Економічне вчення Аристотеля: передумови виникнення, основні положення та практичне втілення

Размещено на http://www.allbest.ru

Міністерство освіти і науки України

Національний університет водного господарства та природокористування

Кафедра економічної теорії

ІНДЗ на тему:

«Економічне вчення Аристотеля: передумови виникнення, основні положення та практичне втілення»

Рівне 2015

Зміст

Вступ

1. Життя і творчість Аристотеля

2. Твори Аристотеля

3. Формування економічних поглядів

4. Економічна концепція Аристотеля

Висновок

Список використаної літератури

аристотель афінський філософ

Вступ

На початку XXI століття наше суспільство знаходиться на етапі глибоких соціально-економічних перетворень. Таким періодам властиві переосмислення людьми навколишнього світу, відродження старих та становлення нових філософських вчень, тому представляє інтерес розгляд творчості античного філософа Аристотеля, який жив в епоху великих потрясінь. Світ Арістотеля - це світ краху системи грецьких міст-полісів та виникнення імперії Олександра Македонського.

З цієї точки зору було б цікаво, вивчаючи економічні погляди Арістотеля, простежити за тим, як бурхливі події суспільного життя тієї епохи знаходили своє відображення у становленні його економічних поглядів. Тим більше що особливий стиль у викладі поглядів дозволяє не тільки ознайомитися з кінцевими результатами його творчих шукань, але і простежити за ходом думок і міркувань.

Інтерес до творчості цього філософа не слабшає, і, можливо, навіть підсилюється в наш час ще й тому, що думка людей, що жили дві з половиною тисячі років тому цікава сама по собі.

Безсумнівно, розповідати про Аристотель, як ученого, дуже непросто в тому сенсі, що занадто великий проміжок часу відділяє його від нас. Бути може, що-то в його поглядах нам здасться безглуздим, невірним, а може бути і дуже наївним. Звичайно, для свого часу він був видатним вченим, але слід враховувати, що уявлення про світ мислителів, що жили в IV ст. до н.е., сильно відрізняються від нашої думки.

1. Життя і творчість

Роки життя Арістотеля відносяться до періоду македонського завоювання, що характеризується найвищим зовнішнім світом Греції, на відміну від її найвищого внутрішнього розквіту, що співпала з епохою Перікла.

Аристотель народився в 384 р. до н. е.. Його батьківщина - місто Стагир у Фракії, на північно-західному узбережжі Егейського моря. Батько Аристотеля Нікомах належав до потомственному роду лікарів і служив у македонського царя Амінт III. Аристотель провів дитинство при дворі, спілкуючись зі своїм однолітком - сином Амінти Філіпом, майбутнім македонським царем Філіппом II. Аристотель, за словами очевидців, з молодості був непоказного виду. Худорлявий, він мав худі ноги, маленькі вічка і шепелявив. Але зате любив одягтися, носив по кілька дорогих перснів і робив незвичайну зачіску. У 365 г. п'ятнадцятирічний Арістотель втратив батьків. У свої юнацькі роки він допомагав батькові в його медичній практиці і міг успадкувати його професію. Але опікун Проксен, людина різнобічно освічена і з великим інтересом стежив за розумовим життям Греції, дозволив йому в 367г. до н. е.. залишити батьківщину і відправитися для одержання освіти в центр культурного життя Еллади - місто Афіни. Найбільше Аристотеля вабила до Афін надзвичайна популярність засновника Академії Платона.

ПЕРШИЙ АФІНСЬКИЙ ПЕРІОД

Прибувши до Афін сімнадцятирічним юнаком у 367 р., Аристотель надійшов в існуючу там уже протягом двадцяти років Академію Платона, де пробув 20 років спочатку як учня, а потім і вчителя. Коли Арістотель долучився до філософської школи Платона, останньому було вже 60 років, і він перебував на вершині своєї прижиттєвої філософської слави. Платон високо цінував Аристотеля і називав його «розумом». Порівнюючи Аристотеля з іншим своїм учнем - Ксенократом, Платон говорив, що «один (Ксенократ) потребує шпорах, інший (Аристотель) - у вузді», і «Аристотель мене брикатися, як сосунок лоша свою матір» [2]. Аристотель ж завжди глибоко поважав свого вчителя.

Вивчивши численні рукописи Платона і його учнів, прослухавши бесіди самого Платона по всіх областях знання, Арістотель спочатку примкнув до ідей, що панували в Академії. Але вже до 25-27 років Арістотель був самостійним і оригінальним вченим, критично відноситься до вчення Платона.

Платон помер у 347 р. у віці 80 років і Аристотель остаточно переконується у безплідності напрямки, обраного учнями засновника Академії, зокрема Спевсіппом. Разом з Ксенократом він залишає Афіни. До цього їх спонукало небажання залишатися в Академії під початком у племінника Платона Спевсіппа, який став схоларха не завдяки своєму духовному перевазі, а лише тому, що до нього як спадкоємцю Платона перейшло майно Академії.

ДРУГИЙ АФІНСЬКИЙ ПЕРІОД

Опинившись в 335 р. (після дванадцятирічної перерви) знову в Афінах, вже п'ятдесятирічним чоловіком, Арістотель за підтримки македонян, і в першу чергу свого друга Антипатра, якого Олександр, що пішов у похід проти персів, залишив намісником на Балканах, відкриває власну філософську школу. Щоправда, як іногородньому, йому дозволяється відкрити школу лише за рисою міста - на схід від міської межі Афін, в Ликее. Раніше Лікей був одним з афінських гимнасиев (місцем для гімнастичних вправ). Він знаходився поруч із храмом Аполлона Лікейського, що і дало назву і гімнасії, і школі Аристотеля. До складу території школи увійшли сусідні з гимнасиям тіниста гай і сад із критими галереями для прогулянки. Так як «прогулянка» і «крита галерея навколо двору» по-древньогрецькою «періпатос», то школа Аристотеля одержала другу назву - «періпатіческая» (думка, що це назва походить від того, що в тінистих алеях парку лікея Аристотель мав звичай під час прогулянок викладати своїм учням різні проблеми своєї філософії, нині залишено). Від нього походить назва членів лікея - «перипатетики» [3]. Аристотель викладав у Лікее більше дванадцяти років.

Вже через кілька років після відкриття лікея популярність лекцій Арістотеля з питань історії та теорії держави, філософії та природознавства зовсім затьмарила діяльність Ксенократом і кініків. Аристотель і його школа придбали широку популярність.

Другий афінський період цілком збігається з періодом походів Олександра Македонського, інакше кажучи, з «епохою Олександра», яка була, як підкреслює Маркс, часом «найвищого світанку» Еллади. Аристотель намагався вселити Олександрові думка про принципову різницю греків і не греків. Його відкритий лист Олександрові «Про колонізації» успіху в царя не мало. Останній повів на Близькому Сході зовсім іншу політику: він не перешкоджав змішанню стороннього, грецького, і місцевого населення. Крім того, він уявив себе східним деспотом-напівбогом і вимагав від своїх друзів і соратників відповідних почестей. Племінник Аристотеля Каллісфен, колишній історіографом Олександра, відмовився визнати таке перетворення македонського монарха у фараона, і був страчений, що призвело до охолодження відносин між колишнім вихованцем і колишнім вихователем.

Несподівана смерть тридцятитрирічного Олександра у Вавилоні (який він припускав зробити столицею своєї наддержави) 13 червня 323 р. викликала в Афінах антимакедонское повстання, в ході якого представники промакедонской партії були піддані репресіям. Не уникнув загальної долі і Аристотель. Верховний жрець Елевсинських таїнств пред'являє йому обвинувачення в блюзнірстві. Приводом для цього послужило давнє вірш Аристотеля на смерть Гермія. Воно кваліфікується як пеан - гімн на честь бога, що не личило смертному, а тому вважалося блюзнірством. Не чекаючи суду, Арістотель передає управління лику Теофрасту і покидає місто, щоб позбавити афінян від вторинного злочину проти філософії (під першим злочином мислитель розумів страта Сократа в 399 р.).

Аристотель відправляється в Халкіду (на острів Евбея), на віллу своєї матері Фестіди. Там Аристотель продовжував свої студії. Він займався вивченням морських припливів і відливів, вів листування з друзями і складав плани найближчій наукової роботи. Але великому вченому не вдалося здійснити нову програму роботи. Через два місяці він вмирає від мучила його все життя хвороби шлунка, залишивши після себе величезну літературну спадщину. Можливо, Аристотель поспішив із втечею: його друг Антипатр незабаром придушив повстання в Афінах, і влада промакедонской партії була відновлена. Діоген Лаертський наводить заповіт Аристотеля. У ньому виконавцем своєї волі Аристотель призначає Антипатра. Філософ просить, щоб поруч з ним поховали останки його першої дружини - Піфіада (вона померла молодою), що було також і її передсмертним бажанням. Аристотель залишає зміст своєї наложниці Герпілліаде, матері його сина Нікомаха, і робить розпорядження щодо обох дітей. Деяких своїх рабів Аристотель відпускає на волю. Син Аристотеля Нікомах, що прийняв було участь у виданні залишився від батька писемної спадщини, помирає молодим. Дочка ж, Піфіада - молодша, була тричі заміжня і мала трьох синів, молодший з яких (від третього чоловіка - фізика Метродора) був тезкою свого великого діда. Теофраст, надовго пережив свого друга і вчителя і зайняв після його смерті пост глави лікея, подбав про виховання онуків Аристотеля

2. Твори Аристореля

Аристотелевские твори розпадаються на три групи: Діалоги й інші твори, створені Арістотелем в період його перебування в Академії або трохи пізніше; це твори, судячи по збережених уривках ретельно їм відредаговані, здійснені під керівництвом Аристотеля колективні праці його школи, зокрема опису 158 державних систем з числа існуючих тоді в Елладі і за її межами;

Трактати, що представляють собою те - чи Аристотелеві конспекти лекцій, чи то записи слухачів, вони не відредаговані і не систематизовані, складаються з частин, створених Арістотелем в різний час і на різних етапах його філософського розвитку, а тому суперечливі. Однак, незважаючи на недосконалість форми, це основні праці Аристотеля - в них виражено його зріле світогляд.

Доля кожної з трьох груп творів була різною. Всі діалоги та інші ранні праці Аристотеля загинули. Ми знаємо більш-менш про їх зміст на підставі деяких уривків з них, що приводяться в працях більш пізніх античних авторів, а також у переказі. Загинули і всі колективні роботи, у тому числі опису державних пристроїв, за винятком «Афінську політію», зв'язувану зазвичай з ім'ям самого Аристотеля. Її папірусний список був знайдений в кінці минулого сторіччя в пісках Єгипту, де завдяки сухості клімату неміцний папірус добре зберігається. Вціліла і «Історія тварин». Що стосується третьої групи творів, то в більшості своїй вони до нас дійшли, хоча й у сильно зіпсованому вигляді [6].

Збережені твори Аристотеля відносяться в основному до Лікейського періоду, однак у них збережені ідеї та прямі уривки з більш ранніх творів, що свідчить про відому цілісності його поглядів після виходу з Академії. Збереглося також чимало фрагментів, що відносяться до першого, платонічному, періоду його розвитку. Питання про хронологічну послідовність творів Аристотеля надзвичайно важкий, оскільки вони несуть відбиток різночасності. Але немає сумніву, що більш ранні твори пронизані платонізму. Так, фрагментарно зберігся діалог «Евдем», або «Про душу», містить докази безсмертя душі, подібні з аргументами платонівського «Федона". Дотримуючись Платону ж, він «проголошує душу формою (eidos), і тому хвалить тут (пор.: Арист. Про душу, III, 429а) тих, хто розглядає її як місцезнаходження ідей» (Розі фр. 46) [7]. Знову-таки відповідно до Платоном пише він, що «життя без тіла представляється для душі природним станом, [тоді як зв'язок з тілом - хворобою]» (фр. 41).

Інше велике твір, що дійшов до нас у значному числі фрагментів - «Протрептік» («Умовляння» - згодом поширений жанр філософських творів, що запрошують до вивчення філософії і спонукають до споглядального життя, значна частина твору Аристотеля міститься в «Протрептіке» неоплатоника Ямвлиха). Поділяючи ще платонівську теорію ідей, Стагирит апелює до «споглядального життя», а найвищим благом проголошує «мислення» (рhгоne-sis). Причому слово це він вживає в його платонівському значенні проникнення філософського розуму у вищу реальність - світ ідей. Згодом цей термін став означати у нього просто житейську мудрість.

Лише у творі «Про філософію», деякими дослідниками относимой до другого періоду творчості мислителя, Виявляються ущественние відхилення від платонізму. Так, він критикує теорію ідей, зводячи, подібно Спевсіппу, ідеї до математичних сутностей - числах. «Якщо тому ідеї означають якесь інше. число, ніж математичні, - пише він,-то це зовсім недоступне нашому розумінню. Бо як простій людині зрозуміти [якесь] інше число? »(Фр. 9). Разом з тим, Аристотель спростовує і теорія піфагорійців і Платона, стверджуючи, що з безтілесних точок не можуть утворитися ні лінії, ні тим більше тіла. У цьому ж творі він писав про подвійне походження віри в богів: через натхнення, що сходить на душу уві сні, і через спостереження упорядкованого руху світил. Показово при цьому переосмислення образу «печери». У своєму «Державі» (V 11, 51 4а - 51 7с) Платон уподібнив наш світ печері, в якій сидять прикуті бранці, що бачать перед собою лише тіні речей, що існують у «справжньому» світі, тобто світі ідей. В'язні ці нічого не знають про справжнє світі. Аристотель же говорить, що мешканці самої прекрасної та упорядкованою печери, тільки чули про богів, лише вийшовши на поверхню землі і побачивши красу земного світу, «дійсно повірять у те, що є боги, і що все це - твір богів» (Розі фр. 12) [8]. Таким чином, не споглядання позамежного світу ідей, а спостереження і дослідження нашого, посюстороннего земного світу веде до вищої істини. Це відмінність теоретичних установок Платона і Аристотеля склало головну основу їх розбіжності.

Твори Аристотеля перейшли від його наступника Теофраста до учнів останнього, Нелею, і пролежали до I ст. н. е.. в підземному сховищі, поки не були розсортовані в бібліотеці Апеллікона Теосского в Афінах. Тільки після цього твору філософа потрапили до Риму, де і були видані головою тодішньої арістотелівської школи - перипатетиків Андроніком Родоський. Таким чином, згідно з переказами, виходить, що основні праці Аристотеля залишалися невідомими античному світі з середини III до середини I століття до н.е. І справді, Епікур знав лише діалоги Арістотеля.

Філософські діалоги Арістотеля включають в себе такі твори, як «Грілл», «Евдем», «Софіст», «Політик», «Менексен», «Бенкет» («Сімпосіон»), «Про філософію». До них примикають «Напучення» («Протрептікус»). «Грілл», мабуть, перший твір Аристотеля, з яким він виступив зовсім ще молодою людиною після п'ятирічного перебування в Академії. Воно присвячене риториці, з викладання якої і почалася там діяльність філософа. У цьому діалозі Аристотель досліджує питання про те, чи існує саме мистецтво риторики, що доповнює або навіть замінює природний дар красномовства [9].

Зрілі твори Аристотеля, що склали Corpus Aristotelicum, діляться традиційно на вісім груп:

1. Логічні праці («Органон»): «Категорії», «Про тлумачення»,

«Аналітики» перша і друга, «Топіка», «Про софістичні спростування».

2. Філософія природи: «Фізика», або «Лекції з фізики», у 8-ми кн., «Про небо» в 4-х кн., «Про виникнення і знищення» в 2-х кн., «Про небесні явища» («Метеорологіка») у 4-х кн.; остання, мабуть, не автентична. У натурфілософські твори включається також псевдоарістотелевскій трактат «Про мир», написаний, ймовірно, вже в I ст. до н. е..

3. Психологія: «Про душу» в З-х кн., А також «Малі праці з природознавства» (Parva naturalia), що включають трактати: «Про сприйняття і сприйманому», «Про пам'ять і спогаді», «Про сон», «Про безсонні »,« Про натхненні [що приходить] уві сні »,« Про тривалість і стислість життя »,« Про життя і смерті »,« Про диханні ». Включається сюди також не справжній працю «Про дух», що входить, мабуть, до середини III ст.до н. е..

4. Біологічні праці: «Про частини тварин», «Про рух тварин», «Про пересуванні тварин», «Про походження тварин». Ці автентичні праці Арістотеля зазвичай доповнюються поруч трактатів, написаних у школі Аристотеля, автори яких не встановлені. Найважливіший з них - «Проблеми», де розглядаються різнорідні питання фізіології та медицини, а також математики, оптики і музики.

5. Перша філософія: твір у 14-ти книгах, що отримало назву «Метафізика». У виданні Беккера йому передує трактат «Про Мелісса, Ксенофане і Горгії».

6. Етика: «Нікомахова етика» в 10-ти кн., «Велика етика» в 2-х кн., «Евдемова етика», з якої друкуються книги 1-3 і 7, книги 4-6 збігаються з 5-7 книгами « Нікомахова етики ». 13-15 глави 7 книги іноді вважаються 8 книгою «Евдемова етики». «Велика етика» визнається не автентичної, також не автентичний трактат «Про доброчесним і порочному», що відноситься до часу між I ст. до н. е.. - I ст. н. е..

7. Політика і економіка: «Політика» в 8-ми кн., «Економіка» у З-х кн. зазвичай вважається не автентичної, причому 3 книга є лише в латинському перекладі. У школі Аристотеля було описано державний устрій 158 грецьких міст-держав. У 1890 р. був. Знайдений папірус з текстом «Афінській політиці» Арістотеля.

8. Риторика і поетика: «Мистецтво риторики» в З-х кн., За яким друкується не справжній трактат «Риторика проти Олександра»-рання перипатетической робота. За нею йде трактат «Про поезії» [10].

Твори Аристотеля збереглися, можна сказати, дивом. Після смерті філософа вони перейшли до Теофрасту, а потім до його учня Нолею. До 1 ст. н. е.. вони пролежали в підземному книгосховищі, надані «гризучий критиці мишей», а потім потрапили в бібліотеку Апеллікона Теосского в Афінах.

Потім вони виявилися в Римі, де і були видані головою тодішніх перипатетиків Андроніком Родоський. Цитуються твори Аристотеля (крім «Афінській політиці") відповідно виданню І. Беккера (1831) [11].

Вже перелік творів Аристотеля показує енциклопедичність його вчення. У ньому не тільки охоплені всі області тодішнього знання, але і зроблена його первинна класифікація, так що вперше з філософії як такої виділені спеціальні науки. Кожній роботі Стагірита передує короткий виклад і критичний розбір попередніх навчань з даного питання. Тим самим здійснюється перший підхід до проблеми, яка потім вирішується в дусі власного вчення Стагірита. Останній виступає, тому й першим істориком науки, хоча його виклад навчань древніх вимагає критичного підходу.

3. Формування економічних поглядів Аристотеля

Значного розвитку економічна думка отримала в античній Греції. Найбільш великими представниками в цій області були відомі давньогрецькі мислителі Платон і Арістотель. Простежимо, як економічні і політичні умови в Стародавній Греції вплинули на розвиток поглядів одного з цих мислителів.

Природні умови в Стародавній Греції відрізняються від природних умов давньосхідних країн тим, що тут для нормального заняття землеробством немає необхідності будувати складні гідротехнічні споруди, як на древньому Сході. Тим самим створювалися сприятливі умови для развітіячастной власності на землю, на земельну ділянку, а основою виробничим осередком стали не громіздкі царські господарства або общинне виробництво, котрі припускали величезний управлінський апарат, а невелике приватне господарство, побудоване на раціональних підставах, жорсткої експлуатації рабської праці і відносно високою прибутковістю .

Соціальна структура полісів передбачала існування трьох основних класів: класу рабовласників, вільних дрібних виробників і рабів самих різних категорій. Однією з найважливіших особливостей соціальної структури в грецьких полісах було існування такої соціальної категорії, як цивільний колектив, тобто сукупність повноправних громадян даного поліса. До громадян поліса належали корінні жителі, які проживають у цій місцевості декілька поколінь, які володіють спадковим земельною ділянкою, що приймають участь в діяльності народних зборів і що мають місце у фаланзі важко озброєних гоплітів.

Володіння земельною ділянкою розглядалося як повноцінна гарантія виконання громадянином своїх обов'язків перед полісом, перед всім цивільним колективом.

У Греції середини V ст. до н. е.. сформувалося економічна система, яка без особливих змін проіснувало до кінця IV ст. до н. е.. і яку можна визначити як класичну рабовласницьку економіку.

Грецька економіка в цілому не була однорідною. Серед численних грецьких полісів можна виділити два основних господарських типу, що відрізняються за своєю структурою.

Для першого типу поліса (аграрного) - було характерне абсолютне переважання сільського господарства, слабкий розвиток ремесла і торгівлі.

Інший тип поліса можна умовно визначити як торгово-ремісничий, в структурі якого роль ремісничого виробництва і торгівлі була значно вище, ніж полісах першого типу.

Саме в полісах другого типу була створена стала класичною рабовласницька економіка, яка мала досить складну і динамічну структуру, а продуктивні сили розвивалися особливо швидко (прикладом таких полісів були Афіни, Корінф, Родос та ін.) Поліси цього типу задавали тон економічному розвитку, були провідними господарськими центрами Греції V - IV ст. до н. е.

В цілому сільське господарство Греції V - IV ст. до н. е.. мало такі особливості: багатогалузевий характер, переважання трудомістких інтенсивних культур (виноградарство, масліноводство), впровадження рабської праці як основи землеробства, товарна спрямованість рабовласницького маєтку як нового типу організації сільськогосподарського виробництва.

Слід зазначити, що описана структура великого афінського землеволодіння повинна була переживати серйозну внутрішню кризу у міру того, як зміцнювалося правове і майнове становище афінського громадянства, зростало його самосвідомість, збільшувалося багатство афінського поліса, що опинився на чолі великого Морського союзу. Також міцнішала система афінської демократії з її продуманою політикою матеріального забезпечення бідних громадян, інтенсивного розвитку міського життя і міського ремесла.

Економічна система, що склалася в торговельно-ремісничих полісах і в Греції V - IV ст. до н. е.. в цілому, не могла існувати без залучення до праці великої маси рабів, абсолютна кількість і питома вага яких у грецькому суспільстві V - IV ст. до н. е.. безперервно зростав [14].

Система класичного рабства сформувалася в більш-менш закінченому вигляді в розвинених торгово-ремісничих полісах (Афіни), у той час як в аграрних полісах (Спарта) соціально-класова структура відрізнялася цілим рядом особливостей.

Найбільш яскравим прикладом є афінське суспільство, характеристика якого дозволяє показати особливості соціально-класової структури торгово-ремісничих полісів, що грають провідну роль в історичному розвитку древньої Греції V - IV ст. до н. е..

Таким чином, економічні погляди Арістотеля формувалися в умовах кризи рабовласницького поліса, загострення боротьби між аристократією, між багатими і бідними, між рабами і рабовласниками, між демократичною Афіною і олігархічною Спартою. Це, звичайно, сильно відбивалося в його роботах.

4. Економічна концепція Аристотеля

У Греції в IV в. до н. е.. спостерігалося загострення протиріч рабовласницького ладу. Але, тим не менш, Аристотель не бачив негативного впливу рабовласницьких відносин на розвиток продуктивних сил. Як вважав Арістотель, життя не може проходити без рабів. Тому рабство існує в силу економічної необхідності. Раби здатні сприймати вказівки пана, але не здатні керувати господарським життям. Але якщо людина вільна, він не повинен займатися фізичною працею, тому що інакше він стає рабом, будучи навіть юридично вільним. Вільні тому і визнаються вільними, тому що вони не знають фізичної праці. Тому в Аристотеля поділ на рабів і вільних оголошується цілком природним [15].

Саме ці положення Аристотеля відбили економічну закономірність у розвитку суспільства на тій стадії, коли рабство було основою виробництва. Призначення громадянина полягає в тому, щоб розвивати свій інтелект, бути вільним від фізичної праці, брати активну участь у державному житті. Вся ж важка фізична робота повинна виконуватися рабами. Ні виробництво, ні життя не можуть обійтися без них. Раби як би представляють собою одушевлену і окрему частину тіла пана, яка обслуговує його. Аристотель вважає, що природа сама розпорядилася так, щоб навіть зовні вільні люди відрізнялися від рабів. «У останніх тіло потужне, придатне для виконання необхідних фізичних праць; вільні ж люди тримаються прямо і не здатні до виконання подібного роду робіт, зате вони придатні для політичного життя».

Таким чином, основу багатства і головне джерело його збільшення становили раби. Аристотель назвав рабів «першим предметом володіння», тому треба дбати про придбання хороших рабів, які здатні довго і старанно працювати.

По суті, Аристотель був одним із перших мислителів, які намагалися дослідити економічні закони в сучасній йому Греції. Особливе місце в його працях займає пояснення понять грошей, торгівлі.

Аристотель з більшою завзятістю намагався зрозуміти закони обміну. Він досліджував історичний процес зародження і розвитку мінової торгівлі, перетворення її у велику торгівлю. Торгівля виявилася силою, що сприяє утворенню держави. Нужда, тобто економічна необхідність, «пов'язує людей в одне» і призводить до обміну, в основі якого лежить факт суспільного поділу праці.

Первісне розвиток мінової торгівлі було обумовлено природними причинами, тому що люди мають необхідні для життя предметами, одними в більшому, іншими - в меншій кількості. Користування кожним об'єктом володіння буває двояке. В одному випадку об'єктом користуються за його призначенням, в іншому - не за призначенням. Для прикладу Аристотель призводить користування взуттям. «Нею користуються і для того, щоб одягати на ноги, і для того, щоб міняти її на що-небудь інше» [16]. І в тому і в іншому випадку взуття є предметом користування. Так само йде і з іншими об'єктами володіння - всі вони можуть бути предметом обміну.

Аристотель з більшою завзятістю прагнув зрозуміти закони обміну. Він доводив, що поступово обмін появи таких предметів, які самі по собі уявляли цінність і стали обслуговувати обмін. Він писав: «В силу необхідності, обумовленої мінової торгівлею виникли гроші».

Аристотель не сумнівається в тому, що гроші - це втілене в речі вираз товарної вартості. Якщо товари і гроші порівнюються один з одним, це означає, що вони мають щось спільне між собою. Аристотель знав, що з товарних відносин виникли гроші, з'явилося грошове вираження вартості товару - його ціна. Гроші - це товар загальної разменіваемості, основа обміну.

Висновок

Маркс називав Аристотеля «Олександром Македонським грецької філософії». Це порівняння має глибокий історичний сенс, бо Аристотель як учений об'єднав в сміливих, широких узагальненнях весь науковий досвід Греції, подібно до Олександра, що об'єднав під своєю владою весь античний світ.

Наукова діяльність Арістотеля охопила всі області античного знання. Твори його носять енциклопедичний характер. Праці Аристотеля - найважливіше джерело наших знань в області доаристотелевской філософії. Арістотель зумів охопити і узагальнити величезний пізнавальний матеріал, накопичений у розвитку античної науки і філософії. Сміливість і глибина постановки питань, широта охоплення, жива, творча, яка шукає думка зробили Аристотеля одним з найбільш видатних мислителів, яких знає історія філософії. Всі області знання, з якими стикався Аристотель, - політика, етика, естетика, натурфілософія, логіка, метафізика, економіка - отримали завдяки діяльності Аристотеля новий вигляд. Прагнучи знайти єдність і систему в різноманітті буття, він у той же час намагався розкрити шляхи перетворення буття з одного виду в інший, намагався виявити суперечливі зв'язки і взаємини буття. За це філософи і цінували високо Арістотеля як саму всеосяжну голову серед грецьких філософів.

Економічна думка Аристотеля розвивалася під впливом розкладання громади, в умовах загострення протиріч рабовласницького ладу в період розквіту і кризи. На неї також мало великий вплив на розвиток міст і пов'язане з цим зростання ремесла і торгівлі. У період розквіту економічної думки Арістотель намагався аналізувати товарно-грошові відносини, умови обміну, гроші. Він не тільки давав поради про те, як вести господарство, а й намагався теоретично осмислити економічні процеси. В Аристотеля існував натурально-господарський підхід до економічних проблем.

Надалі історичному розвитку вчення Аристотеля стали джерелами численних шкіл і напрямків.

Список використаної літератури

1. Богомолов А. С. Антична філософія. - М.: МГУ, 1985 р.

2. Костюк В.Н. Історія економічних вчень. - М.: «Центр», 1997 р.

3. Мислителі Греції. Від міфу до логіки: Твори. - М.: «ЕКСМО-Прес», 1998

4. Радугин А.А. Філософія: Курс лекцій. - М.: «Центр», 1998 р.

5. Чанишева А. Н. Аристотель. - М.: «Думка», 1981 р.

6. Ягдаров Я.С. Історія економічних вчень. Підручник для вузів. - М.: Инфра - М, 1997.

7. Блауг М. Економічна думка в ретроспективі. - М.: «Справа Лтд», 1994.

8. Бартенєв С.А. Економічні теорії та школи (історія і сучасність): Курс лекцій. - М.: БЕК, 1996.

9. Жид Ш., Ріст Ш. Історія економічних вчень. - М.: Економіка, 1995.

Размещено на Allbest.ru