественне откровіння

Таблиця Відмінності між античним (язичеським) та середньовічним (християнським) світоглядними уявленнями

Головні етапи в розвитку середньовічної філософії

1-й (ІІ-ІХст.) - апологетика, патристика

2-й (X-XVI ст.) - схоластика, містика (ранні (X-XI ст.), зрілі (XII-XIII ст.), пізні (XIV-XVI ст.)).

Основні поняття в розумінні теми.

Вихідним джерелом середньовічного світобачення постає Біблія у складі Старого та Нового завітів. Біблія озброює християн цілою низкою вихідних догматів. Але ці догмати потребували певних пояснень і тлумачень, з одного боку, тому, що людина повинна розуміти, у що вона вірить, а, з іншого боку, - тому, що життя завжди постає багатшим та розмаїтішим, ніж текст, навіть священний; звідси виникає потреба поєднувати догми із змінними ситуаціями життя. Нарешті, тексти Біблії мають символічний, образно-притчевий характер, і тому потребують певних тлумачень. Перші введення християнської догматики (догма - базові релігійні положення, що сприймаються на віру) в контекст життя здійснювали апостоли (перші учні Христа,), але розгалужено та деталізовано здійснили це історичне завдання, водночас осмислюючи реалії життя під кутом зору положень Святого Письма, представники християнської патристики - так звані Отці Церкви (лат. "pater " - батько).

На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики (ІІ-ІVст.): перші християнські мислителі зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями па захист християн (давньогрецькою мовою "апологія" - захист). У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі, як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природа та сутність віри, співвідношення віри і знання.

Від самого початку рання патристика (апологетика) поділилась на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний (Юстин Мученик, Афінагор, Климент Олександрійський - вважали, що античну філософію можна вивчати для глибшого розуміння християнського віровчення) та негативний (Татіан, Тертуліан, Арнобій - відкидали значнння античної мудрості для християнства).

До найбільш відомих представників патристики відносять: так званих «великих каподокійців» - Василій Великий (Кесарійський) (329-379), Григорій Богослов (330-389), Григорій Ниський (він походив з міста Нісса) (335-394), Аврелій Августин (Августин Блаженний) (354-430), Ієронім Стридонський (Блаженний) (340-420) - перекладач Біблії на латинську мову, Северин Боецій (480-524), Флавій Касіодор (477-570), Клемент Олександрійський, який увів формулу «філософія є служницею теології».

Термін «схоластика» означав «шкільну», «навчальну» філософію, що вивчалася в середньовічних школах та університетах; тому термін «схоласт» розумівся як «вчений-теоретик». Пізніше терміном «схоластика» називали всю середньовічну філософію. До найбільш відомих представників схоластики та містики належать: І.С. Ериугена (810-877), Ансельм Кентерберійський (1033-1109), Петро Даміані (1007-1072), Росселін, Бернар Клервоський, П'єр Абеляр, Роджер Бекон, Йоганн Дунс Скотт, Вільям Оккам, Альберт Больштедт (1206-1280), прозваний «Великим», Тома Аквінський (1225-1274), прозваний «ангельським доктором» - вершина середньовічної схоластики, що розробив вчення про симфонію розуму та віри, а його вчення - «томізм» - пізніше стало офіційною доктриною католицької церкви (неотомізм).

Містика (втаємничений, знання, походження якого не зрозуміле) - постає як напрямок розвинутої схоластики, що визначав шлях до богопізняння через зосередження на внутрішньому самопізнанні, тоді як схоластика апелювала до логічних міркувань, що обґрунтовували буття божественного. Найвідомішими містиками розвинутого середньовіччя вважаються: Франциск Асизький (ХІІІ ст., походив з міста Асизи в Італії), Бернар Клервоський (ХІІ ст.), Джованні Бонавентура (ХІІст.), Мейстер Екхарт (1260 - 1327), Йоганн Таулер (1300 - 1361), Якоб Бйоме та ін..

Серед головних проблем патристики та схоластики були:

Проблема сутності Бога та його троїстості (тринітарна проблема).

Співвідношення віри і розуму, одкровення та мудрості язичників (греків та римлян).

Розуміння історії як руху до певної кінцевої мети і визначення цієї мети - «град божий».

Відношення свободи людини через можливість спасіння або погибелі її душі.

Проблема походження зла в світі та інші.

Однією з центральних проблем схоластики стала дискусія про універсалії (або загальні поняття), або проблема тринітарності і доказовості буття Бога. У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалиії, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами - номіналізмом і реалізмом.

Номіналізм (від лат. nomen - ім'я, назва) - напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є: Росцелін, Йоганн Дунс Скотт, Вільям Оккам.

Представники реалізму, продовжуючи лінію Платона, твердили, що загальні поняття (універсали) є не відображення предметів і явищ, а існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і незалежно від них і складають субстанцію речей. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття , а потім - її породження - одиничні люди.

Найбільш випукло реалізм представлений у вченнях І. С. Еріугени (810-877 р.р.) і Ансельма Кентерберійського (1038 - 1109рр.)

Дискусії між реалістами та номіналістами Тома Аквінський пропонує своє вирішення проблеми, яке було прийняте церквою: «Загальне» - в Богові, бо «загальне» - це буття, створене Богом»... Блискучий хіт великого схоласта.

В ХV-ХVІІ ст. схоластика все більше піддається критиці з боку гуманістів.

Філософія Середньовіччя була складовим елементом християнського світобачення, і тому вона була зосереджена на осмисленні духовних сутностей, тобто сутностей невидимих, позачуттєвих і нескінченних. З одного боку відбувалася "теологізація " філософії, а з іншого - проходила "раціоналізація", "філософізація" теології. За образним висловлюванням Гегеля, це був час, коли філософія була "інобуттям " теології, а згодом сама теологія ставала "інобуттям " філософії.

Філософія Середньовіччя успішно засвоювала духовні складники людського буття, виділяючи в них раціонально-логічні та чуттєво-вольові полюси. Вона досить органічно пов'язувала питання життєвої активності з духовною спрямованістю людини, з пошуками шляхів сходження до абсолюту, з визначенням людської долі та проявами свободи волі людини.

У межах середньовічного християнського філософування поступово відбувалося нагромадження знань та ідей, які врешті-решт сприяли виникненню сучасної цивілізації, науки та освіти.

Унаслідок нагромадження знань, розширення обріїв суспільного досвіду та кризи середньовічного світобачення у ХІV- ХV ст. Європа вступає в нову історичну епоху - епоху Відродження. Відбувається суттєва світоглядна переорієнтація: набувають цінності пізнання природи та земні вчинки людини, поступово формуються принципи класичної науки. Проте за змістом це була суперечлива епоха, яка не лише підносила та оспівувала людину, а й висвітлювала драматичні сторони її буття. У європейській історії Відродження розглядають як епоху перехідну, що містить у собі елементи Середньовіччя і зародки процесів епохи Нового часу.

Ключові терміни і поняття

МАКРОКОСМ ТА МІКРОКОСМ - поняття, що позначають фундаментальні орієнтири європейського світобачення доби Відродження: макрокосм - великий світ, мікрокосм - малий світ, або людина. Ці поняття співвідносні: мікросвіт є концентрацією та виявленням властивостей великого світу, а останній перебуває у спорідненості із якостями людини.

АНТРОПОЦЕНТРИЗМ - логічний наслідок тлумачення співвідношення в епоху Відродження макрокосму та мікрокосму: оскільки лише людині в яскравій формі притаманний розум, то якості світу не лише зосереджені в людині, а й через людину виходять у виявлення, усвідомлення; тому людина постає центром та зосередженням якостей світу.

ГЕЛІОЦЕНТРИЗМ - висунуте М.Коперником положення про те, що доцільніше вважати не Землю, а Сонце (Геліос) центром світу (або планетної системи); за часів Коперника та пізніше геліоцентризм розглядали як аргумент проти релігійних тверджень про особливе становище людини в світі.

СИМПАТІЯ СВІТОВА - у поглядах та ідеях багатьох мислителів Відродження - взаємний потяг усіх речей та явищ дійсності на основі того, що світ пронизаний та поєднаний енергією єдиної світової душі.

ПАНПСИХІЗМ - позиція, яка наділяє усі явища світу душею, оскільки саме світова душа постає джерелом життя та активності космосу; через це зірки, планети, мінерали розглядалися як одухотворені істоти.

Основні положення теми:

I. Епоха ХV-ХVІ ст. в Західній Європі виступає як перехідна від Середньовіччя до Нового часу. Відповідно до культурного злету в Європі вона отримала назву «епоха Відродження» («Ренесанс») тобто відбувається поступовий перехід, відтворення, навіть звернення як до еталону від релігійного християнсько-церковного життя до античних взірців і на цій основі - до світської культури.

ГУМАНІЗМ І СЕКУЛЯРИЗАЦІЯ - головні принципи нової культури. Це означає, що проблеми людини, її морального відношення до світу та суспільства, проблеми свободи та власного вибору своєї поведінки виступають на перший план в культурних діячів того часу - тому вони і отримали назву «гуманісти». Відбувається своєрідне звільнення («секуляризація») і становлення світської культури від всезагального панування церковної догматики.

Особливості світобачення в епоху Відродження

1. Природа і земне життя людини мають реальну цінність.

2. Світ і природа являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога.

3. Найвище творіння Бога - людина.

4. Людина здатна осягати процес творіння, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії.

Періоди в розвитку Ренесансного філософствування

1. Гуманістичний (антропоцентричний) період: середина XIV- середина XV ст..

2. Платонічний (онтологічний та пантеїстичний) період: XV - перша третина XVI ст..

3. Натурфілософський період: друга половинаXVI - початок XVIIст..

Характерними ознаками культури періоду були:

Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації суспільного життя загалом.

Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

Ствердження людської естетично-художньої спрямованості культури в противагу релігійній домінанті в культурі середніх віків.

Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.

Широке використання теорії «подвійної дійсності» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

Переміщення людини, як основної цінності, в центр світу і в центр філософії.

II. Характерною особливістю філософського осмислення буття світу і людини в епоху Відродження стають:

Антропоцентризм і гуманізм - людина наділена свободою вибору і тому необмежена в своїх спробах вдосконалювати і пізнавати себе і світ, в якому живе індивід - творець свого життя;

Пантеїзм та натурфілософія - світ включений в сутність Бога, а Бог - це і є світ в цілому; тому пізнання природи, її законів має стати джерелом могутності людини та її пізнання.

III. Спільними рисами натурфілософських концепцій Ренесансу були:

Всі вони є пантеїстичними вченнями, згідно з якими Бог є іманентним природі та її законом;

В цих системах світ розуміється як жива істота, в певній мірі наділена душею (гілозоїзм);

В цих концепціях світ осягається як цілісність, як єдність, спів падання протилежностей.

Людина (мікрокосм) тлумачиться як частина природи (макрокосму) і має ідентичні їй властивості.

IV. Найбільш відомими представниками Західноєвропейського гуманізму епохи Відродження були: Ф. Петрарка, Данте Аліг'єрі, Піко делла Мірандола, Микола Кузанський (1401-1464), Джордано Бруно (1548-1600), Галілео Галілей, Н. Коперник, Леонардо да Вінчі, Еразм Роттердамський, Ніколо Макіавеллі, Мішель де Монтень та ін..

В кінці ХIV-XV ст. серед освічених людей Західної Європи посилюється інтерес до античної культури, особливо до філософської та наукової спадщини давньогрецьких мислителів, ідеї яких починають розумітися в іншому ракурсі ніж вони розглядалися середньовічними теологами. Якщо середньовічна схоластика найчастіше зверталася до ідей Аристотеля, то тепер все більший інтерес викликає творчість Платона та неоплатоніків. Одним з перших платоніків Відродження був кардинал римської церкви Микола Кузанський (1401-1464), син селянина з м. Кузи біля Трира, який вважав Бога єдиним початком всього сущого, а виявленням сутності Бога є символічні поняття, які в своїй протилежності завжди сходяться. Інший мислитель епохи Відродження, якого більшість дослідників вважає справжнім зачинателем ренесансного платонізму Марсіліо Фічіно (1433-1499), засновує нову Флорентійську платонівську Академію у 1467р. (через 1200 років після того, як Порфирій покинув Рим). Він здійснює переклад Кодексу праць Платона латинською мовою, додавши до нього ще й праці грецьких, візантійських та олександрійських неоплатоніків. За його вченням Бог як буття пронизує всю світову ієрархію, вбирає у себе все («не Бог у речах, а все у Богові»), тому світ є ієрархією форм буття; у центрі світової динаміки душа яка є єдністю єдиного і множинного; любов постає як найбільша сила світу, а людина потенційно здатна до дії, що можуть прирівнювати її до Бога. Уславленим учнем Фічіно був Піко делла Мірандола (1463-1494), який вбачаючи сутність людини в її свободі, вважав, що Бог дав можливість людині за допомогою розуму самій визначати своє місце у всесвіті, підносячись над іншими живими істотами. Загалом платоніки додали до гуманістичних поглядів добро осмислену вписаність людини у світове ціле, акцентуючи пронизаність усієї світобудови єдиним зв'язком і в цьому аспекті наблизились до позиції панпсихізму (все існуюче, як створене Богом, є одухотворене) і навіть гілозоїзму (вся природа є живою).

V. Наука спрямована на пізнання природи (тому в буквальному розумінні наука - це природознавство), а теологія - на пізнання Бога та божественної сутності світу.

Відповідно, найважливіші для людини істини отримуються нами завдяки теології (буквально - богопізнання), але й істини науки теж важливі, бо людина пізнає природу, яка є вираженням творчої енергії Бога. Отже істини науки так само важливі, як істини теології. На основі таких міркувань складається «концепція подвійної істини» - все це відкривало шлях до Реформації XVI-XVII ст. в Західній Європі, а також до виникнення та розвитку експериментальної науки Нового часу.

Висновки

Перегляд провідних філософських ідей доби Відродження дає можливість виразно побачити перехідний характер епохи, яка була суперечливою, неоднозначною: новації тут переплітались із середньовічною містикою, оптимізм і піднесення людини - з трагізмом і визнанням несумісності певних людських якостей.

Загалом філософська думка Відродження еволюціонувала від етичного гуманістичного антропологізму - через платоністські синтези й одухотворення космосу - до натурфілософії, яка дедалі більше ставала аскетичною, суворою, максимально наближеною до класичної науки та досить віддаленою від живої різновимірної людини.

Характерними парадигмами філософського мислення Відродження були антропоцентризм, пантеїзм, панпсихізм, гілозоїзм, залучення геометрично-математичного апарату до розв'язання натурфілософських проблем.

Водночас слід підкреслити, що доба Відродження мас своє привабливе і світле обличчя; її образ неможна звести лише до містка між певними епохами; еста має свою принадливість, свою неповторність.

Размещено на Allbest.ur