Духовні практики як засіб трансформації особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Академія педагогічних наук уКРАЇНИ

Інститут вищої освіти

УДК 130.123.4:159.923

09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Духовні практики як засіб трансформації особистості

Павловський Володимир Леонідович

Київ - 2010



Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі філософії Житомирського державного університету імені Івана Франка, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор муляр Володимир Ілліч, Житомирський державний технологічний університет, завідувач кафедри гуманітарних наук

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Предборська Ірина Михайлівна, Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, професор кафедри соціальної філософії та філософії освіти

кандидат філософських наук, доцент Зелінський Микола Юхимович, Український державний університет фінансів і міжнародної торгівлі, професор кафедри філософії та гуманітарних дисциплін

Захист відбудеться 29 квітня 2010 року о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.456.01 в Інституті вищої освіти АПН України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9, 9-й поверх, зала засідань.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту вищої освіти АПН України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9.

Автореферат розісланий 26 березня 2010 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Л.С. Горбунова



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження зумовлена, насамперед, перехідним станом сучасного українського суспільства та становищем особистості в ньому. Йдеться про кризу радянських цінностей, які втратили свою актуальність у зв'язку з засудженням практики тоталітаризму і побудовою в Україні демократичного суспільства. Водночас, занепокоєння викликав процес стрімкого запозичення цінностей західноєвропейської культури, прагнення формування особистості європейського зразка без урахування національних цінностей, власного менталітету.

Проте, європейське суспільство вже майже два сторіччя знаходиться у стані, пророкованому Ф. Ніцше. Відбувається занепад християнських цінностей, які зумовили швидкий розвиток техногенної цивілізації. Така ситуація занурила особистість у стан світоглядної розгубленості та поставила перед філософією низку актуальних питань: «відчуження індивіда», «втеча від свободи», «кінець історії», «конфлікт локального та глобального», «заперечення власної ідентичності», «перехід до постлюдини». Західноєвропейські країни від «культивування культури» перейшли до посилення свого економіко-технічного становища. Поширюються цинізм, вульгарність, антикультура; духовні цінності набувають статусу ринкового товару. Сучасна цивілізація протиставляє себе суспільствам, в яких цінністю є релігія, мораль, сім'я, національна свідомість, тобто суспільствам певного традиціоналістського типу. Культурна регуляція витісняється технологіями. Особистість у такому суспільстві погоджується з обмеженням усіх свобод, окрім духовної.

Сучасне українське суспільство знаходиться одночасно у двох фазах: становлення незалежної держави та відродження національних витоків. Поряд із прагненням зберегти власний традиціоналізм, культуру, ми прагнемо вступити у швидкозмінну цивілізацію, стати повноправним суб'єктом світового історичного процесу. Але через недостатню розвиненість промислової, економічної, наукової та культурної сфер нам нав'язуються установки, ідеї, уявлення, розробки інших країн, які випереджають нас у розвитку. Не встигаючи відреагувати на ці зміни, ми прагнемо і побудувати власну державу, і відродити власну культуру, і якомога швидше увійти в європейське суспільство споживачів.

Особистість знаходиться сьогодні в духовній кризі: вона все більшою мірою виявляє свою неготовність максимально усвідомлювати, контролювати та реалізовувати власні духовні й тілесні потенції. Для виходу з духовної кризи, повнофункціонального існування в сучасному суспільстві особистості необхідно трансформувати себе завдяки духовно-практичній діяльності.

Духовно-практична діяльність здатна охопити всі рівні особистості від тілесного до духовного, надати їй стійкості, гнучкості, креативності, тобто тих якостей, які оптимізують її життєдіяльність. Духовна практика як процес самопізнання та самоконтролю, який був відомий ще до філософсько-наукового способу осягнення дійсності, має безсумнівний потенціал для українського суспільства. Однак використання духовних практик має і побічний ефект (захоплення її містичними, езотеричними аспектами, зануреність у переживання), що призводить до відчуження особистості. Отже, особистісні зміни, як позитивні, так і негативні, які несе у собі духовна практика, актуалізують питання щодо вивчення змісту духовних практик та їх залучення у систему формування особистості.

Ступінь наукового опрацювання проблеми. Методологічні засади взаємодії особистості та суспільства розкриваються у роботах зарубіжних філософів (Х. Ортега-і-Гассет, Ж.-П. Сартр, Л. Фойербах, Е. Фромм та ін.). Звернення до праць з філософії постмодерну (Ж. Бодріяр, Ф. Гваттарі, Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, Ж.-Ф. Ліотар) розширюють розуміння сучасних суспільних процесів як чинника духовної кризи особистості. У роботах українських дослідників висвітлені особливості суспільних процесів (В. Андрущенко, В. Бех, Л. Горбунова, О. Дергачов, М. Зелінський, С. Кримський, М. Михальченко, С. Моєсєєв, М. Мойсєєв, І. Предборська, С. Пролєєв) та становлення особистості (Г. Волинка, В. Кремень, І. Надольний, В. Муляр) у сучасному українському суспільстві.

Трансформація особистості як вихід з духовної кризи пов'язана з феноменом відчуження (М. Гайдеггер, Ф. Енгельс, К. Маркс). Основні підходи до розуміння проблеми трансформації особистості розроблялися у концепціях М. Бердяєва, В. Зеньковського, А. Ільїна, А. Камю, С. Франка, З. Фройда, К. Ясперса. У сучасній філософії чільне місце займають трансперсонологічні концепції трансформації особистості, які утворилися на тлі системного підходу, ідей некласичної філософії, психоаналітичних концепцій, гуманістичної психології (А. Маслоу, А. Мінделл, Ч. Тарт, К. Уілбер, Х. Феррер).

Засадничими для дослідження духовної практики стали розробки представників різних світоглядних традицій: даосизму (Лао Цзи), йоги (Патанджалі), гностицизму (Плотін), ісихазму (Г. Палама), суфізму (Ібн аль-Арабі), кабали (А. Абулафія). Значний внесок у розвиток ідей про духовне удосконалення зробили представники європейського (Я. Беме, Н. Кузанський, Е. Сведенборг, Г. Сен-Вікторський) та східного (Вівекананда, Дж. Крішнамурті, Рамакрішна) містицизму, езотерики (О. Блаватська, Р. Штайнер), російської та вітчизняної релігійної філософії (А. Білий, В. Розанов, Г. Сковорода, Л. Шестов). Вивченню містичних течій присвячені праці А. ван Геннепа, Р. Генона, М. Еліаде, Є. Торчинова, Дж. Фрезера, Г. Шолема. Розуміння духовних практик пов'язується з феноменом тілесності (Л. Газнюк, О. Гомілко), проблемою символу (А. Осипов), експлікацією феномена духовності (І. Степаненко), трансперсональними переживаннями (С. Гроф, В. Козлов).

Огляд стану наукової розробки проблеми духовної практики як засобу трансформації особистості демонструє зростання інтересу до цієї проблеми. Однак, незважаючи на значну кількість праць, спостерігається виключення феномена духовної практики із кола соціально-філософського пізнання. Малодослідженою є проблема трансформації особистості в умовах сучасного українського суспільства, коли відбувається загострення духовної кризи. Таким чином, недостатня розробленість окресленої проблеми та її соціальна значущість зумовили вибір теми дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проводилося в межах комплексної наукової програми кафедри філософії Житомирського державного університету імені Івана Франка: «Випробування людського буття в екстремальних ситуаціях: філософський вимір» (НДР № 0106V005411).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є концептуалізація духовних практик як засобу трансформації особистості в умовах перехідного суспільства.

Відповідно до поставленої мети сформульовано такі завдання:

виокремити особливості взаємозв'язку духовної кризи особистості з сучасними суспільними процесами;

дослідити основні філософські підходи до проблеми трансформації особистості, визначити сутність цього процесу;

визначити поняття духовних практик та здійснити філософсько-історичний аналіз їх ґенези;

виявити специфіку сучасних форм духовних практик, їх цілей та засобів;

розкрити особливості процесу духовної трансформації особистості та визначити типи трансформованої особистості;

обґрунтувати доцільність використання елементів духовної практики в системі формування сучасної особистості.

Об'єктом дисертаційного дослідження є трансформація особистості в перехідних суспільствах.

Предметом дисертаційного дослідження виступає зміст духовних практик як засобу трансформації особистості.

Теоретико-методологічні засади дослідження. Вирішення поставлених завдань здійснюється з різних світоглядних і методологічних засад та вимагає міждисциплінарного підходу. Основними для дослідження стали такі методологічні принципи: діалектики, системності, нелінійності, цілісності, плюралізму, єдності історичного та логічного. Дослідження ґрунтується на розробках у галузі синергетики, психоаналізу, трансперсонології, релігійної філософії, на даних природничих, етнографічних та культурологічних досліджень, на ідеях феноменології, герменевтики. У дисертації використані: аналітичний (дослідження стану сучасного українського суспільства), генетичний і системний (теоретична реконструкція еволюції духовних практик), діалектичний (виокремлення основних суперечностей процесу духовної трансформації особистості), компаративний методи та методи класифікації (аналіз сучасних духовних практик), моделювання (моделювання трансформації особистості у процесі духовних практик), case study (розробка типології особистості). Інтерпретація містичних, езотеричних, релігійних текстів відбувалася відповідно до принципів філософської герменевтики, що передбачає збереження за автором права на створення власного авторського тексту.

Наукова новизна дослідження. У дисертаційному дослідженні розроблено концептуальну модель духовних практик як засобу трансформації особистості в умовах перехідного суспільства шляхом уточнення їх сутності, структури та ґенези, визначення основних типів трансформованої особистості. Обґрунтовано низку положень, які несуть у собі елементи наукової новизни:

показано, що загостреність проблем перехідного суспільства, загроза самознищення людства, віртуалізація та «масовізація» усіх сфер суспільно-політичного життя, девальвація ціннісних орієнтацій, швидкий розвиток техніки та технології виступають зовнішніми джерелами, що спричинюють духовні кризи особистості, спонукають її до трансформації та ускладнюють її структуру, додаючи до неї біогенні та техногенні елементи;

досліджено основні філософські підходи до проблеми трансформації особистості, на основі яких концептуалізовано поняття «трансформація особистості», під яким розуміються зміни всіх особистісних рівнів та підструктур, внаслідок чого відбувається подолання особистістю наявних буттєвих обмежень, віднаходження укоріненості в бутті, одним із засобів якої виступають духовні практики;

експліковано поняття «духовних практик» як чуттєво-предметної діяльності людини, спрямованої на освоєння та контроль власних психофізіологічних та духовних сил з метою самореалізації;

на основі системного підходу здійснено теоретичну реконструкцію духовних практик у різних світоглядних традиціях, що дало підставу для виокремлення основних точок переходу в еволюції духовних практик: перша - характеризується розповсюдженням споглядальної містики та розвитком двох типів містицизму - східного та західного (частково співпадає з осьовим часом, від середини І тис. до н. е. до ІІІ ст. н. е.); друга - пов'язана із заснуванням теософського товариства, яке зумовлює специфіку подальших духовних практик (середина ХІХ ст.); третя - актуалізує спробу розробки наукових концепцій духовного удосконалення, зумовлених контркультурою, загостренням інтересу в суспільстві до спіритизму, містики, психоактивних речовин тощо (середина ХХ ст.);

відповідно до цілей, на які вони спрямовані, виокремлено два типи духовних практик: споглядальний (спрямована на набуття трансперсонального досвіду) та йогічний (спрямована на загальне оздоровлення, формування певних можливостей); з'ясовано, що метою сучасних духовних практик є загальне оздоровлення індивіда, досягнення ним певних станів, які розширюють свідомість і таким чином формують його повнофункціональну особистість;

виокремлено чотири групи засобів сучасних духовних практик: антропологічні засоби, засоби рослинного, біогенного, техногенного походження;

доведено, що основною особливістю процесу трансформації особистості є переживання певної матриці (смерті та відродження), в результаті чого особистість починає функціонувати тимчасово як закрита система по відношенню до суспільства, яка освоює здатність використовувати свої резервні можливості, ресурси несвідомого, які по закінченню цього процесу контролюються свідомістю і оптимізують процес функціонування особистості в суспільстві;

використано юнгіанські атитюди «екстраверсія» та «інтроверсія» для позначення типів трансформованої особистості; у процесі духовної трансформації відбувається зміна екстраверсії на інтроверсію і навпаки; для інтровертованого типу характерна споглядальна форма духовної практики, тоді як для екстравертованого - йогічна;

обґрунтовано необхідність залучення до системи формування особистості таких елементів духовної практики, які б поліпшували психофізіологічні функції особистості, сприяли особистісному становленню та загальному оздоровленню.

Теоретичне та практичне значення дослідження. Науково-теоретичні висновки та положення поглиблюють уявлення сучасної філософії про життєдіяльність особистості, особливості її розвитку та трансперсонального досвіду в процесі різноманітних форм духовної практики. Запропонована соціально-філософська концепція трансформації особистості розкриває особливості світоглядно-методологічних засад сучасної людини у процесі пошуку шляхів самореалізації власної особистості. Теоретико-практичне значення роботи полягає у можливості використання результатів дослідження для систематизації та класифікації сучасних езотеричних, окультних течій, тоталітарних сект, створення соціальних служб, що займаються проблемами особистісного зростання. Основні теоретичні висновки роботи та її джерельні матеріали можуть бути використані в навчальному процесі при розробці курсів лекцій та проведенні практичних занять із філософії, соціальної філософії, філософської антропології, релігієзнавства, політології, психології та інших наук, а також при викладанні спецкурсів, пов'язаних із проблемами людинознавчого характеру, особистісного розвитку.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною роботою. Висновки та положення наукової новизни отримані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Отримані результати та положення дисертаційного дослідження були викладені та обговорені на засіданнях кафедри філософії Житомирського державного університету імені Івана Франка, відділу змісту, філософії та прогнозування вищої освіти Інституту вищої освіти АПН України, науково-практичній конференції «Системний підхід до підготовки фахівців управління персоналом» (Житомир, 2006), І Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми психолінгвістики» (Переяслав-Хмельницький, 2006), ХХХІІ науково-практичній міжвузівській конференції, присвяченій Дню університету (Житомир, 2007), науково-теоретичній конференції «Актуальні проблеми сучасної філософії та науки: творче, критичне і практичне мислення» (Житомир, 2009).

Публікації. Основний зміст дослідження відображено в 5 публікаціях, з яких 4 надруковано у фахових виданнях, затверджених ВАК України, 1 - у збір-ни-ках матеріалів конференцій.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що включають 7 підрозділів, висновків, списку використаних джерел, що нараховує 250 найменувань (на 23 сторінках), Основний зміст дисертації викладено на 156 сторінках. Загальний обсяг роботи - 179 сторінок.

духовний трансформація особистість філософський

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» обґрунтовано актуальність теми, визначено ступінь її наукової розробки, сформульовано об'єкт, предмет, мету та завдання дослідження, викладено методологічні засади й принципи дослідження, розкрито наукову новизну його результатів і практичне значення, наведено дані про апробацію та публікації результатів дисертації, представлено відомості про структуру дисертації.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження проблеми трансформації особистості» розглянуто філософські підходи до розуміння трансформації особистості, проаналізовано її особливості, джерела та наслідки.

Підрозділ 1.1. «Теоретичний аналіз сучасних суспільних процесів як одного з джерел духовних криз особистості» присвячено аналізу проблеми конструктивних та деструктивних аспектів взаємодії особистості та суспільства як чинника наростання духовної кризи в сучасному українському соціумі.

Дисертант поділяє точку зору, згідно з якою особистість є продуктом і, водночас, суб'єктом суспільно-історичного розвитку. Таке розуміння особистості покладено в основу низки філософських підходів до вивчення конкретно-історичного характеру взаємодії людини і суспільства.

В дисертації звертається увага на нові перспективи філософського осмислення суспільно-релігійних проблем сучасності у зв'язку з появою нових концептуальних схем інтерпретації культури, які розвиваються на основі структуралізму, постструктуралізму та психоаналітичних концепцій.

Показано, що суспільні процеси в сучасному соціумі стають джерелом духовної кризи, яка в українському суспільстві, з точки зору згаданих філософських підходів, має такі ознаки: 1) децентралізація, плюралізм, фрагментарність культури; 2) витіснення реальності фантомами свідомості; 3) театралізація сучасного соціально-політичного та духовного життя; 4) невпевненість, відкритість, незавершеність, стирання просторових та часових меж; 5) пошук нових форм досягнення соціальної та культурної ідентичності; 6) руйнування укоріненості в бутті та небутті через вилучення обрядів «переходу» із суспільного життя.

Перехідний етап розвитку українського суспільства супроводжується трансформацією усіх сфер життєдіяльності, яка ускладнюються у зв'язку зі зростанням відчуження держави від людей і характеризується непередбачуваністю, стохастичністю, можливістю різних форм перебігу і сполучення протилежних тенденцій розвитку.

Зміна екзистенційної ситуації людства наприкінці ХХ ст., втрата духовних орієнтирів, орієнтація на матеріальні інтереси, декларативність та віртуалізація політико-економічного життя породжують наростання відчуття тотальної незахищеності та викривлення моралі, що є основною причиною дестабілізації та дегуманізації сучасного суспільства. Розвиток сучасної української ідеології позначений відсутністю чіткого напрямку руху, оскільки відбувається в контексті протилежних, конкуруючих та взаємодоповнюючих тенденцій формування етнічної, політичної, культурної самосвідомості на тлі загальних процесів формування європейської та світової спільноти.

Таким чином, сучасна суспільна ситуація призводить до виникнення ідеологічного, світоглядного та духовного вакууму, який швидко заповнюється екстрасенсорикою, астрологією, цілительством, нетрадиційними релігійними течіями.

Докорінні зміни в сучасному суспільстві пов'язані також зі зростанням науково-технічного прогресу, появою та домінуванням масової культури, інтенсифікацією й стандартизацією життя, що нівелює індивідуальність. Зазначені обставини загострюють проблему духовних криз особистості. Зростає увага до проблеми відродження української духовності.

У підрозділі 1.2. «Основні філософські підходи до розуміння проблеми трансформації особистості» розглядаються основні концепції особистості та процесу її трансформації, аналізується проблема криз, в тому числі й духовних, та відчуження людини.

Особистість розглядається у контексті її включенності у соціокультурний, історичний, етнічний, національний та інші контексти. Показано, що в контексті вивчення кризових періодів розвитку особистості (як необхідних переломних етапів у житті людини, рубежів між старим і новим досвідом, якісних переходів із одного стану в інший) поняття духу може бути застосоване до аналізу духовної кризи.

На тлі з'ясування соціальної природи духовної кризи показано, що вона проявляється у світоглядній розгубленості особистості. Результатом виходу з духовної кризи є трансформація особистості, яка в контексті даного дослідження розглядається як процес свідомої зміни людиною духовної, фізіологічної та соціальної складової власної особистості. Трансформація особистості - це процес зміни всіх особистісних рівнів та підструктур, внаслідок якого відбувається подолання особистістю наявних буттєвих обмежень, віднаходження укоріненості в бутті, одним із засобів якої виступають духовні практики.

Зазначено, що застосування системного підходу до аналізу трансформації дозволяє розглядати особистість, з одного боку, як систему, що самоорганізується, а з іншого - як соціально зумовлену систему. Трансформація особистості відбувається, коли система знаходиться у точці біфуркації, опиняючись перед множиною подальших траєкторій свого розвитку.

З позицій постметафізичної філософії трансформація особистості розкривається у концепції «тіла без органів» та може бути витлумачена як трансгресія, як перехід непрохідної границі, і передусім - границі між можливим і неможливим у період трансформації особистості.

Результатом синтезу згаданих концепцій та підходів стало створення нового напрямку, який відкриває перспективи досліджень трансформованої особистості - трансперсонології. Філософським підґрунтям сучасної трансперсонології стали ідеї посткласичної філософії, зокрема уявлення про відсутність жорсткої структурованості і самовизначеності речей і явищ, обмеженість резервів пластичності реальності, які зумовлюють ступінь її раціональності, визнання вічності людського буття, єдності та гармонії людини і Всесвіту. Сучасна дійсність розуміється як гетерогенна, мінлива, багатоваріантна, плюральна, що зумовлює необхідність застосування нових, нетрадиційних, альтернативних підходів, які дозволяють відійти від однозначного визначення реальності і людини, відмовитися від лінійності і редукціонізму на користь нелінійності, нерівноваженості, стохастичності та різноманітності.

У другому розділі «Антропологічна, культурно-аксіологічна зорієнтованість духовних практик» розглянуто основні підходи до визначення поняття духовних практик, здійснено теоретичну реконструкцію розвитку духовних практик та проаналізовано їх сучасні форми.

У підрозділі 2.1. «Ґенеза духовних практик» проаналізовано основні визначення духовної практики у сучасній філософії та у традиційних системах духовного удосконалення.

В контексті даного дослідження духовні практики розглядаються як діяльність людини, що має своїм змістом розкриття власної духовної сутності, яку можна звести до вищих психічних процесів. Проте, ця діяльність трансформує як тілесні, так і духовні компоненти людини, а тому доцільно вивчати духовну практику як активно-перетворюючу діяльність, яка має своїм змістом освоєння та контроль особистих психофізіологічних функцій.

Реконструкція історичного розвитку духовних практик як руху певної системи дозволила автору виокремити три точки переходу в еволюції духовних практик.

Перша - знаходиться у межах від середини І. тис. до н. е. до ІІІ-ІV ст. н. е. (частково співпадає з осьовим часом К. Ясперса). Відбувається криза архаїчного містицизму (занепад містерій, шаманізму), яка обумовлює розвиток даосизму (Китай), йоги й буддизму (Індія), гностицизму (басейн Середземномор'я). На відміну від містеріальних культів, які були спрямовані на відтворення містерії смерті та відродження бога, нові прагнули або до споглядання божества, Абсолюта тощо, або на досягнення безсмертя.

Друга точка переходу припадає на середину ХІХ ст., коли розвиток науки, матеріалістичної філософії підірвали віру до європейського світського містицизму: алхімії, спіритизму тощо. У цей час він набуває еклектичних форм, що стосується, насамперед, теософського товариства, заснованого в цей період. Його доктрина ґрунтувалася на спробі інтеграції та синтезу східних та західних духовних практик.

Третя точка (середина ХХ ст.) характеризується розвитком духовних практик у двох напрямках. З'ясовано, що перший напрямок - це конгломерат течій New-Age (NA), які поєднують у собі містицизм, езотерику, спіритизм та окультизм. У деяких з них відбуваються спроби негативної науково-містичної еклектики. Зазнали змін і традиційні системи удосконалення, які вириваються зі свого культурно-історичного контексту і вдало функціонують в інших суспільствах. Проаналізовано духовні практики другого напряму, які ґрунтуються на дослідженнях механізмів духовного удосконалення, взаємовідносин свідомого та несвідомого, змінених станів свідомості, психоделічних речовин та їх впливу на свідомість, їх ролі в архаїчних та традиційних суспільствах.

У підрозділі 2.2. «Сучасні форми духовних практик, їх мета та засоби» аналізуються сучасні духовні практики (як ті, що утворились у ХІХ сторіччі й функціонують до сьогодні, так і ті, що виникли нещодавно).

Аналіз доктринальних положень та специфіки духовного удосконалення в межах Товариства усвідомлення Крішни, Інтегральної йоги, Трансцендентальної медитації, Антропософії, Теософії, Ребефінгу, Холотропного дихання, Вайвейшн, Ченнелінгу, Бахаї, Неошаманізму, Рейкі, Саєнтології, Біоенергопластики, Школи станів, Кабали, Hemi Sync, СК Кандиби, UCL® та EMF Balancing Technique® дозволив виокремити загальні тенденції розвитку сучасних духовних практик.

Мета сучасних форм духовних практик, поряд із загальним оздоровленням, полягає у досягненні певних станів: абстрактних або естетичних, психодинамічних, перинатальних, надособистісних або трансперсональних (С. Гроф), в рамках яких відбувається трансформація тілесного та духовного елементів людини. Основними трансформуючими або ініціаційними виступають переживання смерті та відродження. Водночас досягнення трансперсональних переживань є результатом духовного удосконалення.

У представленому дослідженні засоби сучасних духовних практик поділені на чотири групи: 1) засоби рослинного походження: пліснява та рослини, що містять психоделічні речовини; 2) антропологічні засоби: техніки дихання, аскетичні техніки, зосередження уваги на об'єктах, використання вербальних формул; 3) засоби біогенного походження: синтетичні психоделічні препарати (ЛСД); 4) засоби техногенного походження: аудіотехнології, в яких використовується ефект бінауральних ритмів. На основі специфіки досягнення мети та використання засобів виокремлено та проаналізовано два основні типи духовних практик. Перший - йогічний спрямований на гармонійний розвиток тілесного та духовного рівнів особистості; при цьому психічні феномени виступають результатом розвитку. Другий - споглядальний, який ставить акцент на досягненні певних переживань шляхом аскези.

У третьому розділі «Соціокультурний вимір духовних практик» виокремлено особливості духовної трансформації особистості та розроблено типологію трансформованої особистості.

У підрозділі 3.1. «Особливості трансформації особистості у процесі духовних практик» доводиться, що особливості використання засобів духовної трансформації в різних світоглядних традиціях зумовлені доктринальними положеннями релігій, а сама трансформація породжує зміни в усіх структурах особистості та сферах її життєдіяльності.

Стверджується, що трансформація під час духовних практик відбувається спочатку через переживання смерті та відродження, а потім - через досягнення трансперсональних переживань. Необхідною умовою трансформації особистості, згідно з містичними й езотеричними доктринами, є активізація певних енергетичних центрів. З позицій енергійної антропології, у споглядальних та йогічних формах духовних практик акцент робиться на оволодінні людиною множиною своїх енергій.

Доведено, що трансформація особистості є закономірним та внутрішньо і зовнішньо детермінованим процесом, який породжує певні міфологічно-архетипічні патерни, ідея про які отримала розвиток у працях К. Юнга. Трансформація досягається шляхом з'єднання двох протилежностей (anima/animus) та переживання самості.

Головною особливістю процесу трансформації особистості є переживання певної матриці (смерті та відродження), в результаті чого особистість функціонує як закрита система по відношенню до суспільства. У цей період вона використовує свої резервні можливості, ресурси несвідомого, які по закінченню цього процесу особистість здатна контролювати.

В усіх традиціях духовна трансформація розглядається як рух до ідеалу, який реалізується через певні моделі поведінки (аскетизм, паломництво, мандрівництво, юродство).

У підрозділі 3.2. «Типологія трансформованої особистості» вказана типологія будується за такими критеріями: за формою духовних практик (практик-догматик, йог-споглядальник), за темпераментом (активний-пасивний) та за рисами характеру (шизоїдний-параноїдальний). Для аналізу цих дихотомічних типів дисертантом застосовано виокремленні К. Юнгом атитюди «екстраверсія» та «інтроверсія» для типологізації трансформованої особистості.

Вибір форми духовної практики та тип переживань для кожного окремого типу зумовлені установками несвідомого. Показано, що екстравертованому типу притаманна тенденція до деякої однобічності, а саме: до домінуючого положення об'єктивного фактору, що виявляється в орієнтації на отримання конкретного результату. У цьому випадку установка несвідомого має свого роду інтровертований характер. Несвідоме, як і практика, вимагає зосередження на витіснених потребах. Орієнтація на об'єкт і на об'єктивні дані пригнічує багато суб'єктивних потягів, бажань, потреб. Доведено, що чим досконаліша свідома екстровертована установка, тим архаїчніша установка несвідомого. Але якщо справа доходить до перебільшення свідомої точки зору, то несвідоме входить у явну опозицію до свідомості, що завершується крахом свідомої установки. Трансформація може бути об'єктивною, коли об'єктивні цілі поступово перетворюються у суб'єктивні. В дисертації зазначається, що поряд зі зміною атитюдів екстраверсії на інтроверсію і навпаки, має місце і зміна соціальної спрямованості особистості.

Асоціальна спрямованість духовної практики виявляється у вивільненні особистості від суспільства. Така людина стає на шлях духовного удосконалення через орієнтацію на власне самопізнання. Але у такому випадку вона може стати рабою цієї ж практики, оскільки спричиняється її відчуження. Вона покидає суспільство, шукає усамітнення в монастирі або інших відлюдних місцях. Антисоціальним проявом для обох типів трансформованої особистості виступає злочинна сфера. Такі методи духовної практики як зомбування, гіпноз, НЛП (нейролінгвістичне програмування) використовуються як для отримання наживи, так і для підготовки терориста (наприклад, шахіда).

Щодо просоціального виміру, то сьогодні можна спостерігати включення духовної практики у різні сфери життєдіяльності особистості. Такі системи як даосизм, йога, тантра зайняли місце у системі загальної фізичної підготовки. Окрім загальної оздоровчої спрямованості, велика увага в них приділяється медитативним технікам. Водночас спостерігається включення елементів духовної практики у деякі види професійної діяльності. Насамперед, це стосується невиробничих сфер, де духовна практика відіграє допоміжну функцію. Елементи практики застосовуються і при підготовці спеціалістів, і як засіб релаксації.

У підрозділі 3.3. «Включення елементів духовної практики у систему формування особистості» показано, що перед українською системою освіти сьогодні постала низка завдань, пов'язаних, зокрема, з необхідністю формування типу особистості, який би характеризувався такими рисами: висока функціональність людини, усвідомлення нею локальних та глобальних проблем, здатність залишатись самою собою, свідоме й ефективне функціонування та забезпечення мінімізації асиметрії між матеріальним та духовним.

Але сьогоднішня система освіти, з точки зору дисертанта, не здатна швидко пристосовуватись до суспільних змін через вироблений у собі протягом десятиріч традиціоналізм. Основна суперечність у процесі формування особистості виникає між тим, хто формує, і тим, кого формують, між суб'єктами освітньої діяльності та її метою.

Сучасні умови вимагають формування повнофункціональної особистості, яка б могла оптимально функціонувати в суспільстві, мала можливість реалізовувати свої сутнісні сили. Процес формування сучасної особистості вимагає кількісних та якісних змін. Зокрема, це стосується оновлення методів освіти.

В підрозділі проаналізовано можливості включення окремих елементів духовних практик у систему освіти, що не тільки уможливить для суб'єктів освітнього процесу збільшення об'єму інформації, яку необхідно засвоїти, а й сприятиме активізації їх творчих потенцій в опрацюванні останньої.

Показано, що включення у процес формування особистості елементів духовної практики може відбуватися у двох напрямах: 1) формування духовної сфери особистості, 2) орієнтація на гармонійний розвиток духу та тіла.

Означені напрями присутні і в нетрадиційних системах освіти (вальфдорфська педагогіка), і на рівні державної системи освіти в деяких країнах (Китай). Для формування таких особистісних якостей як патріотизм, демократичність, толерантність духовна практика має бути поєднана з певною ідеологією, релігією в залежності від статусу держави.



ВИСНОВКИ

У висновках дисертації узагальнюються одержані результати та окреслюються перспективи подальших досліджень.

Проблема дослідження духовних практик є більш ніж актуальною в наш час, в умовах перехідного суспільства, коли відбувається девальвація ціннісних орієнтацій, швидкий розвиток техніки та технології. Сучасне українське суспільство, як і сучасне цивілізаційне в цілому, характеризується децентралізацією, плюралізмом, фрагментарністю культури, театралізацією суспільно-політичного та духовного життя, невпевненістю в майбутньому тощо. Такі обставини провокують духовні кризи, вихід з яких полягає у наростанні явища відчуження або у трансформації особистості.

Позитивним виходом із сучасної духовної кризи для особистості є її трансформація, що у дисертаційному дослідженні розглядається як свідомий процес зміни людиною всіх особистісних рівнів та підструктур, внаслідок чого відбувається подолання особистістю наявних буттєвих обмежень, віднаходження укоріненості в бутті, одним із засобів якої виступають духовні практики. Виходячи з ідей посткласичної філософії, синергетики та трансперсонології, трансформація особистості відбувається за умов, коли система (особистість) знаходиться у точці біфуркації, тобто опиняється перед вибором можливих шляхів подальшого розвитку. Сам процес трансформації презентований як перехід за межі наявного даного, як акт трансгресії, що в кінцевому рахунку оптимізує функціонування особистості.

Доведено, що духовні практики є предметно-чуттєвою діяльністю людини, спрямованою на освоєння та контроль нею власних тілесних та духовних сил з метою подальшого розвитку, самореалізації, забезпечення повнофункціональності тощо. У своєму історичному розвитку духовні практики пройшли низку етапів, перехід до кожного з яких супроводжувався якісними змінами в меті, засобах та формах. Відповідно до цього, виокремлено основні точки переходу від одного етапу до іншого. Проаналізовано сучасні форми духовних практик, мета яких полягає у загальному оздоровленні, гармонійному розвитку особистості та досягненні певних переживань як з метою трансформації (перинатальні), так і з метою духовного удосконалення (трансперсональні). Виокремлено чотири групи засобів духовних практик: засоби рослинного походження, антропологічні засоби, засоби біогенного походження, засоби техногенного походження. Аналіз мети та засобів дав можливість виокремити два основні типи духовних практик. Перший - йогічний, спрямований на гармонійний розвиток тілесного та духовного рівнів особистості; при цьому психічні феномени виступають результатом розвитку. Другий - споглядальний, який ставить акцент на досягненні певних переживань шляхом виснаження, аскези.

Процес трансформації та його результат суто індивідуальні, проте на основі аналізу особливостей темпераменту та характеру виокремлено основні типи трансформованої особистості: 1) інтровертований; 2) екстравертований. Окрім типу особистості, у процесі трансформації важливу роль відіграє соціальна спрямованість трасформованої особистості. Антисоціальна спрямованість зумовлює вивільнення особистості від суспільства через орієнтацію на власне самопізнання. Просоціальна спрямованість проявляється у включенні духовної практики в різні сфери життєдіяльності сучасної особистості (загальна фізична підготовка, професійна діяльність, особистісний розвиток). Включення у процес формування особистості елементів духовної практики може бути орієнтований як на формування духовної сфери особистості, так і на гармонійний розвиток духа та тіла.

Проведене дослідження не претендує на вичерпний аналіз усіх аспектів складної та багатогранної проблеми духовних практик як засобу трансформації особистості. Перспективи подальших досліджень автор вбачає у методологічних розробках нових ефективних засобів трансформації особистості та у застосуванні духовних практик для формування повнофункціональної особистості.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Павловський В. Л. Специфіка розвитку сучасних течій духовного удосконалення / В. Л. Павловський // Нова парадигма : [журнал наукових праць] / голов. ред. В. П. Бех. ; Нац. пед. ун-т імені М. П. Драгоманова ; Творче об'єднання «Нова парадигма» - Вип. 89. - К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2009. - С. 23-31.

2. Павловський В. Л. Засоби духовної практики / В. Л. Павловський // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка / голов. ред. П. Ю. Саух. - Вип. 47. - Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2009. - С. 47-51.

3. Павловський В. Л. Духовна трансформація особистості в системі езотеричної філософії / Володимир Леонідович Павловський // Нова парадигма : [журнал наукових праць] / голов. ред. В. П. Бех. ; Нац. пед. ун-т імені М. П. Драгоманова ; Творче об'єднання «Нова парадигма» - Вип. 86. - К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2009. - С. 16-24.

4. Павловский В. Л. Символы архетипо коллективного бессознательного в славянских заговорах / Владимир Павловский // Гуманітарний вісник ДНВЗ “Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди” : Науково-теоретичний збірник. - Переяслав-Хмельницький, 2006. - С.102-106.

5. Павловський В. Л. Проблема ідентичності в трансперсональній парадигмі / Володимир Леонідович Павловський // Вісник Житомирського державного технологічного університету. Філософські науки. - Випуск 3. - Житомир, 2008. - С. 121-127.



АНОТАЦІЯ

Павловський В. Л. Духовні практики як засіб трансформації особистості. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03. - соціальна філософія та філософія історії. - Інститут вищої освіти АПН України, Київ, 2010.

У дисертаційному дослідженні показано, що загостреність проблем перехідного суспільства спричинюють духовні кризи особистості, спонукають її до трансформації, одним із засобів якої виступають духовні практики. З'ясовано, що «духовні практики» - це чуттєво-предметна діяльність людини, спрямована на освоєння та контроль власних психофізіологічних та духовних сил з метою самореалізації.

Здійснено на основі системного підходу теоретичну реконструкцію духовних практик у різних світоглядних традиціях, що дало підставу для виокремлення основних точок переходу в еволюції духовних практик.

Проаналізовано засоби та виокремлено основні типи сучасних духовних практик. Виділено особливості трансформації особистості у процесі духовних практик та розроблено типологію трансформованої особистості. Наголошується на необхідності залучення до системи формування особистості елементів духовної практики.

Ключові слова: духовні практики, духовні кризи, трансформація особистості, трансформована особистість, відчуження, перехідне суспільство, трансперсональний досвід, споглядальна практика, йогічна практика, життєвий досвід.



АННОТАЦИЯ

Павловский В. Л. Духовные практики как средство трансформации личности. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03. - социальная философия и философия истории. - Институт высшего образования АПН Украины, Киев, 2010.

В диссертационном исследовании концептуализированы духовные практики как средство трансформации личности в условиях переходного общества путем уточнения их сути, структуры и генезиса, определения основных типов трансформированной личности.

Современный этап развития общества провоцирует духовный кризис, выход из которого состоит в отчуждении или же в трансформации личности. Трансформация личности рассматривается как изменение всех личностных уровней и подструктур, в следствии которого происходит преодоление личностью существующих бытийных ограничений, поиск укорененности в бытие, одним из средств которого выступают духовные практики.

Духовные практики рассматриваются как чувственно-предметная деятельность человека, направленная на освоение и контроль им собственных психофизиологических и духовных сил с целью последующей самореализации.

Целью современных духовных практик является общее оздоровление индивида, достижение им определенных состояний, расширяющих сознание, то есть формирующих полнофункциональную личность.

На основе теоретической реконструкции духовных практик в разных мировоззренческих традициях выделены основные точки перехода в эволюции духовных практик: первая характеризуется распространением созерцательной мистики и развитием двух типов мистицизма: восточного и западного (частично совпадает с осевым временем - с середины І тыс. до н.э. до ІІ-ІІІ в. н.э.); вторая связана с существованием теософского общества, обусловившего специфику дальнейших духовных практик (середина ХІХ в.); третья актуализирует разработку научных концепций духовного усовершенствования, что обусловлено контркультурой, обострением интереса в обществе к спиритизму, мистике, психоактивным веществам и т.п. (середина ХХ в.).

На основании исторического анализа духовных практик, выделено четыре группы их средств. Это: 1) средства растительного происхождения содержащие психоактивные, психоделические вещества; 2) антропологические средства: техники дыхания, аскетические техники, сосредоточение внимания на объектах, использование вербальных формул; 3) средства биогенного происхождения - использование инертных газов и синтетических психоделических препаратов; 4) средства техногенного происхождения - аудиотехнологии, в которых используется эффект бинауральных ритмов.

На основе анализа цели и средств духовных практик выделяются два основных типа. Первый - йогический, направленный на гармоническое развитие телесного и духовного уровней личности; при этом психические феномены являются результатом развития. Второй - созерцательный - делает акцент на достижении определенных переживаний путем истощения, аскезы.

Анализ форм духовных практик (практик-догматик, йог-созерцатель), особенностей темперамента (активный - пассивный) и черт характера (шизоидный - параноидальный) лежит в основе типологии трансформированной личности. Рассматриваются основные типы личности (сильный - слабый и экстравертированый - интравертированый) и их социальная направленность. Асоциальная направленность определяет освобождение личности от общества через ориентацию на собственное самопознание. Просоциальная направленность проявляется во включенности духовной практики в разные сферы жизнедеятельности современного человека (общая физическая подготовка, профессиональная деятельность, личностное развитие).

Проанализированы перспективы использования духовных практик для формирования гармонической или полнофункциональной личности, которая смогла бы оптимально функционировать в обществе, имела возможности реализовать свои сущностные силы. Включение в процесс формирования личности элементов духовных практик может быть ориентировано на развитие духовной сферы личности или на гармоническое развитие духа и тела.

Ключевые слова: духовные практики, духовные кризисы, трансформация личности, трансформированная личность, отчуждение, переходное общество, трансперсональний опыт, созерцательная практика, йогическая практика, жизненный опыт.



ANNOTATION

Pavloskyy V. L. Spiritual as Means of Personality Transformation. - Manuscript.

Thesis is for candidate degree in Philosophical Sciences. Specialty - 09.00.03 - Social Philosophy and Philosophy of History. - Institute of Higher Education of the Academy of Pedagogical Sciences of Ukraine. - Kyiv, 2010.

The acuteness of the transitional society's problems cause the spiritual crises of personality and induce him/her to transformation. The spiritual practices as means of personality transformation are analyzed in the given thesis. The spiritual practices are interpreted by author as sensual and substantial personality's activity, directed, on one hand, at the development and control of her/his own psycho-physiological and spiritual forces and, on the other hand, at her/his further self-realization.

The theoretical reconstruction of Spiritual practices for emphasizing of the transition's main points in their evolution in different outlook traditions on the base of system approach is realized in the given research.

Means and the main patterns of the present spiritual practices are analyzed. The author reveals the peculiarities of personality transformation during spiritual practices and creates the typology of transformed personality. He shows the necessity of attraction of the spiritual practice's elements for the system of personality formation.

Key words: Spiritual practices, Spiritual crises, personality transformation, transformed personality, alienation, transitional society, transpersonal experience, contemplative practice, yogistic practices, life experience.

Размещено на Allbest.ru

...