Філософія України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Творчість Кирила Транквіліона-Ставровецького, Мелетія Смотрицького і Касіяна Саковича

2. Основні принципи «філософії серця» П. Юркевича

3. Історіософія В. Липинського

4. Українська філософська думка у 20-30-ті роки ХХ століття

Висновки

Список літератури

Вступ

український філософія сакович юркевич

Історія української філософії є органічним складником історії всесвітньої філософії. Вона виявляє закономірності розвитку філософської думки українського народу. Філософія - явище загальнолюдське. Вона досліджує те, що становило в минулому і становить в наші дні ядро загальнолюдських цінностей, самоусвідомлень, духовних надбань.

Філософія в Україні розвивалась як невід'ємна частина історичної свідомості нашого народу, відображала процеси, що відбувались в суспільному житті нації. Як особлива форма самоусвідомлення національної культури філософія в Україні існувала в тісному взаємозв'язку з суспільно-громадською, політичною, науковою, художньою та релігійною думкою. Національна культура стає всесвітньо відомою тільки тоді, коли набуті цінності стають надбанням усього людства. Прикладом культури всесвітнього значення є культура стародавніх Індії, Китаю, Греції і Риму. Не менш значущою, стародавньою за часом, оригінальною за своїм витвором є українська культура, яка посідає вагоме місце в історії людської цивілізації. Невід'ємною складовою української культури є філософія. Особливого розвитку філософська думка України набуває у Київській Русі. Виникнення філософії Русі відбувалось у процесі розв'язання суперечностей між слов'янським міфологічним світоглядом та християнством. Київська Русь - перша східнослов'янська держава, яка розвитком своєї культури продемонструвала приклад закономірного переходу від міфологічного до релігійного і від релігійного до філософського рівня світогляду. Цей перехід прискорився з впровадженням на Русі у 988 році християнства, яке було підготовлене розвитком її культури. Отже, філософська думка України розвивається як етико-моральне вирішення цілої низки світоглядних проблем, як філософський дух морального спрямування. Це спрямування було співзвучне християнській культурі, тому справедливим є твердження про те, що філософія доби Київської Русі мала християнський характер.

1. Творчість Кирила Транквіліона-Ставровецького, Мелетія Смотрицького і Касіяна Саковича

У 1615 р. було створено братство в Києві, яке почало відігравати провідну роль у братському русі. Кирило Транквіліон-Ставровецький створив учення про чотири світи: 1) світ невидимих духовних сутностей, що належать до небесної ієрархії; 2) макрокосм -- світ видимих тілесних речей, у якому живе людина; 3) сама людина (мікрокосм); 4) поєднання злих людей і грішників із дияволом, який певною мірою є самостійним творчим началом зла.

У центрі вчення Кирила Транквіліона-Ставровецького перебуває проблема людини. Він надав проблемі душі і тіла не лише морального, а й гносеологічно-природознавчого сенсу. Без тіла і вегетативних процесів людина не може жити, а її душа - відчувати, розуміти, прагнути, набувати і виявляти доброчесності, тому тіло - друг душі. Значну увагу Кирило Транквіліон-Ставровецький приділяв проблемі самопізнання, морального самовдосконалення, критиці моральних вад тогочасного суспільства. Важливого значення він надає містичній інтуїції, що уможливлює пізнання Бога і самопізнання людської душі. Засуджуючи суспільну нерівність, мислитель звертається до ідей вселюдських рівності і братерства, яким надає релігійного забарвлення. Кирило Транквіліон-Ставровецький вдається до ідеалізації відносин у ранньохристиянській громаді, хіліастичних (пов'язаних із Другим пришестям) ілюзій, характерних для західних реформаторів. Елементи реформаційного мислення помітні і в його «Євангелії учительном», яке мислитель радив мати не лише в церкві, а й вдома. Індивідуальне читання, літургію для одного він вважав не менш важливими, ніж службу Божу у храмі.

Ідейна атмосфера братств відображена в ораторських творах Кирила Транквіліона-Ставровецького, присвячених світським темам. Це передусім «Похвала мудрості», де прославляються науки, філософія, мудрість, розкривається їх прикладне значення у житті людини і суспільства.

Мелетій Смотрицький обстоював гідність, права, звичаї, культуру, віру українців і білорусів. У його закликах до людяності, зверненнях до людського сумління, наголошуваннях на необхідності самопізнання переважає не моральний, а громадсько-патріотичний пафос. Смисл полемічних творів Мелетія Смотрицького - у пробудженні самосвідомості, громадської думки народу для боротьби проти поневолювачів.

Уперше у філософській думці східних слов'ян він спирається для аргументації своїх поглядів на ідеї гуманістів доби Відродження, зокрема на твори Ф. Петрарки, М. Кузанського, Л. Валли, Еразма Роттердамського, чим сприяв утвердженню гуманістичних ідей у вітчизняній духовній культурі. Мислитель значно розширив джерелознавчу базу вітчизняної філософії. Мелетій Смотрицький першим звертається до логіко-дедуктивного виведення, логічних операцій і методів, розроблених західноєвропейською схоластикою і вдосконалених ранньомодерною філософією.

Значну увагу Касіян Сакович приділяв проблемі самопізнання, однак спрямовував її розв'язання не на осягнення Бога через моральне вдосконалення і духовність, а на тілесну природу людини і її душу, пов'язану з відчуттям і мозком. Життєдіяльність людини як біологічного єства він пояснював законами природи, дією природного провидіння, яке заступає Боже втручання в природні справи. Пізнання її тілесного єства, на думку мислителя, потрібне для того, щоб, вивчивши закони і властивості власної природи, вона жила згідно з ними, керувала собою, уникала того, що їй шкодить.

Людину Касіян Сакович розглядає як певну єдність - мікрокосм. У людському тілі всі органи пов'язані в гармонійне ціле за допомогою чотирьох регулятивних механізмів:

1) механічного - стискання і розширення, тяжіння вгору і вниз;

2) перших і других якостей - теплого, холодного, сухого й вогкого, легкого й важкого тощо. Голова є джерелом холоду, а серце - тепла;

3) гуморальних чинників - чорної і жовтої жовчі (меланхолії і холери), крові і флегми;

4) анімальних духів - особливо тонкої матерії, яка через нерви рухається від мозку до органів тіла, і навпаки.

Усі ці механізми природні, їх дія не потребує втручання жодних трансцендентних сил.

Мікрокосм Касіян Сакович характеризує як відтворення і відповідність макрокосму. Використовуючи античне вчення (Емпедокл), він показує, що тіло людини складається із стихій (елементів), з яких побудована і нежива природа. У тілі людини, стихії відповідають основним його гуморам - рідинам.

Своїм творам Касіян Сакович надавав філософсько-природознавчого характеру. Його виклад більш спеціалізований, професіональний, теоретичний, філософський, насичений, ніж у його попередників.

Потреби розвитку української філософської думки, запити конфесійної і національної боротьби спонукали братчиків до усвідомлення необхідності оволодіння не лише філософськими напрацюваннями противника, а й усією світовою наукою і культурою, передусім до вивчення, переосмислення, засвоєння здобутків західноєвропейських мислителів і вчених. Уже перші кроки на цьому шляху дали змогу значно підняти рівень філософської культури, розширити коло її проблем. Ці спроби не завжди були вдалими, оскільки те, що вивчалося, не перетиналося з українською культурною традицією і через це не засвоювалося. Та досвід спроб і помилок допоміг мислителям наступних поколінь поєднати латинську і греко-слов'янську культурні традиції, вироблені в добу феодалізму, тобто два основні тогочасні типи європейської культури. Це був необхідний етап у розвитку нового світогляду. Він став предметом роздумів діячів Києво-Могилянської академії.

2. Основні принципи «філософії серця» П. Юркевича

Філософія серця П. Юркевича багатогранна й не підпадає під якесь одне усталене визначення. У ній простежуються глибокі й оригінальні думки з проблем історії філософії, філософської антропології, гносеології, етики, філософії релігії. Проте центральною проблемою є проблема людини.

У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв'язок, а лише ідеальний, "доцільний", в основі якого лежить духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.

За вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, він як філософ намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні.

Істина відкривається не тільки мисленням, а й "серцем", оскільки пошук істини пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням.

Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини.

Критика антропологічного матеріалізму. 1860 року Юркевич ознайомився з виданою у двох числах «Современника» статтею невідомого автора «Антропологічний принцип у філософії». Ця досить безладно написана й філософськи безпорадна праця навряд чи викликала б сама по собі велике зацікавлення у Юркевича, якби не примітивна форма матеріалізму, що обстоювалася у ній, не набувала в той час такого поширення серед російської інтелігенції та особливо серед молоді «базаровського» типу. Занепокоєність Юркевича цією обставиною спонукала його до того, щоб використати «Антропологічний принцип у філософії» як привід для ґрунтовної критики цього світогляду, тим паче, що хаотичне шарахання невідомого автора від однієї теми до іншої давало змогу філософові викласти свої погляди з досить широкого кола питань - від проблеми метафізики та гносеології до етики. Внаслідок цього з'явилася блискуча праця Юркевича «З науки про людський дух», у якій з академічною ґрунтовністю розкривалася вся немічність філософських побудов автора «Антропологічного принципу… », яким на горе київському професорові виявився апостол російської революційно-демократичної інтелігенції М. Чернишевський.

В чому ж суть філософії Чернишевського? Наполягаючи на принциповій тотожності філософії та природознавства, Чернишевський обстоює ідею, що принципом філософського погляду на людське життя служить вироблена природничими науками ідея єдності людського організму. А це значило, що «на людину слід дивитися як на єдину істоту, яка має тільки одну натуру». Саме в такий спосіб він намагається провести моністичний погляд на людину, подолати дуалізм духовного й тілесного, довести, що явища «матеріального порядку» при всій їх відмінності не суперечать одне одному.

Антропологічному елементові відводиться вирішальна роль у визначенні всіх спонукальних мотивів людської поведінки. Чернишевський вводить у свою філософію поняття «розумного розрахунку» як джерела моральної поведінки і далі через визначення тотожності за змістом понять «добро» і «розумність» формулює принцип «розумного егоїзму». Він прагнув перетворити етику в таку ж точну науку, як і природознавство, і наполягав на необхідності аналізу моральних категорій у дусі природничих наук. Іншими словами, він намагався пояснити світ моральних явищ виключно в раціональний спосіб, не залишаючи нічого такого, що б пройшло повз увагу розуму і не було ним пояснено.

П. Юркевич толерантно і виважено вказав, що ряд тверджень згаданої праці М. Чернишевського (спроби вивести психічне з фізіологічного, ототожнення людини й тварини, витоків формування морального і духовного життя людини, розгляд людини як родової істоти) далекі від істини.

Юркевич виступає проти спроби Чернишевського ототожнити розумність вчинку з його моральністю і доводить, що при виборі напряму дій єдино прийнятним для людини є не критерій розумності, а критерій справедливості і любові. Людина знаходить задоволення в знанні як такому, в перебудові свого світу суб'єктивних уявлень згідно з ідеєю істини. Подібно до того як у своєму пізнанні людина розвивається під дією істини, так і в своїх вчинках вона розвивається під ідеєю добра. І в першому, і в другому випадках вона здатна на жертву, але заради істини і добра, а не особистої користі.

Запропонована Чернишевським концепція моралі виключала, по суті, із моральної діяльності людини її «Я». Юркевич же доводить, що саме наше «Я» і є джерелом моральної діяльності; воно завжди буде присутнє там, де є наша моральна чи аморальна діяльність. Моральність - це не набір правил поведінки, а ціле життя в усій його різноманітності. Коли ж Чернишевський перетворював усі людські вчинки в егоїстичні, то душа уявлялася йому у вигляді струни, яка в один час і від одного зовнішнього поштовху може відтворювати лише один-єдиний тон. Юркевич же наполягає на тому, що мають бути різні тони, які даватимуть цілісний акорд. Людина не є машина, що приводиться в рух якимось моральним механізмом; вона не байдужа до того, що саме виробляється цим рухом. Інакше вона не відрізнялася б від тварин. Визнавши ж за людиною лише тваринну здатність діяти за егоїстичними мотивами, Чернишевський відмовив їй у будь-яких засобах і умовах, за яких вона могла б розвинутися в моральну особистість.

Для Юркевича як релігійного мислителя концепція людини була центральною й головною. Спростовуючи матеріалістичні погляди, філософ розробляє оригінальний «психологічний варіант» релігійної антропології в дусі християнського платонізму, побудований на ідеях «філософії серця», вирішальної ролі духовних засад у розвитку людського єства. Він відкидає претензії антропологічного матеріалізму створити просту й вичерпну концепцію людини, заміщуючи філософське розуміння проблеми природничо-науковим. Роздуми Юркевича зосереджені головним чином навколо ставлення конкретної людини до ідеалів «вищого», «святого», «вічного», що стоять поза межами емпірично даного світу й виявляються у внутрішньому духовному досвіді людини, в потаємних глибинах її серця - саме таке переконання стає центральним пунктом антропології Юркевича.

Юркевич досить переконливо довів безпідставність спроб антропологічного матеріалізму замінити філософське пояснення людини природничо-науковим. Відмовляючись від метафізичних припущень про сутність світу, природознавство ніколи не зможе претендувати на всеохоплююче вивчення духовних явищ. Юркевич зумів розкрити глибинний смисл намагань пояснити всі явища людської життєдіяльності за допомогою механічних законів. Антропологічний матеріалізм намагався внести в сферу духовного життя прозаїчну розсудливість. В межах світогляду, побудованому на подібних філософських засадах, людина перетворювалась із мети в засіб для досягнення певних соціально-політичних цілей. Юркевич не погоджується і з відомим висновком про можливість повного, вичерпного пізнання людського єства, перш за все природи внутрішніх моральних та релігійних переживань людини, загадкових явищ її психіки та підсвідомості. Мислитель заперечує виключно раціоналістичний дух матеріалістичної антропології, визнання розумової діяльності найсуттєвішим та вирішальним чинником духовності людини. Юркевич звертає увагу на можливість антигуманного тлумачення раціоналістичного вчення про людину: в межах такого підходу індивідуальність та особистість втрачають свою цінність. Прагнення послідовно «розкласти» духовне життя людини та вивести загальні закономірності його функціонування веде, врешті-решт, до оцінки людини як пасивного продукту зовнішніх умов та обставин. На противагу цій точці зору Юркевич захищає розуміння людського духу як чинника вільного, який сам знаходить вище духовне законодавство для пізнання та діяльності; розглядає духовне життя людини як здатне до самовизначення, а не обмежене визначеністю ззовні.

Феномен Юркевича і українська духовність. На формування світогляду П. Юркевича вплинули Святе Письмо, філософія Платона й Канта. Будучи вихованцем Київської духовної академії, наступниці Києво-Могилянської академії, Юркевич добре знав історію розвитку філософських ідей у духовній культурі України. Цим зумовлена оригінальність «філософії серця», що визначається передусім її генетичним зв'язком з українською національно-культурною традицією, в якій емоційний елемент переважає над раціональним і яка зорієнтована на осягнення індивідуального Я.

Філософією людини була уже філософська думка Київської Русі, що простежується в усіх пам'ятках писемності тієї доби. Усвідомлення власної сутності людина періоду Київської Русі не завершує тілом, а відкриває в собі світ духовності. На визначальній ролі внутрішнього світу людини в її життєдіяльності наголошувалося в курсах етики, які читали в Києво-Могилянській академії. Людині поверталися відокремлені від неї християнством атрибути Бога, а сама вона звеличувалася настільки, що їй приписувалася здатність судити про добро й зло, тлумачити на свій розсуд і Божі заповіді, і церковні настанови. Однією з провідних у цих курсах була ідея про свободу волі, або «самовладдя» людини.

Логічним завершенням, своєрідним підсумком тривалих пошуків українських мислителів у сфері людської духовності стала філософія Г. Сковороди, що є не просто роздумами над проблемою духовності, а й ідеєю серця як такого центру внутрішнього світу людини, який визначав її індивідуальність.

Філософія Юркевича істотно вплинула на світогляд багатьох російських філософів кінця XIX - початку XX ст. Однак російська філософія повинна була пройти через духовну кризу, через руйнування основ традиційного інтелігентського світогляду, перш ніж збагнути всю глибину ідей, висунутих Юркевичем ще на початку 60-х років XIX ст. Прийняти світоглядні установки мислителя її представниками було ще важче, оскільки це була чужа для них філософія, яку складно було використати для обґрунтування практичних устремлінь російської інтелігенції. Філософія Юркевича не вписувалася в російську ідею, а протистояла їй.

3. Історіософія В. Липинського

Прибічник незалежності української держави, В. Липинський був одним з організаторів таємних підготовчих фондів для утворення за межами Російської імперії українського політичного центру, з якого в серпні 1914 р. у Львові утворився Союз визволення України і Головна Українська Рада. Під час першої світової війни служив у російській армії. В. Липинський розглядав націю як єдність всіх мешканців даної Землі і всіх громадян даної Держави, об'єднання всіх племен, мов, вір Української землі, спаяних власною державою, єдиним духом. Відповідно до його уявлень нація - це насамперед єдність духовна, культурно-історична, для народження якої необхідне довге співжиття даного громадянства на даній території в одній власній державі. Падіння метропольної влади повертається анархією і різаниною між людьми недержавної нації, новими закликами їх будь-якої чужоземної влади. Навпаки, нації поневолені завжди є націями державними, що придушені і позбавлені держави на якийсь час більш сильною державною нацією. Тому нація поневолена випростовується і відбудовує свою державу зразу, як тільки цей зовнішній чужоземний тиск ослабне. Нація поневолена не зв'язана органічно з чужоземною владою, відчуває поневолення цією владою, і вона має в собі, хоча і в поневоленому, придушеному стані, всі елементи, потрібні для будови держави.

Звертаючись до історії України, вчений показував, що головними причинами не державності українського суспільства є абсолютний брак любові до своєї громади, натомість любов тільки до себе, свого "я"; повна відсутність творчої синівської покори, натомість зарозумілість глупої пихи, нічим не обуздане хамство; відсутність консервативних сил, здатних подолати сили руйнівні; відмова від старих традицій. Державу В. Липинський розглядав як джерело єдності нації, а її складовими вважав Владу, Територію, Громадянство, без яких жодна держава існувати не може, оскільки для цього потрібна організована сила, яка підтримує владу в ім'я добра цілої землі-території і цілого громадянства.

Влада в державі повинна бути законною, статичною і загальною, а її право правити державою має опиратися на дещо вище, старше і святіше, ніж вона сама. Територія, Земля, Батьківщина - невід'ємні від держави.

Особливе місце у формуванні державності В. Липинський відводив Громадянству. "Громадянство, - наголошував він, - це організація. Важливим чинником організації, Громадянства, за В. Липинським, є авторитет. Коли є загальновизнані, громадські (церковний, воєнний, родинний, класовий) авторитети, на які може спиратися Влада, народжується на території Громадянства його власна Держава. Джерелом єдності держави, нації, наголошував В. Липинський, має бути не зовнішня, а внутрішня творча сила, яка не може бути об'єднана ненавистю до чого-небудь поза собою, оскільки об'єднані нею, наприклад, комуністи чи фашисти.

Ідеал української державності В. Липинський вбачав в династичному правлінні гетьманського типу - гетьманщину, принципом організації якої є "клясократія", тобто розуміння кожним класом свого місця і призначення за наявності провідного класу (еліти), що міцно спирається на визнання авторитету своєї Землі, пов'язаного з ним (клас Хліборобів), об'єднання всіх класів почуттям спільності, а не злобним вишукуванням в оці ближнього пилинки, тобто шляхетність і благородство. Це має бути такий лад, який спирався б на співробітництво всіх класів, рівновагу між прогресом і консерватизмом, обмеження Верховної Гетьманської влади законом, який стоїть над Гетьманом так само, як над всіма - Клясократією з правовою, що законом обмежена і законом обмежується Українською Трудовою Монархією.

В. Липинський постійно закликав бути патріотом, а не шовіністом. Динамізм поглядів В. Липинського доповнюється історичним оптимізмом, який поєднується з високою моральністю, оскільки історія в його розумінні - це не беззмістовний потік подій, а процес, що містить високу мету людства на землі, здійснюючи високу людську правду.

4. Українська філософська думка у 20-30-ті роки ХХ століття

Філософська думка в УСРР у 20-30-ті роки XX ст. була представлена такими основними галузями, як дослідження та пропаганда питань діалектичного та історичного матеріалізму; боротьба за діалектичний матеріалізм у природознавстві; вивчення історії філософії. Особливу увагу зосереджували на розробленні, викладанні у вузах, популяризації марксистсько-ленінського вчення, одним із показових свідчень чого є опублікований у першому числі журналу «Прапор марксизму-ленінізму» за 1932 р. річний «План науково-дослідної роботи Інституту філософії та природознавства». Згідно з ним поділені на «бригади» співробітники філософських секторів інституту (філософії, історичного матеріалізму, антирелігійного) мали займатися розробленням питань діалектичного та історичного матеріалізму. На висвітлення марксистсько-ленінського вчення було зорієнтовано всі вітчизняні підручники, хрестоматії, інші навчальні видання з питань філософії.

Історико-філософська галузь охоплювала у 20-30-ті роки XX ст. такі напрями: історію марксистсько-ленінського вчення, у т. ч. дослідження праць його ідейно-теоретичних попередників, послідовників та критику поглядів «реформістів» і «ревізіоністів» марксизму; історію зарубіжної філософії від античності до західноєвропейської і американської філософій початку XX ст.; історію філософської думки в Україні, передусім вітчизняної суспільно-політичної думки XVIII - початку XX ст. Значну увагу приділяли перекладу, перевиданню, популяризації і масовій пропаганді праць К. Маркса, Ф. Енгельса і В. Леніна.

Важливу роль в обґрунтуванні тогочасної офіційної радянської версії марксистсько-ленінської філософії її українськими дослідниками відіграла критика поглядів «реформістів» і «ревізіоністів» марксизму - теоретиків німецької соціал-демократії і Інтернаціоналу Е. Бернштейна, К. Каутського; ідеологів «австромарксизму» - австрійських соціал-демократів О. Бауера, М. Адлера, зокрема, в статтях М. Юшманова і В. Юринця.

Вітчизняні науковці вивчали і популяризували історію зарубіжної філософії від античності до західноєвропейської та американської філософій XX ст., наслідком чого були публікації про мислителів, провідні течії і школи: античної філософської думки, західноєвропейської філософії Нового часу, епохи Просвітництва, німецької класичної філософії, дослідження західноєвропейської і американської філософських думок XIX - початку XX ст. У 20-30-ті роки цей напрям розвивався на основі методологічних засад марксистсько-ленінського вчення, мав на меті реконструювання основних етапів становлення матеріалістичної думки, розвінчання ідеалізму в усіх формах його прояву.

Суттєвий внесок у вивчення філософської думки античності зробив своїми монографічними дослідженнями М. Динник («Діалектика Геракліта Ефеського», «Нарис історії філософії класичної Греції», «Філософія рабовласницького суспільства», стаття «Атомістичний матеріалізм Демокріта», переклади уривків праць Гєракліта, Парменіда). Розвитку античного матеріалізму і діалектики присвячені праця Б. Рудаєва «На шляхах до матеріалізму XX ст.», публікації «Демокріт у світлі новітніх наукових досліджень» В. Юринця, «Реалізм у естетиці Арістотеля» В. Асмуса, «Античне вчення про право і державу» В. Божка.

Основними об'єктами наукового інтересу тогочасних вітчизняних істориків філософії - дослідників західноєвропейських філософської і суспільно-політичної думок Нового часу - були концепції представників переважно англійської і французької філософських традицій XVII ст.: Ф. Бекона, Р. Декарта, П. Гассенді, Т. Гоббса, Дж. Локка, Г.В. Лейбніца, Б. Спінози та ін.

Українські дослідники філософської і суспільно-політичної думок епохи Просвітництва вивчали ідейні позиції видатних французьких мислителів XVIII ст. Ж.О. де Ламетрі, Д. Дідро, К.А. Гельвеція, діячів англійського, російського, німецького Просвітництва: Г.Е. Лессінга, О. Радищева. Загальну характеристику французького і англійського матеріалізму XVIII ст. дали Е. Спиридович-Єфімов і В. Медзінський.

Українська історико-філософська думка у 20-30-ті роки XX ст. збагатилася численними ґрунтовними дослідженнями німецької класичної філософії, передусім ідейних позицій І. Канта, Г.В.Ф. Гегеля і Л.А. Фейербаха. Розвиток діалектики у концепціях творців німецької класичної філософії було докладно розглянуто у працях В. Асмуса «Діалектичний матеріалізм і логіка» та «Нариси з історії діалектики у новій філософії». Він написав фундаментальне монографічне дослідження «Діалектика Канта». Філософські погляди Канта було проаналізовано у таких публікаціях, як «Естетика Канта у марксівському освітленні» В. Юринця, «До критики основних проблем філософії Канта» О. Мілославіна. На вивченні ідейної позиції Гегеля зосереджувався І. Очинський (монографія «Філософія Гегеля»), на значенні його філософії як одного з теоретичних джерел марксизму - М. Динник («Вчення Гегеля про випадковість»), Т. Степовий («Гегель і Ленін»), С. Семковський («Гегелівська та марксистсько-ленінська діалектика природи»), О. Бервицький («Гегелівська критика раціоналізму, емпіризму та критицизму»).

Багато розвідок українських істориків філософії було присвячено дослідженню «філософії життя» в Німеччині та Франції, передусім аналізу концепцій і головних праць Ф. Ніцше, В. Дільтея, Г. Зіммеля, Л. Циглера, О. Шпенглера, А. Бергсона та ін. Філософію неогегельянства аналізував у публікації «Неогегельянство як зброя фашизму» П. Демчук, який у збірці «Розклад сучасної буржуазної філософії» значну увагу приділив дослідженню поглядів представників цієї течії у Німеччині та Італії.

На основі власного аналізу праць Е. Гуссерля «Філософія арифметики», «Логічні дослідження», «Філософія як строга наука», «Ідеї до чистої феноменології та феноменологічної філософії», спираючись на їх дослідження в розвідках П. Наторпа, В. Моога, інших зарубіжних науковців, В. Юринець запропонував у публікації «Едмунд Гуссерль» найґрунтовнішу в тогочасній українській історико-філософській думці характеристику еволюції його поглядів та визнав німецького філософа «найчистішим еклектиком», філософія якого сформувалась під впливом психологічного вчення Ф. Брентано, логічного вчення Б. Больцано, арістотелізму за посередництвом схоластики, «теорії множин» Г. Кантора, західноєвропейської математичної логіки, шеллінгіанства, емпіріокритицизму і неокантіанства. У дослідженні «Фройдизм і марксизм», на основі розгляду таких праць З. Фройда, як «Несвідоме: наука про неврози», «По той бік принципу насолоди», «Тотем і табу», «Я та Воно», а також праць його учнів (зокрема, «Психоаналіз і соціологія, причинки до психології мас і суспільства» А. Кольная), В. Юринець охарактеризував головні етапи розвитку психоаналітичного знання. Фройдизм він оцінив як ідеалістичну концепцію, що еволюціонувала від останнього слова психіатрії до конгломерату з різних течій буржуазної філософії: арістотелізму в «сучаснім неовіталістичнім одязі», фіхтеанства, вчення А. Шопенгауера, «філософії життя» Ф. Ніцше, інтуїтивізму А. Бергсона. Цієї проблематики стосувалися статті «Фройдизм і марксизм» М. Перліна, «Фройдизм у літературознавстві» С. Гаєвського.

Фахівці з історії філософії в Україні разом із представниками інших галузей гуманітарного знання спільно аналізували життєві шляхи, ідейні засади та головні етапи творчості, наукової і громадської діяльності Г. Сковороди, учасників Кирило-Мефодіївського товариства, активних діячів громадівського руху та ідеологів української революційної демократії. У рамках широкомасштабної офіційної кампанії з критики ідеології т. зв. українського буржуазного націоналізму було піддано осуду ідейні позиції Д. Донцова, Є. Маланюка, В. Винниченка, М. Шаповала, Д. Чижевського та багатьох інших учених, громадських і культурних діячів, які на той час перебували в еміграції.

Центральною у багатьох тогочасних розвідках з історії філософії в Україні була постать Г. Сковороди, вивченню життєвого шляху, літературної спадщини і філософських поглядів якого присвячено фундаментальні монографії «Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода» Д. Багалія, «Особа Сковороди» В. Петрова. Побачили світ також праці: «Гр. Сав. Сковорода (Укр. філософ). Короткий його життєпис і вибрані місця з творів та листів і портрет» Г. Хоткевича, «Гр. Сковорода» Г. Коваленка, «Народний філософ-учитель Г. С. Сковорода, його життя та діла, 1722--1794» Г. Тисяченка, а також збірка статей «Пам'яті Г. С. Сковороди (1722--1922)», численні публікації.

Багато розвідок стосувалося діяльності Кирило-Мефодіївського товариства, ідейних позицій його учасників (Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова). Висвітленню філософських і суспільно-політичних поглядів Т. Шевченка присвячено монографії «Т. Г. Шевченко і Кирило-Мефодіївці», «Т. Шевченко -- поет пригноблених мас» Д. Багалія, «Шевченко в світлі епохи» А. Річицького, статтю «Шевченко і його вчителі філософії» П. Демчука, наукові збірники «Шевченко та його доба» та ін. Ідейну позицію П. Куліша було проаналізовано у фундаментальному дослідженні «Пантелеймон Куліш у п'ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість» В. Петрова, а також у науковому збірнику ВУАН «Пантелеймон Куліш» та в інших публікаціях.

Ідейні засади, наукову і громадську діяльність М. Драгоманова як одного з чільних діячів громадівського руху досліджували Д. Заславський у монографії «М. П. Драгоманов», автори збірника статей «Пам'яті Михайла Драгоманова». Значну увагу приділяли науковці теоретичній спадщині іншого «громадівця» -- мовознавця О. Потебні, засади філософсько-лінгвістичної концепції якого були висвітлені у нарисі «Мова та поезія» Б. Навроцъкого, статті «До характеристики філософічних поглядів О. О. Потебні» О. Розенберга, публікаціях Д. Багалія, О. Синявського, М. Сумцова та ін. Ґрунтовний аналіз біографій, творчих шляхів та ідейних позицій ідеологів української революційної демократії зробив у своїх фундаментальних дослідженнях A. Музичка («Шляхи поетичної творчости І. Франка» і «Леся Українка, її життя, громадська діяльність і поетична творчість»).

У 30-ті роки XX ст. було розгорнуто ідеологічний наступ на позиції українства. У націонал-більшовизмі, а згодом - у буржуазному націоналізмі і фашизмі було звинувачено В. Винниченка, докладний аналіз творчості, ідейної позиції якого перед цим у своїй монографії «Письменницька творчість В. Винниченка (Спроба соціологічної аналізи)» зробив П. Христюк.

Незважаючи на офіційне визнання партійним і державним керівництвом СРСР марксистсько-ленінського вчення ідеологічно визначальною, пріоритетною науково-дослідною галуззю філософської думки у країні, в т. ч. в УСРР, на адміністративне утвердження провідної ролі тематики діалектичного й історичного матеріалізму в науково-дослідних планах радянських філософських наукових установ, у центрі уваги яких, як правило, була творча спадщина засновників марксизму, а також В. Леніна і Й. Сталіна, надзвичайно важливе місце в розвитку українських філософських освіти, творчості та культури двох перших пореволюційних десятиліть займала історико-філософська галузь.

Висновки

1. У центрі вчення Кирила Транквіліона-Ставровецького перебуває проблема людини. Мелетій Смотрицький обстоював гідність, права, звичаї, культуру, віру українців і білорусів. Касіян Сакович приділяв увагу розв'язанню не на осягнення Бога через моральне вдосконалення і духовність, а на тілесну природу людини і її душу, пов'язану з відчуттям і мозком.

2. Філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини.

3. В. Липинський розглядав націю як єдність всіх мешканців даної Землі і всіх громадян даної Держави, об'єднання всіх племен, мов, вір Української землі, спаяних власною державою, єдиним духом. Державу В. Липинський розглядав як джерело єдності нації, а її складовими вважав Владу, Територію, Громадянство, без яких жодна держава існувати не може, оскільки для цього потрібна організована сила, яка підтримує владу в ім'я добра цілої землі-території і цілого громадянства.

4. Філософська думка в УСРР у 20-30-ті роки XX ст. була представлена такими основними галузями, як дослідження та пропаганда питань діалектичного та історичного матеріалізму; боротьба за діалектичний матеріалізм у природознавстві; вивчення історії філософії. Особливу увагу зосереджували на розробленні, викладанні у вузах, популяризації марксистсько-ленінського вчення. Історико-філософська галузь охоплювала у 20-30-ті роки XX ст. такі напрями: історію марксистсько-ленінського вчення, у т. ч. дослідження праць його ідейно-теоретичних попередників, послідовників та критику поглядів «реформістів» і «ревізіоністів» марксизму; історію зарубіжної філософії від античності до західноєвропейської і американської філософій початку XX ст.; історію філософської думки в Україні, передусім вітчизняної суспільно-політичної думки XVIII - початку XX ст. Значну увагу приділяли перекладу, перевиданню, популяризації і масовій пропаганді праць К. Маркса, Ф. Енгельса і В. Леніна.

Список літератури

1. Алексєєв В., Л. Кусок. Українська філософія. Навчальний посібник. - К., 2002. - 125 с.

2. Буслинський В. Скрипка П. Основні риси української філософії. 3-тє видання. - Л.: «Новий Світ», 2000. - 58 с.

3. Горлач М. Розвиток філософії в Україні. Підручник. - К., 2001. - 99 с.

4. Губерський Л. Філософська думка в Україні. Навчальний посібник. - К.: «Вікар», 2008. 325 с.

5. Данильян О. Тараненко В. Українська філософія: традиції та особливості. Навчальний посібник. - Х.: «Право», 2011. - 104 с.

6. Касьян В. Українська філософія як культурно-історичний феномен. Навчальний посібник. - К.: «Знання», 2008. - 347 с.

7. Кралюк П. Філософська думка на українських землях: історія та специфіка. - К., 2006. - 163 с.

8. Русин М. Ю., Огородник І. В. та ін. Філософія України. - Івано-Франківськ. 2008.- 591 c.

9. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки України. - К., 2004. - 421 с.

Размещено на Allbest.ru