Діалог науки та релігії в контексті культурної трансформації публічної сфери

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний університет ім. В.Н. КаразІна

УДК 130.2: [215:82-92]

Діалог науки та релігії в контексті культурної трансформації публічної сфери

Спеціальність 09.00.04 - філософська антропологія, філософія культури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Стебльов Сергій Олександрович

Харків 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: Кандидат філософських наук, доцент Філоненко Олександр Семенович, Харківській національний університет імені В.Н. Каразіна доцент кафедри філософії науки і теорії культури

Офіційні опоненти: Доктор філософських наук, професор Стародубцева Лідія Володимирівна, Харківська державна академія культури, професор кафедри історії і теорії культури

Кандидат філософських наук, доцент Черненко Володимир Олександрович, Харківський національний економічний університет, доцент кафедри філософії та політології

Захист відбудеться „16” січня 2008 р. о 17 годині на засіданні спеціалізованої Вченої ради Д 64.051.06 у Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна, за адресою: 61077, м. Харків-77, пл. Свободи, 4, ауд. ІІ-49.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків-77, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий „ ” грудня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Українець Л.В.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дисертації. Питання щодо співвідношення науки та релігії постає класичним у європейській культурі, адже проблема їхнього взаєморозуміння має довгу історію, від виникнення новоєвропейських наук донині, та ще більш довгу передісторію, від зародження раціональної думки по Новий час. Втім, довга історія напруженості й непорозумінь між вірою та розумом красномовно свідчить проти їхньої радикальної гетерогенності й більшість вчених, філософів та богословів сучасності вважають, що сьогодні ми приречені на діалог, у якому як наука, так і релігія, зберігаючи власну автономію - методу, даних, мови, досвіду, намагаються відшукати відповіді на незмінні, хоча постійно нові, найважливіші питання, які стосуються світу та людини.

Проте, треба зазначити, що популярні узагальнення на тему цих взаємин, поза залежністю від того, чи проголошують вони стан війни або миру, іноді виявляються занадто штучними, адже проблематична взаємодія між наукою та релігією не тільки змінювалася з часом, але й у тому, що виривати її з історичного та культурного контекстів є некоректним та загрожує укоріненням анахронізмів. Отже, варто додати, що відношення між релігією й наукою не проектуються лише на сторінках праць філософів науки та богословів: вони формуються культурними та історичними процесами. Без вивчення історії цих взаємин неможливо правильно зрозуміти природу цих відносин.

Таким чином, актуальність теми дослідження визначається необхідністю ретельного аналізу та висвітлення різноманіття взаємин між науковим та теологічним дискурсами, та спробою концептуалізації цього діалогу.

Ступінь наукової розробленості теми. Теоретичне поле дисертаційного дослідження складається з двох загальних блоків, які поєднують в собі розробки різних галузей гуманітарного знання та передбачають міждисциплінарний характер роботи.

Аналітика діалогу науки та релігії, в контексті дисертаційного дослідження, репрезентована трьома дискурсами - науковим, теологічним та філософським.

Науковий дискурс взаємовідносин науки та релігії може бути експлікований двома дослідницькими програмами. Перша з них, артикульована, як формально-логічна. Прибічниками цієї програми аналізується природа науки та релігії, проводиться зіставлення властивих їм методологічних особливостей і понятійного апарату, а також окреслюються можливі теоретичні моделі взаємин між двома цими дисциплінами (Д. Полкінхорн, І. Барбур, А. Пікок, М. Стейнмарк, Д. Ламбер, В. Дріз, В. Річардсон, Х. Ролстон, Д. Хат). В контексті цього підходу багатьма авторами розглядається взаємозв'язок гуманітарних цінностей і науки сьогодення (Д. Раветц, Л. Грехем, Л. Мерсак) та місця богословських міркувань при оцінці проблем, піднятих сучасними природничими науками (Є. Шелп, Д. Брайн, Х. Лессер, А. Дайсон, Д. Харріс, С. Які).

Альтернативною програмою, яка виросла на основі загальної „соціологічної” тенденції у сучасній методології проблеми, репрезентованої працями М. Вебера та Р. Мертона, щодо побудови взаємин науки та релігії, постає їх соціокультурна інтерпретація, що пояснює як конфлікти, так і гармонійну взаємодію двох дискурсів, за допомогою культурних, суспільно-історичних та політичних факторів (Д.Х. Брук, Х. Хоукаас, К. Рассел). Темою численних дискусій стає „механізація” світогляду Нового часу та спричинені нею культурні наслідки (Р. Вестфаль, Р. Каргон, Л. Лаудан, Н. Емертон, Д. Спінк). Відповідно до цієї програми наука та релігія виконують певні функції в суспільстві, й у такому ракурсі теза щодо конфлікту чи гармонії взаємовідносин науки та богослов'я не є цілком прийнятною, адже, якщо говорити про ворожість, то вона проявляється, скоріше, між вченими й богословами, або між вченими, які дотримуються наукових теорій, і вченими з релігійними пріоритетами, ніж між, властиво, наукою та релігією. Отже, ключем щодо розуміння як ворожості, так і взаємодії цих взаємин, постають культурний, історичний, політичний і соціальний контексти (Ф. Тернер, П. Бергер, М. Хілл, С. Дрейк, Р. Міллен, М. Радвік, П. Баррет).

Теологічний дискурс репрезентований працями, які аналізують вплив науки на зміну уявлень про Бога, на розвиток наукової та релігійної картин світу сучасної цивілізації. Особливо важливим, в контексті цих досліджень, постає артикуляція питань „метафізичного буття”, які перебувають, на думку цих авторів, вище порівняно вузької наукової сфери. Таким чином, дискусія розширюється й охоплює такі теми, як богослов'я природи, створення світу, а сучасне відроджене та відновлене богослов'я, на думку теологів, скоріше доповнює наукову картину світу, ніж вступає з нею в полеміку (М. Хеллер, Т. Торренс, Ф. Хефнер, В. Панненберг, Ю. Мольтман, С. Вшолек, Р. Свінбурн, Е. Макмуллін, К. Ранер, Г. Кюнг, О. Клеман, О. Нестерук, Арх. Іоанн (Шаховський), Еп. Василій (Родзянко), ігумен Веніамін (Новік), о. А. Кураєв ).

Філософський дискурс розглядає взаємини релігії та науки в сучасному світі у двох аспектах. По-перше, з погляду способів пізнання. У цих роботах ставиться питання про співвідношення віри й розуму, раціонального й ірраціонального в процесі пізнання людиною навколишнього світу, авторами розкривається сутність віри та інтуїції, їхнє співвідношення з дискурсивним мисленням (Й. Тишнер, Д. Ліндберг, А. Армстронг, Н. Мерфі, Д. Елліс, Я. Пелікан, Ф. Зелінський).

По-друге, з погляду співвідношення науки та релігії як світоглядних культурних компонент. У цих працях розглядається історія взаємин релігії та науки в минулому, викладаються різні точки зору на спільне й відмінне релігійної та наукової картин світу, ставиться проблема специфіки їхніх взаємин на сучасному етапі (Д. Полкінхорн, А. Пікок, В. Дріз, Х. Ролстон, Д. Хат, В. Ньютон-Сміт, П. Гайденко, С. Дев'ятова, І.З. Цехмістро, В.В. Шкода, О.Ю. Мошинська, В.В. Будко).

Таким чином, аналітика діалогу науки та релігії, репрезентована закордонними працями, охоплює досить широке коло питань взаємин наукового та релігійного дискурсів. Проте, треба зазначити наявність певних лакун у вітчизняній розробці цієї проблематики, які пов'язані, у першу чергу, з відсутністю соціокультурної аналітики цього діалогу.

„Тереном” діалогу науки та релігії, в контексті дисертаційного дослідження, виявляється публічна сфера, артикульована як інформаційно-комунікативний простір культури. Отже, другий теоретичний блок пов'язаний з аналізом методологічних засад функціонування феномену публічної сфери, її основних складників та ґенези. В контексті цього аналізу автор спирається на теоретичні засади, запропоновані Х. Арендт, Д. Дьюї, Ю. Габермасом, Т. Броманом, А. Феррара, А. Янгом, М. Уорнером.

Аналітика трансформацій, яких зазнає сьогодні простір публічної сфери та перетворень соціальних структур суспільства, внаслідок переходу до якісно нової стадії соціального розвитку, репрезентована у працях М. Кастельса, З. Баумана, Л. Лофланд, Р. Сеннета, С. Бенхабіб, Ф. Уебстера, Д. Фіска, Н. Гарнема, М. Постмана, Г. Шиллера, Є. Гідденса, Д. Харві.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі теорії культури і філософії науки Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна в рамках комплексної програми НДР „Концепція цілісності: проблеми духовності в науці і культурі” (д/р UA № 01008737р).

Мета і завдання дослідження. Метою даного дослідження постає соціокультурний аналіз теоретичних моделей діалогу релігії та науки у контексті культурної трансформації публічної сфери.

Для досягнення поставленої мети автор даного дисертаційного дослідження намагався вирішити наступні взаємопов'язані завдання:

? розглянути специфіку та домінантні характеристики наукової та релігійної картин світу, як складових елементів культури;

? виявити та експлікувати різні методологічні конструкції щодо співвідношення наукового та теологічного дискурсів;

? виявити та дослідити механізми функціонування феномену публічної сфери в контексті комунікативного простору культури;

? здійснити аналіз домінантних моделей співвідношення науки та релігії, на підставі синтезу методологічних програм, артикульованих як формально-логічна й соціокультурна, в контексті культурних перетворень публічної сфери.

Об'єкт дослідження - моделі діалогу релігії та науки в контексті культурних перетворень публічної сфери.

Предмет дослідження - інформаційно-комунікативний простір публічної сфери. наука релігія публічний культура

Теоретична і методологічна база дослідження. Відповідно до мети і завдань, артикульованих у дисертації, методологічною основою дослідження постає соціокультурний аналіз теоретичних моделей діалогу релігії та науки в контексті культурної трансформації публічної сфери.

Виклад матеріалу дисертації здійснено із застосуванням комплексного підходу, який передбачає синтез філософсько-антропологічної та культурно-історичної теоретичних настанов, а також порівняльно-типологічний метод, який дозволяє сполучити експлікацію домінантних моделей співвідношення науки та релігії та аналіз наукового, теологічного й філософського дискурсів відповідно до цього діалогу.

Під час аналізу моделей діалогу науки та релігії, в контексті православно-академічної та російської релігійної традицій, були застосовані методи дискурсивного та історико-культурного контекстуального аналізу.

Теоретичний базис дослідження складають метод „критичного реалізму”, у якості епістемологічного підґрунтя щодо філософії науки, Д. Полкінхорна; концепція „різноманіття”, у площині історико-культурної ретроспекції співвідносин науки та релігії, Д.Х. Брука; концепція „інтерсуб'єктивності” загального світу публічності Х. Арендт; соціологічні теорії, в контексті дослідження ґенези феномену „відкритості” Ю. Габермаса, „індивідуалізованого суспільства” З. Баумана та „інформаційної доби” М. Кастельса; теорія пост-атеїстичної „мінімальної релігії” М. Епштейна.

Наукова новизна дослідження. У ході дослідження були отримані наступні результати, які виносяться на захист:

? виявлені та експліковані дослідницькі програми й методологічні конструкції щодо співвідношення наукового та теологічного дискурсів, на підставі синтезу яких здійснений соціокультурний аналіз домінантних моделей співвідношення науки та релігії у комунікативному просторі публічної сфери;

? встановлено, що специфіка моделювання відносин науки та релігії в контексті православно-академічної філософії відбувається в площині православної антропології, в обрії якої постає проблема співвідношення „розуму та віри”, а домінантними моделями цього діалогу постають моделі незалежності та гармонії;

? доведено, що російська релігійна філософія, спираючись на православну традицію та творчу спадщину Святих Отців, репрезентує модель гармонії взаємин науки та релігії, відповідно до якої артикулюється концепція „соборного” шляху пізнання Істини;

? визначено, що у радянський період головним із напрямків пануючої ідеології висувається формування атеїстичної ментально-світоглядної установки усередині радянського суспільства, а домінантною моделлю відносин науки та релігії постає модель конфлікту;

? встановлено, що у сьогоденній вітчизняній публічній сфері домінантними моделями відносин науки та релігії, складаючи бінарну опозицію, постають моделі гармонії, відповідно до якої вживаються спроби пошуку підстав для створення цілісної, науково-теологічної, картини світу та конфлікту, в контексті якої артикулюється необхідність демаркації наукового та релігійного світоглядів в системі сучасної культури.

Практичне значення отриманих результатів. Результати дисертаційної роботи мають важливе теоретичне та практичне значення для подальших філософських та історико-культурних досліджень щодо аналітики діалогу наукового та теологічного дискурсів у комунікативному просторі культури.

Отримані результати можуть бути використані як у науковій, так і у викладацькій діяльності, вони сприятимуть збагаченню навчальних курсів у системі освіти - з філософської антропології, культурології та релігієзнавства.

Апробація результатів дисертації. Основні ідеї та положення дисертації обговорювалися на науковому семінарі кафедри теорії культури та філософії науки Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, а також доповідалися на наступних наукових конференціях: „Відповідальність релігії та науки: використання сучасних технологій, збереження навколишнього середовища, біоетика”. ББІ, м. Москва, 9-13 листопада 2005 р.; „Наукове та богословське осмислення граничних питань: космологія, творіння, есхатологія”. ББІ, м. Москва, 8-12 листопада 2006 р.; „Діалог науки і релігії в освітньому просторі”. Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, 16-17 листопада 2006 р.; „На шляху до синтезу філософії, релігії і науки”. Інститут гуманітарних та соціальних наук НУ „Львівська політехніка”, 16-17 березня 2007 р.

Публікації. Основні ідеї і положення дисертації викладені у 8 наукових публікаціях, з яких 4 статті опубліковані в фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації обумовлена її метою, завданнями і логікою дослідження та складається зі вступу, трьох розділів, що включають 10 підрозділів, висновків та списку використаних джерел, що містить 182 найменування. Повний обсяг роботи становить 176 сторінок, з яких - 161 сторінка основного тексту.

Основний зміст роботи

У вступі висвітлено авторське бачення актуальності теми і сучасного стану її вивчення; зазначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами і темами; визначено мету та завдання дослідження, об'єкт, предмет, методи дослідження, наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення; розкрито зміст дисертації, її апробацію та результати дослідження.

Перший розділ дисертації - „Методологічні конструкції взаємин наука/релігія: науковий, філософський та теологічний дискурси сучасності” включає огляд літератури за темою, аналіз наукової та релігійної картин світу, розгляд альтернативних дослідницьких програм та стратегій щодо проблематизації та концептуалізації діалогу науки та релігії, маніфестованих у науковому, філософському та теологічному дискурсах сучасності.

У підрозділі 1.1. „Наукова раціональність та християнський логос: моделі, образи, картини світу” дисертантом зазначається, що наука та релігія, у теоретичному полі дослідження, позначені як дві домінуючі світоглядні системи, що мають певні картини світу, системи норм та цінностей, та репрезентують певні комунікативні патерни у просторі культури, а саме функціонування культури визначається як соціокультурний семіозіс.

На підставі цих методологічних тверджень, наука артикулюється, насамперед, як соціокультурний феномен. Інституціональне розуміння науки, підкреслює її соціальну природу та об'єктивує її буття як форму суспільної свідомості. Наука як соціальний інститут постає як певна система взаємозв'язків та система норм і цінностей.

Ідеали і норми наукового дослідження та наукова картину світу маніфестуються автором, в контексті дисертаційного дослідження, як базисні репрезентанти підвалин науки. Дисертантом зазначається, що функціонування та розвиток ідеалів і нормативних структур науки репрезентує певний образ пізнавальної діяльності й подання про обов'язкові процедури, які забезпечують збагнення істини. Цей образ завжди має соціокультурну розмірність. Він формується в науці, зазнаючи впливу від світоглядних орієнтирів, які знаходяться у фундаменті культури тієї або іншої історичної доби, і несе на собі відбиток цього впливу.

Наукова картина світу функціонує та розвивається під впливом сукупності когнітивних, соціокультурних й інституціональних факторів. Вона є особливим шаром знання, яке, з одного боку, взаємодіє з емпірією та теоріями усередині наукової дисципліни, та забезпечує міждисциплінарні зв'язки, а з іншого боку - корелює зі світоглядом і філософськими образами світу, які фіксують систему цінностей і пріоритетів техногенної культури.

Релігія, в контексті дисертаційного дослідження, артикулюється як особлива світоглядна система, яка відрізняється від феномена науки своїм відношенням до категорій існування й реальності, і як особлива система комунікації вона структурує „символічні” моделі, які формують людський досвід, як пізнавальний, так і емоційний, у вирішенні головних проблем буття.

Автором зазначається, що у релігії, як формі духовного освоєння світу, здійснюється уявне перетворення світу, його організація у свідомості, у ході якої виробляється певна картина світу, норми, цінності, ідеали та інші компоненти світогляду, які визначають ставлення людини до світу й виступають як орієнтири та регулятори її поведінки.

У підрозділі 1.2. „Моделі діалогу наука/релігія: теоретичні настанови та методологічні конструкції” розглядаються теоретичні моделі взаємин науки та релігії відповідно до формально-логічної програми взаємовідносин двох дискурсів. Ці моделі, в контексті дослідження, артикульовані як: конфлікт, незалежність, гармонія та асиміляція.

Конфлікт. Репрезентантами цієї моделі постають „сцієнтизм” та „біблійний буквалізм”. Представники обох напрямків вважають, що між сучасною наукою й класичними релігійними уявленнями існують вагомі протиріччя. І ті, і інші прагнуть знайти непорушні підстави знання: в одному випадку це логіка й чуттєві дані, в іншому - непогрішне Писання. І ті, й інші вважають, що наука й релігія пропонують взаємовиключні описи однієї й тієї ж сфери - історії природи, та що необхідно вибирати один із цих варіантів.

Незалежність. Такі відносини припускають, що наука й богослов'я - доконані самостійні галузі пізнання. Найчастіше така позиція виражається у серії дихотомій: наука ставить запитання: „Як?” - релігія запитує: „Чому й навіщо?”, наука має справу з об'єктивним і понад особовим, релігія - із суб'єктивним та особистим.

У теологічному дискурсі цю модель репрезентують два напрямки - неоортодоксія та релігійний екзистенціалізм. Філософський дискурс, в контексті моделі незалежності, репрезентований лінгвістичним аналізом, відповідно до якого методом поділу науки та релігії артикулюється їхня інтерпретація як мов, які не зв'язані одна з іншою, оскільки їхні функції кардинально відмінні одна від іншої.

Гармонія. Відповідно до цієї моделі наука та релігія зберігають автономію в межах своїх сфер, але їхні заяви повинні узгоджуватися одна з іншою у прикордонних галузях. Вихідною точкою гармонії служать загальні характеристики науки та природи. В межах цієї моделі існують такі стратегії, як „припущення”, „прикордонні питання” та „методологічні паралелі”.

Асиміляція. Ця модель постає як спроба досягти більш повного концептуального злиття науки та релігії. Існує декілька стратегій у площині цієї моделі. Так, представники „природного богослов'я” вважають, що існування Бога можна вивести з доказів існування задуму у природи, які наука зробила ще більш переконливими, у „богослов'ї природи” основні джерела богослов'я знаходяться за межами науки, однак наукові теорії можуть впливати на переформулювання певних доктрин, особливо тих, які стосуються творіння й людської природи, а „систематичний синтез” включає науку і релігію у всеосяжну метафізику, у розвиток якої й та, і інша роблять свій внесок.

У підрозділі 1.3. „Соціокультурна інтерпретація співвідношень наука/релігія” аналізується альтернативна дослідницька програма щодо побудови взаємин релігії та науки.

Зазначається, що ця програма генетично пов'язана із сучасними дослідженнями постнекласичної раціональності, стимульованими розширенням і поглибленням уявлень про характер вихідних установок і передумов пізнавальної діяльності та обумовленості пізнавальних установок всім різноманіттям зовнішніх і внутрішніх факторів людської суб'єктивності. Відповідно до цієї програми, її прибічники заперечують традиційні поняття раціональності, об'єктивності й істини. На їхню думку, ці поняття постають винятково локальними, суспільно-культурними нормами, прийнятими певними групами на основі невимовлених конвенцій.

Саме цим шляхом пішли також дослідники співвідношень науки та релігії, які звернули увагу на культурні та історико-соціальні джерела відносин двох дисциплін. На їхню думку більшість праць щодо взаємин науки й релігії будуються навколо напередзаданої моделі конфлікту або моделі гармонії, які досить часто виявляються заплямованими культурним шовінізмом. Звідси висувається вимога перебороти таку обмеженість, якщо ми бажаємо оцінити взаємодію науки й релігії у всій його розмаїтості й принадності.

Таким чином, відповідно до соціокультурного погляду, ні наука, ні богослов'я не є „привілейованою” діяльністю людини, вони виконують певні функції в суспільстві, й у такому ракурсі теза про конфлікт чи гармонію науки та богослов'я не є цілком прийнятною, адже, якщо говорити про ворожість, то вона проявляється, скоріше, між вченими й богословами, або між вченими, які дотримуються наукових теорій, і вченими з релігійними пріоритетами, ніж між властиво наукою й релігією. Ключем для розуміння як ворожості, так і взаємодії є історичний, політичний і соціальний контексти.

Другий розділ дисертації - „Публічна сфера: методологічні засади та структурні перетворення” присвячений аналізу методологічних засад функціонування феномену публічної сфери, її основних складників та ґенези.

У підрозділі 2.1. „Публічна сфера як інформаційно-комунікативний простір культури” розглядається феномен публічної сфери, маркірований автором як комунікативний простір культури, що в контексті дисертаційного дослідження, постає як простір діалогу науки та релігії.

Зазначається, що публічна сфера є неформальною мережею для обміну інформацією й точками зору, а повсякденне використання мови створює для неї соціальний простір. Подібно „життєвому світу”, публічна сфера відтворюється через комунікативну дію. Отже, публічна сфера визначається дисертантом як інформативно-комунікативний простір, у якому виділяються й обговорюються суспільно значимі теми й формується суспільна думка.

Публічна сфера підтримується „громадянським суспільством” - мережею асоціацій, організацій і рухів. Саме ж „громадянське суспільство”, у площині якого розташовується публічна сфера, можна визначити через вказівку на обидва його принципи - критику й функціональну диференціацію, та на три виміри його дії: подолання станових кордонів й утворення індивідуальності, самоорганізацію суспільства й соціабильність, а також функціонування засобів масової інформації. „Громадськість” простежується на трьох рівнях, розташованих на одній вертикалі. По-перше, це „face-to-face-громадськість”, якій властиві більш-менш випадкові розмови на вулиці, у салоні чи кав'ярні, по-друге, „публічні збори”, і, нарешті, самий широкий і важливий рівень громадськості - рівень масової комунікації.

Таким чином, публічна маніфестується автором, як відкрита мережа різноманітних субкультурних публік, які мають рухливі тимчасові, соціальні, субстанціальні кордони. У межах, гарантованих конституційними правами, структури такої плюралістичної сфери розвиваються більш-менш спонтанно. Плини публічної комунікації направляються мас-медіа й проходять через різні культурні множини, які неформально розвиваються усередині цього руху. Тому публічна сфера, з одного боку, не може бути організована, адміністрована, укладена в замкнуті спільності, а з іншого боку, не може становити єдину й недиференційовану аудиторію.

У підрозділі 2.2. „Культурні трансформації комунікативного простору публічної сфери: „інформаціоналізм” сучасної культури” розглядаються чинники та засади переходу до нової стадії розвитку сучасного суспільства, яке артикулюється як „постіндустріальне” або „інформаційне” суспільство, та створення нової соціальної реальності, яка визначає комунікативні практики сьогодення.

Зазначається, що сьогодні комунікативний простір публічної сфери зазнає суттєвої трансформації внаслідок переходу до якісно нової стадії соціального розвитку суспільства, яке виражається в інтенсивному розвитку засобів масової комунікації, побудові глобальних інформаційних мереж, розробці технологій віртуальної реальності та інших технічних інновацій, які настільки глибоко проникнули в життя людей, що вже перестали належати тільки світу науки й техніки. В свою чергу, цей розвиток призводить до трансформації соціальних структур суспільства та комунікативного простору публічної сфери, як привілля інтеракції.

Отже, якщо для традиційних суспільств були характерні замкнуті метафори соціального простору - форум, арена, сцена, то в складних сучасних суспільствах має сенс говорити про створювання електронними мас-медіа соціального простору, який розширює для кожного потенційного учасника можливість втручання в процеси комунікації, адже подібні трансформації обумовлюють появу певних комунікативних практик та нової форми публічної поведінки у культурному ландшафті сучасності.

У підрозділі 2.3. „„Індивідуалізоване” суспільство та „деколонізація” публічної сфери сьогодення” розглядаються перетворення комунікативних практик та форм публічного поводження культурного ландшафту сьогодення, в контексті трансформацій сучасної публічної сфери на тлі нової соціальної реальності.

На думку багатьох дослідників у сучасному „індивідуалізованому” суспільстві ми можемо спостерігати свято безбережної індивідуалізації, кризи або розпад суспільних зв'язків, безсилля інститутів колективних політичних дій. Втім необхідно підкреслити, що суть процесів, про які йде мова, - це не просто „індивідуалізація”, але й тісно пов'язана з нею фрагментація соціальної й політичної дійсності, яка включає й фрагментацію соціально-політичного поводження кожної окремої людини. Сама ж фрагментація, як й індивідуалізація, обумовлена насамперед ускладненням сучасного суспільства, різко зрослими труднощами адаптації індивідів, соціальних груп, інститутів до швидкої, мінливої реальності, яка розсипається на безліч реальностей, адаптації до змін, породжуваних бурхливим технологічним розвитком, який безпосередньо вторгається у внутрішній світ людини, та впливає на її цінності та етику, сприйняття світу.

Як наслідок, суспільство початку XXI століття характеризується усе більш наявним фрагментуванням людського існування, яке складається у глибокій ерозії системи інститутів, пов'язаних з соціальною дією, кризі громадськості, у спустінні „агори” - місця, де громадяни обговорюють суспільні питання, місця зустрічей, суперечок й діалогу між індивідуальним і загальним, приватним і суспільним.

Зазначається, що процес „деколонізації” сфери безпосередньо пов'язаний з виниклим дисбалансом між сферою особистого й сферою публічного. Сьогодні публічна сфера сприймається як формальна й не пов'язана із приватними інтересами окремої особистості. Сфера суспільного розуміється не як самостійна об'єктивна галузь комунікації, а як похідна від множинних окремих особистісних актів. У результаті втрати кордонів між сферою публічного й сферою приватного й повсюдного домінування останньої публічне життя починає сприйматися як „безособовість і зло”. Таким чином, сучасна культура й технологія багато в чому працюють на нівелювання публічної сфери. Сьогодні взаємозалежні публічність й інтимність, суспільне і приватне, публічне й приватне, існують, складаючи бінарну опозицію.

Третій розділ дисертації - „Домінантні моделі взаємин наука/релігія в контексті культурних перетворень публічної сфери” пропонує соціокультурний аналіз теоретичних моделей відносин наукового та теологічного дискурсів, на підставі синтезу двох (формально-логічної та соціокультурної) методологічних програм, в контексті культурних трансформацій інформаційно-комунікативного простору публічної сфери.

У підрозділі 3.1. „Діалог науки та релігії в контексті православно-академічної філософії: православна антропологія та метафізика релігійної віри” розглядаються моделі незалежності та гармонії взаємин науки та релігії, репрезентовані православно-академічним філософським дискурсом.

Автором підкреслюється, що розквіт релігійної православної періодики другої половини ХІХ ст. обумовлений процесом модернізації післяреформеної російської імперії, формуванням інститутів громадянського суспільства та розвитком й функціонуванням публічної сфери, як його неодмінного важеля.

Також зазначається, що цей період постає добою стрімкого зростання наукових знань. Наука поступово займає домінуюче місце в культурі, поступового й усе більш впевнено перетворюючись в безпосередню продуктивну силу й, одночасно, - у фактор секуляризації цілої низки сфер громадського життя. Звідси, для багатьох релігійних філософів кінця XIX - початку XX століть проблема взаємин „наука/релігія” мала негативний контекст, пов'язаний із критикою науки й експансії наукового механістичного світогляду в цілому, адже на думку представників православної академічної філософії, якщо науковий світогляд стає домінуючим фактором суспільного розвитку, це приводить до втрати релігійного почуття значимості самого феномена людини у всесвіті, а згодом і до втрати уявлень про Бога.

Зазначається, що в контексті православно-академічної релігійної філософії, конструювання відносин наукового та теологічного дискурсів розташовується в площині релігійної антропології, та репрезентовано моделями незалежності, відповідно до якої наука та релігія розглядаються як доконані гетерогенні галузі пізнання та гармонії, прибічниками якої артикулюється необхідність сполучення науки, як універсального метода пізнання фізичного світу, та релігії, як вищої сфери діяльності людського духу.

У підрозділі 3.2. „Наука та релігія в контексті російської релігійної філософії: концепція „соборної” Істини та „цілісна” картина світу” аналізується модель гармонії відносин науки та релігії, яка маніфестована у російській релігійній думці ХІХ - початку ХХ сторіччя.

Автором зазначається, що незважаючи на паралельність у хронологічному вимірі, тотожність поштовхів, які обумовили цей рух, та поглядів, відповідно до православної академічної філософії, цей напрямок розвивається незалежно стосовно останньої. Корені цього явища знаходяться у політичній площині, та фондовані вкрай негативним ставленням представників російської релігійної філософії до офіційної синодальної системи імперії.

В контексті російської релігійної думки „православний розум” відмовляється від інтелектуального „європоцентризму” та західного раціоналізму та артикулюється необхідність відновлення розуму у вірі, адже людський розум гине, на думку російських релігійних філософів, у формі розсуду. Відновлення розуму означає звільнення від самоствердження розсуду та задля цього підкреслюється необхідність створення цілісності життя й розуму, як умови формування нової розумно-вільної особистості, що здатна досягти вищої мети - осягти Істину. Отже, шлях християнина, згідно до цієї інтелектуальної позиції, полягає в сполученні віри й знання, а не в протиставленні їх. Таким чином, відповідно до моделі гармонії, в контексті російської релігійної філософії, наука і релігія повинні йти „соборним шляхом” дослідження Істини.

У підрозділі 3.3. „Культурно-історичний аналіз взаємин наука/релігія в контексті радянської публічної сфери: „войовничий” атеїзм та науково-атеїстична пропаганда” аналізується модель конфлікту взаємовідношень науки та релігії у радянському публічному дискурсі.

Зазначається, що виявлення кордонів між публічністю та приватністю в радянському суспільстві натрапляє на певні труднощі. Справа в тому, що коли ми аналізуємо радянське суспільство, то приходимо до висновку, що повноцінної публічної сфери, у прийнятому сенсі, у цьому суспільстві не існувало. Кордон між приватним і публічним простором був прозорим. А оскільки не було умов для повноцінного публічного життя, то й не виникало альтернативних дискурсів, тим, які були нав'язані владою.

Так, одним із головних напрямків пануючої радянської ідеології висувається формування атеїстичної ментально-світоглядної установки, яка існувала у досить широкому діапазоні: від логіко-раціональної критики богословських доказів буття Божого, й звідси, природничої критики відповідних когнітивних моделей, які виключають Бога як пояснювальний принцип з картини світу, до соціально-політичної критики інституту церкви. Іншим виміром „боротьби” науки та релігії постає критичний аналіз релігійної картини світу представниками природознавства з метою демонстрації „непримиренності” наук про неорганічну природу та релігійних поглядів.

Отже, відповідно до моделі конфлікту, взаємини релігії та науки в радянському науково-філософському дискурсі розглядаються у контексті критичного аналізу релігійної картини світу, релігійної метафізики та теологічної інтерпретації науки й релігійно-натурфілософських концепцій щодо природи взагалі.

У підрозділі 3.4. „„Постатеїстичне” суспільство та „постнекласична” наука сьогодення: домінантні моделі співвідношення наука/релігія у науковому, філософському та теологічному дискурсах сучасності” здійснюється аналіз моделей відносин наукового та теологічного дискурсів у сучасній вітчизняній публічній сфері.

Зазначається, що у сучасних філософському та теологічному дискурсах сьогоденне пострадянське суспільство артикулюється як „постатеїстичне”, неодмінним складником постає „бідна” або „мінімальна” релігія, яка позбавлена ознак конкретного віросповідання, відвернена від історичних, національних та церковних традицій.

Іншою площиною аналізу постають суттєві зміни, які відбуваються в сучасній науці, та характеризуються вченими й філософами як радикальні зміни бачення природи, або „парадигмальні” зрушення. Сучасна наука артикулюється як „постнекласична” та репрезентує „людино-розмірну” систему, згідно якої єдність людини й науки становить сьогодні нову парадигму. „Постнекласична” наука базується на фундаментальному положенні про те, що людина є істотним і непереборним компонентом наукової картини світу, предмета науки, й відповідно до цього вживаються спроби пошуку підстав для створення цілісної картини світу й органічного світогляду культури. Втім, автором було зазначено, що науковий етос на сучасному етапі розвитку не може бути окреслений однозначно. Сьогоденне наукове співтовариство не просто поєднує вчених, які спеціалізуються в різних галузях наукового знання, у ньому можна виділити прихильників принаймні трьох наукових програм, або парадигм, які складалися історично - класичної, некласичної й постнекласичної, й це, суттєво позначається в контексті аналітики сучасних відносин теологічного та наукового дискурсів.

Отже, сьогодні домінантними моделями відносин науки та релігії, відповідно до наукового, філософського та теологічного дискурсів, складаючи бінарну опозицію постають моделі гармонії, відповідно до якої висувається вимога щодо необхідності формування узагальнено-цілісної або холістичної філософії в контексті сучасної культури та створення науково-теологічної картини світу, та конфлікту, яку репрезентують прибічники класичної парадигми науки, відповідно до якої науковий метод - це єдино надійна форма осягнення світу, а релігійні традиції, навпаки, вважаються суб'єктивними, упередженими, обмеженими, некритичними й нездатними до зміни.

Висновки

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми взаємовідносин наукового та теологічного дискурсів в системі культури. Задля досягнення поставленої мети, автором були проаналізовані дві програми щодо методологічної побудови відносин науки та релігії. Перша, як було зазначено, формально-логічна, конструює моделі цих взаємин відштовхуючись від строгих дефініцій двох дискурсів, та розміщує в їх площині все розмаїття діалогу „віри та розуму”, втрачаючи тим самим певну історичну перспективу. Інша, соціокультурна, відмовляється від побудови будь-яких моделей, наголошуючи, на ретельному аналізі різних контекстів - історичного, політичного, культурного - які й обумовлюють ці відносини, тим самим сповідуючи своєрідний „релятивізм”, який може обернутися не занадто плідним у якості методологічної передумови.

Отже, евристично корисною постає спроба об'єднання цих двох шляхів, тобто аналіз діалогу релігії та науки за допомогою моделей, проголошених відповідно до першої дослідницької програми, та розміщених у певному культурно-історичному просторі, який обумовлює домінування тих чи інших стратегій цього діалогу, відповідно до другої, альтернативної, дослідницької програми.

Площиною діалогу науки та релігії, в контексті дослідження, виступає публічна сфера, як комунікативний простір для обміну інформацією й точками зору, у якому виділяються й обговорюються суспільно значимі теми й формується суспільна думка.

Таким чином, на підставі цих методологічних тверджень автором була здійснена спроба соціокультурного аналізу домінантних моделей діалогу релігії та науки у комунікативному просторі вітчизняної публічної сфери.

Зазначено, що для багатьох релігійних філософів XIX - початку XX століть проблема „наука/релігія” мала негативний контекст, пов'язаний із критикою науки й експансії наукового механістичного світогляду в цілому. Встановлено, що у центрі уваги православно-академічної та релігійної філософії була не стільки проблема релігії і її взаємин з конкретними результатами природничих наук, скільки більш загальна проблема „віри та знання”, а домінантними моделями, в контексті православної антропології, постають моделі незалежності та гармонії.

Доведено, що за радянських часів, відбувається „поглинання” приватної сфери офіційним провладним публічним дискурсом, головним із напрямків якого висувається формування атеїстичної ментально-світоглядної установки усередині радянського суспільства, яка існувала у досить широкому діапазоні: від логіко-раціональної критики богословських доказів буття Божого, до соціально-політичної критики інституту церкви. Таким чином, домінантною моделлю відносин релігії та науки постає модель конфлікту, відповідно до якої, взаємини релігії та науки в радянському науково-філософському дискурсі розглядаються у контексті критичного аналізу релігійної картини світу, релігійної метафізики та теологічної інтерпретації науки.

Зазначено, що сучасне суспільство артикулюється як „постатеїстичне”. Культурний феномен „постатеїзму” характеризується низкою особливостей. Одна з них - „релігійне відродження”, тобто повернення суспільства до свого „доатеїстичного стану” й відродження традиційного віросповідання, інша розташовується у площині теологічної інтерпретації цього феномену, та зв'язана з релігійним модернізмом та екуменізмом сучасного світу. Наголошено, що у сучасній вітчизняній філософії й методології науки відбувається активний процес переосмислення традиційних уявлень щодо науки й наукової діяльності. Так, істотні зміни, які відбуваються в сучасній науці, характеризуються вченими й філософами як радикальні зміни бачення природи, „парадигмальні” зрушення або „епістемологічний поворот”, як взагалі зміна вектора руху наукової думки у зв'язку із синергетичною парадигмою, відповідно до якої вживаються спроби пошуку підстав для створення „цілісної” картини світу та „органічного” світогляду культури, спостерігається наполегливий пошук ефективних форм „нової раціональності”, підсилюється думка про необхідність пошуку „нового” синтезу відповідно до наукової та релігійної картин світу. Проте, було зазначено, що сучасне наукове співтовариство не просто поєднує вчених, які спеціалізуються в різних галузях наукового знання, у ньому можна виділити прихильників принаймні трьох наукових програм, або парадигм, які складалися історично - класичної, некласичної й постнекласичної.

Встановлено, що сьогодні домінантними моделями відносин науки та релігії, відповідно до наукового, філософського та теологічного дискурсів, складаючи бінарну опозицію постають моделі гармонії, артикульованої у дослідженнях представників постнекласичного розвитку сучасної науки, відповідно до якої вживаються спроби пошуку підстав для створення цілісної, науково-теологічної, картини світу та конфлікту, яку репрезентують прибічники класичної парадигми науки, відповідно до якої артикулюється необхідність демаркації наукового та релігійного світоглядів в системі сучасної культури.

Список праць, опублікованих за темою дисертації

1. Стеблев С.А. Методологические конструкции современной философии истории: историзм и постмодернизм // Post Office. Образи часу - образи світу. Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Серія: Теорія культури та філософія науки. Х., 2005. № 700. С. 243-254.

2. Стебльов С.О. Методологічні конструкції взаємин релігія/наука у філософському дискурсі сучасності // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Серія: Теорія культури та філософія науки. Х., 2006. № 714. С. 169-175.

3. Стебльов С.О. Еклізіологія спів-причетності О. Клемана: сучасна православна традиція // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Серія: Теорія культури та філософія науки. Х., 2007. № 764-1. С. 207-216.

4. Стебльов С.О. Діалог релігії та науки: православний апофатизм та еклізіологічний вимір пізнання-причастя // Гуманітарний часопис. Збірник наукових праць. Х., Національний аерокосмічний університет ім. М.Є. Жуковського, 2007. № 3. С. 25-31.

5. Стеблев С.А. Истина и христианский субъект: философия универсализма // Н.А. Бердяев и единство европейского духа / Под ред. В. Поруса (Серия „Религиозные мыслители”). М., Библейско-Богословский институт св. апостола Андрея, 2007. С. 110-119.

6. Стебльов С.О. „Традиція” як акт „залученості” у християнській культурі // Розвиток наукових досліджень 2005. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції 7-9 листопада 2005 р. Полтава, 2005. С. 74-76.

7. Стеблев С.А. Преподаватель Харьковского университета, богослов и историк И.И. Филевский (1865-1925) // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Збірник наукових праць. Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2006. Вип. 8. С. 231-236.

8. Стебльов С.О. Релігія і наука: синтез богословських та природничо-гуманітарних дисциплін // На шляхи до синтезу філософії, релігії та науки. Матеріали науково-практичної конференції 16-17 березня 2007 р., Львів, 2007. С. 100-102.

Анотація

Стебльов С.О. Діалог релігії та науки в контексті трансформації публічної сфери. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.04 - філософська антропологія, філософія культури. - Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна. - Харків, 2007.

В дисертації здійснений соціокультурний аналіз моделей діалогу науки та релігії, репрезентованих науковим, філософським та теологічним дискурсами, в контексті системних перетворень публічної сфери, артикульованої в дослідженні, як інформаційно-комунікативний простір культури. Теоретичне поле дисертаційного дослідження складається з двох загальних блоків, які поєднують в собі розробки різних галузей гуманітарного знання та передбачають міждисциплінарний характер роботи.

Аналітика діалогу науки та релігії розроблена на підставі синтезу двох методологічних програм, маніфестованих у дослідженні, як формально-логічна, яка передбачає теоретичні моделі взаємовідносин двох дисциплін, та соціокультурної, відповідно до якої, ключем до постановки проблеми щодо співвідношення наукового та теологічного дискурсів, постає їх культурно-історична та суспільно-політична інтерпретація. Тереном діалогу науки та релігії, в контексті дисертаційного дослідження, постає інформаційно-комунікативний простір вітчизняної публічної сфери від початку її виникнення, у другій половині ХІХ століття, та подальшого функціонування в контексті культурних перетворень, відповідно радянської та пострадянської доби.

Ключові слова: наукова картина світу, релігійна картина світу, діалог, публічна сфера, релігійна антропологія, постатеїстичне суспільство, постнекласична наука.

Аннотация

Стеблев С.А. Диалог науки и религии в контексте культурной трансформации публичной сферы. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.04 - философская антропология, философия культуры. - Харьковский национальный университет имени В.Н. Каразина. - Харьков, 2007.

В диссертации осуществлен социокультурный анализ моделей диалога науки и религии, репрезентованных научным, философским и теологическим дискурсами, в контексте системных преобразований публичной сферы, артикулированной в исследовании, как информационно-коммуникативное пространство культуры. Теоретическое поле диссертационного исследования состоит из двух общих блоков, которые объединяют в себе разработки разных областей гуманитарного знания и предусматривают междисциплинарный характер работы.

Аналитика диалога науки и религии разработана на основании синтеза двух методологических программ, манифестированных в исследовании, как формально-логическая, предусматривающая теоретические модели взаимоотношений двух дисциплин, и социокультурной, в соответствии с которой, ключом к постановке проблемы относительно соотношения научного и теологического дискурсов, выступает их культурно-историческая и общественно-политическая интерпретация. Пространством диалога науки и религии, в контексте диссертационного исследования, выступает информационно-коммуникативное пространство отечественной публичной сферы, от начала ее возникновение, во второй половине ХІХ столетия, и дальнейшего функционирования, в контексте культурных преобразований, советского и постсоветского периодов.