Аналіз співвідношення рівнів пізнання

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Теоретична і практична логіка

Крім перерахованих типів логік, які виникли історично, існує інша класифікація типів логік, тобто, вирізнють теоретичну і практичну логіку.

Засновник науки логіки Арістотель розглядав логіку як теоретичну частину філософії. У філософії Арістотель вирізнив дві частини: практичну і теоретичну. Практична включає етику і політику; теоретична -- фізику і логіку.

Історично поділ науки логіки на теоретичну і практичну вперше був здійснений німецьким філософом І.Кантом (1724-1804). Оскільки в епоху, коли жив і творив І.Кант, була відома лише загальна традиційна (арістотелівська) логіка, то він поділив загальну логіку на "чисту" і "прикладну". "...В чистій логіці ми відвертаємося від усіх емпіричних умов, при яких діє наш розсудок, наприклад, від впливу відчуття, від гри уяви, законів пам'яті, сили звички, схильностей і т.д., отже, й від джерел забобонів. Загальна але чиста логіка має справу виключно лише з апріорними принципами і являє собою канон розсудку і розуму... Загальна логіка називається прикладною тоді, коли вона розглядає правила використання розсудка при суб'єктивних емпіричних умовах, які вказує нам психологія. Отже, вона містить в собі емпіричні принципи... Вона є тільки засіб очищення буденного розсудку, але не канон розсудку взагалі і не органон часткових наук".

Поділ логіки на теоретичну ("чисту") і практичну ("прикладну"), здійснений І.Кантом, був розвинутий німецьким філософом Регелем, а відтак іншими філософами і логіками.

Г.Регель (1770-1831) розглядав логіку у своїй системі філософських наук. "Логіка є наука про чисту ідею, тобто про ідею в абстрактній стихії мислення... є наука про мислення, про його визначення і закони..."1, а "інші філософські науки -- філософія природи, філософія духа, навпаки, являються ніби прикладною логікою, оскільки остання є їх животворна душа..."

В наш час до теоретичної логіки відноситься не лише загальна традиційна логіка, але й усі інші типи логік, про які вже йшлося.

Теоретична логіка -- це певна логічна система знання (теорія) або сукупність логічних теорій, які побудовані на певних принципах і аксіомах засобами природної і особливої штучної (формалізованої) мови. До теоретичних логік відносяться всі історичні типи логік -- загальна або традиційна, класична символічна (логіка висловлювань, логіка предикатів), некласичні символічні логіки -- модальна, багатозначна, пара несуперечлива, інтуїціоністська та ін. В наш час розробляються нові логічні теорії.

Особливість теоретичної логіки (під якою розуміється сукупність різноманітних формально-логічних теорій) полягає в тому, що логіки створюють її засобами особливої мови й вона являє собою "сильну" абстракцію або абстрактно-знакову модель. В результаті створення такої моделі (теорії) виникає специфічна логіко-філософська проблема -- співвідношення формалізованої логічної теорії і конкретної предметної галузі, тобто практичного використання логічних систем знання в певній предметній діяльності людей.

Практична логіка. Цей термін має декілька значень:

В значенні "стихійна логіка". Під стихійною логікою розуміють природній процес мислення людей, коли вони здійснюють практичну і теоретичну діяльність і цей процес об'єктивно підпорядковується певним законам мислення, які встановлює і вивчає теоретична логіка. І в цьому значенні у людей більш розвинута практична або стихійна логіка. Наприклад, не вивчаючи якусь теоретичну логіку, люди можуть мислити логічно. Основою "стихійної" логіки в мисленні людей є ідеальне відображення і засвоєння структур пізнавальної діяльності в логічних формах і законах.

Як прикладна логіка, тобто використання теоретичної логіки у конкретному мисленні людей. Усі науки мають прикладне значення, тобто знання, яке здобуто наукою, використовується як метод пізнання і перетворення дійсності. В цьому значенні логіка виконує методологічну функцію. Теоретична логіка формулює певні принципи і правила логічного мислення, а практична логіка формулює умови і засоби використання цих правил у процесі конкретної розумової діяльності людей.

Як певна сукупність логічних теорій або напрям сучасних логічних досліджень, які вивчають і формалізують висловлювання з оператором "має намір" ("прагне", "бажає", "здатен", "може", "хоче" та ін.).' До практичних логік (формально-логічних теорій) відносяться "логіка дії", "логіка прийняття рішень", "логіка вибору", "логіка переваги", "логіка діалогу", "евристика", "праксіологія", "конфліктологія" та ін.

2. Поняття мислення

Мислення - властивість матерії, воно не існує поза нею. Мислення є функція людського мозку. Мозок - орган мислення людини. Але мислення за своєю природою суспільне. Воно виникає й розвивається разом із появою людини й людського суспільства. Поза людиною й людством мислення не існує. Вирішальна роль у виникненні мислення належить праці. Праця виділила людину з царства тварин, є основою виникнення і розвитку свідомості, мислення і мови.

Мислення є відбиття дійсності в думках людей у формі понять, суджень та умовиводів. Мислення - це вища форма відображення, пізнання. Воно суттєво відрізняється від таких форм віддзеркалення, як відчуття, сприйняття й уявлення.

Як відомо, пізнання є відображення в голові людини об'єктивного світу. Пізнання пов'язане з практикою, виникає з неї. Практика - мета пізнання і критерій істини. Пізнання - не окремий тимчасовий акт, а складний діалектичний процес проникнення людського розуму в суть речей, у їхні закономірні зв'язки і стосунки. Пізнання розпочинається з живого споглядання, з відчуття, сприйняття і приводить до абстрактного мислення.

У пізнанні виділяють два ступені: чуттєвий і раціональний (абстрактне мислення).

Чуттєве пізнання відбувається у формі відчуттів, сприймань, уявлень.

Відчуття - перша елементарна форма чуттєвого пізнання зовнішнього світу. Відчуття дають безпосереднє відображення дійсності. Предмети і явища навколишнього світу, діючи на органи чуття людини, викликають різні відчуття - зорові, слухові, дотикові тощо. Відчуття відображають окремі ознаки, властивості, якості речей.

На основі відчуттів виникає сприйняття.

Сприйняття - це дещо складніша, ніж відчуття, форма пізнання дійсності. Сприйняття є віддзеркалення предметів і явищ у їх наочній цілісності. Воно виникає з різних відчуттів, але не є механічною сумою відчуттів. У сприйнятті різноманітні відчуття не ізольовані одне від одного, а органічно пов'язані, злиті в цілісний образ. Сприйняття, як і відчуття, є відбиття наочне і безпосереднє. Воно має місце лише тоді, коли предмет безпосередньо діє на наші органи чуття.

На базі відчуттів і сприйняття виникають уявлення, в яких відтворюються відчуття і сприйняття.

Уявлення - це чуттєвий образ тих предметів і явищ, які людина сприймала раніше. Уявлення виникають із чуттєвих сприймань, але, на відміну від них, вони безпосередньо не пов'язані з предметами. Утворення уявлень не потребує безпосереднього впливу речей на органи чуттів у даний момент. Уявлення з'являються на основі минулого сприйняття предмета, образ якого зберігся в пам'яті людини. Уявлення може виникнути внаслідок опосередкованого сприймання предметів. Нарешті, ми можемо уявити собі й те, що ніколи не існувало й існувати не може, наприклад русалку, біса, лісовика і т. д., але елементи, з яких складаються такі уявлення, беруться нами з реальності, з предметів сприймання.

Уявлення завжди індивідуальне, воно залежить від відчуття, сприйняття, пам'яті, емоцій, життєвого й професійного досвіду людини тощо. Так, уявлення про юридичну академію студента-випускника і студента-першокурсника будуть різні. Вони будуть різними і в однокурсників.

Уявлення - вища форма відображення дійсності на ступені чуттєвого пізнання. Вони містять у собі елементи узагальнення. В уявленні ми відокремлюємося від частини менш суттєвих для нас ознак предмета і виділяємо загальні його ознаки й риси. Уявлення посідає нібито проміжне положення між сприйняттям і мисленням, але в цілому воно, як і відчуття і сприйняття, є відображенням наочним і безпосереднім.

Мислення, на відміну від чуттєвого пізнання, є відображенням опосередкованим.

Якщо між відчуттям і предметом немає нічого проміжного (відчуття виникають унаслідок безпосереднього впливу предметів на органи чуття), то між предметом і мисленням знаходяться відчуття, сприйняття й уявлення. Мислення опосеседковане чуттєвим пізнанням, воно виникає на основі відчуттів, є переробкою чуттєвого матеріалу. Тільки завдяки чуттєвому пізнанню мислення пов'язується із зовнішнім світом, відтворює його. Каналами, через які світ проникає до свідомості людини, є відчуття.

Мислення відображає не тільки властивості, безпосередньо дані у відчуттях і сприйняттях, а й такі ознаки, сторони, зв'язки предметів, котрі виявляються безпосередньо розумом.

Мислення - відображення узагальнене.

Чуттєве пізнання відображає окремі елементи та явища, їхні зовнішні сторони і зв'язки. Глибокі зв'язки і відношення предметів, закони їхнього розвитку чуттєвому сприйманню не доступні.

Мислення бере у предметів і явищ загальне, суттєве і відокремлюється (абстрагується) від другорядного, несуттєвого. Порівняно зі сприйняттям і уявленням мислення дає змогу глибше й повніше пізнати об'єктивний світ, розкрити найважливіші, найістотніші сторони, зв'язки й закономірності дійсності. Чуттєве пізнання нездатне віддзеркалити сутність речей, процес розвитку, руху. За допомогою мислення людина пізнає дійсність в усьому її розмаїтті, різноманітті зв'язків і опосередкованості.

Особливість мислення полягає також у тому, що воно є пізнанням активним і цілеспрямованим.

Відчуття і сприйняття виникає в нас під дією предметів і явищ на наші органи чуття незалежно від того, хочемо ми сприймати предмет або явище чи ні. Процес же мислення пов'язаний з постановкою певних пізнавальних завдань і проведенням різноманітних логічних дій і операцій. У процесі мислення ми висловлюємо судження, будуємо умовиводи, гіпотези, доведення, створюємо поняття тощо.

3. Мислення і мова

Мислення нерозривно пов'язане з мовою. Мислення і мова виникають і розвиваються одночасно.

Мислення у власному розумінні слова без мови неможливе. Абстрактне мислення - це мовне, словесне мислення.

Мова - необхідна умова виникнення думки і процесу мислення. За допомогою мови відбувається перехід від сприймання й уявлень до понять, здійснюється формування узагальненої думки.

Мова дає змогу закріплювати й зберігати набуті людьми знання, передавати їх із покоління в покоління, використовувати в практичній діяльності і в подальшому пізнанні дійсності всю суму знань, нагромаджених людством.

Перебуваючи в єдності, мислення й мова нетотожні, це різні соціальні явища. Мова - звукова матеріальна оболонка думки, мова - означає мислення - віддзеркалює об'єктивну реальність. Мова - засіб повсякденного спілкування людей, важлива складова культури будь-якого народу.

Мислення вивчається формальною логікою, а мова - предмет мовознавства.

На базі природних мов виникли штучні мови науки.

Природні, або національні, мови - це звукові (мова), а пізніше і графічні (письмо) інформаційні знакові системи в кожній нації, що історично склалися.

Штучні мови - це спеціально створені мови. На відміну від природних ці мови конструюються цілеспрямовано для міжнародного спілкування (напр., інтерлінг, есперанто), автоматичної обробки інформації за допомогою ЕОМ (мови програмування, машинні мови), запису інформації (інформаційні мови), для вирішення інших завдань у галузі науки.

4. Поняття "форми мислення" і "закони мислення"

Мислення людини відбувається в певних логічних формах і підлягає певним законам логіки.

Форма мислення - це спосіб відображення предметів і явищ об'єктивної реальності.

Основними формами мислення є поняття, судження і умовиводи.

Поняття, наприклад, - це така форма мислення, яка віддзеркалює предмет у його суттєвих ознаках. Так, поняття "угода" відбиває угоду як явище дійсності в таких ознаках. "Угодою визначаються дії громадян і організацій, спрямовані на установлення, зміну або припинення громадянських прав або обов'язків". Те ж спостерігається під час розгляду будь-яких інших понять.

Судження - це інша форма відображення предметів і явищ дійсності, ніж поняття. Судження - форма мислення, яка відтворює не предмет у цілому, а окремі його ознаки, властивості, зв'язки і відношення у вигляді ствердження або заперечення належності предмету певної ознаки чи властивості.

Предмети суджень такі:

1. Дарування є договір.

2. Угода, яка не відповідає вимогам закону, є недійсною і т.д.

Умовивід є зв'язок суджень. Це форма мислення, в якій з одного, двох чи більше суджень виводиться нове судження.

Наприклад:

Будь-який договір є угода.

Дарування - договір.

Отже, дарування є угода.

Логічну форму не можна розглядати як "чисту" форму, позбавлену змісту і незалежну від нього. Форми мислення (поняття, судження, умовиводи) є формами об'єктивного змісту, об'єктивних зв'язків і відношень між речами.

Форми мислення не є апріорними (додосвідними) логічними формами, не дані людині в готовому вигляді, а виникли в процесі багатовікової пізнавальної практики людини.

Форми мислення - це форми не самих речей, а форми відображення предметів і явищ реальної дійсності на ступені абстрактного мислення.

Форми думки не збігаються з формами існування предметів, що віддзеркалюються. Логічні форми - це форми ідеального існування предметів і явищ у мисленні людини. Форми думки у певних межах незалежні від відмінностей у змісті окремих предметів, від конкретного матеріалу. Вони однакові і застосовні до найрізноманітніших предметів, до будь-якого конкретного матеріалу.

Будь-яка думка має конкретний зміст і певну будову (структуру). Зміст думки складає віддзеркалені в ній властивості і відношення конкретних предметів і явищ об'єктивної дійсності. Наприклад, зміст поняття "людина" становить такі ознаки людей, відтворені в цьому понятті, як:

1) здатність виробляти знаряддя праці, 2) здатність мислити і 3) володіти мовою. Зміст судження ""Усі договори є юридичні угоди" становить належність усіх договорів до класу юридичних угод.

Структура думки - це її будова, спосіб поєднання складових думки.

Кожна форма мислення має певну структуру. Для вираження структури думки у формальній логіці користуються символами.

Розгляньмо, що таке структура думки стосовно суджень і умовиводів. Візьмімо три судження: 1. Усі дерева є рослини. 2. Усі громадяни країни є правоздатні. 3. Усі злочини є діяння суспільне небезпечні.

Ясна річ, конкретний зміст наведених суджень різний, однак вони мають між собою й дещо спільне. Цим спільним є спосіб зв'язку складових суджень, їхня структура. Кожне з розглядуваних суджень має предмет судження (логічний суб'єкт): у першому судженні ним є поняття (слово) "дерево", У другому - "громадяни країни", у третьому -"злочин". У кожному з цих суджень є предикат (логічний присудок), який відтворює ознаку, що належить предмету думки. У першому судженні предикатом є поняття "рослина", у другому - "правоздатність", у третьому - "діяння суспільне небезпечні".

В усіх трьох випадках суб'єкт і предикат пов'язані словом "є".

Якщо тепер ми відхилилися від конкретного змісту цих суджень і, користуючись символами (S - суб'єкт, P - предикат), запишемо структуру суджень у вигляді формули, то вона буде для всіх них однією й тією ж:

"Усі S є Р". Можливі судження, що мають і іншу структуру.

Розглянемо тепер такі два умовиводи:

1. Усі метали проводять електрику.

2. Олово - метал.

Отже, олово проводить електрику.

1. Усі громадяни держави є правоздатні.

2. Петренко - громадянин цієї держави.

Отже, Петренко є правоздатним.

Конкретний зміст цих умовиводів різний, але в них є й загальне:

а) обидва складаються з трьох суджень, із яких перші два є вихідними (засновками), а останнє - вивідним судженням (завершенням), оскільки воно утворене з понять, наявних у вихідних судженнях;

б) у вихідних судженнях (засновках) обох умовиводів міститься одне спільне поняття (у першому ним є поняття "метал", а в другому - поняття "громадяни держави"), яке відсутнє у вивідному судженні.

Це загальне у побудові різних за конкретним змістом умовиводів і утворює їхню структуру. Щоб записати її у вигляді формули, позначимо загальне поняття, що міститься в вихідних судженнях обох умовиводів, буквою М, предикат першого вихідного судження і предикат висновку - Р, суб'єкт другого вихідного судження і суб'єкт завершення - S. У цілому формула, яка виражає структуру розглядуваних умовиводів, така:

М - Р

S - M

S - P.

Як бачимо, формальна логіка, досліджуючи форми мислення, відхиляється від конкретного змісту думки. Порівнюючи різні думки, вона виявляє лише загальне в них, їхню структуру. В цьому полягає одна зі специфічних особливостей формальної логіки як науки.

Процес виявлення структури думок, виведення формул, установлення всіх складових того чи іншого судження є формалізація думок. Формалізація дає змогу формулювати певні закони і правила.

Мислення людини не безладне, воно підлягає певним законам, завдяки яким стає логічним. Основними законами логіки є: закон тотожності, закон суперечності (несуперечності), закон виключеного третього і закон достатньої підстави. Порушення (не дотримання) вимог будь-якого з цих законів призводить до того, що мислення стає нелогічним.

5. Істинність і правильність мислення

Розрізняють істинність і правильність мислення. Ці поняття не тотожні, а тому їх не можна сплутувати. Поняття "істинність" відноситься до змісту думки, а поняття "правильність" - до форми думки, її будови.

За конкретним змістом думка може бути або істинною, або хибною.

Істинна думка - це така думка, котра відповідає тому, що є насправді. Істинна думка правильно, адекватно відтворює об'єктивну дійсність. Якщо ж думка не відповідає тому, що є в дійсності, викривлює її, то вона є хибною думкою. мислення істинність роздум знання

За формою (структурою) мислення буває правильним або неправильним.

Розгляньмо такі три умовиводи:

1. Кожний злочин є суспільно небезпечним.

Привласнення знайденого цінного майна, яке належить державі, є злочином.

Отже, привласнення знайденого цінного майна, яке належить державі, є дією суспільно небезпечною.

2. Усякий договір купівлі-продажу пов'язаний із переходом права власності.

Заповіт не є договором купівлі-продажу.

Отже, заповіт не пов'язаний із переходом права власності. <br

> 3. Усякий договір є відплата.

Дарування - договір.

Отже, дарування є відплата.

У першому умовиводі вихідні судження істинні, правила дотримані, а тому й висновок "Привласнення знайденого цінного майна, яке належить державі, є дією суспільно небезпечною" є істинним.

У другому прикладі обидва вихідні судження (засновки) також істинні, але тут порушене правило першої фігури категоричного силогізму: менший засновок має бути судженням стверджувальним, а в нас воно заперечувальне ("Заповіт не є договором купівлі-продажу"). Тому й висновок ("Заповіт не пов'язаний із переходом права власності"), добутий із двох істинних суджень, виявився хибним.

Істинність і правильність мислення органічно пов'язані між собою. Формальна правильність мислення є необхідною, але недостатньою умовою пізнання дійсності. Щоб у процесі пізнання було досягнуто істини, необхідно дотримуватися таких двох умов: 1. Вихідні судження (засновки), з яких будується судження, мають бути істинними. 2. Структура думок має бути правильною. Досить порушити одну з цих умов, і наслідок наших суджень не буде необхідно істинним.

Поняття "мислення", "розум", "інтелект"

Мислення - це діяльність.

Арістотель

Mundus і nteliegib ilia - Світ осягається розумом.

Маєш голову, май і розум.

Народне прислів'я

Мислення та мова у поєднанні визначають сутнісну характеристику людини, що виокремлює її з-поміж інших живих істот.

У процесі філософського пізнання мислення як суб'єктивного логосу виникли специфічні терміни, котрі позначають мислення як такий феномен, що відрізняє його від мови і, відповідно, терміни "мислення" та "мова" не ототожнюються.

Давньогрецькі філософи позначали мислення термінами "logos", (ум, розум), давні римляни - "cogitatio", "ratio" ("розум"), "Іntellektus" ("інтелект", "здатність до мислення").

У наш час оперують термінами "мислення", "розум", "інтелект" і використовують той або інший термін в певному контексті міркувань ("розумна людина", "мисляча істота", "штучний інтелект").

У контексті логіко-філософської рефлексії над мисленнєвою діяльністю людини використовують терміни: 1) "мислення"; 2) "розум" - у широкому значенні - те саме, що мислення, у вузькому - - вищий рівень мислення порівняно з інтуїцією й розсудком, - вища пізнавальна здатність людини; 3) "інтелект".

Визначимо зміст основних термінів, які відокремлюють сферу мисленнєвої діяльності людини в логіко-філософському аспекті дослідження.

Мислення - особлива (ідеальна) діяльність людини, що здійснюється за допомогою мови в певних соціокультурних умовах, яка спрямована на пізнання світу й осягання смислу всього, що робить людина у взаємодії з навколишнім природним, і соціальним світом.

Головні властивості мислення: нерозривний зв'язок із мовою; абстрактність та опосередкованість відображення світу в формах поняття, висловлювання, умовивід; системність; цілеспрямованість; історичність; творча активність.

Філософи виокремили рівні, види та функції людського мислення.

Розсудок - це рівень мисленнєвої діяльності людини, що виконує специфічні функції; пізнавальна здатність людини.

Концептуальне визначення функцій розсудку як рівня мисленнєвої діяльності людини та пізнавальної здатності дав німецький філософ І. Кант у "Критиці чистого розуму". Він виділив евристичну, логічну"(аналітичну та дедуктивну), регулятивну функції розсудку в контексті пізнавальної діяльності.

Евристична функція полягає у формоутворенні та здобутті й накопиченні нового знання.

Логічна функція - це аналітична діяльність мислення, спрямована на: а) дослідження основоположень розсудку та визначення, як саме розсудок встановлює правила підведення чуттєвих споглядань під категорії; б) пояснення, в який спосіб поняття розсудку (категорії) можливо застосувати до досвіду.

Регулятивна функція на підставі встановлених розсудком правил покликана упорядковувати правильність використання правил до кожного конкретного випадку. Реалізація використання правил до кожного конкретного випадку визначена І. Кантом як здатність судження (використання категорій до чуттєвих даних).

Розум - рівень мисленнєвої діяльності людини, суб'єкта пізнання та практичних дій. Це вища пізнавальна здатність людини.

Евристична функція розуму (вища здатність пізнання) полягає у виробленні продуктів власної діяльності (продуктів чистого розуму) - понять, ідей, принципів як форми суто теоретичного знання, створювати системи знання.

Логічна функція - це логічна рефлексія над мисленнєвою діяльністю людини, що спричинило, зокрема, виникнення науки логіки; створення рефлексивних систем знання (мета-наука, металогіка, метаматематика).

Регулятивна функція розуму полягає в упорядкуванні та систематизації знання, отриманого розсудком, у певну систему на підставі ідей, які продукує чистий розум; дисциплінуванні розсудливої діяльності людини на підставі принципів раціональності, що формулює чистий розум.

Інтелект (лат. - розуміння, відчуття, сприйняття) - в логіці - те саме, що й мислення, мисленнєва діяльність людини в поєднанні з мовою. У психології - сукупність накопичених людиною знань, досвіду та її розумових здібностей, здатність людини ефективно виконувати певну діяльність, адаптуватися в навколишньому природному та соціальному середовищі; рівень розвитку мислення (розуму), що визначається певними тестами і класифікується коефіцієнтом інтелекту Q.

Інтуїція (середньолат. - споглядання, уважно дивитися) - термін, який набув різних смислів у філософії, психології, логіці, евристиці. Це:

- здатність суб'єкта пізнання безпосередньо (поза опосередкованим, логічно побудованим міркуванням) відкривати істину;

- здатність суб'єкта х миттєво осягати своїм розумом сутність речей, явищ, процесів, дій, подій;

- достовірність, чіткість певних тверджень, які не виводяться через логічний доказ істинності, а постають самоочевидно.

Рефлексія (лат. - відображення) - діяльність раціонального мислення людини, спрямована на саме мислення ("мислення про мислення"). Це творча здатність мислення породжувати особливі концепти - "ідеї про ідею", "поняття про поняття", які виникають на металогічному рівні пізнання. Раціональна реконструкція діяльності мислення зумовила виникнення науки логіки. Філософи Д. Локк (1632-1704 pp.), Д. Г'юм (1711 1776 pp.), Г, Ляйбніц, І. Кант розглядали рефлексію як джерело виникнення ідей і понять.

Функції рефлексії - осмислення, розуміння, обґрунтування, пояснення - виявляються у рефлексивній здатності судження, що має різновиди:

- оцінки ("Те, що він сказав, є істинним");

- пояснення ("В є тому, що є А");

- обґрунтування ("Я зробив це тому, що так від мене вимагали");

- розуміння ("Я зрозумів, що в цій ситуації був непотрібний").

Відокремлення мисленнєвої діяльності й особливостей розуму (раціонального мислення) здійснювалося в історико-філософському аспекті поступово, в такому напрямі.

Давньогрецькі філософи (Парменід, Сократ, Платон, Арістотель) розрізняли Абсолютний розум (noos, logos) у значенні Творця Всесвіту (розум - Деміург) і людський розум, носієм якого є конкретна людина в її одиничності.

Людський розум вони трактували в таких модусах існування та функціонування: частина душі людини разом з її чуттєвістю; єнтелехія (діяльність) душі; "міркування та роздуми, спрямовані на пізнання "чистого" буття (Платон),

Перше системне й узагальнене знання про мислення людини (суб'єктивний логос) подано в трактаті Арістотеля "Про душу". Арістотель проаналізував особливості мислення, звертаючись до безпосереднього досвіду мисленнєвої діяльності людей, визначив відмінність мислення від чуттєвості як різних здатностей душі й виокремив мислення як відособлену та самодостатню частину душі, головна здатність якої - пізнання світу в абстрактних формах поняття, судження, умовиводу.

Давньогрецькі філософи на початку свого пізнання й аналізу мислення ще не розрізняли чітко "мислення та "мову", відповідно, терміном "логос" вони позначали як мислення (властивість людини здійснювати внутрішню мисленнєву діяльність в її іманентному саморусі, спрямованої на пізнання світу), так і мовленнєву діяльність. Відокремлення мисленнєвої та мовленнєвої діяльності, виявлення нетотожності мислення та мови вперше здійснили софісти (про це див. 2.3). У подальшому історичному пізнанні мислення філософи визначили його нові властивості, структуру, типи та види і наголошували на творчій активності мислення (розуму). Зокрема, вони визначали мислення (інтелект) як здатність пізнавати природу в її універсальності, осягати смисл (7 Аквінський) і відокремили логічне в значенні "вторинної інтенції" (intentio secunda) як мисленнєві (уявні) операції (Д. Скот, У. Оккам).

На сучасному етапі філософія і конкретні науки, що вивчають мислення (психологія, соціологія, генетика, фізіологія в. н. д., теорія штучного інтелекту), предметом свого дослідження визначають ті або інші фактори виникнення мислення (біологічні, генетичні, фізіологічні, соціокультурні), види й типи, рівні індивідуального мислення (інтуїція, розсудок, розум), функції мислення, вплив соціокультурних факторів на формування та розвиток мислення, можливості моделювання інтелектуальних дій (операцій) за допомогою технічної системи (комп'ютера).

Залежно від предмета дослідження дається те або інше визначення мислення, яке відокремлює функції, що постають у процесі виникнення нових видів суспільної діяльності людей. Так, на сучасному етапі все більшого значення набуває інформаційна діяльність мислення, відповідно, мислення визначається як діяльність, спрямована на засвоєння й оброблення інформації з різних джерел.

Наука логіка абстрагується від біологічних, генетичних, соціокультурних, історичних й інших факторів, що формують і розвивають мислення людини, від індивідуальних особливостей мисленнєвої діяльності. Вона досліджує мислення в його особистому виявленні, який філософи визначали як вищий рівень, а саме - мислити крізь призму "rai/o", тобто раціональне (логічне) мислення, ознаки якого - чіткість, доказовість, обґрунтованість, здатність виведення знання без звертання до чуттєвого досвіду. Логіка досліджує раціональне мислення як діяльність, що здійснюється за певними принципами (законами); правилами, яке формує сам розум як "пізнання в поняттях" (Г. Гегель).

Особливості раціонального мислення визначаються в опозиції до ірраціонального мислення.

Раціональне й ірраціональне - взаємопов'язані філософські та логічні категорії. Вони визначають ознаки людини мислити і діяти розумно, обґрунтовано, безсуперечливо, що характеризує раціональне мислення, і відсутність цих ознак (ірраціональне мислення). Ці категорії встановлюють, що можна, а що не можна осягнути і виразити в чітких логічних формах.

На підставі логічного аналізу мислення відокремлені: зміст і форма мислення; структура мисленнєвої діяльності, функції мислення й інші його властивості.

4. Рівні і форми пізнання

За давньою усталеною традицією філософія виділяє два основні джерела знання та пізнавального процесу (див. попередні розділи): відчуття (або чуття) та мислення. Але їх взаємодія у процесі пізнання виявляється досить складною. Зокрема, визнано, що людські чуття ніколи не бувають "чистим чуттям", бо їх неодмінно певним чином "завантажують" розум, мислення, міркування, тобто у людини не існує простого біопсихічного чуття, воно визначено предметно, ціннісно, інтелектуально.

За влучним висловом часів німецької класичної філософії, людські почуття є "чуттями-теоретиками", бо, дивлячись на речі, ми відразу вбачаємо в них значно більше від того, що може дати нам фізіологія відчуття. Співвідношення мислення і чуття розглядають у гносеології через учення про рівні та форми пізнання.

Першим, вихідним рівнем пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєве пізнання (сьогодні частіше вживається термін "перцептивний досвід"): це є фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей.

Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання (тому, наприклад, побачити річ - ще не значить її пізнати або зрозуміти), але дає пізнанню такий його компонент, поза яким пізнання неможливе. Навіть у занадто раціоналізованих концепціях гносеології чуттєвий рівень розглядають принаймні як імпульс до пізнання. Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах: відчуття фіксують окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.); сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням певного образу або певної проекції речей; уявлення є відтворенням образу без безпосереднього контакту з річчю.

Рівні та форми пізнання

Слід наголосити, що вже на рівні відчуття у діяльність чуття втручаються розумові операції, бо з'єднувати елементи відчуття у сприйнятті можна по-різному. Основне ж полягає у тому, що чуттєве пізнання не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних недоліків:

відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми можемо бачити, відчувати й т.ін.;

відчуття мінливі, нестійкі, відносні;

самі відчуття не дають нам надійного критерію для розмежування суттєвого та несуттєвого. Названі недоліки надолужуються подальшим рівнем пізнання: раціонально-логічним (або абстрактним) мисленням. Форми абстрактного мислення досить чітко виражають його особливості:

¦ поняття -- це слова (терміни), що фіксують суттєві характеристики, як звичайно, класу предметів (але інколи - і окремих унікальних предметів);

¦ судження -- це речення, які зв'язують між собою поняття так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності;

умовиводи - сукупність речень (суджень), пов'язаних між собою законами логічного виведення. Згадаємо, що є два основні типи умовиводів: індуктивний (рух думки від часткового до загального) та дедуктивний (рух думки від загального до часткового).

Зауважимо, перш за все, що при переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об'єкту пізнання: якщо чуттєве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв'язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей). Завдяки тому, що абстрактне мислення відділяє певні прояви речей від самих речей і розглядає їх окремо, завдяки тому, що на перший план виходить дослідження зв'язків, функцій та відношень, абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів.

Тому абстрактне мислення виходить за межі як окремих предметів, так і певних органів чуття. Воно, рухаючись з усвідомленням власних актів, є стабільним, упорядкованим, а отже, таким, що здатне відділяти суттєве від несуттєвого. Але водночас воно також мас певні недоліки. В основі їх лежить те. що надає абстрактному мисленню переваги: дистанціювання від наявної реальності. Через це положення абстрактного мислення не можуть бути безпосередньо застосовані до реальних речей, подій, явиш. Коли ми, наприклад, кажемо "стіл", "дерево", то вказуємо не на якісь конкретні столи або дерева, а на "столи" та "дерева" як такі; тобто ці поняття фіксують дещо суттєве, притаманне будь-яким столам та деревам (зокрема й таким, яких ми ще ніколи не бачили). Тут і виникає проблема застосування понять, теорій; наприклад, одна річ вивчити теорію медицини, а інша - лікувати реальних хворих.

¦ Отже, розгляд перших двох рівнів пізнання засвідчує: кожен із них є необхідним, але недостатнім для пізнання в цілому" кожен має переваги, але й недоліки.

Постає досить очевидне завдання: поєднати їх, тобто поєднати поняття і теорії з наочно даним, із тим, що надано нам у відчуттях. Звідси -- подальший рівень пізнання, на якому умовиводи, поняття та концепції абстрактного мислення втілюються у реальність і набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду. Особливості третього рівня пізнання виразно проявляються у його формах:

досвід - особисте свідоме виявлення умов та обставин як збігання, так і незбігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;

експеримент - дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників, факторів і т. ін.;

практика - свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т. ін.

У філософських дослідженнях не завжди виділяють названий третій рівень пізнання, хоча ніхто не заперечує і не зможе заперечити значення експерименту, досвіду та практики у здійсненні синтезу знань, у підвищенні рівня їх надійності та у виведенні пізнання і діяльності людини на нові обрії. Більше того, саме звернення до синтезувального рівня пізнання дозволяє зрозуміти його процесуальність: в процесі дослідів, експериментів, практики ми не лише приводимо у відповідність між собою чуттєві враження та розумові конструкції, а й отримуємо нові чуттєві враження, здобуваємо нові відчуття; від них ми за вже розглянутою схемою переходимо до нових понять та узагальнень, а, відтак. - знову до синтезів і т. ін.

Отже, пізнання розвивається від чуття абстрактного мислення та до їх синтезу, у процесі якого людина знову отримує чуттєві враження. переходить до нових міркувань і т. ін.. тобто процес пізнання розвивається спіралеподібно, воно еволюціонує, нарощується, маючи певну внутрішню ритміку.

Розглянуте співвідношення рівнів пізнання засвідчує провідну роль розумової активності у створенні знання і у свідомій організації пізнавальних дій. Поза такою активністю неможливе конструктивне вибудовування інтелектуальних утворень, що впорядковують матеріал чуття та дають можливість не лише сприймати реальність, а й розуміти її, випробовувати та пояснювати, збільшуючи можливості людини в її взаємодії зі світом. Неможливим був би також і контроль за ходом пізнання, його коригування, свідоме збирання знань та ін.

Багаторівневий характер пізнання дуже часто набуває спрощеного, од

нобічного тлумачення. Так, за надмірного акцентування ролі чуття та відчуття формується позиція сенсуалізму, що її окреслюється відомим висловом "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчутті. Надмірне акцентування ролі абстрактного мислення приводить суть якої Р. Декорт виразив тезою: усе наше пізнання залежить лише від діяльності розуму.

Нарешті, перебільшення ролі досвіду може привести до позиції емпіризму (виправдане лише те знання, яке ґрунтується на наявному в нашому досвіді), а ролі практики -- до прагматизму (слід вважати виправданим лише таке знання, яке є корисне). Але кожен із зазначених аспектів пізнання виправдовує себе тільки тоді, коли він входить у цілісний пізнавальний процес, виконуючи свої особливі функції.

Отже, багаторівневість пізнання дозволяє побачити, яку його процесі задіяні сутнісні сили людини та її різні інтелектуальні здібності, побачити знання як складне утворення, що передбачає і пряме відношення до дійсності, і інтелектуальне конструювання, і підведення своїх змістових складових під смислову цілісність.

Размещено на Allbest.ru

...