Єдність природи і суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Взаємозв'язок людини і природи

2. Закономірності взаємодії

3. Проблема взаємодії людини з природою в історії філософії

3.1 Антична філософія

3.2 Середньовічна філософія

3.3 Проблема «людина -- природа» у Нові часи

Висновок

Використана література

1. Взаємозв'язок людини і природи

Перш ніж розглядати складну проблему взаємозв'язку суспільства і природи, особливостей у їх взаємовідносинах, слід визначити основні поняття. Серед маси різних підходів і визначень природи одне з найбільш усталених - природа являє собою об'єктивну реальність яка існує поза і незалежно від свідомості людини. У вузькому ж змісті слова, під природою розуміють весь матеріальний світ за винятком суспільства як сукупність природних умов його існування.

У філософських поглядах на саму природу, її сутність можна виділити дві крайні,протилежні точки зору. Одна з них розглядає природу лише як хаос - інша як закономірну систему.

На всьому протягу розвиток природи, в ній постійно все змінюється: рельєф, клімат, вимирають і зароджуються нові види, в природі все гармонійно злагодженої одне не застосовуючи стикається і залежить від іншого. взаємозв'язок людина природа філософія

Суспільство (соціосфера) є складовою частиною ландшафтної оболонки.

Суспільство -- це сукупність конкретних людей.

Людина -- частина природи.

Фізичне і духовне життя людини нерозривно пов'язане з природою.

Природа -- це середовище, в якому людина живе. Саме воно забезпечує її найперші потреби. Життя людини можливе тільки у взаємодії з природою. Ця взаємодія проявляється в різних формах, насамперед в обміні речовин і енергії.

Але людина -- не тільки біологічна істота, а й суспільна. Умови її життєдіяльності залежать і від суспільного оточення. В зв'язку з цим для пояснення розвитку людини як компонента живої природи і людського суспільства одних тільки біологічних закономірностей недостатньо. Треба враховувати суспільні умови і закономірності. Між людиною і природою є не тільки біологічна, а й економічна взаємодія. Саме природа є джерелом споживчих вартостей.

Людина і природа не протистоять одна одній. Але було б помилкою стверджувати, що це гармонійне ціле. Якби вони являли собою гармонійне ціле, то не виникали б екологічні проблеми, які в сучасних умовах набувають глобального характеру. Матеріальний світ єдиний, і його складові взаємозв'язані, вони впливають одна на одну. Тому в процесі пізнання природа і суспільство мають розглядатися у взаємозв'язку і у взаємодії.

Матеріальне виробництво є конкретним виявом взаємодії суспільства і природи. В ньому особливо чітко проявляється єдність взаємодіючих частин. Відношення людей до природи змінюється з розвитком продуктивних сил. Природа і суспільство становлять єдність. Нарізне вивчення суспільства і природи не забезпечує дослідження тісної взаємодії між ними.

У минулому впродовж століть вивчались окремі компоненти природи і суспільства. Тепер людство має широкі знання про природу і розвиток суспільства. За сучасних умов необхідні наукове опрацювання екологічних проблем і практичні заходи для створення гармонійних відносин між природою і суспільством. Проте до останнього часу були поширені погляди на цілісність «природа -- СУСПІЛЬСТВО» як на конгломерат частин. У географічній науці і тепер не подолана розірваність між вивченням природи і суспільства. А між тим суть сучасної географії полягає в тому, що вона вивчає в певних аспектах природу, суспільство і їх взаємодію.

Необхідність уважного ставлення науки до проблем взаємодії суспільства і природи випливає з того. що взаємозв'язки між ними в процесі розвитку продуктивних сил і прогресу людства ускладнюються, інтенсивність їх зростає. Рушійною силою взаємодії суспільства і природи є продуктивні сили суспільства. Використовуючи закономірності природи, людина чимраз більше впливає на природу. На певному етапі свого розвитку продуктивні сили створюють суперечність у відносинах суспільства з природою. Порушується рівновага у природі, послаблюються можливості її самовідновлення. Однак у процесі науково-технічного прогресу можна створювати передумови і нові можливості для гармонійності відносин суспільства з природою.

Природа на кожному з етапів суспільного розвитку взаємодіє з суспільством не всіма своїми сторонами, як єдине ціле, а завжди лише окремими властивостями, частинами, компонентами, комплексами компонентів. Ця особливість взаємодії природи з суспільством зумовляє необхідність особливого наукового підходу. Необхідно досліджувати ті процеси. які пов'язані з окремими властивостями, частинами, компонентами і сукупностями компонентів природи.

Такий підхід надзвичайно важливий для географічних досліджень проблем взаємодії суспільства і природи. Тільки вивчення конкретних процесів взаємодії і конкретних об'єктів, що формуються в процесі інтеграції суспільства і природи, може виявити складний механізм взаємодії і дати можливість розробляти шляхи гармонізації відносин між ними.

Природа чинить великий і різнобічний вплив на розвиток суспільства. Здоров'я і саме життя людей залежать від природних умов, навколишнього природного середовища. Сприятливі природні умови, наявність природних ресурсів можуть прискорити розвиток матеріального виробництва, економічний і соціальний розвиток суспільства, держави. Наука і практична діяльність людей здавна спрямовані на те, щоб максимально використати багатства природи, захиститися від катастрофічних дій природних процесів і явищ.

Вплив природи на суспільство неоднаковий у різних частинах нашої планети. Диференціація природних умов і ресурсів спостерігається навіть на порівняно невеликих ділянках земної поверхні. Саме диференціація є природною основою територіального поділу праці, спеціалізації країн і районів. Оскільки територіальний поділ праці нерозривно пов'язаний з диференціацією природних умов і ресурсів, проблема впливу природи на господарську діяльність суспільства в різних регіонах і місцевостях -- одна з найважливіших в економіко-географічній науці. Формування різних аиробничо-територіальних утворень (агропромислових, промислових, будівельних, рекреаційних, водогосподарських та інших комплексів), а також суспільно-територіальних комплексів, таких, як населені пункти, райони, країни, знаходиться під великим впливом природних умов. У зв'язку з комплексним впливом природних чинників на життя і господарську діяльність людей важливе значення має вчення про природні гео-і-истеми як цілісні територіальні поєднання цих чинників.

У взаємодії суспільства і природи активною стороною є суспільство. Вшив його на природу посилюється і розгалужується. Своїми діями суспільство вносить великі зміни в природу і змінюється саме.

Науково-технічна революція ускладнила взаємовідносини суспільства і природи. Розвиток науки і техніки сприяв швидкому зростанню енергоозброєності та обсягів виробництва, що призвело до збільшення видобутку природних ресурсів, посилило забрудненість навколишнього середовища. Здатність природи до самовідновлення різко знизилася. Разом з тим суспільство не може задовольняти свої потреби без додаткового залучення природних ресурсів до сфери виробництва. Людство стало перед загрозою екологічної кризи. Актуальність охорони навколишнього середовища різко зросла. Якщо для потреб виробництва людство шукає нові джерела енергії та сировини, то збереженню якості навколишнього природного середовища немає альтернативи. Його якість має бути збережена, бо від цього залежить існування людства і життя на Землі. Проте технічний прогрес повинен продовжуватися, тому що суспільство не може відмовитися від власного розвитку. В процесі такого розвитку вплив на природу не тільки не зменшується, а навіть збільшується.

Як же пом'якшити основну суперечність сучасної взаємодії суспільства і природи: між постійно зростаючою природо перетворювальною діяльністю людського суспільства, величезними масштабами його втручання в природу і обмеженими можливостями природи до самовідновлення? Вихід полягає не в припиненні і не в гальмуванні науково-технічного прогресу, а у розвиткові нових відносин між суспільством і природою, у новій організації їх взаємодії. Науково-технічний прогрес має сприяти не тільки розвитку виробництва, а й розв'язанню екологічних проблем.

2. Закономірності взаємодії

В літературі, зокрема географічній, до останнього часу дискутується питання: чи існують закономірності взаємодії суспільства і природи? На нашу думку, існування закономірностей такої взаємодії не вимагає особливих доказів. Суспільство і природа не тільки являють собою двоєдність, а й знаходяться у тісній взаємодії, яка зумовлює особливі закономірності, що відрізняються від природних і суспільних. Взаємодія між суспільством і природою полягає у складних відносинах, що повторюються, а також у тісних зв'язках між властивостями природи і властивостями суспільства як складовими елементами системи «суспільство -- природа». Серед зазначених відносин і зв'язків, безумовно, можна виділити найсуттєвіші і найстійкіші. тобто закономірні. Їх слід називати закономірностями взаємодії суспільства і природи. Вони зв'язані з закономірностями природи і закономірностями суспільства, базуються на них. проте не укладаються в них, не вичерпуються ними, оскільки оперують зразу суспільними і природними явищами. Є підстави стверджувати, що ландшафтна оболонка розвивається під впливом трьох груп закономірностей -- природних, суспільних та закономірностей взаємодії суспільства і природи. Необхідність пізнання таких закономірностей диктується потребами практики, пов'язана з різнобічним впливом антропогенних чинників на природу.

Одна з важливих закономірностей взаємодії суспільства і природи -- це обмеженість самовідновлення природи, саморегулювання її змін під впливом суспільства. Вплив суспільства на природу до певних меж не створює загрози її руйнування, порушення умов життя людей, бо природа сама підновлює внутрішню рівновагу, розвиваючись за своїми законами. По-си.іення впливу господарської діяльності на природу зменшує Гі здатність .то відновлення своїх властивостей, важливих для функціонування як окремої людини, так і суспільства в цілому. У зв'язку з цим суспільство змушене розвивати сферу діяльності, зв'язану з охороною природи. Забруднення не повинне перевищувати того рівня, після якого природні системи втрачають можливості до самовідновлення. Отже. виникає проблема екологічного нормування.

Другу закономірність взаємодії суспільства і природи можна сформулювати як закономірність взаємозумовлених ланцюгових змін компонентів природи під впливом антропогенної діяльності. Вплив суспільства на окремі компоненти природи і окремі види ресурсів (наприклад, водні, лісові тощо) не обмежується змінами тільки в них. Зміна навіть одного з компонентів природи порушує рівновагу всього природного комплексу. Знищення лісів, наприклад, посилює ерозію грунтів, негативно позначається на кліматі, розвитку тваринного світу, гідрологічному режимі. Забруднення водойм змінює умови життя їх фауни і флори.

Ще одна закономірність взаємодії суспільства і природи, дія якої підтверджується численними фактами, -- це закономірність поєднання суспільних і природних елементів, утворення цілісностей. Вона спричиняє формування виробничо-територіальних, водогосподарських, рекреаційних та інших видів комплексів. Формування таких цілісностей у вигляді різних комплексів і систем відзначено багатьма вченими -- фізико-гео-графами і економістами. Так, М.Я.Лемєшев зазначає, що економічні, соціальні. технологічні та біологічні процеси тепер настільки зв'язані і взаємозалежні, що виникла об'єктивна необхідність розглядати сучасне виробництво як складну еколого-економічну систему, а не протиставляти економічну і природну системи одна одній.

Людство у своєму науково-технічному розвиткові уже підійшло до такої стадії, коли цілком здатне вирішувати свої конфлікти з природою, не допускаючи їх переростання в потенційно небезпечні для існування цивілізації. Гармонійна взаємодія суспільства і природи повинна стати однією з найважливіших цілей загального соціально-економічного прогресу.

3. Проблема взаємодії людини з природою в історії філософії

Філософське вирішення проблеми «людина -- природа» мало певні особливості та рівні осмисленості на різних етапах розвитку: в античній філософії, в середньовічній, в епоху Відродження, в Нові часи та в умовах сьогодення.

3.1 Антична філософія

Філософське осмислення взаємодії «людина -- природа» в європейській філософії прослідковується майже у всіх представників античної доби і в часовому вимірі датується початком боротьби філософії з міфологією. Остання виражала фантастичний спосіб мислення людини при поясненні причинно-наслідкових явищ донауковими засобами.

У гносеологічній основі міфу був здоровий глузд. І це цілком відповідає діям людини при вирішенні вузькоутилітарних проблем емпіричного характеру.

Спираючись на здоровий глузд, міфи пояснювали все, з чим людина стикалась безпосередньо. Правда, пояснення ці мали казковий характер, хоча в міфології концентрувались і окремі зародки наукового розуміння оточуючої людину дійсності.

В епоху, коли міфологічна свідомість поступилась філософському осмисленню явищ, проблема «людина--природа» стає однією з головних. І це не дивно: адже відношення «людина -- світ» стоїть у центрі філософського пізнання, а коли мова йде про «світ», то там природа займає одне з основних місць. Слід тут же зазначити, що коли ми говоримо «людина», то маємо на увазі не одну якусь особу чи групу людей, а людський рід в цілому, а коли мова йде про природу -- то це всі природні процеси в їх сукупності.

Проблемі «людина--природа» в античні часи приділяли велику увагу філософи Платон, Емпедокл, Арістотель, Лукрецій Кар, неоплатоніки.

Так, Платон у своїх численних творах, спираючись на космологічні уявлення орфіків і Піфагора, прийшов до висновку, що людина і природа -- єдине ціле, але з певними відмінностями. Ця єдність обумовлена Деміургом.

Розглядаючи Бога як творця, Платон не абсолютизує його в своїй філософії. Це мало свою причину: політеїстичні вірування древніх не досягали ще того абсолюту, який був і є характерним для таких розвинених релігій, як, наприклад, іудаїзм, іслам, християнство. В міфах стародавньої Греції боги іноді здійснювали вчинки, характерні для звичайних людей. Мислення древніх греків ще не «дійшло» до цілковитого виділення богів (і людей) із природи.

Філософи стародавньої Греції розглядали людину і природу як взаємозалежні елементи, де людина виступає як творче начало на відміну від тварин, які хоч теж активно впливають на природу, але цей вплив не виходить за межі пристосування; в своїх геніальних здогадках про розвиток тваринного світу філософ Емпедокл з Агрігента (острів Сицилія) доводив, що потвори, які раніше жили на землі, загинули тому, що не змогли пристосуватись до умов, які змінились на землі: змінився клімат, змінились рослинність і тваринний світ, змінився і характер їжі.

Природа в філософії Демокріта виступає як великий вчитель і наставник людей. Він вважав, що виникненню багатьох ремесел люди зобов'язані тваринному світу. «Від тварин, -- писав він, -- ми шляхом наслідування навчились важливим справам, а саме: ми -- учні павуків у ткацькому і кравецькому ремеслі, учні ластівок у справі будування житла і учні птахів у співах, як лебідь і соловей».

Значне місце взаємодії людини і природи відводить учений-енциклопедист античності Арістотель. Він приходить до висновку, що природа ділиться на ряд рівнів: світ неорганічної природи, органічна природа, рослини, тварини, людина. Людина в філософії Арістотеля органічно входить у світ природи, «розлита» в ній. Разом з тим, пише він, своєю сутністю вона виділяється з природи як «вид людини». Людина є метою космічного розвитку природи, вона одна стоїть перед нею як свідома істота. Тому людське око бачить, а вухо чує все по-іншому, ніж очі і вуха тварин. Людина, зазначав Арістотель, думає і розуміє, тварина тільки відчуває. Рука у людини -- це не лапа мавпи, а органон органонів. Природа, писав Арістотель, дала людині все, що є в ній досконалого, людиною вона себе і вимірює.

Проблема «людина -- природа» посідає значне місце в поглядах мислителя стародавнього Риму Вергілія. Вергілій був поетом. Позбавлений своїх плантацій внаслідок імператорської політики наділення землею ветеранів війни за рахунок приватних власників, він гнівно виступає проти тих, хто одержав родючі поля, а поводить себе на землі як варвар, не працює над ушляхетненням рослин, забур'янив родючі ниви. Сприйняття природи у Вергілія -- це сприйняття селянина, який пов'язаний з землею всією душею. Людина, яка вивчає природу, пише в «Георгіках» поет, набуває знань про неї, перетворює дикі ліси, пустелі, болота в прекрасний ландшафт, який милує око і приносить користь нинішнім і майбутнім поколінням.

Другий видатний мислитель стародавнього Риму Лукрецій Кар у своїй знаменитій поемі «Про природу речей» стверджує думку про те, що тільки наукове пізнання природи здатне урегулювати ставлення людини до природи. В своїй праці Лукрецій Кар висміює тих мислителів, які вихваляли «золотий вік» людства. В так званий «золотий вік», пише мислитель, люди були беззахисні перед природою, жили, як тварини і навіть гірше.

У поемі «Про природу речей» Лукрецій Кар вперше в античній філософії порушує питання про зв'язок розвитку історії природи з історією людей. Його ще раніше пробував розв'язати Емпедокл, але саме у Лукреція Кара воно вирішене в історикографічному плані.

Погляди Платона, Арістотеля, Вергілія і Лукреція Кара та інших мислителів виражали квінтесенцію античності стосовно взаємодії людини з природою, де природа обожнювалась. Коли почався розпад рабовласницького ладу, фізична правда почала розглядатись як заняття, недостойне вільного громадянина. Все, що було пов'язане з цією працею, і в першу чергу природа, стає об'єктом презирства. Праця, як кара, як приниження, а природа, як космічна повія,-- ось такий фінал поглядів античного світу, який поступово входив в епоху середньовіччя.

3.2 Середньовічна філософія

Розпад Римської імперії знаменував собою занепад античного мистецтва, літератури, філософії. В Західній Європі почали швидко формуватись феодальні відносини. В цей перехідний етап від рабовласництва до феодалізму набуває поширення неоплатонізм, який був світоглядом найбільш освіченої частини рабовласницької знаті. Це був період, коли рабовласники знаходили духовну втіху в містиці, песимізмі.

Неоплатоніки всіма силами намагалися пристосувати язичництво до християнства, але це не отримало підтримки з боку керівництва християнської церкви: неоплатонізм був філософським ученням і вимагав високої філософської культури, а це було недоступним для широких кіл служителів церкви періоду раннього середньовіччя.

Намагаючись зберегти ідейний зміст античної філософії, пристосовуючи його до нових суспільно-економічних умов, неоплатоніки дали поштовх до розвитку нових поглядів на природу, що знайшло своє відображення вже в XI ст. в боротьбі двох схоластичних напрямків -- номіналізму і реалізму. Реалізм і номіналізм не займалися спеціально проблемою «людина -- природа». В філософських поглядах представників номіналізму Ж.Бурідана, М.Орезма, М.Отрекура та ін. спроба викликати інтерес до вивчення природи була детермінована боротьбою з реалістами. Чільне місце проблема «людина -- природа» займає в філософії Фоми Аквінського. Наперекір католицькій традиції августенізму, цей мислитель зайняв позицію психофізичної єдності людини, яка стала домінуючою в католицькій філософії.

Епоха Відродження внесла значні корективи в розуміння місця природи в житті людини. Поновлюється вчення стоїків, епікурейців. У вченнях мислителів епохи Відродження Бог ототожнювався з природою. Поклоніння природі розглядається як поклоніння Богу. В пантеїзмі мислителів Відродження визначилось два напрямки. Одні філософи розчиняли природу в Богові, інші -- Бога в природі. Представники першого напрямку робили спробу закріпити ідею Бога в умовах бурхливого розвитку науки, пов'язаного з потребами торгівлі, ремесел і т.д. Представники ж другого своєю метою ставили захистів наукових поглядів на природу від фідеїстів.

Значним завоюванням філософської думки епохи Відродження був розвиток натурфілософії. Мислителі висунули ряд глибоких наукових ідей, які стали наріжними каменями для подальшого розвитку науки (наприклад, обґрунтування М.Коперніком геліоцентричної картини світу, вчення Д.Бруно про нескінченність природи і багаточисельність світів і т. д.). Усі ці ідеї оформлювались у пантеїстичне розуміння Всесвіту.

Зустрічаючись у процесі дослідження природи з явищами, невідомими тогочасній науці, мислителі Відродження пояснювали їх чудесами природи, що захищало вчених від нападок з боку ревних прихильників фідеїзму, адже чудо, як підкреслював Л.Фейєрбах, завжди було і є фундаментом Біблії і, звичайно, теології. Чудом було і сонячне затемнення, і полярна ніч, і «червоні дощі» тощо. Виводячи «чудеса» за сферу пізнання, мислителі Відродження особливу увагу звертали на те, що було доступне для пояснення тогочасній науці, а відтак формувався мінімалістичний напрямок у філософії, який набув остаточно оформлених рис у позитивізмі середини XIX ст.

3.3 Проблема «людина -- природа» у Нові часи

В умовах Нового часу мислителі цієї епохи (Ф.Бекон, П.Гассенді, П.А.Гольбах, Ж.-Ж.Руссо та ін.) розглядали людину як істоту, яка виникла з природи. Правда, інтерпретація цього положення була неоднозначною у всіх мислителів Нового часу.

Наприклад, Ж.-Ж.Руссо вважав, що в системі «людина -- природа» остання є домінуючим началом. Він стверджував, що первісна людина гармонійно поєднувала свою діяльність на арені природи, але все зіпсувала цивілізація. Був порушений паритет між людиною і природою, і тому сьогодні ми маємо деградовану мораль, культуру тощо. Твердження Руссо викликало гостру критику з боку П.А.Гольбаха, який у праці «Система природи або про закони світу фізичного й світу духовного» зазначав, що в доісторичні часи люди дійсно були тісно пов'язані з природою, але дикун мало чим відрізнявся від інших її елементів. Тоді як цивілізована людина -- це така людина, якій досвід і суспільне життя дають можливість використовувати природу для свого власного щастя.

Філософське осмислення взаємодії людини з природою знайшло широке висвітлення в класичній німецькій філософії та в марксизмі.

Розкриваючи взаємовідносини людини і природи, Гегель у «Філософії природи» зазначав, що ставлення суспільства до природи обумовлене її егоїстичними мотивами. Люди прагнуть до того, щоб використати природу для своїх потреб, виснажують її сили, знищують. Природа і людина протиставлені одне одному. Але які б сили не розвивала і не задіювала природа проти людини: голод, хижаків, вогонь, воду,-- вона завжди знаходить засоби проти них і при цьому здобуває ці засоби з самої ж природи.

В гегелівському і марксистському розумінні системи «людина -- природа» людина є творчим началом. К.Маркс приходить до висновку, що вона зв'язана з природою генетично, але, на відміну від інших живих істот, людина -- найбільш універсальна, і чим вищий її універсалізм, тим універсальніша сфера тієї неорганічної природи, в якій вона живе. Основною проміжною ланкою між людиною і природою є праця. Природа є тим матеріалом, на якому здійснюється її праця, в якій розвивається її трудова діяльність.

Марксистське розуміння взаємодії «людина -- природа» в модифікованій формі знайшло своє відображення в багатьох філософсько-соціологічних школах і напрямках XX ст. Зокрема, в поглядах Е.Фромма, Г.Маркузе, Ф.Хабермаса, А.Шмідта та ін.

В сучасних філософських школах і напрямках інтерпретація проблеми «людина -- природа» висвітлюється в основному або через призму філософської антропології, або різних теологічних напрямків.

Висновок

Підводячи підсумки всього вищесказаного, визначимо основні напрями впливу природи на суспільство і навпаки. Основні напрямки впливу природи на суспільство:

Природа дає засоби до існування. Вона дає матеріали та енергію, необхідні для життєдіяльності людей. Суспільство знаходить у природі прісну воду для життя, потреб сільського господарства та промисловості, повітря - для дихання і горіння.

Природа впливає на розміщення продуктивних сил суспільства і спеціалізацію економіки. Наприклад, не випадково населення Ісландії і Норвегії в своїй абсолютній більшості традиційно займалося рибним промислом, а населення Єгипту - вирощуванням бавовни.

Основні напрямки впливу суспільства на природу:

Суспільство розширює обсяг і межі використання природного середовища. Сучасна наука стверджує, що людина розумна виник в деяких окремих районах нашої планети і поступово розселився по всьому світу.

Суспільство вивчає і освоює природу В«вглибВ». Це проявляється, з одного боку, у вивченні вже відомих природних явищ на рівні микропроцессов, а з іншого - в відкритті і промисловому використанні невідомих раніше властивостей і законів природи.

Взаємодія людства і природи - це складний процес, у якому сторони повинні прагнути до взаємовигідного співробітництва. Між природним і суспільним немає прірви - суспільство залишається частиною більш великого цілого - природи. 

Сучасне суспільство ще не подолало небезпеки виникнення руйнівних воєн, розкрадання ресурсів біосфери, забруднення природного середовища. 

Використана література

1. Герасимчук А.А., Тимошенко З.І. Курс лекцій з філософії: Навч. Посібник. - К., 1999. - С.3-8.

2. Шевченко В.І. Концепція пізнання в українській філософії.-- К., 1993.-- С. 4-7.

3. Філософія: Підручник / За ред. Г.А. Заїченка Та ін. - К., 1995.,- Розд. 5.

4. Герцен А.И. Избранные философские произведения. -- М.: Госкомиздат, 1948,-- С. 18--19,142--143,152.

5. Гольбах П. Система природи или о законах мира физического и мира духовного.-- М.,1940 -- С.7-10.

Размещено на Allbest.ru