Етичні ідеї митрополита Андрея Шептицького у релігійно-філософському контексті кінця XIX - першої половини XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ імені Г.С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Спеціальність 09.00.05 - історія філософії

ЕТИЧНІ ІДЕЇ МИТРОПОЛИТА АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО У РЕЛІГІЙНО-ФІЛОСОФСЬКОМУ КОНТЕКСТІ КІНЦЯ ХІХ - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ.

ШЕРЕМЕТА Оксана Юліанівна

Київ - 2010

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Етичні та соціально-філософські ідеї митрополита Андрея Шептицького є значним досягненням української католицької релігійно-філософської і теологічної думки. Історико-філософське вивчення як власне етики, так і соціального вчення Шептицького є нагальним дослідницьким завданням з огляду на їх практичну значущість та нез'ясованість до сьогодні найістотніших теоретичних аспектів його етики. Так, належно не реконструйовано етичні ідеї митрополита Андрея та не виявлено їх пов'язаність з релігійно-філософським контекстом. Такий стан дослідження спадщини Шептицького є наслідком нехтування історико-філософським аналізом його поглядів, через що залишилася непоміченою належність митрополита Андрея до числа мислителів, які дотримувалися релігійно-філософських засад раннього неотомізму. Умовою можливості адекватного історико-філософського вивчення етики Шептицького є виявлення її загального філософського і теологічного підґрунтя. Тому першочерговим завданням дисертації стало виокремлення філософського контексту думки митрополита, загальна характеристика його філософської і теологічної позиції як українського представника раннього неотомізму. Це дало змогу з'ясувати структуру етичної системи Шептицького шляхом розрізнення в ній двох частин - етики чеснот і етики законів (приписів). Оскільки такий поділ є класичним для томізму і неотомізму, то в реконструкції етичної системи Шептицького віддано перевагу такому поділу як методологічно важливому для всієї томістської і неотомістської етики. Дослідження етики Шептицького потребувало з'ясування особливостей його теології, покладеної в основу етики законів, а також основних рис його філософії людини, що стала фундаментом етики чеснот. Розуміння іманентної логіки етичної системи Шептицького свідчить, що його соціальне вчення було частиною етики законів. Це дозволило розглядати соціальну етику митрополита Андрея не як суму моральних повчань церковного пастиря, а як закономірний наслідок принципів релігійно-філософського мислення митрополита, що творив в межах традиції неотомізму.

Актуальність дослідження етичних ідей митрополита Андрея пов'язана не лише з їх історико-філософською цінністю. Адекватне розуміння цих ідей відкриває нам глибокого мислителя, що був гуманістом і державником. Його розуміння держави і політики ґрунтується на філософсько-теологічних та гуманістичних засадах. У сучасних етичних дискусіях між ліберальними речниками свободи і апологетами повернення до традиційних релігійних цінностей Шептицький обирає третій, альтернативний шлях: вільне прийняття ціннісного виміру людського життя як природного для самої особистості. Етика Шептицького особливо цінна тим, що у межах об'єктивно-ідеалістичної парадигми мислення львівський митрополит не тільки захищав ідеал християнського гуманізму, а й висував теологічні аргументи на захист прав людини. Це стало для нього засадою протистояння тоталітарним теоріям та практикам. Його рішучість у обстоюванні гуманізму та прав людини особливо цінна тим, що таку позицію приймали далеко не всі неотомісти. Навіть римські папи в часи Шептицького були схильні до апології солідаризму через применшення значення персоналізму та прав людини. Етика митрополита Андрея є прикладом того, що католицька думка в Україні була більш гуманістичною і персоналістською, ніж загалом в тогочасній церкві. Актуальним є розуміння Шептицьким єдності християн як моральної вимоги: до цієї ідеї сьогодні повертається як католицька так і православна теологія. У контексті сучасних суспільно-моральних конфліктів та світоглядних дискусій залишається актуальним його вчення про перевагу природного закону над писаними людськими законами. Залучення етичних ідей Андрея Шептицького до сучасного вітчизняного етичного дискурсу сприятимуть збагаченню української історії філософії та етики, підвищенню інтелектуального рівня українського народу та утвердженню духовної основи в діяльності держави і церкви.

Ступінь наукової розробки теми. Дослідженню різних аспектів життя і діяльності Андрея Шептицького присвятили свої праці багато українських і зарубіжних науковців (Ю. Аввакумов, Т. Антошевський, С. Баран, П. Біланюк, Е. Бистрицька, В. Бліхар, М. Вавжонек, Всеволод Скопельський, М. Гайковський, О. Гайова, Л. Гентош, І. Гриньох, Я. Грицак, Любомир Гузар, М. Зимомря, А. Кравчук, Ж. Ковба, А. Колодний, У. Кошетар, В. Ленцик, М. Маринович, Ф. Медвідь, Я. Москалик, І. Музичка, В. Олексюк, Ю. Перейда, О. Петрів, Я. Свищук, В. Сергійчук, А. Теслюк, Р. Тожецький, І. Франко, Г. Цвенгрош, Л. Цегельський, П. Яроцький), однак ціла низка важливих теоретичних аспектів етики митрополита залишилися поза увагою дослідників. Побіжні зауваження щодо етичних поглядів львівського митрополита містять праці істориків (А. Кравчука, Л. Гентош, У. Кошетар, Т. Антошевського, С. Барана, М. Гайковського, О. Гайової, Ж. Ковби, В. Ленцика), теологів (М. Вавжонека, Всеволода Скопельського, І. Гриньох, Любомира Гузара, Я. Москалика, І. Музички, В. Олексюка, О. Петріва), істориків філософії (М. Зимомрі, В. Бліхара), релігієзнавців (А. Колодного, П. Яроцького).

Через відсутність як в українській так і зарубіжній історико-філософській думці цілісної реконструкції етичних ідей Андрея Шептицького, не з'ясовано відповідний для його творчості релігійно-філософський контекст. Натомість дослідниками нав'язуються інші, не властиві контексти: російська релігійна філософія (П. Біланюк, М. Вавжонек, М. Зимомря), сучасний католицький екуменізм, що розвивається після Другого Ватиканського собору (В. Бліхар, М. Вавжонек, Всеволод Скопельський, Любомир Гузар) тощо. Дане дослідження є спробою систематичного вивчення етики Андрея Шептицького із врахуванням властивого для філософської та богословської думки митрополита контексту релігійно-філософської традиції неотомізму. Саме це дозволило не лише систематично проаналізувати етику митрополита, але і відкрити її гуманізм та актуальність для сучасності.

Зв'язок з науковими програмами. Дисертаційне дослідження виконане у відділі історії філософії України Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України відповідно до науково-дослідницької роботи з планової теми: «Проблема філософії культури в історії української філософії кінця XIX - XX ст.» (Державний реєстраційний номер 0106U011148).

Метою дисертації є цілісна історико-філософська реконструкція основних складових етичної спадщини Шептицького, їх теоретико-компаративістський аналіз в адекватному для них релігійно-філософському контексті раннього неотомізму та релігійно-філософських та етико-політичних дискусій першої половини ХХ ст.

Відповідно до мети дослідження визначено такі завдання:

- з'ясувати релігійно-філософський контекст виникнення етики Шептицького;

- реконструювати вчення Шептицького про теологічну основу етики приписів;

- дослідити вчення митрополита Андрея про природний закон;

- проаналізувати особливості неотомістичної критики Шептицьким кантівського вчення про совість;

- реконструювати вчення митрополита Андрея про шляхи втілення норм природного закону в писаних законах (lex humana);

- здійснити аналіз вчення Шептицького про божественний закон і його вимоги до особистості, людства і церкви;

- виявити і проаналізувати філософсько-антропологічні засади етики чеснот Шептицького, особливості розуміння ним чеснот природних (мудрості, мужності, стриманості, справедливості) і надприродних (віри, надії, любові);

- з'ясувати місце вчення Шептицького про співвідношення етики приписів та етики чеснот в етичних дискусіях сучасного неотомізму.

Об'єктом дослідження в дисертаційній роботі є етичні ідеї Андрея Шептицького, втілені в текстах його послань і трактатів.

Предметом дослідження є реконструйовані в межах запропонованого дослідження етика приписів та етика чеснот Шептицького, що аналізуються в загальному контексті його філософсько-теологічної системи, належної до філософії раннього неотомізму.

Методи дослідження. Етичне вчення Шептицького не має цілісного систематичного викладу в його творах і тому головним методом опрацювання матеріалу став герменевтичний підхід, за допомогою якого виявлявся філософський зміст етичних ідей митрополита. Дане дослідження поєднує в собі дотримання вимоги критичності, яка стосується виправданості запропонованих інтерпретацій з елементами творчого осмислення текстів, особливо коли йдеться про проповіді та теологічні трактати. Кожну складову етичної системи Шептицького не лише реконструйовано, але й проаналізовано в межах притаманного для етики львівського митрополита контексту - філософії раннього неотомізму. Історико-філософський аналіз етики Шептицького здійснено у порівнянні з етикою інших неотомістів, соціально-етичним вченням Римських пап-неотомістів, соціально-етичним вченням тих течій думки, які суперечили його поглядам - лібералізму (Кант), соціалізму і комунізму, фашизму. При аналізі етики Шептицького важливе значення надано порівнянню тез його вчення із засадами етики Томи Аквіната, що був засновником тієї загальної етичної традиції, до якої належав Шептицький як неотоміст. Принципово важливими також є порівняння етики Шептицького із етичними системами Суареца, Альфонсо, Льва XIII та інших мислителів томістичної традиції. Отже, основним методом цього дослідження є герменевтичний підхід, поєднаний із теоретико-компаративістським аналізом. При цьому дисертант уникав порівнянь етики митрополита із тими системами, які не належали до контексту творчості Шептицького, зокрема з етичними поглядами представників позитивізму, російської релігійної філософії.

При розв'язанні поставлених завдань дисертант прагнув неупереджено підійти до дослідження етики Шептицького, спираючись на принципи об'єктивності, світоглядного плюралізму, уникаючи ідеологічної та конфесійної заангажованості. Потреба аналізу філософських та богословських текстів з метою виокремлення філософськи значущих етичних положень в поглядах Шептицького спонукала до використання методів аналізу й синтезу, систематизації й аналогії, узагальнення та інтерпретації.

Методологічні засади дисертаційної роботи. Загальним концептуальним підґрунтям для дослідження стали здобутки українських істориків філософії В. Горського, М. Кошуби, В. Лісового, В. Литвинова, В. Ляха, В. Нічик, В. Огородника, В. Пазенка, О. Сирцової, Я. Стратій, А. Тихолаза, Т. Чайки, В. Шинкарука, В. Ярошевця, - з позицій розробленості в них методології історико-філософської герменевтики і теоретико-компаративістського аналізу. Безпосереднім концептуальним підґрунтям дисертації слугували теоретичні розвідки дослідників розвитку томістичної та неотомістичної етики А. Баумейстера, Е. Жильсона, Ф. Керра, Н. Лобковича, П. Лобье, Е. Макінтайра, Л. Меліни, І. Музички, Г. Гофмайстера, Ю. Чорноморця, Ю. Шрейдера, П. Яроцького. У межах робіт цих авторів неотомізм вивчається за допомогою дихотомій «метафізики-постметафізики», «метафізики-екзистенціалізму», об'єктивного і суб'єктивного ідеалізму, метафізики і трансценденталізму, консерватизму і модернізму. Неотомізм виник і розвивався як більш консервативна філософія, ніж філософія XIX-XX століття взагалі. Тому при вивченні неотомізму залишаються актуальними ці методологічні дихотомії, які дозволяють аналізувати як цю консервативну течію в цілому, так і окремі течії та тенденції в її межах.

Наукова новизна дослідження. У наслідок цілісної теоретичної реконструкції основних положень етики Шептицького та їх історико-філософської оцінки у поєднанні з теоретико-компаративістським аналізом і герменевтичним підходом вперше в українській історії філософії виявлено, що митрополит Андрей Шептицький створив систематично побудоване етичне вчення як етику приписів та етику чеснот. Це вчення було сформоване у межах філософії раннього неотомізму та відрізнялося об'єктивно-ідеалістичною та метафізичною позицією.

Основні положення дисертації, що містять наукову новизну:

- з'ясовано, що релігійно-філософським контекстом етики Шептицького був ранній неотомізм кінця XIX - початку XX століття, задуманий переважно як відродження метафізики св. Томи для апології католицького вчення. Ранньому неотомізму була притаманна вірність принципам метафізичного об'єктивного ідеалізму в філософії взагалі та етиці зокрема. Шептицький, як консервативний мислитель, не поділяв більш ліберальної філософії зрілого неотомізму 1930-х років, що зазнав визначального впливу екзистенціалізму (Ж. Марітен, Е. Жильсон) і кантіанства (К. Раннер, Люблінська школа) та перейшов на позиції синтезу об'єктивного і суб'єктивного ідеалізму. Погляди Шептицького були більш ліберальними, ніж вчення засновника неотомізму Льва XIII, пап-неотомістів Пія X, Пія XI, Пія XII, але більш консервативними, ніж філософія мирян Ж. Марітена і Е. Жильсона;

- встановлено, що теологічною основою етики приписів Шептицького є вчення раннього неотомізму про Бога як Творця і Законодавця. Докази існування Бога у митрополита звільнені від того зв'язку із середньовічною картиною світу, який існує в концепції п'яти доказів буття Бога Томи Аквіната, та синтезують різні докази творця томізму у прийнятній для сучасного раціоналістичного світогляду формі;

- доведено, що у вченні Шептицького природний закон має самодостатнє значення і не ґрунтується на законі вічному, як вважав Тома Аквінат. Природний моральний закон реалізується не автоматично, а через вільну діяльність особистості та має на меті не лише встановлення суспільного порядку (Августин), але і досягнення загального блага (Тома). А закони юридичні мають узгоджуватися із вимогами природного морального закону;

- виявлено, що критика Шептицьким кантіанського вчення про совість вкорінена у здатності судження совісті нести в собі можливість помилки. Виступаючи проти кантівського вчення про автономного суб'єкта, який, щоб слідувати категоричному імперативу повинен мати добру волю, в моральному житті керується виключно совістю, Шептицький виступає за об'єктивно-ідеалістичну етику, щоб у такий спосіб відвернути загрозу морального релятивізму;

- у результаті реконструкції етичного вчення митрополита Андрея з'ясовано, що людський закон має втілювати природний закон і сприяти досягненню загального блага, стимулювати збереження і розвиток родини, громади, громадянських об'єднань, забезпечити існування національної і правової держави. Доведено, що етика законів Шептицького стає основою для його соціально-етичного вчення як проекту розбудови громадянського суспільства і демократичної правової держави в Україні, який уникає крайнощів лібералізму і тоталітаризму та є обґрунтуванням необхідності самостійного її існування;

- встановлено, що вищим різновидом моральних законів, за вченням Шептицького, є божественний закон, який вимагає від особистості здобуття надприродних чеснот; від людства - навернення до братерства і філантропії; від церкви - досягнення екуменічної єдності. Таке вчення Шептицького було сформоване в межах раннього неотомізму і типологічно відрізняється від більш ліберального розуміння вимог божественного закону в сучасній католицькій теології;

- виявлено, що філософсько-антропологічною засадою етики чеснот Шептицького є класичне томістичне вчення про людину як розумну сутність, якій властиві природні чесноти. Вони (чесноти) розумілися Шептицьким як досконалий вираз людської природи і тому могли бути притаманними і не християнам, і атеїстам. Чеснотою розуму є мудрість, волі - справедливість, емоційності - мужність, чуттєвості - стриманість. Також, на думку митрополита Андрея, християнин може мати більш досконалі («надприродні») чесноти віри, надії, любові, які є довершеними проявами морального життя людської особистості християнина, а не його людської природи (сутності). З'ясовано, що вчення Шептицького про збереження у людини в стані святості всіх природних і надприродних чеснот дозволило йому створити ідеал людської довершеності, який не мав споглядального характеру, як у Томи Аквіната, а був синтезом довершеностей діяльності і споглядання;

- доведено, що вчення Андрея Шептицького про співвідношення етики приписів та етики чеснот є актуальним в контексті етичних дискусій в сучасному неотомізмі, оскільки більшість видатних неотомістичних теоретиків знову визнають необхідність пріоритету етики приписів над етикою чеснот. У вченні Шептицького етика природних чеснот виступає додатковим обґрунтуванням вимог природного закону, а етика надприродних чеснот додатково підкріплює вчення про вимоги божественного закону.

Теоретичне і практичне значення дисертації полягає насамперед в тому, що реконструйовано і проаналізовано етичну систему Шептицького, історико-філософське вивчення якої є важливим для з'ясування гуманістичного потенціалу філософсько-теологічного світогляду львівського митрополита. Належність Шептицького до однієї із головних філософських традицій XIX і XX століть - неотомізму вказує на зрілий характер української релігійно-філософської і теологічної думки. Одержані результати дослідження можуть слугувати методологічною основою для подальших наукових досліджень (історико-філософських, етичних і релігієзнавчих). Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані в навчальних курсах з історії української філософії, етики, філософії права, релігієзнавства, культурології.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійним науковим дослідженням автора, яке пропонує нові підходи у дослідженні етики Шептицького, віднайдені автором внаслідок самостійної творчої праці над джерелами та критичного переосмислення вже наявних публікацій інших дослідників спадщини львівського митрополита. Висновки і положення новизни отримані автором самостійно.

Апробація дисертаційної роботи. Наукова апробація дисертаційної теми здійснювалася у виступах дослідниці на наукових конференціях: ІV міжнародній варшавській східно-європейській конференції «Демократія проти авторитаризму» 15-18 липня 2007 р., Варшава; міжнародній науковій конференції «Традиція і культура. Моральна традиція: інваріантність та поліфонічність» 30 листопада - 1 грудня 2007 р., Київ; VІ міжнародній науково-теоретичній конференції студентів, аспірантів і молодих вчених «Соціально-економічні, політичні та культурні оцінки і прогнози на рубежі двох тисячоліть» 16 квітня 2008 р., Тернопіль.

Публікації. Основний зміст дисертаційного дослідження відображено у 7 наукових публікаціях (без співавторства) загальним обсягом 2,3 друковані аркуші. З них 4 публікації розміщені у фахових виданнях, внесених до переліку ВАК України.

Структура дисертації і послідовність викладу матеріалу зумовлені вибраною методологією, змістом проблем, який потребував відповідної логіки їх упорядкування у даній дисертації. Дисертаційне дослідження складається із вступу, 3 розділів, висновків і списку літератури. Повний обсяг дисертації становить 214 сторінок, з них 191 сторінка основного тексту. Список використаних джерел та літератури складається з 324 позицій.

Основний зміст дисертації

шептицький етичний філософія чеснота

У «Вступі» обґрунтовано актуальність обраної теми, показано стан наукової розробки теми, визначено методологію, предмет та об'єкт дослідження, сформульовано мету дослідження, поставлено основні завдання для досягнення цієї мети, розкривається теоретико-методологічна база і наукова новизна дослідження, зазначено теоретичну та практичну важливість отриманих результатів.

У першому розділі «Етика Шептицького у релігійно-філософському контексті епохи як предмет історико-філософського дослідження» проаналізовані результати вивчення попередніми дослідниками його соціально-етичної та богословської спадщини, встановлено, в яких творах львівський митрополит розвивав власну етику, виявлено релігійно-філософський контекст, в якому виникла і розвивалася етика Шептицького.

У підрозділі 1.1. «Історіографія вивчення етичних ідей Шептицького» встановлено, що не існує жодної праці, в якій було б здійснено історико-філософський аналіз етики львівського митрополита. Найближче до предмету даного дослідження знаходяться праці тих вчених, які ставили собі за мету вивчити соціально-етичні (А. Кравчук, М. Зимомря) і соціально-філософські (В. Бліхар) погляди Шептицького. Але ці дослідження лише побіжно вказують на історико-філософський контекст етики Шептицького. Дослідники лише констатують, що львівський митрополит мав власне етичне вчення і визнають його залежність від соціально-етичних енциклік папи Льва XIII і його наступників на римському престолі, але жодним чином не розкривають, якою ж були філософські погляди пап, філософсько-етичні ідеї та соціально-етичні концепції яких розвивав Шептицький. Відсутність історико-філософського аналізу спадщини митрополита, який був би всебічним і об'єктивним, позбавленим апологетичних рис, неминуче приводить філософів (В. Бліхар, А. Кравчук) і теологів (М. Вавжонек, Всеволод Скопельський, Л. Гузар, В. Ленцик, В. Олексюк) до помилкових тверджень та суб'єктивних припущень при оцінці його поглядів. Зокрема, у багатьох дослідників (В. Бліхар, М. Вавжонек, Всеволод Скопельський, Л. Гузар) теологія Шептицького представлена як сучасна екуменічна теологія, але це твердження не відповідає наявним джерелам. Шептицький був попередником цілого ряду ідей сучасної екуменічної теології, але розвивав власні концепції в межах раннього неотомізму, що було нормативним типом інтелектуальної поведінки для католицького теолога першої половини XX століття.

У підрозділі 1.2. «Джерельна основа дослідження» з'ясовано, що Шептицький розвивав власне етичне вчення переважно в пастирських посланнях і трактатах. Програмним для етики приписів було послання «До руської інтелігенції» (1901), а підсумки розвитку власного вчення в цій царині Шептицький підсумовував у декреті «Як будувати Рідну Хату?» (1941). Важливі аспекти етики закону містяться в посланнях «Про ліберальну совість» (1942), «О квестії соціяльній» (1904), «До Української молоді» (1932), «Перше слово пастиря» (1899), «Наша програма» (1899), «Християнська родина» (1900), «Правдива віра» (1900). Етика чеснот викладена Шептицьким в трактаті «Християнська праведність» поряд із роздумами на теми моральної теології. Важливі додаткові твердження із області етики чеснот містить трактат «Божа мудрість».

У підрозділі 1.3. «Релігійно-філософський контекст етики Шептицького» здійснено історико-філософський аналіз філософського і теологічного контексту етики львівського митрополита. Встановлено, що етика Шептицького виникла в межах філософії раннього неотомізму (ХІХ і першої половини XX століття), яка відрізнялася об'єктивно-ідеалістичною і метафізичною позиціями. Ця філософія принципово використовує об'єктивний ідеалізм та метафізичну методологію в етиці та соціальному вченні. Належність митрополита Андрея до числа неотомістів була зумовлена тим, що у філософії, теології та соціальному вченні він був послідовником папи Льва XIII. Другою причиною стало те, що Шептицький отримав вищу філософську і теологічну освіту в добу, коли в католицьких університетах вже панувало викладання неотомізму. У межах неотомізму львівський митрополит дотримувався принципів об'єктивного ідеалізму. Це зумовлене тим, що ранній неотомізм, що був відродженням метафізики св. Томи із метою апології католицизму, мав характер об'єктивно-ідеалістичного метафізичного вчення. Римські папи Лев XIII, Бенедикт XV, Пій X, Пій XI, Пій XII, які правили в часи Шептицького, свідомо намагалися зробити обов'язковим для католиків неотомістичний об'єктивний ідеалізм як офіційне теологічне і філософське вчення церкви. І це було суттєвою підставою для того, щоб львівський митрополит був неотомістом. Починаючи з 1930-х років, філософія неотомізму зазнає суттєвого впливу екзистенціалізму (Ж. Марітен, Е. Жильсон) і кантіанства (К. Раннер, Люблінська школа), і переходить на позиції поєднання положень об'єктивного і суб'єктивного ідеалізму. Шептицький не поділяв цю позицію зрілого неотомізму, а назавжди залишався вірним ранньому неотомізму, підтримуючи і розвиваючи філософсько-теологічне вчення пап-неотомістів. Таким чином у межах дисертаційного дослідження доведено, що релігійно-філософським контекстом для етичної думки Шептицького слугував ранній неотомізм.

У другому розділі «Етика законів (етика приписів) Андрея Шептицького» послідовно здійснено історико-філософську реконструкцію та проведено систематичний аналіз основних складових етики законів львівського митрополита.

У підрозділі 2.1. «Методологія побудови етичних вчень в томізмі та неотомізмі» встановлено, що в історії томізму завжди існував і існує поділ етики на дві частини. Оскільки Шептицький перебуває в залежності від етики Томи Аквіната, він також поділяє етичне вчення на етику чеснот і етику законів (приписів). У Томи першою і фундаментальною була етика чеснот. Але львівський митрополит, під впливом казуїстики посттридентської схоластики Суареса і Альфонса, розглядає етику законів як головну частину етичного вчення, а етику чеснот - як додаткову. Зміна акценту з опису можливих станів людської довершеності (чеснот) на аналіз обов'язку людини є закономірною для томістичного і неотомістичного об'єктивного ідеалізму Нового часу. Шептицький був вірним об'єктивно-ідеалістичному і теїстичному вибору на користь фундаментальності етики законів, переваги етики обов'язку над етикою чеснот.

У підрозділі 2.2. «Теологічна основа етики закону» з'ясовано, що теологічною основою для етики приписів Шептицького є об'єктивно-ідеалістичне вчення раннього неотомізму про Бога як Творця і Законодавця. Згідно із львівським митрополитом, структура світу є такою, що її могла створити лише Особистість-Законодавець. Докази існування Бога у Шептицького звільнені від того зв'язку із середньовічною картиною світу, який існує в теорії п'яти доказів буття Бога Томи Аквіната. Шептицький формулює докази існування Бога так, щоб вони поєднали різні докази Аквіната в формі, яка була б прийнятною для сучасного раціоналістичного світогляду.

У підрозділі 2.3. «Вчення Андрея Шептицького про природний закон» встановлено, що, згідно із етичними поглядами львівського митрополита, природний закон має самодостатнє значення і не спирається на вічний закон, як вважав Тома Аквінат. Природний моральний закон здійснюється не автоматично, а через вільну діяльність особистості. Він має на меті не лише встановлення суспільного порядку (Августин), але й досягнення загального блага (Тома). У людській природі існують три аспекти прагнення до загального блага: самозбереження особистості; продовження існування людини в роді, через сім'ю; існування в суспільстві розумних людей, для якого необхідно мати чесноти. Закони юридичні мають узгоджуватися із вимогами природного морального закону.

У підрозділі 2.4. «Совість як моральний регулятив» виявлено обґрунтування Шептицьким того, що судження совісті можуть бути помилковими, а, отже, людський суб'єкт потребує об'єктивного авторитету для реалізації морально бездоганної поведінки в особистому і суспільному житті. Доведення цієї теорії досягається, як і в Томи, шляхом розрізнення дискурсивних суджень совісті і моральної інтуїції (сіндересісу), яка не є самою совістю, але її природною основою. Виступаючи проти кантівського вчення про автономного суб'єкта, який у моральному житті користується виключно совістю, що нібито є безпомильною, Шептицький захищає об'єктивно-ідеалістичні засади етики. Шептицький вважав, що суб'єктивний ідеалізм в етиці обов'язково приведе до теоретичного виправдання морального релятивізму і не зможе обґрунтувати загальнообов'язкової етики, етики законів.

У підрозділі 2.5. «Людський закон» встановлено, що Шептицький створює власне неотомістичне вчення про шляхи втілення норм природного закону в писаних законах (lex humana). Відповідно до цього вчення природне для людини моральне єднання в родині, громаді, в громадські об'єднання, в нації та держави вимагає вільних зусиль особистості. Такі зусилля є шляхом самотворення суспільства, який є альтернативою як анархії, так і тоталітаризму. Добровільне і свідоме об'єднання в природні спільноти може і повинно завершуватися вільним єднанням в надприродну моральну спільноту - церкву. Самі спільноти є штучними, але вони творяться особистостями, які є природними, і тому підкорюються природному законові. Нормами морального природного закону для людських спільнот є збереження життя особистості, вільний розвиток сім'ї заради примноження роду, вільне об'єднання доброчесних громадян, які спільно живуть заради примноження загального добра. Об'єктивно-ідеалістична етика Шептицького є основою його соціально-етичного вчення. Це вчення містить в собі теорію про шляхи формування громадянського суспільства і демократичної правової держави української нації. Згідно із Шептицьким, спільноти людей є природними лише тоді, коли громадяни об'єднуються виключно добровільно, а держава має захищати всі їх права. Неотомістична етика Шептицького містить теоретичне доведення необхідності самостійного існування України, оскільки лише національні держави, створені добровільно народами, є природними і легітимними з огляду на чинність природного закону. Шептицькому вдається створити такий проект співіснування особистостей в суспільстві, в якому митрополит свідомо намагається уникнути крайнощів лібералізму і тоталітаризму. Цей проект є неотоміським вченням про демократичне правове суспільство, розвинутим в надії на можливість його застосування при побудові Української держави.

У підрозділі 2.6. «Божественний закон та влада Церкви над людством» виявлено, що вищим різновидом моральних законів за вченням Шептицького є божественний закон - моральне вчення Біблії, Церкви і Папи Римського. Вимоги цього закону щодо особистості - надбання кожним надприродних чеснот віри, надії, любові; щодо людства - навернення до братерства і філантропії; щодо церкви - досягнення екуменічної єдності під проводом римського архієрея. Таке вчення Шептицького було сформоване в межах раннього неотомізму і типологічно відрізняється від більш ліберального розуміння вимог божественного закону в сучасній католицькій теології. В цілому вчення Шептицького про божественний закон є основою для католицької консервативної особистої та суспільної моралі. Характерно, що в межах цього вчення митрополит захищав права українців на власний обряд і патріархат, на власну національну державу і культуру.

У третьому розділі «Етика чеснот Андрея Шептицького» здійснено історико-філософську реконструкцію і систематичний аналіз етики чеснот як додаткової складової етики львівського митрополита, предметом якої є виявлення антропологічного фундаменту для соціальної етики.

У підрозділі 3.1. «Антропологічний фундамент етики чеснот» встановлено, що антропологічним фундаментом етики чеснот Шептицького є класичне томіське вчення про людину як розумну сутність, якій властиві чотири природні здатності - розумності, волі, емоційності та чуттєвості. Таке об'єктивно-ідеалістичне розуміння антропологічної основи етики було суттєвою властивістю філософії раннього неотомізму. Вчення про чесноти як довершеності людських здатностей є класичним для об'єктивного ідеалізму Платона, Аристотеля, Томи. Таке розуміння чеснот як довершеностей відрізняється від концепції чеснот як наслідків виконання морального обов'язку. Розуміння самостійного значення етики чеснот є ознакою відмінності етики Шептицького як ранньо-неотомістичної від етики його українських попередників - А. Бачинського і Й. Мільчинського, що розвивали вчення про чесноти як частину казуїстичної суареціанської і альфонсіанської етики закону. В екзистенціалістичному і трансцендентальному неотомізмі, який прийшов на зміну ранньому неотомізму антропологічна основа для етики чеснот відшукується в моральному законі совісті та в екзистенційному прагненні людини до щастя. Отже, у виявленні антропологічної основи етики чеснот Шептицький як ранній неотоміст послідовно розвивав вчення Платона, Аристотеля і Томи, не виходячи за межі об'єктивного ідеалізму.

У підрозділі 3.2. «Етика природних чеснот» доведено, що Шептицький створив цілісне вчення про чотири природні чесноти: розсудливість як чесноту розуму, мужність як чесноту емоційності, стриманість як чесноту чуттєвості, справедливість як чесноту волі. Ці чесноти є природними, оскільки вони мають бути властивими людині як істоті розумній. Але поява цих чеснот у особистостей не є справою автоматичною чи необхідною. Чесноти є певними звичками людини вільно поводитися моральним чином згідно з нормами, які розумом визнані як природні. Етика природних чеснот у Шептицького є етикою творчого процесу самотворення особистості, свідченням християнського гуманізму львівського митрополита. Шептицький максимально повно зумів використати вчення Томи про природні чесноти для обґрунтування християнського гуманізму. Але при цьому вчення про чесноти скоріше говорить про обов'язки людини бути розсудливою, мужньою, стриманою, справедливою. Завдяки цьому етика чеснот підтверджує етику приписів, а не є їй альтернативою.

У підрозділі 3.3. «Етика надприродних чеснот» з'ясовано, що Шептицький розвиває етичне вчення про надприродні чесноти віри, надії та любові на основі власної інтерпретації томізму. Особливу увагу Шептицький зосереджує на тлумаченні християнської віри як особистої вірності Богові (що вище за теоретичну віру), християнської надії як сподівання на досягнення загального блага (що вище за утопізм), і християнської любові як дієвого здійснення добра стосовно всіх людей і спротив злу (що вище за альтруїзм). Життя християнина згідно з надприродними чеснотами є початком особистої святості і способом наближення Царства Божого. Вчення про надприродні чесноти є вченням про обов'язки християнина, а тому доповнює концепцію божественного закону.

У підрозділі 3.4. «Етичне вчення Шептицького і дискусії про методологію етики в сучасному неотомізмі» доведено, що вчення львівського митрополита про співвіднесення етики приписів та етики чеснот є актуальним в контексті етичних дискусій в сучасному неотомізмі, оскільки більшість сучасних неотомістів (на чолі з папою Іоанном Павлом II) знову визнають необхідність пріоритету етики приписів над етикою чеснот.

Висновки

У «Висновках» насамперед зазначено, що результати проведеного дослідження дають підставу стверджувати, що Шептицький створив оригінальну етичну систему в межах традиції раннього неотомізму, творчого переосмислення етики чеснот Томи Аквіната. Повернення до «чистого томізму» супроводжується відродженням метафізичного вчення про людину, про чесноти як довершеності різних здібностей людської душі. Для Шептицького вчення про чесноти було проявом антропологічного реалізму, заснованого на метафізичних засадах об'єктивного ідеалізму філософії раннього неотомізму. Зокрема, у вченні про надприродні чесноти віри, надії і любові Шептицький виявляє себе як метафізичний реаліст та критикує ірраціональні розуміння віри, надії, любові. Об'єктивно-ідеалістична концепція Шептицького про надприродні чесноти віри, надії та любові знаходиться в опозиції до християнського екзистенціалізму із його ірраціоналістичним тлумаченням цих чеснот.

Концепція львівського митрополита про співвідношення етики приписів та етики чеснот є актуальною в контексті етичних дискусій в сучасному неотомізмі, оскільки більшість видатних неотоміських теоретиків знову визнають необхідність пріоритету етики приписів над етикою чеснот. У вченні Шептицького етика природних чеснот виступає допоміжним обґрунтуванням вимог природного закону, а етика надприродних чеснот підкріплює вчення про вимоги божественного закону.

В цілому етика Шептицького була значним досягненням філософської та теологічної думки раннього неотомізму. Його етика є теїстичною об'єктивно-ідеалістичною теорією, з позицій якої митрополит критикує етико-соціальні вчення індивідуалістичного лібералізму (найбільшим виразником яких Шептицький вважав Канта). З цих же позицій він критикував всі різновиди колективістських ідеологій того часу, втілених у вченнях соціалізму, комунізму, фашизму. Протистояння суб'єктивному ідеалізму означало для Шептицького протистояння релігійно-філософське і теологічне: виступаючи проти суб'єктивного ідеалізму в етиці, Шептицький боровся проти самообожествління людини. Боротьба з ідеологіями соціалізму, комунізму і фашизму була для митрополита Андрея протестом проти оцінки колективу як абсолюту, інтереси якого мають визначати хід історії та життя людей. Шептицький вважав, що ні людина сама по собі, ні суспільство не можуть бути цінностями, орієнтуючись на які можлива побудова етики. Лише Бог, який розуміється як Причина всього і Жива Особистість Творця і Законодавця, може бути основою для моралі. Теїстичне об'єктивно-ідеалістичне вчення про Бога є необхідним фундаментом для етики чеснот, а вчення про людину як створену реальність - основою для етики законів. Прикметно, що Шептицький не розглядав і не критикував позитивізм, утилітаризм, натуралізм в етиці. Ці вчення ігнорувалися львівським митрополитом в його творах, напевно тому, що протистояння цим етичним системам не було актуальним для Західної України та раннього неотомізму. Тому можна говорити лише про те, що якби ці вчення розглядалися Шептицьким, то він би їх теж критикував з позицій неотомістичного об'єктивного ідеалізму.

Для української релігійно-філософської думки об'єктивно-ідеалістична етика Шептицького і до сьогодні залишається важливим досягненням. В умовах зростання впливу споживацької ідеології та суб'єктивно-утилітарних настроїв етична спадщина львівського митрополита стає актуальною як об'єктивно-ідеалістична альтернатива, важлива поряд із етичними системами сучасних українських філософів, розвинутих в межах інтерсуб'єктивної парадигми. Особливо актуальним є вчення Шептицького про шляхи втілення в житті суспільства норм природного закону, а в житті особистості - чеснот. Це вчення є придатним для практичного застосування в політичному житті сучасної України як основа для ідеології українського християнського консерватизму.

Окреслені Шептицьким вимоги до соціального життя, шляхи досягнення загального добра роблять соціальну етику актуальною для політологів, філософів, соціологів, релігієзнавців. Об'єктивний ідеалізм Шептицького є основою для його теорії відкритого суспільства та теоретичної і практичної боротьби з тоталітарними ідеологіями і практиками. Саме такого роду етичний об'єктивний ідеалізм, а не лише постмодерні вчення про абсолютну свободу, може бути основою для особистого і національного протистояння різноманітним тоталітарним тенденціям. Об'єктивний ідеалізм Шептицького в етиці є вченням про категоричний обов'язок людини бути людиною у всіх можливих моральних відносинах, і навіть про можливість стати на ступінь «абсолютного гуманізму» - ставлення до інших так, як ставився б до них святий. Етичне вчення Шептицького є виявом його об'єктивно-ідеалістичного християнського гуманізму, який є важливим внеском в скарбницю української релігійно-філософської думки.

В межах раннього неотомізму етична проблематика розвивалася в основному в межах соціально-етичного вчення. Шептицький натомість створив цілісну етичну систему, в якій соціально-етичне вчення стало частиною загальної етики приписів (моральних законів). Етика приписів, заснована на теологічному вченні про моральні закони (природний, людський і божественний), свідомо протиставлялася (як об'єктивно-ідеалістичне вчення) етиці Канта. Вчення останнього про автономну совість розглядалося як висхідна помилка сучасної етики, що веде до суб'єктивізму. В свою чергу суб'єктивізм веде до морального релятивізму і нігілізму, а їхніми наслідками стає марксистський і фашистський тоталітаризм. На думку Шептицького, слід притримуватися об'єктивно-ідеалістичного вчення про моральні закони, оскільки Бог реально існує. Існування Бога і Церкви є для Шептицького запорукою істинності його об'єктивно-ідеалістичної та теїстичної етики. Додатковим критерієм істинності власного морального вчення Шептицький вважав те, що довершеностями чотирьох основних здібностей людини є чотири природні чесноти. Існування ж надприродних чеснот віри, надії та любові є запорукою істинності божественного морального закону. В межах раннього неотомізму етика Шептицького була поодиноким прикладом систематичної побудови етичного вчення. Тому етика Шептицького є важливим явищем не лише в межах історії української релігійно-філософської думки, але і в межах історії неотомізму.

Список опублікованих автором праць

1.Шеремета О. Ю. Екуменізм як етична ідея Шептицького / Оксана Шеремета // Філософська думка. - №1. - 2007р. - С. 60-68;

2.Шеремета О. Ю. Ідея совісті в релігійно-філософській думці митрополита Шептицького / О. Ю. Шеремета // Мультиверсум. Філософський альманах. - Вип. 69. - К., 2008. - С. 158 - 167;

3.Шеремета О. Ю. Спільне добро народу, держави, церкви в розумінні митрополита Шептицького / О. Ю. Шеремета // Мультиверсум. Філософський альманах. - Вип. 72. - К., 2008. - С. 136 - 145;

4.Шеремета О. Ю. Соціальні ідеї митрополита Шептицького у релігійно-філософському контексті / О. Ю. Шеремета // Мультиверсум. Філософський альманах. - Вип. 84. - К., 2009. - С. 101-110.

5.Sheremeta O. Metropolitan A. Sheptytsky's religious ethics views and his trials in overcoming communism / Oksana Sheremeta // Democracy vs. Authoritarianism: Abstracts ІV Warsaw East European Conference (Warsaw, July 15 - 18, 2007) / Warsaw University, Centre for East European Studies - Warsaw: Duo-Studio, 2007. - 103 s. - S. 74

6.Шеремета О. Ю. Совість як етична ідея у творчості Шептицького / О. Ю. Шеремета // Традиція і культура. Моральна традиція: інваріантність та поліфонічність: матеріали міжнародної наукової конференції (Київ, 30 лист. - 1 груд., 2007 р.) / Асоціація «Новий Акрополь».- К., 2007. - ч. 2. - 52 с. - С. 1-2.

7.Шеремета О. Філософський контекст соціальних ідей митрополита Андрея Шептицького / Оксана Шеремета // Соціально-економічні, політичні та культурні оцінки і прогнози на рубежі двох тисячоліть: Зб. тез і текстів виступів на VІ міжнародній науково-теоретичній конф. студентів, аспірантів і молодих вчених, 16 квітня 2008 р., Тернопіль. Ч. 2: Загальні проблеми гуманітарних наук. / відп. Ред. З. В. Гуцайлюк. - Тернопіль, ТОВ «АСТОН», 2008. - 196 с. - С. 182.

Размещено на Allbest.ru