Середньовічна філософія

Размещено на http://allbest.ru

СЕМІНАР

СЕРЕДНЬОВІЧНА ФІЛОСОФІЯ

Підготувала Старікова Альона

1. Релігійний характер філософської думки Середньовіччя

Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (У-ХІУ ст..). Якщо антична філософія за своєю суттю була космоцентрична (визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. --«теос» -- бог).Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч.ІУ ст). привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починає формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія (богослів'я) підноситься за цих умов на рівень найголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена «служницею богослів'я», і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджувати основні положення християнства.Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, теоцентризм.

Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істининим буттям володіє тільки Бог: він -- вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль. По-друге ідея духовності, яка пов'язана не тільки з Богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі -- між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина -- вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина -- створіння, в якому «сидить» диявол.

По-третє, світ сприймається як двоїсте буття, справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, гріховний) світи. Цей поділ проходить через всю середньовічну філософію.

2. Християнсько-середньовічна апологетика і патристика

Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої «апологетики» (апологія -- захист). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан (160-229 рр.), який проголосив Думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри.Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжю основу буття: «Вірую, бо це -- абсурдне». Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального тупика, якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім, днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами.

Адже з точки зору здорового глузду, який панував у масовій свідомості того часу, між рабом і рабовласником пролягає прірва, яку не можна подолати. Так само і ставлення до ворога повинно бути однозначно ворожим. Логіка християнського світогляду руйнувала сформовані стереотипи і будувала на їхньому місці новий світоглядний базис. "Абсурдність" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації. Через духовну єдність людей, через утвердження абсолютних цінностей християнство шукало шлях спільного порятунку людства від саморуйнування.Крім того, Тертулліанове «вірую, бо це -- абсурдне» -- це відкриття і визнання «надрозумової реальності», яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини, які не можуть бути висловлені і обґрунтовані логічними засобами, засобами розуму. Найвідомішим серед «отців» західної церкви був Августин Блаженний, який систематизував християнський світогляд, спираючись на принципи платонізму. Протиріччя людської душі, зв'язок людини з Богом, добро і зло, історичний час і вічність, смисл людської історії -- ось ті проблеми, які цікавили його понад усе. Етична проблематика займає у нього головне місце. Зло у світі, за Августином, -- не помилка творця. Бог не відповідає за нього. Зло -- це вільний вибір .людини, і вона несе за нього відповідальність. Джерело зла у світі -- від свавілля людини. Вона протиставила волі Бога свою людську волю. Зло виявляється у повстанні людини проти Бога, створіння проти твориш. Оскільки Бог не творив зла, то воно не має справжньої реальності, тобто воно не існує само по собі. Зло -- це лише відсутність, нестача (спотворення) добра.

Він вважає, що розум є потрібним для сприйняття християнської доктрини, але його повинна випереджати віра. «Віруй, щоб розуміти», -- таку тезу висуває Августин.

Цікавою була також думка Августина про лінійний розвиток людської історії. У своїх працях «Про місто Боже» і «Сповідь» він поділяє всю історію людства на шість історичних епох: від дітей Адама і Єви і до народження Христа людство проходить перші епохи, з народження Христа починається шоста, остання епоха, яка триватиме до кінця існування людства.

3. Середньовічна схоластика. Реалізм і номіналізм

Схоластика (від грецького «схола» -- школа) -- це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки; яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обґрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсали, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами -- номіналізмом і реалізмом.

Номіналізм (від лат. -- ім'я, назва) -- напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви абр імена. Найвидатнішими представниками є І. Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам.

Представники реалізму, продовжуючи лінію Платона, твердили/що загальні поняття (універсал?) є не відображенням предметів і явищ, а існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і незалежно від них і складають субстанцію речей. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім -- її породження -- одиничні люди.

Найбільш випукло реалізм представлений у вченнях І.С. Еріугени (810-877 рр.) і Ансельма Кентерберійського (1033-1109 рр.). Філософія Еріугени ґрунтується на вчені Платона і неоплатонізмі. Він виходить з того, що універсали існують до окремих речей. Досліджуючи поняття природи, Еріугена зазначає, що буття включає і явища, які не належать метафізичному Божому світу. Наприклад, гріх. Гріх не створюється Богом. Але тоді слід зробити висновок, що Бог не є початком, сутністю та кінцем всього існуючого. Однак така точка зору суперечила християнському віровченню і тому головну працю Еріугени -- «Про поділ природи» -- у 1225 році папа Гонорій III наказав спалити.Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності «Святої Трійці”. Реалісти захищали існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності.

Номіналісти, стверджуючи реальне існування конкретних, одиничних речей і явищ, приходили до визнання реальності саме іпостасей (ликів) Святої Трійці.

Догмат триєдності Бога -- один із основних у християнському віровченні. Зміст його полягає в тому, що Бог єдиний у трьох особах: Отець, Син і Дух Святий. Триєдина сутність ликів Бога така ж реальна, як і самі іпостасі. Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви.

філософський патристика схоластика номіналізм

4. Патристика. Августин

Теоцентризм - віра в те, що Бог є основою і творцем світу, людини, метою світорозуміння, творцем сенсу для всього існуючого. І сакральним, священним об'єктом усіх людських міркувань.

Креаціонізм - віра в божественне створення світу.

Провіденціалізм - віра, що все в світі відбувається згідно промислу Божого.

Персоналізм, - віра, що людина створена за образом і подобою Бога, а весь світ є прояв діяльності Бога.

Сотеріологізм - від лат. soter - «рятівник». Віра в порятунок душі і перехід до Царства Небесного як сенс життя.

Ревеляціонізм - від лат. revelatio - «одкровення» - спосіб осягнення Істин Св. Письма через містичну інтуїцію.

Патристика - сукупність теологічних, філософських, політико-соціологічних доктрин християнських мислителів II-VIII ст. (Отців Церкви). Найбільш значними представниками патристики є Григорій Богослов, Василь Кесарійського, Григорій Ніський і Августин Блаженний.

Основні твори Августина Блаженного - "Сповідь", "Про Граді Божому". Він створив релігійно-філософську систему, в якій головну увагу зосереджено на відносно Бога і світу, віра і розуму, істини і знання, добра і зла, свободи воля і історичного прогресу. Перебував під впливом ідей Платона.

Августин Блаженний категорично заперечує наявність матеріалу для створення світу, тому що це обмежує всемогутність Бога. Проблема часу розглядається через творіння. Бог перебуває поза часом (у вічності, в постійному теперішньому). Розподіл часу на минуле, сьогодення і майбутнє - властиво людині (тобто це людське поняття). Августин Блаженний звернув увагу на суб'єктивний час.

Відношення добра і зла Августин Блаженний розглядав як градацію добра (зло не існує саме по собі, зло - це відсутність добра, також як тиша - це відсутність звуку). Абсолютність добра і відносність зла знімає з Бога відповідальність за зло, яке існує в світі. Теодіцея - виправдання Бога. Теодіцея Августина Блаженного - це християнський оптимізм. У своїй моральній доктрині Августин Блаженний виходив з визнання зла, якими наповнений світ. В наявності зла повинен чоловік, тому що він не зміг розпорядитися свободою волі, дарованої йому Богом. Вища мета людини - життя по Богу.

Учення Августина Блаженного про душу. Августин Блаженний визначає людську душу як створену Богом, розумну і нескінченну. До основних рис душі - думка, пам'ять і воля. Вона зберігає в собі всі попередні події і управляє тілом. Головні дії душі визначаються не розумом, а волею. Тому пошук істини можливий тільки при наявності твердої волі, заснованої на вірі - "вір, щоб розуміти".

Соціально - історичні погляди Августина Блаженного. Майнова нерівність людей - це необхідне явище, яке стало наслідком первородного гріха. Бідність одних і багатство інших - прояв божественної волі, а не особистих якостей людини. Але в силу того, що рід людини походить від одного прабатька - перед Богом усі рівні. Історичний розвиток по Августину - рух від "Граду людського" до "Граду Божого". Даними поняттями символічно названі 2 спільноти людей, які живуть за різними моральним принципам. "Град земний" - це себелюбство, презирство до Бога, бажання жити у плоті. "Град Божий" живе "по духу", тобто слідуючи божественним заповідям. В цілому історичний процес виражає волю Бога як заздалегідь передбаченого плану (провіденциалізм). Людська історія завершується другим пришестям Христа і Страшним судом (відділення праведників від грішників). Погляди Августина Блаженного на історію носить есхатологічний характер (есхатологія - наука про Кінець світу).

5. Арабська філософія

У ХІІІ ст. розквіту схоластики у Західній Європі передував прогрес арабської філософії і філософії Середньої Азії. Суттєвою причиною розвитку філософії стало засвоєння вчення Аристотеля відповідно до нових історичних умов і досягнень науки, зокрема математики, астрономії, медицини. УХ -- XI ст. в працях відомих філософів Середньої Азії є ряд соціальних, політичних, філософських ідей та концепцій. Так, в працях філософа аль-Фарабі є спроба викласти проекти ідеального суспільства (міста -- держави), що суперечило ідеям Корану про божественну передвизначеність: «все у владі Бога». Мусульманське духовенство сприйняло ідеї аль-Фарабі як посягання на порядок, установлений Аллахом. Але аль-Фарабі взагалі відкидав теологічні вчення про походження держави і стверджував, що держава -- результат об'єднання людей для задоволення життєвих потреб, у добровільних містах -- державах суспільне життя будується на принципах високої моральності людей, взаємодопомоги, рішуче відкидав неосвіченість, неуцтво, свавілля та насилля.

Вагомий внесок у розвиток середньовікової політичної думки зробив і філософ, вчений, поет Абу Алі Ібн Сіна (Авіценна). Тоді як на Заході філософія, мистецтво та наука на певний період затримувались у своєму розвитку, на Сході, завдяки заслугам арабських мислителів, відбувався їх розквіт. Араби підтримували філософські традиції і на Заході, зокрема на Піренейському півострові, що частково перебував під їх владою. Арабська філософія стала з'єднуючою ланкою між грецькою філософією, традиції якої араби сприйняли та зберегли, та наступним ступенем європейської філософії -- схоластикою.

У ставленні до християнської схоластики важливе значення має творчість великих арістотеликів арабської філософії: на Сході -- Авіценни, на Заході -- Аверроеса. Основною філософською працею став трактат енциклопедичного характеру «Книга зцілення», де висвітлювались основи логіки, фізики, математики та метафізики. Велике визнання здобув трактат «Канон медицини». Філософія Авіценни -- теоцентрична, та в іншому розумінні, аніж християнська: світ розумів як створення розуму Бога, але ні в якому разі ні волею Бога. Світ створений з матерії, а не з нічого: матерія є вічною. Матеріальний світ мав характер конкретної можливості та існує в часі і просторі. Паралельність розвитку арабської та християнської філософії засвідчує і розуміння універсалій. Авіценна доходить до аналогічних результатів, що й П'єр Абеляр, але заздалегідь. Поряд з іншими арабськими філософами, Авіценна вчить, що універсали існують трьома способами: існують як одиничні речі в розумі Бога; в реальних речах як відтворення сутності, існують після речей в головах людей як створені ними поняття. Для філософії Авіценни характерний реалізм з матеріалістичними тенденціями, що випливають з його природно-наукової орієнтації. Вчення об'єднує елементи філософії Аристотеля з релігією ісламу. У творах Ібн Сіни викладено проект розумного (ідеального) суспільства і держави, де панують соціальна рівність, справедливість, свобода та гуманізм.

Пізніше, у XII ст. значний внесок у розвиток політичної думки в країнах Закавказзя зробив азербайджанець Нізамі Гаджієв, який виступив борцем за інтереси пригноблених людей, бачив причину всіх нещасть і лиха в суспільному і політичному ладі. Ідею сильної централізованої держави на території Грузії обґрунтовує відомий поет Шота Руставелі. В XIV ст. своєрідну концепцію розвитку держави розробляє відомий арабський історик Ібн Хальдун. У праці «Велика історія» Ібн Хальдун викладає ідеї про державу, суспільство, прагне виявити їх співвідношення і закономірності розвитку. Через нездатність однієї людини для задоволення всіх потреб в їжі, одязі, збереженні житла та ін. люди і створюють спільність для спільного добування засобів до життя. Поділ праці -- перший фактор об'єднання. Ібн Хальдун виділяє два етапи суспільства: примітивний землеробський, коли люди займаються тільки землеробством та скотарством, і цивілізований -- міський, коли розвиваються ремесла, торгівля, наука, мистецтво та ін. Розвиток поділу праці і об'єднання зусиль багатьох людей створюють надлишки виробництва, що породжує розкіш, пишноту.

Виробництво надлишку і розкіш ведуть до виникнення спільності людей, заснованій на нерівності і примусу, встановлення влади. Одна людина володарювати неспроможна, а тому люди створюють сильні спільності, здатні управляти державою, суспільством. Спираючись на таку спільність, володар підкоряє підданих, збирає податки в казну. Податки і побори утворюють основу держави. Держава відривається від основи, на якій виникла, правителі відходять від простого народу, а всі, хто прагне перешкодити владі володаря, усуваються. Потім створюються загони стражів, слуги владики. Володар прагне розширити вплив, завойовує з допомогою набраних воїнів інші землі, встановлює скрізь свою владу, втручається в торгівлю тощо. Усе це вбиває надії підданих, підриває стимули до праці. Посилаючись на історію арабів, персів і берберів, Ібн Хальдун пише, що, створивши нову державу, завойовники «вдаються до самовиснаження» і виснажують суспільство. Рано чи пізно неминуче настає дряхлість імперій, що, як і люди, ростуть, досягають зрілості, а потім схиляються до занепаду.

Звичайно ж, розвиток політичної думки у феодальних державах країн Арабського Сходу, Середньої Азії і Закавказзя йшов з тими ж закономірностями, що і в країнах феодальної Європи. Панівне становище в філософській думці тоді займали найпоширеніші релігії -- іслам, християнство та ін., що виражають інтереси і прагнення класів, що борються. Поруч з панівним теологічним світоглядом і нерідко всупереч з ним, у країнах Сходу тривало вивчення і розвиток спадщини античної філософії, спроби сформулювати вчення про державу на основі розуму і досвіду.

Якщо Авіценна -- король арабської філософії на Сході, то королем арабського Заходу, який значно вплинув на європейську філософію, став Аверроес (араб Ібн Рушд), виходець з іспанської Кордови, відомий як теолог, юрист, лікар, математик та філософ, який вважав, що світ вічний, нескінченний, але в просторі обмежений. Бог теж вічний, як природа, та Бог не створив світ з нічого, як проголошує релігія. Заперечував Аверроес і безсмертя особистої душі, виходячи з ідеї Аристотеля, що душа об'єднується з тілом як форма з матерією в кожній конкретній істоті. Аверроес розрізняє пасивний та активний розум. Пасивний розум зв'язаний з особистими чуттєвими уявленнями людини, активний -- має характер загального одиночного інтелекту, що вічний. Тільки загальний розум людського роду в його історичному розвитку є безсмертним. Аверроес не заперечував релігію, але вважав, що повна істина лише одна -- філософська. Недивно, що філософія Аверроеса (утім, як і філософія Авіценни) різко засуджена ісламськими ортодоксами, а їх трактати визнано потрібним спалити, що, однак, ніяк не послабило їх впливу.

XIII ст. в Західній Європі стало періодом бурхливого розвитку філософії. Тоді в Англії, Франції, Італії та ін. формуються філософські центри. В Англії в Оксфордському університеті створюється найбільший в Європі філософський центр. Тут розгортається активна творча діяльність відомого філософа, математика, природознавця Роджера Бекона. В XII -- XIV ст. розвиток торгівлі і ремесел у ряді країн Західної Європі привів до зростання міст, населення яких добивалось незалежності від феодалів. У боротьбі проти феодальної роздрібненості і прагнень католицької церкви на підкорення світської влади бюргерство підтримувало центральну королівську владу. Настрої міщан Середньовіччя знайшли теоретичні відображення в ученні Марсілія Падуанського, яке заперечувало правомірність церковного суду, інквізиційних трибуналів, примус у справах релігії. Єретик може бути покараний лише Богом. Звідси випливала вимога свободи совісті. Людські закони сприймаються народом і їм же змінюються. Висувається і принцип підзаконності всіх дій уряду, який реалізує закони, і який виконавець законів обирався народом, що видав закони. Обґрунтування належності народу до законодавчої влади, суворості підзаконної діяльності уряду, виборності народом глави виконавчої влади -- усе це визначає суть вчень і теорії Марсілія Падуанського.

Середні віки -- період спаду в історії політичних і соціальних вчень порівняно з античністю. Переміщення центру ваги в суспільній свідомості від держави до церкви, прагнення значної частини суспільної свідомості до потойбічних, позаземних ідеалів, панування догматичного мислення, суворе орієнтування на тексти Святого Письма і канони церкви -- усе це різко звужувало тематику і зміст політичних і соціальних доктрин.

Размещено на Allbest.ru