Структурний підхід до визначення феномену соціального часу (межі та можливості застосування)

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК:115:316.258

09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

СТРУКТУРНИЙ ПІДХІД ДО ВИЗНАЧЕННЯ ФЕНОМЕНУ СОЦІАЛЬНОГО ЧАСУ (МЕЖІ ТА МОЖЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ)

Ілляхова Марина Володимирівна

Київ-2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент Бойченко Михайло Іванович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри філософії.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, старший науковий співробітник Пролеєв Сергій Вікторович, Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, провідний науковий співробітник відділу філософії культури, етики та естетики;

кандидат філософських наук, доцент Менжулін Вадим Ігоревич, Національний університет "Києво-Могилянська Академія", доцент кафедри філософії та релігієзнавства.

Захист відбудеться "26" квітня 2010р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.17 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 64, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 10601, Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розісланий "24" березня 2010 р.

Учений секретар Спеціалізованої вченої ради Ю.В. Павлов

Анотації

Ілляхова М.В. Структурний підхід до визначення феномену соціального часу (межі та можливості застосування). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2010.

Дисертаційна робота присвячена проблемі визначення структурних вимірів феномену соціального часу. У роботі розкриті передумови формування соціально-філософських концепцій соціального часу та класифіковані теоретико-методологічні підходи до визначення даного феномену. Виявлена структура соціального часу яка розкривається через відношення його інваріантних елементів. У роботі також вказано, що визначення динамічної та функціональної природи соціального часу робить можливим осмислення зміни часових структур у контексті темпоральної комплексності соціального часу.

Дисертантом доводиться, що час є не лише універсальним виміром соціальних змін, але й їх основою, констатуючою фактичністю. Суспільство може існувати лише остільки, оскільки всередині нього щось відбувається, змінюється, тобто онтологічно суспільство не існує і не може існувати у незмінному стані. Йдеться не просто про зміну подій у часі, а саме про час у подіях, тобто темпоралізацію самих елементів системи.

Ключові слова: соціальний час, подія, структура, система, інваріантність, тривалість, зворотність, незворотність, темпоралізація.

Ильяхова М.В. Структурный подход к определению феномена социального времени (границы и возможности применения). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 - социальная философия и философия истории. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2010.

Диссертация посвящена проблеме определения структурных измерений феномена социального времени. В работе раскрываются условия формирования социально-философских концепций социального времени и классифицированы теоретико-методологические подходы к определению данного феномена. Установлено, что при исследовании феномена социального времени фундаментальным выявляется понятие структуры. В философской традиции для выявления структуры обычно употребляется структуралистский подход, как попытка раскрытия универсальных, формальных структурных отношений в обществе. Но данный подход не достаточно уделяет внимания выявлению отношений между элементами структуры. Структура ж социального времени задается прежде всего не спецификой ее элементов, но специфическими отношениями между ними. В диссертации обосновывается употребление структурного подхода к определению феномена социального времени, который дополняет структурализм, а именно: отрыть структуру социального времени охватить целостность данного феномена через определение отношений его инвариантных элементов.

В работе также указано, что определение динамической и функциональной природы социального времени создает возможность осмысления изменений временных структур в контексте темпоральной комплексности социального времени.

Диссертантом доказано, что время является не только универсальным измерением социальных изменений, но и их основой, конституирующей фактичностью. Общество может существовать лишь постольку, поскольку в нем что-либо происходит, изменяется, то есть онтологически общество не существует и не может существовать в неизмененном состоянии. Речь идет не просто об изменении событий во времени, а именно о времени в событиях, то есть о темпорализации элементов системы. В работе устанавливается, что социально-субъективное время является временем внутренней длительности, социально-историческое время измеряет ритм, темп и сопоставимость исторических событий, собственно социальное время необходимо рассматривать как становление социального как целого.

Ключевые слова: социальное время, событие, структура, система, инвариантность, обратимость, необратимость, темпорализация.

Ilyakhova M.V. The structural method in the exploration of the phenomenon of the "Social Time" (Limits and Possibilities of Use). - Manuscript.

Thesis for philosophy candidate's degree on specialty 09.00.03. - social philosophy and philosophy of history. - National Taras Sсhevchenko University of Kyiv. - Kyiv, 2010.

The Thesis enlightened the problem of determining the structural dimensions of the phenomenon of social time. The paper recovered the conditions of formation of social and philosophical concepts of social time and classified theoretical and methodological approaches to the definition of this phenomenon. The structure of social time is revealed through the relations of its invariant elements, but not through these elements itself. The paper also stated that the definition of the dynamic and functional nature of social time creates the opportunity to reflect changes in time structures in the context of the temporal complexity of social time.

Dissertations proved that the time is not only a universal dimension of social change, but their basis, constituting factuality. Society can exist only insofar as something happens, changes, that means: ontologically society does not exist and can not exist in an unmodified state. The matter is not just in changing events in time, namely in the time of the events, is in temporalization elements of the system.

Key words: social time, event, structure, system, invariance, reversibility, irreversibility, temporalization.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Кожна історична епоха у розвитку мислення має певні загальні підходи до визначення феномену часу. Незважаючи на відмінність чисельних філософських концепцій, яка може бути властива певній епосі, уявлення про час конституює єдиний базис її світоглядної системи. Це свідчить не лише про наявність спільних уявлень про час за кожної історичної доби, але також про можливість того, що ці уявлення залежать від темпоральних соціальних структур, які лежать в основі соціальної дійсності. Темпоральні соціальні структури у їх сутності філософія досліджує за допомогою категорії "соціальний час", а структурний підхід покликаний у теорії відтворити адекватно ті зв'язки, які наявні у соціальній практиці.

Саме структурний підхід дозволяє адекватно відтворити природу соціального часу, адже на сьогодні стає очевидним, що множинність концепцій часу не лише відображає розмаїття світоглядів різних епох і різних мислителів, але й відтворює багатовимірність самого досліджуваного феномену, кожен з вимірів якого припускає та потребує іншої концептуалізації. Особливо це стосується феномену соціального часу, адже розвиток суспільства, збільшуючи його диференціацію, тим самим збільшує можливості співіснування різнонаправлених і різношвидкісних процесів.

Інтегративний сенс категорії соціального часу обумовлений його сумісністю з різними системами категорій, створеними у межах основних течій сучасної соціально-філософської думки. Так, основна тематика соціального часу стосується наскрізної соціально-філософської проблематики: внутрішня темпоральна структура, яка детермінована "Я", та зовнішня - детермінована суспільством; замкнений повторюваний цикл та відкрита перспектива історичного; повсякденна рутина та яскраві нетривіальні події; взаємоупорядкування теперішнього, минулого та майбутнього. Таким чином, йдеться про деяку систему координат, в якій існує соціальна реальність та з якою потрібно співвідносити будь-яке дослідження. Ця часова у своїй єдності система координат задається не статичними елементами, але встановленням інваріантних відношень між різними часовими параметрами.

Отже, зважаючи на інваріантність, соціальний час не буде використовуватись нами в якості узагальнюючої категорії, оскільки у соціально-філософській теорії дане поняття набуло вже сталого значення в якості десигната часу соціальної взаємодії. Категорія соціального часу буде репрезентована як загальний принцип, що поєднує сукупність концептуалізацій, які охоплюють простір між суб'єктом соціальної дії та соціальною реальністю. Таке положення дозволить зрозуміти часову структуру як базове, але водночас онтологічно нейтральне поняття. Е.Гіденс зазначає, що суспільство утворюється в результаті просторово-часової структурації процесів соціальної взаємодії, що може бути конкретизоване як деталізація соціальної реальності, яка визначає форму присутності соціальних діячів у соціальному часі. Так, цілісність особливої структури схоплюється через особливе відношення її елементів.

Так, при дослідженні феномену соціального часу базовим стає поняття структури. Зазвичай у філософській традиції для виявлення структури застосовується структуралістський підхід, як спроба розкриття загальних, універсальних, формальних структурних відносин у суспільстві у діахронічному та синхронічному зрізі. Відповідно за даним підходом надається недостатня увага виявленню відношень між елементами структури, оскільки проголошується примат структури над елементами. Структура ж соціального часу задається передусім не специфікою її елементів, а специфічними відношеннями між ними. Дане положення дозволяє застосувати до визначення феномену соціального часу структурний підхід, який доповнює власне структуралізм, а саме: відкрити структуру соціального часу та схопити цілісність даного феномену через визначення відношень його інваріантних елементів.

Стан наукової розробленості проблеми. У дисертації використані теоретичні праці вітчизняних та іноземних дослідників. Проблема формування соціально-філософської концепції часу проаналізована ґрунтуючись на дослідженнях П.П. Гайденко, М. Гайдегера, Є. І. Головахи, А.Я. Гуревича, О.Ф. Лосєва, А.М. Лоя і В.І. Шинкарука.

Базовими для дослідження феномену часу стали у класичній філософії роботи Платона, Аристотеля, Плотіна, Августина, І. Канта. Суб'єктивний вимір соціального часу досліджується на основі аналізу феноменологічних концепцій А. Бергсона та Е. Гусерля. Об'єктивно-історичний вимір соціального часу аналізується у феноменологічно-герменевтичних концепціях М. Гайдегера, Г.-Г. Гадамера, В. Дільтея, П. Рікера. Інтерсуб'єктивний вимір соціального часу досліджується на основі соціальної феноменології Т. Лукмана та А. Шюца.

Конкретизуючи методологію дослідження, авторка ґрунтується на аналізі основних соціально-філософських підходів щодо визначення феномену соціального часу. Об'єктивні характеристики соціального часу аналізуються на основі праць Е. Дюркгейма, П. Сорокіна, Р. Мертона. У працях В.П. Іванова, А.М. Лоя, М.М. Трубнікова, В. І. Шинкарука соціальний час визначається як відношення людей до часу. Використані вагомі роботи Ж. Гурвіча, А. Гуревича, Е. Зерубавеля, Г. Зборовського, Е. Холла в яких аналізуються кількісні часові властивості соціального часу та визначається багатовимірність даного феномену. Сутнісним вбачає авторка вплив на сучасне розуміння соціального часу представників історичного напрямку (М. Мосс, Я.К. Ребане, М. Хальбвакс), які розглядають соціальний час у зв'язку з історичною пам'яттю, та встановлюють, що соціально-історичний час спрямований на поєднання часу тривалості історичних поді та соціальних відносин (Ф. Бродель, П. Бурдьє, Р. Козеллек); феноменологічного напрямку, в межах якого аналіз темпоральної суб'єктивності проводився через кореляцію іманентного часу особистості з часом Іншого (Е. Гусерль), трансформацію внутрішньої тривалості у соціальну на основі аналізу життєсвіту (Т. Лукман, А. Шюц); герменевтичному напрямоку, в якому тематизується проблему єдності часу як розуміння у контексті соціально-історичного буття людини М. Гайдегер, Г.-Г. Гадамер, В. Дільтей, П. Рекер); культурологічного напрямку, представники якого (В.В. Налімов, В. Руднєв, Б.А. Успенський) аналізують комунікативну соціального часу. Також феномен соціального часу окреслений у контексті проблематики енергетики (Г. Гакен, Б. Гессс, М. Маркус, У. Матурана, Б. Мізра, Г. Ніколіс, І. Пригожин, І. Стенгерс).

Функціональна природа соціального часу розкрита на основі аналізу концепцій Е. Гіденса, Ж. Гурвіча, Е. Дюркгейма, Е. Еванса-Прічарда, Е. Зерубавеля, Р. Мертона, А.Р. Радкліффа-Брауна, П. Сорокіна, П. Штомпки. Динамічні якості соціальної реальності досліджуються у працях Г. Зімеля, А. Грюнбаума, Н. Лумана, У.Н. Уайтхеда. Значення соціально-історичної динаміки та проблема становлення соціального визначається за допомогою аналізу праць І. Валерсстайна, Ф. Броделя, П. Бурдьє, Р. Козеллека, Н. Лумана.

Зв'язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Дисертація виконана в межах комплексної програми наукових досліджень Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Наукові проблеми сталого державного розвитку України" науково-дослідної теми філософського факультету НДР № 06БФ 041 - 01 "Філософія і політологія в структурі сучасного соціогуманітарного знання".

Метою дослідження є визначення теоретичних можливостей виявлення структурних характеристик феномену соціального часу.

Реалізація поставленої мети передбачає постановку та розв'язання наступних завдань:

- визначити та класифікувати загальні теоретико-методологічні підходи до визначення феномену соціального часу;

- розкрити структурні прояви феномену соціального часу;

- проаналізувати співвідношення темпоральних модусів у соціальному часі;

- виявити основні функції соціального часу;

- визначити динамічні якості соціальної реальності;

- уточнити зміст поняття "становлення соціальної реальності".

Об'єктом дослідження даної дисертаційної роботи є феномен соціального часу.

Предметом дослідження - соціально-філософські концепції часу.

Методи дослідження. Методи дослідження обумовленні характером дисертаційної роботи. Засобами філософії науки обґрунтовується необхідність застосування структурного підходу до визначення феномену соціального часу. Цей підхід є основним для даного дослідження і дисертант, враховуючи досвід попередніх його застосувань до аналізу проблеми часу, спиралася на їх результати, релевантні щодо соціальної філософії. Ефективність структурного підходу зумовлена доречністю його застосування до дослідження складних об'єктів, з метою виокремлення як їх елементів, так і сутнісних зв'язків між ними. Для виявлення таких зв'язків на основі структурного підходу у дисертації також було використано: історичний метод - передусім, через звернення до історико-філософського зрізу проблеми соціального часу, а також з урахуванням історичності як однієї з суттєвих характеристик соціального часу; структурно-функціональний аналіз - для системного дослідження соціального часу, визначення і класифікації причинних та функціональних зв'язків у різних темпоральних вимірах; а також феноменологічно-герменевтичний метод, який дав змогу вийти за межі теоретичної схеми причинно-наслідкових ланцюгів та сприяв через урахування внутрішнього (суб'єктивного) та історичного горизонтів, а також через виявлення інтерсуб'єктивного виміру соціального часу проаналізувати його як сутнісну характеристику соціальної реальності.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертаційному дослідженні вперше послідовно простежено застосування структурного підходу до філософського визначення феномену соціального часу, а також встановленні межі та можливості його застосування. Також на основі класичних уявлень про час у філософії подано нову експлікацію феномену соціального часу як становлення соціального у динамічному потоці зміни темпоральних структур.

Наукова новизна дисертації розкривається у наступних положеннях, що виносяться на захист:

- визначено та класифіковано загальні теоретико-методологічні підходи до визначення феномену соціального часу, що розподілені за трьома типами властивостей даного феномену - відповідно до якісних, кількісних, структурних властивостей соціального часу можна розрізняти підходи з домінуванням якісних або кількісних методів його дослідження, або структурного підходу. Ці підходи можна розглядати як базові для різних філософських напрямів аналізу проблеми соціального часу - коли домінує увага до однієї з цих властивостей;

- вперше розкрито, що інваріантні характеристики соціального часу виявляються у таких його структурних вимірах: суб'єктивний вимір соціального часу розкривається у переживанні часу внутрішньої тривалості, об'єктивно-історичний вимір соціального часу - як історичність світу та інтерсуб'єктивний вимір соціального часу реалізується у спільній діяльності, спільності цінностей та цілей у процесі смислотворчості. Кожен з цих вимірів потребує специфічного змістового дослідження і тим самим задає щоразу інші межі та можливості для застосування структурного підходу до визначення феномену соціального часу;

- набуло подальшого аналізу співвідношення темпоральних модусів (минулого, теперішнього, майбутнього) у соціальному часі та визначено, що смислові горизонти наших пам'яті, сприйняття та планів, заломлюючись через історичність та інтерсуб'єктивність, задають наш спосіб залучення у соціальні події;

- виявлено, що основні функції соціального часу специфічно диференціюються в залежності від виміру соціального часу, а саме: для суб'єктивного виміру соціального часу характерні функції координація, своєчасність, габітулізація; для об'єктивно-історичного виміру соціального часу - упорядкування, диференціація, дисциплінування; для інтерсуб'єктивного виміру соціального часу - синхронізація, організація, смислотворчість;

- визначено, що соціальна реальність є динамічним потоком змін різної швидкості, інтенсивності, ритму, темпу структур соціального часу. Дані структури у процесі прилаштування до потоку соціальної реальності постійно взаємодоповнюють одна одну та нашаровуються одна на одну. Процеси часової структурації не обов'язково є одночасними та неперервними. Оскільки структури можуть формувати та утримувати, припиняти та відтворювати дії, реагувати на миттєві можливості тривалими процесами та припиняти реакцію не руйнуючись, то процеси часової структурації можуть бути як зворотними, так і незворотними. Такий динамічний потік структур соціального часу забезпечує смислом соціальну реальність;

- уточнено зміст поняття "становлення соціальної реальності", яке слід розглядати не лише для позначення виміру соціально-історичного процесу, але, передусім, для позначення соціальної еволюції, у якій структурація подій відбувається згідно структурації соціального часу у трьох вимірах - суб'єктивному, соціально-історичному та інтерсуб'єктивному. Функціональна взаємозалежність цих вимірів зумовлює взаємозалежність процесів у суспільстві, у відповідності до особливостей узгодження їх різної швидкості перебігу, ритмічності та тривалості.

Теоретичне і практичне значення дослідження полягає у структурному аналізі проблеми соціального часу, який спирається на західні та вітчизняні концепції. Здійснена авторська структуралізація та інтерпретація фундаментальних і значимих для сучасного філософування проблем, яка має на меті введення їх у загальну систему необхідних у суспільстві знань, формування розуміння соціальних процесів, набуття досвіду та методичних напрямків майбутніх змін та перетворень.

Практична значущість дослідження визначається тим, що висновки, яких дійшла авторка, можуть бути використані для гуманітаризації освіти шляхом удосконалення навчальних планів і програм з філософії, культурології і соціології, в яких належне місце може зайняти проблема соціального часу. Матеріали роботи можуть бути використані також для створення філософських курсів і спецкурсів, при написанні методичних посібників і підручників із соціальної філософії, філософської антропології, соціології, культурології, тощо. соціальний філософський час

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною аналітичною роботою. Висновки і положення наукової новизни розроблені на основі результатів дослідження.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорено на засіданнях кафедри філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка та науково-методичних семінарах кафедри. Також автором зроблено ряд доповідей на міжнародних наукових конференціях: міжнародній науковій конференції "Дні науки філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка" (2007, 2008 рр.); міжнародній науковій конференції "Традиція і культура. Минуле, теперішнє, майбутнє" (2009 р.); міжнародній науковій конференції "Людина. Світ. Суспільство" (до 175-річчя філософського факультету) (2009 р.); міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів "VI Харківські студентські філософські читання" (2009 р.).

Публікації. За результатами дослідження опубліковано три статті у фахових виданнях, затверджених ВАК України, та п'ять тез виступів на наукових конференціях.

Структура і обсяг дисертації обумовлена логікою дослідження, що випливає з поставленої мети та визначених завдань. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів (поділених на підрозділи), загальних висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 186 сторінки, з них 166 сторінки основного тексту. Список використаних джерел включає 189 позицій і складає 20 сторінок.

Основний зміст

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, висвітлюється ступінь її наукової розробки; формулюються об'єкт і предмет, мета і завдання дослідження; визначаються методологічні засади, наукова новизна, теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження; наведено дані щодо публікацій, апробації результатів дисертації, охарактеризовано її структуру.

У першому розділі "Становлення соціально-філософської концепції часу" розглядаються різні підходи до проблеми часу і його суспільної форми. Визначається багатовимірний характер соціального часу. Обґрунтовується вибір структурного підходу до визначення даної проблеми та встановлюються методологічні межі дисертаційного дослідження.

У підрозділі 1.1. - "Теоретичні передумови формування соціально-філософської концепції часу" аналізуються головні уявлення про час, що вплинули на формування соціально-філософської концепції часу. Ґрунтуючись на дослідженнях П.П. Гайденко, М. Гайдегера, А.Я. Гуревича, Є.І. Головахи, О.Ф. Лосєва, А.М. Лоя дисертант робить висновок про істотний вплив стародавнього міфологічного часу на формування сучасної проблеми часу. У роботі підкреслюється та обставина, що між подіями минулого і майбутнього в просторовому часі міфологічної свідомості переважали не структурні, а причиново-наслідкові зв'язки. Перші ж на думку автора, характеризують сучасну парадигму досліджень часу.

На основі історико-філософського аналізу проблеми часу дисертант встановлює, що передумовою формування соціально-філософської концепції часу є виникнення об'єктивної та суб'єктивної моделей часу. Об'єктивна модель часу формується за часів античності, коли визначилися дві концепції онтологічного осмислення часу - субстанційна (Платон) і реляційна (Аристотель).

Виникнення суб'єктивної моделі часу вбачається у вчені Плотіна, який першим розглянув проблему народження часу через внутрішній акт душі та її прагнення до самостійного існування. Проаналізовано значення концепції суб'єктивного рівня переживань особистості, розпочатої Августином.

Виявлено, що протягом історії субстанційна і реляційна концепції часу почергово переважали. У Новий час, наприклад, спочатку домінували субстанціальні погляди на час, які відстоювалися прибічниками емпіризму і сенсуалізму (Т. Гоббс, Дж. Локк та ін.). Проте, вже наприкінці ХVII - на початку XVIII ст.ст. закріпилися реляційні по суті суб'єктивістські ідеї щодо часу, пов'язані з появою концепцій Дж. Берклі і Д. Юма. У ХVII столітті виникла полеміка І. Ньютона і Г. Ляйбніца щодо онтологічного статусу часу. У концепції першого час розглядався як певний абсолют, який ні від чого не залежить, тоді як за тлумаченням другого він становив порядок явищ і станів тіл, які змінюють одне одного, тобто релятивувався. І. Кант же намагався вирішити дану проблему, категорія часу використовується ним для позначення "чистої", "додосвідної" форми відношення пізнання до предметів, де пізнання безпосередньо відноситься до них у вигляді споглядання.

На основі проаналізованого матеріалу виокремлено основні моделі часу - об'єктивність та суб'єктивність - які можна вважати основними структурними компонентами соціального часу.

У підрозділі 1.2. - "Образи часу у сучасних соціально-філософських концепціях" конкретизуючи дослідження власне соціального часу визначено та класифіковано загальні теоретико-методологічні підходи, що розподілені на три напрями в залежності від дослідження типу властивостей соціального часу. Спільним для представників першого етапу дослідження соціального часу є аналіз якісних часових властивостей даного феномену у двох опозиційних методологічних стратегіях: з одного боку це об'єктивно-предметна методологічна стратегія, представники якої акцентують увагу на об'єктивних характеристиках соціального часу (Е. Дюркгейм, Р. Мертон, П. Сорокін.); з іншого - це суб'єктивно-ціннісна методологічна стратегія, представники якої виходять з людської діяльності як основи соціального часу (В.П. Іванов, А.М. Лой, М.М. Трубніков, С.М. Толстая, В. І. Шинкарук). Методологія ж яка об'єднала такі дослідження є функціоналізм, який аналізує підтримання наявного стану суспільства як цілісної системи.

Встановлено, що для другого етапу дослідження соціального часу характерно узгодження макро- та мікрорівня методологічного аналізу, оскільки особлива увага приділяється не виявленню природи походження соціального часу, але обґрунтуванню його множинності, поліритмічності. Для представників даного етапу (Ж. Гурвіч, А. Гуревич, Е. Зерубавель, Г. Є. Зборовський, Е. Еванс-Прічард, Е. Холл) соціальний час є універсальним та фундаментальним принципом упорядкування соціального життя, який проявляється на об'єктивному та суб'єктивному рівнях. Принциповим же стає питання, якою є множинність соціального часу, та як його багатовимірність проявляється на різних соціальних рівнях та для різних суспільств. Таким чином, представники другого етапу дослідження соціального часу аналізують кількісні часові властивості даного феномену. Значною мірою ці дослідження завдячують філософії структуралізму, який, втім, у питанні соціального часу залишився на позиціях дихотомічного розрізнення понятійної пари "структура/процес".

Визначено, що третій етап дослідження соціального часу пов'язаний з розвитком різних напрямків всередині досліджень соціального часу та акцентуванням проблематики часу в інших соціальних темах. Серед напрямків, що сформувалися всередині дослідження соціального часу можна виокремити: історичний, феноменологічний, герменевтичний, культурологічний. Так, в історичному напрямку визначається важливе значення історичної, соціальної пам'яті для дослідження феномену соціального часу (М. Мосс, Я.К. Ребане, М. Хальбвакс). Встановлюється, що соціально-історичний час спрямований на поєднання часу тривалості історичних подій та соціальних відносин (Ф. Бродель, П. Бурдьє, Р. Козеллек). Виокремлюється категорія історичного часу як часу подій, що виражена у масштабах соціального руху (А.М. Лой). Феноменологічний напрямок сконцентрував свою увагу на темпоральній суб'єктивності (Е. Гусерль), аналіз якої проводився через кореляцію іманентного часу особистості з часом Іншого, а також на трансформацію внутрішньої тривалості у соціальну на основі аналізу життєсвіту (А. Шюц, Т. Лукман). Герменевтичний аналіз тематизує проблему єдності часу як розуміння у контексті соціально-історичного буття людини М. Гайдегер, Г.-Г. Гадамер, П. Рікер). В межах культурно-семіотичного напрямку (В.В. Налімов, В. Руднєв, Б.А. Успенський) соціальний час має комунікативну природу, його структури підтримуються діями індивідів, що узгодженні за певними правилами. Таким чином, організація спільної діяльності змінює ритми життєдіяльності окремої людини, її суб'єктивний час стає інтерсуб'єктивним. Отже, для представників третього етапу дослідження соціального часу спільним є аналіз структурних властивостей феномену. соціального часу, які, на думку дисертанта, слід по групувати на три базові структурні виміри: історичний, суб'єктивний, інтерсуб'єктивний виміри соціального часу.

У другому розділі "Структурні виміри феномену соціального часу" вирішуються наступні питання: чи співпадають подія як момент соціальної реальності з усвідомленням цієї події людиною; чи можна вважати, що будь-яка соціальна подія створює соціальний час; коли відбувається розрізнення соціального часу та усвідомлення цього часу суб'єктом, що саме стає об'єктом усвідомлення. Тому поставлена задача: на основі аналізу моделей часу, що побудовані у філософській думці, віднайти та виразити у теоретичній формі приховану смислову структуру категорії соціального часу.

У підрозділі 2.1. - "Суб'єктивний вимір соціального часу: переживання часу внутрішньої тривалості" на основі аналізу концепцій часу А. Бергсона, Ф. Брентано та Е. Гусерля визначено, що сприйняття часу пов'язане зі свідомістю, яка у своїй основі є дією, отже час виступає формою внутрішньої дії свідомості.

Розглянуто, що феноменології А. Гусерля передує "дофеноменологічний" аналіз поняття "феномену" Ф. Брентано, котрий визнає останній як безпосередню даність - психічний феномен і акцентує увагу на тому, що уявлення для нього це не те, що уявляється, а сам акт уявлення (дія нашої свідомості). Тобто, значення чистих предметностей - внутрішнє існування предмету, неможливе без переживання часу. Феноменологічна концепція часу Е. Гусерля базується на основі аналізу внутрішньої свідомості часу.

Розкрито, що внутрішня темпоральність є трансцендентальною умовою, завдяки якій предмети набувають значень. Тобто, час є трансцендентально-смисловим чинником конституювання сутності, що сприймається, а свідомість конституює час "всередині себе".

Час, як принцип реалізації "Я" у світі має змістовний характер. Так, внутрішня свідомість часу конституює єдність "Я" та світу не лише у чистих актах, але у структурах самого життя.

Завдяки проведеному аналізу визначено перший структурний вимір соціального часу, який особливим чином виявляється у суб'єктивному соціальному часі як переживані часу свідомістю.

У підрозділі 2.2. - "Об'єктивно-історичний вимір соціального часу: історичність світу" проаналізовано концепції М. Гайдегера, Г.-Г. Гадамера, В. Дільтея та П. Рікера щодо проблеми історичності часу. Виявлено онтологічні засади та значення часу історії для людського буття. Наголошуючи на історичності людини, М. Гайдегер показує, що внутрішньою умовою можливості історичності, як часового буттійного модусу є ніщо інше, як часовість людського існування. Воно може мати свою історію лише оскільки, остільки вона конституюється самою історичністю буття. Людське існування є історичним за здатністю свого буття, яке кожний раз відбувається завдяки майбутньому. Так лише завдяки тому, що людина усвідомлює свою скінченність, її існування завжди вже орієнтоване на майбутнє, на розкриття своїх власних можливостей. Лише виходячи з власної скінченності людина може осягнути світ в його цілісності, з огляду на історичну взаємовизначенність буття та людини.

Таким чином, на основі екзистенціальної майбутності людського існування М. Гайдегер вперше виявив онтологічну визначеність структури історичності та тематизував проблему єдності часу як розуміння у контексті культурно-історичного буття людини. Для Г.-Г. Гадамера ця процедура відбувається завдяки усвідомленню людиною власної історичної ситуації, в якій витлумачення певних смислоутворень розкриває буття людини у його історичних, відповідно, часових горизонтах.

Так, визначено другу структурну ознаку соціального часу, що особливим чином виявляється в об'єктивній пізнавальній сфері - історичності. Така постановка проблеми дозволяє говорити про взаємообумовленість соціального суб'єкта та соціальної структури, в якій спосіб поведінки індивіда залежить від структури, але в той самий час і структура використовується ним, для створення спільного, єдиного соціального простору у горизонтах соціального часу. Таким чином, історичність часу є об'єктивно-історичним структурним виміром соціального часу.

У підрозділі 2.3. - "Інтерсуб'єктивний вимір соціального часу" аналізується темпоральна структура життєсвіту на основі соціальної феноменології Т. Лукмана та А. Шюца. У даному аналізі сутнісних законів внутрішньої тривалості встановлено, що вони зумовлюють структуру будь-якого досвіду життєсвіту. При цьому, кожна людина дається собі як центр системи координат, яка виявляє розчленування відповідно актуальній та потенційній досяжності й актуальній та потенційній зони впливу. Також проаналізовано як інший безпосередньо та опосередковано переживається у досвіді; як із цих одиничних досвідів будуються певні структури соціальних зв'язків; і як не тільки конституюється окремий соціальний світ, а й соціалізується життєсвіт.

Тим самим розкрито, як граничні умови індивідуальної біографії, так і основні структури будь-якого досвіду в ній, де горизонти досвіду, інтерпретації на начерки необхідно вкладаються у соціальний ритм внутрішньої тривалості.

Відповідно встановлено, що категорії біографічної артикуляції є, власне, не категоріями внутрішньої тривалості, а скоріше категоріями, інтерсуб'єктивно сформованими, збереженими у традиції релятивно-природнього світоспоглядання та схопленими у соціальному часі.

Також виявлено, що існують граничні умови досвіду життєсвіту, що стосуються кожної людини. Водночас вони створюють межі, всередині яких суб'єктивний досвід життєсвіту розчленовується на конкретні структури. Структура часу базується на перетині суб'єктивного часу потоку свідомості, або внутрішньої тривалості з ритмікою тіла як "біологічним часом", з порами року як світовим часом взагалі та календарем. Люди живуть в усіх вимірах одночасно. Проте, оскільки, немає абсолютної одночасності між подіями в цих вимірах, на людей накладене чекання як неодмінний наслідок цієї неодночасності. У чеканні ми стикаємось з накладеною на нас структурою часу. Але на людей накладена не лише неодночасність різних вимірів часу, суб'єктивним корелятом якої є чекання, а й об'єктивна структура одночасності та послідовності, яка лежить за межами впливу людини.

Встановлено, що наші дії відбуваються на перетині суб'єктивного та світового (історичного) часу. Завдяки даному перетину наше соціальне життя сприймається як інтегрована єдність вимірів часу, яка вбирає в себе не тільки всі індивідуальні часові перспективи, а й є для всіх спільною. Так розкритий третій структурний вимір соціального часу - інтерсуб'єктивний. Таким чином, соціальний час особливим чином виявляється у трьох вимірах - суб'єктивному, об'єктивному та інтерсуб'єктивному.

У третьому розділі "Часовий аспект соціальних змін" досліджується проблема темпоралізації елементів соціальної системи. Встановлюються функціональні ознаки соціального часу, аналізуються динамічні якості соціальної реальності, досліджується зміна соціальних структур в межах темпоральної комплексності соціального часу.

У підрозділі 3.1. - "Функціональна природа соціального часу" на основі аналізу концепцій Ж. Гурвіча, Е. Гіденса Е. Зерубавеля, Е. Еванса-Прічарда, П. Сорокіна, Р. Мертона, В. Мура, П. Штомпки, виокремлюються основні функції та встановлюється типологія соціального часу.

Встановлено, соціальний характер часу є ані субстанційною, ані специфічною формою буття, а, перш за все, передбачає особливе зчеплення зв'язків, упорядкованих послідовностей та ритмічних соціальних подій. Завдяки даній характерній властивості соціальний час приймає різні форми у різних суспільствах, співвідноситься з різними екзистенційними основами, що виникають у різних культурах та має регуляційну, координаційну та смислоутворюючу функції у життєдіяльності людини.

Якщо соціальна антропологія акцентує на соціально-суб'єктивному аспекті часу, то функціоналісти ж підкреслюють значимість його соціально-об'єктивних якостей та характеристик. Таким чином, соціальний час може бути залежною чи незалежною змінною. Якщо залежна змінна зазнає впливу інших явищ, то незалежна - сама справляє суттєвий вплив. Відповідно, в якості першої, соціальний час може виступати як контекстуальне поле, всередині якого відбуваються певні соціальні процеси. В якості другої змінної, соціальний час постає як стратегія свідомої маніпуляції часом для отримання такого соціального феномену як, наприклад, влада.

Виокремлено дев'ять основних функцій соціального часу: синхронізація, координація, упорядкування, своєчасність, диференціація, дисциплінування, організація, смислотворчість, габітулізація. Значення всіх наведених функцій змінюється в залежності від ускладнення людського суспільства, його інститутів та організацій, задач та цілей. Встановлено, що три основні функції соціального часу набувають особливого значення в різних модифікаціях в залежності від структурного виміру соціального часу.

У підрозділі 3.2. - "Динамічні якості соціальної реальності" соціальний час аналізується як соціальний процес, що поєднує послідовність соціальних подій на основі праць Г. Зімеля, А. Грюнбаума, Н. Лумана, У.Н. Уайтхеда.

Встановлено, що динамічна або процесуальна настанова досліджувати події, але не речі, процеси, але не стани, є домінуючою тенденцією сучасної соціальної науки. Відповідно, суспільство стало розглядатися не як статичний, стабільний стан, але як процес, не як квазіоб'єкт, але як невпинний потік подій. Суспільство (групи, організації, спільності) може існувати лише остільки, оскільки всередині нього щось відбувається, щось змінюється, тобто онтологічно суспільство не існує і не може існувати у незмінному стані. Вся соціальна реальність є динамічним потоком змін різної швидкості, інтенсивності, ритму, темпу. Так, можна сказати, що соціальна зміна - це соціальний процес, який поєднує послідовність соціальних подій. Оскільки сам час заданий перш за все у соціальних змінах, то він може бути зворотним або незворотним. За словами Нікласа Лумана, незворотність часу є в свою чергу є лише абстракцією просторово-часового континууму, який охоплює зворотність та незворотність; але в якості абстракції він є не лише поняттям, але і фактом макроскопічного порядку природи. Однак початково сам час заданий нечітко та залишає простір для переходу незворотного до зворотного більш високого порядку, та навпаки.

Визначено, що соціальна реальність є динамічним потоком змін різної швидкості, інтенсивності, ритму, темпу структур соціального часу. Дані структури у процесі прилаштування до потоку соціальної реальності постійно взаємодоповнюють одна одну та нашаровуються одна на одну. Такі процеси не обов'язково має бути одночасними та неперервними. Оскільки структури можуть формувати та утримувати, припиняти та відтворювати дії, реагувати на миттєві можливості тривалими процесами та припиняти реакцію не руйнуючись, то їх процеси є зворотними та незворотними. Такий динамічний потік структур соціального часу забезпечує смислом соціальну реальність.

У підрозділі 3.3. - "Сутність соціального часу: становлення соціальної реальності" аналізується значення соціально-історичної динаміки, що залежить від часових вимірів, у межах яких відбуваються події та формуються здатні до повторення структури на основі праць Ф. Броделя, Р. Козеллека, Н. Лумана, П. Штомпки.

При дослідженні зміни соціальних структур в межах темпоральної комплексності соціального часу встановлено, що елементами всіх сфер життєдіяльності людини є здатні до повторення структури, що складаються з пластів, котрі нашаровуються один на одного і зазнають різношвидкісних змін. Такі зміни формуються у проміжках соціального часу. Таким чином, сприйняття соціального часу у структурі активності суб'єкта передбачає сприйняття суспільно-історичного процесу, де суспільство не протидіє суб'єкту, а утворює єдність сенсу та цінностей у процесі життєдіяльності.

Таким чином, структури можна розглядати як емерджентні, тобто як такі, що виникають несподівано по відношенню до суб'єктів. Навіть якщо вони враховують останніх, структури все одно мають свої особливі властивості та регулярність, тобто повторюваність. Вони є міжсуб'єктивною сіткою, яка не зводиться до суми діяльних суб'єктів, але й суб'єкти також не зводяться до такого структурного положення. Вони мають певну автономію, цілісність, відносну свободу вибору. Так, кожна структура або процес складається з ряду точок вибору. Результат у даній часовій точці містить потенційні результати більш пізніх точок. Таким чином, подія не є необхідною фазою певної наперед визначеної послідовності розвитку, але є результатом часової тривалості процесу.

Соціальна реальність у своїй еволюції реалізує себе завдяки пам'яті системи (суспільства), здатної прилаштовувати історичні конструкції та майбутні перспективи суспільства до тих умов, що виникають з постійно нескінченної варіативності. Отже, феномен рекурентності є умовою існування системи, яка таким чином зберігає смисл й забезпечує свій порядок, стабільність та зміну.

Висновки

У дисертаційному дослідженні вперше послідовно простежено застосування структурного підходу до філософського визначення феномену соціального часу, а також встановленні межі та можливості його застосування. Також на основі класичних уявлень про час у філософії подано нову експлікацію феномену соціального часу як становлення соціального у динамічному потоці зміни темпоральних структур.

· Визначено, що становлення соціально-філософської концепції часу має три етапи у своєму розвитку. На першому етапі аналізуються якісні властивості соціального часу, визначається природа походження даного феномену. Представниками другого етапу дослідження соціального часу аналізуються кількісні властивості даного феномену, встановлюється багато вимірність соціального часу. Структурні ж властивості соціального часу досліджуються на третьому етапі. Таким чином, соціальний час має три структурні виміри: історичний, суб'єктивний, інтерсуб'єктивний.

· Встановлено, що наші дії відбуваються на перетині світового та суб'єктивного часу. Завдяки цьому перетину наше соціальне життя сприймається як інтегрована єдність вимірів часу, яка вбирає в себе не тільки всі індивідуальні часові перспективи кожного, а є також спільною для всіх.

· Виявлено, що функціональний аналіз соціального часу передбачає виокремлення його об'єктивних ознак. Отже, соціальний час може виступати в якості залежної та незалежною змінної у суспільній практиці. Під змінною соціологи, зазвичай, розуміють різні характеристики або ознаки, що набувають кількох значень. До змінних належить не тільки кількісно вимірювані характеристики, але й якісні ознаки. Якщо залежна змінна зазнає впливу інших явищ, то незалежна - сама здійснює суттєвий вплив. Відповідно, в якості першої, соціальний час може виступати як контекстуальне поле, всередині якого відбуваються певні соціальні процеси. В якості незалежної змінної, соціальний час постає як стратегія свідомої маніпуляції часом для отримання бажаних наслідків для інших соціальних феноменів, таких як, наприклад, влада.

· У результаті дослідження функціональної природи соціального часу визначено, що характер основних функцій соціального часу, таких як синхронізація, координація, упорядкування, своєчасність, диференціація, дисциплінування, організація, смислотворчість, габітулізація змінюється в залежності від ускладнення людського суспільства та специфічно модифікується в залежності від структурного виміру соціального часу, а саме: для суб'єктивного виміру соціального часу характерні функції координація, своєчасність, габітулізація; для об'єктивно-історичного виміру соціального часу - упорядкування, диференціація, дисциплінування; для інтерсуб'єктивного виміру соціального часу - синхронізація, організація, смислотворчость;

· Доведено, що у процесі людської життєдіяльності чільне місце посідають такі ознаки темпоральності як тривалість, незворотність та ритміка. Виокремлено довго -, середньо - та короткотривалі часові відрізки, в межах яких відбуваються події і формуються здатні до повторення структури.

· Встановлено, що час є не лише універсальним вимірюванням соціальних змін, але й їх основою, констатуючим фактом. Суспільство може існувати лише остільки, оскільки всередині нього щось відбувається, щось змінюється, тобто онтологічно суспільство не існує і не може існувати у незмінному стані. Йдеться не просто про зміну подій у часі, а саме про час у подіях, тобто темпоралізацію самих елементів системи. Відповідно, для того щоб зміни елементів системи не суперечили незворотності часу навколишнього світу, система має забезпечити власну темпоральну складність. Таке досягнення є смислом будь-якої системи.

· Встановлено, що елементами всіх сфер життєдіяльності людини є здатні до повторення структури, що складаються з пластів, котрі нашаровуються один на одного і зазнають різношвидкісних змін. Ці зміни структуруються як проміжки соціального часу. Таким чином, сприйняття соціального часу в структурі активності суб'єкта передбачає сприйняття суспільно-історичного процесу, де суспільство не протидіє суб'єкту, а утворює єдність сенсу та цінностей у процесі життєдіяльності.

· Уточнено, що соціальний час є таким становленням, яке має характер еволюції, що трансформує незначну вірогідність виникнення якогось явища у високу вірогідність його збереження.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

1. Ілляхова М.В. Зміна соціальних структур в межах темпоральної комплексності соціального часу / М.В. Ілляхова // Практична філософія. - № 4 (26). - 2007. - С. 96-100.

2. Ілляхова М.В. Часовий аспект соціальних змін / М.В. Ілляхова // Гілея (науковий вісник). Вип. 17. - 2008. - С. 339-346.

3. Ілляхова М.В. Становлення сучасної соціально-філософської концепції соціального часу / М.В. Ілляхова // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць. - Вип. 77. - 2009. - С. 47-57.

4. Ілляхова М.В. Зміна структур в межах темпоральної комплексності / М.В. Ілляхова // Дні науки філософського факультету-2007: Міжнародна наукова конференція (18-19 квітня 2007 року): Матеріали доповідей та виступів. - К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2007. - Ч. V. - С. 60-61.

5. Ілляхова М.В. Загальнокультурні детермінанти розвитку уявлень про час / М.В. Ілляхова // Дні науки філософського факультету-2008: Міжнародна наукова конференція (16-17 квітня 2008 року): Матеріали доповідей та виступів. - К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2008. - Ч. ІІІ.

6. Ілляхова М.В. Соціальний час як смислоутворююча форма культури / М.В. Ілляхова // Традиція і культура. VI Міжнародна наукова конференція (12-13 грудня 2008 р.). Асоціація "Новий Акрополь". - Київ, 2008.

7. Ілляхова М.В. Соціальний час як фактор виникнення людської культури / М.В. Ілляхова // Людина. Світ. Суспільство (до 175-річчя філософського факультету). Дні науки філософського факультету - 2009: міжнар. наук. конф. (21-22 квітня 2009 року): Матеріали доп. та виступів. - К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2009. - Ч.Х. - С.68-69.

8. Ілляхова Марина. Історичний час як вимір людської життєдіяльності / М.В. Ілляхова // Матеріали міжнародної наукової конференції студентів та аспірантів VI Харківські студентські філософські читання. - Харків, 2009. - С.79-81.

Размещено на Allbest.ru