Формування та розвиток історичної свідомості студентської молоді в Україні в період суспільних трансформацій (соціально-філософський аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут вищої освіти

Академії педагогічних наук України

УДК 165.12: 316.3(477)

Формування та розвиток історичної свідомості студентської молоді в Україні в період суспільних трансформацій (соціально-філософський аналіз)

09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Вашкевич Віктор Миколайович

Київ 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті вищої освіти Академії педагогічних наук України.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор, академік АПН України, Заслужений діяч науки і техніки України Андрущенко Віктор Петрович, Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова, ректор, м. Київ.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор, Предборська Ірина Михайлівна, Інститут вищої освіти АПН України, старший науковий співробітник;

доктор філософських наук, старший науковий співробітник, Заслужений діяч науки і техніки України Степико Михайло Тимофійович, Національний інститут стратегічних досліджень, вчений секретар;

доктор філософських наук, професор, Гавеля Володимир Леонтійович, Миколаївський державний гуманітарний університет імені Петра Могили, завідувач кафедри філософії.

Провідна установа: Національний технічний університет України „Київський політехнічний інститут”, кафедра філософії, м. Київ, Міністерство освіти і науки України.

Захист відбудеться „29” березня 2007 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.456.01 в Інституті вищої освіти АПН України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту вищої освіти АПН України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9.

Автореферат розісланий „ 7 ” лютого 2007 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Горбунова Л.С.

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Дослідження розвитку людини, її духовного світу в перехідних суспільствах, до яких належить і Україна, - одна із актуальних проблем, що постала перед вітчизняним суспільствознавством. Предмет особливої уваги, з боку науковців - це молодь, яка відіграє важливу роль в соціальній динаміці українського суспільства. Наше майбутнє значною мірою залежатиме від того, наскільки успішно молоде покоління буде спроможним осмислити та засвоїти загальнонаціональні ідеї та інтереси, втілити їх у життя.

Органічна, обумовлена природою, спрямованість молоді у майбутнє аж ніяк не відсторонює її від минулого. „Минуле і майбутнє - це дві сторони однієї медалі. Вони поєднуються сьогоденням. І якщо нині хтось і десь намагається ввійти у завтра, спираючись на фальсифіковане минуле, він матиме не що інше, як потворне майбутнє”.

Формування історичної свідомості студентської молоді - одне з найбільш складних завдань, що стоїть перед українським суспільством, перед системою освіти, в тому числі і вищими навчальними закладами. Вищу освіту у 2002/2003 навчальному роках здобувало майже 1,7 млн. молодих людей. Нинішній стан їхньої історичної свідомості, як свідчать результати соціологічних досліджень, надто суперечливий. І в цьому немає нічого дивного та не передбачуваного. Адже духовний світ молодої людини, що формується в умовах масштабних суспільних трансформацій, не може не бути складним і суперечливим. А саме такою є суспільна свідомість в Україні - не просто „розколотою” та „розірваною”, а атомізованою та амбівалентною. Вчені діагностують „гостродискомфортну кризу самоідентифікації” (М. Михальченко) українського соціуму, різних соціальних прошарків, в тому числі і молоді.

Криза ідентичності є виявом стану невизначеності щодо оптимального напряму розвитку суспільства, руйнуванням усталеної системи цінностей, конфронтаційною взаємодією різних суспільних сил. Основними проявами такої полярності є: розрив між утвердженням пріоритету особи в суспільно-політичному розвитку та широким декларуванням ідеї пріоритету загальнодержавних, загальнонаціональних інтересів; відсутність гармонії між національною ідентифікацією та іншими різновидами колективно-культурної ідентифікації; суперечливість між міфами про національну ідентичність та реальними потребами, інтересами і прагненням окремих груп населення, в тому числі і молоді; надмірна увага масової свідомості до ідеологічних (насамперед, національно забарвлених) цінностей замість прагматичних пропозицій у процесі реформування суспільного організму.

Зазначені особливості суспільної свідомості притаманні і молодому поколінню. Разом із тим молодь є особливою соціально-демографічною групою із своєю власною субкультурою. Цінності, світоглядні орієнтації студентської молоді не в усьому збігаються із загальносуспільним. Усе це дає нам підстави розглядати історичну свідомість молоді як таку, що має як загальносуспільні ознаки, так і специфічні, корпоративні особливості. Перебуваючи в органічній єдності вони є уособленням якісної визначеності та функціональності зазначеного феномену - історичної свідомості студентської молоді. Поза історичної свідомості не може бути а ні національної, а ні патріотичної, а ні громадянської свідомості. Процес розбудови української державності ставить завдання всебічної підготовки та виховання людини і громадянина. Хто ми такі, звідки вийшли, де наші корені і куди прямуємо? - ось низка питань, без відповіді на які молода людина не може включитись у загальнодемократичний процес як його повноправний суб'єкт. Адже бути громадянином - це значить приймати державу як свою, діяти у відповідності із її політикою, що вимагає високого рівня розвитку свідомості, складовою якої є історична свідомість.

Знаючи минуле, людина більш впевненіше сприймає сьогодення й моделює майбутнє. Вона розуміє, що нинішні процеси обумовлені історично, що тисячі, а може й мільйони людей віддали за цю мить своє життя, що українці - це народ, який споконвічно прагнув до державності, виборов її й має зберегти в складних політичних вирах, які розгортаються в сучасному світі.

Впродовж минулих десятиліть в школах і вузах історія вивчалась в ідеологічно препарованому вигляді. Проникнення до глибин історичного знання не заохочувалось. Історія України розглядалась в контексті російської як її складова. Українську історико-культурну традицію як унікальний досвід культуротворення світового масштабу, фактично не визнавали. З проголошенням незалежності виникли не менш складні проблеми: як подати цей матеріал учню і студенту, як виховати шанобливе ставлення до своєї історії і культури і, одночасно, не провокувати зневагу до народів і держав, що принижували й обмежували її розвиток, які форми історичного виховання найбільш ефективно сприяють процесу громадянського становлення молоді тощо. Потребою пошуку відповідей на ці і інші запитання якраз і обумовлена актуальність дослідження, що пропонується.

Ступінь наукового опрацювання проблеми. Дослідженню історичної свідомості присвячено десятки і сотні наукових праць таких відомих вчених - істориків, філософів, культурологів, соціологів як Й. Гердер і Є. Гібон, Л. Ранке і Т. Карлейль, О. Шпенглер і П. Сорокін, М. Вебер і М. Блок, Б. Кроче і Б. Рассел, К. Поппер і Р. Колінгвуд, М. Корнфорт і К. Ясперс.

Ряд цікавих сюжетів з цієї проблематики зустрічаються в працях К. Маркса і Ф. Енгельса. Довгий час саме їх розуміння суті і змісту історичної свідомості, як суспільної свідомості взагалі, було домінуючим у радянській філософській літературі. В загальних характеристиках багато в чому цей підхід працює і понині. Одночасно, враховуючи сучасні наукові розвідки в галузі філософії та інших суспільних наук, в літературі все більш широко утверджується підхід, де розгляду історичної свідомості не лише як відображення історичного буття, а як більш-менш самостійного феномену, який з одного боку, відтворює (презентує) історичну дійсність, з другого - є її спонукаючим чинником, що існує, як писав І. Кант, апріорним по відношенню до дійсності чином.

Саме в такому ключі розглядали історичну свідомість класики української історичної науки М. Аркас, В. Винниченко, М. Грушевський, В. Дорошенко, М. Драгоманов, Д. Донцов, В. Липинський, Н. Полонська-Василенко та інші.

Серед сучасних українських дослідників, які тією чи іншою мірою торкались зазначеної проблеми, слід назвати перш за все таких вчених, як: В. Андрущенко, В. Бакіров, І. Бойченко, А. Горак, Л. Губерський, В. Кульчицький, В. Кремень, С. Кримський, І. Курас. А. Лой, В. Литвин, М. Михальченко, М. Мокляк, Л. Нагорна, І. Надольний, В. Пазенок, М. Попович, Ф. Рудич, В. Смолій, Д. Табачник, В. Ткаченко, Ю. Шаповал, В. Шинкарук, Л. Шкляр, Н. Яковенко, Т. Ящук та інші.

Незважаючи на досить значну кількість різнопланової літератури, проблему дослідження процесу формування історичної свідомості аж ніяк не можна вважати вичерпною. Особливо це стосується молоді. Тим, кому в рік проголошення незалежності було десять - сьогодні понад 20 років. Чи готові вони вступити в самостійне життя, чи володіють необхідними знаннями і навичками у тому числі й історичними, чи достатньо міцною є громадянська позиція сучасної молоді?

Досліджуючи проблему, ми намагались дати відповідь і на ці запитання.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Загальний напрям дисертаційної роботи пов'язаний з темою дослідження відділу змісту, філософії та прогнозування вищої освіти Інституту вищої освіти АПН України - „Філософські засади трансформації вищої освіти в Україні на початку ХХІ століття” (державний реєстраційний номер 0103U000960, №44 від 06.03.2003 р.).

Тема дисертаційного дослідження затверджена на засіданні вченої ради Інституту вищої освіти АПН України від 25 грудня 2003 року (протокол № 11 п. 5.1).

Метою дисертаційного дослідження є розкриття феномену історичної свідомості, її характеристика у сучасної молоді, обґрунтування шляхів та засобів цілеспрямованого формування історичної свідомості студентів у загальному контексті виховання української людини як патріота і громадянина.

Означена мета потребує вирішення таких взаємопов'язаних завдань:

- уточнити поняття та структуру історичної свідомості, головні принципи та категорії;

- здійснити наукову оцінку якості історичної свідомості сучасної молоді;

- визначити головні суперечності, фактори та джерела розвитку історичної свідомості сучасної молоді;

- проаналізувати можливості цілеспрямованого впливу на цей процес, зокрема, засобами науки, освіти та виховання;

- виявити шляхи підвищення ефективності сучасної історичної освіти;

- проаналізувати можливості виховання історичної свідомості молоді в позанавчальний час, визначити роль і завдань в цьому засобів масової інформації та інститутів культури. історичний свідомість молодь виховання

Об'єкт дослідження - феномен історичної свідомості; предмет - проблеми формування та розвитку історичної свідомості студентської молоді в період утвердження України як незалежної держави, входження її в європейський і світовий культурно-історичний простір.

Методи дослідження. Теоретичну та методологічну основу дисертації становлять основні принципи соціальної філософії, історико-порівняльні моделі суспільного розвитку, розроблені представниками філософської, політичної та історичної науки, а також соціально-філософські концепції освіти. В дисертації використовувались системний, структурно-функціональний, герменевтичний, порівняльний методи аналізу суспільно-політичних явищ, інститутів та процесів, їх міждисциплінарний синтез. Автор намагався використовувати ці методи у взаємозв'язку і взаємодоповненні, що дозволило виявити суперечності досліджуваних проблем, причини, які до цього спонукають, чинники та умови розв'язання суперечностей, здійснити на цій основі відповідний прогноз розвитку ситуації в майбутньому. Емпіричну основу складають узагальнюючі праці вітчизняних та зарубіжних філософів, соціологів освіти, статистичні матеріали, спеціальні та громадсько-політичні періодичні видання.

Дисертантом розроблено пізнавальну концепцію оцінки якості історичної свідомості сучасної української молоді на основі порівняльного аналізу її типів в діахронічному аспекті. Ця концепція несе в собі елементи наукової новизни:

- визначено, що історична свідомість сучасної української молоді формується під впливом тих неоднозначних перипетій історичного розвитку, які випали на долю українського народу, особливо в останні десятиріччя XX століття;

- доведено, що історична свідомість є своєрідним конгломератом істинних і хибних (ідеологізованих, політизованих) знань, ідей, поглядів, уявлень, оцінок минулого, розбалансованих одне з одним й не повною мірою інтегрованих в єдину систему знань, ставлення, мотивації. В дисертаційній роботі аналізуються конкретні складові історичної свідомості української молоді (пам'ять, домінуючі оцінки минулого, мотивація діяльності, ставлення до традицій тощо), здійснена спроба наукової оцінки якості цього феномена в сучасних умовах; особлива увага приділяється аналізові головних суперечностей та джерел розвитку історичної свідомості сучасної студентської молоді;

- доведено, що значна частина суперечностей історичної свідомості молоді обумовлена колишніми ідеологізаторськими підходами до трактування історії, закритістю архівних джерел, залишковою історичною пам'яттю старших поколінь, розмитістю оцінок та висновків в структурі сучасних наукових досліджень історії, політичним різнобоєм підходів до історичного минулого з боку різних політичних партій та об'єднань громадян, неоднорідністю сучасної української інтелігенції, її участі в процесах національного відродження, недоліками, які мають місце у викладанні історії в школі та вузі, у виховній роботі, в діяльності засобів масової інформації та інституцій культури;

- здійснено спробу наукової оцінки можливостей цілеспрямованого впливу на формування історичної свідомості сучасної української молоді. Змістовно цей вплив має охоплювати такі взаємопов'язані напрями як історична пам'ять, історичні традиції, уроки минулого, видатні історичні особистості, історичні події, історичний досвід тощо; магістральними каналами впливу визначаються: а) оптимізація історичної освіти в школі та вузі; б) історичне виховання молоді в позаурочний час; в) підвищення ефективності діяльності засобів масової інформації та культури: г) виховання молоді засобами музею історії та культури, мистецтва; д) наукові історичні дослідження; ж) використання життєвої (живої) пам'яті поколінь;

- доведено, що інтегрована взаємодія означених каналів впливу має сформувати таку історичну свідомість молоді, що буде надійною основою її самоусвідомлення в сучасному світі, базисом національної самоідентифікації, допоможе зінтегрувати й зберегти цілісність українського народу, забезпечить взаємозв'язок, спадкоємність поколінь, стане своєрідним підґрунтям глибокого порозуміння й співробітництва людей у справі побудови незалежної, демократичної, соціальної української держави. Історична свідомість повинна отримати масове поширення серед молоді;

- визначено, що головним каналом формування історичної свідомості молоді є навчальний процес, насамперед, викладання історії у вузі, що забезпечує цілісне ставлення молоді і студентів до історичного процесу; формує структуроване історичне знання; сприяє „зануренню студентів в історію”; має ціннісний характер. Цьому ж сприяє вивчення студентами історії інших наук (природничих і гуманітарних), де прослідковуються імена, факти, події, які є невід'ємною складовою розвитку загальної історії культури народу. Загалом у вузах України цей блок навчання організований досить пристойно. І за змістом, і за кількістю годин він займає помітне місце в структурі підготовці бакалавра, спеціаліста, магістра;

- проаналізовано серйозні недоліки у викладанні історії, засоби та напрями їх подолання; показано, що нерідко викладання історії у вузі дублює відповідний курс загальноосвітньої школи, суттєвого приросту знання, оцінки, висновків не спостерігається. В такому разі студент втрачає до історії інтерес. Його історична свідомість, скоріш, розрихлюється, а ніж кристалізується в нову якість, як це мало б здійснюватись;

- доведено, що найбільш актуальним завданням у формуванні історичної свідомості молоді на сьогодні є оновлення змісту викладання історичних наук у вузі. Історичне знання, оцінки, висновки, які делегуються студенту через викладання історичних дисциплін, мають мати „прирощений характер” у порівнянні з шкільною програмою. Одночасно, викладання цих дисциплін у вузі має носити діалогічний характер у формі: а) діалогу студента з викладачем-істориком; б) діалогу студента з навчальним підручником; в) діалогу студента з своєю історичною пам'яттю, сформованою в школі і поновлюваною в процесі вивчення історії у вузі; г) діалог студента з соціально-історичним досвідом, що існує у формі соціальних стереотипів, масової свідомості, суспільно-побутових міфологем тощо;

- зроблено висновок про те, що потребує оновлення також і методика викладанні історичних дисциплін, особливо в контексті впровадження особистісного підходу та залучення інформаційних технологій. Більш активного впровадження потребують інтернет-технології. Нерідко побутує і таке явище, як скорочення історичної частини знання при викладанні тих чи інших навчальних дисциплін. Історія фізики, хімії, географії, математики, соціології, психології і т. ін. майже не викладаються або розглядаються поспіхом, особливо в частині їх українознавчого контексту. Це невільно формує своєрідну меншовартість історичної свідомості молоді. Між тим, історія української науки, культури і соціальної практики є органічною складовою світової історії. Причому, в ній вона виступає далеко не Попелюшкою, а „зачарованою Красунею”, до якої вузівські курси мають забезпечити доступ. Актуальним завданням у цьому сенсі є оновлення змісту всіх вузівських курсів, проведення додаткових науково-педагогічних розвідок у царині вітчизняної науки, „переведення” їх результатів у навчально-виховний процес.

Теоретична і практична цінність полягає в актуалізації феномену історичної свідомості сучасної української молоді як предмета соціально-філософського аналізу.

Крім того, сформульовані висновки та пропозиції можуть бути використані в науково-дослідних цілях - для подальшої розробки та вдосконалення координаційного центру, який об'єднав би зусилля усіх, хто в сучасній науці намагається на основі наявних концепцій розкрити нові грані в ціннісній теорії; в навчальному процесі - під час підготовки відповідних розділів підручників та навчальних посібників з історії України, при викладанні курсів з відповідних дисциплін, в науково-дослідній роботі студентів; для громадянського виховання населення, підняття рівня культури громадян України.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації та її результати неодноразово обговорювалися на засіданнях відділу змісту, філософії та прогнозування вищої освіти Інститут вищої освіти АПН України, кафедри філософії освіти Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова; у виступах та доповідях на V Всесоюзній конференції “Перебудова в історичній науці та проблеми джерелознавства і спеціальних історичних дисциплін” (Київ, 1990); Республіканській науково-практичній конференції “Формування загальнолюдських ціннісних орієнтацій, соціального та гуманістичного мислення у студентів” (Одеса, 1992); Міжвузівській науковій конференції “Проблеми соціальних і гуманітарних наук” (Миколаїв, 1996); Всеукраїнській науково-методичній конференції “Сучасний стан вищої освіти в Україні: проблеми і перспективи” (Київ, 2000); науковому семінарі “Гуманітарна освіта України на межі століть” (Дрогобич, 2000); ІІ Методологічному семінарі “Філософія освіти ХХІ століття: проблеми і перспективи” (Київ, 2001); ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Освіта і доля нації” (Харків, 2002); Всеукраїнській науково-методичній конференції “Проблеми безперервної освіти в сучасних умовах соціально-економічного розвитку України” (Івано-Франківськ, 2002); Міжнародній науково-практичній конференції “Філософія та історія філософії” (Київ, 2003); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Модернізація вищої освіти України: історія, досвід, перспективи” (Київ - Миколаїв, 2004); Міжнародній науковій конференції “Педагогіка духовності: поступ у третє тисячоліття” (Київ, 2005); Науково-практичній конференції „Інноваційний простір освіти: Болонський та пост-Болонський контекст” (Київ, 2006) тощо.

Результати дисертаційного дослідження висвітлені в індивідуальній монографії: „Історична свідомість молоді: політологічний концепт. - К.: Світогляд, 2005. - 287с.; а також у 35 статтях та тезах, підготовлених та опублікованих автором, в тому числі у 25 статтях, що були вміщені у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації. Поставлені завдання дослідження визначають його логіку й структуру. Дисертаційна робота складається зі вступу, восьми розділів, висновків та списку використаних джерел, що включає 251 найменувань. Загальний обсяг дисертації становить 360 сторінок.

Основний зміст дослідження

У “Вступі” обґрунтовується актуальність дослідження, аналізується рівень та напрями наукової розробки тематики, окреслено мету, об'єкт та предмет дослідження, розкрито методологію та наукову новизну, практичну та теоретичну значимість дисертації, викладені дані про апробацію дослідження.

У першому розділі - „Історична свідомість в структурі духовного світу сучасної студентської молоді” - підкреслюється, що історична свідомість є складовою суспільної свідомості людини і як така несе в собі всі характерні особливості останньої. Одночасно, історична свідомість має й свої власні особливості. Предметом, на якому виникає історична свідомість, є історична реальність, історичний процес, явища, події, традиції. Історична свідомість є освоєння цієї реальності, її усвідомлення. Отже, першою складовою історичної свідомості є знання. Історична свідомість є ні що інше, як історична пам'ять. В процесі осмислення історичної реальності формується ставлення людини до неї, до минулого, до історії. Ставлення включає в себе оцінку історії. Воно розглядається як елемент історичної свідомості й як підґрунтя до вироблення практичної мотивації діяльності людини у суспільстві, бачення нею свого майбутнього.

Молодь є органічною складовою людського загалу країни, народу, нації. Тому історична свідомість молоді в загальних рисах і підходах віддзеркалює суспільну історичну свідомість. Одночасно студентська молодь є особливою групою, що має власні, притаманні лише їй цінності, культуру, світогляд, орієнтації. Тому історичну свідомість молоді потрібно розглядати й як таку, що поряд із загальними (суспільними) має й свої специфічні характеристики.

Сучасна молодь має свої характерні особливості, що сформувались під впливом соціально-економічних змін останніх десятиріч, переосмислення історичного минулого, відродження національних традицій тощо. Життєві орієнтації молоді змістились у бік прагматизму і суттєво відрізняються від „батьківських”. На задній план відійшли такі обов'язкові у минулому якості як висока громадянськість, творче ставлення до справи, відвертість, оптимізм тощо. Не бачить молодь серед старших і гідних наслідування. Найнижчі оцінки в молодіжному середовищі отримують такі культурно-моральні якості як активність, милосердя, ініціативність, співчуття, правдивість, пунктуальність. Половина опитаних молодих людей не бачить потреби культурній людині мати такі якості як принциповість, скромність, художній смак. Близько 40% не вбачають позитивної значущості таких якостей як дисциплінованість, правдивість, відвертість, гордість. Моральні цінності останнім часом набули нового, нерідко протилежного колишнім уявленням смислу. Поняття честі, гідності, обов'язку, совісті, справедливості адекватно відображають економічну і духовну кризу нашого суспільства в цілому. Все це свідчить про вакуум ідеології в суспільстві, духовного стрижня існування і функціонування соціуму. Основні помисли молодих людей спрямовані в основному на матеріальне благополуччя і західний стиль життя.

Самоідентифікація молоді на фоні історичної спадкоємності окреслює сьогодні зародження і розвиток власної молодіжної ідеології. Її характерною особливістю є направленість не проти старшого покоління, а перш за все, на зміну існуючого стану речей. Звичайно, на першому місці тут мотив поліпшення матеріального становища. Тому молодь активно підтримує ринкову економіку і підприємницьку діяльність, яка, на її думку, ефективніше спроможна розкрити індивідуальність і задовольнити потреби людини. „Зрівнялівка”, як суто ідеологічний пережиток бюрократичного соціалізму, який завдав величезної шкоди суспільній моралі, не давав здібним „висовуватися”, породив масу конфліктів, не кажучи вже про підрив трудової активності, дисципліни та економіки загалом, молоддю категорично не сприймається. Але разом з тим, на практиці молодь зустрічається, як свідчать соціологічні дослідження, якщо не з безробіттям, то з деформованою системою оплати праці, яка ображає гідність майстра її ірраціональними принципами, коли можна менше і гірше працювати, але отримати більше. У зв'язку із цим песимістичні настрої охоплюють перш за все соціально активну частину молоді та студентів, дипломованих спеціалістів, висококваліфікованих робітників, не кажучи вже про талановитих учених, артистів, видатних спортсменів. За матеріального і соціального становища, що дедалі погіршується, зростаючої дорожнечі, безробіття і вкрай повільного впровадження засобів соціального захисту молоді країна втрачає багатьох енергійних, здібних та заповзятливих людей, надзвичайно потрібних саме тепер, під час економічних і політичних перетворень. На заробітки за кордон згодні виїхати понад 60% молоді, у тому числі молоді, що навчається - 71%. Це ознака зневіри у розбудові та реформах, в здатності нинішніх політичних і господарських структур спинити розпад суспільства, ствердити смислові опори життя, ефективні стимули праці.

Розділ другий - „Соціальні, світоглядні та політичні функції історичної свідомості молоді” - присвячено аналізу багатоманітних функцій історичної свідомості. Під історичною свідомістю розуміється сукупність міфологічних, фольклорних, художніх, наукових уявлень, зміст яких відповідає системі духовної діяльності суспільства в його історичному поступі. Соціальна пам'ять, традиції, рольові соціальні функції, історичні факти, історичні закономірності, суспільні ідеали та мрії, досвід їх втілення становлять множину безпосередніх проявів історичної свідомості, її родові ознаки.

ХХ століття залишило у спадок новому століттю і тисячоліттю надзвичайно розвинутий науково-теоретичний рівень історичної свідомості, що в сучасних умовах виявляється різним чином: як науково обґрунтована ідеологія правового громадянського суспільства (політична функція); світоглядна позиція особистості, яка спирається на систему обґрунтованих принців, що не вступають у суперечність між собою (світоглядна функція); раціонально діюча соціалізована особистість, для якої розумно обґрунтовані аргументи є достатньою підставою для прийняття рішення, що їх не ігнорує (соціальна функція).

Завершення двадцятого століття та початок нового характеризується звертанням до аналізу історико-філософських текстів не тільки в плані відтворення їх дійсного змісту, але й у плані виявлення в них можливостей не реалізованих авторами, оскільки проблеми, що були усвідомлені сьогодні ще не усвідомлювалися вчора.

Нові тенденції в розробці проблеми визначення смислоутворюючого відношення до історії пов'язані з питанням про можливість самовизначення індивіда в історичному процесі. Не тільки світські, а й теоцентричні картини світу стають все більше антропоцентричними. Увага здебільшого акцентується на необхідності активного відношення індивіда до соціального існування в усіх його хронотопних проявах: до минулого, сучасного та майбутнього. Систематично здійснюються спроби окреслити цінності життя сучасної людини, повернути їй надію, яка була втрачена в процесі секуляризації культури. Одночасно, філософська критика культури та ідеології модерну обґрунтовано висуває тезу про самостійну цінність культурно-історичної активності особистості, яка протиставляється прогресистським та субстанціонаційним підходам новоєвропейського модерну.

Методологічну та світоглядну основу такої трансформації розуміння місця історії в духовній культурі сьогодення складає, так званий, „постмодерністський дискурс”, який категорично заперечує моделі пояснення розвитку соціуму, в основі яких лежить принцип історизму, єдності історичного і логічного. При цьому історизм визначається як уособлення зв'язку між минулим і майбутнім, детермінованості суспільно-історичних явищ, закономірності плину історичних подій. Проблеми виявлення основ людської культури та історії, тенденцій культурно-історичних змін, культурно-історична самоідентифікації людини, групи, народу, в зв'язку з поширенням тези про „вичерпаність та кризу проекту Модерну” загострено усвідомлюються в зв'язку з розумінням втрати суб'єктом сенсу людського існування в історичному бутті. Рефлексія над зазначеним усвідомленням з необхідністю виявляє, що модернізаційні тенденції в переосмисленні смислоісторичної проблематики заперечують позитивний сенс важливого для суспільного буття поняття „історична відповідальність” людини, групи, партії тощо. Без аргументованого використання позитивного смислу зазначеного поняття індивідуальне та групове суспільне життя стає аморалістичним, обґрунтовано девіантним.

У третьому розділі - „Історична пам'ять як функція історичної свідомості: проблеми збереження та відтворення” - підкреслюється, що історико-методологiчна модель не просто проголошує історизм своїм гаслом, а постає реальною основою формування, існування, розвитку науки. Враховуючи, що найпершою умовою людської життєдіяльності є існування природи, у взаємодії з якою людство забезпечує своє життя, зміст історичної пам'яті має визначатися природничонауковим знанням. Знання про досвід зміни форм суспільної організації без наукових уявлень про предметну реальність, з якою взаємодіє суспільство певним чином організоване, не мають історичного смислу. Вони мають зміст, можуть бути ідеологічно чітко окресленими, але не співвідносячись з конкретною предметною реальністю будуть поставати неупорядкованою множиною методів, які не мають смислу оскільки невідомо для чого вони потрібні.

Набуваючи навичок використовувати історію, її когнітивну форму буття перетворюють на буття об'єктивне. Тобто, історія не лише вводить нас у минуле, у пам'ять та пам'ятки, вона вводить нас у майбутнє. В цьому сенсі інтегрованість людини в історію передбачає й те, що ми продовжуємо історію, розширюємо її горизонти та можливості.

Приймаючи історію як дію, сукупність активних дій, історичну пам'ять мають розглядати не як віками запилений архів, а як основу активного життєстверджуючого відношення до дійсності.

Таким чином, історична пам'ять виконує функцію носія смислу і значення ситуацій сучасного. Саме вона постійно стикається із все новими та новими ситуаціями дійсності і, отже, сама змінюється в ході виконання своєї основної функції. А проблема збереження історичної пам'яті постає як проблема свідомого продовження безперервного тривання людської життєдіяльності, свідомої діяльності, яка є умовою подальшої історії.

В четвертому розділі - „Особливості молодіжного сприйняття історії” - молодь розглядається як спадкоємиця істотних проблем існуючого світу, від розв'язання яких залежати майбутні траєкторії руху всього людства в планетарно-історичному масштабі. З огляду на це, з одного боку, вона є носієм негативних явищ, соціальних негараздів. Підтвердження цьому вчені часто знаходять, у неприйнятті молоддю або її частиною цінностей того чи того суспільства. З другого боку, з цієї самої причини молодь виявляється носієм добра, не обтяженою помилками частиною людства, яка здатна за новими мірками переробити і перевлаштувати цей далеко не досконалий світ. Але як в першому, так і в другому випадку молодь вважається національним надбанням, особливим ресурсом. Однак вона далеко не завжди вкладається в цю спрощену схему. Молодь планети і навіть окремих країн виявляється неоднорідним утворенням. А тим часом єдиною підставою, визнаною майже всіма дослідниками, за якою її все ще виокремлюють як особливу соціальну групу, є вікові особливості. Під цим оглядом у поле зору вчених попадають лише ті особливості молоді, які притаманні саме їй і проявляються в її поведінці як виокремленої вікової групи населення. Але при більш пильному розгляді всередині цієї соціальної групи виділяється ряд різних підгруп, яким притаманні також різні ціннісні орієнтації. Саме тому питання про те, яке майбутнє очікує той чи той соціум, є далеко не однозначно визначеним і вирішеним.

А ось те, які цінності приймає і відкидає молодь сучасної України і, як вони пов'язані з попередніми цінностями, що панували в суспільстві тривалий час, є головною проблемою в сьогоднішній соціалізації молоді. Звичайно, передбачається, що процес соціалізації в різних країнах йде приблизно однаково, перетворюючи молодь у визначений типовий ресурс будь-якої країни. Однак це твердження правомірне в кращому випадку тільки за умови стабільного розвитку суспільства, але ніяк не характеризує перехідну стадію розвитку, в якій немає нічого усталеного, а українське суспільство ґрунтується на засадах тотального заперечення минулого.

Молоде покоління має чимало проблем у своєму самовизначенні. Адже навіть на Заході, у світі цінностей і орієнтацій, що здавалося б, вже давно устоялися, процес соціалізації молоді відбувається зовсім не однозначно. Про це свідчить і наявна статистика щодо показників самогубств серед молоді та існуючої серед неї кількості алкоголіків, наркоманів і безробітних. Це, зокрема, ілюструє і доводить, що простим підвищенням матеріального благополуччя населення проблема молоді не розв'язується. Сьогодні на це не варто сподіватися. Навіть зріле суспільство не може забезпечити рівні можливості для соціального становлення молоді, а в деяких випадках воно і не прагне це робити, чітко розуміючи, що в остаточному підсумку, скажімо, підвищення рівня освіченості призводить одночасно до підвищення вимог до суспільства, а також до можливості осмислення свого місця в цьому світі, з різними висновками і наслідками, аж до політичного протесту.

Отже, теоретична проблема визначення особливостей молодіжного сприйняття історії виводить нас на фундаментальні проблеми буття, на проблеми філософії історії. Для України її минуле, сьогодення і майбутнє - це поки ще тільки можливість. Без своєї актуалізації у певних поколіннях молодих українців, які беруть на себе відповідальність за долю країни, ця можливість може так ніколи і не реалізуватися. Завдання філософії в цьому випадку - продукувати потенційні історичні можливості самореалізації індивіда в умовах і в зв'язку з нашим конкретним соціумом, відкриття для молоді культуровідповідних форм його прийняття і можливості відбутися у світі тільки разом зі своїм поколінням і своєю країною. Якщо усе це не знайде свого ґрунту, то вся українська культура стане культурою колишньою, минулою.

У п'ятому розділі - „Культурно-історична традиція як основа і джерело формування історичної свідомості молоді” - аналізуються культурно-історичні витоки процесу формування історичної свідомості молоді. Дисертант виходить з того, що поняття культурно-історичної традиції являє собою з одного боку властивість культури, яка відбиває форму взаємодії з нею людини, з іншого - елемент історичної свідомості, її буденно-практичну форму, яка співіснує разом з науковою формою історичної свідомості, що в свою чергу має прояв у вигляді концепцій та підходів, сформованих історичної наукою. Традиція уособлює буденно-практичний рівень історичної свідомості, який, як правило, зводиться до емоцій, уявлень, суб'єктивної оцінки того, що було, для неї залишається місце і в науці - знані доведеному, обґрунтованому, вивіреному. В культурно-історичній традиції часто вбачається також джерело моральності і духовності.

Будучи складовою історичної свідомості, в якій сполучені три модуси історичного часу - минуле, теперішнє і майбутнє, культурно-історична традиція покликана поєднувати минуле і майбутнє. З давніх часів не лише мислителі, філософи, суспільні діячі, але й звичайні люди бажали, звертаючись до минулого, знайти вирішення питань їх сьогодення. Час з його іпостасями минулого, теперішнього та майбутнього живе в людині, яка неминуче убирає до себе культурну спадщину, яка транслюється традицією. Культурно-історична традиція нерозривно пов'язана з національним менталітетом, типом культури, геополітичними і етнічними тяжіннями тощо, втілюючи собою якщо ні вічність, то в будь-якому разі тривалі, стабільні, малозмінні стани (суспільства та його свідомості, ціннісних орієнтацій), інерцію спокою, укладу, віри.

Культурно-історична традиція розглядається в трьох основних аспектах: традиція як порядок, традиція як процес, традиція як повнота системи існування тієї чи іншої спільноти. Переш за все, традицію визначають як порядок наслідування, що забезпечує через певні правила, обов'язки, міру точне відтворення сутності успадкованого, його змісту. Вона не є чимось абстрактним, невловимим, це завжди конкретний порядок: модель, зразок, ціннісний, духовно-емоціональний, символічний „стереотип”. Окрім того, що традиція є формою соціокультурного наслідування, яке організоване таким чином, щоб забезпечити адекватне відтворення змісту, що в ній вкладений; традицією називають і сам процес організованого таким чином наслідування. Традиція як повнота системи існування тієї чи іншої спільноти або „повна традиція” включає до себе окрім власне традиції (як її внутрішнього принципу, тобто впорядженого наслідування): розроблену систему моделей наслідування, яка забезпечує збереження кожної моделі, що входить до неї; світогляд, тобто систему уявлень, які підтримують традицію інтелектуально, у тому числі ідеологічно; інститути і організації, які забезпечують послідовний і правильний процес наслідування, такі як: систему виховання, систему освіти, систему рекрутування та ініціації спадкоємців традиції.

Формами передачі культурно-історичної традиції зумовлене виокремлення міфологічного та реального її змісту. Міфологічний зміст культурно-історичної традиції пов'язаний з початковими елементами історичної свідомості. Міф являє собою фантастичне відображення дійсності, що виникає в результаті оживлення природи в первісній свідомості, а міфологічна свідомість, окрім того, що визначається єдністю духовного і природного, позбавлена категорії часу - минуле, теперішнє і майбутнє представлені в свідомості первісної людини в єдності, у неподіленій формі. Міфологічне сприйняття дійсності характерне для людської природи і в наші дні. Воно має прояв, перш за все у вибірковому баченні подій, фактів: люди бачать те, що хочуть бачити, і не бачать того, чого бачити не хочуть. Отже, міфологічний зміст культурно-історичної традиції полягає у тому, що, з одного боку, минуле, теперішнє і майбутнє неподільні, минуле нібито накладається на теперішнє, отже у міфологічному змісті культурно-історична традиція пов'язана лише з минулим життєвим досвідом людства. Окрім того, міфологічний зміст культурно-історичної традиції позбавляє її об'єктивності. Він знаходиться у прямій залежності від нашого її сприйняття, уявлення, думки про неї, від міри розвитку і стану нашої історичної свідомості.

Але реальність все ж існує об'єктивно. Історія існує і діється незалежно від того як ми її інтерпретуємо. Отже реальний зміст культурно-історичної традиції виключає будь-яке однобічне, суб'єктивне, перекручене тлумачення фактів, подій, напівправду та замовчування так званих “неприємних” явищ. Він знаходиться за межами оціночної складової нашої історичної свідомості. Але це не означає, що традиції не слід знати, вивчати, виховувати, що з ними не потрібно рахуватися та їх не потрібно розуміти. Це означає лише те, що вони містять протидію проти маніпулювання ними.

Окрім того, реальний зміст культурно-історичної традиції полягає ще у тому, що не будь-яка традиція здатна до відтворення у майбутньому. Тільки якщо ця традиція продуктивна тобто здатна перетворюватись в контексті суспільно нового, сприяючи його розвитку, вона набуває стійкості. Традиція, яка перешкоджає розвитку суспільства, поступово виживає себе. Та традиція, що має властивість до відтворення, стає механізмом зміни самої культури.

Традиції зазвичай асоціюються зі специфічними стереотипами поведінки, характерних для специфічних етнічних та регіональних утворень, народів та народностей. Хоча окремі дослідження звертаються до загальних традицій сучасної цивілізації глобального рівня. Предметом даного дослідження є культурно-історична традиція українського народу не як механічного набору індивідів, а як єдиного, в усьому своєму різноманітті, співтовариства людей, об'єднаних спільною історією, культурною традицією та спільною долею.

Українська культурно-історична традиція - явище щойно відтворне. Вона ніби то піднялась з небуття і прагне заполонити духовний простір держави, що стверджується. В минулому українська культурно-історична традиція активно викорінювалась з духовного простору як царської Росії, так і колишнього СРСР. В українізмі виокремлюються три базові традиції: власне національна (культурно-історична), релігійна (православна, але не тільки) і соціальна - властиве українцям прагнення до рівності і справедливості. Ці три традиції втілились у символі України - в тризубі.

Розвиток української культурно-історичної традиції викликає пробудження і піднесення національної самосвідомості - складової національної ідеї. „Оживлення”, введення в систему ціннісних орієнтацій суспільства норм і цінностей культури викликає самоідентифікацію нації, цивілізаційне інтегрування її в певну культурну та політичну єдність та цілість. Адже культурно-історична традиція тісно пов'язана з проблемою культурної ідентичності суспільства і безпосередньо впливає на формування нової суспільної солідарності. Треба мати на увазі, що кожна культура формує свій особливий культурний соціум, свою форму соціально-культурного спілкування. Концепція національної культури як духовної цілості необхідна українцям ще й тому, щоб не відкривати уже відкритого, відновити структурну єдність усіх розірваних, насильницьки роз'єднаних компонентів культури. Українська історико-культурна традиція націоналістичними рухами вже протягом тривалого часу часто розуміється як національно-державна. Культурно-історична традиція набуває особливої значущості і водночас підпадає під небезпеку увійти у небуття в часи смути, кризи, коли відбувається злам чи переосмислення ідеалів, ціннісних орієнтирів. Сьогоднішнє буття молодої української держави, коли ще не затверджено усталену державну ідеологію і не існує консенсусу в суспільстві з приводу базових цінностей, також викликає до проблеми відношення людини до культурно-історичної традиції, передусім відношення до неї молодого покоління. Бо майбутнє нашої країни у значній мірі залежить від тієї культурної моделі, яка буде обрана в діалозі з культурно-історичною традицією.

Шостий розділ - „Молодь у міжнародному діалозі істориків: наука і політичні маніпуляції” - присвячено аналізу суперечностей формування історичної свідомості молоді, представників різних народів, країн і культур. Молодь є органічною складовою людського загалу країни, народу, нації. Тому її свідомість в загальних рисах віддзеркалює культуру й духовність народу, які склались на сьогоднішній день. Одночасно молодь є особливою соціально-демографічної групою. Важливішими групоутворюючими ознаками молоді більшість авторів визнають вікові характеристики та пов'язані з ними особливості соціального положення, а також зумовлені одними та другими соціально-психологічні властивості. Так, В.Т. Лисовський визначає молодь „як покоління людей, які проходять стадію соціалізації, засвоюють, а в більш зрілому віці вже засвоїли, освітні, професійні, культурні функції; в залежності від конкретних історичних умов вікові критерії молоді можуть коливатись від 16 до 30 років”; І.С. Кон визначає молодь як „соціально-демографічну групу, що виокремлюється на основі сукупності соціально-демографічних характеристик, особливостей соціального положення та зумовлених тим та іншим соціально-психологічних властивостей”.

Таким чином, молодь покликана з одного боку наслідувати та відтворювати як соціальну структуру соціальних відносин, так і культурно-історичну традицію, що склались на момент її становлення, з іншого - брати участь в їх активному вдосконаленні та перетворені. Цілком логічним є перенесення пізнавальних та перетворюючих етапів соціалізації особистості в цілому на засвоєння та наслідування культурно-історичної традиції зокрема. Молода людина в процесі соціалізації не лише засвоює соціальні норми, культурні цінності, традиції, а перетворює їх у власні цінності, інтереси, потреби. Якщо для пізнавального етапу соціалізації домінуючим способом діяльності є імітація, то для перетворюючого - новаторство.

Наукову проблематику в цій частині міжнародного діалогу практично витіснила політична маніпуляція історією, яка вкрай негативно позначається на свідомості й почуттях молоді незалежно від того, з якого боку вона здійснюється. В історичній науці існують декілька так званих „наскрізних” тем, що постійно викликають гарячі дебати і є конфліктногенними для будь-яких взаємодіючих сторін. Як правило і у стосунках між окремими країнами є рани, що кривавлять століттями. Якщо взяти для зразка відносини між Росією і Україною, то це Переяславська Рада, що пройшла під керівництвом Богдана Хмельницького, голодомор на Україні 30-х років минулого століття і цим перелік не завершується. Серед ідеологемно-міфологемної складової історичної свідомості чільне місце займають положення, сформовані історичною наукою радянського періоду вітчизняної історії. Сюди відносяться, зокрема, твердження про Київську Русь, як „колиску трьох братніх народів - російського, українського й білоруського”, російського народа як „старшого брата”, формування нової історичної спільності людей - „радянський народ”, неминучість приходу ери комунізму як закономірного й вирішального етапу історичного поступу. Намагаючись протистояти проросійській імперській і прокомуністичній ідеології, українська національно орієнтована інтелігенція, в свою чергу, формувала й активно поширювала так звані опозиційні міфи націоналістичного спрямування, зокрема, про „винятковість української нації”, її „арійське” походження, месіанську роль в історії тощо”. У відносинах між СРСР та гітлерівською Німеччиною вразлива точка - наявність таємного протоколу про поділ Європи. Між Україною та Польщею - це історія українсько-польського військово-політичного протистояння на землях спільного проживання двох народів в роки Другої світової війни, що й досі залишається найбільш дискусійною темою обох історіографій і найбільш болючою проблемою в сучасних україно-польських гуманітарних взаєминах. Інформація, що напрацьована історичною наукою, запускається по комунікативним каналам, що функціонують у суспільстві і таким чином впливають на свідомість громадян країни, формуючи у них відповідні образи, ідеали, збуджуючи „демонів печер”, викликаючи страх і таке ін. Політична маніпуляція - це стратегічна дія, що завжди монологічна на відміну від комунікативної дії. Таким чином, маніпуляційний вплив, особливо у політичній сфері, здійснюється приховано і, за умови успішного впливу, аудиторія приймає необхідне маніпулятору рішення, вважає це рішення власним, прийнятим без будь-якого примусу та втручання інших сил.

Мета „маніпулятора” - дати молоді такі історичні знання, які б замінили істинний контекст історії і тим самим, змінили образ даного контексту у нашому сприйнятті. Маніпулятор нав'язує такі зв'язки свого тексту або учинку з реальністю, таке їх тлумачення, щоб наше уявлення про дійсність було виправлено в бажаному для маніпулятора напрямі. А це означає, що така заміна корегує нашу поведінку. При цьому ми будемо впевненими, що вчиняємо у повній відповідності до наших власних бажань та намірів. Використання історичних знань в ході маніпулювання свідомістю молоді детермінується загальним механізмом здійснення маніпулятивного впливу за принципами конструювання інформаційного потоку. Саме історичний тип знань супроводжується, як правило, інтерпретацією, поясненнями, уточненням контексту і загальної картини подій, що веде до відтворення неявних або спеціально прихованих зв'язків. Тут дійсно ціла низка можливостей прикрасити, сховати, виставити, приглушити, підняти, актуалізувати історичний факт та його наслідки для сьогодення. Завдання історичної науки і освіти полягає в тім, щоб захистити молодь від маніпулятивних впливів, донести до неї істинне знання і значення історичних фактів, сформувати свідомість, що корелюється з дійсністю, а не суперечить їй. Особливе значення мають у цьому зв'язку міжнародні зустрічі молоді, обговорення тих чи інших історичних подій, особистостей, героїв, мотивів їх вчинків тощо. На жаль, на міжнародному рівні історичний діалог молоді ледь жевріє.

У сьомому розділі - „Історія та міфологія: консонанси та контрапункти” - аналізується проблема достовірності історичного знання, яка особливо загострилася десь всередині 1980-х років. Для вітчизняної науки дискусії були викликані насамперед природнім бажанням ліквідувати „білі плями” в нашій історії, відшукати справжній, прихований її сенс. Однак в міру відмови від політичної ангажованості історичних досліджень з'ясувалось, що істориків цікавить не стільки власне політична історія, які б таємниці вона не приховувала, скільки її культура. Виявилось, що без розуміння сутності історико-культурних процесів створити адекватну картину політичної історії практично неможливо. Саме тут й пригадали історики кінця ХХ століття про дебати, що мали місце між їх попередниками століття тому. Подібність ситуацій звісно не свідчить про їх тотожність, однак наводить на певні міркування. Й хоча співвідношення проблематики, що обговорюється зараз істотно відрізняється від суперечок рубежу попередніх століть, все ж на початку ХХІ століття істориків продовжує хвилювати питання про точність та достовірність історичного знання.