Еволюція уявлень про взаємодію суспільства та природи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Реферат

на тему: «Еволюція уявлень про взаємодію суспільства та природи»

Виконала:

студентка групи ГРФ-44

Ненич Тетяна

Львів - 2014

Вступ

Людина і природа не протистоять одна одній. Але було б помилкою стверджувати, що це гармонійне ціле. Якби вони являли собою гармонійне ціле, то не виникали б екологічні проблеми, які в сучасних умовах набувають глобального характеру. Матеріальний світ єдиний, і його складові взаємозв'язані, вони впливають одна на одну. Тому в процесі пізнання природа і суспільство мають розглядатися у взаємозв'язку і у взаємодії. 1

Природа і суспільство як дві особливі системи перебувають у тісній взаємодії, взаємозв'язку. Людина є невід'ємною частиною природи, продуктом її еволюційного розвитку, виступаючи стосовно природи об'єктом її впливу і суб'єктом, який сам впливає на природу, споживає її, видозмінює. Існування людини, всього людського суспільства неможливе без взаємодії з природою та без впливу на неї. Суспільство, яке відображає вищу форму руху матерії, може існувати і розвиватися тільки в оточенні природи і при умові постійної взаємодії з нею. Задовольняючи свої потреби, люди впливають на природу.

Природа на кожному з етапів суспільного розвитку взаємодіє з суспільством не всіма своїми сторонами, як єдине ціле, а завжди лише окремими властивостями, частинами, компонентами, комплексами компонентів. природа екосистема антропогенний

Природа чинить великий і різнобічний вплив на розвиток суспільства. Здоров'я і саме життя людей залежать від природних умов, навколишнього природного середовища. Сприятливі природні умови, наявність природних ресурсів можуть прискорити розвиток матеріального виробництва, економічний і соціальний розвиток суспільства, держави. Наука і практична діяльність людей здавна спрямовані на те, щоб максимально використати багатства природи, захиститися від катастрофічних дій природних процесів і явищ.

У взаємодії суспільства і природи активною стороною є суспільство. Вшив його на природу посилюється і розгалужується. Своїми діями суспільство вносить великі зміни в природу і змінюється саме. [1]

1. Форми відносин людини та природи в історичному контексті

Форми відносин людини та природи не залишаються постійними. У міфології природа уподібнювала людині, вона антропоморфна. Усі явища природи і навіть надприродні істоти наділялися зовнішністю і фізичними рисами людини. Природний і соціальний світ у цьому типі світогляду ще не розрізнявся.

Однією з ранніх форм відношень людини та природи був анімізм (від лат. animus - “життя”, “дух”) - віра в душі і духів. Увесь світ, уся природа в уяві людей наповнені добрими та злими духами. Добрий дух домівки - домовик, лісу - лісовик, поля - польовик тощо.

Поряд з анімізмом був і тотемізм (від індіанського “ототеман” - “його рід”) - родова форма суспільної свідомості. Це віра у спорідненість людини з тваринами або рослинами. І тепер серед людей деяких племен Австралії існує віра в те, що вони після смерті знову з'являться у цьому світі у вигляді акул або бананів. Тому вони підгодовують акул і не вживають бананів. Корову в Індії обожнюють. Індуси щоденно їй уклоняються, несучи свіжу траву та квіти.

Уже в античному мисленні існувала ідея про єдність людини та природи (космос). Людина трактувалася як частина космосу (“мікрокосм”), а розум людини вважався часткою світового розуму. Сам же космос розглядався як живий і досконалий організм. У світоглядній орієнтації середньовічної релігійної філософії природа тлумачилася як боже творіння. Так, у Біблії зазначено: “Спочатку Бог створив небо та землю, відділив небо від суші і повелів з'явитися рослинам”. Людина ж була створена за образом і подобою Божою. Життя людини - це постійна боротьба божественного начала (душі) з гріховним природним началом (тілом).

В епоху Відродження природа розглядалася як джерело людських радощів, естетичної насолоди. Про це свідчать шедеври живопису того періоду. Світоглядною домінантою Відродження стало утвердження самоцінності людської особистості. Людина уявлялася не просто як природна істота, а стала творцем самої себе і цим відрізнялася від решти природних істот. З'являлося нове філософсько-релігійне вчення - пантеїзм (від лат. “пан” - “усе” і “теос” - “бог”). Згідно з цим ученням, бог є безособовим началом, розлитим по всій природі, тотожним з нею. Німецький філософ М. Кузанський (1401 - 1464 рр.) вважав, що світ є розгорнутим існуванням Бога, а Бог - згорнутий стан світу, що Бог - природа.

Якісно нове ставлення людини до природи з'явилося у філософії Нового часу. У цей період природа розглядалася як об'єкт інтенсивної перетворюючої діяльності людини. Англійський філософ Ф. Бекон головне завдання філософії вбачав у пізнанні природи та пануванні над нею. “Людина є власником і володарем природи”, - твердив французький філософ Р. Декарт.

У філософії Просвітництва природа протиставлялася цивілізації. Французький філософ Жан-Жак Руссо стверджував, що перехід людини від природного стану до цивілізації є джерелом усіх її нещасть.

Французького філософа, просвітителя Ш. Монтеск'є вважають засновником географічного детермінізму в філософії. Це система ідей, поглядів, уявлень, що стверджують домінуючу залежність соціуму від географічних умов. У творі “Про дух законів” Ш. Монтеск'є визнавав, що народи лише через клімат стають сміливими чи безвільними.

Творчість прихильників географічного детермінізму мала позитивне значення. Це була спроба “позарелігійного” осмислення факторів розвитку соціуму. [2]

2. Взаємодія суспільства та природи

Як зазначав російський філософ Г.С. Батіщев, людина - спадкоємець природи, наступник результатів її розвитку, її тенденцій та потенцій. Природа - абсолютна передумова і абсолютна умова людини. Вона не лише першопочатково «виходить» з природи, але і, разом з тим, ніколи не залишаючи її, поступово продовжує розширювати та поглиблювати свій спадковий зв'язок з нею на всіх щаблях та рівнях свого діяльнісного прогресу. Людина не тільки породжена природою як прародителькою, але й сама постійно робить її вихідним пунктом і першоджерелом своїх нових, дійсно ґрунтовних прагнень, якими вона збагачує себе як людину.

Людство в процесі освоєння природи, з одного боку, все більш звільняється від безпосередньої залежності від оточуючого природного середовища, а з іншого - збільшує свою залежність від знань про природу, правильності поставленої мети та здатності враховувати всю багатоманітність наслідків свого втручання в природні процеси. Якщо на перших етапах свого розвитку людство залежало від клімату, урожаю і т. ін., а порушення балансу природних систем призводило до вимирання окремих популяційного біологічного виду, то зараз ціна помилок у визначенні наслідків людської діяльності - існування всього виду.

Перша стадія взаємодії суспільства та природи тривала близько 2-3 млн. років від появи на Землі перших людей примітивного виду Homo habilis до виникнення близько 40 тис. років тому сучасного людського виду Homo sapiens (людина розумна), тобто до початку пізньопалеолітичної доби. В цей час взаємодія людини з природою обмежувалась біологічним обміном речовин.

У людини, що є біосоціальною істотою, ще переважала її біологічна сутність. Нечисленні первісні стада людей, озброєні недосконалими кам'яними знаряддями, органічно "вписувались" як складові елементи у природні екосистеми, не порушуючи своєю діяльністю їхньої динамічної рівноваги. Через це можна вважати, що на цій стадії людське суспільство та біосфера у сукупності являли собою функціонально незамкнену глобальну соціоекосистему, в якій слабкі антропогенні впливи не могли викликати помітних змін у навколишньому середовищі.

На другій стадії взаємодії суспільства та природи, що тривала близько 40 тис. років від початку пізнього палеоліту і до кінця другої світової війни, тобто до середини XX ст., людство вже відчутно впливало на навколишнє середовище, причому антропогенний тиск на природу неухильно зростав разом із розвитком людського суспільства, з удосконаленням виробничих відносин та знарядь праці.

Людська діяльність спричинила вимирання багатьох видів тварин і рослин, викликала деградацію природних екосистем на значних площах, але ще не порушила природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на нашій планеті, тобто динамічної рівноваги біосфери. Негативні дії людей почали викликати зворотну реакцію природи (уповільнену і не завжди адекватну), що створювало певні напруження у взаємовідносинах між людським суспільством і навколишнім середовищем. Отже, можна вважати, що на даній стадії глобальна соціоекосистема стала частково функціонально замкненою.

С. М. Стойко виділяє у цій стадії три етапи:

· примітивний, протягом якого людина впливала на природне середовище полюванням та рибальством;

· агрокультурний, коли основними засобами антропогенного впливу на природу були скотарство та землеробство;

· машинно-індустріальний, в якому провідним фактором руйнування навколишнього середовища стало промислове виробництво.

У пізньому палеоліті, що тривав близько 30 тис. років, люди, що належали до сучасного виду Homo sapiens, досягли вже значного суспільного розвитку, об'єднувались у великі племена, вільно користувалися вогнем, виготовляли досконалі кам'яні знаряддя та зброю. Мисливство для них було провідною галуззю господарства, а такі великі тварини, як мамонти, волохаті носороги, велетенські олені, первісні зубри та коні, основними продуктами харчування. Полювання на цих великих тварин забезпечувало давніх людей м'ясом, жиром, сухожиллями, кістковим мозком. Найбільші кістки використовувались для побудови жител та святилищ, а шкури - для накривання жител і виготовлення одягу.

Для полювання на стадних тварин широко застосовувався загінний спосіб, коли великі стада оточували і заганяли на високі кручі, з яких тварини падали і масово гинули, розбиваючись на смерть. Це поступово призвело до різкого скорочення чисельності багатьох з названих тварин, а згодом - до їхнього повного вимирання.

Знахідки з кісток мамонтів по всьому ареалу поширення їх, в тому числі й в Україні, засвідчують величезні масштаби винищення цих тварин. На думку українського палеонтолога К. А. Татари-нова, знищення стада мамонтів у 80 особин (стоянка Пушкарі) рівнозначне знищенню поголів'я 7-8 пар цих тварин за ціле століття.

На палеолітичних стоянках Середнього Придністров'я (Вороновиця І, Молодово V, Кормань IV, Бабин І) загальна чисельність знайдених решток мамонтів перевищує 300, що рівнозначно винищенню поколінь 28-32 пар цих тварин за століття. Якщо припустити, що на території України та деяких інших регіонів європейського континенту на кожні 5 км існував у середньому один мамонт, то при оптимальній насиченості цим видом лісової та лісостепової зон їхня загальна чисельність могла коливатися в межах півмільйона особин. Палеолітичні мисливці могли винищити це поголів'я всього за одне тисячоліття.

Про великий вплив людей кам'яної доби на навколишнє середовище свідчать, крім археологічних та палеонтологічних, також історичні дані. Наприклад, аборигени Тасманії, які вимерли до кінця XIX ст. і яких європейці застали ще на стадії пізнього палеоліту, систематично випалювали рослинність на величезних просторах острова з метою створення кращих умов для життя і мисливства.

Екологічний ефект цих пожеж, що нерідко перманентне тривали тисячоліттями, був надзвичайно великим: змінювався характер мікроклімату, рослинності та ґрунтового покриву, вологі ліси поступалися чагарникам і саванам. Вогонь вивільнював з-під лісових хащ цілі регіони, що створювало значну перевагу первісному мисливцю, разом з тим порушуючи фауну і флору, посилюючи ерозійні процеси. Аналогічно тасманійцям вели себе й аборигени Австралії, діяльність яких також зумовила часткове зникнення лісів та інші негативні наслідки.

Зі зникненням великих травоїдних тварин і обмеженням масового полювання на них первісним людям доводилося шукати нові джерела існування, змінювати спосіб життя, що склався за доби пізнього палеоліту. Люди змушені були знову повернутися переважно до збиральництва, рибальства та полювання на дрібних тварин. Відповідно змінилися і кам'яні знаряддя.

Давня кам'яна доба (палеоліт) близько 10-12 тис. років тому перейшла у середню кам'яну добу - мезоліт, але їжі для людей, чисельність яких на цей час значно зросла, вже не вистачало. Довелось шукати якісно нові шляхи здобуття продуктів харчування. Люди змушені були зайнятися скотарством та землеробством. Близько 8 тис. років до н. е. почалася нова кам'яна доба - неоліт.

Розвиток скотарства і землеробства, виникнення давніх цивілізацій спричинили нове загострення протиріч між суспільством та природою. Масові вирубки і випалювання лісів, нерегульований випас худоби, а особливо кіз у гірських місцевостях, розорювання земель зі слабким ґрунтово-рослинним покривом у посушливих зонах - все це призвело до опустелювання величезних територій у Північній Африці, Аравійському півострові, Малій та Середній Азії, Європейському Середземномор'ї. Наприклад, знамениті ліванські кедри, що колись були джерелом цінної деревини для фінікійських кораблів, палаців Ахеменідів та храмів Єрусалима, залишились тільки на прапорах Лівану.

Антропогенний вплив на природу значно посилився з початком широкого використання людством металів. Як свідчать археологічні та історичні дані, найдавнішими металами, відомими людям, були самородні мідь, золото та срібло.

При розкопках стародавнього міста Чатал-Гуюк у південній частині Анатолії (Туреччина) в шарах, що датуються кінцем VII тисячоліття до н. е., знайдено багато мідних речей і навіть шматків шлаку, що свідчить про виплавку міді. Наприкінці неоліту в Шумері, Єгипті, індії, Китаї розпочався також видобуток золота і срібла. Найдавніші золоті прикраси, знайдені в Єгипті, датуються 4,5 тисячоліттям до н. е. Спочатку срібло цінувалося навіть більше за золото.

У першому тисячолітті до н. е. срібло видобували в Стародавній Греції на південь від Афін на великих свинцево-срібних рудниках півострова Лавріон, відтак на території сучасних Іспанії, Швеції, а в середні віки, коли було відкрито багато родовищ срібла у Центральній Європі, його почали навіть називати "німецьким металом". До XVI ст. Німеччина була головним постачальником срібла в Європі. Наприклад, у Фрайбурзькому гірничому окрузі Саксонії розроблялось більше тисячі промислових жил срібла, якого тут за 700 років було видобуто 5,2 млн.

У третьому тисячолітті до нашої ери почався бронзовий вік, а у; другому тис. до н. е. - залізний. Жоден з металів так потужно не стимулював розвиток виробництва, як залізо. Основним металом на планеті залишилось залізо й в середні віки.

У часи середньовіччя відбувався подальший розвиток різних видір сільськогосподарської діяльності, яка здійснювалась за рахунок екстенсивних методів - підсічно-вогневої системи, розорювання нових земель, що створювало основу локальних і регіональних соціоекологічних протиріч на майбутнє.

Активна вирубка лісів, освоєння нових угідь без урахування наслідків мали місце в даний період в ряді районів Європи та Азії. Лісова зона в Західній Європі в цей час практично зникає, різко скорочується площа, зайнята лісами, у Центральній та Східній Європі, змінюються ґрунти, дикі тварини витісняються з місць їх постійного проживання. Вплив на природу видобутку корисних копалин, ремесел, урбанізації був не таким значним, але постійно зростав. [3]

Починаючи з XVI ст., розвиток капіталістичних відносин у суспільстві, винахід парової машини та інтенсивний розвиток промисловості зумовили початок нового машинно-індустріального етапу другої стадії взаємодії людського суспільства та природи на нашій планеті. Засноване на капіталі виробництво долало обожнювання природи, традиційне, замкнуте у певних межах феодальної формації задоволення існуючих суспільних потреб. Молодий капіталізм розвивав потужну індустрію, підкорював природні ресурси вузькому практицизму.

Ідеологія молодого капіталізму з притаманною йому ідеєю соціально-економічної конкуренції поширилась і на взаємостосунки з природою. У XVIII - XIX ст. людство закономірно вийшло на чергову промислову революцію, що було, по суті, другим за значимістю явищем (після переходу до відтворювального типу господарства) в історії взаємодії суспільства і природи.

Основним фактором впливу на природу стає промислове виробництво як якісно вища форма трудової діяльності, яке у великій мірі не лише розширило можливості соціалізації природи, підняло на новий ступінь виробничі можливості праці, а й зумовило панування товарно-грошових відносин, для яких потрібні як нові джерела сировини, так і ринки реалізації.

Більшість регіонів світу в другій половині XVIII - XIX ст. спочатку стають сировинними колоніями промислове розвинутих країн, а відтак починається спеціалізація на видобуванні, виробництві та вирощуванні саме того, що потребує світовий ринок. Яскраві приклади грабіжницького використання природи дає історія освоєння Північної Америки XVIII - XIX ст. Американський дослідник Р. Парсон писав, що "рух колоністів на Захід супроводжувався таким колосальним винищенням природних ресурсів, яким колосальним був сам рух".

Господарська діяльність почала завдавати щораз більшої шкоди надрам, рослинному й тваринному світу, ґрунтам, поверхневим та підземним водам, повітрю, але все ще не порушила динамічної рівноваги всієї біосфери.

Третя стадія взаємодії суспільства та природи почалася в. середині XX ст. після закінчення другої світової війни, яка стимулювала різкий стрибок у розпитку науки і техніки, започаткувавши нову науково-технічну революцію.

Після розколу світу в 1917 р. на дві соціальні системи в різних його частинах взаємовідносини між суспільством та природою розвивались дещо по-різному.

В західному суспільстві, після пережитих соціальних потрясінь, двох світових воєн, краху колоніальної системи, націоналізації в багатьох країнах третього світу природних багатств, що значно звузило для індустріальних країн Заходу обсяг безпосередньо доступного для експлуатації природного простору, пріоритети виробництва почали поступово змінюватись. Той факт, що в середині 60-х років для основної маси населення індустріально розвинутих країн питання про досягнення мінімального прожиткового рівня було вирішене, а також енергетична криза початку 70-х звернули увагу на проблему доступності і обмеженості природних ресурсів. Досягнення певних кількісних показників рівня життя для західного обивателя породжувало питання про «якість життя», до якої, внаслідок великого обсягу легкодоступної екологічної інформації, стали включати і питання якості оточуючого природного середовища.

Під впливом зовнішніх умов починається широке впровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництво переходить на випуск наукоємної продукції. Держава, реагуючи на загострення екологічної ситуації, і під тиском громадян почала розробляти природоохоронне законодавство, вводити систему економічних стимулів по введенню природозберігаючих технологій та штрафів за нищення оточуючого середовища, організувала систему спостереження та контролю за якістю природи і підготовки відповідних спеціалістів. Під впливом запитів споживачів у сільському господарстві почало зменшуватись застосування пестицидів та інших шкідливих для людини речовин. Розробка жорстких екологічних стандартів та зміна громадської думки перетворили охорону природи в потужну галузь західної індустрії, що приносить значні прибутки.

За визначенням В. і. Вернадського, людина стала найбільш могутньою геологічною силою на нашій планеті, людська діяльність почала перевищувати масштаби найпотужніших стихійних явищ. На жаль, ця могутність людства майже не спрямовувалась на окультурення та вдосконалення природи, створення на Землі ноосфери - сфери розуму, про що мріяв В. І. Вернадський.

Навпаки, нераціональна господарська діяльність, багаторазово підсилена здобутками науково-технічного прогресу, призвела до пошкодження і вичерпання природних ресурсів, пошкодження регенераційних механізмів біосфери, деформації складеного протягом багатьох мільйонів років природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на планеті, порушення динамічної рівноваги глобальної земної соціоекосистеми. Внаслідок цього почалося прогресуюче руйнування біосфери Землі, що загрожує стати незворотним і призвести у найближчому майбутньому до такого ступеня деградації навколишнього середовища, що воно стане непридатним для подальшого існування людей.

У наш час речовинно-енергетичний обмін між суспільством та природою досяг таких величезних масштабів, всі природні та соціально-економічні компоненти глобальної соціоекосистеми виявились настільки взаємопов'язаними, що будь-який, навіть порівняно незначний антропогенний вплив на той чи інший природний компонент охоплює всю соціоекосистему в цілому і викликає непередбачені, часто далекосяжні негативні наслідки.

Отже, на третій сучасній стадії взаємодії суспільства та природи глобальна земна соціоекосистема стала функціонально замкненою. Вона втратила здатність до природної саморегуляції. Головним її регулятором тепер повинно стати людське суспільство, і від того, як воно буде виконувати ці функції, залежить його власне майбутнє.

Таким чином, в історії розвитку взаємовідносин суспільства та природи, взявши за критерій пануючий спосіб організації людської діяльності, можна вичленити такі основні етапи:

* етап природоподібної людської діяльності - період присвоєння готових продуктів природи, коли людина діє у своїх зовнішніх проявах як і будь-яка інша жива істота;

* етап природозгідної людської діяльності - період, коли в результаті накопичення знань про природу, людина переходить до пристосування природного середовища до своїх потреб і відтворює необхідні їй компоненти природи, узгоджуючи свої запити з пізнаними вимогами природи;

* етап «неприродної» (індустріальної) людської діяльності -період, коли з'являються машини і людина намагається підкорити природу, проголошуючи себе її «царем» власне період формування та розгортання глобальної екологічної кризи, викликаної антропогенним втручанням у природні процеси і виникнення загрози глобальної екологічної катастрофи).

Сьогодні найбільш розвинуті країни переходять у своєму розвитку до нових, постіндустріальних технологій, що дає можливість говорити про наступний, четвертий етап у розвитку системи «суспільство-природа» - постіндустріальний, або нової природозгідності - період, коли головною метою виробництва стає інформація у широкому розумінні, коли машини замінюються системами машин і виникають реальні передумови запобігання глобальній екологічній кризі та подолання глобальної екологічної катастрофи. [4]

Висновки

Природа є необхiдною умовою матерiального життя суспільства, зокрема фізичного i духовного життя людини, джерелом ресурсiв, що використовуються у виробництвi, одночасно вона є i середовищем iснування суспiльства. Єдність суспiльства i природи обумовлюється процесом матерiального виробництва.

Людство в давці часи перебувало у більш-менш гармонійній єдності з природою. Нині людство дедалі більше виходить з-під влади природи, поступово порушуючи колишню гармонію природи своїх взаємостосунків.

Послідовно зростала інтенсивність перетворення природного середовища людиною, ускладнювались і зміцнювались взаємозв'язки суспільства і природи при поступовому відчуженні людини від природи

Процес взаємодiї природи i суспiльства вступив у нову фазу свого розвитку, яка, поряд з розширенням i прискоренням взаємозв'язку мiж природою i суспiльством, характеризується наявністю суперечностей мiж ними i появою значних екологiчних труднощiв. Це потребує корiнних змiн у характерi i засобах впливу суспiльства на природу.

Визначальним для взаємовідносин суспільства та природи є пануючий в суспільстві спосіб організації людської діяльності, який визначає і спосіб освоєння природного простору, і ставлення до природи і, врешті-решт, характер відносин між людьми. Спосіб організації людської діяльності (технологія) пройшов у своєму розвитку ряд основних етапів: природна технологія первісних збирачів та мисливців, природо-згідна технологія землеробства та ремесла, неприродна технологія індустріального промислового виробництва.

Список використаних джерел

1. Паламарчук М.М., Паламарчук О.М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії -- К, Знання 1998.

2. Подольська Є.А. Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, етика, естетика, релігієзнавство. Навчальний посібник. Видання друге, перероблене та доповнене. - К.: Центр навчальної літератури, Інкос, 2006.

3. Уткін В.С., Люрін І.Б. Як розвивалось життя на Землі. К.: Радянська школа, 1993.

4. Молъчак Я.О., Зубович B.C. Глобальні катастрофи: Вчора, Сьогодні, Завтра. - К, 1998.

Размещено на Allbest.ru